Володимир тендряков сказання першепро невчасно загиблого Христа



Сторінка6/10
Дата конвертації16.03.2016
Розмір2.27 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

СКАЗАННЯ ЧЕТВЕРТЕ


Страсті за ближнім

 

У сплячій Аквілеї на світанні пролунав. тупий стукіт копит. Недоладно-довготелесий верхівець, незграбно вимахуючи ліктями, прочвалав по вулиці, де оселялася міська знать, і зупинився біля хвіртки у кам’яній стіні, через яку перевисала важка зелень. Морщачись і постогнуючи, він сповз з низької конячини, розім’яв задерев’янілі ноги, постукав. Довго не відгукувалися, нарешті за хвірткою почулося ліниве човгання, виглянула сонна, подзьобана віспою фізіономія раба. Побачивши прибульця, раб слухняно відступив. — Візьми коня! — коротко кинув прибулець і, нетвердо ступаючи, попростував через наповнений росяною свіжістю сад до колонної галереї панського будинку. Господар, один із знатних людей міста, Статілій Аппій, був худий, дрібнуватий чоловік, на горбоносому, із запалими щоками і скронями обличчі постійна стомлена бридливість. Зараз бридливість трималася лише у складці запалого рота, очі ж, прикриті повіками, неспокійно зиркали. Його стягли з ліжка, а він і без цього погано спав ночами, всі знають — кожна хвилина вранішнього сну для вельможі — дорогоцінна. — Говори, — зронив він, присідаючи на ведмежу шкуру, накинуту на сидіння. — У Трьох Птахах бунт! У господаря ворухнулися повіки і бігаючі очі завмерли, але у м’якій складці безкровних вуст та ж бридливість і висхле жовте лице байдуже. Три Птахи — місцевість поблизу гір, за двісті стадій від Аквілеї, розлогі поля можновладного Аппія. Там його вілла, там комори з зерном, обори для худоби, там понад тисячу рабів і сотня озброєних охоронців. — Ти чекав цього, — промовив господар. — І ти також, пане! — з викликом відповів прибулець. Аппій уперше підвів на нього погляд, похмурий, недобрий. — Твої слова про любов зробили свою справу. — Мої слова без твоїх доброчинностей, пане, ніщо. Бог їх не чує, а люди озлоблюються. Статілій Аппій не спускав налитих пітьмою очей із співрозмовника. Цей чоловік мав дивну владу над ним. Плебей — із довгими руками, згорбленою спиною, з виснаженим, невтоленним обличчям. Він майже чотири роки заміняв управителя маєтку, заплутував справи. До нього в Аппія було багато різних управителів із рабів чи найнятих, всі вони старанно розвалювали господарство — плазували і нахабніли, підлещувалися і безсоромно крали, клялися на вірність і швидко запливали жиром. А цей так і не від’ївся — висушений пристрастями, не догоджає, нічого не просить для себе, зате увесь час набридав проханнями за інших. І прогнати його Аппій не міг — у важку хвилину звело їх життя. Тоді все гинуло і смерть висіла над головою аквілейського вершника Статілія Аппія.  



Він був не з тих, хто пишався давністю і знатністю свого роду. Напевне, його прапрадід був простим солдатом, які здобували Риму Цізальпійську Галлію. Залишившись живим, він разом з іншими такими ж звільненими із служби одержав клапоть землі на далекій околиці ‘поблизу наново закладеної фортеці проти варварів. У військових фортець, як і в людей, долі різні — одні підупадають і гинуть, інші живуть і розквітають. Фортеця, зведена між річками Санціусом і Назіто, стояла на щасливому місці, через неї попливли товари у Паннонію і Норікум, Істрію і Далмацію. Вона швидко населялася, забудовувалася, своїми палаццо, театром, форумом ретельно копіювала Рим. І знаменита Віа Емілія з’єднала нове гамірливе місто з Вічним містом. Землі тут щедрі, раби дешеві, а тому Статілії в Аквілеї розбагатіли. Але лише дід Аппія незадовно до своєї смерті отримав з рук божественного Августа золоту каблучку вершника. Отут ось і виповзла непомітно зачаєна недуга, як коренева гнилизна у міцного дерева. Саме багатство її породило — плодючі землі до самих гір і тисячі рабів на них. Рабів тисячі, наглядачів сотні. Раба можна не годувати, наглядачеві догоджай у всьому. Наглядачі старалися — раби гинули. А землі Аппія розкинулися на окраїні імперії — за горами текла велика ріка Данувій, за нею кінчалась влада всемогутнього Риму, так жили дикі вільні племена язигів і сарматів. Кожен раб знав це. Знав він і те, що шлях на волю пролягав через підкорену Паннонію, де стоять численні легіони, усі дороги перекриті, всі поселення під пильним наглядом. Та у раба нема виходу, хіба не однаково йому, де вмерти — на полі під палицею наглядача чи на хресті — за втечу. Втікали групами і поодинці, їх ловили, карали на смерть на пострах іншим, але вони знову втікали, і декому все-таки щастило перебратися за Данувій. Аппій знав, що дехто з господарів зважився — подумайте тільки! — довіритися своїм рабам. Вони розкроювали свої землі на клапті, садили на них рабів — обробляйте, засівайте, збирайте врожай, створюйте сім’ї, ніхто не стоятиме над вами з палицею, не змушуватиме: працюй! За це лише віддай половину свого врожаю панові! Статілій Аппій був із тих нових вершників, які неохоче сідали на коня, не знали, з якого кінця братися за меч, зате добре тямили, скільки медімів збіжжя дасть поле і де його краще продати. Він розумів вигоду — приручити рабів, звільнитися від зажерливих наглядачів, — але його прапрадід, римський легіонер, був вільнонародженим, рабів зневажав, вважав, що з ними треба домовлятися лише кулаком чи дубцем, навіть меча пускати у хід принизливо. Ніхто з Статіліїв аквілейських, які понад двісті років збивали собі маєтки руками рабів, не міг і уявити, що раб може трудитися сам — без погроз, без палиці. Хіба можна уявити, що волові раптом запрагнеться орати ниву! Раб така ж сама робоча худоба, хіба що вміє розмовляти. І цій словесній худобі довіряти те, чим сам живеш, — свою землю! Бути залежним від рабів! Віковічної недовіри не зразу позбудешся. Аппій бачив, як занехаюються ниви, як рідшають стада на заливних лугах, як облесливі прислужники з пожадливою поспішністю виривають з його хиріючого господарства ситні кусні і не можуть нажертися. Бачив і нічого не міг вдіяти, ні на що не зважувався. Він боявся за свою старість, все частіше й частіше подумував про службу: непогано було б одержати тут, в Аквілеї, посаду головного доглядача за товарами, що надходили морем… Посади ж роздавали у Римі.  

Розпусний Рим вселяв жах у провінційну знать, яка ще й досі боязко дотримувалася суворих звичаїв італійської старосвітщини. Недавно принцепс Нерон, чиї статуї стояли поряд із скульптурами богів у всіх містах імперії, звелів умертвити свою властолюбну матір Агрипину. Подейкують, що вона підставила під меч лоно, у якому виносила сина: «Бий в утробу!» Наказано день, коли її вбито, широко відзначати веселими іграми, а день народження Агрипини занести до числа нещасливих. І ходили тривожні чутки про знамення: одна жінка породила гада, другу на подружньому ложі вразила блискавка, і сонце нібито затемнювалося над Римом… Аппій усе ж вирушив до Риму і потрапив на запроваджені Нероном п’ятирічні ігри, що проходили вже вдруге. Якщо вже прибув до Вічного міста, то не піти на ігрища просто не можна — зразу ж донесуть, а це для провінційного гостя вірна смерть. І входити у цирк треба з веселим лицем, бо численні підглядачі запам’ятовують тих, хто з’являється у поганому настрої. Хоч за привілеями вершників Аппій мав право займати місце у перших чотирнадцяти рядах, та пробиватися до них він мусив через тісні проходи, куди вдирався бешкетний, нахабний, спраглий до видовищ римський плебс. Разом із знайомим веронцем, поважним старцем, також із вершницького стану, Аппій опинився у лементуючій юрбі. Довкола несамовито веселі фізіономії, грубий сміх, злісна лайка, нестямні зойки. Старця повалили, Аппій нічим не міг йому зарадити, його понесло у пітному, смердючому рикаючому потоці, він розчув ламкий старечий крик, бачив, як у тому місці у напираючій юрбі утворилася хвиля, зрозумів — веронець загинув, тисячі ніг втопчуть його старі кістки у кам’яні плити. Потовчений, побитий, у роздертій на смуги тозі, у вим’ятій, пошматованій туніці, на якій вершницька вузька пурпурна смужка виглядала неподобно, Аппій не здатен був уже ні страхатися, ні тішитися тим, що залишився цілий, опинився на твердій лавці у чотирнадцятому, останньому для вибраних ряду. Над його головою ще продовжував шаленіти, заповнюючи цирк, римський люд, який пробивався на видовище по трупах своїх співгромадян.  



Виступи кіфаредів і декламаторів скупчена публіка слухала з якоюсь нервовою неувагою — хіба до них, коли сам божественний імператор лагодиться зараз лицедіяти перед усіма. Нарешті народ завмер в чеканні… І вийшов він. Аппій уперше бачив Нерона. У строкатій, вигаптуваній по-східному туніці, у легкій, скромно оздобленій золотом лацерні, що привідкривала вже злегка обважнілі стегна, він виглядав трохи приземкуватим, недостатньо величним у порівнянні зі своїми численними статуями. Його обличчя, ніжно-пухке, як у нездорової дитини, було обрамлене світлим німбом легких кучерів. І все ж таки він мав вигляд молодого та вродливого. Густий схвальний гомін долинув зверху, з місць плебсу. Хлюпнув, заповнив чашу цирку і повільно розчинився, лита тиша скувала людей, кожен мимохіть затамував подих. Напевно, не лише Аппій, який не стикався з високим мистецтвом у себе в Аквілеї, але й найбільш досвідчені слухачі вередливого Риму не змогли б чесно відповісти, гарно чи погано під звуки кіфари декламує Нерон, гарні чи погані його вірші. Ні для кого не мало значення, що виконується і як виконується, найбільше важило для всіх — хто виконує: всемогутній володар світу, перед яким падають ниць сильні і слабкі, найсяйніші вельможі і нікчемні раби. Вся увага кожного з хворобливим напруженням була прикута тільки до того, як він виглядає, як тримається. А Нерон з покірним старанням виконував усе, що заведено у лицедіїв, те, чого вимагала від них сувора публіка: не сміти присідати для відпочинку, не сміти витирати піт нічим, окрім одежі, яка на тобі, не сміти бризкати слиною чи виділяти що-небудь носом, щоб помітили глядачі… Скромність і бездоганність лицедіючого імператора викликали несамовиті оплески і грозовий схвальний гул, прорізаний істеричними вимогливими криками: ще, ще не наситилися! Нарешті вже Нерон закінчив, укляк на коліно, схиливши обрамлену світлими кучерями голову, повів рукою — принижено-шанобливий жест, що виражає повагу до глядачів, готовність прийняти їхній суд. І глядачі, притиснуті один до одного, вибухнули спершу хаотичними криками й оплесками, але крики поволі перейшли у дружні наростаючі і спадаючі вали захвату. Їм у такт акомпанементом оплески тисяч долонь. Римська публіка зараз сама давала виставу одному-єдиному глядачу, який стояв із смиренно опущеною головою на сцені. Римська публіка зналася на цьому, бо на постійних видовищах мала можливість засвоїти свої обов’язки — ганити або захоплюватися. Зараз ганити заборонено— вона тисячоусто захоплювалася. Аппій у себе в Аквілеї не пройшов такої школи, він був розбитий, почував себе незатишно у порваній тозі, втомився від шуму юрби, від напруження, з яким стежив за імператором, від власного старання, з яким бив у долоні. І він ніяк не міг попасти в такт, плескав вроздріб з усіма. Центуріон, який проходжувався між рядами, насунувся на нього, без слів — іржаве обличчя під начищеним шоломом байдуже — вдарив древком списа раз, другий… Зневажливо, мов раба. А з-за його плеча вигулькнула лисяча фізіономія, кинула гострий погляд, багатозначно покрутила носом. Аппія ніхто ніколи у житті не бив, він завжди був у пошані, але дивно: зараз він не відчував ані образи, ані гніву, а тільки біль у плечі від удару. І страх… Настільки промовистою була спина центуріона, який відходив від нього, така кам’яна переконаність у ній — чесно виконано доручену справу, — що Аппій навіть і не сумнівався: провинився, заробив по заслузі. Проте почував себе жалюгідним, ницим, нікчемою, що затесався у ворожу юрбу — кожен повинен зневажати його, кожен може скривдити. — Та аплодуй же! Аплодуй! — не дивлячись у його бік, виразно промовив сусід, немолодий і поважний, також з однією вершницькою смужкою на вим’ятій туніці. — Додому не вернешся. І Аппій запопадливо заплескав, намагаючись потрапити в такт. Він плескав, а страх у ньому ріс. Він згадував кинутий з-за плеча центуріона пронизливий погляд лисячої фізіономії. Його запримітили, його мають вивести. За неповагу до імператора. Не вернешся додому. З такими, як він, у Римі не церемоняться. Сусід старанно не дивився у його бік, їв очима смиренного Нерона, ляскав у долоні. Аппій плескав і — треба ж! — попадав у такт.  

Вистава тривала весь день і всю ніч. Були недовгі перерви, коли дозволялося вийти. Всім дозволялося, але він, Аппій, був на приміті. І Аппій не зважився залишити своє місце. Глядачі тут же на лавках їли, дістаючи хліб і вино з кошелів. Раба, який мав принести Аппію їжу, не впустили. Отже, його треба було розшукати біля входу… Він сидів і дивився на виставу, нічого вже не бачив, нічого не чув, але з усіх сил плескав, коли плескали всі. Увесь день, і ніч, і ще частину дня… Він не пам’ятає, як вибрався з цирку. Раб, який вірно чекав біля входу з кошелем їжі, відтягнув його до будинку, де Аппій завжди зупинявся, коли приїжджав до Рима. Його, дбайливо поклали в ліжко, почалася гарячка…  



Він отямився і побачив схилене над ним вузьке смагляве обличчя, уважні темні очі. — Милість божа зійшла на нас — ти дивишся, і погляд твій осмислений, — промовив незнайомець. — Хто ти? — слабо спитав Аппій. — Я лікар, ім’я моє Лукас. Так і відбулось їхнє знайомство ще у напівмаренні. Господар дому — багатий купець-іудей. — вже багато років був зв’язаний торговельними справами з Аппієм. Аппій, будучи впливовим в Аквілеї, допоміг йому одержати римське громадянство, тому зараз хворому — кращі покої, уважний догляд і надійний лікар. Лукас був грек з Антіохії, там він зійшовся з проповідником нової віри. Проповідник цей мучився загадковою хворобою. Лукас його лікував, їздив з ним і по Галатії, і по Македонії, прибув до Рима. У минулому році страшна пожежа спустошила Рим. Нерон побачив у цьому вину тих, хто навернувся до віри, що невгодна богам, звелів хапати і страчувати. І страти були страхітливі, про них йшли перекази по всій імперії — нещасних одягали у шкури диких звірів, цькували собаками, їх спалювали на вогнищах у такій кількості, що вночі у садах Нерона було так видно, ніби на свята. Сам Нерон сидів у юрбі в одежі візничого й милувався… У ці дні Лукас загубив проповідника Павла: чи той загинув, схоплений на вулицях серед сотень інших, чи встиг з небагатьма щасливцями прорватися в Остію, де їх чекав корабель, що вирушав до Іспанії, — невідомо. Сам Лукас уцілів тому, що лікував багатого патриція на віллі за містом. Він був вільновідпущеником, але не з тих, хто здобув волю собачою відданістю господареві, хитрістю і збиткуваннями над іншими рабами. Він заслужив це своїми знаннями, які щедро і з користю застосовував. І слабкий і сильний відчували однакову потребу у ньому. Вугласто-незграбний, не приховуючи своєї плебейської простоти, він ніби щезав, ставав непомітним, коли у ньому не мали потреби, і з’являвся, ставав незамінним, якщо траплялася якась біда. Від його м’якого голосу, від уважного мовчання, від прямого, чогось очікуючого погляду втомлених темних очей спливав обволікаючий спокій, такий рідкісний у цьому розшарпаному, ненадійному світі, де кожного підстерігає невидима небезпека. Не настойки з трав, і не різкий запах притирань лікували Аппія, а цей нежданий спокій. Страх, що його могли запідозрити в неповазі до божественного Нерона, почав помалу здаватися дурницею. Та й сам підступний Нерон у цьому тихому пристанищі був далекий і примарний, неправдоподібний, як недавній жахливий сон, Про нього просто не хотілося згадувати, він починав вірити, що ще є на світі доброта, є надійні люди, ще можлива неквапна — без недомовок, без утаювань — бесіда. — Бог заповів, щоб на землі були раби і були пани, — тихо промовляв, схилившись над лежачим Аппієм Лукас. — Та це не означає, що Бог більше любить вас, панів. Рабу він доручив носити найважче — тягар покірності. Що може бути важчим від цього? То невже бог не повийен любити раба? І пан, який пихато зневажає покірність, хіба не йде проти Бога, хіба не карає цим себе? Тихий голос, але жалить. Аппій пробував обуритися: — Але хіба раб не лінивий, не брехливий, хіба він ніс би тягар, який заповів йому бог, коли б його не змушували силою? Покажи мені такого раба, який би смиренно скорявся, і я любитиму його! — Я сам був рабом, — нагадував Лукас з лагідною прямотою, — і мене любили… Так, такі, як ти, пани. Інакше мене б не відпустили на волю. — Я не мав рабів, схожих на тебе. — Ти просто їх не помічав, — спокійно заперечував лікар. — їх мало. Так. Більшість рабів не несуть Боже, ось тому Бог і карає їх вашими руками. Ну, а скажи, пане, чи багато хто з вас чинить так, як заповідав Бог? Він заповідав — не вбий, а ви вбиваєте без жалю, навіть пишаєтеся своїм правам убивати. Заповідав — не кради, а ви крадете… — Я жодного разу у житті ні в кого не крав! — обурився Аппій. — Невже?.. — засумнівався Лукас. — Ти крав, сам того не відаючи, у свого раба — замість повної жмені оливок давав половину. Ти годував досита своїх волів, та лише не рабів, які на тебе працюють. Може, я брешу, благородний Статілій Аппій, твої раби завжди були ситі?.. І Статілій Аппій мовчав. — Ось я й хочу сказати, що угодних богу панів так само мало, як і угодних богу рабів. Ніхто з них не любить ближнього свого, як самого себе. Вузько посаджені уважні очі дивляться просто у вічі. Аппій мовчав і згадував, як на його плантаціях оскаженілі наглядачі виривають його іменем останній кусень хліба у голодних рабів. І раби втікають від нього, щоб бути спійманими і розіп’ятими на хресті… Він, чесний Статілій Аппій, нарікає на жорстокий світ, де люто владарює злобний Нерон, а як має почуватися раб у тому світі, володарем котрого є сам Аппій?.. І Лукас, ніби вгадуючи його думки, починав розповідати про вчителя — в Антіохії, Галатії, Фракії він створював громади, де є бідні, є багаті, є пани і є раби, але всі брати один одному, пан завжди пам’ятає — «…кожен одержить нагороду за працею своєю», а раб, який став братом своєму пану, не забуває, що ще більше і ревніше повинен служити йому. День у день точилися розмови, день у день міцнішав у Аппія намір — створити у себе громаду, де він буде люблячим батьком своїх рабів. Але йому потрібен надійний помічник… Аппій почав умовляти Лукаса їхати з ним. Обом було небезпечно залишатися у розпаленому злобою, суєтному Римі. Вони виїхали, як тільки Аппій став почуватися краще. Їхали ясними осінніми днями Емілієвою дорогою, через горби Етрурії, низькими долинами, де ліниво котив свої води Ладус. І продовжували вести неквапливі бесіди. І здавалося Агатію тоді — все ясно і просто, попереду нове життя, попереду переродження.  

Емілієва дорога закінчилася в Аквілеї, а з нею прийшов кінець ясності і простоті. Аппій одразу ж протверезів. Він намірявся майже всіх рабів наділити землею. І це мало бути лише початком майбутнього братства… Та наскільки, виявляється, все складно й заплутано, коли придивишся пильніше! Серед найсильніших і здорових рабів повно невиправно зіпсованих. Усе життя їх лупцювали, щоб вони працювали без спочинку, не шкодували себе. І втовкли в них таку ненависть до праці, що радше здохнуть з голоду, ніж добровільно ворухнуть пальцем. Ніякими вмовляннями, обіцянками їх не спокусиш. Таким — землю?.. Більшість рабів ледве ноги волочать — виснажені. Ці з землею просто не впораються, коли навіть і захочуть. Отже, лише купці рабів, які ще мають силу і терпіння, можна дати землю. Але й тут сумнів — чи давати їм хорошу землю, а чи ту, що гірша? На поганій землі ці кращі раби і урожай збиратимуть поганий — чи багато-то і з них візьмеш? А віддати їм кращі поля, залишившись самому з поганими працівниками на поганих землях, — зовсім нерозумно. Аппій вагався і нічого не робив. Зате Лукас взявся до діла. Він вимагав, щоб наглядачі не лютували без причини. Кожен раб міг тепер поскаржитися на них господареві. — Бог велить — господарю, люби своїх рабів, раби повинні любити свого господаря! — повчав новий управитель. Скарги рабів до Аппія не доходили, від імені господаря їх розглядав Лукас. Він не забував, що сам колись був рабом, кожну скаргу розбирав по совісті, кривдників не милував. І наглядачі стали остерігатися, не вдавалися до кийків і просмолених вірьовок, не підганяли рабів. А раби замість вдячності почали гірше працювати, частіше й частіше поводилися нахабно. Лукас, путящий лікар, полум’яний проповідник слова божого, виявився нікудишнім господарем. Ще трохи — і все почне тріщати і розвалиться. Аппій отямився і вирішив, поки не пізно, втрутитися. Він відібрав молодих рабів, виділив їм землю, дозволив брати рабинь за дружин. Для решти повернув колишні строгості — кийки і просмолені вірьовки знову загуляли по худих схилених спинах. Аппій чекав, що Лукас обуриться, готувався до серйозної розмови: — Згоден слухати твої поради, але дай мені спокій з твоєю поміччю… Лукас, колишній раб, був безголовим господарем, та зовсім не дурним чоловіком, він і сам збагнув, що загрався з рабами. Аппію не довелося переконувати його, навпаки, схаменувшись, Лукас сам обурився: — Невдячні! Ви забули, що будь-яка влада від Бога! Хто не чує слів Божих, того напоумить кийок! І дивно, Лукас упав в очах Аппія — не такий уже і мудрий, як виявилось, він, Аппій, прозірливіший. На ланах почали виростати хижі, вкриті очеретом. У них жили ті, над якими не стояв наглядач з кийком. Кожен раб тепер міг заслужити таку свободу — варто лише увійти в довір’я господареві. А через кілька років більшість осяде на землі, заведуть сім’ї. Наглядачі будуть не потрібні, вмовкнуть зойки побитих, нікому не заманеться втікати, хрести з розіп’ятими тілами не виростуть більше вздовж доріг. Хіба це не нове життя?.. У ті дні Аппій тихо торжествував і, як ніколи, вірив у «люби ближнього свого». Але те спокійне торжество недовго тривало. Земля, яку передали рабам, почала родити набагато гірше, ніж колись. Може, вийшло так, що раб без кийка — нікудишній працівник? Ні, раби-надільники трудились, не шкодуючи себе. Однак більшість рабів порпалися у землі мотикою — неможливо ж разом із землею подарувати кожному ще пару волів. Та й який сенс при малому полі тримати волів, вони зжеруть мізерне господарство раба. Земля, як рам’я старця, латка до латки, на неї йде багато сил, а половина, котру одержував із землі Аппій, була бідна. І, як завжди, очікувалися купці, з якими торгували ще дід і батько Аппія. Відмовити їм — визнати себе зубожілим. Дід і батько Аппія постачали хліб і м’ясо римським легіонам, що квартирували у Паннонії. Тут, хоч сам з голоду здохни, а віддай сповна — Рим відмовок і слухати не схоче. Один вихід: не жаліти посаджених ка землю рабів, забирати у них усе, що мають. Цього разу згідливий миротворець Лукас не витримав і почав угіерто відмовляти: — Пане! Ти дав слово і не дотримуєш його. Найнікчемніший раб зневажатиме тебе. Аппій суворо і холодно відповів: — Коли втікають від небезпеки, коня не шкодують. Ти рятуєш коня і хочеш загибелі верхівця. Вибери, кому служити! — Я давно вибрав, благородний Аппію, — служу богу, а перед богом усі рівні, верхівці і коні, пани і раби. — А хто недавно говорив, що бог вимагає від рабів покірності? — нагадав Аппій. — Так само як і від панів — милосердя. І Аппій спалахнув. — Хочу бути милосердним! Хочу! — З гнівом, з болем, з пристрастю. — Але тоді хтось повинен мати милосердя до мене. Хто мене врятує від кораблів, що восени прийдуть із Далмації, щоб забрати обіцяну вовну й оливкову олію? Хто врятує мене від римських закупчиків, від гніву легатів? Врятуй мене, і я вчиню, як ти скажеш. Лукас підвів з-під сірих повік втомлені очі. — Ти звик торгувати, Статілію Аппію. І зараз ладен продати своє милосердя якомога дорожче. Оплачене милосердя — це просто користь, як куплена совість — уже безсовісність. Аппій довго розглядав зсутуленого перед ним помічника — вузьке обличчя вражає своєю худорбою, очі темні і хворі. Як не дивно, зараз усім недобре — йому, господарю, його рабам, і цьому страстотерпцю, який вклинився між ними. Хто ж тоді щасливий на цьому світі? — Хто ти такий, щоб ображати мене? — з приглушеною погрозою спитав Аппій. — Твій брат. — Ні, ворог! Лукас невесело посміхнувся: — У наш час усі один одному вороги — брат братові, син рідній матері. Згадай Нерона, Аппію, і вчини зі мною так, як завжди робив він, — накажи вбити. Аппій не хотів бути схожим на Нерона, він проковтнув образу і постарався затамувати у собі гнів. — Ти житимеш, — сказав він. — Ти служитимеш мені. Я робитиму своє, і тобі доведеться мене виправдовувати. Ми — брати. Ти і я. Раби давно вже так вважають. Вони ніколи не повірять, що ти рятуєш їх, а не мене. Найкращий вихід для тебе — не подавати голосу. Лукас опустив голову. Куди йому дітися? Великий білий світ, та повсюди у ньому одні порядки, одне життя — багаті і знедолені, володарі і підвладні, і нема між ними такого місця, де можна було б сховатися. Велелюбному вільновідпущенику Лукасу не залишається нічого іншого, як бути при господареві. Свою вірну домашню челядь Аппій озброїв тупими гладіаторськими мечами, дав їй панцири і послав до рабів-надільників. Біля вкритих очеретом хиж залунали зойки, там били кийками тих, хто втаював від господаря свої мізерні запаси. Все, що відбиралося, звозилося до маєтку Три Птахи, за високий частокіл, за міцні стіни. Сторожа довгими сарматськими списами вартувала зібране добро. Лукас мовчав, заперечувати не смів, знав, що його обурення зустрінуть з недовірою і злобою. А слова про любов звучатимуть, як знущання. Найбільш упертих рабів-надільників забивали на смерть. То тут, то там горіли очеретяні стріхи, кілька матерів задушили своїх дітей, бо вирішили, що їм однаково суджено вмерти з голоду. Лукас мовчав, а довкола все розпалювалося до краю.  

І ось — бунт. У Трьох Птахах перебили всю сторожу, підпалили панську віллу і комори з зерном. Статілій Аппій готувався до цього і наперед домовився з міськими властями — виділити йому маніпулу із сторожових когорт. І зараз підняти її на ноги не вимагало багато часу. З першими променями сонця з Аквілеї пришвидшеним кроком рушив загін легіонерів — поблискували панцири, грайливо спалахували леза пілумів, гойдався значок маиіпули. Аппій в урочистій білій тозі, що відкривала туніку з пурпурною вершницькою смужкою, їхав позаду загону. За ним збитою купкою поспішали в гладіаторських обладунках домашні раби, його особиста охорона. Аппій ні на крок не відпускав від себе Лукаса, який трясся поруч на неосідланій конячині. Мружачись, він вдивлявся у далечінь і мстиво говорив тихим, рівним голосом: — Ти брехун, Лукасе. Всього-на-всього, брехун. Ти обманював мене, себе, рабів, свого бога. Не може людина любити людину. На землі затісно, Лукасе, люди заважають одне одному. Так було і так буде. Лукас стрепенувся, випростався, повів блукаючим затуманеним зором, мовив виклично: — Озирнися, довкола, пане, розплющ очі. Хіба ти не бачиш, яке роздолля навкруги! Озирнутися варто було. Вони їхали по одноманітній рівнині, її край вимальовувався у позамежній далині, невиразними, мов хмари, горами. Поки ще сонце освітлювало сутулі опалені горби, між ними лежали низинки, до країв заповнені вологими сутінками. У. глибині неба плавали два яструби, їм не важко було окинути зором степове безмежжя. І напевно степові птахи спогорда спозирали на закутих у метал малесеньких людей, які повзли вузькою дорогою. — Земля простора, пане, і це ти сам бачиш. На ній усім місце є. Та людська зажерливість більша від безмежної землі. Ми зараз увійдемо у той край, котрий ти називаєш своїм. І йтимемо, йтимемо, не раз відпочиваючи, напоюючи коней, а твоє ще не кінчатиметься. Навіщо тобі стільки землі, благородний Аппію? Ти так само малий, як і всі, ти не зможеш проковтнути все, що вона родить. І все-таки тобі тісно, тобі заважають, не даєш іншим жити. Може, ти несповна розуму, Статілію Аппію? Коли так, то тебе варто пожаліти. Аппій мружився на далекі сині гори. — Ти вже досить жалів мене, Лукасе, чи не пора тобі пожаліти й себе? — Не страхай мене, Аппію. Що ти можеш мені заподіяти? Одне лише — відібрати життя. Але невже ти досі не збагнув — мені несила жити на цьому світі, де тісно від зажерливості. Відніми і живи сам, мучся тіснотою, тремти від страху перед ще зажерливішими. Не позаздрю тобі. Аппій спокійно погойдувався на коні, його обвівав вітерець, він погойдувався і хворобливо мружився в освітлену сонцем далину, не поспішав з відповіддю. — Я перевірю, Лукасе, — нарешті сказав він. — Перевірю, чи хочеш ти жити, чи ні. Я запропоную тобі викупити життя. Й ціна, напевне, не буде дуже висока. Вони й далі їхали поряд. Піднімалося сонце, низинки, заповнені вологими сутінками, щезали, степ став рівнішим, і тепер здавався ще обширнішим. Два яструби продовжували кружляти у синяві над людьми, які вперто повзли далі.  

Ядучий чад окутував обламане гілля, столочений двір, насип з вищербленим частоколом. Крізь нечистий дим зловісно багряніло призахідне сонце, і сліпо металися вигнані з кошар вівці. Їх жалібне бекання нагадувало вередливий жіночий плач. Утробно ревіли воли, пахло смаленою вовною, паленим м’ясом і їдкою кислятиною розлитого вина. Винні погреби розбиті, і неможливо було відразу розпізнати, хто з лежачих в оцтовому багні рабів мертвий, а хто заснув мертвим сном. До згарища вілли, від якої зосталася лише колонада галереї, зганяли схоплених жінок, дітей, старих. Чоловіків було небагато, більшість їх втекла в гори, їх ловитимуть пізніше, а поки що вистачає мороки з тими, хто є. Лише одного раба зв’язали, він був п’яний, крутив мідно-гривастою головою, шкірив білі зуби, рикав і рвався із мотуззя. Всіх решту тут же примусили рити ями, підтягувати стовпи, набивати на них поперечки. Стукотіли сокири, брязкали лопати, лунали придушені крики, бовваніли у чадному тумані високі постаті легіонерів — йшла робота, винуватці готували для себе місце страти. Аппій з темним лицем, впалими очима, але у білій, лише злегка закіптюженій тозі сидів на вцілілій садовій лавці, і до нього купками приганяли рабів, ставили навколішки. Лице Аппія потемніло не тільки від сажі — всі запаси зерна було знищено, худоба розбіглася, чи вдасться зібрати половину… Його погляд ковзав по розпластаних рабах, млявим помахом руки він тицяв навмання. Рука часто потрапляла на дітей. Воїни вихоплювали приречених — зойки, стогін, жіночий плач, бекання овець, стукіт сокир, чадний дим і низьке криваве сонце. Лукас стовбичив за лавкою позаду Аппія, втупився у землю і намагався нічого не бачити. За його спиною тупцювало двоє бородатих охоронців, від яких гостро несло потом. Їм звелено було не відпускати управителя. Ніч минула у гарячковій товкотнечі. Досвіта потягнуло свіжим вітерцем, що розвіяв дим і оголив гнітючу потворність землі. І все було готово для страти — стовпи, що нагадували якийсь рідкий, мертво голий гай, і оточена високими воїнами тісна юрба приречених. Скільки стовпів, стільки й голів. Та один стовп стояв на відшибі, здавався зайвим.  



Раби розпинали рабів. Ті, кому млявий жест Аппія дарував життя, працювали у поті чола, лютою смертю страчували своїх товаришів. Легіонери гидували цією брудною роботою, стояли осторонь, величні і незворушні. Сонця, що вирвалося із-за гір і линуло через степ, ніхто й не помітив. На спаленому, витовченому, запаскудженому клапті землі металося завивання, надривне, гортанне, пронизливе, звіряче ричання, здушені стогони, нестямні прокльони, краюче душу безголосе благання. Кипить повітря, світ до небес просякнутий злобою. Ї корчилися підняті на стовпи тіла, і з розлюченою невправністю метушилися коло них кати. І закутаний у тогу, немічно маленький Статілій Аппій заворожено позирав запалими очима. На найближчому стовпі, напинаючи могутні мускули, реготав високий раб, буйний чуб ярої міді, сам увесь ковано-бронзовий, лише вишкір на безокому обличчі сліпучо білий. Він уже раз зірвався униз, розметав трьох катів, четвертому вчепився в горлянку, підоспів легіонер, ударив плазом меча по мідній голові, оглушив. Його знову підтягнули і прив’язали до стовпа. Зараз шалений раб знову отямився, вигинаючись, виривався й божевільно реготав, заглушуючи зойки і стогін. Раба цього звали Фортунат, цебто щасливий. Лише тоді, коли сонце зійшло високо, розпекло землю, підтягнули на стовп останнього — золотушного хлопчину, 3 ним справився самотужки якийсь Кривий Сілан, що трощив винні погреби і там же його, сонного було схоплено. Сілан старався з усієї сили, вислужував прощення. Посеред сплюндрованої садиби різноголосо вив і стогнав обтяжений плодами гай, реготав у муках Фортунат, відпочивали під стовпами раби-кати, які чесно виконали панську волю. Виблискуючи на сонці шоломами, на однаковій віддалі один від одного застигли воїни. Аппій, спеленаний тогою, наче дрімав, обличчя темне й незряче, лише у пропеченому чолі таїлося життя — його перерізала напружена зморшка. Всі дивилися на нього, чекали повелінь. Аппій стомлено рухнувся, ледь чутно у вируючому ревищі сипло покликав: — Лукасе. Лукас стояв поруч, намагався нічого не бачити, але чув усе — і сміх божевільного Фортуната, і тоненький, ледве вловимий посеред загального оскаженіння плач щойно розіп’ятого золотушного хлопчика. Лукас не відгукнувся, але двоє охоронців грубо схопили його під руки, виволікли на очі панові. — Кривого Сілана сюди, — спроквола наказав Аппій. Кривий Сілан сам послужливо підійшов, ледве переставляючи ноги від страху, розчепірився — на зарослій фізіономії собача відданість. — Лукасе, підніми голову, подивися на свого ближнього. — Осиплий голос Аппія не сердитий, а швидше втомлений, байдуже безбарвний. Лукас потупився. — Подивись на Сілана, Лукасе! І Лукас підвів очі. Лише низький спадистий лоб не заріс волоссям, дві вивернуті ніздрі і каламутне око у червоній мокрій повіці проглядають крізь косматі зарості. Каламутне око затаїло в собі тупий страх і покірне чекання. І жилава зморщена шия, і випнуті голодні ключиці. — Один стовп ще вільний, Лукасе. Сам вибери, кому на ньому висіти. Тобі чи йому? — Аппій кивнув на Сілана. Каламутне око у червоній повіці лише моргнуло, але тупий страх у ньому не став ні більшим, ні тривожнішим, косми закривали лице і душу, якщо тільки була вона, душа, у цьому покрученому тілі. — Перед тобою твій ближній, Лукасе. Подивись на нього уважніше. Він уміє жерти і пити, а ще копирсати землю з-під палиці. Лише з-під палиці, Лукасе. Він нікого не любить, ніколи нікого не жаліє, ні про що ніколи не думає, окрім свого кендюха. Ти так багато, Лукасе, говорив про любов до ближнього, так ось перед тобою ближній, доведи, що ти його любиш, що слова твої не облуда. Дай згоду, замість нього, висіти на стовпі. А він розіпне тебе, він охоче це зробить, бо хоче жити… Сілане, ти хочеш жити? — Хочу, пане, — моргнувши червоною повікою, відповів Сілан. — Вирішуй, Лукасе, а я почекаю. Не підганятиму тебе — поміркуй, добре поміркуй. Нам нікуди квапитися. І Лукас, завмираючи, роздивлявся свого ближнього— здичавіла його заросла фізіономія, під низьким черепом не народжуються думки, тіло його розчавлене тяжкою працею, знівечене постійними побоями, він народжений у рабстві, не чув доброго слова, лише лайку, лише погрози, навіть мати, мабуть, ніколи не пестила його. І він сам, можна не сумніватися, жодного разу в житті не вимовив ласкавого слова, зате увесь час грубі прокльони, не вміє жаліти, напевне, навіть ненавидіти не вміє. Без ненависті він зараз розіп’яв на стовпі золотушного хлопчину, не здригнувшись, без ненависті, розіпне і його, Лукаса. Замість себе, щоб далі жити своїм проклятим безрадісним животінням. Він не приховує — хоче жити! Аппій вдало вибрав ближнього — полюби, заміни себе на цю зрослу у жорстокості тварину. Себе, який здатний страждати за себе й інших, себе, який так тонко відчуває, багато знає. Ні! Ні!.. — Ну що ж, Лукасе? — спитав Аппій. Каламутне око у червоній повіці свердлило Лукаса. Кривий косматий Сілан нічого не розумів, як нічого не могли збагнути, напевне, й інші. Сілан просто боявся і чекав кінця, як чекає баран, якого привели до різника. На обпалено темному обличчі Аппія ожила бридлива усмішечка. Аппій не сумнівався у відповіді. Лукас мовчав… Усім зрозуміло — не рівноцінний обмін! А для Аппія то вже в першу чергу. Лукас мовчав. Він скаже «ні», і тоді виявиться, що Аппій мав рацію: він, Лукас, обманював — люби ближнього, як самого себе. Себе він любить набагато більше, ніж Кривого Сілана. І Аппій торжествуватиме: він усе ж виторгував собі виправдання, житиме, як і жив, вдовольнятиме свою жадібність і буде вважати, що інакше не можна. Сумління чисте. Його сумління буде чисте, а сумління Лукаса не дасть йому спокою — продав все святе, продав те, чим жив! Люби ближнього? Та навіть себе поважати перестанеш — брехливий, слабодухий, продажний. З року в рік презирство до себе, з року в рік до себе ненависть! Аппій пропонує — врятуй життя, пошли на смерть, замість себе, іншого. Але й життя потім не буде, а лише муки одні… — Стовп вільний, Лукасе, — з тією ж бридливою усмішечкою нагадав Аппій. — Кого ж ти вибереш для нього? Лукас випростався і бридливий вираз злиняв з Аппієвого лиця. — Скажи йому, — повів Лукас гострим підборіддям у бік Кривого Сілана, — нехай приступає до своєї роботи. І повільно побрів до стовпа. Аппій розгублено мовчав. Кривий Сілан не рушав з місця, стріляв єдиним оком то Лукасу в спину, то на пана — нічого не тямлячи, він чекав знаку. Не заросла фізіономія, а все його тіло виражало готовність. Лукас дійшов до стовпа, обернувся до людей, сіре вузьке обЯиччя, палаючі очі, випрямлені плечі. А поруч з ним корчився у моторошному реготі криваво-бронзовий Фортунат. І багатоустий стогін рвався до неба. Якусь хвилину Лукас стояв, обводячи зором наїжаченого, мов заслабла птаха, Аппія, розчепіреного поруч Кривого Сілана, насторожену позаду них юрбу, боязко принишклу біля стовпів купку рабів-катів, суворо застиглих, парадно сяючих панцирами легіонерів в оточенні. — Лю-ди! Несподівано пронизливий голос Лукаса викликав у юрбі легку дрож. — Лю-ди! — Лукас показав довгою виснаженою рукою на волаючі стовпи. — Вам цього хочеться?! Опам’ятайтеся, люди, — ви вигубите одне одного! Вам і зараз несила жити. Єдине спасіння, люди, — лю-би-ти! Перед смертю закликаю вас — любіть! Мудрий нерозумного, багатий бідного, сильний слабого! Любіть, як брати! Офіруйте всім заради любові, як я зараз офірую собою! Лукас кричав, а поряд у конвульсіях знемагав від реготу Фортунат. І недоладна, худюча постать Лукаса, його різкий голос, що зривався, приглушувався гучними зойками, видавався настільки безглуздим, недоречним, що всі почали здивовано перезиратися. Ніхто, крім Аппія, не розумів, що, власне, діється, чому цей високий чоловік опинився біля стовпа і про що він там розпинається — про якусь любов. Біля стовпів із страченими. Здивування повинно було якось розрядитися. Реготав Фортунат, і його знущальний сміх передавався іншим. Хтось за спиною наїжаченого Аппія істерично вереснув, хтось розсипався дрібненьким смішком, і всі заворушилися, загойдалися — прорвало! Сміялися, розгойдуючись, у юрбі. Присідали, ляскаючи себе по колінах, раби-кати. Тряслися у своїх панцирах незворушні легіонери. Ошкірився у косматій бороді беззубий рот Кривого Сілана, видавив з себе кашляючі звуки. А найголосніше реготав Фортунат. І стогнали розіп’яті на стовпах. Лукас, який збуджено витягнувся і, здавалося, став від того ще довшим і недоладнішим, озирався з гримасою жаху. Нарешті він похитнувся, схопився за голову, повільно осунувся. А всі дивилися на нього і заходилися від сміху. Не сміявся лише Аппій, дивився запалими очима на скоцюрбленого біля стовпа Лукаса. Всі вторували божевільному Фортунату. З видимим зусиллям Аппій ступив уперед, волочачи по землі тогу, підійшов, постояв над зігнутим Лукасом, торкнув його плеча. — Живи… І не будь блазнем. Різко відвернувся, нерівним кроком, тягнучи за собою кінець тоги, відійшов, скупо кинувши на ходу, щоб лагодилися в дорогу.  

 

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка