Волонтери. Мобілізація добра



Сторінка3/7
Дата конвертації21.02.2016
Розмір1.2 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

Ірена Карпа
Світло є


— Юля, ти шо? Ти себе в дзеркало бачила?! Вона на мене дивиться втомлено, з посмішкою, без тіні занепокоєння. — А шо? — Та нічо! Ти коли останній раз спала?! Я вже не питаю, коли ти була в спа!!! — Ха! Спа! Ми тут на чотири дні Різдва в Європу вирвалися, так люди почали писати, це шо такі за волонтери, що відпочивають, поки тут таке твориться. — Та пішли на хуй такі люди! Саме сидить чувирло, сраку від дивану не відриває і тільки гадить у коментах! Фе! Забудь, ти шо! Маску на лице і спати! Хоча її лице і так уже як маска — таке враження, що Юля приколола його за вухами булавками і намалювала собі очі, як намалював би хтось на тканинній лялечці: обережно й чітко, але щойно нею добряче струснути, як лице відірветься і полетить собі за вітром. — Юля, так не можна. Ти себе недосипом і роботою доведеш до того, що взагалі не зможеш помагати нікому. Воно тобі нада?! — Ні. — От і я кажу, шо не нада. Ми оно з іншою Юлькою того року согрішили і під час Майдану поїхали в спа у Ворзель на пару годин. То дорогою туди я себе проклинала за душевну ницість і пристрасть до приємностей, а дорогою назад почувалася як воскреслий Лазар — просто того, що поплавала межи сосен і снігу й посиділа в сауні. Будь-якому механізму треба профілактика. Ти ж комп на ніч вимикаєш? — Вимикаєш. — Ото й себе вимкни. Тісне складське приміщення могло би стати джерелом натхнення будь-якого постмодерніс- та. Консерви з курячим паштетом, свиною тушонкою, кількою в томаті, сардинами та згущеним молоком. Варення, печиво. Олія, крупи. Яйця, макарони. Це все поїде солдатам в АТО. Найчастіше кінчаються консерви, а найбільше не стає овочів і фруктів, і ще солодкого. (Це як у гірському поході на останні дні, але тут ці «останні дні» щоранку починаються заново, і що чекатиме в результаті — теплий дім із мамою (дружиною) чи холодна могила — одному Богові відомо). Окремий столик займають коробки з солодощами. Підпис фломастером на картоні «Для дітей загиблих». — Останнім часом їх несуть найбільше, — каже Юля, і я навіть не встигаю похмуро подумати про те, якою наївно-безпорадною є ця спроба засолодити життя тим, кому ще довго буде несолодко. Стелажі запаковано одягом, полиці підписані. «Спальники і ковдри», «Каремати», «Каски». Купа безіменного дрантя — теплі светри, коричнева дубльонка в кульку, шарфи, шапки. Все це вже було чиїмось і берегло в собі тепло цивільного життя. — А що з цим робити? — хлопчина, волонтер із якоїсь іншої організації, дістає білі «безрозмірні» маскхалати. Надворі зима, хоча важко уявити собі білий сніг там, де здебільшого суміш багнюки і крові. — Може, його воском якимось? Типу пропитку зробити? Бо це гамно промокне на раз-два. Гамно, в сенсі халати, пошито було з благенької бавовняної тканини. В таких ми ходили на курс медицини в університеті. — Не знаю, що прислали з Дніпропетровська, те й маємо. І так люди старалися. Юля роздивляється, що за мотлох притарабанила я, відразу уявляючи, що кому знадобиться. — Оцей от кожух, — кажу, — точно підійде тому вашому денді... як його? Девіду! Девід, хлопець із незвичним іменем, — круглий сирота. Таких воює дуже багато — їх першими викликали боронити цю державу, хоч як мало би вона їм не дала за їх недовге життя. І хлопці йшли воювати з неабияким піднесенням. За що і за кого? Ні батька, ні матері, одинадцять гривень на харчування в сиротинці. В чому секрет, в чому сенс їх патріотизму? Я не знаю. — Вони не за державу, вони за Батьківщину. За друзів, за братів, я знаю? Був би я психологом, сказав би, що то компенсаторний процес — віднайти в архетипі Великої Матері (Батьківщини в цьому випадку) ту маму, якої не відбулося в реальній людині з плоті й крові, з манікюром і пахучим волоссям, з такими... Я перестаю слухати приятеля і на прощання міцно обіймаю Юльку. Над усім цим багатоповерховим конструктом із речей першої необхідності цвяшками до стіни прибито український прапор. «Допоможи допомагати» написано тим же фломастером. — Допоможу якось... — буркочу я. — Приїду, зв’яжу тебе скотчем і в спа потягну насильно. Бережи її, пойняв? — То до Юлькиного чоловіка, що виглядає дуже навіть свіженько порівняно з Юлькою. — А ти шоб спала мені! — Ага, спала... Там он що в пацанів відбувається, з багатьма зв’язку нема, з тим же Девідом... Ох, так чекаю, щоб уже була ротація. — Все буде добре, — впевнено кажу я і йду. «Все буде добре». Які порожні, безнадійні, чергові слова. «Все буде добре». Який штамп. «Все буде добре». Єдине, що можна казати в такій ситуації, єдине, у що варто вірити і на що орієнтуватися. Щодня у своєму ФБ Юля пише про те, що когось не стало. Щодня у своєму ФБ Юля пише про те, що вірити і бути хоробрим — справа сильних, а скиглити, що все пропало, — слабких. Ледь не щодня їй приходять звісточки про те, що загинув хтось зі знайомих. Хтось із тих, хто називав Юлю янголом, писав на танку її імя, фотографував для неї місцевих дітей із гостинцями. А тут я, ідіотка, зі своїм спа... Ах так, ті діти з гостинцями. Така зворушлива історія. — Подзвонив мій друг, — розповідає Юля, — позивний Берег. Каже: Юль, до нас діти місцеві прибились. Голі та босі. Ми їх годуємо, на кухні завжди по дві порції з’їдають, але одягти не можемо. Раптом є можливість помогти зі взуттям та одягом? їх батьки бухають, тому діти безпризорні... Юля тоді написала у Facebook, що збирає допомогу. За добу на цей самий склад на Гончара навезли купу речей, взуття та іграшок. Вийшло сім мішків! А один пан усім дітям спакував по дарунку від святого Миколая. Того року він прийшов до дітей вперше — вони й не знали, що такий існує. Солдати, кажуть, ледь самі не плакали, ставши свідком неприхованого дитячого щастя. — Та бо діти ті гарнющі, — розказував Берег, — от тіки батьки в них непутьові. А так-то малі до нас прив’язалися, ні на крок не відстають. Після школи зразу до нас на кухню. Дітей тоді одягли і взули, розказали, що до чого. І від кого. То діти, каже Берег, першу обліпили його й уважно слухали про всі явки і паролі. А відтак вишикувалися в рядок і забажали позувати на фото для тьоті Юлі, аби вона знала, що все дійшло в правильні руки.  

...3 дитинства Юля бачила, як воно — бути небайдужим. ЇЇ мама, а разом із нею й сусідка, жіночка, що жила дуже бідно, помагали дітям із сусідньої вулиці. їх було дуже багато, дітей із тієї родини. Вже зараз і не згадати, що саме там було: ми батьки пили, чи була крайня бідність через саму багатодітність і низький заробіток, але малі весь час ходили голодні й босі. Тож за принципом «де їдять двоє, там і третій прогодується» Юлина мама разом із сусідкою годували і четвертого, і п’яту, й дванадцятого. Бо як то воно — спокійно собі жити, коли поряд хтось голодними очима зазирає у вікно прогрітої хати? Скільки знаю Юлю, вона весь час кимось опікується — деякі з закладених у дитинстві речей нам не хочеться нищити ані підлітковим протестом, ані «життєвим досвідом», коли твої «дорослі» справи займають весь твій час, а всі твої гроші йдуть на кредити, взяті на те, щоб було все «як у людей». Юля почала допомагати християнським благодійникам із сиротами, а згодом її резюме добрих справ поповнювалося новими й новими проектами. Інваліди, діти з вадами розвитку, ветерани УПА. (Якось, хвалилася Юлька, їй вдалося «розвести» одну політичну партію на ремонт сиротинця — діло було якраз під вибори, і за принципом «жадність ніщо, імідж всьо!» кандидати розщедрилися на пластикові вікна й утеплені стіни.) Ну і потім уже стався Майдан. І «Допоможи допомагати»». І триває все, як баните, й дотепер.  



Ще одна волонтерська організація, Логістичний Штаб, під час подій Майдану поселив у Києві понад двадцять тисяч протестувальників з інших міст України. Телефонні гарячі лінії, сконструйовані за допомогою кількох старих лептопів, десятка старих мобільних і парочки світлих технарських голів, працювали по всьому світу. Ти міг дзвонити з Дебальцева серед ночі, а тебе селив у Києві хтось із Чікаго, у кого зараз білий день і бажання допомогти українцям на Майдані. Щоби захиститися від «гастролерів», оператори Логштабу працювали в кращих традиціях служби безпеки, ставлячи кілька простих і дієвих запитань. Як правило, «панаєхавші» на Антимайдан чи просто собі «турісти пасматрєть на шару Кієв» відвалювалися вже після загрозливого першого «Слава Україні?!» Ну і найбільш хитрозаді точно вже не проходили тесту «Прочитайте напам’ять хоч один вірш Шевченка». Потім якісь унікуми додумалися до геніального — викласти в Мережу всі ці номери гарячих ліній, підписавши їх як номери Пшонки, Захарченка, Герман, Бондаренко тощо. Можете собі лише в страшному сні уявити, що доводилося вислуховувати бідолашним волонтерам на гарячих лініях. Зрештою, якщо людина після потоку інколи вельми вишуканих прокльонів чогось не кидала слухавки, з нею можна було починати говорити. А потім взагалі ставалося до кумедного неймовірне — більшість із тих, хто додзвонився, перераховували гроші на рахунки Логштабу. Оператори робили неймовірне — кожна працівниця служби сексу по телефону мала би пройти в них курс на виживання. Сприяння солідарності виявилося великою спокусою, хе-хе.  

Одним із простих рецептів щастя як у буддистів, так і в християн є допомога тим, кому зараз гірше, ніж тобі. Себто, аби перестати сидіти і себе жаліти, достатньо просто подумати про тих, кому зараз значно важче: хтось не знає, як прогодувати велику родину, бо втратив роботу, хтось ходить на роботу, її проклинаючи, хтось замерзає в окопі чи плаче біля спаленого будинку. Зрештою, лише думати про це і тішитися, що в тебе все не так погано і твоє «розбите серце» чи «втрата інтересу до життя», скоріш за все, повязані лише з сезонним загостренням хандри, трохи пахне фарисейством. Рецепт насправді щасливого життя, як на мене, — це екшн. Себто якщо ти не вирішив податися в монастир, де ревно відмолюватимеш гріхи людства, чи не запав у глибоку медитацію для вдосконалення сумарної людської сили духу, варто все-таки підняти сраку і піти щось зробити. Аби тим кинутим батьками дітлахам, біженцям, пораненим, хворим, занедбаним державою солдатам, безхатченкам, інвалідам, безпритульним тваринам стало трохи ліпше. Банальна задача рядового буддиста — применшити страждання. Як свої, так і інших. До українців останнім часом, здається, дійшло, що тоді, як комусь поряд дуже зле, нормальній людині добре бути не може. І якщо ти любиш порядок у власному домі, тебе напевно ж не влаштує звалище під його вікнами. І це лише в анекдотах можна кричати «ура» на те, що в сусіда хата горить. Це тільки у страшних британських фільмах мажори розважаються тим, що забивають насмерть бездомних. Тільки в анекдотичних і карикатурних замальовках білявки-утриманки на золотих «чеснозароблених» машинах кривлять невдоволені пики, коли хтось миттєво не визнає їх VIP-статусу, і всупереч усім «буремним» життєвим обставинам насолоджуються соціальною нерівністю. Ну гаразд, можливо, не тільки. Але чи є хтось із цих людей по-справжньому щасливий? Успішний бізнесмен, що дбає лише про себе, своє імя і свою родину, «вкладаючи» все лише у звичний світ, нікому «лівому» не помагаючи, маючи собі заспокійливу думку «Ну принаймні я нікому не зашкодив»? Красива дівчина, що усвідомлює себе лише через володіння останньою колекцією «Шанель» і питання, «смотріцца ілі не смотріцца» вона в клятому чорному салоні «порше» замість омріяного білого? Роботяга, злий на весь світ через свою непомірно важку працю і малу зарплатню, який агресивно відкидає прохання про допомогу самим лише «хай би мені хтось допоміг»? Далай Ламі якось ставили це запитання. Про бізнесмена, що нікому не заважає, нікого не вбиває, не краде, відданий своїй родині, вкладає в дітей серце, душу і гроші, ясна річ. Чому б йому не бути щасливим? Я марно силкувалася віднайти точну цитату, але суть приблизно така: ти і лише твої близькі — не рахується. Це природньо, це логічно, якщо хочеш. Вчися розвивати співчуття й любов до всіх істот, включно з тими, хто мало тобі симпатичний. Тільки така допомога рахується, коли треба трішечки переступити через оту свою хату скраю. Спробуй на собі — купи іграшку своїй дитині і дитині з сиротинця. Даруючи ту.другу, ти просто блискавично відчуєш, що живеш недаремно. Красива дівчина, у котрої немає нічого, крім її краси, вже з двадцяти з хвостиком років починає панічно боятися старості. Не так, вочевидь, самої старості, як псування своєї красивої обгортки. Підозрюю, просте облита її безцінного гардеробу зеленкою здатне повністю таку морально знищити. Дівчина спить зі своїми сукнями й гардероб замикає на ключ, аби хтось підступний не пробрався і не поцупив, бува, котрусь із незамінних складових її «особистості». Благодійні акції? Ну звісно ж, вона прийде. Якщо там будуть фотографи з табло’їдів і вона буде в бездоганному макіяжі і в новій колекції. І то пусте, що, максимум, її підпишуть як дружину такого-то чи просто «свєцкая львіца». Жита ж так отримує сенс. Чи не так? Чи чого присутнє неприємне копирсання десь глибоко всередині? Наче ж усе добре? Робітник, студент, пенсіонер — усі ті, хто не- заслужено отримує так мало від держави і заслужено на неї ображається, — що вони можуть зробити тут і тепер для того, аби стати трохи щасливішими? Допомагати тим, хто у більшій біді. Допомагаючи людям, ми допомагаємо в першу чергу собі. Я прочитала недавно цитату однієї дитинки — «Боже, не дай нам інвалідності наших душ». Запало воно мені в серце. Ми зможемо вистояти, лише якщо будемо допомагати одне одному. Ми нація, а отже, ми країна. Тільки там ми можемо жити вільно, тільки так ми будемо великою родиною. — каже Юля. І правда. Допомогти буває зовсім просто. Немає грошей — спечи простих млинців і відвези в госпіталь. Чи сплети маскувальну сітку — заодно й помедитуєш. Збери і відішли на фронт дитячі малюнки. Почни ініціативу збирання коштів серед знайомих чи на роботі. Соромно тобі у незнайомих просити? Що ж, це нормально. Хоча, для натхнення, спробуй згадати практики сталкінгу в Кастанеди чи приклад діда-ветерана у Херсоні, десантника-афганця без ніг і кистей рук, котрий щодня збирає гроші під супермаркетом, доїхавши зі свого села приміською електричкою. Щоби допомогти молодим, теперішним херсонським десантникам. Виходить у діда непогано — вже доста тепловізорів та іншого необхідного накупив. Бо, підозрюю, усвідомив, що держава — то не лише репресивна машина податків і чиновницьких побудов. Це ще й суспільство. А суспільство — це багато-багато окремих доль, об’єднаних на даний момент спільною метою: вижити й перемогти.  

Знаєте, цей текст мені надзвичайно важко закінчити. Те, що починаєш як хроніку чи спогади, виявляється підступно динамічним. Ось останнє повідомлення на цю годину від Юлі (зараз ніч, і, як не важко здогадатися, вона знову не спить): «Шукаю поранених, дурдом якийсь, така срака, просвіту нема, але згадую Майдан і вірю, що світло буде...» І я вірю. А ти?



Ірина Славінська
Пряма мова

Героїня цього тексту — Таміла Ташева, одна із засновниць ініціативи «Крим-SOS». На мою думку, її досвід — водночас специфічний і загальний, спільний для всіх українських волонтерів. Його можна підсумувати кількома словами — альтруїзм як повсякденний рефлекс, особиста ангажованість у справу і водночас певна відстороненість, яка захищає від емоційного вигорання. У дужках додам, що в цього тексту про волонтерську роботу є своя особлива волонтерська історія: аудіозапис, який став основою для створення цього допису, було люб’язно розшифровано волонтерськими руками Тараса Челепіса, за що я йому дуже вдячна. Отака єдність форми та змісту. Але щось я забагато говорю — давайте краще почуємо Тамілину пряму мову.  



Я почала займатися громадською та волонтерською роботою 2003 року — ще на першому курсі університету. Почалося все з того, що ми — якщо голосно так сказати — готувалися до Помаранчевої революції. Так-так, у Криму, разом із іншими моїми колегами з кримськотатарського молодіжного центру, який тоді входив у коаліцію молоді «Наша Україна». І 2004 року вийшло так, що ми акумулювали навколо себе взагалі всю молодь, яка була проти режиму Януковича. Ту роботу я вважала волонтерською та громадською, хоча вона і була пов’язана з політичною партією. — просто було очевидно, що треба діяти, бо жити і розвиватися ми не зможемо, якщо до влади прийде отой тюремник. Тому я організовувала тренінги, видавала і роздавала газетки на вулицях, робила спільні акції з «Порою». В ті часи, 2003—2004 років, працювати у Криму було небезпечно: демократичний рух був обмеженим і малочисельним, а противників наших було багато, а ще нас постійно затримувала міліція, на нас кидалися з кулаками якісь бабушки-пенсіонерки. Нас було настільки мало, що навіть «чорна» і «жовта» частини руху «Пора» у Криму були об’єднані, на відміну від решти України. А ще мене за громадську діяльність мало не виключили з університету. В ті часи у Криму проти молодих активістів узагалі залучили весь ресурс сфери освіти... Мене хотіли вигнати через прогули. У той час іще не було впроваджено оту «кредитно-модульну систему», тому на факультеті з відвідуваністю не було дуже строго і величезна кількість студентів пропускали заняття — головне було скласти сесію. Варто уточнити, що декан нашого факультету агітував за Януковича та розпускав плітки про Меджліс кримських татар, який підтримував і Ющенка, і пропомаранчеву позицію. Тоді разом із одногрупницею-журналісткою написала статтю в одну із впливових кримських газет, і тут почалось переслідування. Під статтею, яку ми написали про декана, не було прізвищ, але багато студентів, знаючи наші політичні погляди, вказували пальцем у наш бік. Нас урятували публічність і перемога Ющенка у третьому турі. На жаль, декан той досі на своєму місці, та й університет наш не став менш корумпованим... Ті два роки заклали підвалини для зміни суспільних настроїв у Криму. Після Помаранчевої революції перша фаза подій на Майдані під час Революції Гідності сприймалася не так вороже. Євромайдан у Криму пройшов доволі спокійно. Були хіба що листівки, які розповсюджували проти активістів, наприклад: «Ваша донька / син / колега / сусід — зрадник» або «пособник Америки и живет в вашем дворе». Загалом події в Києві на Майдані до початку силового протистояння сприймалися спокійно, складніше стало після Грушевського та Інститутської. Мій Майдан відбувався таки в Києві — я вже поїхала з Криму та працювала у столиці. Я з першого дня була на Майдані. Добре пам’ятаю ніч з двадцять дев'ятого на тридцяте листопада — я пішла додому спати буквально за дві години до розгону «Беркутом» студентського Майдану. Громадську активність намагалася поєднати з роботою, тому виділила собі окремий час на Майдан — приходила постояти вночі, коли було менше людей, стояла переважно до п’ятої ранку. У ключові моменти ходила допомагати на кухню, подавати бруківку, наливати у пляшки суміш. Прибігала на Майдан з аптечкою — всіляко підтримувала тих, хто цього потребував. Я не можу сказати, що постійно чергувала на Майдані як волонтерка. Просто там була. Усе змінилося 28 лютого 2014 року, коли почалася анексія Криму. Тепер волонтерська робота триває цілодобово. Це моє життя. Отже, 26 лютого відбувалася акція під Верховною Радою Криму, де один навпроти одного стояли два мітинги — мітинг проукраїнських громадян і кримських татар зокрема та мітинг «Антимайдану» і проросійськи налаштованих громадян. А 27 лютого вранці я прокинулася і в ранковій стрічці новин прочитала, що в Сімферополі захоплені адмінбудівлі, а периметр міста перекритий. І от я читаю ці новини, я просто в шоці, я розумію, що нічого не розумію, і в мене нічого взагалі не вкладається в голові. Годі й уявити, чи розуміють ці події люди, котрі взагалі далекі від кримського політичного життя. Севгіль Мусаева, Алім Алієв і я зідзвонилися та вирішили діяти. Річ у тім, що всі ми мали досвід : роботи в інформаційному полі: я в Криму працю- вала журналістом, Алім працює медіаконсультантом, Севгіль на той момент була головним редактором «Hubs», а тепер вона головна редакторка «Української правди». Ми домовилися, що робити, створили першу сторінку у Facebook для публікації новин про події в Криму, почали працювати. Так народився «Крим-SOS». Нашою метою було поширення новин про те, що відбувається у Криму. Ми працювали не як агрегатор новин, а як медіа — самі виробляли новини. Річ у тім, що в нас було дуже багато інформаторів із числа місцевих — це були і звичайні громадяни, і працівники державних установ, як-от Юрій зі штабу ВМС України. Я не знаю його прізвища, але знаю, що він жодного разу не надав нам неправдивої інформації. Наприклад, саме він через нас попереджав про майбутні захоплення військових частин. Такою була перша фаза нашої роботи: ми самі знаходили новини, записували коментарі очевидців, інформацію від кримських журналістів. Новини виходили двадцять чотири години на добу. Перший тиждень ми взагалі не спали. Потім з’явилися інші волонтери, котрі моніторили, збирали, перевіряли отриману інформацію. Команда «Крим-SOS» функціонувала як повноцінне медіа. За два тижні ми почали активно допомагати військовим. Збирали гроші, передавали продовольчі товари та бронежилети, попередньо складали списки місць і потреб. Можливо, варто пояснити, що стало поштовхом для перетворення громадського медіа про Крим на волонтерський осередок надання допомоги. Настав час, коли ми більше не могли бути просто інформаційним майданчиком. Хотілося допомогти реальним людям реальними діями. Зрештою, нашою первинною мотивацією було бажання допомогти — спершу ми думали, що вистачить відповідального інформування, бо не чекали на те, що події розвиватимуться саме таким чином. Згодом виявилося, що інформування замало. Крім того, до нас і так усі зверталися по допомогу і пораду, бо бачили в нас своєрідний «вузол» для зв’язку людей між собою. Наш перший волонтерський допис у Facebook — це заклик відкрити свої домівки для переселенців. Спершу ми зосередилися на проблемі поселення людей, які виїжджали з Криму. З листів, які ми отримували, почати створювати базу даних із контактами тих, хто готовий допомогти. Пам’ятаю, ми були в шоці від тієї кількості людей, які просто погоджувалися надати переселенцям притулок. У результаті сформувалася величезна база на понад дві тисячі місць, де люди були готові надати притулок. Тепер ми працюємо в кількох напрямках. Один із них — підтримка переселенців з Криму та зі Сходу — одержав підтримку ООН, що дозволило нам винайняти офіс і платити якісь мінімальні зарплати тим, хто тут зайняті. Взагалі ми почали займатися переселенцями тільки тому, що в перші дні, коли вони з’явилися, жодна державна структура не взяла на себе відповідальність, тому саме волонтери мусили надавати юридичні консультації, допомагати з пошуками житла. На сьогодні люди найбільше потребують саме правової підтримки — їм потрібно пояснювати, як отримати соціальні виплати, як вклеїти фото в паспорт, переоформитися у податковій як підприємець, написати заяву в прокуратуру тощо. Інший напрямок — моніторинг порушень прав людини в Криму та систематизація цієї інформації для наших партнерів, які постійно потребують актуальних свіжих даних. Третій напрямок — підтримка та популяризація кримськотатарської культури. Севгіль, Алім і я — кримські татари, і ми розуміємо, що Крим безпосередньо пов’язаний з кримськими татарами як з корінним народом, який зараз, в умовах анексії, найбільше потерпає від нової «влади». Саме тому ми організовуємо фестивалі, лекції з кримськотатарської культури, а ще фільм зараз знімаємо про Мустафу Джемілєва. У роботі з переселенцями є складність: серед них можуть іноді траплятися ті, хто не любить Україну, хто є проросійським, любить Путіна, хто з дому виїхав для порятунку свого життя, а не з ідеологічної незгоди з «владою» окупаційного режиму в Криму, в Луганській і Донецькій областях. Так, до нас постійно приходять на склад і в офіс люди, які кажуть, що ‘їхні домівки бомбить Україна, або що війну почала саме Україна, або що це ми з Майданом у всьому винні... Але уявіть маму з трьома малими дітьми, якій справді необхідна допомога. їй неможливо відмовити та сказати, щоби вона ішла геть. Ти не можеш послати її просити допомоги в Путіна. Попри весь можливий людський фактор необхідно допомагати тим, хто цього потребує. І це дуже складно буває, і ти себе пересилюєш, притлумлюєш почуття та пам’ять про події на Майдані і про загибель Небесної Сотні. Волонтери не мають етичного права відмовляти комусь тільки через те, що він не поділяє їхніх політичних поглядів. У нас є місія. Ця місія — допомагати людям. Розумієте, крім етичної місії на мою роботу дуже впливає те, що окупація Криму — окупація мого дому. Я втратила дім. Усі мої рідні, вся моя родина живуть у Криму, але я не можу їх побачити, я не можу більше їздити до Криму, бо є небезпека, що звідти мене вже не випустять. Мушу сказати, що тільки зараз я усвідомила, що втратила. От наприкінці жовтня до мене приїздила мама, і я зустрічала її на вокзалі... в мене почалася істерика. Я ніколи раніше не плакала на людях, я загалом не звикла публічно виявляти емоції. Просто на платформі, побачивши маму, я відчула все, що відчуваю до мого втраченого Криму. Наша родина походить із родини депортованих Сталіним кримських татар. Це покоління я називаю втраченим. Батьки переїхали у Крим У самому розквіті сил, їм було десь по тридцять п'ять років. До того вони жили в Самарканді, де мама працювала лаборантом у поліклініці, а тато був керівником бурильної установки, в нього була дуже висока зарплата. Але батьки все кинули та поїхали з власного будинку на голе місце, у «врємянку» з голими стінами, де вікна були просто закриті плівкою. Ми спали всі в одному ліжку — мама, сестра і я. Власний будинок у Сімферополі ми будували двадцять років. Цього року будівництво закінчилося. Почалася окупація. Я росла на бувальщинах про Крим, які мені розповідала депортована прабабуся. Я пам’ятаю, як мені п’ятирічній, ще в Узбекистані, прабабуся описувала море, де багато води, де гори, де красиво. А я ніколи не бачила моря. Якось, уже після переїзду до Криму, ми з бабусею пішли в її рідне село, звідки її депортували Знайшли будинок — він вцілів. Звідти вийшла інша якась бабуся — росіянка, котра дозволила зайти на подвір’я, — зазвичай кримських татар нові власники їхніх будинків не пускали навіть на поріг. Тоді бабуся запитала в тієї жінки, де в будинку ділася стара пічка. І та почала заперечувати, що в будинку пічки не було, коли вона вселялася. Річ у тім, що в тій пічці наша родина перед депортацією заховала все сімейне золото — сережки, коштовні пояси, інші прикраси, що передавались із покоління в покоління. Не знаю, може, та жінка справді нічого не брала, може, хтось інший усе вкрав. Бабуся того дня дуже сильно плакала. Я навіть не до кінця зрозуміла, чому вона плаче, — мені було лише сім років. Тільки з часом я зрозуміла, що тоді відбулося на тому старому подвір'ї. Дуже рідко кримським татарам вдавалося викупити свої старі родинні будинки. Часто російські родини вимагали за них дуже завищену ціну, шалені гроші. У мене часто запитують, чому я не перевезу до Києва батьків. А їх не перевезеш. Вони пам’ятають історії своїх бабусь і матерів про депортацію. У Криму зараз те саме: не так різко, не так примусово, але тобі створюють такі умови, що мусиш виїжджати. Але мої батьки не залишать свого будинку в Криму. Тому для мене це дуже сильна особиста трагедія. З іншого боку — хоч як би патетично це звучало, — якби я не вірила, що ми повернемо Крим, то не займалася би волонтерським проектом «Крим-SOS». Зараз я розумію, що не можу це покинути, бо впевнена, що Крим ми повернемо в будь-якому разі. Можливо, в майбутньому зміниться форма його врядування, можливо, буде більше автономності, можливо, буде особливий статус для кримських татар. Але Крим знову буде українським.
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка