Володимир тендряков сказання першепро невчасно загиблого Христа



Сторінка5/10
Дата конвертації16.03.2016
Розмір2.27 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Розділ третій

 

 



1

 

Послідовники, як правило, разюче не схожі на зачинателів. Павло гучно прославляє Христа і увесь час суперечить йому. Христос не цінує достоїнство розуму в людині, навпаки, вважає — «блаженні убогі духом», їм, бездуховним, легше увірувати в бога, й тому розчулено напучує: «Будьте як діти». Полум’яний глашатай Христа Павло закликає до іншого: «Браття, не будьте дітьми своїм розумом — будьте в лихому дітьми, а в розумі досконалими будьте». Він переконаний у тому, що боже осягається «розуміючи духовне з духовним». Розуміючи! Не бездумна довірливість, а наявність розуму — ось достоїнство людини, за Павлом. Христос безупинно наставляє: «Погляньте на польові лілеї, як зростають вони, — не працюють, не прядуть… Отож не журіться кажучи: «що ми будемо їсти»; чи: «що будемо пити», або: «у що ми зодягнемося?».. Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його, — а все це вам додасться». А Павло й гадки не може мати, що «все це додасться» само по собі, він наполегливо закликає трудитися, саме йому приписують славнозвісні слова: хто не працює, той не їсть! І він, Павло, вже стурбований розподілом продуктів праці. «Бо у Мойсеевому законі написано, — нагадує він, — «не в’яжи рота волові, що молотить». Хіба за волів Бог турбується? Чи говорить він зовсім для нас? Для нас, бо написано, що з надією мусить орати орач, а молотник — молотити з надією мати частку в своїм сподіванні». У всі віки Христа зворушливо визнавали спасителем усього людства, а він був з іудейських пророків, для кого євреї-діти, а решта — пси… І лише Павло відважно ламає тісні національні рамки, кидає світу з викликом: «А геменам і чужоземцям, розумним і немудрим — я боржник… Хіба ж Бог тільки для юдеїв, а не для поган? Так, і для поган». Мабуть, його можна вважати першим інтернаціоналістом у світовій історії. Нарешті, і в найголовнішому, в основі основ учення — в любові до ближнього, — Павло зовсім не такий вже покірний послідовник Христа. Він не повторює нерозважливого: «Любіть ворогів ваших». «Отож, як ворог твій голоДний, — нагодуй його; як він прагне, — напій його, бо, роблячи це, ти згортаєш розпалене вугілля йому на голову». Від «люби ворога» така позиція — «розпалене вугілля йому на голову» — далека, ворог для Павла залишається ворогом. Як любити і що таке, власне, любов? — для Христа безглузда сама постановка питання. Просто люби без зайвих, розумувань, як вказано Господом Богом. Для Павла ж любов тверезо осмислена — необхідність, що вимагає точного пояснення. І він пояснює: «Бо заповіді: «не чини перелюбу», «не вбивай», «не кради», «не свідкуй неправдиво», «не пожадай» і всі інші, містяться в цьому слові: «Люби свого ближнього, як самого себе…» Отже, любов не небесний дар, а всього-навсього дотримання моральних законів. Пожежа християнства вже спалахнула, а ця незвичайна людина йде не встигла сформуватися. І полум’я було надто велике, надто багато людей вже грілося біля нього, безглуздо розпалювати поряд нове вогнище, довелося стати тим, хто роздмухує. Павло роздмухував, але при цьому підкидав свої дрова. У нашій моделі Христа немає, Павлу надана самостійність. Чи можна сумніватися, що павліанство буде так відрізнятися від звичного християнства, як сам Павло різниться від Ісуса Христа? Як каже Миша Дідусь, «це вам не метелик Бредбері». Які сюрпризи чекають нас?  

 

2



 

Але у відважного Павла був ворог, з яким часто стикаються незвичайні люди, — він сам! Павло заперечував Павлові, та ще й так, що викликав цілковиту розгубленість, — дивуватися йому чи обурюватися, виправдовувати чи відкидати? Закрався навіть сумнів: чи насправді була, ця історична постать, чи не переплуталися у течії віків суперечливі одне одному погляди й думки? Для того щоб це якось з’ясувати, ми вирішили влаштувати судилище. Прокурорські обов’язки взяв на себе Толя Зибков. Адвокатом міг стати кожен… Ми, як справдешні терористи, тримали в таємниці свою змову. Мені не треба було попереджувати своїх флібустьєрів, щоб мовчали, кожен розумів, що, коли про наш замір хтось дізнається, одразу ж почнуться прикрі ускладнення: полізуть цікаві, гулятимуть плітки, і я опинюсь у двозначному становищі — шанований фізик-теоретик став підозрілим теологом. Окрім нас, про кримінальну вилазку в глиб історії знали лише в обчислювальному центрі ті самі прихильні до нас жерці і піфії, які обкатували на нашій програмі свого нового електронного оракула. Але вони ніяк не були зв’язані з нашим оточенням, з їхнього боку нам не загрожувало розкриття. І все ж з вини Миші Дідуся до нас проник один сторонній. Перед початком призначеного судилища він заявився до мене гордовитий аж до пихи, відпрасований до запаморочення — білосніжні смужки манжетів з рукавів, бордова в прожилках краватка; значок майстра спорту на лацкані, барвистий ріжечок хустинки з нагрудної кишеньки, напахчена чепуриста борода, і по-півнячому задерикуватий вигляд. — Георгію Петровичу, хочу відрекомендувати… — Обернувшись до відчинених дверей, оголосив: — Будь ласка, Настю!.. Вона впливла несміло, бочком, з беззахисною усмішечкою: тендітна, довготелеса, рум’яне личко маячить над старанно причесаною маківкою Миші, з висоти лине погляд запаморочливо голубих, ляльково-наївних, густо війчатих очей. — Знайомтесь… — видихнув Миша. — І попереджаю: мене розіб’є параліч, якщо ви одне одному не сподобаєтесь. Я обережно потримав тепленьку Настину долоньку: — Смирення паче гордості, Мишо! Тобі аж ніяк не загрожує параліч. — Георгію Петровичу, я, як вірний пес, люто оберігав від чужаків наш високий ареопаг. Георгію Петровичу, за відданість прошу милості… — Проси! — Дозвольте їй час від часу бувати з нами. Ну хіба міг я відмовити? І Настя, вмостившись поруч з Мишею на підвіконні, почала представляти у своїй особі публіку. Толя Зибков діловито наїжачений, на колінах розкритий блокнот — для урочистості, не для пам’яті. Пам’ять у хлопця золота, потрібні цитати знає назубок, і голос його цього разу без насмішки, щокате лице насуплене. — Я стверджую: Павло постійно зраджував самому собі. І довести це неважко. Я малюю ромашки і бакенбардисто-вусаті фізіономії, Ірина димить сигаретою, прицільно мружиться крізь дим на непідкупного Толю, Миша Дідусь плечем до плеча із Завороженою Настею, у картинній увазі задер догори густу борідку. А Толя без поспіху нацьковує Павла на Павла: — У «Посланні до Римлян», глава дванадцята кинуто заклик: «…і не стосуйтесь до віку цього, але перемініться відновою вашого розуму…» До одного з найбільш, так би мовити, жахливих віків в історії, що породили такі чудовиська, як Калігулу і Нерона, — «Не стосуйтесь!» — цілком гідний новатора заклик… Толя опускає пбгляд на непорочно чисту сторінку блокнота, даючи нам змогу перейнятися значущістю повідомлення. — Після такого заклику, певно, слід чекати поради — як же змінити цей вік? І пораду Павло дає у «Першому посланні до Коринтян»: «Нехай кожен лишається в стані тому, в якому покликаний був». Цебто раб залишайся рабом, а пан паном. «Не стосуйтесь до віку цього», прагніть до іншого, але нехай залишається все як було, не треба нічого міняти. Дивне поєднання несумісного! Ірина не витримує. — Та він же хотів змінити не соціальний лад, а звичаї. Лише звичаї, голубчику! Я малюю гусара з вусами і шкірою відчуваю — Толя Зибков готується до випаду. Говорить він відразливим святенницько-повчальним тоном: — Неможливо змінити звичаї, Ірино Михайлівно, не змінюючи соціального ладу. Досвідчений бретер робить обманливий фінт, і відважно-прямолійійна Ірина попадається на це. — Це, розумнику, відомо тобі і мені, — дратується вона, — а Павло марксизму не вивчав, він і справді щиро вірив, що можна звичаї змінити, так би мовити, без усяких… І Толя лінькувато, повільно тягнеться до блокнотика, перегортає його з чистої сторінки на чисту, говорить з неприхованою насолодою: — А ось у «Першому посланні до Коринфян», глава п’ятнадцята, Павло проголошує: «Не дайте себе звести, — товариство лихе псує добрі звичаї!» Хіба не правда, знаменні слова? Ні, він не гірш за нас, освічених, розумів, що звичаї залежать від співтовариств. Знав це і… «Нехай кожен лишається в стані тому, в якому покликаний був». — Хм… Чорти б його ухопили! Математик Ірина Сушко мало тямить у Новому завіті, повідомлення Толі для неї — приголомшуюче відкриття. А Толя не опускається до торжества, рухається далі вже переможним маршем, без вичікувальних зупинок: — Павло відстоює: «Люби ближнього твого, як самого себе». Відстоює не лише пристрасно, а й безстрашно. Холопства йому не закинеш. І все ж таки настійно повчає: «Благословляйте тих, хто вас переслідує: благословляйте, а не проклинайте!» Звісно, ви, Ірино Михайлівно, можете сказати, що переслідувачі, гнобителі, у нього не мали, так би мовити, класового підґрунтя, просто лихі люди, блудні вівці. Та, на жаль, Павло тут недвозначний, каже прямо: «Нехай кожна людина кориться вищій владі…» Отже, виявляється, що переслідувачі — це вища влада. Павло визнає це, але пояснює: «…бо володар — Божий слуга, тобі на добро. А як чиниш ти зле, то бійся, бо недарма він носить меча… Тому треба коритися не тільки ради страху кари, але й ради сумління». Ну то як наставляннячко, Ірино Михайлівно? А між іншим ще в одному місці Павло настирливо твердить, що зовсім не проповідує мудрість «володарів цього віку…» Ось і здогадайся, у що з того, що говорив, він сам вірив, а в що ні… — Вірив у те і.в інше — геніальний плутаник! — авторитетно вставляє від вікна Миша Дідусь. Ірина досадливо морщиться. — Сказав, як по писаному. — Скажи інакше. — Миша при Насті бундючиться, проте з острахом: Ірина може й припечатати. — Він безстрашний, погодься! — Припустимо. — І безчесним його теж не назвеш. Залишається одне — плутаник! Якщо не геніальний, то вже запевне відчайдух, чого не забереш, того не забереш. — Миша тріумфуюче повів бородою у мій бік: складіть мені ціну, Георгію Петровичу. Я не одізвався, у цю хвилину я, далебі, знав не більше від нього. Заговорила Ірина: — А хто тоді був не плутаник, прошу тебе? Освічений Сенека щиро виголошував красиві слова про справедливість, а служив Нерону. Той же Христос переконував: «Легше верблюду пройти крізь гол чине вушко, ніж багатому увійти в Царство Боже», але закликав — віддай кесарю кесареве. Адже це також не дуже логічно з нашої точки зору. — Не забувайте, Ірино Михайлівно, — чемно втрутився Толя Зибков. — Христос наставляв «любіть ворогів своїх». З такої позиції «кесарю — кесареве» цілком виправдано— купи собі незалежність, але не ворогуй. А Павло», як ми знаємо, «любіть ворогів» обминав — згорни ворогові розпалене вугілля на голову і покорись сильнішому, тому, хто з мечем. З недомислу це? Плутаник?.. Сумніваюся!.. Всі подивилися на мене — слово судді! Та я зараз упевнився лише в одному: суд наш завчасний, попереднє слідство не закінчене, можливо, навіть звинувачення пред’явлено не за адресою. — Мабуть, це загадка не Павла, — сказав я. — Чия ж тоді? — насторожився Толя. — Його часу. — Час нелогічний? — Нелогічними можуть бути люди, але не час. — Так що, що тоді?.. — Нам не залишається нічого іншого, як далі копати навколо Павла. Незадоволене мовчання. ІЦе б пак, здається, я й сам скис від своїх відповідей. І раптом пролунало мелодійне сопрано: — Дозвольте мені запитати? Ми не зразу второпали, що дар мови повернувся до новоявленої подруги Миші Дідуся. Досі Настя ретельно слухала, ретельно мовчала, навіть не було знаття, який у неї голос. Виявляється — ангельський. Вона по-школярськи піднімала догори рожеву долоньку, довірливо дивилася на мене ляльково-мальованими очима. — А нащо судити людину, яка так давно померла? Хіба нам не однаково, як вона там себе поводила? Миша Дідусь прицілився на Толю Зибкова поглядом заклинача змій — спробуй тільки щось викинути! А я спантеличено чухав лисину — питаннячко хоч і дівоче, та не просте. І я відповів як зумів: — Ми виросли з нього, Насте. Настя на хвильку замислилася з голубим зачудуванням у погляді, але одразу засяяла щасливою усмішкою: — Ага! Ми повинні знати Павла, щоб не бути схожими на нього у своїх вчинках. Толя Зибков чесно витерпів — ні пари з уст, зате сам Миша негучно крекнув. Мені не лишалося нічого іншого, як погодитися: — Майже вгадала.  

 

3



 

Ірина Сушко, яка до того неуважно мовчала, неголосно промовила: — Устами дитяти глаголить істина… По правді кажучи, я також туманно уявляю, чого ми хочемо від Павла. Миша Дідусь здивувався: — От тобі й на, знову за своє! Скільки разів ми це колесо крутили — роль особи в історії. — Буксує наше колесо, дорогенький, не рушимо з місця. — Ганяла, ганяла машину — і ні з місця! — У Миші навіть вилиці над бородою обурено порожевіли. — А чи не здається, що зараз, в оцю ненатхненну мить, оглядаємося на пройдений шлях — і — ех! — визнавати зрушені, що для володарки-історії нема незамінимих осіб. Ірина презирливо пирхнула: — От, власне, доїхали до відкриття. То чи варто було заради цього машину силувати, легко можна було самим зметикувати. — А чого ти чекала? Жар-птицю краси неписаної? Істина ж, матусю, у скромному оперенні, виявляється. — Чекала мету, мудрий Діду. Мету! Велику і світлу, заради якої і життя покласти не шкода. А наткнулася на давнього знайомого — традиційного плутаника, який заповітних таємниць, не жди, не відкриє. На фізіономії Толі Зибкова з’явився простодушно-придуркуватий вираз: — Покликали дівчинку до лісу за лисичками… — почав він мрійливим голосом. Ірина звела грізні брови, перебила: — Не блазнюй, байбаченя. Про найголовніше говоримо. Толя скрушно зітхнув: ™ Не треба плакатись, Ірино Михайлівно, лисички поряд, лисички повсюди, лише вони не на чотирьох ногах і не з хвостами. Ми добувачі знань, Ірино Михайлівно! Отже, знання і є наша мета! — Ні, яблучко наливне, знання не мета, як і цегла ще не дім. Можу я поцікавитися, для чого знадобляться ті знання, які ми добудемо? — Хто міг сказати Герцу — для чого знадобляться його електромагнітні хвилі? Справа Герца і наша з вами піймати нові знання, випустити їх у світ: летіть голуби! А вже хто і коли голубів приручить, до чого прилаштує — не наші клопоти. Головатий рум’яний хлопчик, мабуть, один із кращих представників сучасного покоління духовних акселератів. Такі хлопчики народилися тоді, коли їхні батьки, зітхаючи, згадували війну. «Тяжкий був час». Був та минув, хлопчикам не довелося мерзнути в окопах, повзати на пузі під кулями, бачити трупи, їсти балабухи з гнилої картоплі. Вони завжди спали на чистих простирадлах, їли досхочу, не знали, що таке залатані штанці, а тому поблажливо зневажають грубий утилітаризм. От абстрактні знання — інша річ, захоплююче заняття вцловлювати їх, милуватися ними, а потім відкидати — а раптом підберуть, прилаштують. Світ для таких хлопчиків щось на кшталт кросворда — загадка перетинається із загадкою, цікаво, варто посушити голову. Така допитливість властива тільки особливо підготовленим, лише вибраним — аристократам духу. Людям потрібен хліб насущний, людям потрібна мораль — так, так, звичайно! Ладні визнати, але не готові повірити, що колись не буде скривджених і принижених, дурисвітів і зажерливих, — протиріччя вічні, рай земний така ж наївна вигадка для простаків, як рай небесний. Пошматований пристрастями світ вельми ненадійний, але тим паче спіши натішитись ним. Ні, такі хлопчики не шукають земних утіх, для багатьох з них дійсно нічого, крім «свіжовимитої сорочки», не треба, аристократи духу прагнуть істини. Найрізноманітнішої, чи то нейрино чи квазари, форми ДНК чи наявності біополя, — витонченими прийомами здобути її, натішитися і випустити: летіть голуби! Вдуматися — дивний інтелектуальний снобізм… Він обурює не лише мене. Ірина уважно розглядає Толю матовими очима, які не пускають в себе. — Не зводь наклепу на Герца, байбаченя, — промовила вона. — Герц на відміну від тебе напевне таїв у душі святу користь: мовляв, відкрию невідоме явище, пізнаю краще світ, отже, коли не я сам, то діти і внуки зуміють краще у ньому влаштуватися. — А чи так уже й напевне, Ірино Михайлівно, вельмишановний Герц виходив з такого розрахунку? — засумнівався Толя. — Вельмишановний Герц жив у той час, коли ніхто не сумнівався, що будь-яке знання людям на благо. Вельмишановному Герцу і на думку не спадало, що колись наукові знання через водневі бомби й інші технічні монстри стануть глобальною загрозою. Та й зараз, хлопчику, ще не всі позбулися святої користі, плекають надію, що нові знання принесуть вигоду, а не шкоду. Лише мій електронний телепень, з яким у мене роман, корисливого розрахуночку в душі не тримає, бо ж душі не має. Хіба б я копирсалася в запорошеному віками житті Павла, якби не розраховувала щось виколупати для нашого нинішнього життя. Хочу, хо-чу щось внести у нього, щось підправити. Не сумніваюсь, що й Георгій Петрович цього ж хоче. На широкому простацькому Толиному обличчі блукала іронічна посмішечка. — Хотіти ж то і я хочу. Хто не хоче… — Проникливим голосом, замирливо: — Тільки ж як моє, так і ваше, Ірино Михайлівно, хотіння, погодьтеся, ламаного шеляга варте. Воно рівнозначне мріянню: ех якби та якби… Я ж не поетом прагну стати — вченим, для мене, даруйте, безпредметні мріяння пусте заняття. Тут я не витримав: — Без мрії, голубе, неможлива ніяка діяльність, в тому числі й наукова. Мрія — звільнитися від виснажливої праці, мрія — літати, мрія — дістатися Місяця… Кожній науковій перемозі передували жагучі мрії. Ти маєш намір притлумити у собі цю здатність — чого ж від тебе тоді чекати, яких звершень? Толя випростався, його пухке тіло набуло пружності, а щокате лице гідності, чисте чоло перерізала зморшка. — Георгію Петровичу, — заговорив він майже суворо, — ви не згірш від мене знаєте, що на крилах мрії можна залетіти чортзна-куди. Мріяти вміють усі, а ось загнуздати мрію, вміти правувати нею — не кожному дано. Ви у цьому набагато досвідченіші від нас, навіть. — Можу порадити: правуй туди, куди кличе мрія. Ось лише дорогу, друже, вибирай сам. Прямі дороги до мети бувають дуже рідко. — До мети? — підхопився Толя. — До якої? Ви ж чули, як Ірина Михайлівна побивалася: в глухий кут зайшлиг нема мети! А вона мріяла про велику і світлу, за яку й життя покласти не шкода. Зів’яли крила у мрії. Що діяти?.. — Ото так і зів’яли?.. — Я обернувся до Ірини. — Ти у глухому куті, щілини не помітила? Коли її розширити, чую я — на широкі простори можна вийти. Ірина уп’ялася в мене запало темними очима. — Згадай — Павло зронив: «Товариство лихе псує добрі звичаї». — Ну і що? — обережно спитала Ірина. — А те, що вже тоді промайнула думка, яка суперечить релігійному розумінню моралі. У запалих очах Ірини спантеличений морок. Миша Дідусь прицілюється в мене задраною борідкою. А Толя Зибков, поскрипівши кріслом, подався вперед, зморшка на лобі поглибшала, — схоже на те, що він вже занюхав запах дичини. — Починаючи з Христа і донині, — продовжував я, — існує переконання: бути тобі чи не бути моральною людиною, цілком залежить від тебе самого, від твоєї волі, від твого бажання. Роби так, як велять догмати віри, — і добро торжествуватиме над злом. Релігійних наставників не цікавило, у яких умовах перебуває людина… — І справді ж! — здивувався Толя. — Павло збагнув непросте: звичаї залежать не від волі окремих осіб — від того, у яких суспільних устроях ці особи перебувають. Діалектик дві тисячі років тому! — Збагнув, та як нерідко трапляється, не надав цьому ваги. — І до Павла це було, Георгію Петровичу. Єсеї, наприклад, пробували створити товариства, які б не псували добрі звичаї. — Пробували до Павла і багато хто після Павла. — І?.. — гойднувся Толя. — І щось заважало їм. — Щось таке, що не залежало від самих людей? — ламким голосом спитав Толя. І всі уп’ялися в мене. Запала хвилинна тиша. Я не витримав її і мовив: — Ось на це й хотілося б одержати відповідь. — Не-хай їй грець із такою задачкою! — отямилася від спантеличеного остовпіння Ірина. — У будь-якому разі, не глухий кут, як тобі видалося, — нагадав я. І Миша Дідусь звеселився: — Геть скигліїв і маловірів! «Наш паровоз, вперед лети!..» — Люблю збадьорюючі лозунги, — посміхнувся Толя. — А можна ще питаннячко? — Знову по-школярськи рожева долонька догори. — Ну ніяк не можу втямити — цей Павло… він шкідливий зараз для нас чи корисний? — Нас-те! — злякано видихнув Миша. — Таж цікавої.. — Цікаво, — погодився я. — Тому ми й розбираємося. — І ще не розібралися? — Поки що ні. І сьогодні навряд чи… Я підвівся. — То що, до наступної зустрічі, друзі. Всі заворушилися, встаючи, а Настя дивилася на мене здивовано і заклопотано, і в її широко розплющених очах виразно визрівало нове нищівне запитання. Та Миша Дідусь постарався заглушити його у самому зародку: — Я тобі пізніше все поясню. Все! І Толя Зибков не втримався: — Навіть усе! Хотів би я це почути.  

 

4



 

Щось сталося у Івана Трохимовича Голенкова. Вранці пролунав від нього телефонний дзвінок. — Самоїдством займаюся, мій друже, небо маковим зернятком здається. Вибери вільну хвилинку, зайди, вгамуй мої печалі. Дуже прошу тебе. Старий ще ніколи не просив мене ні про що. Я швидко одягнувся і поїхав. Зустрів він мене з церемонною урочистістю, навіть причепурився — громіздкий кістяк заховано в просторий поруділий піджак, зморшкувату шию огортає твердо накрохмалений комірець сорочки, і краватка по моді сорокових років — вузол з кулак завбільшки, а в проораних зморшках землистого обличчя збентеження. — Старий ворон на самотині потрохи з глузду сходить. Сядьмо поруч, та й поговоримо як годиться. Даруй, коли тобі моє каркання видасться непутящим. Іван Трохимович сам виглядав зараз гостем у своїй порожній, незатишній кімнаті з вузьким залізним ліжком, над яким висіло кілька великих фотографій — делегати якихось пре давніх конференцій лежать на землі, тісняться на лавках, що стоять у декілька рядів одна над одною. Івана Трохимовича відшукати серед них зараз марна справа — фотографії безнадійно вицвіли, господар на них молодий, зовсім не схожий на нинішнього. Маслакуваті руки на гострих колінах, кущуваті брови над твердим носом, погляд опущений, сипле натужне дихання. — Добрі люди збентежили, спокій відібрали… Вимучив зізнання, і запала важка пауза. Зараз украй нерозумно підганяти старого запитаннями, йому треба розкачатися, набрати розгін, а тоді вже викладе сам — для того й покликав. — Нагодився тут один козак… Та-ак. Зятів приятель, з молодих та ранніх. Як їх називають, які займаються кістками вимерлих тварин? — Палеонтологи? — От-от! Він тут, так би мовити, від імені науки заявочку зробив, коротесеньку, на два слівця. Ніхто й не розчув, а мене ошпарило. Та-ак. Знову тягуча пауза, велика голова нависла над підлогою, сивина на ній жовта, мов стара слонова кістка. — І що ж він таке сказав? — запитав я. — Спрямована еволюція! Я здивовано мовчав. — Наука, мовляв, стверджує — існує спрямована еволюція! Ти про таке чув? — Так, але чому це має вас хвилювати, Іване Трохимовичу? — Тебе анітрохи не хвилює? — Ніскілечки. Старий крекнув. — Ох! А що таке еволюція? Розвиток життя, хіба не так? — Взагалі-то так. — Отже, життя не саме по собі, вільною рікою тече — спрямоване. Ким спрямоване? Згори, богом?.. А ти знаєш, що бога я і від себе і від людей в шию гнав? З-під кущастих брів просто у вічі — чоловічки плавають у голубій старечій волозі. Я втримався від усмішки. — Смішно?.. Що ж, смійся, та тільки розтлумач: невже наука до бога повернулася?.. — Уяви собі, — почав я обережно, — що з гори зірвався камінь, котиться вниз. І не просто котиться, а має напрямок, котрий навіть вирахувати можна: мовляв, по такому ось місцю проскочить, розчавить, коли не відійдеш. Ким заданий цей напрямок? Невже ж богом? Та ні, силою земного тяжіння, профілем самої гори, випадковими перешкодами, можливо… — Хм, правильно… Тут бог ні при чому. Але життя, друже, не камінець. Звідки воно виникло, чому так мудро сплітається — від якоїсь стоножки до бентежливого чоловіка Гаченкова Івана, який мучиться, страждає?.. Звідки й навіщо; Георгію? Твоя наука може сказати? — На жаль, ні, — Покищо ні, чи навіть не маєте надії дізнатися? — Надію маємо, Іване Трохимовичу. І поки ми живі, будемо надіятись. — А якщо надії не справджуються? Чи такого навіть не припускаєте? — Припускаємо. Не виключено. — Та-ак! — ворухнувши набряклими зморшками обличчя, протягнув Іван Трохимович, ніби звинувачував мене у злочині. — Вже коли припускаєте, то може бути незбагненне, чого нікому знати не дано, то первісне, найнедоступніше — бог, творець усього, зовсім людському розумові не під силу. — Та чи бог тебе бентежить, Іване Трохимовичу? Думається мені — щось зовсім інше. — Бентежить мене, голубе, все той же Іван Голенков, який топтав ряст вісім десятків років і багато на землі слідів лишив. Помилка я чи не помилка богова? — Помилок природа не терпить — вибраковує, — сказав я. — А тобі вона відміряла повний строк прожити, отже, за помилку не вважала. Старий замовк, розглядав свої вузлуваті руки на колінах, хмурився, про щось думаючи, нарешті невесело усміхнувся: — Колись, кажуть, безглузді ящіри на світі жили, природа їх знищила — мовляв, помилочка, дай виправлю. Ось і я, як доживаючий ящір. Куди не повернуся — всі на мене не схожі. Навіть ти, голубе. А вже діти й поготів не в батька. Як на мене, нинішні, анітрохи не кращі від над, помилкових. Це на мій погляд, ящірний. — Ніколи ще жодне покоління не було схоже на інше, Іване Трохимовичу, — заперечив я. І в цьому не лише матінка-природа винна, але й люди також. Ти круто змінював життя, було б дивно, щоб твої діти не мінялися разом із життям. — Змінював… Так, круто… Ну, то нехай це хоч вас остереже— легше на поворотах, самі бачите, чортзна-куди світ заносить. — Легше не вийде, розвиток не пригальмуєш. І старий підняв схилену голову, суворо видивився на мене. — Ось і проговорився, друже. Не пригальмуєш, навіть коли бачиш, що він, оскаженілий, у безодню летить. Що ж це як не стара пісня на новий лад — всі ми у руці божій?! — Всі ми підкоряємося об’єктивним, тобто від нас не залежним законам. Законам, Іване Трохимовичу, не богові! їх не можна плутати. — Чому ж не можна? Чому обов’язково вважати — вени, мовляв, закони, такі-сякі самі по собі звідкись взялися? А що коли припустити: вони ним спущені, щоб лад був? Чим ти доведеш, що твій погляд правильніший, аніж мій?. — Довести неможливо ні тобі, ні мені. Та якщо припустити, що закони від бога, то нам з таким законодателем не так уже й складно порозумітися, а при нагоді й поправити його. — Гей-гей, не вихваляйся! Багато на себе береш, любий друже! — Не я беру, людині дано. Природою чи тим же богом, коли тобі ця назва більше до вподоби. — Дано богом — «поправляйте мене, люди»?! — Перший же дрючок, якого вхопив наш мавп’ячий предок, — що це, як не поправка природи: мало можливостей ти мені відпустила, тоді я сам збільшив їх, озброївшись дрючком. Природа потурбувалася, щоб люди поправляли її, вдосконалювали себе. Бог дає, а людина розпоряджається… по-своєму. — Дорозпоряджалися, хвалькувате плем’я! — грудним сиплим голосом, лице побагровіло. — Самих себе страхаємося, один для одного пироги з начинкою печемо… Себе поправте, а не бога! — Тож-бо й воно, Іване Трохимовичу, що себе ми самі, виявляється, ще погано знаємо. Людина значно складніша матерія, ніж атомне ядро, а людство складніше для розуміння, ніж всесвіт. — Ага, битливій Корові бог рогів не дає. Коли люди ще й у собі стануть копатися, то вони такого натворять, що, як обіцяє Біблія, смерті шукатимуть усі, але і її навіть не знайдуть. Відкритися йому чи втаїти? Зараз він і без мене травмований, боюсь завдати нової рани — останній з друзів зайнявся сумнівним ділом. Та коли він від когось дізнається, що я не довірився, приховав, був з ним нещирий, то прямолінійний Іван Трохимович зневажливо відвернеться од мене. Не хочу, щоб наші багатолітні добрі стосунки завершилися ворожнечею, не можу гратися з ним у хованки. Вирішив відкритися: — Іване Трохимовичу, та ж я та сама шута корова, яка намагається буцатися… Розгублений погляд і насторожене мовчання, певне він чекав, що я щось встругну. Ні, він не обурився, він слухав мене, не виказуючи ні невдоволення, ні цікавості, в його великих зів’ялих зморшках — відчуженість монумента, що не вельми спонукає до красномовства. Після моєї недовгої сповіді знову запало незатишне мовчання. — Розраховуєш на відповідь… від іграшки? — спитав він безбарвно. — Від моделі, — поправив я. — Модель, іграшка — не справжнє. — А хіба модель літака не допомагає авіаконструктору зрозуміти, як поведе себе його майбутній, зовсім не іграшковий літак? Він тяжко зітхнув і з натугою став підводитись, повільно розігнувся на повен зріст — пряма спина ламається біля лопаток, — перепочив і заговорив: — Так, синку, так, я з тих, хто ламав історію. Як важко мені було збагнути, що історія — це нажитий досвід людства. Синку, невже мій досвід для тебе нічого не важить? Не мудрствуй лукаво, не внось відсебеньок!.. Як колись на фронті, він звав мене синком, але зараз це не зближувало нас, а було схоже на прощання. Він чекав від мене заспокоєння, а я не приніс його, волає до мене і вже не вірить, що я збагну… Дивиться мимо, в безмежжя — щемить серце.  

Путні думки приходять на сходах. Бережи досвід і уникай власних вигадок… Коли б тільки одним нажитим досвідом люди керувалися у житті, то вони, напевне, ніколи нічого нового не досягли б. Аналога колеса не існувало у природі, жоден досвід — тільки досвід — не змусив би колесо служити нам. Я, грішний чоловік, повинен втямити те, до чого всемогутній господь не додумався! Повинен! Та чи подужаю?..  



 

5

 

Був вечір, та ще не такий пізній, щоб лягати спати. Я сидів за столом, пробував читати, та більше блукав думкою поверх рядків. Лампа освітлювала товсту книгу, склянку з олівцями і непоказну статуетку — грубо виліпленого, незграбного як краб чоловічка, що сидить на низькій лавці. Він високо виставив коліна, підпер руками пласку голову — думає. Гість із мороку давнини, якийсь скульптор кам’яного віку виліпив його з глини, а висхла глина може зберігатися в землі вічно. Сидячого Чоловічка розкопали румунські археологи, зняли з нього копії, одну з них привіз мені приятель. В недоладній подобі чоловічка, у його позі було те відчужено-трагічне, що через багато тисячоліть знову могутньо повторить Роден. Історики так і нарекли гостя з неоліту — «Мислитель». Свого часу, намилувавшись подарунком, я поставив його коло склянки з олівцями і… перестав помічати. Так і існували ми довго поряд, він — зайнятий своїми думками, я — своїми. Та одного разу, коли я марне сушив собі голову над якимсь надто вже загальним питанням, чоловічок потрапив мені на очі і мені сяйнуло: якщо він пробував міркувати (а сумнівів тут не може бути), то у своєму кам’яному віці його мучило в принципі те саме, що мене в моєму атомному. Як впливати на життя — запевне вже визрівало у його темному мозку. Нас розділяє сила-силенна часу, якими тільки надіями і переворотами він був заповнений, але ні примхи буття, ні крах незліченних поколінь не в змозі відрізати нас один від одного. Він із суцільної пітьми віків, і я, нинішній, пов’язані однією турботою, яка виникла разом з людиною, разом з нею і зникне. Мої думки перервав телефонний дзвінок. — Чепе, Георгію Петровичу! — голос Ірини Сушко. Цього ще бракувало. — З машиноющось? — І я так спершу гадала… З машиною, Георгію Петровичу, все гаразд. Можу за неї поручитися! — Тоді що ж? — У тому житті сталася дивна… — У тому житті? — Там з’явився… Лише не зомлійте! — Годі скоморошничати, Ірино! — вигукнув я. — Но-но! Не так сердито. Бо інакше нічого не скажу, заставлю потерпіти до завтра. — Гаразд. Буду сумирним. Розказуйте! — З’явився Христос. Мовчання. Ірина не поспішала пояснювати. — І це все? — поцікавився я. — Кажу: там з’явився Христос. — Мене не цікавлять ваші розиграші, Ірочко! — Ах так, ми його вбили!.. Так ось він ожив. Доповідаю офіційно: Ісус Христос воскрес, смертю смерть поправши. — Що це означає? — Це ви мене запитуєте?.. Гаразд, Георгію Петровичу, зараз пізня пора для гадань. Завтра о десятій нуль-нуль буду на вашому горищі. Вона поклала трубку. Я нічого не міг збагнути. Завтра о десятій нуль-нуль… Та через десять хвилин телефон знову дав про себе знати. Цього разу баритон Миші Дідуся: — Георгію Петровичу, що це Ірка лопоче? Якого Христа? — Не більше за тебе знаю, Мишо. А через півгодини дзвінок від Толі Зибкова. І я вибухнув: — Дзвони Михайлові — і миттю до мене! Обидва! Не затримуйтесь!.. Так, так, до мене додому. Ірина через годину буде тут. Катя нашвидкуруч накрила на кухні, приєдналася до нас, ми вп’ятьох всілися за маленький столик з чаєм. З переказів, що дійшли до нас, першою сповістила про воскресіння Христа Марія Магдалина, яка прийшла попрощатися із захованим у печері тілом учителя. Одержима «цариця ідеалістів», як називає її Ернест Ренан, Марія знетямлено вигукнула на всі віки: «Він воскрес!» Ірина Сушко зараз виконувала для нас роль Марії Маг далини. Вона — ні, не кричала у бурхливій екзальтації, навіть особливого хвилювання не виказувала — встигла наодинці пережити неймовірну подію, — відсьорбнула з чашки, поставила її на стіл, виудила з сумочки сигарети. — Якщо дозволите, я запалю… — Затягнулася, мружилась на димок. — Так ось слухайте… І почала спокійненько розповідати. Машина по закладеній у ній програмі рухала нашу модель — замість зниклого Христа діяв Павло. І тут відпала необхідність у покладеній на машину забороні — не повторювати поєднання символів, котрі у своїй сукупності означали у нашій моделі Христа. Але Ірина, напевно, не знімала б спеціально цю заборону, якби довелося докладати якихось зусиль, порушувати цілісність програми. Ніхто з нас не надавав великого значення побічній забороні. Проте сталося несподіване. Ірина мала зняти свій пакет дисків, звільнити місце для іншої програми, але загаялася, оператор почав маніпулювати з машиною… Спохопилася відразу, та частина нашого запису постраждала. І, виявляється, у тому місці, де була заборона на Ісуса. Ірина не пробувала його відновити— навіщо, коли вже самостійно діє Павло, історичне місце зайняте, — стерла остаточно. Вчені постійно натикаються на випадковості. В Ерстеда випадково компас виявився поруч з під’єднаним до батареї проводом… Випадково Беккерель поклав грудочки уранової солі на загорнуту в чорний папір фотографічну пластинку… Ірина випадково, не надаючи цьому ваги, викинула заборону з нашої програми… І звільнена від заборони машина породила Христа. Вона не відала про його попереднє існування, будь-які сліди засновника християнства були стерті з її машинної пам’яті, існував лише розрізнений набір багаточисленних символів, що означали окремі риси людських характерів. І те, що з цих частиночок склався образ Христа, випадковістю уже не могло бути! Зовсім не екзальтована, аж ніяк не ідеалістка, та по-своєму затята, Ірина кілька днів ганяла машину, ловила помилку… Вбитий нами Ісус воскрес, найбільш фантастична з усіх євангельських легенд повторювалася безпристрасною машиною. І не повторювалася навіть, ні — машина ні сном ні духом не відала про легенду, вона її знову створила. Мимоволі холодок проймає — чи не наткнулися на надприродну силу? Ірина Сушко, новоявлена Магдалина, погасила у блюдці недопалок, поставила крапку у розповіді. Ми всі мовчимо. Навіть Миша Дідусь, завжди готовий вітати чудо, зараз збентежений і розгублений, нишком позиркує то на мене, то на Ірину, Кругла фізіономія Толі Зибкова Порожевіла, вкрилася потом, широко розплющені очі по-рисячому загострилися. І збоку вдивляється у мене зацікавлено поблискуючим оком Катя — хотів би я сам побачити свою фізіономію. Катя у своїй звичній гордуватій поставі, білі руки прилягли спочити на скатертину. Вона перша перервала тишу: — Хто хоче ще чаю? Ніхто не відповів. Порожнеча у моїй голові і переповненість у моїх грудях. Але ж чому не торжествує Миша Дідусь, пропускає такий рідкісний для себе момент? Знову голос Каті, врівноважений, трохи насмішкуватий: — Отже, самі себе перелякали… Випийте ще по чашечці. Змарніле лице Ірини втомлене, вона каже ні на кого не дивлячись: — Ми — себе?.. Та ні, збоку звалилося. Щось там є. І Миша шумно видихнув з бороди: — Вона! Всі ворухнулися, охоче повернулися до нього — нехай будуть хоч Мишині буйні фантазії, але це вже щось. — Вона. Визначеність. Спробуйте тепер заперечити, що її не існує. Не дуже стримані і не дуже нові для нас фантазії, чув їх не раз. Толя Зибков без ентузіазму пирхає: — Ну так, звісно, перст божий! Він встиг пригасити рисячий блиск в очах, та схвильований рум’янець ще не зійшов з його товстих щік. — У тебе коротка пам’ять, забув, що я завжди твердив: і без бога природа божественна! — Хміль сенсаційності нарешті вдарив Миші в голову, він набирає молодецького вигляду, а голос стає чванькуватим: — Визначеність у природі в усьому — риби мали створити плазунів, плазуни в свою чергу… Ірина Сушко з серцем перебиває: — Чули, Манилушко. Твоєю визначеністю, мудрий Гордію, будь-який вузол, не розплутуючи, можна розрубати. Рубонем — визначений Христос, та й годі. Зачиняй тоді нашу забігалівку. Миша всепрощаюче знизав плечима. — Що ж, поясни інакше. Я послухаю. — Зараз не можу. Доведеться набратися терпіння. — Чого ви дивуєтеся? Хіба могло бути інакше? — втрутилася Катя, краєм ока стежачи за виразом мого обличчя. — Кожен з вас має знати, як важко змінити плин подій навіть у тому малесенькому куточку життя, де ми сидимо у полоні. Хоча б у тій же сім’ї… Нам увесь час здається: варто лише піднатужитися як слід — і наше життя стане на потрібні рейки, покотиться собі рівнесенько… І хто з нас не хотів цього і хто може похвалитися, що цього досяг? Завжди нас заносить убік, туди, де трясе й хилитає, набиває гулі й синяки. Це в сім’ї, у малому масштабі, а ви хочете історію підправити — течи, голубонько, інакше! Комари своїм писком намірилися вітер змінити, чи не смішно!.. — Історію? — заперечив я. — Надто сильно сказано. Простенькою, вельми простенькою її моделлю намагаємося маніпулювати. І ось — сюрприз! Гм — так, приголомшливий. — Що ж… — спокійнесенько погодилася дружина. — Шана вам і хвала, модель ваша неабияка, повторює те, що є у житті. — Цебто вчить: куди ти зі свинячим писком та в пшеничне тісто. Хіба не так? — без звичної агресії, скоріш тоскно сказала Ірина. Катя із сумною усмішечкою стенула плечима, не відповіла. — Шана нам і хвала! — бадьоро підхопив Миша. — Схоже на те, що ми вловили найпотаємніше — наявність заданості у природі. З атомів вона конструювала молекули, з молекул живі клітини, з клітин організми все складніші і складніші — по суті, природа працює на розум! А що ми вчинили! Ми ж безцеремонно вирвали у неї дискретну частку добутого розуму. Ні, пустуєш, не смій, не віддам! Модель спрацювала, повернула своє… Толя Зибков нетерпляче зіскочив з місця, прокотився по тісній кухні від стільця до дверей і звідти назад, випнув пухкі груди, зупинився, окинув усіх просвітленим зором. — Я… Я і не знаю, що й сказати! Не боюсь у цьому признатися. Коли хочете, то я навіть щасливий! Ви ось теж розгубилися, тож тіштеся — є над чим посушити голову, визначилося, дух перехоплює!.. Хіба часто доводиться переживати таке? У мене, може, це почуття уперше. Так! Але я чекав його, чекав! Вірив — з’явиться. І я раптом відчув прилив вдячності до цього безкорисливого ловця знань. «Летіть, голуби!» — нехай так. Та ніхто інший, а він, Толя Зибков, зі своїм інтелектуальним снобізмом спритніше від будь-кого допоможе мені поставити сильце на голуба. А вже потім я з рук не випущу — лети, мовляв, — є, ні, постараюся примусштьслужити. На інших ловчих, на Мишу Дідуся, навіть на Ірину Сушко я не можу так розраховувати. Миша почне вивергати мені вулканічні емоції (ще насьорбаємося), а Ірина Сушко відсторониться: «Я штурвальний, Георгію Петровичу, а ви капітан, курс ви прокладаєте». Дух перехоплює… Толя щасливий, а я хіба — ні?.. А втім, варто пам’ятати, що найбільш захоплюючі таємниці, коли їх розкривали, досить часто розчаровували своєю простотою: наш праотець Адам аж ніяк не ідеал людини, а всього-на-всього напівмавпа, легендарний потоп — звичайна повінь, а Вавілонська вежа — не такий вже й високий храм… І треба чекати: містичне чудо, воскресіння Христа, мабуть, поясниться до прикрості просто, до конфузу буденно. Але дух перехоплює — нічого не можу з собою вдіяти. Незбагненне чудо! Збоку поглядає на мене вірна дружина Катя із співчутливою усмішечкою, котру вловити можу лише я один. Вона краще від інших розуміла, що коїться зі мною. Розуміла і, як завжди, не поділяла настрою, не сприймала його всерйоз. Цієї ночі я довго не міг заснути, лежав у темряві й переносився подумхи у ту неспокійну пору, коли нове вчення лише слабко тліло під спудом подій, що роздирали велику Римську імперію.  
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка