Волонтери. Мобілізація добра



Сторінка7/7
Дата конвертації21.02.2016
Розмір1.2 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

Сергій Жадан
Чому мене немає в соціальних мережах
(3 книги «Життя Марії»)


Голка

Антон, тридцять два роки,


в статусі було вказано, що живе з батьками.
Православний, хоча до церкви не ходив,
закінчив університет, іноземна — англійська.
Працював татуювальником, мав свій почерк,
якщо можна так сказати.
Через його вмілі руки й гостру голку
пройшов не один натовп місцевих.

Коли все це почалось, багато говорив про


політику та історію, почав ходити на мітинги,
пересварився з друзями.
Друзі ображались, клієнти зникали.
Боялись, не розуміли, виїжджали з міста.

Найкраще відчуваєш людину, торкаючись її голкою.


Голка жалить, голка зшиває. Під теплим
металом таке податливе полотно жіночої
шкіри й такий цупкий світлий брезент
шкіри чоловіків. Протинаєш чиюсь
оболонку, випускаєш із тіла оксамитові
краплі крові, б’єш, б’єш, вибиваєш
янголині крила на покірній поверхні світу.
Б’єш, б’єш, татуювальнику, адже ми покликані
наповнювати цей світ сенсом, наповнювати його
кольорами. Б’єш, татуювальнику, цю
обшивку, під якою душі й хвороби —
те, чим ми живемо, заради чого вмираємо.

Хтось розповів, що його підстрелили на блокпосту,


вранці, зі зброєю в руках, якось випадково —
ніхто нічого не встиг зрозуміти.
Поховали в спільній могилі — їх там усіх так і ховали.
Особисті речі передали батькам.
Статус так ніхто й не правив.

Прийде час, і яка-небудь наволоч


обов’язково буде писати про це героїчні вірші.
Прийде час, і яка-небудь наволоч
скаже, що про це взагалі не треба писати.

Пошуковик

Довго її розшукував. Номер вона змінила,


з міста втекла, соціальними мережами
не користувалась. Через знайомих знайти
не вдалося, через церкву теж.
А потім сама написала, про справи,
про переїзд, про нові обставини, про звикання.

Розповіла про брата, думаю, заради цього й писала —


щоби розповісти про брата, про його смерть.
Мабуть, зверталась із цим не лише до мене, принаймні —
не до мене першого. Надто вже спокійно
писала. їх накрили, писала, всіх разом, одним
залпом. Потім наші повернулись, хотіли
забрати загиблих. Вірніше — те, що від них
лишилось. Найтяжче було з ногами. В кожного
має бути по дві ноги. Вони їх так і складали —
щоби в кожного було по дві ноги, бажано —
одного розміру.

Брат займався музикою. Мав хорошу гітару.


В нього її постійно позичали.
Ось що з нею тепер робити? — питала вона. —
Я брала, пробувала грати, порізала пальці з незвички.
Дуже боліло. Досі не заживає.

Секта

Андрій і Павло, адвентисти, студенти.


Тато-підприємець підтримував громаду,
вони звикли ставитись до церкви,
як до частини свого життя —
бували там щодня, допомагали
робити ремонт, викладали фото в мережі,
дякували за підтримку.

Їх і за мирних часів вважали сектантами,


а коли все це почалось — просто влаштували
на них полювання. Хтось виїхав, хтось сховався.
А їх обох схопили. Тримали в підвалі,
примушували ховати загиблих, копати могили.
Вони хотіли відкупитись, боялись, плакали.
Їх перевели до іншої ями. Потім просто забули
про них, ніби їх і не існувало.
Сиділи в чорному підвалі, слухали темряву,
спочатку молились, потім кинули —
соромились одне одного.

Віру і втрачаєш тоді, коли випадає


можливість за неї померти, а ти цією
можливістю не встигаєш скористатися.
Нащо віра тому, хто бачив, як усе виглядає насправді?
Нащо вірити в те, що не має для тебе
жодного значення?
Ніхто не говорить, що було зі святими, в яких
на тілі відкривалися стигми. Що було з цими
стигмами? Вони самі собою закривалися,
як троянди надвечір? Чи довго кровоточили,
гноїлись, боліли під бинтами?
Чоловіки зі сліпими від темряви очима
приходили до госпіталю на перев’язку,
стискали зуби, коли сестра відривала їм
від рани засохлі бинти й свіжа кров
проступала на темній шкірі. Просили
знеболювального, бодай якогось.
Але не існує жодного знеболювального
від того, що в них болить, не існує.

Чеченка

Юра,
вже за сорок,


історик за освітою,
 соціальний працівник.
Сидить у мережі,
відслідковує рвані кроки історії.
Пише блог від імені чеченки,
вигадав собі таку снайперку,
живе тепер її життям.

Пише про її віру,


пише про її сумніви,
пише про її вразливість,
робить зарубки на її прикладі:

це ось — ворог-отець,


це ось — ворог-син,
це — дух святий, теж ворог,
теж вартий, аби про нього
згадали в загальному
розстрільному списку,
 за яким замовляє молитви
невидима снайперка.

Світ — поштовий мішок,


зашитий колючим дротом.
Прорвеш — полізуть із
дитячих сорочок та рушників
чорні жаби й вужі.

Нам ніколи не дізнатись,


хто стояв у розпалених натовпах,
готових рвати ніжну тканину
чужого тіла.
Нам ніколи не дізнатись,
кого в цих натовпах не було.

Вести тебе


нічними дорогами
між трави та вугілля,
робити нечутними
твої кроки в легких
професійних кросівках,
виводити до джерел,
в обхід натоптаних
коров’ячих стежок,
лишати для тебе на ранок хліб,
загорнутий у вороже
знамено.

Зранку він


перечитує написане.
Іноді щось додає.
Іноді править.
Голиться, ріже шкіру
старими станками.

Але крові немає.


Зовсім немає.
І смерті теж немає.

Псих

Міста шкода, — говорить він. — Знищать його.


Як Содом і Гоморру, — додає.

Його брат лежить в інтернаті для психічно хворих.


Кілька днів тому інтернат захопили.
Поставили міномети на подвір'ї

Він провідує брата. Сидять на лавочці, під яблуневим


гіллям. Зовні подібні — обоє в спортивних костюмах,
обоє коротко стрижені. Лише в одного в руках
мобільний телефон. Хоча зв’язку в місті все одно немає.

Автоматники не звертають на них уваги.


Вони теж на них не звертають.

В дитинстві він брата соромився, ніколи не говорив


про нього, ніколи не брав із собою. Знаєш,
як це — коли в твоїй родині псих? Тато нормальний,
мама нормальна, ти теж нормальний, але є
один псих. Справжній псих. Псих. У твоїй родині.
А значить, і на тебе теж падає підозра.

Коли підріс, просто перестав звертати на брата увагу.


Ніби його й не було. Так буває, коли йдеш вулицею
і помічаєш боковим зором щось неприємне,
щось таке, що викликає страх і відразу, наприклад —
розірвану тварину, але знаєш —
якщо туди не дивитись, то ніби нічого й немає,
ніби все гаразд.

Ось так і тепер — сидять разом, мовчать,


і ніхто на них не звертає увагу. Ніби їх
і немає. Хіба мало їх тут лишилось —
тих, хто так і не вибрався,
тих, хто лежить на узбіччі,
ніби розірвана тварина.

Керівництво інтернату давно розбіглось.


За хворими доглядають кілька прибиральниць.
Старі жінки, які пропрацювали
тут ціле своє життя. Шестеро чи семеро.
Не так і мало для міста-мільйонника.

Мародер

Погана біографія,


з таких біографій роблять ранкові новини.
Старий його замерз у грудні, в порожньому трамваї,
в мами проблеми з цукром.
Незакінчене технічне, два роки на обліку,
випалене йодом горло,
розірване арматурою вухо.

Про що ти мріяв усі ці роки?


Чого хотів?

Все, чого він хотів, лежало


в найближчому торговельному центрі.
Зламати його було — ніби зламати
печатки на папських грамотах.

«Я ніколи, — писав він, — не мав такої


кількості грошей, аби купити
все, що мені хочеться. Завжди щось
відкладав на кращі часи.
Лише тепер зрозумів, що кращих
часів не буде.

Ти теж народився тут.


Ти знаєш, як воно все.
Скажи слідом за мною:
життя — жорстоке й несправедливе,
життя — безнадійне й коротке,
життя — безрадісне й підле.
Той, хто нічого не має, —
нічого й не матиме,
той, кому немає чого втрачати, —
нічого не втратить».

Тут давно ніхто не чекає на кращі часи.


Тиху мовчазну смерть тут ніхто не відрізняє
від решти жінок.
Добре серце, хворі легені —
живеш із нею, тому що любиш,
помираєш тому, що живеш із нею.

«Спасибі, що пишеш, — дякує він,


— спасибі, що пишеш».
«Немає за що», — відповідаю я.
Справді — немає за що.

 

Плеєр

Саша, тихий п’яниця, езотерик, поет.
Ціле літо просидів у місті.
Коли почались обстріли — здивувався,
став дивитися новини, потім кинув.
Ходить містом, не вимикаючи плеєра,
слухає різних динозаврів,
натикається на спалені машини,
на розірвані тіла.

Нам залишаться від цілої історії,


від світу, в якому ми жили,
слова та музика кількох геніальних
чоловіків, що марно намагалися нас
усіх застерегти, намагалися щось пояснити,
але нічого не пояснили, нікого не врятували,
лежать на цвинтарях,
із їхніх геніальних грудних кліток
ростуть тепер квіти й трава.
Більше не лишиться нічого —
лише музика, лише спів, лише голос,
що примушує любити.

Можна ніколи не обривати цю музику.


Слухати космос, заплющивши очі.
 Думати про китів у нічному океані.
Більше нічого не чути.
Більше нічого не бачити.
Більше нічого не відчувати.
Окрім запаху, звісно.
Окрім трупного запаху.

 

Капелан

Ігор, капелан, тридцять років,
але не голиться, щоби виглядати дорослішим.
Всі хочуть виглядати дорослими, серйозними.
Тим більше в тридцять.
Вік, у якому можна загубитись.
Небезпечний вік. Навіть для капелана.
Дивно сповідувати чоловіків,
які так уперто й послідовно порушують усі
Господні приписи. Обпалюють шкіру об розпечений
метал, обпалюють губи тютюном, курять
на вітрі, оглушені, розгнівані.
Недопалки летять у мокру траву —
хрестики, іконки, мастило під нігтями,
вимикають телефони,
йдуть до сповіді.

Розповідають йому свої секрети, діляться бідами.


Він би вже й не слухав цього всього, але що мас робити.
Кожен гріх — ніби камінь із морського побережжя.
Розгнівані чоловіки кладуть йому ці камені в долоню —
кожен свій теплий камінь, довго ношений у кишені.
В нього вже повні торби цього каміння,
він уже ледве волочить його за собою.
А вони все приходять і приходять,
приносять свої камені,
передають йому,
ніби щось найголовніше.

Постійно, вже стільки днів.


Докурюють, жартують, стають у чергу,
бояться не встигнути.
Всі встигнуть.
Ніхто не запізниться.

 

Шпигун

Володя, двадцять п’ять років,
лікар, психолог,
веде відеоблог, вчить правильно
ставитись до життя,
отримувати радість від щоденних речей,
пояснює прості слова,
просіює негативну енергію,
ніби важкий річковий пісок.

Два місяці тому потрапив у полон.


Знайшли камеру, звинуватили в шпигунстві.
Жодних шансів вийти, сидітиме
до Страшного Суду.

Лежить у бетонному мішку, на матраці,


накритий ковдрою, одягнений у чужий светр
із рештками крові, лежить поруч із якимось
темним-темним, боїться навіть подивитися
в його бік, лежить, а темний його доконує:
Щоденні речі, шпигуне, — натільна білизна, вчорашній хліб.
Господній задум, шпигуне, — колюча ковдра, пропахла дощами.
Ховайся під неї, шпигуй, винюшуй, видивляйся.
Підглядай за вітчизною, спробуй побачити щось таке,
що вона від тебе вперто ховає,
чим ніколи не ділиться, підглядай у світлу шпарку,
за якою чиниться правосуддя.

Святе сімейство ховається за дверима вихолодженого житла.


Пройма розбитих дверей запнута колючою ковдрою.
Наскільки стане тепер нашого вміння
розуміти прості слова, не дорікати нікому за відсутність
тепла, за розтривожене світло?

Прийде час — самі покличуть, і тебе, шпигуне,


і всіх нас, покличуть, з речами, з ковдрами, з рештками болю.

Підемо в сині сніги,


підемо в червону ніч,
будемо йти на світло з небесної шпарки,
будемо поспішати до Страшного Суду.
Судіть нас, судіть, судді, позбавляйте надії,
судіть нас, судіть, судді, посилайте
на виправні роботи.

Виправлені, настрашені,


говоримо прості слова,
хапаємо сухими устами гарячий сніг,
хапаємо останній сніг,
золотий.

 

Носоріг

Півроку вона тримається.
Півроку розглядає смерть,
як носорога в зоопарку —
темні складки,
важке дихання.
Боїться, але не відводить погляду,
не заплющує очей.

Страшно, дуже страшно.


Так і повинно бути.
Смерть страшна, вона лякає.
Страшно відчувати сморід червоного місяця,
страшно дивитися, як робиться історія.

Півроку тому все було цілком інакше.


Півроку тому всі були іншими.
Нікого не лякали зірки,
що падали до водосховищ.
Нікого не насторожував дим,
що підіймався з розламів у чорному ґрунті.

Серед нічної вулиці,


серед гамору та вогнів,
серед смерті й любові
вона заривається обличчям йому в плече,
б’є його відчайдушно кулаками,
плаче, скрикує в темряві.
Я не хочу, каже, всього цього бачити,
я не можу все це в собі носити.
Навіщо мені стільки смерті?
Куди мені її дівати?

А куди дівати смерть?


Носити її за спиною,
мов циганське дитя —
ніхто не любить його,
і воно нікого не любить.
Любові так мало,
любов така беззахисна.

Плач і розбивай темряву своїми теплими руками.


Плач і не відходь від нього ні на крок.
Світ ніколи не буде таким, як раніше.
Ми нізащо не дозволимо йому
бути таким, як раніше.

Все менше освітлених вікон на холодній вулиці.


Все менше безтурботних перехожих
коло вітрин магазинів.
В пекельній осінній пітьмі остигають поля і ріки.
Загасають під дощем багаття.
Замерзають серед ночі міста.

notes

1

2С1 «Гвоздика» — 122-мм самохідна полкова гаубиця, розроблена в СРСР наприкінці 1960-х років, випускалась на Харківському тракторному заводі ім. Серго Орджонікідзе. Активно поставляється Російською Федерацією бойовикам невизнаних ДНР і ЛНР.



2


2СЗ «Акація» — 152-мм дивізійна самохідна гаубиця, розроблена в СРСР наприкінці 1960-х років. Серійне виробництво тривало до 2006 року, за цей час випущено понад 4000 одиниць. Активно поставляється Російською Федерацією бойовикам невизнаних ДНР і ЛНР.
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка