Волонтери. Мобілізація добра



Сторінка6/7
Дата конвертації21.02.2016
Розмір1.2 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

Макс Кідрук
Ельвіра

— 1 —



Для Ельвіри війна почалася на Миколая, коли мінометний снаряд вбив її матір, що поралася біля кролів. До того часу дівчина наче не помічала, що світ довкола неї тріщить по швах. З одного боку, причина була в тому, що протягом перших шести місяців війни — до утворення котла під Іловайськом — її село жодного разу не потрапило під обстріл; з іншого — причина крилася в самій Ельвірі Мовчан. Лікарі називали це рецесивним кататонічним синдромом, ховаючи за невиразним діагнозом чи то беззубу неспроможність, чи то банальне небажання вникнути в суть її проблем і допомогти; односільчани ж — навіть ті, хто знав про діагноз і про шість тижнів, проведених у неврологічному диспансері в Донецьку протягом літа 2012-го, — просто вважали Ельвіру надміру сором’язливою і тихою. Ельвіра не була слабоумною. У 2011-му вона закінчила загальноосвітню школу з середнім балом цілком достатнім, щоб подати документи в якийсь із університетів Донецька чи Маріуполя. Втім, продовжувати навчання їй заборонили. Точніше — лікарі не радили вступати до університету, як завжди пересипаючи рекомендації купою малозрозумілих слів і термінів: «Надмірні розумові й нервові навантаження можуть перевищити компенсаторні здібності особистості, що призведе до непередбачуваної реакції, нервового зриву і — майже напевно — незворотного загострення психічного розладу». Бла-бла-бла. Ель- віра в усіх відношеннях була нормальною, от тільки іноді «провалювалась» чи, як казала її мама, «відлітала». Таке траплялося раз чи два на тиждень, подеколи — частіше, особливо якщо дівчина перестрівала в селі незнайомого чоловіка: Ельвіра присідала, складала руки на колінах і поринала в лише їй видимі світи, фокусуючи осклянілий погляд на невидимій точці за метр від свого носа. В такі моменти вона ставала неначе восковою, перетворювалась на наповнену порожнечею пластикову ляльку, яку можна як завгодно вигинати, смикати за волосся і навіть різати по живому, не боячись, що вона закричить. Спливло десять років відтоді, як її батько-тиран, який бив дружину так сильно і часто, що ребра не встигали зростатись, встряв у якусь неприємну історію у Волновасі і, ховаючись від правосуддя, був змушений утекти до Росії, але періодичні ступори не припинялися. «Відключення» не заважали Ельвірі по-своєму насолоджуватися життям; єдина проблема полягала в тому, що «провали» могли тягнутися годинами. Бойовики вперше з’явилися у Заможному — невеликому селищі, що розкинулося на правому березі Кальміусу приблизно посередині між Маріуполем і Тельмановим, — 23 серпня 2014-го, за день до того, як дві колони російських танків і самохідних артилерійських установок зі щойно зішкрябаними серійними номерами, але з російськими триколорами, які нахабно майоріли на броньованих баштах, перетнули кордон на півдні Донецької області й зайняли плацдарм перед Новоазовськом. Кілька чоловіків в уніформі без розпізнавальних знаків, без головних уборів і в затоптаних кросівках приїхали ґрунтовою дорогою з боку Гранітного. Приїхали на 5,7-літровому сріблястому «Lexus LX 570», безперечно, краденому, оскільки ні зовнішній вигляд ополченців, ні манера триматися і розмовляти не відповідали класу позашляховика. І попри те, що протягом наступних тижнів від Маріуполя постійно долітав розкотистий відгомін артилерійських залпів, а Михайло Микитович, хрещений батько Ельвіри, який жив у сусідньому із Заможним Павлополі, одного дня приніс похресниці та її матері масивний, з гострими рваними краями осколок фугасного снаряда, що його знайшов на своєму полі за півкілометра на північ від Талаківки, Ельвіра не розуміла або вдавала, що не розуміє, що довкола йде війна. Насправді смерть зазирнула в їхні вікна на три дні раніше — у вівторок, 16 грудня. Неподалік Заможного — на дорозі, що вела до залізничного переїзду перед селищем Кальчик, — стояв блокпост української армії. Мабуть, по ньому й стріляли. Молотили цілий день з району Свободного і Приморського, в результаті чого півдесятка мінометних снарядів приземлились на території Заможного. Через лагідний норов і готовність завжди прийти на допомогу Ельвіру Мовчан у селі називали божою дитиною. Бог, певно, дійсно піклується про своїх дітей, оскільки з двох 120-міліметрових фугасно-осколкових мін, які впали на город і подвір’я біля одноповерхового будинку Мов- чанів, жодна не вибухнула. Пізно ввечері, копи обстріл припинився. Ельвіра вийшла на вулицю і по черзі відсторонено роздивилася продовгуваті фугаси, чиє сталеве хвостове оперення кумедно стирчало із землі. На першому товстим червоним маркером було старанно виведено «ЗА ДНР!». Трохи нижче, кривими і значно меншими літерами хтось дописав: «и за одессу». На другому красувався напис «НА КИЕВ!». Зранку приїхав Михайло Микитович. Розуміючи, що саперів чекати не варто, самотужки витягнув снаряди, відвіз їх на пляж і скинув у Кальміус. Але навіть після такого випадку Ельвіра продовжила займатися буденними справами. У п’ятницю 19 грудня Ельвіра, як завше, прокинулася пізно — мати не дорікала, навіть якщо донька спала до одинадцятої. Ельвіра злилась на себе через те, що вставала так пізно, але нічого не могла з собою зробити: засинала вона важко, під ранок, і ніяка сила не могла витягти її з ліжка о сьомій, коли мама йшла поратися по господарству. Єдине полегшення: взимку совість дошкуляла менше, оскільки роботи майже не було. Перш ніж усвідомити, що саме її розбудило, дівчина полізла рукою під подушку і ближче до узголів’я намацала товсту зимову шкарпетку, до не можу напхану цукерками — під тонкими пальцями зашурхотіли блискучі обгортки. Гостинець від Миколая. Чи то пак від мами. Ельвіра посміхнулась, але її посмішка стоншилася, щойно дівчина відчула повів крижаного вітру і різко сіла на ліжку. Обидва вікна в її спальні стояли без шиб — холодний вітер розгулював кімнатою, а підлогу під підвіконнями, неначе свіжим снігом, засипало дрібними скалками. Лиш зараз відчувши, що заклало вуха, Ельвіра встала, надягнула на нічну сорочку пуховик і вийшла на вулицю. Подвір’я було завалене шматками дощок і уламками шиферу, сусідка з хати через дорогу махала їй руками і щось відчайдушно кричала, проте Ельвіра нічого не чула. Вона дивилась на те місце, де ще вчора ввечері стояли клітки з кроликами. Ані кролів, ані кліток не було, замість них у землі чорніла півтораметрова воронка. Ельвіра, шукаючи, але не кличучи матір, повільно обійшла будинок, хоча вже знала, що нікого не знайде. Вона була тихою і боялася чоловіків, та аж ніяк не слабоумною. Біля північної стіни будинку Ельвіра натрапила на почорнілий від крові, ще теплий шматок в’язаної жилетки, в якій її мама ставала до роботи. Цікаво було б почути, що сказали б лікарі з Донецька, які заборонили Ельвірі йти до університету, про «нервові навантаження» і «компенсаторні здібності особистості», оскільки після злощасного обстрілу Ельвіра не «провалилась» і не «відлетіла». Вона зайшла додому, зібрала найнеобхідніше, вдягнула все найтепліше і спокійно пішла дорогою на захід — у бік, протилежний тому, звідки прилітали снаряди. — 2 —

— Вам... допомога... потрібна? Молодший лейтенант Мітя Нагорняк, позивний Пухлий, зрозумів, що м’ясо можна не дожовувати — шматок чи так, чи так стане поперек горла. — Що? — хлопець підвівся. — Я хочу допомогти, — низько нахиливши голову, повторила дівчина. Від страху зустрітися з кимось із чоловіків поглядом її животом прокочувалися судоми. Пухлий зблід. Дівчину трусило так сильно, що він ледве розбирав слова. — Йди геть, — давлячись, наказав він. Але вона не йшла. — Я буду вам допомагати. Просто так — як волонтерка, — тихо, не піднімаючи очей, але водночас із твердою, неначе мармур, і якоюсь потойбічно-відчайдушною наполегливістю повторила дівчина. — Я можу... — ВАЛИ НА ХРІН ЗВІДСИ! — вибухнув Пухлий. Він намагався говорити строго, але його голос зірвався і зрадливо задеренчав. Зуби клацнули від люті й нервового збудження. Дівчина не ворухнулася. Набравши в груди повітря і до болю напруживши м’язи живота, вона неймовірним зусиллям вгамувала тремтіння. По тому ще півхвилини збиралася на силі, щоб заговорити знову, і весь цей час не дихала, побоюючись, що найменший порух може роздратувати офіцера, який нависнув над нею. Зрештою вона продовжила, хоч голови не підняла: — Я можу прати вам білизну, готуватиму вам їсти, якщо хочете, я навіть ходитиму в розвідку, вони не займатимуть мене, от побачите, я... При словах «готуватиму вам їсти» округлі щоки Міті Нагорняка, завдяки яким його й прозвали Пухлим, посіріли, наче грозові хмари над висушеним спекою степом. — ПІШЛА НА ХРІН, КУРВА! — Молодий офіцер зірвав з плеча автомат і направив ствол на дівчину. Чорна цівка застигла на відстані тридцяти сантиметрів від худого тільця. На той момент у бліндажі за блокпостом № 18 окрім Пухлого перебувало четверо бійців ЗСУ. Всі четверо обідали. Найближче до виходу сидів Паша Білаш, позивний — Бізон, сто- кілограмовий бритоголовий чолов’яга, колишній офіцер спецпідрозділу «Беркут», який за рік до розгону студентів на Євромайдані звільнився з МВС і пішов рядовим контрактником у армію. Нібито через те, що не міг терпіти безладу й безправ’я у «Беркуті». Бізон виглядав і розмовляв як істинний гопник, кожну фразу закінчуючи сполучником «на» — «що робиш, на?», «пішли на пост, на», «грьобані сепари, на» — зате був єдиним бійцем третьої роти другого батальйону дев’яносто третьої ОАМБр, який за весь час АТО не попросив відпустки. Зліва від колишнього «беркутівця», спиною до молодшого лейтенанта, який націлився автоматом у дівчину біля входу в бліндаж, схилився над мискою ще один рядовий — чорнявий, вічно напідпитку і вічно всім незадоволений Женя Шульга з Харкова, позивний — Кацап. У глибині укриття пліч-о-пліч сиділи сержант Ілля Камазов, позивний — Камаз, чия нижня щелепа, навіть коли мовчав, на цілий палець випиналася поперед верхньої, і худорлявий ротний санінструктор Валера Мозговий, позивний — Тюбик. Пухлий був наймолодшим серед усіх; формально він вважався командиром, але на передовій його мало хто слухався. На лінії розмежування, під постійним вогнем «Градів» та артилерії бойовиків, субординація переставала діяти. Першим підірвався Бізон. — Агов, Пухлий, ти чьо, на? Після того як Мітя Нагорняк великим пальцем правої руки переставив перемикач режиму вогню на своєму АКМ із запобіжника на вогонь одиночними, попідскакували й інші. — Пухлий, бляха, опусти зброю! — перекинувши миску, верескнув Тюбик. — Тихо, тихо, тихо! — Кацап акуратно вклинився між дівчиною й командиром і спробував відвести ствол автомата вбік, водночас слідкуючи за тим, щоб ненароком не опинитися на лінії вогню. — Геть звідси... — Слова хрипко виривалися з перекривленого рота Пухлого. Дівчина не ворухнулася. — Я сказав: ГЕТЬ! — Йобти, здурів точно! — запанікував Тюбик. — Ви бачили? Зняв із запобіжника! Камаз став за спиною Пухлого і неспішно, розуміючи, що необережний чи надмірно сильний натиск може примусити Мітю смикнути гачок, провів праву руку над плечем молодшого лейтенанта і передпліччям підпер йому горло. — Легше, брате, легше. Побережи набої на росіян. Камаз ступив півкроку назад, тягнучи Пухлого за собою й одночасно розвертаючи його таким чином, щоб направити ствол автомата подалі від Кацапа і дівчини. Тим часом Женя Кацап, наче боксерський рефері, витягнутою рукою відштовхував дівчину: — Все добре, все нормально, ніхто не стріляє, ніхто ні в кого не стріляє. Вона не зрушила з місця, тоді Кацап присів і нахилився, щоб зазирнути у її обличчя, точніше — щоб дівчина зрозуміла, що звертаються саме до неї, і тихо проказав: — Краще йди. Лише після цього візитерка, яка так розлютила молодшого лейтенанта Нагорняка, розвернулась і, згорбившись, пішла назад тією ж дорогою, якою прийшла. Бізон, Камаз і Кацап сіли і продовжили обідати. Тюбик подивився на перевернуту тарілку, сердито сплюнув і пішов курити. Пухлий відійшов від бліндажа і присів на повалене дерево, звідки добре бачив блокпост, але де ніхто не міг роздивитися його обличчя. По щоках молодшого лейтенанта текли сльози. Мітя не хотів воювати. Що вже геть погано — Мітя воювати не вмів. Разом із трьома найкращими товаришами — Назаром, Едом та Олегом — він добровільно пішов на службу 8 ЗСУ відразу після випускних екзаменів в університеті. За рік до того всі четверо закінчили військову кафедру, тож хлопців без додаткової підготовки кинули в зону АТО: спочатку — під Дебальцеве, потім — до Волновахи, а після підписання «миру» в Мінську другий батальйон дев’яносто третьої бригади розтягнули вздовж Кальміусу. Щоправда, одного — найпершого — тижня, проведеного в лавах збройних сил, вистачило, щоб Мітя Нагорняк збагнув, що поспішив із рішенням податися до армїі. Реальність виявилась трохи не такою, як його улюблена «Call of Duty». Водночас — і простішою, і набагато більш страшною. Втім, відступати хлопець через гордість не збирався. Він примусив себе «забути», як наклав у штани під час першого в житті обстрілу; він вдавав, наче його анітрохи не бентежить той факт, що відтоді він не може відірвати голову від землі, коли чує шурхіт, з яким наближаються реактивні снаряди чи міни, і тим більше не здатен командувати взводом у такому стані; він нікому не розповідав, що йому щоночі сняться широко розкриті очі рядового Богаченка, блакитноокого хлопчини з Херсона, якого власноруч викопував із траншеї після обстрілу. Це вже згодом Мітя Нагорняк дізнався, що солдат, який гине в окопі від прямого потрапляння мінометного снаряду, просто не встигає заплющити очі, а тоді, вперше, він не стримався і закричав, побачивши, як Льоха Богаченко витріщається на нього із землі. Відтоді Льоха сниться йому кожної довбаної ночі. Та попри все Пухлий тримався. Тримався значно довше за інших. Молодший лейтенант Нагорняк уперше по- справжньому зірвався 7 вересня 2014-го, на другий день після того, як другий батальйон дев’яносто третьої ОАМБр перекинули на південь Донецької області для підсилення блокпостів уздовж Кальміусу і захисту автомобільної дороги, яка сполучала Маріуполь і Донецьк. Олег, Назар, Ед і Мітя стояли біля траси й обговорювали, хто за які блокпости відповідає, коли з боку Кременівки до них підійшла неохайно вдягнута огрядна жінка років сорока. Чемно привіталася російською, розпитала, як справи, побажала здоров’я і просила триматися. А потім запропонувала поїсти і ще сказала, що носитиме обіди постійно, коли їм сподобається. Назар розкрив простягнутий пакунок. Всередині була чимала каструлька з вареною картоплею і ще теплою запеченою качкою, яка чомусь пахла мигдалем. Охлялі на казенних харчах Ед, Назар та Олег накинулись на птицю. Жінка довго дивилась, як вони їдять, а потім пішла, сказавши, що каструлю забере завтра, коли принесе новий обід. Мітя був єдиним, хто не доторкнувся до м’яса: качка була нафарширована чорносливом, а він з дитинства ненавидів чорнослив. Напхавшись, хлопці відчули дивну слабкість і легкий головний біль. Горло у Назара заніміло ще до того, як він закінчив їсти, але по-справжньому вони перелякались, коли Олега затрусило в судомах, а Назар і Ед почали задихатися. Поки Мітя викликав ротного лікаря, в судомах корчилися всі трос. Хлопців у вкрай важкому стані — приступи ядухи, аритмія, частковий параліч — доправили до шпиталю в Маріуполі, де лікарі відразу поставили діагноз: отруєння ціанідами. Пізніше було встановлено, що трьох молодих офіцерів отруїли ціаністим воднем або, якщо простіше, синильною кислотою. Мітя відбувся переляком, Ед оклигав через місяць, а Назар так і не відновився до кінця. Лікарі не змогли позбавити його так званих залишкових симптомів: постійних лицевих судом, періодичної серцевої аритмії і проблем Із мовленням. Після шпиталю Назар розмовляв, як людина, що перенесла важкий інсульт. Олега лікарі врятувати не змогли. Після похорон Мітя Нагорняк уже без друзів повернувся на передову. А ще він почав піднімати голову над бруствером і дивитися, куди падає випущена бойовиками міна. — 3 —

— Ну що там? — задерши голову, спитав капітан. Напруга зростала, обстріли частішали і щодень ставали більш масованими. У районі Павло- поля, Заможного і Мирного постійно з’являлися розвідувальні групи бойовиків, відтак тридцяти- шестирічний командир третьої роти капітан Юрій Батурин, позивний — Тінь, вирішив особисто вибратися на рекогносцировку. Після поранення в литку, отриманого під Пісками влітку 2014-го, дертися на опору високовольтної ЛЕП він не став і послав нагору Пухлого. — Чотири Т-72, шість «Градів», шість самохідних установок. Здається, «Гвоздики»[1]. — І все? — І все. — За мить Пухлий мотнув головою і виправився: — Ні, чекайте, то «Акації»[2]. Не «Гвоздики», це точно — 152-міліметрові «Акації». — Твою мать, — крізь зуби процідив капітан. За ніч бойовикам пригнали потужне підкріплення: учора танків було лише два, а САУ не було взагалі. — Впевнений, що то «Акації»? — Так. Батурин попервах не повірив. Звідкіля цей салага, що захлинається шмарклями під час кожного обстрілу, може знати, як виглядає самохідна гаубиця 2СЗ «Акація»? — Звідки знаєш? — Я в університеті писав статті про сучасну зброю для журналу «XXL». «Краще б тебе навчили міномет під обстрілом заряджати». — Злазь. — Слухаюсь, капітане! Пухлий опустився до краю драбини і зістрибнув на мерзлу землю. — Якийсь рух біля броні помітив? — спитав капітан, забираючи бінокля. — Ні, просто стоять. Тінь криво посміхнувся: — Чекають нового гумконвою, — розвернувся і закрокував у напрямку блокпоста. — І що будемо робити? — ледве встигаючи за високим командиром, кинув Пухлий. Капітан невдоволено чвиркнув через плече: — Нічого. Пухлий і сам знав, що нічого. Немає наказу. — Я доповім комбату, і все, — доказав Батурин. — А якщо вони завтра попруть на нас? Тінь знизав плечима: — Щось придумаємо. — У нас боєкомплект — на дві години бою! — не відставав Пухлий. Після боїв під Дебальцевим із важкого озброєння у третьої роти лишився один 82-міліметровий міномет 1943 року випуску. Кожен солдат мав по п’ять магазинів із набоями, і лише лічені автомати мали підствольні гранатомети. — Якщо попруть, викличемо на підмогу батальйонну мінометну батарею. А з нею і боєприпаси підвезуть. — А якщо не підвезуть? — Підвезуть. — А якщо все ж таки не підвезуть? Тінь раптово розлютився, спинився і різко розвернувся, через що Мітя Нагорняк ледь не налетів на командира. Зціпивши зуби і спопеляючи набридливого молодшого лейтенанта поглядом, капітан Батурин відчеканив: — Значить, Пухлий, будеш відстрілюватися лайном! — 4 —

— Хто її пустив сюди? — просичав Мітя. Довкола вогнища грілися Бізон, Тюбик, Камаз і ще двоє рядових: сорокарічний Гордій Клименко з Рахова, позивний — Гуцул, і його товариш, схожий на цигана Йосип Куцина, позивний — Мадяр. — Слухай, командире, — почав Гуцул. Довгий, наче смерека, з чорними вусами, він говорив, як індик, — із сильним закарпатським акцентом. — їй нема куди йти. Нехай поїсть, відігріється. — Ми її не гнатимемо, — махаючи головою, підтвердив Паша Білаш. — Так що не кіпішуй і йди в сраку. Подалі від чоловіків на межі світла й тіні, зібгавшись у крихітну, закутану старим одягом грудку, сиділа Ельвіра. На її колінах стояла миска з кашею, біля ніг — чашка з чаєм, але було видно, що дівчина не доторкнулася до їжі. Пухлий повертався з блокпоста і почувався надто втомленим, щоб сперечатися. — Не пускайте її до тарілок. — Хлопець із ненавистю дивився на розмитий силует за багаттям. А потім, уже збираючись іти, стомлено доказав: — Я пристрелю її, пристрелю без попередження, якщо побачу біля польової кухні. — 5 —

Той тиждень, коли Ельвіра Мовчан почала поратися на польовій кухні третьої роти, став першим з моменту поновлення активних обстрілів, протягом якого третя рота обійшлася без «двохсотих». Ще через три тижні — на початку січня, — протягом яких, незважаючи на те що з позицій бойовиків на вісімнадцятий і всі прилеглі до нього блокпости летіло все, що може горіти й вибухати, про дівчину заговорили як про оберіг. За весь цей час третя рота втратила одного бійця — Мадяра. — якому осколком вибило око. Солдати з інших рот, виставлених уздовж лінії розмежування, яку перед черговою імітацією мирних переговорів у Мінську бойовики відчайдушно намагалися відсунути на захід, приходили на неї подивитися, проте дівчина ховалася від чужих чоловіків. Ельвіра й від своїх іноді ховалася, особливо коли хтось із бійців третьої роти напивався, що, будемо відверті, траплялося часто. Дівчина нікому не розповідала, звідки прийшла і чому захотіла допомагати солдатам. Єдиним, кому пощастило її розговорити, став Гуцул. Ніхто не знав, як Гордію це вдалося, напевно, причина була в тому, що він не пив, але їх часто бачили разом. Ельвіра щось тихо розповідала Гуцулу, розповідала, звісно, російською, а він заспокійливо й по-батьківськи розважливо белькотів їй у відповідь індичачим діалектом української мови. Навіть Мадяр не завжди розумів, що говорить Гордій Клименко, Ельвіра — і поготів не розбиралася, та попри це вони чудово ладили між собою: дівчина завше бігла до Гуцула під час обстрілів, ховалася за його спину, коли бачила незнайому солдатню з інших рот, і виплакувалася на його плечі, коли її чимось ображали. Останнє сталося лише раз і більше не повторювалось, оскільки прапорщика першої роти Толю Білянського — шкодливе і жовчне, озлоблене на всіх створіння, — який нагримав на Ельвіру просто через те, що потрапила під гарячу руку, били всією третьою ротою не просто на очах, а за безпосередньої участі капітана Юрія Батурина, били так довго і пристрасно, що після закінчення колективного виховного процесу бідолашний прапорщик Толя став схожим на жертву мордувань, яку щойно звільнили з катівні сепаратистів. Другою людиною, з ким Ельвіра могла би спілкуватися, був... Мітя Нагорняк. Пухлий — єдиний, окрім Гуцула, боєць третьої роти, який принципово не вживав алкоголю. Але дівчина тікала і ховалася, щойно хлопець з’являвся в її полі зору. Молодшому лейтенанту Міті Нагорняку знадобилося кілька днів, щоб змиритися з тим, що ротному повару допомагає напрочуд тиха й малослівна «дівчина, що прийшла зі Сходу». Щоправда, ще днів десять після того він витягував шматки з власної тарілки і кидав батальйонному дворнязі Тузу перед тим, як починати їсти. Зрештою заспокоївся і перестав. Більше того, з часом Пухлий настільки звикся з присутністю Ель- віри, що несподівано для самого себе засумував за дівчиною, коли вона загинула. — 6 —



— Ей, заспокойся, все буде нормально, нічого не станеться з твоїм Гуцулом. Зараз відстріляються, і побіжиш до нього. Пухлий і сам розумів, що заспокоювати йому вдається десь так само, як танцювати балет чи писати вірші, але відчував, що мусить щось говорити. Цього разу обстріл почався настільки раптово, що Ельвіра, яка збирала по окопах брудні тарілки, не встигла перескочити до Гуцула — щойно «зашепотіли» перші міни, Гордій заліг у траншеї, викопаній на тридцять метрів ближче до дороги. Дівчина, згорбившись, сиділа в окопі обличчям до Міті і тремтіла; з темних, схожих на дві масляні плямки очей струменіли сльози. Ельвіра плакала безгучно, не схлипуючи і не рюмсаючи. — Не плач, усе буде добре. — «Які чудові заспокійливі слова, особливо коли зграя п’яних мавп у ліску за сім кілометрів звідси безперервно валить по тобі 120-міліметровими мінами». Пухлий вистромив голову над бруствером. Роззирнувся. Шух-шух-шух-шух-шух-шух-шух! Хтось закричав: — Міна! Капітан праворуч від Міті скомандував: — ЛЯГАЙ! І Мітя знову пригнувся. Команда була зайвою, оскільки після першого ж залпу бійці поховалися в укриттях: їхні шапки ще висіли у повітрі, а вони вже лежали, ввіткнувшись носами в мерзлу землю і накривши голови сплетеними в замок долонями. Після стількох днів на передовій їм не треба було пояснювати, як поводитися, коли по позиціях починає лупити мінометна батарея. БАХ!!! Пухлий краєм ока дивився на заплакану Ель- віру і думав про те, чому в усіх фільмах про війну снаряди наближаються з розкотистим виттям і свистом, хоча в дійсності ледь чутно шурхотять, неначе розрізаючи повітря. Ось знову... шух-шух-шух... пауза... БАХ!!! Цього разу дуже близько. Мітя став на ноги і вистромив носа над краєм траншеї. На голову сипалися грудки землі і дерев’яні скалки. Воронка зяяла за метр від окопу, що йшов уздовж дороги; хлопець бачив, як із пошкодженого брустверу осипається земля впереміш із брудним снігом. «Суки, майже влучили. Ще б трохи лівіше — і просто в окоп». — Всі живі? — крикнув Батурин. В окопі біля дороги хтось глухо застогнав. І перш ніж Мітя встиг усвідомити, що то, напевно, саме та траншея, в якій заліг Гордій Клименко, Ельвіра вискочила з укриття і, по-жіночому потішно задираючи худі ніжки, побігла до свіжої воронки. — Стій! Ти куди?! — жахнувся Пухлий. Дівчина не відреагувала. — Що там? — визирнув капітан, побачив Ельвіру і ледь не загарчав: — Дурепа! Назад! — Гуцул! Гуцул! — загукав Мітя. Але від дороги ніхто не обізвався. Зі сходу донеслося зловісне «шух-шух-шух», попереджаючи про наближення чергового фугасу. — ЛЯГА-А-АЙ!!! — одночасно загорлали з півдесятка глоток: Юра Тінь, Паша Бізон, Мітя Пухлий, Ілля Камаз та інші. І те «лягай!» стосувалося лише дівчини, ніхто з бійців третьої роти опускати голову не збирався. БАХ!!! Міна перелетіла укріплення і вибухнула за спинами бійців, щоправда, не так далеко, як хотілося б. Мітя Нагорняк відчув, як потилицю обсипало землею. Ельвіра була на півдорозі між траншеями. Шух-шух-шух-шух... Їй залишалося не більше десяти кроків. У ту мить, коли Пухлий повірив, що Ельвіра добіжить, встигне пірнути в землю перед тим, як черговий снаряд розірветься, наповнивши повітря смертоносними осколками, дівчина несподівано спинилась. — ЩО ЗА?!. — заревів капітан. В окопі зчинився переполох. Закричали всі відразу, навперебій. — Біжи! — Не стій! — На землю! — Гуцул! Гуцул! Гу-у-уцул, твою мать! Ельвіра не реагувала. Вона випросталась і завмерла, витягнувши руки вздовж тіла і втупившись поперед себе. БАХ!!! Міна рознесла на друзки один із бетонних блоків, що перекривав ґрунтівку перед блокпостом, і Мітя зненацька збагнув, що наступним пострілом вони ії накриють. І тоді Пухлий зробив те, на що ще чотири місяці тому нізащо не відважився б, — кулею вискочив з окопу і понісся через відкриту ділянку до дівчини. Шух-шух-шух... За п’ять метрів від Ельвіри молодший лейтенант Нагорняк усвідомив, що не встигне добігти. Закриваючи руками голову, хлопець витягнувся на землі за півсекунди до того, як осколково-фугасний снаряд торохнув у бруствер за двадцять кроків ліворуч. На щастя, міна рвонула відразу. Бойовики могли налаштувати детонатор на затримку, тоді вона відскочила б від землі і вибухнула в повітрі, накривши всіх, хто опинився поряд, саваном з осколків. Коли снаряд розривається в момент контакту із землею, осколки розлітаються направленим угору конусом і не зачіпають того, хто притискається до землі. БАХ!!! Двома осколками Ельвіру ледь не розрубало навпіл і кинуло на Пухлого. Хлопця оглушило вибухом, утім, він знайшов у собі сили стати на ноги, схопити дівчину під пахви і затягти в окоп. Він думав про те, що черговий снаряд не забариться, намагався відчути, чи немає поранень на тілі, дивувався восковій податливості її тіла. Розмазуючи теплу кров по заліплених брудом штанях і куртці, Мітя Нагорняк перевернув Ель- віру обличчям до себе. Неправдоподібно темні, маслянисті й ще вологі очі не рухалися і зазирали вдалечінь, повз нього, напевно, подумав Пухлий, розглядаючи хмарки, що безтурботно плили на десятикілометровій висоті над подзьобаною воронками землею. І хоч Ельвіра ще була жива, Мітя зрозумів, що вона більше не повернеться з тих країв, на які задивилися її очі. — 7 —

— Це вона... — Пухлий відбивався, намагаючись вирватися з обіймів Бізона. — ЦЕ ВОНА! — закричав він. — Я впізнав її! Іллі Камазову вдалося вирвати у Міті автомат, коли все почалося. Щоправда, якби не Паша Білаш, Пухлий задушив би її голими руками. Бізон витягнув молодшого лейтенанта на дорогу, де його обступили інші бійці. Та попри все Мітя не полишав надії вирватися. — Пустіть мене, суки! — На губах з’явилася піна. — Невже ви... Як ви... не... Бляха, це ВОНА! ВОНА! Камаз показав водію маршрутки, що той може рушати. Двигун захурчав, і автобус почав набирати швидкість, підскакуючи на нерівній дорозі. Перелякані пасажири недобрими поглядами проводжали знавіснілого українського офіцера. На галас підбіг капітан Батурин. — Що трапилося? Бізон, який досі стримував Пухлого, знизав плечима. — Вона нахилилася... нахилилася і тихо спитала... спитала у мене... — з жахливим хрипом виштовхуючи слова, намагався пояснити Мітя, — чи сподобалася... нам... качка... вона... спитала мене... капітане, це була ВОНА! Юрій Батурин зиркнув услід маршрутці, що швидко віддалялася, прямуючи до села Заможне. Під Заможним стояли танки бойовиків, і ризикувати солдатами, щоб наздогнати автобус, він не збирався. — Заспокойся, Пухлий, — спокійно наказав командир роти. — А ти, — кивнув Камазу, — віддай йому зброю. — Капітане... — прохрипів Мітя. — Замовкни, — обрубав Батурин. Пухлий заскреготав зубами, округлі щоки покрилися багряними плямами: — Чому я маю мовчати? Чому ми маємо мовчати? Що це, блядь, за війна така?! Вони закидають нас мінами і снарядами, підсилають своїх відьом з отруйною їжею, а ми повинні мовчки посміхатися у відповідь? ВОНА СПИТАЛА, ЧИ СПОДОБАЛАСЯ МЕНІ ЇЇ КАЧКА! Чому я не можу її... — Він захлинувся. — Чому, капітане?! Що ти на це скажеш? ЧОМУ?!! — Останню фразу Мітя прогорлав в істериці. — Бо ми не вони. — Капітан Батурин стиснув плече молодшого лейтенанта і добряче струсонув. — Почув мене, Пухлий? Ми не вони.


1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка