Володимир тендряков сказання першепро невчасно загиблого Христа



Сторінка4/10
Дата конвертації16.03.2016
Розмір2.27 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

СКАЗАННЯ ТРЕТЄ


Про Павла, який не знав Христа

 

Якийсь племінний вождь колись там у безвісгіо далекі часи посеред похмурої пустелі, непривітних темних скель, коло хирлявої річечки, на горі Сіон, спорудив просте укріплення, щоб боронитися від унадливих сусідів. У єгипетських манускриптах зберігся лист фараону Аменофісу III від підвладного царка Урсалімму, а в Книзі Буття згадується місто Салім і його правитель Мельхіседек. Єрусалим не євреями зведений, не ними названий, він найстаровинніший у стародавній історії. Ісус Навін розгромив ханаанеян, серед них Адоніседека, царя Єрусалимського. Місто відійшло до володінь юдиного роду, відійшло, та влади над собою ще не визнавало, було фортецею незалежного верховинського племені євусеян. І тільки Давид нарешті захопив місто, оселився на Сіоні, укріпив його, переніс туди ковчег заповіту. Єрусалим став столицею євреїв, не лише тих, хто жив на землі обітованій, але й тих, хто був розвіяний по чужих краях. Сіон, град Давидів, у ньому — центр, хранитель святинь.  



Єрусалим посеред обпаленої пустелі однобарвно сірий, гнітюче безрадісний — глина і камінь. Тісно туляться одна до одної хижі, тут рідко стрінеш запорошену, важку зелень померанцевого дерева. Лише у Долішньому місті палаци Ірода та Асмонеїв потопають у садах. У глиб ярів в’юняться вулички, криві і такі вузькі, що верхівцю на ослі інколи доводиться підбирати коліна, щоб не зачепитися за стіни. Низько куриться чадний дим вогнищ, запахи варива, помийних ям, густий кислий сморід перенаселеності. По смерку, коли метушню заступає непевний спокій, хтось уже спить, забувши клопоти і прикрощі, хтось, ховаючись у власних стінах, пошепки втомлено розмірковує про день, що минув, або наодинці з надією чи без неї думає про день прийдешній, коли просинь повітря завмирає перед навалою темряви, — цієї пори вузькими вуличками рухався загін парубійків. На молодих лицях погрозлива діловитість, зосереджена рішучість у кожній постаті. І в декого з-під повстяного плаща стримить короткий меч. Запізнілі перехожі або кидаються вбік, або притискаються до стіни. Ідуть ті, хто називає себе слугами синедріоновими. Зараз настала їхня пора виловлювати ворогів первосвященика. Ніколи не було спокою в Єрусалимі, а нині його лихоманить чи не дужче, ніж колись. Сюди їдуть євреї з Риму і Александрії, з Корінфу і Філіпп Македонських, з близької Антіохії і далекого царства Парфянського, де вони осіли ще за часів полонення Навуходоносора. Їдуть, щоб зміцнитись у вірі, а знаходять сумніви. Тут, в Єрусалимі, кожен благовістить, на що сам здатний, на свій копил тлумачить закони, стогін і гамір стоїть від багатоголосся. Потрібен один голос, щоб його слухалися, і цей голос має належати первосвященику, інакше ж для чого він настановлений над усіма оберігати древні святині. У нинішнього первосвященика Йосифа Хайяфа постава царя Соломона, але він у всьому слухається свого тестя Гайана. І в синедріоні серед семидесяти одного обраного сидить, окрім самого Гайана, ще п’ятеро його синів, їм підкоряються всі інші. Царюючі нащадки Ірода Великого не сміють їм перечити, римський прокуратор змушений з ними рахуватися. Синедріон — вища влада Іудеї і Ізраїлю! В народі непослух і розлад. Чи можна таке терпіти? На допомогу високому синедріону з гущі народу, з числа тих, хто прагне порядку, спокою і благочестя, — молоді сили! Це сини різних родин — хто виріс у багатстві, хто видряпався із злиднів, хто родом з Єрусалима, хто з сусідніх міст чи прийшов здалеку, знають на зубок святе письмо чи просто неуки — всі вони палають нездолимим бажанням служити вірі батьків. Їх не терзають сумніви, вони не терплять сумнівів в інших. Вони не хочуть ні про що думати, бо знають, що за них думають вибрані з вибраних у синедріоні. Вони не зносять мовчання, коли самі голосно славлять, не зносять крику, коли їм звелено мовчати. Вони завжди тримаються тісним гуртом, у них молоді, міцні м’язи, гаряча кров, а тому — стережись, не стій на дорозі! Вони за синедріон, і синедріон за них, їм дозволено те, чого не дозволено іншим. Можуть жорстоко відлупцювати, можуть убити — святе діло, суд на їхньому боці. Нехай кожен тремтить, коли пробила їхня година! Будь-хто може здатися їм підозрілим, будь-який стрічний може виявитися саме тим ворогом, якого вони принесуть у жертву синедріону. І випадкові перехожі намагаються умить згинути з їхніх очей, а ті, хто не встигає, відходять убік, схиляють голови, завмирають, втупившись у землю. На чолі загону — м’яким кроком на вигнутих ногах, голова без шиї на перекошених раменах, міцний гачкуватий ніс, погрозливі брови і лютий погляд з-під них — якийсь Савл. Він недавно з’явився в Єрусалимі, тілом не богатир, походженням не з вельмож, але одразу став ватагом серед слуг синедріонових, і молоді головорізи скоряються його шаленству. За два повні до цього високий синедріон судив Степана з Антіохії — біснуватого язичницького міста, де і євреї заражалися біснуватістю. Степан говорив, що єврей, який зодягає індійські шовки, забуває про вдів і сиріт, гірший від бідного язичника, який ділить свій хліб з таким же бідаком. В Єрусалимі повно голих і голодних, вони юрбою ходили услід за Степаном. У святому храмі перед грізним синедріоном Степан поводився зухвало. Коли сам Кайяфа зі свого первосвященицького місця поважно сказав: «Перед тобою божі обранці, нікчемний. Одне може врятувати тебе — покайся!» — Степан відрізав: — Чи богом обрані ті, хто дбає про черево своє і забуває про душу свою? Кого ви спасли й кому допомогли? І не зрозуміло було, хто кого судив — синедріон його, чи він синедріон. Гордівника ухвалили скарати на смерть, але перед храмом зібралася велика юрба, і невідомо було — чи так вже й покірно погодиться вона з судом? Юрбу розколов молодий Савл. Тільки-но варта вивела Степана у порваній одежі, з оголеними мускулястими грудьми, як Савл крикнув йому поверх голів: — Забув заповідь господа: «Суддів не обмовляй, на начальника люду твого не лихослов»! І дружки Савла з молодечою запеклістю підхопили: — Смерть тому, хто проти господа нашого! Юрба здригнулася, гойднулась, юрба обурилась, рятуючи віру свою: — Смерть! Смерть відступникові! Напевне, тут були прибічники Степана — як не бути! — та затаїлися, бо гнів юрби, яка захищає віру, страшний. Через усе місто вели Степана, скаженіючи, вивергаючи прокляття, славлячи наймилостивішого Єгову. Мідники відкладали вбік свої молотки, теслі й гончарі знімали свої фартухи, купці згортали свій крам — приєднувались до юрби, заражалися її ненавистю, навіть не встигши дізнатися про провину засудженого. Юрба росла і прагнула стати катом. Будь-хто і кожен міг підняти каменя, але повинен пам’ятати: тут не самосуд, спершу вшануй давній звичай — вийди, зніми з себе одіж, поклади її до ніг обвинувачувача: тобі віддані, твою волю виконуємо, не свою. За містом, спустившись у Тіропеонську долину, юрба спинилася, загрозливо збилась довкола злочинця. І перед Савлом, який увібрав голову в плечі, ховав під густими бровами палаючі очі, почала рости купа повстяних плащів, чумарок, хламид. Охочі готувалися виконати його волю. Степан сконав мовчки, не чути було навіть стогону. Вночі його знівечений труп щез.  

Зараз Савл ніс себе на напівзігнутих ногах, ведучи за собою високих мовчазних хлопців. Останнім часом він оскаженів, вдень без спочинку гасав по місту, стрічався з десятками людей — старцями й каліками, міняйлами і крамарями, старшинами общин, — випитував, вишукував: хто, що, де, коли, — а вночі впевнено вів свій загін, вривався… Ні сльози, ні благання не викликали в нього жалості, найбезневинніших лякав бичами, тих, кого підозрювали, кидав у підземелля фортеці Антонія. Очі йому запали, лише жорсткий ніс погрозливо стримів на висхлому лиці. Савла боялися навіть його дружки. Сьогодні таємні підглядачі донесли, що закаменований Степан часто бував в одного плетільника циновок, який мешкав коло Дамаської брами. Сам старий Ганон від імені первосвященика повелів хапати кожного, хто запідозрений у знайомстві з богохульним антіохійцем. Чимало поховалися, схопили небагатьох, та цього разу Савл наказав стерегтИг щоб звір не втік. Вістей не було, отже, недарма поспішають — звір у своєму лігві. Завернули в глуху вуличку, що впиралася в стіну Іродового палацу, і попереду в сутінках виросла тінь. Савл, ще не підійшовши до неї впритул, видихнув: — Ну?.. — Тут… — кивнула тінь. З щілини з-під дверей просочувалось слабеньке світло, за дверима ні звуку, ні шереху — зачаїлися. І двері благенькі, кожен, не натужуючись, може видавити їх плечем. Савл сторожко торкнув, двері подалися, тоді поштовхом розчинив навстіж, ступив у душну оселю. Крихітний вогник світильника мигнув, але не згас під натиском свіжого повітря, двоє лиць втупилися в Савла, одне кошлате, темне, пооране зморшками, очі тонуть у глибоких провалинах, друге бліде, невиразно згладжене, обмерле, тільки очі світяться. Старий і дівчатко шестиліток, коли не менша. — Ти господар оселі цієї? — спитав Савл у старого. — Зараз господар ти — і мій, і моєї вбогої оселі… Чекав тебе. Старий проказує тихо, з задишкою, пооране лице спокійне, а в круглих очах дівчинки жах. І за спиною Савла дихання стовплених у розчинених дверях хлопців. Їх два десятки, і вони озброєні. — Чи не тебе звуть Ахая? Твоє ремесло — плетіння циновок? — Нащо зайве питаєш — я той, по кого ти прийшов. — І ти допомагав отому блюзнірові Степану? У старого задрижали зморшки, він похитав кошлатою головою: — Ти не згірш мого знаєш, що нічим я не міг допомогти Степанові. — А коли б міг? — Зробив би все, щоб урятувати. Савл дивився на старого — вузькоплечого, з запалими грудьми, тонка поморщена шия, здавалося, ледве тримає бородату голову, і зів’яла шкіра на оголених висхлих до хрускоту руках. Який усе-таки хирлявий і немічний цей ворог високого синедріону. — Мені шкода тебе, але я мушу… Старий перебив, здивувавшись: — Тобі властива жалість, нічний гістю? І Савл навіть не зміг образитись. — Подивись на себе, — сказав з прикрістю. — Тебе пожаліє усякий. — Мене пізно жаліти. Пожалій її. Старий кволо кивнув на дівчинку. У її широко розплющених очах тліли відбиті вогники слабенького світильника. Савл занепокоївся, а тому спитав роздратовано: — Ти хочеш, щоб я взяв її… замість доньки? — Доньки людини, яку всі бояться і потай проклинають у своєму серці? Стати найпроклятішою? Ні! — Старий потрусив патлами, посидів з опущеною головою, нарешті звів запалі очі на Савла. — Вбий її, коли мене виведеш звідси, і ти вчиниш добро. За спиною Савла хтось зронив здивовано: — Овва! Хтось придушено вилаявся. Старий знущався. Савл стиснув кулаки, подався на нього. — Я вирву твого поганого язика! — Вирви… — погодився старий, — та спершу відкрий очі на неї — що її чекає?.. Батька розіп’яли на хресті римляни, він висів багато днів на майдані і гнив… Матір схопили солдати і поглумилися над нею, вона перерізала собі горло, бо знала — всі у нас набожні, всі матимуть її за осквернену… Дивись на неї, воїн синедріону: вона лише почала жити, а вже тоне у крові. І ти хочеш, щоб вона жила і далі — у крові, у злобі, у голоді, в цьому страшному світі, де добре тільки тим, хто вбиває і ґвалтує? Таким, як ти, що увірвався вночі до чужого дому! Вона не зможе стати подібною на тебе, їй краще не жити. У мене рука не підніметься, а тобі звично. Зроби раз у житті добро, але перед тим виведи мене, щоб я не бачив… Савл з розмаху штовхнув старого, той упав, а дівчинка з несподіваною спритністю метнулася в темний кут, притаїлася. Вона не скрикнула, не заплакала. Савл не бачив її, лише шкірою відчував, як зіщулилась вона у темному кутку, намагається щезнути. Савлів штурхан сприйняли як команду. Хлопці вдерлися, схопили старого, виволокли надвір. Хтось перекинув світильник, і в оселі стало темно. Савл стояв у цій темряві, гамуючи дрож в руках і колінах, всією шкірою відчував — поруч ховається дівчинка, боїться скрикнути і ворухнутись. Схоже, що вона вже не вперше на своєму короткому віці отак ховалася і все, що зараз сталося, для неї не новина. Покинути її тут саму?.. Хіба це не те саме, що вбити? Повільно вмиратиме з голоду. Але, може, хтось дасть їй притулок у своєму домі?.. Хтось — не ти! Тобі властива жалість?.. Властива! Властива! Старий брехав!.. Та куди ж подіти тобі дівчинку, коли нема в тебе ні дому, ні родини, сам ночуєш, де доведеться?.. І що на це скажуть дружки — Савл підібрав богопротивне поріддя?.. Що скажуть, що подумають, чи не сміятимуться?.. Дівчинка ховалася від нього, а за розчахнутими дверима голоси, вовтузіння; запалали смолоскипи, чекали на нього. Савл гукнув: — Гей, де ти?.. Мовчання. Гупала кров у голові. — Гей-ей! — голосніше. Тихо. Вона боїться. І, напевне, вона вже навчилася ненавидіти. Нащо вона йому?.. Він розсердився, і одразу полегшало. Різко обернувся і вийшов. Два десятки здорових парубків, озброєних палицями, мечами, при світлі смолоскипів діловито, майже врочисто вели одного немічного старого. Савл йшов за ними, тішився, що смолоскипи горять спереду, ніхто не бачить у темряві його обличчя.  

«Краще вбити одного, щоб спасти весь народ!» — ці слова постійно виголошували у синедріоні. Він, Савл, убив Степана. Так, так, усе зробив для цього: зібрав юрбу, привів її на місце страти, і добровольці-кати до його ніг скидали одіж — твою волю виконуй ємо, не свою! Щоб спасти народ богообраний, праведних дітей Авраамових, не якихось проклятих язичників, які поклоняються ідолам! Убив Степана і пишався собою, вгодний богові, зробив добро народу своєму! Степан сконав мовчки, не благав помилування! І в лице грізному синедріону — царі не сміють перечити! — кинув: «Твердошиї!» Він не міг не знати, що за такі слова життя не дарують. Синедріон не прощає кривдникам. Не думав про себе. А про кого ж він думав? Заради чого, заради кого він був готовий прийняти смерть? Чи знав Степан про дівчинку? Про те, що не почала жити, а вже втонула в крові батька й матері… Не міг не знати, бо був знайомий із старим. «Твердошиї!» — здається, зрозуміло, чому Степан не злякався синедріону. Хіба просив старий Степана: «Убий дівчинку, і ти зробиш добро?» Просити таке можна тільки вбивцю. Степан не вбивця — сам жертва. Вбивця ти, Савл! «Краще вбити одного, щоб спасти весь народ!» Ще одного, яка дещиця, ще раз пролити зайву кров, зробити кривавий світ ще кривавішим. Ти вірив, вірив, можна спасти, треба спасати народ убивством! Закликав до цього юрбу. І вона слухала тебе, мідники відкладали свої молотки і гончарі кидали роботу, йшли, щоб убити того, хто хотів, щоб вони не вбивали один одного, жили без страху. Старий сказав: «У цьому страшному світі добре лише тим, хто вбиває…» Ти, Савл, став помітним в Єрусалимі, тебе бояться, тобі при зустрічі дають дорогу, синедріон цінує тебе, Ганан, всемогутній Ганан, кого покірно слухається сам первосвященик, потребує твоєї допомоги. Хіба погано тобі, Савл? З часом ти потрапиш в число семидесяти одного, які засідають у синедріоні. Старого вели з запаленими смолоскипами порожніми вуличками. Двадцятеро парубійків з рішучими фізіономіями. Старого кинуть у підземелля фортеці, він звідти вже не повернеться. Ще одна смерть, ще одне вбивство. Савл крокував позаду, вірний слуга, який рано чи пізно стане паном. Ніхто не бачив у темряві його обличчя. А позаду у порожній темній бідняцькій халупі зіщулилася в кутку маленька дівчинка — одна перед залитим кров’ю світом.  



Вранці Савл кинувся до Дамаської брами, в глухий тупичок, що впирався в міську стіну. Він ще не знав, що робити з дівчинкою, куди її прилаштувати, чи зможе замінити їй батька або старшого брата. Але одне знав: коли не знайде, не візьме до себе, то кожен його день починатиметься думкою — кинув!.. Не смій радіти, що живеш на світі, не смій нагадувати про себе богові! І врешті-решт проклянеш себе. Не дівчинку біг рятувати Савл — себе самого. При денному світлі оселя старого виглядала так само ветхою, як і її господар, — нерівно складені камені обмазані рудою глиною, двері відкриті навстіж, всередині пусто, продавлені циновки, купа ганчір’я в кутку, на долівці перекинутий вночі глиняний світильник. Савл кинувся до сусідів — мали ж знати, де дівчинка!.. Сусіди відвертали погляд, відповідали знехотя: — Не знаємо. Нічого не бачили. Він просив, він благав… — Не бачили. Звідки нам знати. Полохливі обличчя, опущені очі, нещирі голоси. Знають, що перед ними той, хто вчора поночі увірвався в цю бідняцьку оселю. Відають і те, що це Савл стратив Степана, який тут часто бував, говорив їм свої проповіді. Люди старанно ховали очі, та Савлу й не треба було зазирати в них, щоб зрозуміти, що вони думають про нього: «Замало тобі розправи над Степаном, замало схопити ледь живого старого, тобі знадобилося ще невинне дитя». Савл здригнувся від потайної до себе ненависті, не наважився далі розпитувати. Та хочеш не хочеш — жити треба. Останнім часом його життя заповнене одним — вслухайся, вдивляйся, вишукуй ворогів синедріону, хапай їх. Від тебе чекають тільки цього і нічого іншого. Чекає могутнє, вельможне сімейство Гананів разом з первосвящеником Йосифом Кайяфою, чекають старости громад, чекають дружки по нічних вилазках, які визнали тебе старшим, чекають розпочаті й незавершені справи, і на сьогоднішній вечір намічено вже нові жертви. Відмовитись? Спитають — чому? Чи твердий ти сам у вірі? Синедріон відступників не милує. Опівдні Савлу повідомили — його кличе до себе не хто інший, як сам Ганон. Він висох і зморщився від багатолітніх високих клопотів — беззубий рот над кощавим носом, сльозаві очиці, химерна в’язь знекровлених зморщок, темні, немічні старечі руки. Після Ірода Великого в Іудеї не було могутнішої людини. Він вірно служив Риму і змушував Рим служити собі. Він призначав первосвящеників і знімав їх. Він міг викликати на суд царюючих, тетрархів і примушував їх вимолювати прощення. Він навіть намагався впливати на долі світу, бо євреї повсюди, а де євреї, там повинна бути і влада Гайана. Савл поштиво стояв перед ним, а той промацував сльозавими очима його приземкувату наїжачену постать. — Богу угодне твоє заповзяття, — мовив Ганан деренчливим голосом. Не вперше чув Савл цю милостиву фразу, та вперше подивувався їй — говорять за бога, переконані, що богу хотілося б саме того, що і їм самим. Ганан, одначе, ніколи не був занадто щедрим на похвалу, зразу ж перейшов до діла: — Нам принесли звістку з Дамаска. Там громада потребує допомоги — дехто похитнувся у вірі. Вирушай туди і покажи, як треба захищати набожність. Дій рішуче, та не спіши, придивись, одразу себе не відкривай. Попервах підбери вірних людей, І мого імені не називай. Дій, а вже ми не забудемо твої заслуги перед богом. Дамаск для Гайана двері на схід — у Сірію, у Каппадокію, в Азію, — а тому біля цих дверей мають бути його вірні слуги. У Дамаску жили таємні наглядачі Гайана, і туди часто вирушали не менш таємні посланники. Савл мав стати одним із них, з таємних. Зараз йому важко в Єрусалимі. Савл ні на хвильку не забуває про зниклу дівчинку, ще вчора вірив — все, що не зробить, на благо; тепер віри нема. Вриватися поночі у чужі оселі, бачити сполотнілі від страху обличчя, погрожувати, хапати, викручувати руки — богу угодне твоє заповзяття І Чим могла прогнівити Всевишнього дівчинка? Нема опори, куди не кинь оком — все хистке… Ганан примушує щезнути з Єрусалима, забути до пори, до часу — хоча б до пори до часу! — те, чим займався… І вперше з учорашнього вечора Савл полегшено видихнув: — Коли вирушати, пане? — Завтра. На світанні. Хай благословенною буде цього разу нетерплячість сильних світу цього, він виконає повеління Гайана — покине Єрусалим якомога раніше, ще вдосвіта.  

До Дамаска вісім днів ходу. Поодинці не ходили — на дорозі грабували, особливо у Самарії. Віками зневажали євреї самаритян — та ж сама віра, але не той народ, від бога далі, нечисті, гріх навіть забалакати з ними. При нагоді самаритяни мстили євреям. Глухої пори, у якомусь закутні з ними краще не здибуватися. Подорожні перші дні тримались двох римських солдатів, які прямували в Кесарію. Так, вони іновірці, так, поклоняються ідолам, але зневаги їм не викажеш, самі позирають на юдеїв спогорда — скандальне плем’я. Рим — господар цілого світу, навіть набожні євреї воліли називатися римлянами, звісно не зрікаючись при цьому своєї віри. Дід Савла ще за Помпея отримав звання римського громадянина — чим прислужився, за скільки купив, цього тепер уже нікому не взнати. Але і батько, і сам Савл носили таке звання. Ось тому солдати одразу вирізнили Савла серед інших подорожніх, заводили розмову, називали його на латинський манер Павлом. Павлом він став і для решти… Вийшовши за стіни Єрусалима, він одержав нове ім’я, яке потім понесе історія. Минали поселення за поселеннями, часто стиснуті горами, рідше розсіяні по кам’янистих долинах. Мешканці копирсалися на виноградниках, мотижили черству землю, на тісних обійстях ганяли по кругу ослів, обмолочували полбу, рудий кізяковий димок заплутувався у гіллі старих смоківниць. Що ще треба людям — добувай їжу на день свій грядущий, дорожи спокоєм сусіда, і він не порушить твого спокою. Яке просте взагалі-то життя! І нема, нема спокою на землі обітованій! Той, хто порпається на винограднику, поганяє осла по стерні, не знає, чи питиме він своє вино, їстиме хліба досхочу. Митники пильнують його — віддай римському кесарю, віддай тетрарху, віддай первосвященику! Сильний вириває шматок у слабкого. Плач і погрози, стогін і прокльони — не можуть люди поділити те, що дано їм богом. Не можуть поділити навіть бога єдиного, кожен бачить його по-своєму, вважає себе перед ним чистішим за інших, славить божі закони і безсоромно порушує їх. Лише одного закону всі ревно справляють: око за око, зуб за зуб! Савл, який став Павлом, йшов Ізраїлем, жадібно дивився на все довкола і ні на хвилю не забував про зниклу дівчинку. Вона, приречена, навчила його страждати. Не за себе, за інших, які не усвідомлюють, що кожен сирота у світі цьому, кожен потребує захисту і допомоги. Страждання викликали навіть жалюгідні самаритяни, що траплялися в дорозі. Це також люди і ще сиротливіші, ніж він сам, — хіба їм не потрібні захист і допомога?.. Хіба він один співчуває і хоче допомогти? Скільки пророків ходять по землі, кожного зустрічають з надією, кожен щедрий на обіцянки, та жодна ще не справдилася. А чи треба обіцяти? Чи не ліпше сказати: не ждіть від інших, самі діліться чим багаті. Якщо маєш кусень хліба, поділися з голодним. Якщо нема хліба, сам голодуєш, скажи ласкаве слово такому ж голодному, І тоді не око за око, не зуб за зуб, а вдячність за вдячність, порятунок за порятунок — хто тоді почуватиметься сиротиною?.. Всі люди стануть однією родиною, хіба не про це казав пророк Михей: «І вони перекують мечі свої на лемеші, а списи свої — на серпи. Не підійме меча народ на народ, і більше не будуть навчатися війні! І буде кожен сидіти під своїм виноградником, і під своєю фіговницею, і не буде того, хто б страшив…» Після Самарії йшли по Галілеї, тут не такі суворі скелі, не така спечена земля, зелень яскравіша, люди привітніші. Здавалося Павлу: світ усміхається тому просвітленню, що народжувалося у ньому. Берегів моря Галілейського вони лише торкнулись, пройшовши частину шляху по прибережних поселеннях. Капернаум залишився осторонь, Віфсаїда також, Павло не знав, що у цій Віфсаїді, куди він не завітав, кілька років тому закаменували зайшлого пророка на ймення їсуе, який Називав себе Сином Людським. Тільки маленька купка рибалок згадує тепер про нього, і в Назареті все ще живе його мати, живуть його брати і сестри. І кудись зникла Марія з Магдали, яку він вилікував від біснуватості.  

Через три дні, «пройшовши Курію, Павло ступив у велику Дамаську долину…». Про цю подію пізніше розповідатиме і сам Павло, і багато хто інший — у різний час, трактуючи на свій лад. В XIX столітті її спробує реалістично зобразити Ернест Ренан, відомий французький письменник і видатний семітолог. Ось його опис: «…Павло ступив у велику Дамаську долину. Він підійшов до міста і знаходився, мабуть, поблизу садів, що оперізували місто. Було пополудні. З Павлом ішли кілька його товаришів, і цілком ймовірно, пішки. Долина ця — одне з найплодючіших і мальовничіших місць земної кулі, і з найдавніших часів і донині вона називається «Раєм Господнім»… Цілком ймовірно, що очі у нього запалилися, можливо, починалася офтальмія. За такої тривалої ходи останні години найнебезпечніші. Нервове напруження минає, починається реакція. Можливо, що раптовий перехід з розпеченої пустелі в прохолодний затінок садів викликав удар у хворобливому і дуже підірваному організмі. У цих місцях людина підхоплює наглу небезпечну лихоманку, яка супроводжується приливом крові до голови. За якусь мить людину ніби вражає блискавка. Після того як напад минає, у пам’яті зостається темна, розпанахана блискавкою ніч, на фоні якої виникають якісь неясні видіння. (Подібне сталося зі мною у Біблосі, коли б у мене були інші погляди, то сприйняв би свою галюцинацію за чудесне видіння). Безперечно, що від страшного удару Павло одразу знепритомнів. Ймовірно, що зненацька знялася буря на відрогах Гермона, у центрі скупчення електрики, ні з чим не зрівнянної за своєю силою. Не варто також забувати і те, що у давнину подібні явища вважалися божественним одкровенням, що вони згідно з тодішніми уявленнями про долю не містили в собі нічого випадкового, що кожен розглядав усе, що відбувалося довкруг, стосовно самого себе. Зокрема євреї грім завжди вважали гласом божим, блискавку — вогнем божим. Павло був надзвичайно збуджений. Природно, що він почув у голосі грози те, що саме хвилювало його. Чи у нього від сонячного удару або офтальмії нагло затьмарився розум, чи засліпила його надовго блискавка, чи блискавка і грім кинули його на землю і спричинили струс мозку — все це мало важить. Спогади самого апостола, очевидно, досить невиразні, він був переконаний у тому, що сталося щось надприродне… При таких потрясіннях людина іноді цілком втрачає уявлення про моменти кризи…» Ернест Релан йшов за реальною історією, його Павло знав про Ісуса Христа, був гонителем християнства, а тому й галюцинації, викликані шоковим станом, у нього пов’язані з Христом: «Він побачив образ, що переслідував його вже кілька днів, він побачив привид, про який було стільки балачок, він побачив самого Ісуса, який казав йому: «Савле, Савле, чому ти мене переслідуєш?»…» Наш Павло перебуває в історії, де відбулася подія у Віфсаїді. Нашому Павлу не міг явитися Христос зі скорботним докором. Удар перед Дамаском він міг сприйняти лише як грізне боже застереження — не смій жити, як жив, чинити, що чинив, ставай на новий шлях, який відкрився тобі. Подія у Віфсаїді усунула з історії Христа. Але історія зразу ж запропонувала готового подвижника.  

Машина вибрала найвірогіднішого. І ми без зайвих емоцій прийняли його, і упритул зайнялися Павлом.  

 

 

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка