Волонтери. Мобілізація добра



Сторінка4/7
Дата конвертації21.02.2016
Розмір1.2 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

Гаська Шиян
Гусінь


Я страшна боягузка. Настільки, що боятися мені теж страшно. Я боюся, що страх мене поглине ще більше. Зрештою, я дівчина, мені майже сімнадцять, я ще не народжувала, тільки декілька разів закохувалася. Я всі рази боялася про це говорити. Я просто любила страждати. Тоді ставало менш страшно. Це як бити когось із кожним наступним ударом сильніше, щоб удар попередній не вважався злочином. Тільки я ніколи нікого не била, окрім себе, бо фізичні прояви насильства між людьми вганяють мене у ступор. А от битися самій головою об стінку — це будь ласка, бо чого ще варта така лузерка і нездара, як я. Вчора я поверталася від репетиторки з української затишною вуличкою в середмісті. Ці заняття з підготовки до ЗНО, що, як і більшість наших життєвих кроків, позбавлені сенсу, мене принаймні врівноважують. Підставляючи правильні дієслівні форми, таки розумієш, що є у цьому світі гармонійні речі. Антикварний стіл, вкритий якоюсь понурою капою, іржава лампа з розплавленими пластмасовими деталями — світло від неї гріє змерзлі пальці з обгризеними нігтями, це все вводить мене у якийсь благодатний транс, додає затишку і переконує, що не така вже й катастрофа те, що я ніколи не матиму бездоганного манікюру. Я дуже боюся дівчат із бездоганним манікюром. Але у цьому старому помешканні моєї репетиторки почуваєшся захищено, навіть за тих обставин, що у сусідній кімнаті майже помирає старенька бабця, а чоловік учительки схожий на гробаря. Це навіть створює якусь ідеальну екосистему. А мова і літери — єдине, що у цьому світі можна любити, єдине, що позбавляє страху. Заняття триває годину двадцять, тож узимку виходиш на вулицю, коли саме починає темніти. Щойно я повернула за ріг, мене обігнала жінка з дитячим візком, і я вкотре подумала, що дітонародження — це якась химерна приреченість істоти. Ти мусиш впустити когось у своє тіло, а потім звідти вилізе страшний крикливий організм, який потребуватиме постійного догляду, тож ти безнадійно пхатимеш поперед себе візок. Я боюся чоловіків і боюся дітей. Перших мені хочеться тримати на відстані — навіть тих, у котрих я закохувалася. Точніше, особливо їх. Щойно вони намагалися до мене торкнутися, на мені наче наростав панцир, який випромінював тисячі електричних розрядів назовні і всередину. Дітей же мені зовсім не хочеться брати на руки. Бо я одразу уявляю, як кількість мешканців нашої хрущовки примножується. Ми всі липнемо і задихаємося, нам мало місця, їжі достатньо, але від неї клубочиться пара і шиби вкриваються вологими фіранками конденсату, на смак же все це вариво прісне і несвіже. Єдине, що допомагає трохи відволіктися, — миття посуду, медитативне заняття, яке дозволяє повернутися до всіх спиною і ще й одразу побачити позитивний результат. Мені дуже страшно відтворюватися у цьому всьому. І навіть дім не є місцем, де від страху можна сховатися, бо хіба може бути домом розхристаний протягами спальний район. Де хрущовки оточені панельками і новобудовами, у світлих вітринних вікнах яких мені було би жити ще страшніше, бо вони так виглядають, наче мали би прострілюватися снайперами. Зрештою, сусідські хлопці з гуртожитку так і розважаються — цілять у мене лазером, коли я перебираюся в піжаму, перш ніж скрутитися калачиком на старій тахті серед синтетичних м’яких іграшок. Вдихаючи їхнє пропилюжене нутро, я нарешті почуваюся у сховку і можу до себе торкатися, коли я це роблю сама, панцир чомусь не наростає й електрошок має характер зовсім іншого, потужного, але приємного розряду. Я вже майже дійшла до натовпу на зупинці маршрутки, коли мене обігнала зграйка людей напідпитку, звичайні собі перехожі, трохи схожі на моїх батьків, ідеальні об’єкти для зневаги чи навіть ненависті. І от один з них, у камуфляжі, похитуючися, зачепив ту жінку з дитячим візком, що йшла попереду. Вона навіть не встигла огризнутися абощо, як він пробелькотів, погано артикулюючи: «Бандеравскіх детей нада убівать. Ані же убівают наших детей». Його жваве місцеве товариство негайно почало цитькати тоном, яким це роблять бабці у церкві, коли невчасно хрестишся. Таких бабць я боюся понад усе. Але тепер мені нарешті раптово перестало бути страшно. Відбулася якась зворотна реакція — щойно загроза окреслилася, тремор і переляк зникли. І загрозою цією був не той чоловік, а наша взаємна ненависть. Я стояла як укопана, на світлофорі було зелене, але проти руху з бічної вулички виїхав джип, прикрашений синьо-жовтим, євросоюзівським і червоно-чорним прапорцями, він вискочив просто на перехрестя і мало не збив дівчину з прозорою скринькою, яка збирала пожертви, у цільове використання яких ніхто не вірив. Із сіті-лайту на мене дивився суворий лик Бандери. І я тільки й думала всю дорогу в напханій маршрутці: «Чи є я його дитиною, хоч у якийсь свій не- опосередкований спосіб любові до занять з української тричі на тиждень у затишному, колись буржуазному помешканні репетиторки? І чи може вважатися його дитиною немовля у візку з номерним знаком «МІША», нехай і через українське?!» Всі крапки, апострофи й акценти так і не вишикувалися у якийсь логічний рядок, вдома було звично душно і шумно від телевізора: «Париж. Нігерія, Волноваха» — сіяв топонімами диктор у шипучому інфопросторі. Я відкрила географічний атлас і, замість звично розшукувати оази, куди би мріялося втекти, почала зосереджуватися на найстрашніших місцях на землі. Бо чим більше тебе щось лякає, тим легше, коли підпустиш його ближче. Я не дуже ладнаю з однолітками, але в мене є дві подруги: Христя й Альбіна. Вони не зносять одна одну, тому спілкування з ними я мушу чергувати, але воно й на краще. У Христі один дідусь воював в УПА, а другий був греко-католицьким священиком, і Христя з якимось особливим виразом обличчя переповідає, що його «москалі зварили заживо в казані». Христя пластунка, жвава і повна сил. Сама лише рум’яність її щік свідчить про те, як легко їй усе вдається. Вона носить в гори важкі рюкзаки, радісно пастує підлогу в класі, і таке враження, що паркет не муляє її округлі коліна, а лямки не тиснуть веснянкуваті плечі. Вчора вона організувала після уроків плетіння маскувальних сіток. Зазвичай я дуже не люблю залишатися на усілякі такі заходи, але вона дуже просила і навіть принесла пампухи з рожею від бабці, яка, здається, тільки те і робить, що готує усіляк і «лігуміни», переповідаючи історії про діда, про те, як мало вони пожили, хоч вона і встигла народити трьох дітей. Тільки це і встигла, інших чоловіків не мала, але щось стимулювало її завжди гарно зачісуватися, делікатно малювати губи, не знімати золотих кільчиків обручку перекласти на іншу руку і виглядати добре, навіть коли варила свої невичерпні узвари. Дивно, але нам було весело. Ми дерли простирадла на клапті і реготали, припускаючи, хто на них спав і що робив, говорили про всіляку фігню, і Христя сказала, що може мене взяти з собою на забаву в суботу, щоб показати Славка, котрий якось ліз до неї цілуватися. Я сказала, що подумаю, бо, правду кажучи, дуже незатишно себе почуваю, коли треба почати танцювати, інші дівчата якось вичавлюють із себе натреновані рухи, а у мене не виходить. Потім ми зробили декілька фоток для стінгазети і заповнили звіт, який просила завучка, де треба було вказати метри сплетеної сітки. Христя написала натри більше — заповнення усіляких цидулок їй теж вдавалося дуже добре. В ній так пашіло життя, яке оздоблене жовто-блакитною стрічкою, трималося на надійному стержні, ніби свіже м’ясо в кебабній, що я їй навіть потай заздрила. Вона, уявіть, навіть не бридилася маминих биточків, її не дратував тато, який постійно ходив курити на засклений балкон такої ж, як наша, хрущовки, займаючи собою весь простір, наче велика волохата риба в акваріумі. Бабуся, звісно, його недолюблювала, бо вважала, що її донька вартувала кращого, тому Христя найчастіше ходила до неї одна, у її розлоге королівство старого помешкання з просторими прохідними покоями, дивно умебльованими, наповненими неоднозначними запахами і потертим начинням, зі скрипучими підлогами, химерним цвітінням вазонів, захованими між простирадлами купюрами, відкладеними для Христі з пенсії, з енергонеощадливими п’єцами і вікнами, з повсюдними образами і фотографіями рідних, які ніби разом моляться до тьмяних жарівок. Кімнати ці були темнуватими, проте педантично чистими і неймовірно заспокійливими. Мабуть, саме ця спільна з бабусею територія давала Христі стільки сил. Я туди приходила зрідка і відчувала, що дивляться на мене з підозрою і, хоча чемно частують, говорять стримано і не про все. Ніби підозрюють, що я шпигунка і можу їх виказати. Колись я підслухала, як Христина бабуся вживала на мою адресу слово «сексотка». і здивувалася, бо спідниці мої закінчувалися під коліном, а Христині — над. І вії я, на відміну від подруги, не фарбувала. Цього разу ми мали забрати у бабусі теплу їжу і занести її у госпіталь пораненим. Тобто це мала зробити Христя, але вона так заговорила мене про того Святослава, що я не зауважила, як ми уже стояли в передпокої і пакували у торбу на коліщатах пластикові контейнери, каструльки і банки з капроновими кришками, загорнуті в рушники. Перед брамою госпіталя я спробувала сказати, що поспішаю до репетиторки з української, бо ще більше за лікарняну атмосферу в мене викликає нудоту вигляд розпакованої їжі у всіх цих ємкостях, але Христя, не підозрюючи мене у брехні та не сповільнюючи кроку, сказала: «Ти переплутала, сьогодні ж середа, у тебе завтра». Христя завжди все за всіх пам’ятала, була у курсі справ, новин, розкладів і релігійних свят. Тому вчасно писала сценарії для вертепів, відносила книжки в бібліотеку, їжу врятованій ламі в екологічний центр на Кубанській, подарунки сиротам на Миколая, ошийники бездомним собакам та все інше усім, хто цього потребував. А поміж тим сушила овочі на борщ для фронту, організовувала збирання коштів на спорядження добровольчих батальйонів і навіть одного разу їздила у цих справах до Мюнхена, виступити перед українською громадою. Відбудовувати на Сході житло вона не поїхала лише тому, що була неповнолітньою. Довгі коридори з тьмяним світлом були безкінечними. Туди-сюди сновигали товсті санітарки з журавлями крапельниць в руках, а також човгали капцями хворі — погано поголені і зачесані блідо-сірі постаті в мішкуватому одязі, часто геть недоречно малиновому або леопардовому. В ніші праворуч ми минули імпровізовану каплицю з фігурою Богоматері, заставлену пластмасовими квітами, геть цвинтарними. Християни кажуть, що людина створена за образом і подобою Божими. Відтак вона б мала жити у мирі і гармонії з собою та зовнішнім світом, який би теж був мирним і гармонійним, як на картинках з «Вартової Башти». Але щось у цій системі дало збій. Бо мирними і гармонійними не є ані люди, ані світ, який вони наповнюють. Погляньте на ці руїни і покручі поруч, навіть обличчя тих, хто не хворий сам, а лише відвідує, — спотворені гримасами сльозових спазмів. Потім, мабуть, поглянувши на себе у дзеркало, вони малюють образи, де янголи схожі на гномів. Врешті ми зупинилися перед дверима із зафарбованими металевими циферками 1 і 7. 7 висіло на цвяшку догори ногами. У палаті було шість ліжок і пахло тим, чим мало пахнути, — сумішшю людського і медикаментозного духу. Додавати до цього прілість капусти з голубців і концентрованість грибової підливи було просто нестерпно. Але Христя твердо дала мені до рук поливану ринку і всадила поруч ліжка молодого хлопця із забинтованою рукою. Він підвівся. Я старалася не дивитися, чи рука залишилася вся, чи тільки культя і скільки у роті зубів, але втрапити ложкою поміж пересохлих губ, дивлячися в інший бік, було складно. Я вливала юшку в напівпосмішку, з третього разу вже вгадуючи, наскільки великі шматки будуть зручними для пацієнта, шлунок мій перетворився на стиснутий кулак, і трошки вище нього, десь у корені стравоходу, здавалося, гусінь скрутилася у лялечку. Христя схопила відро «для полов» зі шваброю і розносила палатою вогкий запах скількись-там-процентного розчину хлорки. Щоб не дивитися навколо, на стан сусідів, на те, що лежить на їхніх тумбочках, на кросворди, які вони розв’язують, і газети, які читають, на недолугі серіали, які дивляться на маленьких, шипучих телевізорах, я втупилася поглядом у вікно. У будинку навпроти центральний балкон був прикрашений багатьма мерехтливими гірляндами, на перилах стояв неоновий олень із санами, а посередині ялинка, на якій замість верхівки було прилаштовано три прапорці: жовто-блакитний, Євросоюзу і чорно-червоний. Балкон був добре відреставрований і просторий, якби там курив Христин тато, то він би виглядав не як жалюгідний в’язень акваріуму, а як боярин, який виїжджає проти руху на заповнені перехрестя. З койки пролунав стогін. Я стрепенулася. Гусінь над шлунком заворушилася. Щоб усе це швидше закінчилося, я вишкрябала ложкою ринку і догодувала хлопця. Він вдоволено зітхнув. І попросив винести судно. І приходити ще, бо було дуже смачно. Хлопець навіть спробував підняти руку, але тут якраз увійшов лікар — кремезний чоловік у зіпраному блакитному халаті з дірочкою на кишені — і зупинив його: — Міша, ну обережніше, не заживе ж. До сватьби. — Сватьба в жовтні мала буть. Я її пропустив. Сказала, що чекати не буде, раз я, дурний, не утік від служби, а куди його тікать, коли у мене й була тільки койка в общежитії. Але мені й так краще, ніж тим мертвим, перед якими стають на коліна. Вони вже того не бачать. Не чують хвалебних гімнів. У них послідня форма контузії. Лікар закашлявся і сів на край ліжка, хлопець відвернувся до стіни: — Дівчатка, як хочете бути корисні — підіть поможіть прийняти медикаменти, там машина волонтерська на дворі. А завтра прийдіть із бритвами, хлопців треба поголити перед операціями. Санітарки не встигають.  

— Завтра Водохреща, — прошепотіла Христя, коли близько шостої ми нарешті сіли у трамвай. — Будь ласка, будь ласочка, піди зі мною до ополонки. До церкви не треба, я знаю, ти то не любиш, але тільки туди. Там буде Свят, я так переживаю! Жіночки поруч обговорювали шляхи уникнення мобілізації, рецепти тіста на вушка і переповідали, що по телевізору показували молодого музиканта, якого мобілізували просто зі сцени філармонії, а ще стару бабу, яка вчилася на полігоні стріляти, — цирк та й годі. Вони говорили так голосно і буденно, що їх неможливо було не слухати, незважаючи на те що Христя торохкотіла без упину. Забагато Христі мене виснажувало. Але вона мала ту особливу владу, з-під якої важко було так просто вирватися. З нею ти робив те, що вона хотіла, помічаючи це постфактум. Шансів відмагатися в мене не було, бо це означало би закопилену губу, образу, а потім довготривалий тиск потреби вибачитися, невідомо за що, а врешті примирення — бо ми ж найкращі подруги, і вона, з якою хочуть дружити всі, готова ставити мене в пріоритет, брати з собою в місця і компанії, які потребують її знайомства і покровительства для вільного доступу. Якось вона навіть говорила, що спробує організувати, щоб наступного разу ми поїхали в Мюнхен разом, бо там має бути з’їзд християнської молоді, але наскільки я добре знаю молитви, ніхто не перевірятиме. Туман наступного дня лежав такий, ніби на місто впало з неба спіднє якоїсь святої великомучениці. Котонове, м’яке, задушливе, наповнене апатією незайманої бабуні — чистої, майже прозорої, але чомусь страшнішої за відьму. Христя мені подзвонила — розбудити о восьмій — і жвавим голосом прощебетала, що за півгодинки заскочить поміряти мій червоний купальник, бо я ж усе одно не пірнатиму, а їй важливо виглядати гарно. Я змусила себе вилізти з-під ковдри і, чистячи на унітазі зуби, думала, за що це мені і як добре вміти посилати людей. Полізла на табуретці до літніх речей, дістала купальник, надягнула теплі колготи, а потім решту одягу, який відучора горою лежав на стільці і, в принципі, складав кістяк мого гардеробу. На джинсах була якась незрозуміла пляма, а комір светра досі пах цигаркою, яку я скурила, коли мені вдалося попрощатися з Христею, бо, якщо я курила при ній, вона завжди морщила носа. І ось вона прибігла, увірвалася в кімнату розпашіла і збуджена, негайно напялила купальник і почала крутитися біля дзеркала. Манірно прикривала груди і втягувала живіт: — Ну і великі в мене в ньому! Глянь, глянь, так нормально?! — Та нормально, заспокійся ти, — пробурмотіла я сонно і подумала, навіть не заздрячи розміру її бюсту: «Все одно ж там будеш, як синя курка, і туш твоя потече». До озера треба було добиратися двома маршрутками. Люди дзеленчали банками зі святою водою, дихали перегаром, по радіо грав якийсь шансон, лобове скло обрамлювали образки і картинки дівчат укупальниках (явно не з попереднього Водохреща), на дзеркалі гойдалися вервечка, компакт-диск, китайські монети і турецький оберіг проти вроків. Я змерзла і хотіла спати, а єдине, на що була здатна,-малювати на запотілому вікні, за яким пролітали біллборди з рекламами політиків, курячих стегон і «церковного начення» (так і написано — «начення», ніби у редакторів агентства не було не те щоб репетиторки з української, а банального спел-чеку у Ворді). Я думала, за що мені це все, чому я така боягузка і не вмію посилати людей. Святослав зовсім мене не здивував — типовий об’єкт для Христі: блакитні очі, темне волосся, ледь круглуватий, але не товстий (поки що), досить високий, із золотим кульчиком у вусі, а головне — з тим поглядом і рухами, які аж порскають зверхністю. І хоч у маршрутці я майже ненавиділа свою подругу, мені враз стало її шкода — зіщулену і зніяковілу, з опущеним поглядом і зрадливим рум’янцем. Вона затиналася і то розщіпала, то защіпала дублянку. Зграя хлопців реготала і не звертала на нас уваги, вони були зайняті своїм мірянням самі знаєте чим, хоч на такому холоді мірятися там не було чим взагалі. Потім один, найменш симпатичний, таки гукнув: — Дівки, Христос хрещається! Ану роздягайтеся! Я не знаю, для чого я це зробила. Я ж така боягузка. Але раптом відчула, що стою гола на кризі й розумію, що тепер точно мені немає ані виправдання, ані дороги назад. І я пірнула. З головою. І відчула, як стовбняк і оніміння вбивають у мені страх. Мені було зовсім не страшно вистрибнути, тіло моє було червоне і пружне, зовсім не схоже на курку з морозилки, як я очікувала. Хтось зі словами «ну ти даєш, мала!» подав мені рушник, і коли я витерлася, одягнулася і змогла підвести очі — побачила, як Свят подає мені гарячий чай, на смак з алкоголем. А тоді починає роздягатися сам. Під вишиванкою в нього була футболка «KEEP CALM and BE NAZI», а під нею синювато-прозора шкіра з прошарком пещеного жирку. Я відвернулася і хотіла піти по Христю, але побачила тільки чорну цятку, яка віддалялася на туманному горизонті. Між нами сіяв мокрий сніг, як у старому телевізорі. І я вже майже пішла слідом. Але в руках у мене була кришка Святового термосу. Та й узагалі, ноги стали якісь ватні, я ніби стояла і чекала, поки мене окликнуть, поки запросять: «Мала, ідем з нами». І найгірше, що запросили і я пішла. Точніше поїхала, джипом Святового тата, прикрашеним синьо-жовтим, євросоюзівським і червоно- чорним прапорцями. Дорогою ми допили чай і ще якусь наливку від діда, а коли нас зупинило ДАІ. Свят сказав, що подзвонить татові, врешті ми опинилися в барі, а потім у якомусь клубі у підземеллі. Свят уже роздягнувся до футболки і безперестанку говорив про те, як хоче пофарбувати волосся у зелений колір, але знає, що бабуся того не витримає. Потім підтягнулися якісь його старші друзі, котрим він одразу сказав, що не йде з ними на Схід через бабусине серце, а так, то він би за одне російське слово мочив усіх ватних вилупків. На стіл хтось кинув пачку цигарок, Свят розслаблено взяв одну і запропонував мені, але здивувався, коли я не відмовилася, ще й випустила потім дим через ніздрі, спершися спиною на стіну під входом. — А як хтось побачить?! — оторопів він. — Мені нікого боятися, — відповіла я. Я слухала в сизому мороці усі ці вихваляння, усі розмови про доставку целоксу, спирту, енергетичних напоїв, анаболіків, снікерсів і продовольства, про те, як це все крадуть і перепродують, як нелегально перетягують через кордон. Про те, що відповідальні за закупівлі беруть відкати. «А шо, старий, десять відсотків — стандартна тема, жоден бізнес у нас інакше не працює, не береш, не даєш — лох». Бармени з нашивками «УКРОП» на передпліччях тільки й встигали підносити жовто- блакитні коктейлі, липкі і гидотні. Всі захмеліли і почали обговорювати розцінки за влаштування на державну роботу й рахувати об’єм коштів, які обертаються у вигляді відкупів у воєнкоматах. Чоловіки за столом поруч перераховували віяло стогривневих купюр, показували одне одному фотографи на телефонах: чи то жінок, чи то дітей і псів, чи то пекельних дислокацій, ляскали офіціанток по сідницях зі словами: «ми воюємо за гарні очі наших дівчат!», аж потім затягнули: «Ой чий то кінь стоїть». Я дивилася на їхні камуфляжі, і гусінь у животі ворушилася, ділилася і множилася, у мене було відчуття, що я серед чужих, що мене зараз знудить, що я хочу додому і, що найдивніше, готова знову піти з Христею у той смердючий госпіталь. Бо зараз мені гірше, ніж там. Бо я не можу думати про те, що хлопець навпроти відреставрованого балкону з ялинкою, мабуть, усе життя прожив в убогих гуртожитках, раз я єдина, хто може нагодувати його домашніми голубцями. Я не могла думати про його беззубий рот і втрачену руку, але й не думати про них не могла також. Мені було шкода, що він опинився в такій ситуації, і я не була певна, що не на марно, хоч те, що пропустив власне весілля, мабуть, добре, не ризикував нікого залишити молодою вдовою. Коли Свят поліз до мене цілуватися, я намагалася вислизнути і впала в сніг. Його тіло притиснуло мене зверху, а долоня полізла під потилицю. Мені знову було не страшно. Мені було байдуже. Я опинилася в якомусь золотому перетині любові й ненависті. Тріє царі шукали дорогу на інтерактивному екрані міської системи навігації. Їм було холодно в пальці, напевно, вони ж зі Сходу. Назустріч їде візок, мальчік, маленькій савсєм, с такім смєшним мєсним іменем «святославчик», тяжко сопе в тата під пахвою. На двадцятий день славити свята стає дедалі важче. Але туристи в лижних костюмах затято волочать по ожеледі валізки. Обурюються цінами на повстанські шапки по- шестсот-рублей, слухають вертепи з похабними текстами. У декого над кросівками визирає голий шмат ноги. Новий трамвай, як лезо, розсікає схожу на клубок солодкої вати юрбу. Постсвяткова депресія розповзається заповненими вщент пі- церіями. Завтра закінчуються канікули. Я навіть не спізнилася на перший урок, а Христя навіть зі мною не привіталася, зробила вигляд, що не зауважила. Клас в’їдливо дзижчав лампами денного світла, так нестерпно гнітюче, що Христина закопилена туба виглядала оздобою цього сірого, воронячого ранку, додавала йому чогось людського. Я сіла на задню парту до Альбіни і дала їй півмандаринки. Вона взяла її самими кінчиками нігтів. Існування нашої дружби було, як мінімум, дуже дивним. Альбіна була з тих дівчат, яких я мала би боятися. По-перше, завжди з манікюром, по-друге — не дурна, але малограмотна. Завжди носила кепку з пастками і перламутрово-білу синтетичну шубку, що її, як зізналася, перешила з маминої. Вдома кожну суботу ходила в нічний клуб. Вона приїхала до нас на початку навчального року зі Сходу, але не з того теплого, що тріе царі, та ще й без дарів, тому її всі ненавиділи, особливо Христя. Усі поводилися так, ніби саме через неї ще у третьому класі нам перестали давати безкоштовне молоко, а зараз для молодших класів скасували сніданки. А наші дві королеви класу пошепки переповідали, ніби бачили на власні очі, ЩО вона робила з хлопцями за гаражами, а також що одяг у неї не справжніх брендів, а палений. Їй важко було говорити українською, але перше, що вона мене спитала, — чи я не знаю, де в нас можна зробити добре і дешево корекцію акрилових нігтів. Мене. Корекцію акрилових. Невже вона не зауважила, що я завжди ховаю свої обгризені червоні пальці? Такі ж дівчата завжди таке зауважують. Словом, після цього випадку між нами виник якийсь зв’язок, я допомагала їй з українською граматикою і намагалася підсовувати українську музику, «Бумбокс» їй навіть сподобався. Вона ж мене вражала тим, як можна взагалі нічого не боятися. Не боятися пацанів у розхристаних підворотнях чужого міста, не боятися малювати стрілки на очах і носити міні в школу, не боятися замінованих полів і того, що мама досі переховується в підвалі якоїсь церкви, а брат воює, хтозна на якій стороні. Про це я просто боялася питати. Як і про те, чому вона всього цього не боїться і звідки у неї у Львові взялася далека тітка. Бо у квартирі, де Альбіна жила, вирощуючи на вікні зелену цибульку, ніколи нікого з дорослих не було. Сервант у єдиній тісній кімнаті, встеленій килимами, був заставлений вирізаними модельками паперових корабликів, замків та літачків, банками лаку для волосся та дезодорантів і євангелістськими брошурками з заголовками на кшталт: «Счастливая семья — возможно ли это», і лише самотня м’яка іграшка серед усього цього — їжачок з пляшкою шампанського — була ознакою того, що Альбіна мас якусь історію, що її залишила вдома, а також що намагається тут створити затишок, серед цих закладених ватними коцами вікон відчути себе вдома. Можливо, тому ходить на матчі «Шахтаря» і часом намагається підкараулити футболістів, уся зіщулюється, коли читає сухі хроніки про «знешкоджених зі сторони ворога», і не любить салютів і сміттєвих чи снігоочисних машин, які гуркочуть уранці. Не боїться, просто не любить. Після уроків ми пішли до неї, я не втрималася і, курячи у кватирку, переповіла їй вчорашню нашу пригоду. Вона майже ніяк не зреагувала, тільки підтвердила, що багато з того, що збирають волонтери, місцеві продають на базарах, як і продавали речі зі збитого літака. Але зауважила вона це без емоцій, а от з імені Святослав хихотіла довго — таке воно було їй дивне і незвичне. «Ето што же, человек всю жизнь прославляет празнікі?!» А потім раптом почала переповідати, що у них у школі був волонтер корпусу миру Енді, який викладав їм англійську. Він розповідав, що е багато програм, за якими можна поїхати допомагати дітям у Камбоджі або ще в багатьох страшних локаціях світу, але він подумав, що краще вибрати щось спокійніше. Наступного дня його евакуювали. Вона ж вирішила, що, коли їй виповниться вісімнадцять, поїде за якоюсь із таких програм, щоб звалити хоч кудись. І правильно, подумала я, бо що таке відчуття своєї землі — розмальована на домашнє завдання з географії контурна карта? Картонна хатка з книжки над головою? Контора з експлуатації громадян чи рідна конура — як довго ти за неї, за цю землю, зможеш не спати, слухаючи за вікнами вуличні бої? Я подумки гортала свій атлас світу і думала, куди б хотіла сама. Я відчувала, як свербить мій мозок, а з лялечок гусені в животі несміливо випорпуються і розправляють крила барвисті метелики. Раптом Альбіна підійшла до серванту і взяла їжачка: — На, віднесеш у госпіталь. — Та ну, це ж тобі, мабуть, хтось подарував? — Ніхто всьо равно уже нікаво не ждьот. — Тобто? — Не важна. Бєрі. Альбіна примружилася і затягнулася кутиком перламутрових губ, з виразом обличчя, який вміють тримати тільки такі дівчата. Російський прикметник «надменно» підходить для нього найкраще. Вона ніби демонструвала всім розпис на своїх нігтях, у який вкладала весь справжній художній талант, який у неї дійсно був, просто нігті були її писанками, її культурним продуктом. — Знаєш, це все не так уж і страшно, у мене дєдушка був фронтовик, то у нього в залисній книжці до імен постійно були приставки, типу «без ног», дитиною я з цього сміялася. Тепер не смішно, але коли привикнеш, розумієш, що не так уже й страшно. Дєдушкіни друзья цілі жизні так прожили, і нічєво. А наступного дня Альбіна сама підійшла чомусь до Христі і попросила: — Слушай, давай після уроків сходім в госпіталь. У мене є лєзвія. Казали, там хлопців побрить нада. Я вмію, я брата брила всегда, коли ішов. Христя остовпіла, куди ішов — перепитувати не стала, а тоді із зусиллям усміхнулася. Я хотіла сказати, що у мене репетитор, але вимазуватися не було шансів, бо Христя ж знала усіх- ні розклади. Тож я подумала, що голити молодих хлопців мало би бути за відчуттям схоже на миття посуду — миттєво бачиш результат, і людська подоба у тебе під руками, а отже, і подоба Божа стає не такою страшною. І хоча фраза «Ти що, мати Тереза?» зазвичай несе в собі більше іронії, ніж поваги, долаючи відразу до ближнього, ми менше цього ближнього боїмося... — Добре, я теж куплю бритви. А Свят твій — боягуз, так і не пірнув, — додала пошепки я.
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка