Володимир Винниченко. «Кумедія з Костем»



Скачати 228.32 Kb.
Дата конвертації26.03.2016
Розмір228.32 Kb.
Конспект уроку з позакласного читання В.Винниченко «Кумедія з Костем»

6 клас


Тема: Володимир Винниченко. «Кумедія з Костем»

Мета:продовжити знайомство учнів з творами Володимира Винниченка для дітей;розвивати у школярів інтерес до творів автора; формувати вміння аналізувати епічний твір; виховувати співчуття до долі знедолених дітей.

Тип уроку:комбінований

Методи і прийоми:розповідь вчителя,виразне читання, бесіда, складання схеми «Кола Вена»

Перебіг уроку

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань умінь і навичок учнів

1.Бесіда за питаннями з використанням слайд-презентації

Впізнайте літературного героя ( слайд-презентація), назвіть автора та назву твору.

1. С.Їжакевич «Тарас-пастух»(твір С. Васильченко. «В бур’янах»)

2. М.Твен «Гекельберрі Фінн»

3.С.Короленко «Діти підземелля»

4. В.Винниченко «Федько-халамидник»

2. Що спільного у долі всіх цих героїв?

Підсумок вчителя:Кожен з письменників по-своєму зобразив своїх героїв, їхню вдачу, долю, але спільне-це тяжка доля тих дітей, які народжені в злиднях, незалежно від того, в якій країні вони народилися.

Так само і українські письменники, зокрема Володимир Винниченко не оминув в своїй творчості теми тяжкого дитинства. Він не міг бути осторонь тієї несправедливості, яка панувала в світі, особливо, якщо це стосувалося дитячої долі.Тому ми сьогодні і познайомимося з таким твором, який називається «Кумедія з Костем»



ІІІ Повідомлення теми та мети уроку, навчальних завдань(слайд№6). Мотивація навчальної діяльності учнів

1.Вступне слово вчителя: повідомлення про план роботи на уроці, навічяальні завдання; мотивацчія навчальної діяльності учнів з опорою на повторення відомостей про творчість письменника. (слайд №6)Володимир Кирилович ,відомий культурний, політичний діяч , талановитий митець, почав свою літературну кар’єру як дитячий письменник у 1909 році з написання оповідання «Кумедія з Костем». Сьогодні на уроці ми з вами продовжимо наше знайомство із творчістю В.Винниченка і спробуємо дати відповідь на питання :Чому автор назвав своє оповідання «Кумедія з Костем» і чи була історія хлопця справді кумедною?

2. Робота в зошитах:

запис теми та завдань уроку.

Володимир Винниченко. «Кумедія з Костем»

IV. Сприйняття та засвоєння змісту навчального матеріалу.

Відкрийте тексти оповідання. Прочитайте початок.



З Костем сталася чудна кумедія.

Давайте спробуємо знайти відповідь на те питання, яке ми собі поставили. Для початку спробуємо розібратися з словом « кумедія», з тим, що воно означає за тлумачним словником.



1.Повідомлення учнів про історію написапння твору.

2.Постановка проблемного питання. Словникова робота(слайд №7)

КОМЕДІЯ, розм. КУМЕДІЯ, ї, жін

1. Драматичний твір з веселим, смішним або сатиричним сюжетом.

2. перен. Забавний випадок, що-небудь смішне; курйоз.

3. перен. Удавання з себе когось із певною метою; лицемірне поводження.

КУМЕДНИЙ, а, е, розм. Смішний, забавний. Дівчата аж за боки беруться та регочуть від кумедних Горпининих вигадок (Панас Мирний, III, 1954, 33);


//  Те саме, що дивовижний 1. — Мамо, я це продам між своїми товаришками, — сказала Гінда, оглядаючи кумедні гребені, криві шпильки (Наталія Кобринська, Вибр., 1954, 73); Все це набирало трохи кумедного відтінку, і та тривожна напруженість, що опанувала було сходом, спала (Іван Багмут, Опов., 1959, 23).

Проблемне питання

А чи справді був Кость кумедний та з ним відбулася «кумедія»? дійдемо висновку в кінці уроку.

3.Бесіда за змістом оповідання з вибірковим читанням

  1. Хто головний герой оповідання? (Кость)

  2. Назвіть другорядних дійових осіб. (Данилко, Семенець та Микита,Лановий, Тетяна , пан).

  3. Зачитайте рядки, в яких зображується портрет головного героя.Яким постає перед нами хлопчик? Чим він схожий і чим відрізняється від своїх однолітків?

Зеленкуваті, вузенькі, глибокі оченята його не одривались, а губи роззявились, і з-за них виглядали ріденькі, гостренькі зуби. Здавалось, що він як укусить, то мусить страшно боліти, більше, ніж від кого другого. Але Кость ніколи не кусався. Хто б і як його не бив, він ні за що не кусався. Се був кумедний-таки хлопець!

4.Складання схеми «Кола Вена» (слайд №8)

Що спільного і відмінного між Костем та Семенцем,Данилком,Микитою? (хоча однолітки, але доля в них різна: хлопці мали свій дім, родину, а Кость - ні, він жив у панському домі з обслугою та пас худобу)



Кость

Спільне

Семенець,Микита, Данилко

пасе панських корів

однолітки

Данилко, Семенець та Микита пасуть свою худобу

байстрюк; у нього не було ні матері , ні батька

пасуть худобу на лугу

живуть з батьками

дуже бідно, неохайно одягнений, босий

притаманне все дитяче

гарно одягнені:всі були в свитках і чоботях

живе на панській кухні

люблять розважатися

мали родину, свій дім,були «домашніми дітьми» Чорненький і чистенький, як кузочка, Данилко

відчайдушний, зверхня поведінка




дивляться дещо зверхньо на Костя

він схожий на “забитого боязкого собаку”, що вишкіряє зуби й гавкає або гарчить в обличчя кожному, хто насміхається з нього,безправна, зацькована, несправедливо ображена й принижена усіма дитина.




Самовпевнені

Чорненький і чистенький, як кузочка, Данилко.

Кость та ще троє хлопців — Данилко, Семенець та Микита — пасли товар на лугу. Хлопці — свій,

Дійсно, всі були в свитках і чоботях, а Кость — босий і в одному піджачку та брудній сорочці. Груди були розхристані.

5. Бесіда за змістом прочитаного



  • Хто були батьки Костя? (Головний герой не має батьків, він байстрюк, незаконнонароджений син пана)

І тільки одного він, здається, дуже не любив: коли йому починали говорити, що він — байстрюк, а батько його — пан. Тоді він зараз же схоплювався й біг щосили куди-небудь подалі. Це всі знали і любили цим дражнити його.

Я — не байстрюк! Хр-р!

Е? — здивовано підхопив Микита. — А хто ж була твоя мати?

У мене не було матері!



Хлопці так і лягли зо сміху:

Оце так! А де ж ти узявся?.. А то чий дядько — Андрій Чорненко?

У мене нема дядька! Нікого нема!

Брешеш, є!

Ба нема!

Ба є.

Нема! Нема!


  • Як Кость ставиться до своїх друзів? (товаришує з ними, намагається бути таким , як і вони, ділиться цигарками)

  • Як ставилися оточуючі до Костя?(сирота, беззахисний, над яким знущаються і ланові, і кухарки, і скотарі, і свинопаси)

Як його вже не били і хто вже його не бив: і ланові, і кухарки, і скотарі, і свинопаси, ні за що не плакав! Уже й на парі йшли не раз, що заплаче, і таки ні. Зщулиться тільки, втягне гостру голову свою в плечі та все своє «хр-р!». Коли ж уже, наприклад, кинуть за пазуху жарину або заткнуть голку в бік, то заверещить тоненько-тоненько, зажмуриться і біжить куди попало. А все-таки не плаче! Його так і прозвали за це «кам'яним виродком».

Та мало того: здавалось іноді, що він немов сам налазить, щоб його били, наче на злість комусь хоче, щоб йому ще болячіше було. Замість того щоб ухилитись, як хтось хоче ударити, він навмисне вишкірить зуби, захирчить і наче дожидається. Розуміється, за це зараз же діставав ляпаса. Але це ніби йому ще й добре: ще більше витягне, як гуска, шию, зморщить носа, прижмурить очі і знов своєї:

Хр-р!



Як кого, так аж в острах кидало від його.

Тю! Хай ти сказишся, дурнувате якесь! — аж лаялись і здивовано поглядали на його.



А Кость, підождавши з витягнутою шиєю і бачачи, що не будуть бити, тихенько одходив убік і спідлоба дивився на всіх швидкими, зеленкуватими оченятками.

  • Чому хлопчик так себе поводив?(за Костевою непривабливістю, відчайдушністю та дещо зверхньою поведінкою криється біль, прагнення привернути до себе увагу, комусь сподобатися, доказати, що він все-таки людина, а не якась істота, про яку всі одностайно кажуть: “байстрюк”. Автор уважно виписує найдрібніші деталі в показі поведінки й зовнішності Костя: він схожий на “забитого боязкого собаку”, що вишкіряє зуби й гавкає або гарчить в обличчя кожному, хто насміхається з нього. Кость постає перед читачами як безправна, зацькована, несправедливо ображена й принижена усіма дитина.).



  • Через що побив лановий Костя?(бо він не дивився за панською худобою, якам зайшла в пшеницю)

  • Розкажіть, що сталося, коли хлопець прибіг додому.

Коли ж прийшов розлютований лановий, Кость лежав уже, як жар, гарячий весь і тихий. Куховарка Тетяна, стара ряба дівка, кричала на всю кухню, що вона краще під шум піде, ніж має пропадати від холери від «паршивого байстрюка».

  • Як відреагував пан на хворобу хлопця?

За Тетяною почали галасувати й інші, ажмусив пан послати по фельдшера і сам з ним прийти в кухню, щоб заспокоїти наляканих.

Кость лежав нерухомо, але, коли ввійшов пан, він зразу ж повернувся і весь час уже не зводив з його чудного, якогось жалібного й побожного погляду. Пан же стояв і з нудьгою чекав, коли фельдшер обдивиться. Сам був поважний, з широкою, чепурно розчесаною бородою і суворими очима в окулярах. Коли яка з покоївок його ставала вагітною, він кликав її до себе, скидав окуляри, і очі ставали ще суворішими. Він дуже був строгий щодо цього, — зараз же давав рощот, хоч би дівка й присягалася, що дитина від його. Дівка не повинна мати дітей без Божого благословення, без вінчання. І сам навіть церковним старостою був. Іноді давав коня або корову на дитину. І селяни казали, що хоч строгий, зате добрий і жалісливий.

  • Як сприйняв хлопчик зустріч з паном? Чому він себе так повів?

( У Костя прокидаються надії, коли він дізнається про свого батька. Згодом помічаємо дивну ніжність до недопалка, що побував уруках батька – пана. Кость міцно тримає його, як найдорожчу в світі річ (“То татове!”), яка хоча б трохи пов’язує його з батьком. З тим недопалком у руці він і помирає, з тим недопалком і поховають “кам’яного виродка”. Спроба кухарки забрати недопалок несподівано викликала сльози, “як горох” – вони, як і оті “хр-р-р!”, розкривають глибокий розпач “впертого” хлопчика від усвідомлення власної “нічийності”.)

І Кость, і Федько з оповідання «Федько-халамидник» не тільки не бажали пристосовуватись до інших, але й відверто протистояли цьому: перший - через свою емоційну нерозвиненість, своєрідність поведінки, а другий, навпаки, - через органічну принциповість, невміння гендлювати власним кодексом честі і совісті.



  • Чи співчувають оточуючі хлопцеві? ( спочатку-ні, вони знущаються з сироти, тільки хвороба а згодом смерть пробуджує в них співчуття)

6.Виразне читання вчителем кінцівки твору.Відповідь на питання

Які слова і вислови дають нам зрозуміти, що ставлення оточуючих до хлопця змінюється? Що зрозуміли дорослі?

Тетяна підійшла до нар і хотіла покласти його та накрити кожухом, але він захиркав, запацав ногами, і знов на очах заблищали сльози.

Оце дивіться ви на його! — ще не могла прийти до себе Тетяна.



І вже прийшла трохи тоді, як в хату ввійшов лановий і вона стала йому розказувати, «яка вийшла кумедія з Костем».

Та невже заплакав? — скрикнув той неймовірно. — За недокурок?! Та що ти кажеш!



Але коли підійшов до нар, щоб самому подивитися, Кость уже, скрутившись клубочком в кутку, лежав недвижно й не чув нічого. Голова йому була гаряча, з рота аж пашіло жаром, очі обвело якоюсь смугою.

Він не хиркав і не пацав ногами, як його перенесли ближче до печі, як накривали кожухом, не чув навіть, як Тетяна жалісливо промовляла до його:

Сиріточка бідний... Хлопчик манесенький...

Але коли лановий обережно потягнув за недокурок і хотів вийняти, Кость раптом забивсь, на віях видавились сльози, і швидко-швидко забурмотів:

Моє, моє... Ой, дай, то татове... то татове...



Лановий зараз же одняв руку, вражено й значно подививсь на Тетяну, підняв палець догори й сказав:

От що воно!



Тетяна мовчки підібрала губи й накрила Костя кожухом. Кость знову тяжко та трудно став дихати.

Спершу ніхто теж не вірив, що Кость плакав, та ще «з такої чипухерії», як сказав кучер, але коли при всіх лановий, увечері вже, знов потягнув за недокурок і Кость весь неспокійно забився, заворушився, немов від недокурка йшла шворочка до самого серця, коли на віях знову виступили сльози, — всі повірили. І дивна річ — ніхто не був задоволений, що Кость таки заплакав. Усі чогось похмурніли, і в той вечір за вечерею мало й сміялись. Задума якась стала на лицях.

На другий день Костеві погіршало, на третій — він уже й до пам'яті не приходив. Але недокурка з рук не випускав. Іноді він гаряче та швидко-швидко говорив щось, хиркав, схоплювався бігти й затихав. Іноді раптом весь освітлявся дивною посмішкою і сильно-сильно тулив руку з недокурком до грудей.

Тетяна, стоячи біля його в такі хвилини, не могла здержатись, губи їй жалісливо кривились, вона прикладала руку до щоки і, плачучи, промовляла:

Сирітко ти моя! Ні матінки, ні батенька. Голубчику...

На четвертий день увечері Кость почав дуже хрипіти, стогнати й пручатись на всі боки, ніби хтось насів йому на груди та душив.

Тетяна злякалась, кинулась до його, скрикнула, схопила з жердки свиту й щодуху побігла в село по фельдшера.

Але коли вони обоє вже прибігли назад, Кость лежав спокійно й нерухомо. Лице суворо витягнулось, під очима лягла кружальцем холодна мертва тінь, губи блідо-сині міцно прилипли до зубів, і зуби злегка виглядали з-за них. Фельдшер поклав руку на лоба, на серце йому і сказав:

Готов... Можете обмивати...



І вийшов.

Коли Костя обмивали, в руці його, блідій і негнучкій, з почорнілими слідами дряпинок, зацуплена була цигарка. Баба хотіла розцупить пальці, але Тетяна не дала вийнять її, так його й обмили з нею.

Лановий, що був якраз під той час в хаті і все не вірив, що Кость помер, вражено чухав бороду й трохи винуватим голосом говорив, поглядаючи на недокурок:

Хм! Оце так... кумедія... Хм! Хто б подумав!.. Та так і помер...



Так Кость і помер. Так з тим недокурком його й поховали. І тижнів два ще потім згадували на кухні цю чудну кумедію з Костем.

V. Закріплення вивченого матеріалу.

1.Розвязування проблемного питання.

Вчитель: Таким чином ми прийшли до з'ясування того питання, яке поставили перед собою на початку нашої роботи

Чому автор назвав своє оповідання «Кумедія з Костем» і чи була історія хлопця справді кумедною?



Діти доходять до висновку

Автор в своїй назві привертає увсагу до того, що Кость для всіх -юродивий, тому що він не такий як вони, бідний, байстрюк, за нього нема кому заступитися. Володимир Винниченко висловлює протест навіть в назві проти нелюдського в людях і співчуття до кумедного Костя. І лише наприкінці історії життя дитини , коли кумедія переростає в трагедію, автор змушує замислитися і героїв твору, і читачів. Історія не була кумедною. Навпаки- вона була трагічною.

2.Доведіть, які висловлювання героїв або автора доводять правильність таких думок.

VІПідсумок уроку

1.Бесіда за питаннями.

Чи сподобався вам твір, який ми сьогодні обговорювали на уроці

Що вам найбільше запамяталося?

2. Виконати одне із завдань (на вибір):

- Вигадати своє закінчення оповідання «Кумедія з Костем».

- Дайте відповідь на питання :Що треба змінити . щоб люди перестали бути байдужими до чужого горя?

3.Оцінювання .



VI Домашнє завдання

1.Повторити вивчене з теми «Творчість Л.Українки та В.Винниченка»

2.Індивідуальне завдання за вибором

Намалювати малюнок до епізоду, який найбільше запам'ятався

Текст

В.Винниченко «Кумедія з Костем»

З Костем сталася чудна кумедія.

Діло вийшло так. Кость та ще троє хлопців — Данилко, Семенець та Микита — пасли товар на лугу. Хлопці — свій, а Кость — панський.

Був вітер, та такий холодний, що чисто руки померзли, і Семенець, як не хмурив брови, як не випинав губи, ніяк не міг скрутити цигарки з кінського гною. Папір рвався, гній випадав, пальці стали тверді та червоні, як молоденька морква.

— Нє, холодно, не скрутиш! — рішив маленький, чорненький, як кузочка, Данилко й озирнувся. А озирнувшись, в той же мент схопився й люто, дзвінко закричав: — А куди-и ти?! А куди, Арлхирлей, бодай тебе за вітром понесло! А куди-то ти, га?!

Круторогий, сивий віл Архирей, що підбирався з лугу до молоденьких, дуже смачних сходів пшениці, зараз же зупинився й зробив вигляд, що пшениця його зовсім не цікавить і маленький, чорненький хазяїн його даремно кричить. Він навіть повернувся задом до тої пшениці і став спокійно та поважно скубти траву.

Микита й Семенець теж озирнулись долугу, але їхній товар пасся як слід. Микита знов натягнув свиту на голову, ліг, спер голову на руки й дивився знов на Семенця, який все-таки хотів скрутити цигарку і аж губу закусив з досади.

Один тільки Кость не поглянув навіть на товар: він усе дивився на пальці Семенця. Зеленкуваті, вузенькі, глибокі оченята його не одривались, а губи роззявились, і з-за них виглядали ріденькі, гостренькі зуби. Здавалось, що він як укусить, то мусить страшно боліти, більше, ніж від кого другого. Але Кость ніколи не кусався. Хто б і як його не бив, він ні за що не кусався. Се був кумедний-таки хлопець!

— Ба не скрутиш, — раптом швидко прошепотів він, пробігши очима до Семенцевого лиця і швидко знов до рук.

Семенець зневажливо глянув на його.

— А ти скрутиш?

— А скрутю. У вас усіх руки померзли, а в мене ні...

І знов, пробігши очима по всіх, зупинив на цигарці. І посміхнувся.

Чорненький і чистенький, як кузочка, Данилко раптом нахилився і потяг Костя за картуз. Кость зараз же якось кумедно зморщив носа, вишкірив зуби і зробив:

— Хр-р!

Чисто як забиті, боязкі собаки з підверненим під себе хвостом і зігнутими ногами.



Хлопці зареготали. А Кость так само пильно й уважно став дивитись на руки Семенця. Іноді він чогось облизував губи й держав їх роззявленими, — видно, сохли вони в його.

— Ага! Не скрутиш. Руки змерзли. А в мене — ні... От які!

І Кость простягнув усім свою чорну, подряпану невеличку руку, йому, очевидячки, чогось дуже хотілось говорити про свої руки.

Микита помалу, ліниво взяв її і зараз аж випустив.

— Тю! — скрикнув вражено. — Як вогонь! Ану, дай ще, ану, дай... Ой хлопці, як камінь на сонці... Хоч яйця печи.

— Ану, ану! — кинувся Данилко.

Семенець поспішно одклав цигарку і собі схопивсь за Костеву руку. Рука була страшно гаряча.

— Ой, бий же його сила Божа! Прлямо як жарл!..

Здивовано дививсь Данилко на Костя своїми великими, як у Архирея, карими очима.

— І ноги... — простягнув одну чорну, порепану ногу Кость, лизнувши губи.

Ноги теж були гарячі.

— А я й без свити! — додав він без посмішки й бігаючи по всіх очима.

Дійсно, всі були в свитках і чоботях, а Кость — босий і в одному піджачку та брудній сорочці. Груди були розхристані.

Архирей тим часом був уже недалечко від пшениці. Іноді він цілком байдуже підводив голову і дивився в той бік, де сиділи хлопці, і знов нагинався, щипав траву і підступав все ближче та ближче. За лугом далеко-далеко темнів ще бурий ліс, а з-за гори по другий бік виглядали тополі економії. Ворони поодинці все летіли в один бік і крякали над хлопцями. Над воронами у той же бік пливли весняні темно-сталеві хмари. І вітер ставав усе холоднішим; наближався вечір.

Хлопці здивовано обдивлялись Костя, а він спідлоба зиркав на них, і невідомо було, чи хваставсь тим, чи ні.

— І не холодно тобі?

— Нє!

— Та брешеш! От бреше, як собака.



— А ну да, нє... А в мене льогкі цигарки є...

І Кость, знов лизнувши губи, поліз у кишеню і обережно витяг ганчірочку. У ганчірочці, справді, було декілька папіросів.

Хлопці скоса з заздрістю подивились на ганчірку.

— Де ж ти взяв? — спитав Данилко, підступаючи ближче. Кость зараз же притулив ганчірку до грудей.

— Ага!.. А в вас нема...

— Та де ж ти взяв?

— А в економа вкрав... Хр-р!

— Е? — здивувавсь Данилко.

— От штука! — зневажливо скривив губи Семенець. — Я їх скільки хоч курив, як був на ярмарку.

Але покинув крутити з гною і сів коло Микити.

— Ану, дай попробувати... — підморгнув Данилко, але так безнадійно підморгнув, що, видно, й сам не вірив, що той дасть.

В сей мент Микита раптом сперсь на правий лікоть, швидко простяг ліву руку й вихопив у Костя ганчірку. Кость якраз збирався щось сказати Данилкові і аж здригнувся весь. Але зараз же скривився, вишкірив зуби й зробив:

— Хр-р!

Але хлопці вмент схопились, одбігли вбік, запалили цигарки і з глумом та сміхом затанцювали коло Костя.



— А що! Похваставсь? Похваставсь?

— Ага! Ага!

— От ловкі цигарки!

Цигарок було всього три, і Костеві не досталось ні одної. Але він тільки спідлоба поглядав на товаришів і мовчав.

— А мені не жаль! — раптом швидко промовив, немов сам себе провірив і був дуже тим задоволений.

— Брешеш!

— А не жаль! Мені нічого не жаль... Хочеш мій кашкет? На. — Він скинув картуз і простягнув його Данилкові.

Хлопці засміялись, але все-таки були трохи й здивовані: Кость щось розбалакавсь сьогодня. Ще так і не було ніколи, — то все мовчить, а то он який.

— Не хочеш?.. А спінжак хочеш?

— А як битимуть, що оддав, будеш плакати?

Хлопці знов засміялись. Річ в тім, що Кость ніколи не плакав. Не плакав, та й годі, такий кумедний! Як його вже не били і хто вже його не бив: і ланові, і кухарки, і скотарі, і свинопаси, ні за що не плакав! Уже й на парі йшли не раз, що заплаче, і таки ні. Зщулиться тільки, втягне гостру голову свою в плечі та все своє «хр-р!». Коли ж уже, наприклад, кинуть за пазуху жарину або заткнуть голку в бік, то заверещить тоненько-тоненько, зажмуриться і біжить куди попало. А все-таки не плаче! Його так і прозвали за це «кам'яним виродком».

Та мало того: здавалось іноді, що він немов сам налазить, щоб його били, наче на злість комусь хоче, щоб йому ще болячіше було. Замість того щоб ухилитись, як хтось хоче ударити, він навмисне вишкірить зуби, захирчить і наче дожидається. Розуміється, за це зараз же діставав ляпаса. Але це ніби йому ще й добре: ще більше витягне, як гуска, шию, зморщить носа, прижмурить очі і знов своєї:

— Хр-р!

Як кого, так аж в острах кидало від його.



— Тю! Хай ти сказишся, дурнувате якесь! — аж лаялись і здивовано поглядали на його.

А Кость, підождавши з витягнутою шиєю і бачачи, що не будуть бити, тихенько одходив убік і спідлоба дивився на всіх швидкими, зеленкуватими оченятками.

І тільки одного він, здається, дуже не любив: коли йому починали говорити, що він — байстрюк, а батько його — пан. Тоді він зараз же схоплювався й біг щосили куди-небудь подалі. Це всі знали і любили цим дражнити його.

Кость надів картуз і якось раптом весь зщулився. Губи йому посиніли, тоненький носик побілів і витягнувсь, очі забігали неспокійно. Він навіть застібнув піджачок.

— Ага! Холодно? — злорадно закричав Семенець. — Ага! Застібаєшся!

— На! — зараз же випнув губи Кость і навіть розстібнувся. — Хочеш, голий роздягнусь?

— Ану! Ба не роздягнешся!

— Не роздягайсь, Кость, а то видно буде, що ти байстрюк, — насмішкувато сказав Микита і моргнув Семенцеві.

Кость хотів уже роздягатись і, напевне, на злість комусь, щоб іще холодніше було, роздягся би був, як раптом підняв голову і крикнув:

— Я — не байстрюк! Хр-р!

— Е? — здивовано підхопив Микита. — А хто ж була твоя мати?

— У мене не було матері!

Хлопці так і лягли зо сміху:

— Оце так! А де ж ти узявся?.. А то чий дядько — Андрій Чорненко?

— У мене нема дядька! Нікого нема!

— Брешеш, є!

— Ба нема!

— Ба є.


— Нема! Нема!

Кость аж схопивсь на коліна і злісно, швидко подивлявсь на всіх. І видно було, що йому від усієї душі хотілось, щоб у його ніколи і ніде нічого не було.

— І нічого не жаль! От! От!

І, схопивши вмить з голови картуз, почав рвати його зубами. Картузик зараз же й розлізся, як папір.

— От. І картуза нема. Хр-р!

Хлопці аж за боки брались, аж обнімали одне одного з реготу.

— Ой чудак!.. Ой! А все-таки є!

— Нема!


— Брешеш, є... А батько? А пан твій батько, га?

Кость враз завмер весь, потім схопивсь, два рази чиркнув до всіх і щосили побіг од них. Хлопці навіть тютюкать як слід не змогли йому навздогін від реготу.


Коли не стало чути хлопців, Кость зупинився і ліг у борозні під пшеницею. Він лежав лицем догори і дивився, як невпинно й похмуро сунули кудись хмари. Йому, мабуть, знов було душно, бо худі, веснянкуваті щоки його розжеврілись, губи розкрились, і він часто облизував їх.

Довго лежав там. Не чув, як і хлопці пішли, як вечір заліг у лузі. Зчувсь лиш тоді, як над ним раптом грізно залунало:

— А, се ти так за товаром дивишся, га? Се ти пасеш так?

Але не встиг він і підвестись, як його схопила чиясь рука і вмент поставила на ноги.

Над ним схилилось руде, бородате лице ланового з синім шрамом над бровою:

— Се ти так скот пасеш? Га?!

Кость лизнув губи, слабо, в'яло скривив носа й зробив:

— Хр-р!


Лановий аж скипів од гніву:

— Ах ти ж, чортової душі байстря ти прокляте, так ти мені ще хиркать будеш?! Ану, почекай же мені, я тобі хиркну. Сьогодня ти в мене вже заплачеш!

І, зваливши Костя на землю, лицем униз, надавив коліном, хапливо скинув з себе ремінний пояс і зо всеї сили почав бити хлопця. А б'ючи, навіть хакав, як дроворуби, й примовляв:

— А ось тобі товар!.. А ось тобі хиркать!.. А ось тобі товар! А ось тобі хиркать!

Кость тільки дригав ногами, але мовчав.

— Дригай, дригай!.. Ось тобі! Ось тобі!

Аж товар задивився.

Кость раптом перестав дригать і лежав недвижно. Лановий зразу ж перестав бити і швидко перевернув його лицем до себе.

Кость закусив нижню губу зубами й гостро та чудно дивився йому прямо в лице.

— Ну?! Будеш знати, як товар у пшеницю пускати?

Кость раптом схопивсь на ноги, підскочив аж до бороди ланового, хиркнув йому в лице і побіг на гору.

Лановий аж отетерів. Потім схаменувся, закричав, навіть трохи побіг, але зараз же зупинився, вигнав скот з пшениці і хутко пішов за Костем.

Кость, прибігши у двір, прийшов у кухню і мовчки, не одповідаючи й не хиркаючи навіть на здивовані питання куховарки, виліз на нари й ліг.

Коли ж прийшов розлютований лановий, Кость лежав уже, як жар, гарячий весь і тихий. Куховарка Тетяна, стара ряба дівка, кричала на всю кухню, що вона краще під шум піде, ніж має пропадати від холери від «паршивого байстрюка».

За Тетяною почали галасувати й інші, аж мусив пан послати по фельдшера і сам з ним прийти в кухню, щоб заспокоїти наляканих.

Кость лежав нерухомо, але, коли ввійшов пан, він зразу ж повернувся і весь час уже не зводив з його чудного, якогось жалібного й побожного погляду. Пан же стояв і з нудьгою чекав, коли фельдшер обдивиться. Сам був поважний, з широкою, чепурно розчесаною бородою і суворими очима в окулярах. Коли яка з покоївок його ставала вагітною, він кликав її до себе, скидав окуляри, і очі ставали ще суворішими. Він дуже був строгий щодо цього, — зараз же давав рощот, хоч би дівка й присягалася, що дитина від його. Дівка не повинна мати дітей без Божого благословення, без вінчання. І сам навіть церковним старостою був. Іноді давав коня або корову на дитину. І селяни казали, що хоч строгий, зате добрий і жалісливий.

Фельдшер полапав Костя за голову, подержав його руку в своїй, а Кость ніби того й не помічав і не зводив очей з пана. Пан ждав і, водячи очима по стінах та по стелі, курив, не випускаючи папіроски з рота. Зустрівши чудний погляд Костя, він злегка, ледве помітно похмурювавсь і нетерпляче постукував ногою об землю.

Фельдшер посадив Костя, підняв сорочку й став дивитись на тіло.

— Живіт болить? — спитав він.

Кость покосив очима в його бік і нічого не сказав.

— Ну? Болить живіт? Говори ж!

Кость знову зиркнув на його, зморщив носа і зробив:

— Хр-р!

І зараз же мляво схилився й ліг, не зводячи все-таки немов зачарованого, ласкавого погляду з пана.



Фельдшер здивовано озирнувся на його:

— Чудакуватий хлопчина...

— А, годі! — нетерпляче кинув пан цигарку додолу. — Холери нема?

— А, яка там холера! Застудивсь, видно... Йому б треба...

— Ну, чули? — строго звернувся пан до Тетяни й ланового, що зостались у кухні. — Ніякої холери немає, і не вигадуйте мені нічого!

І, не глянувши на Костя, сердито вийшов з фельдшером із кухні. А Кость аж підвівсь і чудно, напружено, гарячими зеленкуватими очима дивився вслід йому. За паном вийшли й лановий з Тетяною, яка щось розпитувала у фельдшера про Костя.

Кость зостався сам.

І, як тільки зачинились двері, він схопився з нар, з висмикнутою сорочкою підбіг до кинутого недокурка, схопив його й став жадібно смоктати. Недокурок погас.

Він вийняв його з рота, підніс до лиця і став розглядати. І посміхнувся ніжно-ніжно, аж засяв очима. Потім знов обережно поклав у рот і почав смоктати. Цигарка не курилась. Знов вийняв її, погладив рукою, прислухався й швидко підбіг навшпиньках до печі. Хапаючись і озираючись на двері, вигорнув жарину і став тикати в неї недокурком.

В цей мент у кухню ввійшла Тетяна.

Зобачивши коло печі Костя, хутко підійшла до його, зазирнула через плече і скрикнувши:

— Ах, ти ж!.. — вирвала з рук його цигарку. — Та то ти такий хворий? Та я тобі...

Але не встигла й договорити, як Кость раптом страшно скрикнув, з жахом повернувсь до неї, забігав очима, знайшов ними недокурок у Тетяниній руці і закричав, дико, страшно, надзвичайно закричав:

— Одда-ай!! Одда-ай!!

Тетяна аж злякалась і, сама не знаючи чого, швидко підняла руку з недокурком угору.

Але Кость так і стрибнув за нею:

— Оддай! Оддай!

І, трусячись весь, тягнувсь, ставав навшпиньки, хапав за руки, підскакував.

— Тю! Сказивсь! — одмахуючись, одсовувалась з ляку Тетяна. — А дивіться на його! Та хай ти сказишся!..

Кость раптом упав на коліна, задер лице, склав руки, як на молитву, і швидко-швидко, злякано, з жагучою мольбою забурмотів:

— Ой, оддай, ой, оддай!.. Це моє... Це моє... Це — татове... Дай мені... Дай...

І не встигла Тетяна вслухатись в слова його, як Кость несподівано, всім лицем уже, а не одним носом, скривився, підборіддя й губи затіпались, очі налились сльозами, і він голосно, простягаючи руки і повторюючи «оддай, оддай», гірко, на всю хату заплакав. І сльози одна за одною, швидко, поспішно, як краплі дощу по шибках, котились по щоках і стікали в скривлений рот, на груди, на простягнені руки.

Тетяну як громом стукнуло: Кость заплакав! Аж розтерялась вона. Злякано кинулась до його, схопила на руки, стала тикати йому недокурок, забурмотіла щось, мало не заплакала з ним.

Але Кость, почувши в руці цигарку, вмить стих, схопивсь, вирвавсь од Тетяни, підбіг до нар, виліз на їх і забивсь в самий куток. Там він сів, скрутившись, наїжившись, як вовченя, і міцно-міцно зацупив у руці недокурок. На віях ще висіли сльози, але очі вже поглядали сердито, насторожено. Часом судорожно притуляв руку з недокурком до грудей і нашвидку поглядав на його, як на безцінний скарб, загублений і знову знайдений.

Тетяна підійшла до нар і хотіла покласти його та накрити кожухом, але він захиркав, запацав ногами, і знов на очах заблищали сльози.

— Оце дивіться ви на його! — ще не могла прийти до себе Тетяна.

І вже прийшла трохи тоді, як в хату ввійшов лановий і вона стала йому розказувати, «яка вийшла кумедія з Костем».

— Та невже заплакав? — скрикнув той неймовірно. — За недокурок?! Та що ти кажеш!

Але коли підійшов до нар, щоб самому подивитися, Кость уже, скрутившись клубочком в кутку, лежав недвижно й не чув нічого. Голова йому була гаряча, з рота аж пашіло жаром, очі обвело якоюсь смугою.

Він не хиркав і не пацав ногами, як його перенесли ближче до печі, як накривали кожухом, не чув навіть, як Тетяна жалісливо промовляла до його:

— Сиріточка бідний... Хлопчик манесенький...

Але коли лановий обережно потягнув за недокурок і хотів вийняти, Кость раптом забивсь, на віях видавились сльози, і швидко-швидко забурмотів:

— Моє, моє... Ой, дай, то татове... то татове...

Лановий зараз же одняв руку, вражено й значно подививсь на Тетяну, підняв палець догори й сказав:

— От що воно!

Тетяна мовчки підібрала губи й накрила Костя кожухом. Кость знову тяжко та трудно став дихати.

Спершу ніхто теж не вірив, що Кость плакав, та ще «з такої чипухерії», як сказав кучер, але коли при всіх лановий, увечері вже, знов потягнув за недокурок і Кость весь неспокійно забився, заворушився, немов від недокурка йшла шворочка до самого серця, коли на віях знову виступили сльози, — всі повірили. І дивна річ — ніхто не був задоволений, що Кость таки заплакав. Усі чогось похмурніли, і в той вечір за вечерею мало й сміялись. Задума якась стала на лицях.

На другий день Костеві погіршало, на третій — він уже й до пам'яті не приходив. Але недокурка з рук не випускав. Іноді він гаряче та швидко-швидко говорив щось, хиркав, схоплювався бігти й затихав. Іноді раптом весь освітлявся дивною посмішкою і сильно-сильно тулив руку з недокурком до грудей.

Тетяна, стоячи біля його в такі хвилини, не могла здержатись, губи їй жалісливо кривились, вона прикладала руку до щоки і, плачучи, промовляла:

— Сирітко ти моя! Ні матінки, ні батенька. Голубчику...

На четвертий день увечері Кость почав дуже хрипіти, стогнати й пручатись на всі боки, ніби хтось насів йому на груди та душив.

Тетяна злякалась, кинулась до його, скрикнула, схопила з жердки свиту й щодуху побігла в село по фельдшера.

Але коли вони обоє вже прибігли назад, Кость лежав спокійно й нерухомо. Лице суворо витягнулось, під очима лягла кружальцем холодна мертва тінь, губи блідо-сині міцно прилипли до зубів, і зуби злегка виглядали з-за них. Фельдшер поклав руку на лоба, на серце йому і сказав:

— Готов... Можете обмивати...

І вийшов.

Коли Костя обмивали, в руці його, блідій і негнучкій, з почорнілими слідами дряпинок, зацуплена була цигарка. Баба хотіла розцупить пальці, але Тетяна не дала вийнять її, так його й обмили з нею.

Лановий, що був якраз під той час в хаті і все не вірив, що Кость помер, вражено чухав бороду й трохи винуватим голосом говорив, поглядаючи на недокурок:

— Хм! Оце так... кумедія... Хм! Хто б подумав!.. Та так і помер...



Так Кость і помер. Так з тим недокурком його й поховали. І тижнів два ще потім згадували на кухні цю чудну кумедію з Костем.


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка