Володимир тендряков сказання першепро невчасно загиблого Христа



Сторінка9/10
Дата конвертації16.03.2016
Розмір2.27 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
2

 

Прокинувся з неспокійним відчуттям — попереду у мене щось велике, незавершене, наче повернувся у молодість, в ту пору, коли натхненна власними успіхами фізика з хвилини на хвилину очікувала завершальних тріумфів, а я, серед багатьох, які подавали надії, самовпевнено тішився — а раптом, чого на світі не буває… а раптом я перший — на заповітну стежину, що веде до святая святих, до легендарного Єдиного Поля! Фізика трохи заспокоїлася і досі терпляче чекає, а ми, ті, хто подавав надії, застрягли десь на манівцях… Але які все ж таки були хвилюючі дні! І сьогоднішній сонячно яскравий день, і заливчастий дитячий сміх, що долинає з подвір’я… Щоправда, день очікувався сум’ятливий, в інституті назбиралося справ, які я безтурботно відкладав на потім. Відкладати на далі було вже просто непорядно, мене і так не вельми обтяжували обов’язки — ходив на вчені ради, ділові наради, знайомився з працями молодих колег, зрідка був опонентом на захистах. Та, коли навіть і продовжувати цей список, то однаково виявиться, що я у легкому припрязі. Часи надривних зусиль, коли я запрягав себе то в одну нерозв’язану проблему, то в іншу, давно минули. Нове покоління фізиків з усмішечкою позиркує на дивацтва професора Гребіна… Зараз у нашому інституті чергове пожвавлення — очікується галасливий симпозіум, у якихось відділах гармидер, щось підраховують, цього разу теоретики стоять осторонь, але і їм не дають спокою. Згадали і мене, наш директор запросив сьогодні до себе — «конфідейційно, Георгію Петровичу, на кілька слів». Сонце вривається у вікна, і з подвір’я дитячий сміх… Наповненість дня мене не пригнічує, навпаки — мені необхідна розрядка. Занурюся з головою у звичні води, змию з себе налиплі обов’язки й обросту, мабуть, новими, наберуся свіжої інформації, та й зустріч з директором вельми цікава — куди свататиме? Директор любить загнуздувати тих конячок, які вже не кидаються долати перешкоди, вони за звичкою добре тягнуть адміністративні посторонки. День наповнений, отже, віддамся йому, але вчорашнє незавершене таємниче житиме у мені, пронесу, не розплескаю, а вже вечір і ніч будуть моїми на пару з терплячим Мислителем. Виголений, наодеколонений, у свіжій сорочці, з пов’язаною краваткою, я вийшов до сніданку. — Доброго ранку, Катю. Доброго ранку, Сево. Так, і Сева тут, за столом, Не кожного ранку нам щастить перестрітися — піднімаємося порізно, порізно розбігаємося, він раніше, я належу до «сов», засиджуюся до пізньої ночі. Вдень Сева рідко забігає додому. Я і мати майже з перших днів збагнули — син не має наміру приростати до нас, зараз живе десь, а з часом і зовсім полетить. Видно, що живе він активно, але його клопоти, радощі й тривоги від нас приховані. Він привчив нас не хвилюватися, коли допізна десь затримувався, іноді дзвонив: «Зриваюся з приятелем до нього на дачу, там і заночую у теплі та затишку. Прошу не панікувати. Завтра увечері побачимося». А колись ми не вірили у самостійність нашого сина. Інколи мені западала в голову страхітлива думка: «Чи здивуємося, коли раптом з’ясується, що Сева опинився серед злодіїв або бандитів?» Щоразу картаю себе — як можна до такого додуматися! — та від цього віри у сина не додавалося. Він виріс серед книг і колись час від часу захоплювався літературою, доступною його віку. Та після повернення Сева жодного разу не підійшов до полиць. І коли йому читати? Він ніколи не залишався наодинці з собою — у діяльності, у спілкуванні. Справді ж, треба чимось дуже захоплюватися, щоб бути таким непосидющим. Але ніякі науки його не захоплювали, ніяких особливих пристрастей за ним не водилося, навпаки, мій потяг до історії він вважав невинною слабкістю — у батька хоббі. І, напевне, на будь-кого, хто до чогось небайдужий, він дивився зверхньо — людина зі слабинкою, а я ось не такий. Сева охоче (навіть дуже охоче погоджувався — світ не ідеальний, ненадійний, невлаштований і взагалі, як він казав «лажа довкола», та погоджувався спокійно, не обурюючись. Навчений досвідом своїх двадцяти трьох неповних літ, він поблажливо остуджував мене безтурботною порадою: «Не витрачай пороху, тату. Бережи адреналінчик». І при цьому всьому він мав свої уявлення про честь і совість. Не можна ходити в боржниках, коли тобі хтось зробив послугу, постарайся якомога швидше прислужитися йому. Але схоже на те, що це правило не зачіпало жінок, їм можна не відповідати послугою на послугу, від їхніх докорів можна відмахнутися, їм можна збрехати. Позичати у батьків він вважав принизливим для себе, і хоча попервах йому доводилося брати у матері на дрібні витрати, та робив він це явно з важким серцем, у крайньому разі. Делікатність, яка нас гнітила. Страхітливі думки, що лізли мені у голову від таємничості Севиного життя поза домом, були не більш, ніж абстрактне припущення — неймовірно, але у принципі навіть і таке можливе. Проте прискіпливі спостереження чим далі, тим більше переконували мене у протилежному. Мабуть, затятому моралісту було б важко дорікнути Севі за аморальність. Він щонайменше думав про десять заповідей Мойсея, але, здається, виконував їх з бездоганністю пуританина, окрім, можливо, однієї — «не зажадай жони ближнього свого». Тут я б не поручився за безгрішність свого сина. Для нас залишалося загадкою те, що було у Севи з тією жінкою, яка так і не стала його дружиною. Усі наші розпитування він із властивою йому тепер невимушеністю рішуче припиняв. — Мамо, тату! Я зробив дурницю. А тепер порозумнішав, мої дорогі батьки. Такого більше не буде. Все! Крапка! Ми збентежено мовчали, зате на нас напосідали колоратурні голоси: — Пробачте, можна покликати Севу?.. — Його нема вдома. Що йому переказати? У відповідь короткі гудки. Сева — наш родинний сфінкс, невідгадана загадка. Зараз він, як і я, одягнутий, у білосніжній сорочці, з краваткою, сидів за столом, зустрів мене зичливим поглядом. — Вітаю, тату. Сьогодні разом стартуємо. — Як твої справи, сину? — Просуваються у заданому напрямку. — Отже, роботою задоволений? — Вважатимемо, що робота більше задоволена мною. Він недавно влаштувався в телеательє. В армії мав справу з апаратурою спостереження, а тому… «Начинка цивільних ящиків, тату, для мене — раз плюнути». — А в інститут радіоелектроніки вже не тягне? — Я ж казав, що до мого генерального плану це не входить. — І маєш намір усе життя просидіти у телеательє? Сева скорчив звичну міну, яка давала зрозуміти, наскільки невигадливі шаблонні батькові запитання. — Здійснивши деякі варіації, тату. — А саме? — У шарашчиній конторі, де я кинув якоря, пригрілися маленькі бонзи, яким потрібна робсила. О’кей! Півроку ішачитиму на них, але за це матиму клієнтуру, стану вільним художником. Років через три моя клієнтура розростеться по Москві, дасть мені міцні зв’язки. І тоді… Ось тоді знову повернуся у рідну шарагу. — Навіщо? — здивувався я. — Щоб також стати там маленьким бонзою. Маленьким, тату, великим не хочу. Ти ж знаєш, мої запити скромні. — Не перестаю дивуватися: хто ти — просто цинік чи лише дрібний пройдисвіт? — Ні те, ні інше, тату, — твереза людина, яка прагне мати пристойний курінь у кооперативному будинку і «Жигулі» кольору «корида» біля під’їзду. І врахуй, при цьому ні у кого нічого не видираючи з рота і нікому нічого не заборгувавши. Це, тату, і є свобода. Іншої не уявляю. І вкотре знову вирвалося одне з моїх вічних, найневигадливіших запитань: — Так хто ж все-таки навчив тебе, сину, цієї мудрості? Знав, що напорюся, — на такий звичний замах син відповість відпрацьованим хуком. — Ти, тату. Твій власний приклад. — Під чистим Севиним чолом небезпечно ласкаво зблиснули сірі очі. Катя, яка поралася коло плити, різко обернулася, ступила до столу, рішуче сіла — готова захищати мене від сина. Сева напружився, але не зніяковів, почав відважно: — Людина мов гора, зблизька її не розгледиш, треба поїхати якнайдалі, щоб побачити усю, як вона є. Я майже три роки здалеку вглядався у тебе, тату… Збагнув, який ти розумний, тебе не зрівняти з тими, з ким я стрічався. Але ти, тату, безпорадніший від останнього дурня. Дурні зовсім не безпорадні, вони не мудрують, вони діють. Хіба, приміром, важко дурному батькові впоратися з неслухняним сином — відшмагає раз, відшмагає вдруге, син стане таким, як треба. А ось ви з мамою перевиховати мене не зуміли. Билися, билися, та й відступили — нехай іде в армію, а може, там перевиховають. Інші люди, не такі розумні, аж ніяк не професори… І що ж, можна вважати, у них вийшло — змінився, як бачите. Лише, тату, будь ласка, не ображайся, через твоє невміння я люблю тебе не менше, навіть почав більше любити… — Не вибачайся, — сказав я. — Дякую за те, що нарешті забалакав відверто. — Я ж не тому мовчав, що приховував щось. Та коли б я поліз до вас з такою одвертістю, що б вийшло?.. Вийшло б те, що я вас звинувачую, себе нещасненьким показую. А я зовсім не нещасненький і вдячний вам — не тримали коло себе, у світ випустили… Так ось, чи можу я тепер жити за твоїм взірцем, тату? І за твоїми порадами… Ти мені весь час казав і зараз кажеш: не рвись пристосовуватися, а рвись впливати на життя! Вдумайся, тату: що вийде, коли кожен — так, кожен — запрагне впливати на життя? Скільки є людей — і всі впливають. Усі, розумні і недоумки, чесні і пройдисвіти, кожен на свій копил — впливає! Та життя й без того настільки заплутане, що далі нікуди, а тоді взагалі така каша завариться, що сам господь бог її не розсьорбає. Хіба я не маю рації, тату? І я погодився: — Ти маєш рацію… Коли кожен поодинці… Так, коли не погоджуючи один з одним впливати, то каша… — Не погоджуючи?! — з прикрістю здивувався Сева. — Невже, тату, ти віриш, що люди можуть погоджувати?.. Та вони завжди тягнутимуть — кожен собі. І завжди відбиратимуть один в одного, і завжди один одного хапатимуть за горло — віддай моє! — Дивно, як вони ще не передушили один одного… Га?! Давно б пора. — Відповім, відповім, до цього і гну!.. Не передушили лише тому, що пристосовувалися. Так, до життя! Так, один до одного! При-сто-совувалися!.. Ох, слово погане! Ох, соромно таке чути!.. Але чому, тату? Чому, мамо?.. Заєць мусить пристосовуватися, а людині не можна. Про пристосовуваність зайця навіть природа дбає — линяти навчила, вбирайся на зиму у білу шерсть, на літо — у сіру, — а людям зась, заборонено?! Ким?.. Та тими ж людьми. Забороняти забороняють, але кожен по-своєму пристосовується, лише не признається у цьому. Ну так ось, тату, мамо, ваш син пристосуванець й анітрохи цього не соромиться. Пристосуванець — так, але не дармоїд і не насильник, з рота ні в кого не вириває. Живи і дай жити іншим — вважаю, що святішого гасла бути не може… Ось і все, як на духу сказав. Рожевий від збудження Сева замовк, визивно вдивляючись у нас. Я мовчав, тихо хилила до столу голову Катя, вона так і не змогла стати на мій захист. І сам я захистити себе не зумів. Не так уже й просто довести очевидне: що природно для зайця, неприродно для людини. Будь-яка суперечка зараз переросте у плутані дебати. Я мовчав. Сева, мабуть, вибудовував свою систему не один рік, нею захищався і нею пишався, зараз тихо святкував перемогу — спрацювала, приголомшила. Він ввічливо чекав, відверто прагнучи заперечень, їх не було, тоді рішуче підвівся, стягнув з стільця свій піджак, без поспіху вдягнув його, розправив плечі, — легка матерія піджака плавно облягає талію, ставний, ясноокий, щасливий своєю нерозтраченою молодістю, своєю непоступливою самостійністю, поблажливий до нас, просякнутих порохом застарілих поглядів. — Ключ я маю, так що не хвилюйтеся, коли затримаюся. Напевне, відчуваючи за спиною мій погляд, що бентежив його, він погравав лопатками. Таке собі безтурботне «ти пішла, і твої плечики»… Катя підвела голову — над переніссям різка зморшка, очі темні, ковзають мимо. Я не витримав її мовчання, заговорив: — А може, він і має рацію. Що ще робити, як не пристосовуватися, коли на більше не здатен? Відповіла не зразу. — Я гадаю… — голос глухий, — чи не розміняти нам нашу квартиру на двокімнатну й однокімнатну? Я розгубився: — Не балакай дурниць… — Нехай це буде нашим останнім батьківським внеском. — Хочеш, щоб уже зараз?.. — Ми зараз, Георгію, живемо з ним на різних поверхах. Ну, а так житимемо у різних районах. Вона всю себе віддала синові — єдине у її житті. І — «у різних районах», подалі! Оце так… Телефонний дзвінок врятував мене від відповіді. — Це Алевтина говорить… Алевтина Іванівна, дочка Івана Трохимоюча. Я хочу, щоб ви сьогодні прийшли до нас. Дуже треба. Приблизно о пів на п’яту, не пізніше… — Що трапилося, Алю? — З глузду з’їхати можна, Георгію Петровичу, не хочу й говорити…  

День, як і до того, яскравий і жаркий, та я вже не тішився ним. Здавалося — велике попереду, незавершене вигоріло, залишився лише його слід, попіл. Та день тільки починається, треба пройти його до кінця… Як воно так виходить, що я постійно виявляюся беззбройним перед сином?!  



 

3

 

Хтось із наших інститутських дотепників сказав: «Теоретик — це гусак у журавлиному ключі, летить разом, але тримається осібно». Чверть віку я лечу з інститутом, зжився з гуртом фізиків-експериментаторів, одна мета, один маршрут, без них вичерпався б, щез би безвісти, мене завжди мали за свого, але давали змогу летіти куди хочу — гусак по-журавлиному не може. Сьогодні після розмови з Севою нахлинула тоскна самотність — усі дружно летять далі, а мене заносить убік. Я блукав по поверхах, стрічався з потрібними людьми, заводив з ними не конче потрібні балачки, вирішував нескладні питання, без яких однаково легко могли обійтися як інститут, так і я сам. І всюди я відчував: вклинююсь не до пори, у цю хвилину не до мене, але займалися мною зичливо і… нашвидкуруч. Одначе директор хоче бачити мене навряд чи просто так, з нудьги, навіщось я йому потрібен. Навіщо?.. Гостре бажання упевнитися: чогось ще від тебе чекають, — породило нетерпіння. Але директора терміново викликали, має повернутися з хвилини на хвилину. Хвилини збігали, день перевалив за половину, а я ще пообіцяв дочці Івана Трохимовича… Зі старим щось скоїлося. Повернення директора я проморгав, хтось моторніший прошмигнув уперед, довелося перечікувати… Наш директор любив повторювати: «Лише та кішка, яка сама по собі ходить по нашому теоретичному даху, здатна ловити, мишей». Він досяг слави і високих звань не стільки своїми подвигами у науці, скільки організаторським умінням — безпомилково вгадував таланти, ставив на них ризиковані ставки, напористо вибивав кошти і викручувався, коли їх бракувало. Наука тепер стає індустрією, і організаторські здібності дають користі, мабуть, чи не більше, ніж щасливі озаріння геніїв. Експериментаторами директор керував вправно, теоретиків лише зрідка голубив, щоб не здичавіли, не забували господаря, і ненав’язливо стежив — яких мишей приносять. Моя удачливість різко впала, і він, звичайно ж, це помітив… Директор з-за столу вийшов мені назустріч, стрункий, підібраний, сиве волосся, моложаве, з ледь помітною нев’янучою засмагою лице, очі у променистих зморшках. У свої шістдесят з гачечком років він усе ж прекрасний гірськолижник, відпустку проводить на Чигеті, на швидкісних спусках затикає за пояс не лише молодих фізиків, але й рятувальників з гірської станції. — Нумо повернися, синку!.. Нечастий же ви гість у мене, Георгію Петровичу. — Ненадокучливість відлеглого — його капітал перед начальством. Обмін ввічливими ущипками входив до ритуалу наших зустрічей. Ми вмостилися осторонь директорського крісла, за круглим столиком, а це означало — я не зразу дізнаюся про мету виклику, розмова ходитиме околесом. — Як поживаєте, Георгію Петровичу? — Не завдаю собі клопотів, Костянтине Миколайовичу. — Та невже?.. Ага, від мене чекають першого кроку, і я його зробив: — Ви про щось хочете дізнатися, Костянтине Миколайовичу. Запитуйте, не церемоньтесь. Директор розсміявся: — Люблю дипломатів… Може, замість мене і запитаєте? — Хочете дізнатися, що за таємні наради я проводжу у своїй келії? — Ви телепат, Георгію Петровичу. — Мушу зразу покаятися: вони не стосуються фізики. — Ну, це я знаю. Якби вони стосувалися фізики, на моєму столі з’явився б папірець з неоригінальним проханням: дай грошей. — Тоді так, не хизуючись своєю безкорисливістю, відкриюсь зразу: не займаюсь ні гірським спортом, ні альпінізмом, ні станковим живописом, ні грою на флейті… — Ви хочете сказати, що нарешті знайшли своє захоплення? — І прошу до цього поставитися поблажливо. Іронічні складки в кутиках тонкого рота, примружений погляд просто мені у вічі. — Гай, гай, дорогий Георгію Петровичу! Намагаєтеся старого горобця на полові обдурити. — Вважаю підозри безпідставними. — Георгію Петровичу, бачте, у нашому віці хобі — це самозаглибленість, це самовтіха, це інтимна справа, а ви зібрали навколо себе маленький каганат… — А хіба ви на гірськолижні вилазки не їздите компанією? — Одна річ — компанійська поїздка в гори, інша — багатомісячна праця у тісній келії. Праця, наскільки мені відомо, не освячена бухгалтерськими кошторисами, праця на ентузіазмі! І ви хочете переконати мене — вона спаяна легковажним захопленням? Ні, Георгію Петровичу, не повірю. Повинні бути запалюючі задумиг високі ідеї… Ах, вони не стосуються фізики, ну так мені ще цікавіше. І я не розумію вашої дівочої сором’язливості — скільки серйозних фізиків заглибилися у біологію… І в геологію подалися, і навіть у психологію… А вас куди закинуло, Георгію Петровичу? Берегтиму таємницю сповіді, якщо накажете. — У терористичну змову. Наш директор був не з тих, кого легко можна ошелешити. На мою серйозну міну він відповів тонкою усмішечкою: — Проти кого ж?.. Врахуйте, я не люблю екстремістів. — Проти Христа. — Як цікаво. І що ж вийшло? Чи поки що готуєтеся? — Вийшло. — Яким чином? Згоряю від цікавості. — Забрались у перше століття і підійшли ще до того, як Христос став Христом. — Але розкажіть — як вам вдалось потрапити у перше століття?.. І, даруйте, навіщо вам ці клопоти? — Вдалося у загальноприйнятий тепер спосіб — заклали у машину запрограмовану модель потрібного нам відрізка історії… — Модель історії? — жахнувся директор. — Ясна річ, схематичну, спрощену. І він полегшено зітхнув: — Уф! Ну й задачка… Тепер, здається, розумію. Історія, але без Христа. Хотілося дізнатися; як поведе вона себе без цієї постаті… І що ж вийшло? Я стенув плечима. — Отож-то й воно, що нічого. Христос знову воскрес. Директор анітрохи не здивувався, задоволено кивнув сивою головою. — А ви чекали конвульсій, апокаліпсичних потрясінь?.. І якщо видатна постать така впливова, то чи не можна цим скористатися — перетворити героїв історії в інструмент доводки, спрямувати життя у райські кущі? Чи правильно я вас зрозумів, Георгію Петровичу? Хіба можна було пояснити у двох словах, чого я чекав. Мені і тепер це не зовсім ясно. — Ви дуже здогадливий, Костянтине Миколайовичу. — Що я ще міг йому сказати? Він помовчав, оцінююче подивився на мене, нарешті заговорив: — На жаль, ваш результат підтверджує старе селянське правило — знай, козо, своє стійло. Як це не прикро, Георгію Петровичу, але ми не ведучі, а ведені. Та й нащо ви так далеко забралися — аж у перше століття? Пробралися б поближче, у минуле століття, у його кінець, у лабораторію Анрі Беккереля. Хіба вам важко було викрасти у нього ту саму фатальну пластинку, котру засвітили уранові солі! З неї ж усе пішло — і розкупорка ядра, і вибух над Хіросімою, і нинішні термоядерні жахи. Ні-і, ви знали, що такий дешевий криміналістичний трюк нічого не дасть: навіть якби Беккерель і не наткнувся на оказію, було б те ж саме — той же рівень розвинутості ядерної фізики, той же запас бомб, що не дають нам спати. Еволюція, напевне, не встояла б перед ентропією, якби не застрахувала себе від випадковостей… Христа вбили — Христос відродився. Дуже, дуже цікавий результат. Багатозначний!.. — Директор випростався і зразу став заклопотано діловитим. — Проте я вас запросив не для того, щоб викривати. Кожному вільно забавлятись, як заманеться. Я накинув на вас оком. І наперед скажу: мені буде дуже прикро, якщо ви не підете мені назустріч. Я насторожився — нарешті увертюра закінчилась, почалася арія. — Висунули ми свого часу Калмикова і сподівались — молодість не гандж. Але ж слабкий, неглибоко оре. Вам не здається?.. Калмиков, також фізик-теоретик, який ще не встиг про себе заявити, був висунутий у вчені секретарі, на посаду відповідальну і клопітну, де доводилося бути скрупульозним канцеляристом. — Не здається, Костянтине Миколайовичу, — відповів я. — Може, Калмиков і неглибоко оре, проте борозни не псує. — З вашого горища, Георгію Петровичу, не видно, а я увесь час мушу підправляти огріхи… Та й особливо звинувачувати хлопця не можна, важко без імені, без авторитету, ординарному кандидатові наук ладити з нашими мастодонтами. Тут потрібна людина з досвідом і заслугами. Мені зразу стало все ясно. Зовсім не з пустої цікавості розпитував директор про мої труди на горищі, йому до зарізу треба було знати, — наскільки це серйозно. Я займався не фізикою — це його аніскільки не бентежило, якби треба було, міг би навіть взяти під свою опіку. Зараз усі чекають відкриттів на стику наук, якби я зарився у біологію чи психологію — директор не звалював би на мене адміністративну ношу. А раптом вдасться пробитися туди, куди Макар телят не ганяв, — новий напрямок, нові перспективи, нове в активі інституту! Тепер ось з’ясував — «кожному вільно забавлятися, як заманеться», — але за дурощі грошей не платять, будь ласка, займися справою: Калмиков не тягне, тягни ти! Я зжав свого директора — запримічену дичину з поля зору не випустить. Він підвівся. — Я не вимагаю, Георгію Петровичу, негайної відповіді. Нема куди квапитися. Зважте, обміркуйте, поставте перед і мною які хочете умови. Обіцяю бути поступливим. Не сумніваюся — ми з вами спрацюємося. Ох, м’яко стеле, але твердо буде спати. І повна зневага до того, що мене захоплює. Я також підвівся і потиснув доброзичливо простягнуту руку. Біля дверей несподівано визріло запитання. — Костянтине Миколайовичу, — обернувся я, — ось ви сказали: ми не ведучі, а ведені… Чи не означає це, що в основу нашої діяльності покладено пристосовуваність? Він ще не встиг сісти за свій стіл, затримався, замислився на секунду, відповів: — Одна з властивостей живого — здатність адаптуватися. Чому ми маємо бути винятком? Диво, та й годі: у мого легковажного сина з’явився такий могутній прибічник.  

 

4



 

Двері відчинила Алевтина Іванівна, молодша дочка Івана Трохимовича. Я знав її ще восьмирічною дівчинкою, марненькою, веснянкуватою, розпатлано-білявою, тихенькою, мов мишеня. Тепер це огрядна молодиця з вогненною копицею фарбованого хною волосся, з важкою рішучою ходою. — Ви спізнилися, — з осудом мовила вона. — Цей уже в нього. — Хто — цей? — не збагнув я. — Ну піп! Батюшка! Святий» отець! — Вона не могла приховати роздратування. — Алю, я нічого не можу второпати. — Не могла ж я розпатякувати по телефону — мовляв, мій батько зовсім звихнувся, запраг… як воно там у них називається?.. святого причастя чи сповіді, не знаю… До сих пір не можу отямитися: він, Іван Голенков, з тих, кого раніше називали гранітним, твердокамінним, ось зараз вимолює у попа прощення! Алевтина Іванівна поривчасто витягла хустинку, та до очей не піднесла, зібгала її у кулаці — очі сердиті, але сухі. — Давайте, Алю, присядемо десь, — попросив я. — Увесь день на ногах. Стріпнувши рудою копицею, важко і міцно ступаючи, вона провела мене до їдальні, першою втомлено опустилася на стілець, кивнула. — Там… Двері такої знайомої мені наріжної кімнати Івана Трохимовича щільно зачинені, ні шелесту, ні голосу не пропускають — незвичний гість діє у тиші. — Рідній дочці заборонили навіть заглядати! — Алевтина Іванівна не боїться, що її роздратування можуть почути. — Таїнство, бачите. Душу відкриває… кому?! Не мені, не вам — чужій людині! Саме це зараз викликає у мене не роздратування, а почуття провини. Іван Трохимович пробував мені сповідатися, так, і наполегливо, та останнім часом дійти до повного взаєморозуміння нам не вдавалося. Я виходив з важким серцем — ех, старість не радість, а Іван Трохимович залишався зі своїм — кому повім печаль мою? Та як, одначе, було йому нестерпно тяжко, коли зважився запросити сторонню, нехай навіть зараз уже не ворожу, але однаково чужу людину, свого роду офіційну особу. Йому повім потаємне, більше нікому…Скривджено-роздратований голос дочки неприємно слухати: тобі-то, голубонько, напевне, також пробував сповідатися, хоча б дещицю сорому мала від того, що не змогла зрозуміти батька. — Ви, звісно, думаєте — повинна була категорично відмовити. Зрештою, батька мого ви добре знаєте, його ніколи ніщо не стримувало. Відмовила б — помер, і ще б прокляв перед смертю… Отож я і хотіла, щоб… ви раніш від попа прийшли. Лише ви маєте вплив на батька. Просила ж — не запізнюйтеся!.. — Навряд чи я що-небудь змінив би, Алю. — Тоді хто, хто як не ви?.. — А хто може допомогти людині, яка сама у собі заплуталася? — А вам що! Здвигнете плечима: мовляв, давній знайомий з глузду з’їхав. А нам як бути? Пляма на всю сім’ю. Чоловік лекції з дарвінізму читає, видавництво «Знання» угоду на книжку склало. А тепер кожен, кому тільки охота, кричатиме: у сім’ї дарвініста попівщина в’є гніздо!.. У неї сльотаво-сірі очі, як колись у батька, та у них злі, колючі чоловічки, і на її позбавленому скупої батькової карбованості пухкому лиці проступає щось зморшкувато-бульдоже. — Слухайте, Алю, батькові зараз набагато гірше, ніж вам. На вашому місці я все-таки думав би про нього, а не про себе. І вона задихнулася. — Ви!.. Ви насмілюєтесь — мені!.. Я — про себе, про нього — ні?! — Так, і не тільки зараз, а вже давно. Давно батько для вас — прикрий обов’язок, житейський борг, який належиться сплачувати. Я знав на що іду: з цієї хвилини ми вороги, але багато не втрачаю — друзями ми ніколи й не були. А я б зневажав себе, якби перед близькою смертю свого командира, свого названого батька зрадив би його. Не із страху, не з ханжества ця мужня і чесна людина зараз зрікалася сама себе — з відчаю. Хто може збагнути глибину відчаю ближнього свого? Авжеж, не дочка, яка перелякана долею чоловікової розхожої брошури. Не зважусь сказати: розумію, але відчуваю — відчай бездонний. Ми дивилися одне на одного. Її лице паленіло, чоло рожевіло, а очі люто світлішали… Скандал не встиг вибухнути, за дверима почувся здушено-сиплий вигук, гуркіт падаючого стільця. Двері розчахнулися, з кімнати не вискочив, а швидше вивалився, плутаючись у рясі, довготелесий батюшка — молодий, бородатий, рум’яний від гніву, на вузьких грудях у вільних складках виблискує хрест. — Вам… Ах, бож-же мій! — Він наскочив на ріг дивана. — Вам слід було закликати лікаря-психіатра, а не священика! Ставши посеред кімнати, Алевтина зустріла його похмурим поглядом, не відповіла. І батюшка ображено підбадьорився, траурно погойдуючись, набираючи поважного виду, рушив до виходу. — Сті-ій!.. У дверях, вчепившись за одвірок, виріс Іван Трохимович — важка, як кусок мореного дуба, голова з випнутим полірованим надлоб’ям, грайливо барвиста у білу й рожеву смужку піжама на пласкому, перекособоченому кістяку. — Стій! Не тікай! — сипло, з клекотом. Священик стенув плечиками, зупинився, досадливо обернувся. — Бож-же мій! Самьдіокликали — і дратуєтеся… Навіщо вам святе причастя? — Я багато ненавидів, хочу любити… Лю-би-ти!.. Ви ж обіцяєте це… — Тоді пройміться покірністю, підготуйтеся до любові. — Покірністю?! Хлопчиська прислали. Що ти мені можеш сказати? — Слово боже. З ним прийшов. — Прийшов повчати… По якому праву?… Більше бачив? Більше пережив?.. Що ти знаєш про життя, молокососе? Піп сплеснув траурними рукавами. — Я до вас з утіхою, а ви ображаєте! — Утіха? Вмираючому?! От які ви телепні! — О господи! Що ж ви хочете? — Любити наостанці! Е-е!.. — Іван Трохимович сіпнув підборіддям у бік дочки, яка стояла із задертою головою. — Його!.. — Кивок у мій бік. — Любити їх! Страждати за них!.. Так!.. А ти, вті-ху… Повісь її собі замість хреста… Він задихався, пооране лице зробилося небезпечно чорним, кістлява рука у чепурному біло-рожевому рукаві тремтіла, чіпляючись за одвірок. Зараз упаде. І я кинувся до нього. — Досить! Підемо! Він зм’як, навалився на моє плече — лякаюче легкий, по-дитячому безпорадний. У знайомій напівтемній кімнаті стояв невивітрений запах барлогу. Я поклав колишнього командира на зім’яту постіль, укрив ковдрою. Закинута важка голова на тонкій скрученій шиї, гострий борлак, зім’яті повіки склеплені, кожен вдих супроводжується клекотом, а в запалих скронях пробивається назовні непогамоване життя. — Слухай, що я тобі скажу, — мовив я, схилившись над чорним, страшно чужим зараз обличчям. — Ти марне терзаєш себе — ти не з останніх могікан на землі. Молоде життя грає. І гратиме! Не перерветься! Він розплющив очі — мерехтливий погляд з безодні і натужно-уривчасте: — Гаразд уже… Прощай… Чи не останні це слова? Я постояв над ним. Ми часто були сердечні один з одним, та ніколи не виказували ніжності. І зараз я обережно потиснув руку, що лежала на ковдрі. Вона була холодна — ніби торкнувся водопровідного крана. Під дверима, уткнувшись рудим волоссям у різьблену спинку старого вузенького дивана, безгучно плакала Алевтина, спина згорблена, повні плечі здригаються. І мене пропекло — хижачка? Та протри очиці! Пройти мимо тепер я вже не міг. — Алю, вибачте… Який я все-таки дурень. Вона заворушилася, підвелася, міцно притиснутою долонею витерла лице — простонародний жест баби, якій ніколи побиватися, треба хапатися за роботу. — Ідіть, Георгію Петровичу. — Втомлено і неприязно, кудись убік. — Чим я можу вам допомогти? — Уже допомогли. Дякую. — Вона обернулася — лице у плямах, крізь непролиті сльози кипляче презирство: — «Чим допомогти?» — ніжкою шаркнули. Та хто мені допоможе?! Це я усім помагаю, все сама тягну! Сестри відкололися — одна на край світу у Хабаровськ утекла, друга хоч і в Москві, та на стороні, також деколи розшаркується: чим допомогти тобі, Аленько? А в Аленьки і діти на шиї, і чоловік тюхтій, якого в спину треба штовхати, сам себе не піджене — друзяки, шахи, балачки пустопорожні… А батько… Ох, батько!.. Навіть коли був здоровий — до нього не підстроїшся. А тепер вже і весь світ не милий з собою на додаток. Світу плювати на старого, який з глузду з’їхав. Над собою позбиткуєшся і перестанеш. А я завжди у нього під боком, мене можна не жаліти — стерпить, двожильна!.. Гос-спо-ди! Доки ще?! Н-не мо-жу! Не мо-жу! Видихлася! А тут ще піклувальники підкочують — не смій думати про себе! Хто б за мене про нього подумав?.. З багатьох років хоч би на один день тягар зняв, щоб віддихатися… Вона згасла, кволо махнула рукою. — Ох, заради чого доводити?.. Ідіть, Георгію Петровичу, та мерщій. Тут усі зайві, крім мене…  

Вечір. День закінчився. Я увійшов у цей день з ношею, її мені подарував день учорашній. Що у цій ноші, я, до пуття ще не взнав — може, це скринька Пандори, котру б краще не відчиняти, а може, скарби. Нема нічого спокусливішого від нерозгаданого! Я намірявся розв’язати свою ношу ввечері, чекав цієї хвилі. Нехай навіть скринька Пандори, але втриматися не зможу — незнання для людей страшніше, ніж очевидні лиха. Вечір. Я тупо дивлюся на древнього Мислителя. День завдав мені кілька нищівних ударів, і я розбитий, приголомшений, ніщо вже не спокушує, нічого не хочеться — каліка. Не зумів обдарувати свого сина навіть тим малим, що мав сам. Директор інституту вказав мені на моє місце — для ролі месії не годишся, займись доступнішим ділом… А старий Гленков додав: усе тлінне — високі мрії, вируючі пристрасті, — і відійдеш в інший світ незадоволеним. — Георгію, що з тобою? Від Каті не приховаєш, від неї не відчепишся випадковою відповіддю: мовляв, щось нездужається. Радий би бути відвертим, але як? «Для ролі месії не годжуся, Катрусю». Вона ж то у цьому лиха не бачить. Найближча мені людина на світі. — Моїй вірі сьогодні ноги перебили. Та це минеться, Катю. — Вірі? — дивується вона. — Ти ж з невіруючих, живеш сумнівами. — Але ж сумніви починаються з віри, Катю. — А я думала — навпаки. Спершу сумніваєшся, тоді спростовуєш сумніви, тільки вже потім віра. Істина і віра хіба не єдині? — Віра — це старт до істини, Катю. Спершу я повинен повірити просто, без достатніх підстав: у яблукові, яке падає, є щось більше, ніж те, що бачиш. А вже потім і сумніви, і спростування сумнівів — повний набір, що супроводжує процес мислення. — Ти сьогодні ходив по Москві і показував людям на яблуко — тут щось є?.. — Ні, просто приглядався до людей і зрозумів — мені не дано відкрити їм очі на «вірую». І не знаю, чи комусь це вдасться. — А твої юні апостоли?.. Ти віруєш, вони — ні? — Я ще не встиг їм усе сказати… — Тоді скажи! Я понуро мовчав, а Катя вирішила діяти: — Зараз ще не пізно. Зателефонуй їм, запроси на чашку чаю. — Втомився, Катю. Не варто. — Я тебе знаю — не заснеш, завтрашній день буде зіпсований. Гаразд, якби лише завтрашній, а то дивись, увесь тиждень виявиться таким. Клич, але не всіх, щоб гармидеру вночі не було. Я зважився подзвонити Хомі невірному з апостолів — Толі Зибкову. Він прагне знань, але розбірливий — підозріле з’їсти не змусиш. І цей хлопчик безжалісний, рятівної брехні цурається. За годину Толя вже був у мене. Катя поставила на журнальному столику у моїй кімнаті чай, залишила нас наодинці. Я розповідав, а Толя вовтузився, почухувався, чмихав, проте слухав уважно. Він слухав, а я оживав. Забутий Мислитель сидів на письмовому столі спиною до нас.  

 

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка