Володимир Владко Аргонавти всесвiту відскановано uda, 1997-98 р



Сторінка1/36
Дата конвертації16.03.2016
Розмір5.44 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   36
Володимир Владко

Аргонавти всесвiту

відскановано UDA, 1997-98 р.

ПЕРЕДМОВА

Науково-фантастичний роман Володимира Владка розповiдає про
незвичайнi пригоди космонавтiв, якi здiйснили подорож на загадкову планету Венеру. Написаний ще 1935 року, роман був улюбленою книжкою багатьох поколiнь юних читачiв. Вiн витримав кiлька видань. Письменник постiйно працював над ним, щоразу враховуючи новiтнi досягнення науки... Значно перероблений, роман вийшов у 1958 роцi. Вiдтодi минуло чимало лiт. А життя постiйно вносить
змiни в людськi прогнози. За цей час на Венерi побували автоматичнi космiчнi станцiї, i загадкова "ранкова зiрка" вже довiрила деякi свої таємницi землянам. Чверть столiття тому були астрономи, якi припускали, що природнi умови на нашiй "пiвденнiй" сусiдцi загалом мало вiдрiзняються вiд земних. Там тiльки, мовляв,
жаркiше... Сучаснi дослiдження теж пiдтвердили, що жаркiше, але жара та сягає 280 градусiв за Цельсiем! Зрозумiло, що за такої жари майбутнi мандрiвники не знайдуть на Венерi екзотичних рослин i не стрiнуть дивовижних ящерiв, з якими читач здибається на сторiнках цього науково-фантастичного роману. Тепер це суто фантас-
тична деталь. Але вiд того роман не втратив свого великого виховного та пiзнавального значення i читається з таким самим неослабним iнтересом.

ЧАСТИНА ПЕРША

АСТРОПЛАН ЛЕТИТЬ НА ВЕНЕРУ

РОЗДIЛ ПЕРШИЙ,

який описує вилiт астроплана "Венера-1" з Землi в свiтовий простiр, знайомить читачiв з учасниками першої радянської мiжпланетної експедицiї - академiком Риндiним, геологом Соколом i професором Ван Луном, а також розповiдає, як трудно освоїтися з неминучою пiд час космiчного польоту втратою ваги.

Спираючись руками на краї верхнього люка, академiк Микола Петрович Риндiн ще раз поглянув на гiрський пейзаж, що розкинувся на сходi перед астропланом. Вiн з насолодою дихав свiжим ароматним повiтрям гiрської долини, вiдчував м'яке тепло ранкового сонця, лагiдний дотик ледве помiтного вiтерця гойдав його сиве волосся. Iз схилiв долини до Риндiна долiтали немов навмисно приглушенi звуки, наче там глухо рокотав прибiй. Микола Петрович обернувся. Неясний шум посилився. Десятки тисяч людей, що розмiстилися по високих схилах на вiдстанi кiлометра-двох вiд ракетного корабля, помiтили в бiноклi сиву голову командира астроплана, яка з'явилася над люком, i дружними оплесками вiтали його.


Певна рiч, звiдси, з астроплана, не можна було розiбрати жодного слова, з схилiв долинав самий гомiн, який то наростав, то затихав. Народ прощався з вiдважними учасниками першої радянської мiжпланетної експедицiї.
Простора широка долина з трьох бокiв замикалась крутими схилами гiр, уздовж яких збiгали вгору, сяючи смарагдовою зеленню, густi гаї, що немов умилися в недавньому ранковому дощi. I лише на сходi, куди задумливо дивився академiк Риндiн, тi крутi схили розступалися, вiдкриваючи оку далекий гiрський пейзаж, увiнчаний високою й неприступною снiговою вершиною, яка гордовито височiла
в голубому небi. Гори, великi i малi, глибокi урвища i скелястi пiки, стрiмкi кручi i пологi схили в хаотичному нагромадженнi тiснилися i товпились, наче пориваючись до далекого i величного в своєму одвiчному спокої Казбеку. Це було примхливе царство зламаних, перетятих лiнiй, зигзагiв, гострих i тупих кутiв, якi застигли тут у первозданному безладдi так, як схотiлося колись природi та її стихiям, що м'яли i ламали за доiсторичних часiв покiрну земну кору.
Тим бiльше разючою серед усього цього хаосу здавалася тонка, iдеально пряма лiнiя, прокреслена немов по лiнiйцi поверх примхливих зламiв гiрського рельєфу. Анi на мiлiметр не змiнюючи свого напряму на схiд, лiнiя виходила з глибини долини i линула в далечiнь i вище, до вершин Казбеку. Вона пробiгала понад мiжгiр'ями i урвищами, пiдтримувана стрункими, сплетеними з металевого мережива естакадами; вона нестримно прокладала собi шлях серед величезних скель, розсуваючи їх i розкидаючи по обидва боки купами висаджених уламкiв. В далечiнь i вище вгору йшла лiнiя, стаючи дедалi тоншою, дедалi непомiтнiшою, аж доки погляд, нарештi, зовсiм уже не мiг розрiзняти її в серпанку, що обгортав далеку снiжно-бiлу вершину.
I дивно було думати, що тонка лiнiя, яка простяглася на багато десяткiв кiлометрiв мiж вершиною Казбеку й долиною, яка легко перетинала мiжгiр'я глибиною в кiлькасот метрiв,- насправдi являє собою масивну дворейкову дорогу завширшки близько десяти метрiв.
Для чого ж призначалася ця дивовижна залiзниця, якщо мiж її рейками легко можна було поставити поперек невеликий вагон? Чому вона прокладена на дику й безлюдну вершину Казбеку? З якої причини ця дорога на всьому її протязi не вiдхиляється анi на йоту вiд лiнiї земної паралелi, що йде, як вiдомо, з заходу на схiд,- i разом з тим прокладена так точно, що за кожним вiдрiзком її рейок можна було б безпомилково перевiрити компас?..
У глибинi долини, там, де закiнчувалося полотно залiзницi, височiв величезний ангар, проте без бокових стiн. На високих пiдпорахфермах лежало широке склепiння. Саме сюди, до вiдкритого ангара, увiходили рейки залiзницi, що простяглася до Казбеку. I пiд високим склепiнням виднiлася не менш дивовижна споруда, що нерухомо стояла на рейках.
Вона нагадувала реактивний лiтак, але лiтак гiгантських розмiрiв i ще стрiмкiший за своїми обрисами, нiж усi лiтальнi апарати, вiдомi досi людству.Довге веретеноподiбне тiло споруди з вiдкритим нагорi люком, в якому стояв академiк Риндiн, виблискувало, наче дзеркало, так бездоганно була вiдшлiфована його поверхня, на якiй не можна було вiдрiзнити навiть слiду будь-якої заклепки чи то зварки швiв. Прозорий матерiал iлюмiнаторiв у загостренiй носовiй частинi, здавалося, органiчно зливався з блiдо-рожевуватим металом корпусу. Самий корпус, загострений спереду, як голка, поступово товстiшав ближче до середини, а потiм знову починав звужуватися. I в цьому мiсцi, ближче до хвоста, з корпусу виростали невеличкi, вiдхиленi назад крила. Вони були такi малi порiвняно з розмiрами цiлого апарата, що трудно було повiрити в їх здатнiсть пiдтримувати пiд час польоту величезний металевий корпус.
Крила несли на кiнцях невеличкi довгастi сигарки, також загостренi спереду, кожна сигарка закiнчувалася круглим отвором. Такий же отвiр, тiльки значно бiльших розмiрiв, був i в кормовiй частинi самого апарата, устаткований одним вертикальним i двома горизонтальними стабiлiзаторами. Увесь апарат, на корпусi якого було ясно видно напис "Венера-1", лежав, наче в жолобi, у широкому i масивному вiзку. Колеса цього вiзка спиралися на рейки дивовижної залiзницi.
Все це було добре видно iз зелених схилiв, де з кожною хвилиною ставало бiльше й бiльше глядачiв. Тисячi, десятки тисяч людей з'їхалися сюди в цей день,- було помiтно, що цього разу їх привабила аж нiяк не мальовнича кавказька природа.
Спецiальнi поїзди, низки стратопланiв i лiтакiв, нескiнченнi потоки автомобiлiв привезли сюди, до цiєї гiрської долини, делегацiї робiтникiв, колгоспникiв, наукових дiячiв з усiх республiк i країв Радянського Союзу, з народно-демократичних республiк та iнших країн свiту. Схвильованi люди заповнювали схили зеленої долини, наче природнi ступенi величезного гiрського амфiтеатру.
I сам Микола Петрович Риндiн вiдчував якийсь неспокiй, прислухаючись до далекого гомону вiтань. Через яку-небудь чверть години вiн iз своїми супутниками мчатиме з неймовiрною, приголомшливою швидкiстю в мiжпланетному просторi. Ракетний корабель понесе трьох товаришiв, надовго вiдiрваних вiд Землi, у невiдомi простори Космосу, далi й далi в глиб безкрайого космiчного океану. Що чекає на них там?.. Та хiба ж можуть навiть найстараннiшi,найглибшi розмiрковування передбачити те, що насправдi може статися з ними? Особливо - на самiй Венерi.

Так, на цiй молодiй планетi за аналогiєю з Землею має бути

своє життя. Це зрозумiло. Але яких саме форм набуло воно на Ве-

нерi? Адже вченi могли судити тiльки з тих даних, якi давала в їх розпорядження Земля. Втiм - хiба цього досить? Хiба мiг би, наприклад, художник переконливо й живо вiдобразити на своєму полотнi десяток людей, коли б вiн знав усього лише одну-єдину людину - самого себе i бiльш нiкого?.. Так i наука, яка знає лише земнi умови життя i бiльш нiяких,- хiба може вона бодай приблизно уявити собi форми життя на iншiй планетi, нехай навiть схожiй за зовнiшнiми, грубими ознаками з Землею? Звичайно, нi, - життя може набувати таких рiзноманiтних форм, так варiюватися, що було б наївним проводити якiсь далеко скерованi аналогiї i грубо уподiбнювати життя на Венерi - земному. Але ж тодi вiдкриваються можливостi для найнесподiванiших, найнеймовiрнiших форм життя на Венерi!.. Так, Микола Петрович думав про це не раз - i щоразу змушений був припиняти, кидати цi мiркування, бо тут явно не можна було дiйти яких-небудь, бодай вiдносно переконливих висновкiв.

Неясний шум i гомiн, що долинав iз схилiв, посилився. Риндiн

мимоволi пiднiс руку, вiдповiдаючи на вiтання. Його погляд упав

на годинник. I цього було досить для того, щоб дисциплiнований i

точний розум академiка Риндiна миттю повернув його до дiйсностi.

- Одинадцять сорок п'ять... Через п'ятнадцять хвилин - старт,- вголос подумав Риндiн i, кинувши останнiй погляд на схили, рясно усiянi людьми, зiйшов гвинтовими сходами вниз, закривши за собою люк.

Автоматичний механiзм дзвiнко клацнув, притискаючи кришку люка, кризi важелi висунулися з стiн i, увiйшовши до своїх гнiзд,

герметичне замкнули верхнiй люк. Микола Петрович задоволене

вiдзначив, як бездоганно почало дiяти автоматичне обладнання ас-

троплана. Саме так - максимум автоматизацiї! Команда корабля му-

сила тiльки стежити за роботою автоматiв i, в разi потреби, корегувати її,- таким було гасло вчених та iнженерiв, якi конструювали i будували перший у свiтi пасажирський астроплан.

Сходи вели нижче й нижче. Цей прохiд являв собою своєрiдний

повiтряний шлюз, що замикався другим, внутрiшнiм герметичним лю-

ком. Користуючись шлюзом, можна було, наприклад, вийти iз

внутрiшнiх примiщень ракетного корабля на його поверхню навiть у

мiжпланетному просторi, втративши при цьому лише незначну

кiлькiсть повiтря.

Другий люк автоматично замкнувся за Миколою Петровичем. Тепер кабiни астроплана були цiлком закритi, iзольованi вiд зов-

нiшнього свiту. Жоден звук не долинав всередину корабля, а тим

бiльше - до його центральної каюти, де чекали на Риндiна Вадим

Сокiл i Ван Лун.

- Через дванадцять хвилин вирушаємо, хлопцi,- звернувся до

них Риндiн, входячи до каюти, i спинився. Його уважний погляд одразу помiтив вагання на худорлявому обличчi Сокола i насупленi

брови Ван Луна. Поява Риндiна, очевидно, обiрвала їх бурхливу

розмову.


- Що сталося, товаришi? - спитав Риндiн, переводячи погляд

з одного на другого.

Обидва мовчали. Нарештi, Ван Лун вiдповiв:

- Вадим не хотiв вас турбувати, Миколо Петровичу. Але думаю, треба сказати вам. Ось подивiться!

Вiн простягнув руку. На його смуглявiй жовтуватiй долонi лежав звичайний чорний гудзик, одiрваний вiд одягу разом з маленьким шматочком темно-синьої тканини. Риндiн здивовано поглянув на гудзик.

- Що це значить? - спитав вiн.

- Миколо Петровичу, в астропланi хтось був,- переконано

вiдповiв Ван Лун.- Знайшов це сьогоднi на пiдлозi. Синя тканина - не наша. У нас немає такого одягу. Гудзик залишив хтось сто-

роннiй. Вiн поспiшав, зачепився за щось, обiрвав гудзика. Навiть

не помiтив цього. Значить, дуже поспiшав.

Професор Ван Лун говорив з м'яким, ледве чутним акцентом, ко-

роткими, енергiйними фразами, iнодi з помiтним трудом пiдбираючи

потрiбнi слова. I вiд цього його мова здавалася ще виразнiшою.

Сокiл неуважно махнув рукою:

- Нема про що говорити, Миколо Петровичу. Я оглянув усi

примiщення корабля. Нiкого, звiсно, немає. Скорiш за все, цього

гудзика загубив хтось з механiкiв чи прибиральникiв. Адже в них

саме такi синi комбiнезони. А Ван завжди перебiльшує!

Ван Лун мовчки поглянув на Сокола, i ледве помiтна iронiчна

посмiшка трохи пiдняла кiнчики його повних губ. Ця посмiшка, що

наче завжди ховалася у вузьких очах професора, ладна була пер-

шої-лiпшої хвилини оживити вуглуватi риси його тонкого розумного

обличчя. Ван Лун рiдко посмiхався, ще рiдше смiявся; глибокi

зморшки на його молодому обличчi i сиве пасмо у гладкому, блискучому чорному волоссi красномовно говорили спостережливiй людинi про суворi й важкi випробування, яких довелося йому зазнати в життi.

Микола Петрович похитав головою. Стурбоване обличчя академiка свiдчило про те, що несподiвана пригода непокоїть його.

Кiлька секунд вiн також мовчав, мiркуючи, а потiм вимовив:

- Доводиться приєднатися до вашого припущення, Вадиме. Навряд чи хтось стороннiй мiг опинитися в астропланi, та й нема йому тут чого робити.

Ван Лун промовчав. Сокiл з готовнiстю кивнув головою.

- А зараз - прошу по мiсцях,- продовжував Риндiн твердо.-

Через десять хвилин старт. Ви прекрасно знаєте, що час нашого

вильоту точно обумовлено взаємним розташуванням Землi й Венери,

яке повториться не скоро. Хвилина запiзнення потягне за собою ускладнення пiд час шляху, зрив розрахункiв, змiну маршруту. Земля i Венера не ждуть, по мiсцях!

Риндiн задоволене вiдзначив, як бездоганно точно, наче на

тренуваннi, виконали його команду обидва помiчники, як вони

спокiйно й швидко пiдiйшли до пневматичних гамакiв, уляглися в

них, закрiпилися широкими ременями. Пружини й гумовi амортизато-

ри гамакiв натяглися пiд вагою людей.

- Ми готовi! - пролунали одночасно голоси Сокола i Ван Луна.

- Чудово,- вiдгукнувся Риндiн i пройшов у передню, навiгаторську каюту, що мiстилася на самому носi корабля.

Десятки тисяч бiноклiв стежили за ракетним кораблем з висо-

ких схилiв долини: кожному з людей, що зiбралися тут, хотiлося

помiтити перший його рух. Проте астроплан лишався нерухомим, ле-

жачи в жолобi ракетного вiзка, який мав понести його на вершину

Казбеку i звiдти, наче катапульта, жбурнути у простiр. I стрiлка

годинника нестерпно повiльно повзла до намiченого, вiдомого кож-

ному строку - дванадцятої години дня. Час завмер, час немов спи-

нився!

Академiк Риндiн спокiйним i зосередженим поглядом окинув ще



раз таку знайому йому навiгаторську рубку. Праворуч i лiворуч

крiзь два широкi круглi iлюмiнатори з товстого органiчного скла,

яке не поступалося за мiцнiстю сталi, було видно чисте голубе небо. Риндiн пiдiйшов до iлюмiнатора, подивився в далечiнь. Вiн побачив рейкову злiтну дорiжку, яка йшла до Казбеку i, немов найтонша нитка, губилася далеко пiд самою вершиною гори.

- Так,- промовив вiн, вiдходячи од iлюмiнатора.

Широке зручне крiсло прийняло його тiло в свої обiйми. У цьо-

му крiслi не було жодного твердого виступу; м'якi, наповненi

повiтрям подушки оточували Риндiна з трьох бокiв, пiдтримували

його спину й голову. Здавалося, що тiло просто висить у повiтрi,

не спираючись нi на що. Коли астроплан стрiмливо набиратиме

швидкiсть, перевантаження тiла стане надто велике, його треба

всiма засобами пом'якшити. Ван Лун i Сокiл у своїх еластичних гамаках мусили вiдчувати себе добре, незважаючи на триразове перевантаження, зрештою не страшне для мiцної, здорової людини.

Риндiн не мiг користуватися гамаком у вiдповiдальний момент зльоту: попри цiлковиту автоматизацiю роботи двигунiв, попри телеконтроль з Землi,- вiн все ж таки зобов'язаний був стежити за iндикаторами i нi на хвилину не залишати прилади без догляду. Тому вiн користувався крiслом, певна рiч, не таким зручним, як широкий гамак, але таким, що давало можливiсть бачити прилади i. при необхiдностi вдаватися до пульта керування.

Впевненим рухом Микола Петрович поклав руку на цей центральний пульт, увiмкнув струм до сiтки двигунiв. Спалахнула зелена контрольна лампочка - маленьке очко посерединi пульта. Все

було гаразд. Потiм вiн поглянув на оранжеву кнопку, яка вмикала

ракетнi двигуни на вiзку. Щойно її буде натиснуто - двигуни вiзка почнуть працювати i, з величезним прискоренням штовхаючи астроплан уздовж рейкової дорiжки, винесуть його на вершину Казбеку. I в той момент, коли корабель вiддiлиться од вiзка, продовжуючи за iнерцiєю свiй рух у розрiдженому повiтрi гiрських висот, автоматично ввiмкнуться його власнi потужнi ракетнi двигуни, що працюють уже на атомному паливi - атомiтi. Прискорення триватиме далi й далi, аж поки астроплан не досягне космiчної швидкостi.

I на весь цей перiод, з моменту запуску двигунiв вiзка i до

досягнення космiчної швидкостi, екiпаж корабля мiг бути вiльний.

Двигуни астроплана працювали автоматично, а всi корективи до їх

роботи мали вносити iнженери з поверхнi Землi, якi стежили за

польотом астроплана за допомогою радiолокацiйних установок; а в

мiру потреби вони по радiо можуть впливати на роботу двигунiв. Цi ж самi спостерiгачi стежитимуть i за виходом астроплана на курс у земнiй iоносферi.

Все, безсумнiвно, було в повному порядку. Микола Петрович

пiдвiв угору зосереджене обличчя. Погляд його спинився на безлiчi iндикаторiв, циферблатiв i шкал, якi заповнювали собою не тiльки весь простiнок мiж iлюмiнаторами, а й стiни вище i нижче їх. Це було дуже складне господарство. Сюди сходилися проводи з усiх частин корабля, вiд усiх його автоматично працюючих приладiв.

Навiгатор, сидячи в своєму крiслi, мiг бачити, як точно й справ-

но працює кожен прилад, кожен апарат; в разi найменшої несправ-

ностi пiд циферблатом чи шкалою, якi говорили про роботу апарата,спалахувала тривожна червона лампочка.

Прямо перед Риндiним рiвним зеленкуватим свiтлом сяяв прямо-

кутний дзеркальний екран перископа астроплана, який дозволяв

навiгаторовi, знову-таки не сходячи з мiсця, бачити все, що

вiдбувалося навколо корабля: йому треба було тiльки легким натиском руки повертати перископ у потрiбному напрямi. Бистрим поглядом Риндiн пробiг по циферблатах i шкалах. I тут все було в порядку. Отже...

Годинник показав, що до дванадцятої години лишається хвилина

- всього одна хвилина! Рука Риндiна наблизилася до оранжевої

кнопки, яка вмикала допомiжнi ракетнi двигуни вiзка. Рiзкий

дзвiнок попередив Сокола i Ван Луна, якi лежали в центральнiй

каютi, про старт. Обличчя Риндiна набуло суворого, рiшучого виразу, очi звузилися. Ось вiн, вирiшальний, вiдповiдальний момент!

Рука Миколи Петровича, що лежала на пультi, ледве помiтно

напружилась, натискаючи оранжеву кнопку.

I тiєї ж митi здригнулися десятки тисяч людей на високих схи-

лах гiрської кавказької долини. Крiзь скло бiноклiв вони побачи-

ли пiд кораблем тонкi, прозорi цiвки диму. Спочатку це нагадува-

ло всього лише звичайний димок з вихлопних труб автомобiля чи мотоцикла. Але це була тiльки одна мить. Слiдом за тим з чотирьох сопел вiзка вихопилися майже прямi туманнi струменi сiрого диму.

Мiжпланетний корабель м'яко рушив уздовж рейкової дороги. Стру-

менi диму перетворилися на скаженi вихори, що безнастанно крути-

лися. I астроплан, з кожною миттю прискорюючи рух, ринув уперед.

Тiльки тепер до людей на схилах долинули звуки лютого шипiння,

яке переходило у високий свист, наче хтось розривав величезний

шмат полотна.

Секунда, двi, три... Астроплана вже не було в долинi, вiн ви-

летiв на рейкову дорогу i мчав уздовж неї до Казбеку. Але його

прискорення було таке стрiмке, рух так наростав, що вiн майже

зразу-таки зник, немов розчинився в повiтрi. Тiльки хмара сiрого

диму, що повiльно розпливалася в стривоженому повiтрi, нагадува-

ла про шлях, яким пролинув мiжпланетний корабель уздовж рейкової

злiтної дороги. Лише спостерiгачi на спецiальних вишках, де стояли стереоскопiчнi пiдзорнi труби, заздалегiдь наведенi на вершину Казбеку, вiдзначили, як в одну невловиму мить над нею промайнула крихiтна темна рисочка, що вiдiрвалася вiд рейкової дороги,i зникла за обрiєм. Та ще на екранах радiолокацiйних приладiв,ледь здригаючись, позначалася свiтлова крива лiнiя польоту астроплана "Венера-I", який покидав земну атмосферу...

У каютi корабля не було чути звукiв ракетних двигунiв вiзка.

Микола Петрович вiдчув лише, як поважчало його тiло, як воно по-

чало глибше втискуватися в еластичнi подушки крiсла. Це було

тiльки початком. Потiм тiло наче налилося свинцем, подушки крiсла натиснули на нього з усiх бокiв. Напруження дедалi збiльшувалося,швидкiсть наростала. Треба терпiти, це неминуче, швидкiсть дiйде до передбаченої норми i спиниться на нiй, треба чекати i освоюватися...

Риндiн спробував поворушити рукою. Вона майже Не слухалася,

обважнiла так, немов на нiй повисли гирi. Перед очима пливли фiолетовi кола, переплiтаючись i розпливаючись. А як почувають себе Сокiл i Ван Лун?..

Напружуючи всi сили, вiн дотягнувся рукою до пульта i натис-

нув на одну з кнопок. Спалахнуло жовте очко сигнальної лампочки:

увiмкнулася гучномовна телефонна установка.

- Як почуваєте себе, друзi? - промовив Риндiн напруженим го-

лосом, який дивно змiнився.

- Все гаразд, Миколо Петровичу,- почув вiн голос Ван Луна,

що також змiнився i був дивно напружений.- Гадав, буде важче.

Очевидно, добре допомагають гамаки. Вони прогинаються дедалi

бiльше. Вiдтягуються назад.

- Незабаром все це скiнчиться,- спробував сказати цiлком не-

вимушено й безтурботно Риндiн.- Ми йдемо вже на наших власних

двигунах. Вiдчуваєте вiбрацiю?

- Аякже! Скiльки набрали?

- Майже п'ять тисяч метрiв на секунду,- вiдповiв Риндiн, гля-

нувши на шкалу покажчика.- Ну, тихо! Мовчимо!

Швидкiсть наростала. Яка все-таки страшна рiч це переванта-

ження! Якщо воно перевищить припустимi межi, то дiятиме руйнiвно

на нервову i серцево-судинну системи людини, на органи слуху й

зору. Академiк Риндiн знав, що перевантаження пiд час прискорен-

ня астроплана буде не бiльше як потрiйним. Але й в цьому разi пасажири змушенi деякий час вiдчувати потроєну важкiсть. Його власне тiло, яке важить за звичайних умов сiмдесят п'ять кiлограмiв,зараз, у перiод прискорення, потягнуло б на вагах цiлих двiстi двадцять п'ять кiлограмiв.

I це вiдчувається помiтно, навiть надто помiтно!

Серце б'ється рiзкими поштовхами, ледве справляючись з масою

кровi, вiдкинутою прискоренням назад. Тiло вiдчувається, наче

неймовiрно важка кам'яна брила... а прискорення все триває!

Стрiлка покажчика швидкостi вже пiдходить до позначки 9,0, ас-

троплан пронизує iоносферу... вiн поступово входить у найвищi,

найрозрiдженiшi її шари... стрiлка наближається до позначки

10,0... прекрасно!.. Тiльки б менше було перед очима цих набрид-

ливих фiолетових кiл, як вони заважають, дратують...

Думки Риндiна, уривчастi й безладнi, сумбурно виникали, пере-

ганяючи одна одну. Це було схоже на гарячковий стан, коли людина

не може нi на чому зосередитися. Проте в такому станi мислення

буває неясним, туманним, а думки Миколи Петровича, хоча й мелькали дуже швидко й безладно, але кожна з них зокрема лишалася чiткою й ясною. I цi думки весь час поверталися до головного – до покажчика швидкостi, яка невпинно наростала i звiльнювала астроплан вiд могутньої сили земного тяжiння. Стрiлка покажчика повiльно посувається повз позначку 11,0... тепер лишаються тiльки десятi частки кiлометра, тiльки сотнi метрiв... Чи не уповiльниться тут прискорення?.. Нi, стрiлка рухається все так само рiвно... Позначка 11,3 пройдена... Зараз... зараз... Ось вона, вирiшальна помiтка 11,5! Є космiчна швидкiсть, її досягнуто!

I тiєї ж митi Риндiн вiдчув, як його тiло рвонулося вперед,

затримуване тiльки широкими ременями, якими вiн був прикрiплений

до крiсла. М'якi подушки нiби одразу стали бiльш пружними, наче в них звiльнилися несподiвано тугi пружини. Вони виштовхували тiло Риндiна з крiсла. Стрiлка покажчика швидкостi вже не рухалася далi праворуч. Вона завмерла на позначцi 11,5. Ракетнi двигуни вимкнулися. Зникла помiтна вiбрацiя, яка свiдчила досi про їх напружену роботу. I все тiло звiльнилося вiд тягаря, який давив.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   36


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка