Волонтери. Мобілізація добра



Сторінка5/7
Дата конвертації21.02.2016
Розмір1.2 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

Ірен Роздобудько
Смайлик в кінці тунелю


...Вона взяла каску, покрутила в руках і попросила, аби її сфотографували. Тонка шия напружилась. Каска була важка— певно, не така, якою її уявляла. Але вона посміхнулася в камеру і «зробила очі» — ну, такі, які мають бути в людини, котра примірила каску. Зняла. Віддала назад. Мені. Я ніколи не примірю каску... Я ніколи не надягну броник. Ніколи не сфотографуюсь із гвером у руках. Я нахиляю голову, коли хлопці знімають мобільниками, як я відчиняю дверцята джипу, — а звідти видно, що він впакований «за повною програмою». Навіть шахи привезла. — Країна мас знати своїх героїв! — жартують вони, а дехто додає: — Гюльчатай, відкрий личко! І ми сміємось. Тепер я знаю, що таке сміх — на передовій. Чого він вартий... А потім ми розвантажуємо джип. Там — різне. Навіть — дрібне, як ці шахи. А знаєте, що вражає найбільше і до чого не можу звикнути? ВОНИ НАМ ДЯКУЮТЬ! Вони — нам! Навіть за шахи... За книжки... За листи... Я — комаха у порівнянні з іншими. Моє завдання (щоправда, ніхто мені його не давав!) — одяг, ліки, їжа, сигарети, листи, шкарпетки, білизна. Броники і гельми, тобто каски. Якщо грошей достатньо — ще й берці. Ті, що по дві або дві з половиною тисяч... Оптичні приціли — по сто сорок п’ять «зелених» за штуку. Триста шістдесят штук хімічних горілок — на дві з половиною тисячі гривень. Харчові каністри (по сто дев’ятнадцять гривень), взяла поки що шість штук. Тактичні ноші — рівно три тисячі... Паяльні горілки, оптика, обладнання для охоронної системи периметра... На рахунку лишилося не більше двох тисяч. Аврал! Згодна, панове: я стала нудною. В місті зі мною немає про що погомоніти нормальним людям. Уявіть собі розмову — навіть цілу дискусію! — про те, що краще: шкарпетки чи онучі? Я — за онучі! Хоча бачила їх тільки в кіно... Чому за них? Ну як же! По-перше, шкарпетки мають розмір! А онучі — ні. Шкарпетки протираються на п’ятах. Онучі можна повернути іншим кінцем — і вони знову служать! Шкарпетки — в один шар, онучі можна намотати і двома, якщо взуття дозволяє, і тканину можна дібрати — з кожного метра вийде по дві. Чи навіть — чотири. Я ще не знаю. Ніколи не нарізала онучі... Ну, так, каже Людка, згодна, але ж це — не сучасно, це дідівський метод, проминулий день. Так, згоджуюсь я, але один фіг — аби тепло і зручно! — Так що, берем чи ні? — каже Людка. І ми берем... шкарпетки. Дві партії. Все ж таки хлопці можуть не зрозуміти такої практичності. Дехто ж тут носив навіть не славнозвісні «житомирські» по дванадцять гривень за пару, а фірмові — «адидас» із лейблою... Як таким онучі роздавати? А як вони їх намотувати будуть? Хто навчить? Адже це ціла наука. А багато хто з «моїх» — не військові. Дехто навіть від армії «косив» у мирні часи. Поставила б тут смайлик. Але до компа не скоро доберуся. Та й часу немає. І бажання балакати — в Мережу, Теми у мене не цікаві. От, скажімо, флісова білизна... В магазинах — від чотирьохсот до дев’ятисот гривень за комплект. Якість — така собі. Імпорт. Не на війну розрахована. Я її і «на зуб», і на «нюх» випробовувала. Навіть сірником підпалювала — горить, зараза, швидко, А наші дівчата самі шиють — рядочок в рядочок, щоби шов не тиснув. І ріс обирають такий, що мов друга шкіра. Шиють безкоштовно. Збираються вечорами чи у вихідні — і шиють. Собівартість такого комплекту — двісті гривень. Я з ними не так давно познайомилась. У кожної-діти, робота, чоловіки, зарплату затримують і те-де. А вони — шиють... Я на них вийшла — поставила роботу на конвеєр: гроші пішли від людей. Ще й розміри точні дала, аби «не в стелю» шили, а конкретно! Дядько Петро, «Слон», скажімо, — це повний п’ятдесят восьмий. Сашко, «Кашка» — бачили б ви! — і в сорок четвертому втопиться. Так що тепер все в порядку — одягнуті, в теплі. А нещодавно такі штани надибала — по сім євро, польські. Зверху тканина цупка, мов брезент, всередині — «вовняний начьос» сантиметра з півтора. Взяла п’ять мішків, замовила ще. Ходила, де могла, тицяла цими штанами в тилові морди: сім євро, люди дорогі, а користі від них у сто разів більше, ніж від ваших, казенних! Господи, про що я?! Розумію, що це не теми для розмови. Хіба сама думала, що про таке розмовлятиму? Взагалі-то я — брокер. Мала колись свій відсоток. Святкували часом вдалі продажі в суші-барі. Клієнти мене з рук до рук передавали. Казали, що у мене рука легка, сторгуватися вмію так, аби всім добре було — і продавцям, і покупцям. Документацію навчилася вести, перемовини юридичні (я філологічний закінчувала і з цифрами раніше погано товаришувала), ну і, чесно кажучи, свої кінці мала в БТІ. Так от. Я і зараз люблю в суші-бар забрести. За суші, як кажуть, і батьківщину продам! З лососем особливо люблю. Набір з дванадцяти ролів — від сорока шести до сімдесяти двох гривень. Так... Хлопців моїх — сотня. Ще тих, «майданівських»... Тобто сорок шість на сто — чотири тисячі шістсот. Тобто: двадцять три флісові костюми... Або. М-м-м... Якщо один оптичний приціл — сто сорок п’ять «зелених», то... Який нині курс? З «оптичними» зараз — не вийде, а от джгути. У хлопців по одній аптечці на екіпаж. Одна на трьох — то вже добре. Але в такій аптечці лише один джгут. Теж один на трьох. Що означає цей джгут? Як би це пояснити «мирному населенню», аби зрозуміло було? Одне слово, це дві хвилини життя... А потім з тебе витікає кров. І за ці дві хвилини ти мусиш накласти джгут — собі або пораненому побратиму. А якщо він один? На трьох?!! Сто штук я вже купила: один джгут — сто десять гривень. Треба ще стільки ж! Або ще стільки ж по стільки. Дві хвилини. Сто десять гривень. Тобто одна хвилина життя — п’ятдесят п’ять гривень... Така математика... — Дівчино, ви визначились? — каже офіціантка в кімоно. Я втупилась в меню, як найостаниіший баран, дивлюсь в книгу — бачу фігу, як моя бабуся казала, коли я неуважною була. А що я бачу зараз замість цих червоненьких ролів? Двадцять три комплекти білизни. Подякувала, вибачилась, вийшла. На вулиці зимно, авто пропливають, люди за склом, парочки, вітрини... Чесно кажучи, я попервах, коли бачила, який чистий став Київ, який безпечний з запахом кави чи чогось такого, думала: поїхали б ви, блін, ТУДИ. Побачила б я, як би ви там посміхалися. Люта була, несправедлива: там — гинуть, тут — у суші-барі про свіжість риби питають... Тепер я так не думаю. Чесно. Якби залишилась у мені крапля сентиментальності, сказала б: а Бог його знає, хто зараз проходить повз тебе, хто сидить за сусіднім столиком, хто п’є каву на розі... Може, поп’є каву, зателефонує мамі: «Не сумуй!» — і ТУДИ. А я йому каску піджену згодом, берци, броник... Життя, воно таке. Несповідимі стежки його. Я що, знала, скільки тепловізор коштує?! Я взагалі не знала, що такий існує! Телевізор — ага, знаю. А ТЕПЛОвізор — то для мене було, як... як тиранозавр із «Аватару». А тепер — бажанішого немає, коли отримую і везу. Перш ніж у джип вкласти, поцілую, як рідного: послужи, маленький, добре. Аби Сашко той чи Петрович ще довго-довго ніжками землю топтав — по росі-траві. Якось почула: певно, у неї роботи немає, дітей. Були б — не моталась би так, не зводила б «дебет-кредит»: що- де- по чому — і де краще... Ну, то таке. Люди ж різні! Працюю я. Навіть річний звіт перед Новим роком складала, аби з фірми не вигнали. Я і так роботу запустила, ледь тримають. Кажуть — «божевільна». І... скидаються на необхідне. І дітей двоє: старшому — дев’ять... І чхати я хотіла на те, що кажуть. На скептиків — чхати. Завтра під Стриєм забираю партію касок і броників. Там і примірю. Не для знімку. Для перевірки. Не можу я хлопцям своїм непотріб гнати. ...Смайлик у цьому місті самі поставте.

Андрій Любка
Тарзанка


Втнула таке, оскільки Бога немає. Якби був, то було б легше. Тоді вся відповідальність була б на ньому. Але живемо в світі без Бога, тому треба самим приймати рішення. Робити це ще тут, на Землі. Бо, крім Землі, нічого й немає. Є тільки наше одиночне, в одному примірнику, життя, яке більше ніколи не повториться і ніяк не продовжиться. Ані раєм, ані перетворенням у жабу, пагін куща чи в камінь. Живемо — і помремо. І все. На цьому крапка. Тож марно сподіватися на когось чи на щось, треба брати віжки у свої руки, керувати долею, творити чудеса і дива зухвалі. Зцілювати, народжувати, воскрешати і навіть вбивати. Бо, крім нас, це зробити нікому. Вперше зрозуміла, що Бога немає, два роки тому. Був сонячний, радісний, Божий день. Веселою ватагою компанія попленталася до річки — школу закінчено, випускні тести позаду, вступні іспити в інститути й університети складено, тепер вони студенти, але попереду ще цілий серпень безтурботності й напівдитячого життя. І напівдорослого: можна фліртувати з хлопцями, виклично вдягатися, закопилювати губу й бути примхливими, сваритися з батьками, адже вже за місяць поїдеш від них у велике місто, в нове, вже лише своє, власне, життя. У тому серпні було щось від американських двадцятих і тридцятих років — безтурботність, джаз, свобода. Солодке шампанське і спонтанність, коли все вигадується й вирішується тут і одразу. Так вийшло і з цією річкою. Поліна сиділа вдома, копирсалася в Інтернеті, коли прийшло sms: «Ми на річку, ти з нами?» Писала найкраща подруга. Зрештою, а чому б і ні? Який сенс паритися в цій сірій квартирі на четвертому поверсі, якщо літо в розпалі? Відповіла коротко, як любила: «Так». Не любила смайликів, не любила довгих переписок, завжди — в чатах, есемесках, мейлах — ставила крапку, немов підкреслюючи лаконічність і категоричність. Відповідь не забарилася: «Збір о 13-й біля Малібу». Ах, як це було по-їхньому. По-українськи, 2012 рік. Задрипана й зачухана Шепетівка, районний центр. Річка називалася Гуска. Отож вони йдуть на Гуску, застояну і смердючу, мулисту річечку, яка тече крізь депресивний районний центр Шепетівку. А збираються біля «Малібу». Ха-ха. Забичена провінція. Назвати кафешку в центрі — «Малібу», хоча персонал там навіть не знає, що таке американо, тому доводиться казати при замовленні кави: «Налийте побільше води». Провінція, село. «Малібу», ха-ха. Добре, що не Ел-Ей, місто ангелів, Лос Анджелес. Поліна думала про це, крутячись перед дзеркалом у строкатому купальнику. Вже скоро, менш як за місяць, вона поїде звідси, буде вчитися в Києві, ходити в арт-хаусні кінотеатри, спілкуватися з цікавими людьми, відвідувати виставки, а її бойфрендом буде хлопець із королівськими манерами. Відчинятиме двері, подаватиме пальто. І поцілуються вони лише на третьому побаченні. Вона обірве поцілунок зненацька, немов засоромившись, і погляне на нього з-під вій — скромно, хтиво, злякано. У той момент він закохається в неї. Швидше б уже переїхати, поїхати з цього села, де люди навіть вдягнутися не вміють, де весь одяг із блискітками й величезними написами, де ніхто не поступається місцем у маршрутці. Вона поїде звідси, її чекає інший світ, для нього вона створена. Адже Бог створив її досконалу, як морська мушля. їй усього лише шістнадцять, а вже ніхто не може пройти повз, щоб не озирнутися. Янголятко з тілом демона. Кучеряве світле волосся, яке пасмами спадає на плечі. Великі очі, круглі і здивовані, як монети. Фігура, де кожен вигин помітний і підкреслений, кожна кісточка — як ювелірний шедевр. Шкіра молочна, м’якенька, як згущене молоко, — злизував би і злизував. Ніжка тридцять п’ятого розміру з пальчиками, як у Білосніжки. Найвлучніший комплімент іще минулого року їй зробила найкраща подруга. Вони приміряли сукню. Марина дивилася на Поліну, а потім випалила: «От не розумію, як так Бог створив тебе, з таким маленьким, витонченим, дитячим тілом, і як він приліпив до нього ці великі груди, звідки вони взялися, це якась помилка в його кресленнях!» Ніби й жартома все це було сказано, але відчувалася в тоні Марини заздрість. Хоч і найкращі подруги, хоч і душа в душу, без жодних секретів, але їй було явно важко дивитися на те, як Поліна заворожує чоловіків: кучерява маленька дівчинка з великими біло- сніжними грудьми в декольте. І цей наївний — хоча тисячу разів відтренований перед дзеркалом — погляд із-під вій. Чоловіки божеволіли. Марина, чесно кажучи, теж, але через те, що в присутності Поліни на неї ніхто не звертав уваги. Поліна огледіла себе в купальнику й залишилася задоволеною. Можна йти на річку. На річку Гуску, ха-ха. З її-то фігурою! Ну, але нічого: вже за місяць на неї чекає Київ і нове життя. Надягнула сукенку, яку мама називала футболкою, взяла рушник, величезні сонцезахисні окуляри й вийшла. Усього під «Малібу» зібралося дванадцятеро її колишніх однокласниць і однокласників. Восьмеро дівчат і четверо хлопців. У їхньому класі «нормальних» хлопців було лише стільки, всі інші — лузери і село. На Гусці, як вони зазвичай казали, було «їхнє» місце. Щоправда, далеченько, але вартувало пройтися: там майже не було людей, а значить — сміття. Було дерево й тінь від нього, а вода — глибоченька й не заросла водоростями. Поліна кинула рушник, рвучко стягнула з себе сукенку. Їй сподобалася реакція хлопців — вони аж почервоніли, бо не могли наважитися розглядати її явно, не ховаючись. Дівчина взяла крем і почала повільно втирати у шкіру. Ноги, стегна, живіт, груди, шия. Попросила Марину натерти їй спину. Лягла на живіт, приплюснувши собою гранати грудей. Марина розкрила ліфчик, витиснула крем на долоню й почала масажувати плечі подруги. Хлопці намагалися справити враження, буцімто займаються кожен чимось своїм, але крадькома поглядали на Поліну, на її янгольське кучеряве волосся, на напнуті груди, що біліли з-під рук, на пружну попу, символічно прикриту яскравою смужечкою бікіні. Поліна наснажувалася цими поглядами, як сонячна батарея. Перші пішли у воду, хтось розкладав пиво й чипси, Поліна вирішила ще трохи розпектися на сонці. Хлопці тимчасом монтували тарзанку на дереві. Коли перший з них шубовснув у воду, здіймаючи лавину бризок, що долетіли й до Поліни, якось умить збадьоривши її, стало справді весело. Полився сміх, крики, ті, що вже були у воді, бризкали на тих, кому вона з берега здавалася прохолодною. Невдовзі всі були у воді. Пірнали, залізали одне одному на плечі і стрибали. Дівчата спочатку не хотіли мочити волосся, але це було неможливо — дванадцять чоловік на маленькому відрізку річки здійняли такий переполох, що вода перетворилася на шумовиння, гейзер і джакузі. Приблизно тоді хтось і запропонував стрибати з тарзанки. Хто це був? Вітя, Володя? Зараз уже нема різниці, а тоді ідея була сприйнята скептично. Але коли перші охочі полетіли у воду, з’явився азарт. Адже це так легко і зовсім не страшно! І так весело. Дівчата також захотіли спробувати. Першою пішла Квітослава, але та взагалі була хлопчакуватою, ще в молодших класах лазила на дерева і прогулювала уроки. Тож нічого дивного, що на дурну ідею клюнула першою. Шубовсть! Ох, як класно — не могла натішитися вона. Поліна пішла четвертою — спровокувавши невеличку тисняву, бо всі четверо ХЛОПЦІВ хотіли Ті підтримувати. Це також їй сподобалося. Немов у фільмі, де Моніка Белуччі дістає сигарету, а ціла зграя чоловічих рук навколо простягає запальнички. Зрештою, до гілки повів її Вітя. Треба було пройти товстою гілкою над землею до води, там вхопитися за планку, перев’язану канатом, рішуче відштовхнутися (у цьому й допомагав хлопець), якусь мить пролетіти над землею й водою, нарешті відпустити канат — і плюхнутися в річку. Нічого складного. У всіх це вийшло. Але в останній момент Вітя якось завагався — мабуть, через те що Бог створив Поліну ідеальною. Він став позаду неї, охопив, немов обійняв, її руками, у голові аж запаморочилося від солодкого запаху, тому хлопець — який не хотів виявити свою слабкість — на частку секунди швидше відштовхнув Поліну, немов чорта, який намагається його спокусити. Рух був різким, рішучим. І передчасним. Дівчина полетіла вперед, з неї вирвався крик страху, жаху, вона заплющила очі, долетіла до найвищої точки, там вдарилась, немов об повітряну стіну, у зворотному польоті відпустила планку. Як це виглядало далі? Немов землетрус, різкий біль у спині, пустка. Найстрашнішою була саме ця пустка — темно-сіра, вогка пустка, де нікого навколо, де жодного світла, в якій немає часу, а все що хочеш сказати, — відлунює всередину тебе де крутиться голова й де хочеш заплющити очі, але не можеш, бо вони вже й так заплющені. З усіх сил намагаєшся сконцентруватися, опанувати тіло, підпорядкувати його собі, вся напру жуєшся в цьому єдиному бажанні заплющити очі але нічого не виходить. Тому дивишся далі на цю пустку, безкінечно вдивляєшся в неї і розумієш, що дивишся в себе, що це внутрішній зір. І так порожньо, і ніякого Бога поруч. Уже потім Поліні розповіли, що Віктор штовхнув її зашвидко й занадто сильно, вона злякалася, тому випустила тарзанку з рук, коли та вже летіла назад, — і як наслідок гепнулася спочатку об гілку, а потім впала на землю під деревом. Жоден з ударів не був сильним, але тіло вигнулося і вдарилося об землю, як мішок з картоплею. Сім переломів і забій спинного мозку. Чотири години в комі. Коли дівчина опритомніла, біля неї вже сиділи батьки. Налякані, розгублені. Злі. Дві хвилини боязкими голосами порозпитували, як вона, чи все добре, а потім накинулися на бідолашну: мовляв, чому ти туди пішла, для чого лізла на тарзанку, зовсім здуріла? Цього Поліна їм ніколи не вибачить. Вона щойно виплила з пустки, наркоз спотворював реальність — усе відбувалося, як за пеленою води, а до неї долітали якісь дурнуваті фрази, що її вже не пустять ні на яку річку, і в Київ не пустять, бо вона мала й дурна. Безвідповідальна. Мала засранка. У ніякий Київ вона так і не поїхала. Хоча мала на чому їхати. Через три тижні дівчину виписали з лікарні. Вона виїхала з палати на інвалідному візку — виявилося, що травма спинного мозку серйозніша, ніж здавалося в день трагедії. Ноги, ніжки, на які задивлялися всі без винятку, тепер безвольно звисали з Ті тіла. Жодних відчуттів — хоч бери й пали запальничкою. Батько взяв її на руки й посадив у візок, мама склала її ноги на підставку знизу. Симетрично, як взуття. Змахнули сльозу. І Поліна, і мама. З того часу дівчина живе на четвертому поверсі районного центру на Хмельниччині. Ідею з університетом довелося відкласти до кращих часів, якщо такі будуть. Наразі Поліну прилаштували на заочний курс місцевого ПТУ, а потім час покаже — може, вдасться зачепитися й на заочне якогось університету. Хоча з цим важче, бо батьки не мають часу їздити з нею на складання сесій навіть у Хмельницький — працюють. Та й чим їздити? Українські потяги й автобуси не підлаштовані до потреб інвалідів, а власного автомобіля в сім’ї немає. Інвалідів. Яке жорстоке слово. Поліна опинилася з ним наодинці. П’ять днів на тиждень батьки йдуть на роботу, а дівчина залишається сама з собою — і зі своєю трагедією. Самотня, адже Бога немає. Бо якби був, то не вчинив би так із нею, вона ж не заслужила. Не розбив би її мрій, її Києва, майбутнього, життя. А тепер ніхто й не приходить. Кілька разів, було, заглядав Віктор — його визнали невинним, але сумління його таки мучило, тож навідував. Ну, а тепер вчиться у Харкові, в юридичній академії. Марина забігала, але тепер учиться в Києві. Нарешті щаслива, бо хлопці дивляться на неї — а була б Поліна, то й далі ниділа б у її затінку. Ліфта немає, тому на вулицю Поліна потрапляє лише раз на тиждень, у неділю. Тато зносить візочок, потім повертається, бере донечку на руки і зносить униз, на землю. Чесно кажучи, Поліна не любить виходити — їй не хочеться, щоб на неї дивилися. Колись усі пожирали її поглядами, а тепер дивляться зі співчуттям. Так, що їй самій хочеться плакати. Але вона не плаче. Навпаки: вирішила, що не підкориться долі, не здасться, виграє. Тому коли в неділю виходить на вулицю, то з найкращим макіяжем, з ідеальним манікюром. Робить це передусім для себе, бо хоче сама собі подобатися. Так легше в себе вірити. Тому робить спеціальні вправи для живота й рук — хоче триматися в формі. Шкода, що не може нічого зробити для ніг, але все ж масажує їх кілька разів на день, щоб запобігти целюліту. Посилено вчить англійську. Іноді плаче. Та що там іноді, щодня. Щодня маятник її віри в себе гойдається з оптимістичної самовпевненості до бажання накласти на себе руки. І так кілька разів. Щодня. Навіть у соцмережах — а в Інтернеті тепер проводила неймовірну кількість часу — фото для аватарки добирала такі, щоб було видно лише верхню частину тіла. Старі всі повидаляла: якось боляче було дивитись на себе нормальну. Нормальну. А тепер — неповносправна. З часом навіть почала робити селфі, автофотопортрети їй подобалися, бо коли фотографуєш сама себе, то в кадр влізає тільки частина тіла. Витягуєш руку — і можеш сфотографувати лише обличчя й плечі. Клас! Або у дзеркалі — до поясу. їй ці фото коментували: красуня! Було так приємно, а потім знову плакала, згадуючи про свою ваду, злилася на людей, які лайкали ці світлини. У їхніх лайках було щось знущальне, а водночас і милосердне, немов її, таку прекрасну крихітку, просто жаліли. Щоправда, шанс був — і навіть не примарний. Лікарі сказали, що поставити дівчину на ноги може операція. Коштовна, в нас таких не роблять. Але за тридцять тисяч американських доларів ізраїльські спеціалісти можуть спробувати. Це і було надією. Надією, до якої залишалося зовсім мало — гроші. Такої суми сім’я не мала. Спочатку просити й збирати було соромно і складно, а потім — байдуже. Попереду була ідея, світло, звільнення від хвороби, і Поліна навчилася бачити тільки це. Першими допомогли родичі, потім однокласники, кілька тисяч гривень дала міська влада, дві тисячі доларів зібрали місцеві підприємці, ще тисячу баксів вдалося отримати від кандидата в народні депутати, який балотувався на виборах 2012 року. Приблизно після тих виборів Поліна й написала до мене. Повідомлення в одній із соцмереж починалося стандартно: «Привіт! Мене звуть Поліна. Прочитай до кінця — ти можеш допомогти мені! Я вже встиг подумати, що це спам, але ж такий спам надсилають переважно російською мовою, тому таки прочитав до кінця. Спочатку там ішли якісь компліменти моїм віршам, потім дівчина розказувала про свою проблему і збір коштів. Наприкінці писала, що грошей не просить, просто буде вдячна, якщо я перепощу фото з її історією й реквізитами на свою сторінку, адже «в тебе багато підписників». Закінчувалося повідомлення словами, що вона не дуже вірить в те, що я знайду час, прочитаю і перепощу, але все ж вирішила спробувати — а може, «в житті ти такий же, як І у віршах, тоді обов’язково допоможеш». Це вже був заборонений прийом — і я потрапив на гачок. Сам переказав на її рахунок певну суму, а потім і перепостив інформацію про Поліну на всі свої сторінки у всіх соцмережах. Вона подякувала, між нами зав’язалася розмова. Так я й дізнався про деталі трагедії того серпневого дня на річці з кумедною назвою Гуска. Я перевірив — справді така річка є в Шепетівці. Поліна розповіла, що на рахунку в неї вже більше семи тисяч доларів, а динаміка оптимістична — переказів надходить усе більше і більше, бона сподівалася, що за рік вдасться зібрати всю необхідну суму. Жартувала, що створила штаб свого порятунку — він розташовувався в її візку, а бортовим комп’ютером був її лептоп. Свої повідомлення так і підписувала — начальник штабу. Між нами виникла певна довіра. Зізнаюся, спочатку я просто жалів дівчину. Заходив на її сторінку, переглядав фотографії — розумів, яким ударом стала фізична вада для такої красуні. Аж потім жаль поступився місцем зацікавленості, почуттю солідарності. Мені імпонував бійцівський характер цієї тендітної дівчинки, її організованість. Щодня ми переписувалися по кілька разів, я радив їй цікаві книжки, фільми. Навіть одного разу налякався, бо мені раптом наснилося, що Поліні нарешті роблять операцію — і ми одружуємося. Все б нічого, та нагадаю, що дівчині на той момент усе ще було шістнадцять рочків. Потім наше спілкування поступово скоротилося до обміну вітаннями на свята й дні народження. Минуло два роки — і в листопаді 2014-го я знову отримав від Поліни повідомлення, цього разу е-мейл. З її згоди наведу його тут повністю: «Привіт, Андрію. Давно ми з тобою не спілкувалися. Та й, чесно кажучи, часи не сприяли. Розумію, скільки в тебе було справ. А мені й самій не було що казати. Пишу не просто так. Хочу порадитися. Сподіваюся, по старій нашій дружбі, ти не відмовиш мені в цьому. Не знаю чому, але я довіряю тобі. Здасться, ти добре мене розумієш. Я розгорнула роботу свого штабу дуже активно. За рік мені вдалося зібрати більше п’ятнадцяти тисяч доларів. Різними шляхами, але найбільш ефективною була робота в Інтернеті. Я цілими днями сиділа вдома, тому мала купу часу на це. Писала кожному особисто, просила. Як завжди— не грошей, а перепосту. Більшість не відповідала, але якась частина людей надсилала гроші, поширювала інформацію. Так справа рухалася — поволі, але в підсумку на моєму рахунку стало майже двадцять чотири тисячі доларів. Зовсім близько до фінішу, до операції, до звільнення. Так, можеш похвалити мій штаб. Планувала, я мала всі підстави планувати, що у 2014 році я вже зможу заплатити за операцію і стати на ноги. Що ж, плани завжди смішать Бога, а ти ж знаєш мою позицію — його немає. Словом, у 2014-му не вийде. Ну, і добре. Просто — сам знаєш — почався Майдан. Повір, мені було дуже нелегко просидіти його вдома, на своєму клятому четвертому поверсі. Спочатку я пишалася українцями, потім стало страшно. У січні 2014-го, після перших смертей, я зрозуміла, що вже не можу функціонувати як штаб свого порятунку. Просто просити в людей гроші на особисту потребу було неправильно, коли в країні таке коїлося. А я збожеволіла. У хорошому сенсі, якщо в цього слова є хороший сенс. Напевно, вам там, на Майдані, було легше — ви могли діяти, ходити й робити щось, блокувати, боротися. А я — «диванна сотня», непотріб. Я страшно перейнялася всім тим. І ясно, що більше не могла просити грошей для себе. Гризла себе, що не можу нічим допомогти, шпетила, вважала себе паразитом. У якийсь момент вирішила, що здобуті мною на практиці знання можуть допомогти. Маю на увазі роботу, пошук ресурсів в Інтернеті. Так стала волонтером «Євромайдану SOS». Писала людям, перекладала інформацію англійською (мені таки вдалося вивчити її самостійно, вдома), координувала збір гуманітарної допомоги. Словом робила все, що можна зробити на четвертому поверсі шепетівського будинку. Це було так класно! Я відчула себе потрібною, вже не я просила, а до мене зверталися і пропонували, розпитували, радилися. Моя робота справді була корисною, я відчувала себе знову повноцінною людиною! Далі ти все знаєш. Майдан закінчився, але Крим-Донбас, війна, катастрофа, руїна. Це як вир — засмоктало всю країну, і я теж не змогла вирватися. Я робила свою роботу — спочатку для «Крим SOS», а потім почала збирати гуманітарну допомогу для армії. Якась пані навіть написала мені, що я сама роблю більше, ніж усе міністерство. Не повіриш, але мене навіть запросили на зустріч волонтерів у Києві, мав бути хтось із міністрів і волонтери, але я відмовилася, пославшись на надзвичайну завантаженість. Не хотілося казати, що я інвалід, тож приїхати просто не можу. Ну і, власне, про інвалідність. Я дивилася на наших хлопців, на армію, на добровольців. І заздрила їм, хотіла б і сама потрапити туди, допомагати якось, хоч би й бутерброди мазати. Та будь-що. Часом мені мріялося, що я теж — як Надія Савченко — воячка. Що я — герой. Даю приклад іншим. В’юся, вбиваю, трощу все на своєму шляху. Така собі Ксена, принцеса-воїн. Смішно мріяти про таке з інвалідного візка, але все ж. Навіть ім’я собі вигадала. Десь вичитала, що своїм страхам і болям треба дивитися в лице, лише тоді можна перемогти їх. Тому назвалася Тарзанкою. Як Тарзан, який стрибає з дерева на дерево, кидає списи й мечі, воює. Я теж пострибала — і в мріях стала богинею війни. Тільки не смійся. І називай мене Тарзанкою. З часом мені довірили координувати цілу групу волонтерів, я стала в якомусь сенсі старшою цілої групи. У сімнадцять років! Я так пишалася собою! Батьки мого ентузіазму й допомоги армії аж так не поділяли, їм не подобалося, що я зробила паузу у збиранні грошей на операцію, але все ж не заважали мені, бо бачили, що в мене з’явився інтерес до життя, вогник, пристрасть. Так я дорослішала. Але все частіше мені здавалося, що роблю замало. Знаєш, це як наркотик — допомагати. Зробиш щось хороше — хочеться ще і ще. Приємно, коли тобі дякують, приємно, коли ти сам себе поважаєш за вчинене. Почуваєш себе людиною. Можливо, це видасться тобі банальним, але завдяки своєму волонтерству я дійшла висновку, що людина складається не тільки з тіла. Соррі ще раз за банальність. Так ось, мені захотілося робити ще і ще. Це було так по-особливому — раніше всі допомагали мені, а тепер допомагала я. У жовтні мені виповнилося вісімнадцять. Я сказала батькам, що знову беруся за свій штаб власного порятунку. І попросила відкрити рахунок у банку вже на моє ім’я, адже тепер я повнолітня. Вони зробили це, перерахували на цей рахунок всю суму. Я її тепер контролюю завдяки інтернет-банкінгу. До речі, пароль у мене войовничий — tarzanka1996. Словом, я все це не просто так зробила. Годину тому я перерахувала десять тисяч доларів зі свого рахунку на потреби поранених у зоні АТО вояків, що лікуються у київському військовому госпіталі. Я довго вагалася, адже так, по-чесному, то це не мої гроші. їх люди пожертвували на благодійність, на моє лікування. Тому вирішила, що не можу їх пожертвувати на термові- зори чи шоломи, а тільки на лікування. І зробила це. Не критикуй мене, будь ласка, це моє рішення, я теж хотіла хоч раз щось пожертвувати. А коли все закінчиться, я собі дозбираю, впевнена. Так ось, хотіла спитати в тебе поради: як сказати про це батькам?» 
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка