Всеволод Нестайко Агент сд розділ I сімейна справа Милочки Петриківської



Сторінка1/3
Дата конвертації05.03.2016
Розмір0.75 Mb.
  1   2   3
Всеволод НестайкоРозділ IРозділ IIРозділ IIIРозділ IVРозділ VРозділ VIРозділ VIIРозділ VIIIРозділ IXРозділ XРозділ XIРозділ XIIРозділ XIIIРозділ XIVРозділ XVРозділ XVIРозділ XVIIРозділ XVIIIРозділ XIX

Всеволод Нестайко
Агент СД


Розділ I


Сімейна справа Милочки Петриківської.

Милочка Петриківська, завжди безтурботна й усміхнена, перша красуня шостого «б», в яку по черзі закохувалися всі хлопці класу, раптом перемінилася. У понеділок прийшла до школи заплакана і сумна. На всі розпитування тільки махала рукою і одверталася. За весь день ні разу не усміхнулася. Навіть коли Вова Шпиндель, намагаючись її розвеселити, став на парті догори ногами. — Понеділок — важкий день, — заспокоїв Вову Шурик Дармовис. Але й у вівторок Милочка була заплакана й сумна. — Мовчить, нічого не каже, — розгублено розводила руками Оксана Фіцелович. На парті догори дригом стали вряд Вова Шпиндель, Шурик Дармовис, Шеня Кисіль і Вітасик Дорошенко. Але Милочка навіть голови не підвела. А коли й у середу Милочка прийшла до школи заплакана, шостий «б» вже не на жарт стурбувався. Що таке? Що сталося? Яке горе? Може, хтось помер, у тюрму посадили абощо? Проте Слава Порохня, що жив з Милочкою в одному будинку, запевняв, що ніякого горя в родині Петриківських нема. Усі живі-здорові, на волі, ніхто не вмер, навіть не захворів. Якби щось таке сталося, було б відомо. Тато Милоччин, Сергій Терентійович Петриківський, був професор, доктор наук, вчений-мікробіолог. Ще й громадський діяч. Часто виступав по радіо, по телебаченню з лекціями про охорону навколишнього середовища, друкував статті з екологічних проблем у газетах і журналах. Якби з ним щось сталося, справді було б відомо, навіть з газет. Тоді що ж таке з Милочкою? Щось особисте? Може, закохалася нещасливо? Ні, це абсолютно виключено! В неї закохувалися. Вона — ніколи. Що ж таке? Розгадка наступила тільки в суботу. Причому сталося це так несподівано, що Женя Кисіль і Вітасик Дорошенко були просто приголомшені. Бо… Але давайте все по порядку. У суботу після першого уроку Милочка Петриківська, проходячи повз парту Жені й Вітасика, нишком поклала їм складений вчетверо аркушик паперу. Вітасик роззявив рота, прихлопнув аркушик спітнілою долонею і закам'янів. Клас уже спорожнів, усі вибігли в коридор, а Вітасик все ще сидів нерухомо, поклавши на парту руки, як той сфінкс єгипетський. — Що таке? — пошепки спитав Женя, який не бачив, що поклала на парту Милочка. — За-записка… по-моєму, — прошепотів Вітасик. — Ану! Вітасик тремтячими руками похапцем розгорнув аркушик. Так, то була записка. «Ж. і В.! Мені треба з вами поговорити. Після школи у сквері біля ведмедів. Тільки нікому! Будь ласка! Добре? М.» Тепер за партою сидів уже не один сфінкс, а два. Я думаю, що й ви, одержавши таку записку від першої красуні у класі, на якусь мить закам'яніли б. Наступної миті вони схопилися, вискочили з-за парти і побігли в коридор. Милочка самотньо стояла біля вікна й дивилася на шкільне подвір'я. Враз обернулася, побачила хлопців і, почервонівши, насупила брови — стривайте, мовляв, не викажіть мене. Хлопці спинилися з розгону, перезирнулися, теж почервоніли, потім глянули на Милочку і мовчки разом кивнули: розуміємо, мовляв, не турбуйся, все о'кей, у сквер прийдемо. Ех, яка ж то мука пекельна терпіти аж чотири довжелезних уроки! Женя й Вітасик раз у раз оберталися до Милочки і, коли вдавалося перехопити її погляд, мовчки смикали головами, киваючи. Милочка червоніла і опускала очі. І Женя і Вітасик — обидва в той день одержали незадовільні оцінки. Женя по хімії, Вітасик по географії. Хоча обидва домашні завдання готували. Але зосередитися і зібрати думки докупи не могли ніяк. Ну які могли бути у голові альдегіди або корисні копалини, коли увесь організм був сповнений трепету і чекання! І от нарешті продзвенів дзвінок з останнього уроку. У глухій алеї скверу, що біля школи, стояла велика гіпсова скульптура — ведмеді на дереві. Щовесни скульптуру заново фарбували і кожного разу іншою фарбою. Торік ведмеді були сірі, а цієї весни стали жовтими. До тих жовтих ведмедів і прибігли Женя й Вітасик. Милочки, звичайно, ще не було. Де ви бачили, щоб красуні приходили на побачення першими? Зате був якийсь вусатий старшокласник, який сидів на лавочці біля ведмедів і пахкав сигаретою. Побачивши хлопців, він чвіркнув крізь зуби й мовчки смикнув головою — геть, мовляв, звідси! Хлопці одвернулися, удавши, наче не розуміють. Старшокласник тихо свиснув і сказав англійською мовою: — Донт ю андерстенд? Гоу хоум! Женя з Вітасиком глянули один на одного. У кожного в очах була відчайдушна рішучість — триматися до кінця. — Ніхт ферштеєн! — сказав Женя. — Неблагородно поводитесь, пацани, — несподівано миролюбно сказав старшокласник. — Я тут чекаю одну людину. — Ми теж! — задерикувато сказав Вітасик. Старшокласник зареготав. — Ваше щастя, що моя людина вже йде. А то дав би і одному й другому такого копняка, що полетіли б у космос. Рано починаєте, шмарогузи. Людина старшокласника була у міні-спідниці, підмальована і теж із сигаретою. Обнявшись, вони пішли по алеї, озираючись і регочучи. Милочка прийшла хвилин через десять. Видно, вона чекала, поки розійдуться додому однокласники. Хлопці нічого її не питали, тільки мовчки, нетерпляче дивилися. Вона сіла на край лавки осторонь від них. Зітхнула. Видно, їй важко було почати розмову. — Я… мені… — нарешті вимовила вона. — Ви ж… знаєте тих міліцейських капітанів… А він не хоче звертатися до міліції. Категорично… Хлопчики, допоможіть мені, — підборіддя у неї затремтіло, на очах з'явилися сльози. — Що?.. Хто не хоче звертатися?.. Що трапилося?.. Що треба?.. — перебиваючи один одного, підсунулися на лавці до неї Женя й Вітасик. — Тато… не хоче… Продав машину… і гроші всі з книжки зняв… і каже, що загубив… Начебто хотів купити нову дачу на Десні, їхав на катері, тримав у руці дипломат, ручка одірвалася, і дипломат упав у воду. А ми з мамою не віримо. Нам здається, що він… що його хтось шантажує… що він оддав гроші якимсь рекетирам… Я так боюсь!.. Хлопчики! Що робити?.. Я просто не знаю… — вона знову заплакала. Хлопці перезирнулися. Он воно що! — А… скільки грошей було? — спитав Вітасик. — Багато, — схлипнула Милочка. — Сорок тисяч. Все життя… І машину ж продав… — А до водолазів, майстрів підводного плавання не зверталися? — спитав Женя. — За такими грошима можна й… — Я теж вважаю. А він не хоче. Каже, там течія швидка, глибоко, все одно у мул затягло… Нічого, каже, проживемо без дачі й без машини. Мільйони людей живуть без дач і без машин… — Взагалі, звичайно, — підхопив Женя Кисіль. І в його і у Вітасикових батьків не було ні дачі, ні машини. — Та хіба я про дачу, про машину! — скривилася Милочка. — Мені… мені тата жалко. Якщо це рекетири, вони ж і далі можуть вимагати… І взагалі… — Взагалі, звичайно, — зітхнув Вітасик Дорошенко. — То що ж робити?.. — розгублено закліпала своїми довгими віями Милочка. — Якщо тато нічого не говорить, то… — Вітасик знизав плечима. — Як же дізнаєшся? — Женя теж знизав плечима. — Чи рекетири, чи не рекетири? — Але ж є у міліції якісь методи. Мусять бути… — Милочка з надією подивилася на хлопців. — Я й подумала… Може, ви поговорите, порадитесь із своїми капітанами. Тільки так, щоб тато нічого не знав. Хлопці перезирнулися. Справа була явно безнадійна. Але просила Милочка. Милочка Петриківська!.. Зверталася до них у такій інтимній особистій сімейній ситуації. Хіба можна було відмовитися? — Ну, гаразд! — сказав Женя. — Ми поговоримо! — сказав Вітасик. Розділ II


Інцидент в ощадкасі.

Любов Іванівна, контролер ощадкаси, гарна і привітна жінка не першої, як то кажуть, молодості (років за п'ятдесят), звівши голову, усміхнулася: — О! Ми вас уже чекаємо. Доброго ранку, Всеволоде Казимировичу! Давайте вашу книжку. Касирка Олечка, гарненька і молоденька, теж звела голову й усміхнулася постійному клієнтові: — Здрастуйте!.. Щось, мабуть, купуєте? Фундаментальне? Всеволод Казимирович чогось не усміхнувся, як завжди, а невдоволено скривився. — Олечко! Не задавай нескромних питань! Будь ласка, — насупила брови Любов Іванівна. Олечка знітилась, почервоніла і опустила очі. Всеволод Казимирович теж знітився, але не почервонів, а навпаки — зблід. І, наче вибачаючись, промовив: — Та ні! Нічого-нічого… Не купую, Олечко. Позичаю, Шкільному товаришу. — Таку суму?! — здивовано виструнчилась на стільці Любов Іванівна. — А що зробиш?.. Купує кооперативну квартиру. Сімейні обставини. Нова сім'я. Молода дружина, — тільки тепер він усміхнувся, та й то якось вимучено, невесело. Любов Іванівна несхвально похитала головою: — Пробачте, це, звичайно, не моя справа… Але, мені здається, вам не слід було б цього робити. Якщо я правильно зрозуміла, ваш товариш покинув дружину, з якою прожив багато років, дітей, і збирається почати життя спочатку. Причому на чужі гроші. Всеволод Казимирович знову скривився і не відповів. — А по-моєму, Всеволод Казимирович робить дуже благородно. Я схиляюся перед ним. Підтримати чиєсь кохання, сприяти чужому щастю — це… — Олечка говорила пристрасно, як на сцені. — Щастя на чужому нещасті — це злочин! — перебила її Любов Іванівна. — От правду кажуть, ніколи старші, — Олечка хотіла сказати «старі», але вчасно виправилася, — ніколи старші не зрозуміють… — Будь ласка, я вас прошу, будь ласка! — перебив її тепер уже Всеволод Казимирович, нервово озираючись. За ним уже стояло в черзі кілька чоловік. — Ви казали, будете брати акредитиви? Але краще, по-моєму, чеки, — сказала Любов Іванівна і звернулася до черги. — Вибачте, будь ласка, хто поспішає, не стійте. Доведеться зачекати. У нас буде довга операція. Двоє з черги, невдоволено буркнувши, пішли, троє лишилося. Всеволод Казимирович виявляв явне занепокоєння, весь час оглядався, нервово позирав на годинник. Любов Іванівна і Олечка більше не говорили нічого. Працювали мовчки. Тільки після того як Всеволод Казимирович пішов, обстановка в ощадкасі трохи розрядилася. — Пощастило комусь! — мрійливо усміхнулася Олечка. — А комусь ні, — зітхнула, але одразу ж усміхнулася Любов Іванівна, тепер уже до наступної клієнтки, підфарбованої бабусі у крислатому капелюшку: — Здрастуйте, дорога Ангеліно Іванівно! Вибачте, що довелося чекати. Член-кореспондент Стародуб ще вчора замовив велику суму, їде сьогодні до Москви… довелося оформляти. — Нічого, мені поспішати нікуди. Хай молоді поспішають… Проте не поспішала, мабуть, лише одна Ангеліна Іванівна. Всі інші кудись поспішали. Майже весь день в ощадкасі була черга, і Любові Іванівні та Олечці ніколи й вгору було глянути, не те що продовжити свою дискусію. Тільки десь годині о п'ятій на кілька хвилин ощадкаси спорожніла, і вони змогли трохи перепочити. І в цей момент двері прочинилися і спершу забіг великий попелястий пудель, а за ним велично впливла дебела пещена дама. Це була дружина члена-кореспондента Всеволода Казимировича Стародуба Ірина Семенівна, «кореспондентша», як її називали поза очі сусіди й знайомі. Була вона ровесницею Любові Іванівни, але виглядала набагато молодшою. Бо дуже дбала про свою зовнішність. Тричі на тиждень ходила до масажиста, двічі до косметички, і це, звичайно, давало наслідки. — Здрастуйте, Ірино Семенівно, голубонько, — люб'язно привіталася Любов Іванівна. — Ви прекрасно виглядаєте… Як завжди… — Ах, яке там… Здрастуйте! — вона махнула рукою. — Оце з аеропорту. Проводжала свого. — Полетів? — Та! Так не люблю, коли він літає!.. Не довіряю тим літакам. Але він уперся. — Ну що ж, може, й правильно. Краще не ризикувати. Ніч у поїзді… Хоч і чеки, але такі гроші… — Які гроші?! — «Кореспондентша» застигла з роззявленим ротом. Любов Іванівна спохопилася, безпомічно глянула на Олечку, але було вже пізно. — Він що… зняв з книжки?.. — «Кореспондентша» не договорила, очікувально вп'явшись очима в Любов Іванівну. — Ой! Ми ж не маємо права… таємниця вкладу… — ледь чутно пролепетала Любов Іванівна. — Ви що — мене не знаєте?.. Скільки він зняв? — Вона була бліда як стіна. Любов Іванівна знову подивилася безпорадно на Олечку, шукаючи підтримки. Олечка підняла догори плечики і затрусила з боку в бік головою. — Скільки? — трагічним голосом повторила «кореспондентша». — С-сорок тисяч… — не сказала — видихнула Любов Іванівна. В цю мить двері розчинилися, і до ощадкаси з сміхом увірвалися троє молодих хлопців, певно, студенти. Далі продовжувати цю розмову було неможливо. Ірина Семенівна ображено стулила губи і, не попрощавшись, пішла до дверей. Вона виходила з ощадкаси згорблена, жалюгідна, постаріла на двадцять років. Пудель вискочив за нею, підібгавши хвоста. Ощадкаса знаходилась у будинку, де жив з батьками Женя Кисіль. Розділ III


Невдача. НЛО. Дядько Бориса Івановича.

Капітана Горбатюка у райвідділі не було — поїхав розслідувати розбійний напад на кооперативне кафе, що стався сьогодні вночі. Хлопці чекали години дві, але марно. — Він може й до вечора не повернутися, — сказав черговий. — Розбійний напад — це вам не жарти. Детальний огляд місця події, збір речових доказів, опит свідків… Це все вимагає уваги й часу. А у вас щось серйозне? Може, мені доповісте? — Та ні, вибачте… — зам'явся Женя. — Нам до капітана. Особисто, — сказав Вітасик. — Ну дивіться… — хлопцям здалося, що черговий образився. Він був новою людиною у райвідділі, і нічого не знав про дружні стосунки Жені й Вітасика з капітаном Горбатюком. Почекавши ще трохи, хлопці вийшли на вулицю. — Взагалі то дохле діло, — сказав Вітасик. — Ну чим може допомогти капітан? Якщо це навіть і рекет, а потерпілий сам не хоче розслідування, що ти зробиш? — Нічого, — погодився Женя. — Та й не до того тепер. Раз у нього розбійний напад. — Але ж ми сказали, що подзвонимо. Вона чекає… — І капітан Попенко у відрядженні… — зітхнув Женя. — Давай все-таки подзвонимо. І скажемо як є. А то вона подумає, що ми просто не захотіли. Образиться. Вони зайшли в автоматну будку, набрали номер. Милочка не образилася. — Ну що ви, що ви! Не виправдовуйтесь! Коли зможете… тоді й… Спасибі! Ідіть готуйте уроки. А то завтра контрольна з математики. До побачення! Як це приємно, коли перша красуня в класі, яка ще вчора задирала кирпу і навіть не дивилася у ваш бік, говорить з вами так лагідно й привітно! — Треба-таки буде їй допомогти, — сказав Женя. — Авжеж, треба! Та чи зможемо? — невпевнено відповів Вітасик. — Самі ні, звичайно. А з допомогою Анатолія Петровича та Степана Івановича… — тут Женя замовк, бо раптом побачив, що назустріч їм біжить Шурик Дармовис — переляканий, розгублений, очі горять, наче за ним сто вовків женуться. — Ой!.. Ой!.. Ой!.. — задихаючись, тільки й спромігся вигукнути Шурик, наскочивши на хлопців. — Що таке? — Що з тобою? — Женя й Вітасик не одразу одержали відповідь. Шурик тільки тикав рукою назад у небо і ойкав. Нарешті вигукнув, віддихавшись: — Там!.. НЛО бачив!.. На власні очі!.. Клянусь!.. Оно-но!.. Ще видно!.. Дивіться! Хлопці подивилися туди, куди він показував, і ледь устигли помітити на крайнебі миленьку білу цятку, що сховалася за хмари. — Та яке НЛО! Звичайнісінький літак, мабуть, — сказав Женя. — «Літак»! Що я, літака упізнати не можу? — пхикнув Шурик. — То ви просто не побачили, бо вже далеко було. А я отак-о бачив, майже над головою. Сріблястий довгастий предмет. Без крил. Схожий на маленький дирижабль. — Так, може, й був дирижабль, — сказав Вітасик. — «Дирижабль»! — знову пхикнув Шурик. — Хіба дирижабль так літає? Раз! — і за мить півнеба. І знову завис. Бачачи, що хлопці недовірливо перезираються, Шурик махнув рукою: — А! Ну вас! Хоми невірні! — і побіг далі. — Невже справді НЛО? — дивлячись йому вслід, заздрісно проказав Женя. — Як ми не бачили! — досадливо тупнув ногою Вітасик. — Що було б у небо глянути одному з нас! Справді. Вони так мріяли хоч разочок побачити який-небудь нерозпізнаний літаючий об'єкт! Так мріяли! Особливо з минулої осені, коли Вітасиків сусід, колишній кандидат фізико-математичних наук, а нині молодий письменник Борис Іванович Бука, дав їм прочитати в газеті «Советская культура» замітку про те, що сталося у Воронежі 27 вересня 1989 року. То було потрясаюче! Тут уже й найпоміркованіші скептики, що завжди говорили про НЛО, наче то атмосферні явища, уламки супутників, космічних ракет, радіозонди абощо, змушені були прикусити язики. Які вже там атмосферні явища, уламки та радіозонди, як багато людей на власні очі бачили: підлетіла до парку червоно-бордова куля, відчинився внизу люк, і з'явилася істота триметрового зросту з трьома очима, у сріблистому комбінезоні і «чоботах» бронзового кольору, з якимось диском на грудях. І коли маленький хлопчик закричав з переляку, «триокий» глянув на нього, і хлопчик враз знерухомів. Очі пришельця світилися при цьому. А потім він спрямував якусь півметрову трубку на шістнадцятирічного підлітка, і той… зник. Всі люди закричали. «Триокий» зайшов назад у кулю, і куля полетіла. І одразу знову з'явився підліток, що зник… Все те було засвідчено не лише очевидцями, не лише журналістами, але й міліцією (правда, в газетах потім були й спростування, але Слава Порохня твердив, що то навмисне, щоб не було паніки). І хоч діти, які це бачили (а їх було чимало) довго після того боялися, Женя й Вітасик дуже їм заздрили. Стільки вже дітей бачили НЛО, а тут хоч би разочок! І оце щойно Шурик Дармовис бачив, а вони були зовсім поряд і нічогісінько не бачили. Тільки якусь цяточку на крайнебі. Ну, не прикрість? Краще б вони не зустрічали того Дармовиса і не чули про те НЛО. Вітасик не знав тоді, наскільки зросте його досада ввечері. Бо тато, прийшовши з роботи, буквально з порога загукав: — Слухайте! Я сьогодні НЛО бачив! Слово честі! На власні очі!.. Стою біля вікна, дивлюсь, — а в небі з'явився сріблястий еліптичний параболоїд. Завис нерухомо, потім враз блискавично перемістився кілометрів на чотири. А потім зник. Ніхто мені не вірить. Вітасик ледь не заплакав. Але стримався і сказав: — Ми з Женею теж бачили. Тільки вже на обрії… А Шурик Дармовис зблизька. — Та ти що?!. От здорово! Скажи? А то читаємо, читаємо, а самим бачити не доводилося. А тепер… Ану, ходімо швидше до Бориса Івановича. Сусіда Дорошенків, Борис Іванович Бука, бородань років сорока, якого нещодавно прийняли до Спілки письменників і який після цього кинув роботу і цілком присвятив себе творчості, писав науково-художні книжки для молоді. Авторитет його серед сусідів у питаннях науково-технічного прогресу був незаперечний. Але сьогодні Борис Іванович зустрів їх чогось не дуже привітно. Був явно чимось заклопотаний. Захоплену розповідь Вітасикового тата про НЛО сприйняв без особливого ентузіазму, як щось абсолютно рядове й звичайне: — Що ж… вірю. Можлива річ. Цілком. Шкода, звичайно, що не сфотографували. Григорій Тарасович був розчарований. — Що це ви, Борисе Іванович, не в гуморі? Взагалі помічаю, останнім часом ви чогось невеселий. Здавалося б, навпаки, є підстави радіти. Купили «Ладу», про яку стільки мріяли. А замість радості — як у воду опущений. — Та! — махнув рукою Борис Іванович. — Через ту «Ладу» й… — Що таке? — здивувався Григорій Тарасович. — Ну ви ж знаєте, грошей у мене не було. Книжку, на яку я розраховував, перенесли на наступний рік. А черга на машину несподівано посунулась, підійшла. Що робити? Я до дядька. Ну, ви його знаєте, він у мене на дні народження був. Олексій Федорович Помазан. Доктор наук. Лауреат. «Виручай, дядю!» Він мені позичив. А тепер я дізнаюсь, що сам бігає, позичає. І не дріб'язок якийсь, а грубі гроші. В кого три, в кого дві, в кого півтори… Це мені мій колишній соучень сказав, який в тому інституті працює. А я віддати ще не можу… От і мучить мене совість. Вітасик нашорошив вуха. Ну, не перепливайте, — заспокійливо сказав Григорій Тарасович. — Мало що буває. Він же, як позичав, не говорив, що йому теж потрібні! — В тому-то й справа. Навпаки, казав: все одно лежать без руху… І не останні ж оддавав. Ще, казав, є. І раптом… Чого йому так припекло? Дача є. Машину купувати й не думає. Дальтонік. З дружиною розлучився. Дітей нема. — Може, закохався? Одружитися хоче? — Ви що! Майже сімдесят років. Та й, крім науки, книжок і порцеляни, нічим не цікавиться. Фарфорових собачок колекціонує. Їх у нього чотири шафи. — Все одно не переживайте, — сказав Григорій Тарасович. — Не на хліб же позичає. Переб'ється як-небудь. Вітасикові вже давно кортіло втрутитися, і він нарешті не витримав: — А може, то рекет? Ви ж знаєте, які зараз рекетири! Борис Іванович роззявив рота, хотів щось сказати. Та так і завмер з роззявленим ротом… Розділ IV


Зустріч з капітаном Горбатюком.

— А потім тільки — кліп! кліп! кліп! — Вітасик закліпав повіками, показуючи Жені, як це робив Борис Іванович. — П'ять хвилин не міг нічого сказати. Так ця думка вразила його. І він тут же, при нас, почав дзвонити своєму дядькові. Спершу довго було зайнято, а тоді нарешті додзвонився. «Дядечку, — каже, — тільки я вас благою, скажіть мені правду, у вас немає ніяких неприємностей?» Ну я не буду тобі переказувати цю розмову, бо я ж не чув, що йому той відповідав, але начебто дядько сказав, що все о'кей. Гроші він позичав, бо накльовувалися якісь дуже цінні експонати для його порцелянової колекції. І хай, мовляв, Боря не турбується і не морочить собі голову. Але Бориса Івановича розмова з дядьком не дуже переконала. Що це за експонати, які коштують такі шалені гроші? Та й голос у дядька був якийсь не такий, як завжди. Одним словом — щось не те… Так Борис Іванович і сказав. — Ясно, — Женя загадково усміхнувся. — А тепер сядь, бо ти зараз упадеш… Моя двоюрідна сестра Олечка, та, що працює в ощадкасі, ти її знаєш, заходила увечері до нас узяти журнал «Дружба народов» з Рибаковим. І розказала, що у них вчора у касі трапилося… Женя переповів Вітасику те, що ви вже знаєте — про члена-кореспондента Всеволода Казимировича Стародуба та про його дружину «кореспондентшу» Ірину Семенівну, про оті сорок тисяч… — Тю! — вражено сказав Вітасик. — Це вже не смішно. Це вже не поодинокі випадки, а — система. Тепер ми вже просто не маємо права мовчати. — Я теж так думаю, — погодився Женя. — Може, це справа серйозніша за той розбійний напад. Причому ти звернув увагу — і там сорок тисяч, і там сорок тисяч. Однакова сума. — Точно. Це, мабуть, не випадково. — Ходімо до Степана Івановича. — Сьогодні ж неділя! — Додому. — Чи зручно? — Коли йдеться про шантаж, а може, навіть загрозу для життя таких людей — професорів, академіків, лауреатів, — які можуть бути церемонії? — Спершу подзвонимо. — Давай. Вони підвелися з лави на бульварі, де сиділи, і попрямували до телефонної будки на розі біля гастроному. — Дзвони ти. Він тебе краще знає. Ти з ним більше контактував, — сказав Вітасик, даючи Жені двокопійочник. — Ну, добре, — Женя набрав номер. Відповів жіночий голос. Трубку взяла дружина Горбатюка Ніна Олександрівна. — Добрий день! А Степана Івановича можна? — Добрий день. А хто це його питає? — Це Женя… Кисіль. Дуже… дуже треба. — Зараз. — Добрий день! — весело привітався капітан Горбатюк. — Що сталося? — Здається, щось серйозне. Чесне слово. Хочемо порадитися. Тільки, вибачте, — не по телефону… — Ну що ж, приходьте. Тільки зараз. Бо через дві години їду у справі. — Спасибі. Ми зараз, зараз!.. Степан Іванович сам відчинив їм двері. — Здоров, оперативники! Ну, що там у вас? Ніна Олександрівна усміхнулася з кухні і привітно закивала головою. Вони сіли у кімнаті на диван і почали розповідати. По черзі. Женя про професора Петриківського, Вітасик про колекціонера доктора наук Помазана, потім знову Женя — про члена-кореспондента Стародуба. Так домовилися зарані. Степан Іванович слухав уважно, але часом ледве стримував усмішку. Тільки як хлопці вже закінчили свою розповідь, капітан Горбатюк дозволив собі усміхнутися. — Ну що ж, дорогі друзі, факти, наведені вами, самі по собі досить цікаві, але поки що доказами чиєїсь злочинної діяльності бути не можуть. У кожному випадку є своє пояснення «потерпілого», куди він подів або хоче подіти свої гроші. Навіть якщо ці пояснення й не дуже переконливі, ніхто не має ніякого права втручатися. Саме втручання й було б протиправною, а відтак і кримінально караною дією. Отже, любі мої хлоп'ята, на цей раз творчої співпраці у нас з вами, мабуть, не вийде… Хлопці вийшли від капітана Горбатюка засмучені й похнюплені. — Я ж казав — дохле діло, — зітхнув Вітасик. — Що ж ми тепер Милочці скажемо? — глянув на нього Женя. Вітасик мовчки знизав плечима. Розділ V


Перша розмова капітанів.

Капітан Попенко повернувся з відрядження пізно ввечері. Прийняв душ, випив чаю й пішов до Горбатюка. Так у них було заведено — зустрічатися щовечора, ділитися новинами, радитися. Благо, ходити далеко не треба. Жили друзі на одній площадці, через стінку. Горбатюк передусім, звичайно, розказав про нову справу — розбійне пограбування кооперативного кафе. Одного з грабіжників, рецидивіста Короненка, було вже й затримано. — Ну, я такими успіхами похвалитися не можу, — похитав головою Попенко. — Два дні сидів у Полтавському обласному архіві, цілий день їхав у поїзді. В архіві потрібної мені інформації не знайшов. З'їздив, вважай, безрезультатно. Єдине що — у поїзді познайомився з цікавою людиною. їхав зі мною в купе вчений — спеціаліст по очисних спорудах. Як відомо, це вкрай необхідна річ. Але яка ж вона складна і яка вартісна, коштує величезних грошей. Забруднюється середовище легко, швидко і просто. А очищається з неймовірними зусиллями. Щоб досягти оптимальних результатів, потрібні мільярдні капіталовкладення. Він наводив приклад. У ФРН в одному місті поряд з тепловою станцією побудований очисний завод, який повністю переробляє шкідливі викиди. Так будівництво самої станції коштує 1,1 мільярда марок, а очисного заводу — 1,4 мільярда. Уявляєш?.. До речі, дізнавшися, що я слідчий, він мені розповів один епізод з родинного життя. У нього є старший брат, теж вчений, але металург, може, ти навіть чув — академік Яворський. Так от був він якось у брата. Брат десь порався на кухні, готував вечерю. Він це любить робити сам. Тим більше дружина, вона артистка, була на роботі, в театрі. І раптом телефонний дзвінок. Бере молодший брат трубку. «Алло?» «Добрий день! Це ви?» — «Я», — каже. «А це я. Ми тоді не договорили про термін. Бажано було б…» — «Що? Хто це?» — «Уже забули? Агент „СД“». — «Хто-хто? Ви куди дзвоните? Вам кого?» Розмова перервалася. Агент «СД» поклав трубку. Він до старшого брата, розказує про дивний дзвінок. А в них з братом голоси дуже схожі, особливо по телефону. «Може, це тобі, каже, дзвонили?» Брат явно знітився: «Ні-ні! Не знаю ніякого агента „СД“! Ти що?» Але йому здалося, що брат щось приховує. І ще одне — той мій супутник запевняє, що під час телефонної розмови він відчував якесь особливе почуття, незрозумілий страх, просто-таки трепет, наче гіпнотичний вплив агента. Ну я, звичайно, намагався його заспокоїти. «СД», кажу, наскільки мені відомо, — це фашистська служба безпеки. Під час війни, як з'ясувалося, старшому братові було дев'ять років, вік для агентурної роботи явно непідходящий. Отже, це якийсь жартун явно помилився номером. Але мій супутник сказав тоді ще про одну річ — старший брат запросив його до себе для того, щоб порадитися, як сказати дружині, що він учора програв у преферанс дуже велику суму. Понад двадцять тисяч карбованців. Це було дивно. Бо академік, хоч і грав іноді в карти, але, як то кажуть, «по маленькій». І більше п'ятнадцяти–двадцяти карбованців ніколи не програвав… — Це цікаво! Знову, значить, академік! — Очі капітана Горбатюка загорілися. — Чого «знову»? — не зрозумів Анатолій Петрович. — А того, що сьогодні зранку приходили Женя Кисіль і Вітасик Дорошенко… Степан Іванович розказав про візит хлопців і їхню розповідь. — Ти диви! Справді факти лягають у певну версію. — Анатолій Петрович почухав потилицю. — Може, хтось і вирішив «потрусити» вчених… Але хто? — Найвірогідніше, хтось із їхнього оточення. — Що? Який-небудь професор чи академік? Чи, може, сам президент Академії наук? — Ні. Але який-небудь родич — син, племінник абощо. Чи навіть сусіда, знайомий… Хіба мало навколо пристойних порядних людей крутиться різної шушвалі — алкоголіків, наркоманів, просто лайдаків, ласих до чужої копійки? Спробував шантажувати одного, вийшло, він і на інших перекинувся. І доїть їх, як корів. — Ти гадаєш, вчені всі такі дурні, що легко оддають великі гроші? — Мабуть, він знайшов ключик. У кожної ж людини є якась слабина — риса характеру, недолік, пристрасть, а то й факт біографії, на чому можна зіграти. У застійний період і в науці робилося казна-що. — Безперечно. І підсиджували один одного, і проштовхували негодящі дисертації, і незаслужені звання вибивали… Що було — те було. — І якщо є певна інформація, компромат, так би мовити, то можна й скористатися. Тому я й кажу — хтось з оточення, з близьких людей, може, й родичів. — Маєш рацію. Вірогідна версія. — Та, на жаль, взятися за її розробку зараз я не можу. Треба розкручувати той розбійний напад. — І я часу не маю. Копаюся, ти ж знаєш, у справі про зловживання і спекуляцію в системі промкооперації. — Отже, доводиться констатувати, що ми, догадуючись про злочинні дії якогось агента «СД», і пальцем не поворухнемо, щоб перешкодити йому. — Для чого ці ієзуїтські висловлювання? Ти можеш щось запропонувати? — Поки що нічого. Просто розмірковую вголос. І шкодую, що не можу цим зайнятися. Бо ця справа мене вже гріє. — Я бачу. — Я уявляю собі, що якийсь вчений, може, із світовим ім'ям, замість того, щоб працювати над важливою науковою проблемою, від якої залежить прогрес усього людства, стоїть зараз у черзі до контролера ощадкаси, щоб зняти з рахунку усі свої гроші і оддати пройдисвіту, який їх проп'є й прогуляє… — І після того він не те що не зможе продовжити свою роботу над науковою проблемою, а й взагалі хтозна, чи спроможний буде працювати. Такі стреси призводять і до інфарктів, і до нервових зривів. Одне слово — до цілковитої втрати працездатності. — І хтозна, чи не стоїть за спиною отого агента «СД» справжній агент іноземних спецслужб, закинутий до нас для підриву і демонтажу радянської науки… — Можеш сміятися, але не виключена й така можливість. І якщо ти думаєш, що іноземні спецслужби зараз абсолютно роззброїлися, підперли голови і розчулено дивляться на нашу перебудову, бажаючи їй всіляких успіхів, то ти глибоко помиляєшся. Ми захоплюємося зараз, як там «за бугром» уміють працювати. Авжеж, уміють. Це стосується і їхніх спецслужб. Нікому там дурно гроші не платять. — Згоден. Але тоді ця справа — не нашої компетенції. Цим повинен займатися КДБ. — Можливо. Тільки треба довести, що є певні докази слідів агентури спецслужб. А то будуть сміятися. Ти ж знаєш, вони звикли дивитися на нас трохи зверхньо. — Стривай, ти говориш так, наче ми вже почали цю справу. І знову-таки приватно, неофіційно, — Анатолій Петрович усміхнувся. — Ні, — зітхнув Степан Іванович. — На жаль, ні. Не маю можливості. — Але я ж тебе знаю. Ти вже будеш думати про це і вдень і вночі. І не відчепишся від тих думок, аж поки не дізнаєшся, чи дурниця ті всі підозри, чи ні… Ще й мене примусиш… — Отут уже ти маєш рацію, — усміхнувся Степан Іванович. — Толю, ти ж все-таки не такий завантажений… — Авжеж! Складні справи тільки в тебе. А я байдики б'ю. — Ні. Серйозно. Я ж бачу. Раз ти можеш на три дні їздити у відрядження, яке нічого не дає… — Ти теж по кілька днів працюєш без наслідків… — Не ображайся. Я ж не… — Ну добре, добре. Що ти хочеш? — Поцікався оточенням член-кора Стародуба і доктора наук Помазана. А я спробую вийти на професора Петриківського і академіка Яворського. — Ти ж зайнятий! — Що зробиш… — Ех, Толю, Толю!.. Знову починається приватний детектив. Мало нам клопотів службових, то ще й займаємося приватною практикою. З власної ініціативи. — Така вже наша доля. Такий шлях собі у житті порали. Ну, скажи чесно — коли тобі життя загадує якусь на гадку, ти можеш відмахнутися і не думати про неї? — Не можу. В тому-то й справа. І ти цим користуєшся… До речі, з Яворським може допомогти й твоя Ніна. Вона ж знає всіх артистів. І Яворську, певно, теж. — Я якраз це мав на увазі. Ніно! — гукнув з кухні, де вони сиділи, Анатолій Петрович. Ніна Олександрівна не відповіла. — Не буди її. Вона вже, здається, задрімала. Завтра спитаєш… Ну, я піду. На добраніч! Розділ VI


Друге побачення з Милочкою. Нові факти.

У понеділок Милочка Петриківська прийшла до школи усміхнене й весела. І паче сонце знову зійшло у шостому «б». Наче й не було того похмурого негожого тижня. Після першого ж уроку на перерві Оксана Фіцелович уже розказувала дівчаткам, а дівчатка тут же переказували хлопцям про те, що тато Милоччин професор Петриківський продав машину, хотів купити дачу, віз гроші на катері і впустив у річку. І тому Милочка дуже переживала і плакала. Тобто все те, що під таким секретом Милочка розказала у суботу Жені й Вітасику, тепер розказувалося всім без усякого секрету. Женя й Вітасик почували себе ображеними. Милочка наче зрадила їх. Причому знову у їхній бік навіть не дивилася. І навіть не поцікавилась, не спитала, чи говорили вони з капітаном Горбатюком. Нащо ж тоді просила? Всі, звичайно, охали й ахали, бо гроші таки великі, і шкода, звичайно. Але не вбиватися ж через гроші! А дехто в душі і радів. Коли не в тебе, а в когось пропадають гроші — це навіть приємно. Така, на жаль, природа деяких людей. — Професор не бідний, ще собі заробить, — сказав Вона Шпиндель. — І так їм платять більше, ніж треба, тим ученим! — сказав Шурик Дармовис. — Стільки одержують, а толково пояснити нерозпізнані літаючі об'єкти не можуть. 1 став розказувати про НЛО, яке він бачив у суботу. Милочка цього не чула, джерготала собі й сміялася в іншому кінці коридора. Жені й Вітасику про НЛО говорити не хотілося. Вони дивилися на безтурботну веселу Милочку і зітхали. — Ну й нехай! — сказав Вітасик. — Нам навіть краще! — сказав Женя. — Добре, що Степан Іванович не взявся за цю справу. — А то було б незручно. Просили, просили, а їй до лампочки. Ех, красуні, красуні! Які ж ви непостійні й непослідовні! Наступного дня, у вівторок, Милочка знову прийшла наплакана й сумна. І на всі розпитування знову махала рукою і одверталася. Але шостий «б» вже не переживав. Тільки Женя й Вітасик дивилися на Милочку співчутливо й очікувально. І вона, перехопивши їхні погляди, скрушно кивала головою. 1 на перерві підкинула їм записку. «Треба поговорити. Там само. М.» Після уроків хлопці побігли до жовтих ведмедів збуджені, ледве стримуючи радість. Хоч для радості причин, мабуть, не передбачалося. На цей раз Милочка не дуже й затримувалася. — Ой, хлопчики! Ой, я просто не знаю… Я так боюся! — голос її тремтів і зривався. — Що таке? — в один голос вигукнули Женя й Вітасик. — Все було так добре. Тато з мамою помирилися. А вчора увечері мама пішла ночувати до бабусі (вона хворіє). Ми лишилися удвох з татом. Я лягла спати. Але чогось довго не могла заснути, захотіла пити, вийшла з своєї кімнати. Бачу — тато у кабінеті говорить по телефону. Причому якимсь дивним, не своїм голосом. Я тільки встигла почути два слова — агент «СД»… Тут тато вгледів мене — хоп! — і поклав трубку. І застиг, розгублено дивлячись на мене. І мені стало чогось так страшно, що я аж вся похолола. «Тату! — шепочу. — З ким ти говорив? Що за агент?» А він, блідий такий, усміхнувся через силу і став мене заспокоювати: «Та хтось номером помилився. Страховий агент, здається». — «Неправда, — кажу. — Не страховий. Агент „СД“. Я добре чула». — «Та який „СД“?! Ти що?! Ти знаєш, що таке СД? СД — це гітлерівська фашистська служба безпеки. „Зіхердінст“ по-німецькому. І того СД вже майже п'ятдесят років як нема. Тільки в кінофільмах про війну». — «А чого ж ти такий блідий, переляканий?» — «То тобі здалося. Просто думав, що ти спиш, а ти раптом виходиш…» І тут мені сяйнуло: «Той агент, кажу, шантажує тебе. Видурює у тебе гроші. Так?» Він ще більше зблід, але роблено засміявся: «Ну, ти, доню, детективів начиталася, мабуть. Тільки не кажи нікому. Бо сміятимуться». А потім уже серйозно: «Слухай, донечко, мамі нашій не говори нічого. Вона тільки заспокоїлася з тими грошима. Знову ж почне хвилюватися. Ти ж знаєш, яка вона вразлива. Я тебе дуже прошу!» І так благально, так благально подивився на мене. Я, звичайно, пообіцяла. І мамі нічого не сказала. Та я ще й не бачила її. Вона ж у бабусі ночувала. Але я так хвилююся знову, так хвилююся! По-моєму, тата той агент шантажує. Я ж тата добре знаю. Він завпеди: такий стриманий. А тут хвилювався так, що аж… Хлопчики! Дорогі!.. Ви ж такі… І в усіх тих історіях — із Ципою, і з Вітасиком Граціанським… Ну що робити? Придумайте щось! Допоможіть нам! Татові моєму так погано зараз. Я ж бачу. Якби я була знайома з тими слідчими, я б сама… У Милочки знову затремтіло підборіддя і на очах показалися сльози. Хлопці спробували її заспокоїти. — Ну ти не поспішай робити висновки, — сказав Женя. — Може, й справді тобі здалося. — Може, справді страховий агент помилився номером, — сказав Вітасик. — Вони такі настирливі, набридучі. І серед ночі дзвонити можуть, — сказав Женя. — Абсолютно! До мого тата одна агентша як причепилася, — місяць йому дзвонила і на роботу, й додому. Якраз увечері, — сказав Вітасик. — Ні, хлопчики, — зітхнула Милочка. — Не помилилась я. То не страховий агент. І не вмовляйте мене. Як не хочете нічого робити — так і скажіть. Просто я не знаю, до кого звернутися, — підборіддя в неї знову затремтіло. Коли у першої красуні в класі, в котру ви закохані, тремтить підборіддя і вона звертається до вас по допомогу, хіба можна спокійно дивитися, хіба можна лишатися байдужим? — Та ти що?! — бухнув себе кулаком у груди Женя Кисіль. — Ми хочемо! — бухнув себе кулаком у груди Вітасик Дорошенко. — Ми зробимо! — Ми усе зробимо! Та одне діло бухкати себе у груди й казати. Зовсім інше — робити. Коли Милочка, втерши напахченою парфумами хусточкою сльози, заспокоїлася і почеберяла додому, Женя й Вітасик задумалися. — А що ж будемо робити? — почухав потилицю Вітасик. — Не знаю, — розвів руками Женя. — А чого ж ти обіцяв? — А ти? — Вона думає, що ми підемо до капітана Горбатюка. Вона ж не знає, що ми вже були, і він зараз займатися цією справою не хоче. — Вірніше, не може. — Не хоче, не може, яка різниця. Ясно сказав — творчої співпраці не вийде. Тож потикатися до нього знову якось… — Не той… Правильно!.. Але — новий факт, про який ми йому не говорили. Телефонний дзвінок. Агент «СД». — Ти думаєш, то таки не страховий агент? — Не знаю. Може, й не страховий. Вона ж запевняє, що точно чула — агент «СД». — Слухай, а може, це такий просто жартун — страховий агент. Всюди ж написано — держстрах. Він переставив літери, і вийшло СД. І він так себе називає. Жартома. Агент «СД». Тобто «агент страхування державного». — Хто його зна. — А що — не може бути дотепних, веселих агентів держстраху? Навпаки, страхові агенти навіть повинні бути метикованими, кмітливими. Бо, думаєш, легко страхувати людей, як вони не хочуть, відмовляються. Я ж пам'ятаю, як мого тата агентша вмовляла. — То що ж будемо робити все-таки? Раз обіцяли, щось робити треба. — До капітана з тим «агентом», по-моєму, йти недоцільно, — Вітасик чекав, що Женя буде його переконувати, щось доводити, але Женя сказав: — Я згоден. Я на місці капітана теж за цю справу не взявся б… Все воно якесь… сумнівне, непереконливе, бездоказове… Все на якихось непевних догадках. — То що ж ти пропонуєш робити? Сам кажеш, треба робити. А що? — По-моєму, самим треба спробувати щось довідатися. — А як? — Ну… ну от давай хоча б… от давай подзвонимо самому член-кору Стародубу і доктору наук Помазану і скажемо — від агента «СД». Якщо це справді шантаж, рекет, то вони повинні себе якось виказати. — Ну що ж — давай. Розділ VII


«Бурлеск нових спудеїв».

Дружина академіка Яворського Маріанна Сергіївна раніше працювала артисткою драматичного театру, але, як це часто буває, акторською своєю долею була незадоволена. Вважала, що головний режисер недооцінює її, дає не ті ролі, яких вона заслуговує, ставиться недоброзичливо й упереджено. Тому, коли останнім часом почалася мода на театри-студії, її охопило жагуче бажання створити такий театр. Нарешті вона підбила на це свого колегу і товариша по театральному інституту чергового режисера Костянтина Бородавченка. — Ти Костянтин, я Сергіївна. Сама тінь великого Костянтина Сергійовича Станіславського благословляє нас очолити новий театр! Бородавченко не заперечував. Немає в світі чергового режисера, який не хотів би стати головним. Вони загітували ще десятка півтора молодих акторів і актрис, недавніх випускників, які прагнули творити й працювати по-новому, і організували експериментальний театр-студію «Бурлеск нових спудеїв». Творці нового бурлеску мали на меті не стільки ставити пародії на біблійні теми, скільки пропагувати вічні істини добра на прикладах сюжетів святого письма. У своєрідній, звичайно, театральній формі. Самі стіни театру-студії вже повинні настроювати глядача на чисті думки й високі почуття. «Бурлеск нових спудеїв» містився у колишній трапезній Андріївського монастиря. То була єдина споруда, що лишилася від зруйнованого у тридцяті роки великого, кажучи по-сучасному, церковного комплексу. Протягом десятиліть у трапезній був склад господарчих товарів. І щоб відвоювати це приміщення, довелося докласти великих зусиль. Якби Маріанна Сергіївна не підпрягла свого чоловіка та його впливових колег і знайомих, хтозна, чи почули б колись склепіння трапезної пристрасні голоси акторів, аплодисменти і гомін публіки. Бо господарники твердо стояли на тому, що перебудова — це передусім матеріальні ресурси, і без матеріальних ресурсів успіху перебудови не досягти. — Але чому ті матеріальні ресурси повинні зберігатися у храмі? — патетично запитували академіки. — Ніякий то не храм, а трапезна, звичайна їдальня по-теперішньому, де монахи харчувалися і колупали в зубах, — цинічно відповідали господарники. — Де ви бачили звичайну їдальню з банею і хрестом? Там же й церква була, ікони висіли. І взагалі то пам'ятник архітектури, охороняється державою. А ви там банки з оліфою та пляшки з скипидаром, руберойд усякий зберігали. А щодо перебудови і матеріальних ресурсів, то не треба забувати про людину, про її духовні запити. І моральна перебудова не менш важлива за матеріальну. Одне слово, академіки перемогли, господарники, матюкаючись, забрали свою оліфу, скипидар і руберойд, звільнивши таким чином плацдарм. Майже півроку, знову ж таки не без допомоги шефів з Академії наук, робили капітальний ремонт. Так народився «Бурлеск нових спудеїв» — дітище Маріанни Сергіївни Яворської та Костянтина Даниловича Бородавченка — фундаторів експериментального театру-студії. Маріанна Сергіївна йшла з дому вранці і поверталася пізно увечері. Академік Яворський уже забув, коли він востаннє їв борщ з пампушками та вареники з картоплею, які так смачно готувала колись дружина. Єдиний син Яворських вчився у військовій академії в Ленінграді. Ресторанів академік Яворський терпіти не міг. Тому готував собі їжу сам. Маріанна Сергіївна харчувалася її студентському кафе. Самообслуговування. Бачилися вони пізно увечері, коли Маріанна Сергіївна поверталася з свого «Бурлеску», будила академіка і, збуджена, розчервоніла, півгодини розповідала свої театральні новини. Майже щомісяця, а то й частіше та розповідь закінчувалася так: — Льолику! (вона називала Леоніда Миколайовича Льоликом.) Ти вибач, але нам ще потрібно карбованців триста. Розумієш, ми купуємо апаратуру для звукозапису і нам трошки знову не вистачає. Я все записую, все до копієчки. Ми оддамо! Обов'язково. — Віддасте-віддасте! — усміхався академік. — На тому світі вуглинками. Він любив свою експансивну дружину і не був скупий. Без його підтримки експериментальний театр-студія давно б прогорів. Тому коли одного разу, повернувшися опівночі з театру, Маріанна Сергіївна побачила, що її чоловік не спить, а сидить на кухні зі своїм братом Богданом (Болеком, як вона його називала) — то дуже здивувалася. Її Льолик був пунктуальний, завжди вкладався спати об одинадцятій годині, та й Болек ніколи так пізно у них не засиджувався. Але ще більше здивувалася вона (навіть не здивувалася — вразилася!), коли академік Льолик винувато усміхнувся (він ніколи так не усміхався!) і сказав: — Марі!.. Я не знав, як тобі сказати… От навіть Богдана запросив, щоб порадитися. Але потім вирішив сказати все як є. — Що? Що сталося? — похолола вона. — Я програв у преферанс велику суму. — Ану тебе! А я вже злякалася! — полегшено зітхнула вона. — Подумаєш! Міг і не говорити. Бог з ним. — Я теж так вважаю. Але все-таки сума досить значна. Тому я й вирішив покаятися перед тобою. — Скільки? — Двадцять тисяч… З гаком. — Що-о?! — вона застигла. — Ти жартуєш. Болек! — вона перевела погляд на Богдана Миколайовича. — На жаль, ні, — зітхнув той. — Кому? Кому ти програв? Що це за… за шахраї такі?! Що це за преферанс? — голос її дужчав, набирав силу. — Це злодії якісь! Шулери! Бандюги. Піймали тебе, як карася на гачок! Побачили — академік. І вирішили… Я цього так не залишу! Ні! Я… Я… Кому ти програв? Прізвище. Ім'я. По батькові. Сподіваюся, ти не з таємничими незнайомцями грав у преферанс?.. Я хочу знати, кому мій чоловік… Академік перебив її: — Саме тому, що ти така збуджена, що ти так настроїлася, я й не можу сказати, кому я програв. І не скажу. Ніколи. Картярський борг — це борг честі. — Я не знала, що ти такий гусар! — Я не гусар, Марі. Але поняття честі для мене теж святе, — твердо сказав академік. Маріанна Сергіївна заплакала. Вона добре знала свого чоловіка, знала, що слово його непохитне. Саме сьогодні вона хотіла попросити у Льолика чотириста карбованців. Костя Бородавченко придумав надзвичайно ефектне вирішення спектаклю, де по ходу дії актор мав виїхати на сцену на живому віслюку. Аренда віслюка в зоопарку вимагала грошей. Все це відбулося два тижні тому. І хоч академік чотириста карбованців на віслюка, незважаючи на програш, все-таки дав, настрій у Маріанни Сергіївни був тривожний. По-перше, вона мала щиру відверту розмову з Болеком, колись трошки закоханим у неї і не таким твердим та непохитним, як Льолик. Болек, на жаль, не міг сказати, кому Льолик програв гроші, бо й сам не знав, але він розповів їй про той незвичайний дзвінок по телефону агента «СД». Маріанна Сергіївна була певна, що це безпосередньо пов'язано з програшем. Академік, граючи, звичайно, не мав з собою такої суми готівкою і «агент» нагадував йому про борг. Це ясно як божий день. І ще ясно, що пристойна людина не стала б називатися агентом «СД» і взагалі не стала б одразу нагадувати. Отже, це якийсь кримінальний тип. По-друге, сьогодні до неї приходила Ніна Олександрівна Горбатюк, адміністратор філармонії, просити два квитки на спектакль. Ніну Олександрівну добре знали в акторському середовищі, оскільки її чоловік працював у міліції. А чи є в природі людина, якій не доводилося б звертатися до міліції по допомогу? Актори, навіть найталановитіші, — ті ж самі люди. То прописати когось треба, то якусь довідку, то щось пропало, щось вкрали, а то й може виникнути делікатне питання, пов'язане з витверезником (хай бог милує, звичайно, але чого не трапляється у буремному, експресивному акторському житті!). Сама Яворська до Ніни Олександрівни ніколи не зверталася, не було потреби, але колеги її, навіть главреж «Бурлеску» Костя Бородавченко, зверталися не раз. Тому Маріанна Сергіївна добре знала Ніну Олександрівну і, коли та подзвонила, негайно взяла для неї у касира два квитки у першому ряду. Ніна Олександрівна прийшла за квитками. Розцілувалася з Маріанною Сергіївною, як це прийнято у театральному світі, сіла й почала розмову, де ви бачили, щоб жінки, зустрівшися навіть у справі, не поговорили трохи про те про се? Після обов'язкових розпитувань про здоров'я і новини Ніна Олександрівна завела мову про зростання злочинності. Вже кому-кому, а їй ця тема була близька. І наче між іншим перейшла до світу вчених, розказала про те, як «втопив» сорок тисяч професор Петриківський, як несподівано для дружини зняв з книжки таку ж суму член-кор Стародуб, як, щойно позичивши племіннику на машину, сам одразу ж почав бігати позичати гроші доктор наук Помазан… Маріанна Сергіївна була вражена… Вона нічого цього не знала. Хоча й належала до світу вчених. Тривожні підозри посилилися в неї, вона не втрималася і розказала Ніні Олександрівні про катастрофічний програш академіка і про телефонний дзвінок агента «СД». І лише розказавши, схаменулася. Бо згадала суворий наказ академіка нікому про це не говорити. Ах, та легковажна, нестримана, балакуча жіноча вдача! — Тільки ж я вас благаю! — приклала вона руки до грудей. — Ви ж, будь ласка, не говоріть нікому. — А я й так знала, — усміхнулася Ніна Олександрівна. — Як?! — вразилася Маріанна Сергіївна. І Ніна Олександрівна розказала про знайомство капітана Попенка у поїзді з Богданом Миколайовичем. — О, господи! Який тісний світ! — сплеснула руками Маріанна Сергіївна. А сама подумала: «А Болек! Зрадник! Кажуть, що тільки жінки балакучі!» — Ніно Олександрівно! Серденько! Як ви вважаєте? Це шахрайство? Це рекет? Що думає з цього приводу ваш чоловік? Чи може він зайнятися цією справою? — Чоловік каже, що, на жаль, все можливе. Але зайнятися зараз цим він не може. І дуже зайнятий, і доказів вагомих, переконливих, поки що немає. І головне, сам «потерпілий» не скаржиться. Але той факт, що чоловік ваш ніколи на великі гроші не грав, а тут одразу «програв» таку суму, насторожує. Постарайтесь поговорити з ним лагідно і щиро. Може, його справді залякали і шантажують. Тоді обов'язково треба щось робити. Бо вони не відчепляться. Побачать, що вигоріло, і продовжать шантаж. — Так! Так! Так! — захитала головою, погоджуючись, Маріанна Сергіївна. — Спасибі вам, голубонько. Я обов'язково поговорю. Але щирої лагідної розмови не вийшло. Коли Маріанна Сергіївна, прийшовши ввечері, розбудила, як завжди, академіка, ніжно поцілувала його і почала голосом, яким вона говорила у найзворушливіших сценах спектаклів: — Льолику! Коханий! Ну ти ж любиш мене! Ну, признайся, що тебе залякали, що ти не програв ті гроші… — Він так різко підхопився, наче його вдарило струмом. А коли вона розповіла про візит Ніни Олександрівни і розмову з нею, розлютився так, що аж почав кричати: — Я ж просив, я ж просив ніякої міліції сюди не вплутувати! Ніхто мене не залякував! Ніхто мене не шантажує! Я не дозволю, щоб з мене робили дурника, посміховисько! Припини негайно всякі розслідування! Я не дозволю! Ніколи академік Яворський так не кричав. Та ще й на свою Марі, на свою кохану Марі. Маріанна Сергіївна гірко заплакала. Тільки тоді Льолик схаменувся, заспокоївся і почав миритися. Вони помирилися з умовою, що вона ніколи більше по повернеться до розмови про ті нещасні гроші. Академік уже давно спав, а вона все ще лежала горілиць і все думала, думала, думала… І чим більше думала, тим більше впевнювалася, що справа темна, що її чоловік щось приховує. І переживає через це. Вона дуже добре його знала. І відчувала — щось тут не те. Після довгих роздумів Маріанна Сергіївна відважилася на акцію, якої не робила ніколи упродовж всього їхнього двадцятитрьохрічного подружнього життя. Вона вирішила зазирнути в його ощадну книжку. Як уже говорилося, академік не був скупий, але був мудрий. Він добре знав, що таке жіночий характер, знав, як важко втриматися жінці, коли хочеться щось купити. Тому не спокушав свою дружину можливістю витрачати всі наявні гроші. Він видавав їй стільки, скільки вона просила, але доступу до ощадної книжки вона не мала. Маріанна Сергіївна встала з ліжка і, мліючи від хвилювання, пішла до кабінету. Підійшла до письмового столу, ввімкнула настільну лампу, витягла одну шухляду, другу, третю… Серце її шалено стукотіло в грудях. Ощадної книжки не було. Вона навіть не знала, де її шукати. На спинці стільця висів його піджак. Відчуваючи себе шпигункою, злодійкою, вона сунула руку в кишеню, витягла бумажник, розгорнула. О! Є! Підійшла до лампи, схилилася, розглядаючи. І не повірила своїм очам. Кілька днів тому з рахунку було знято сорок тисяч. Не двадцять, а сорок. Удвічі більше! Майже все, що було… Маріанна Сергіївна проплакала всю ніч. Що робити? Він не простить, як дізнається, що вона лазила по кишенях. Отже, вона не може йому нічого сказати. І разом з тим тепер було абсолютно ясно — це не картярський борг, не програш. Вона була у відчаї. Розділ VIII


Візит до Помазана. «Сумнівів нема жодних!»

Домовилися так — Женя дзвонить член-кору Стародубу, Вітасик — доктору наук Помазану. Номери телефонів дізналися по 09. З «кореспондентшою» вирішили не розмовляти. Але трубку як на те знімала весь час саме вона. Помазанів телефон взагалі мовчав. Тільки десь годині о сьомій, коли Вітасик уже без всякої надії востаннє набрав номер, в трубці несподівано клацнуло, монета провалилася, і бадьорий голос промовив: — Алло! Вітасик так розгубився, що забув усі зарані продумані слова і не міг нічого сказати. — Алло! Я вас слухаю! — повторив голос. — Відповів, — прошепотів розгублено Вітасик Жені, прикривши трубку рукою. — Ну що ж ти? Давай!.. Доктор наук Помазан! Вас турбують за дорученням агента «СД», — гаряче зашепотів, підказуючи, Женя. — Доктор наук Помазан? — тремтячим голосом спитав у трубку Вітасик. — Так-так. Я вас слухаю. — Вас турбують за дорученням агента «СД»… — одним духом випалив Вітасик і замовк. На тому кінці дроту теж якусь хвилю мовчали, а потім той самий бадьорий голос швидко заговорив: — Слухаю вас уважно. Не кладіть трубку. Говоріть. — У нас є важлива інформація. Тільки не по телефону. — Що ж, приходьте. Будь ласка. Я вас чекаю. Адресу знаєте? Пушкінська вулиця, 7, квартира 91, п'ятий поверх. Приходьте. Повісивши трубку, Вітасик якийсь час розгублено дивився на Женю, потім слово в слово переказав усе, що говорив Помазан. — Так, — сказав Женя. — Значить агент «СД» таки справді існує. І Помазан про нього знає. Інакше він би просто здивувався: «Який агент, що за жарти?» — Точно, — хитнув головою Вітасик. — Я ж так і казав. Пам'ятаєш? Якщо не здивується, а навпаки — схвилюється, значить, агент йому дзвонив. — Що ж робити? Іти до нього? — Я думаю: треба. А що він нам зробить? В крайньому разі розкажемо все як є. Без брехні. — Взагалі, правильно. Ми ж хочемо їм усім добра. Щоб той агент їх не шантажував, не витягав у них гроші. — Але щось надто швидко погодився він зустрітися, — роздумливо проказав Вітасик. — Та ще й сам: «Не кладіть трубку. Говоріть…» А може, там уже засідка? Ми прийдемо, а нас — цоп! — міліція. — Ну й що? Ти міліції боїшся? — Та ні… але… подумають, що ми з тим агентом заодно. — Не подумають. Ми ж для затравки. І Горбатюк у курсі, — Женя заспокоював Вітасика, але й в самого коти на серці шкребли. Засідки не було. Двері їм одчинив маленький худорлявий дідок у потертих джинсах, кросівках і картатій фланелевій сорочці. З-під сивих настовбурчених брів весело дивилися жваві сірі очі. — Це ви дзвонили? Заходьте-заходьте. Він завів їх у велику кімнату, заставлену скляними шафами, де не лише на полицях, а й нагорі під стелею стояли десятки, а може, й сотні фарфорових собачок. У Жені й Вітасика аж очі розбіглися. — Що? Подобається? — усміхнувся Помазан і, не чекаючи відповіді, закивав головою. — Будьте певні! Такої колекції немає ні в кого на Україні. З усього світу. З п'ятдесяти трьох країн. А оцей маленький з одбитим вухом побував навіть в Антарктиді. З експедицією… Ну добре, добре, — перебив він сам себе, — не будемо відволікатися… Сідайте, будь ласка!.. Він посадив хлопців на низенький м'який диван і уважно почав роздивлятися, переводячи погляд то з Жені на Вітасика, то з Вітасика на Женю. Хлопці розгубилися і мовчали. — Що ж вам сказати, хлопці мої дорогі, — враз посерйознішавши, промовив доктор наук. — Бачу, ви не наважуєтесь почати розмову. Дуже ви молоді й, мабуть, недосвідчені. Не знаю, чого вам доручили цю справу. Я б на його місці обійшовся без такої делегації. Розчулювати мене не треба. Передайте, що я не передумав, що все зроблю. А затримався тому, що… вибачте, ще не зібрав потрібної суми. Так і передайте. Але я вже знайшов покупців і на тому тижні… Хлопці були так вражені його словами, що тільки перезиралися, не в змозі вимовити ні слова. — Не буду вас більше затримувати, діти мої дорогі. Нелегка у вас місія. От нате вам на згадку про мене, — він витяг з шухляди і простягнув їм по шоколадному цуцику у блискучій кольоровій обгортці. Через хвилину, так нічого й не сказавши, вони вже стояли за дверима на площадці, тримаючи у руках шоколадних цуциків. І тільки на вулиці Женя нарешті сказав: — Ну!.. Ти щось розумієш? — Все розумію! По-перше, що ми — йолопи. По-друге, що він прийняв нас за спільників агента «СД», який прислав нас до нього, щоб розчулити, бо він досі не сплатив гроші. По-третє, що Помазан щось продає, щоб зібрати потрібну суму. І по-четверте, — і це найголовніше! — що агент «СД» таки рекетир і шантажує вчених. Тут сумнівів нема жодних. — Так. Я згоден. Сумнівів нема. — То що ж тепер робити? — Мусимо щось робити. Бо так вийшло, що ми стали фактичними спільниками рекетира. Наш візит допоможе йому прискорити одержання грошей. — А що ж тепер? — Думаю, що з рекетирами нам самим тягатися не під силу. Треба знову йти до Горбатюка. Тепер уже, думаю, він не відмовиться. Факти переконливі. Розділ IX


Друга розмова капітанів. Доктор Помазан дякує за турботу.

— Так от. В одному будинку з член-кором Стародубом живе такий собі Пищенко, вже немолодий, сім разів судимий, відбував покарання за шахрайство, в тому числі шантаж і здирство. З Стародубами, особливо з «кореспондентшою» Іриною Семенівною у конфлікті. Через собаку. Колись Пищенко, будучи у нетверезому стані, вдарив стародубівського пуделя дрючком. «Кореспондентша» скаржилася дільничному і навіть хотіла подавати до суду. Пищенко при сусідах нахвалявся зробити їй «тьомную жизнь». До речі, ініціали Пищенка С. Д. — Степан Данилович. На це звернули увагу наші юні друзі, які мені ту інформацію про Пищенка й видали. Женя живе в одному будинку з Пищенком і Стародубом. — Ну, а причому тут Помазан, Яворський, Петриківський? З ними ж у Пищенка нема конфлікту. — Спробував шантажувати Стародуба, вийшло. Він і на інших переключився. Навколо Степана Даниловича крутиться багато молоді. Як усі шахраї, він людина контактна, товариська. Для молодих сучасних гультяїв, які люблять кайф і ненавидять працю, моральне кредо Степана Даниловича, його життєвий досвід привабливі й надихаючі. Можливо, сам Степан Данилович і не шантажує. Він, так би мовити, «мозковий центр». А безпосередні виконавці — молоді лобуряки. Тому вони й називають себе агент «СД» — «агент Степана Даниловича» — така собі гра слів. — Що ж, логіка є. Вам, Анатолію Петровичу, не відмовиш у розсудливості. — Вчуся у вас, дорогий Степане Івановичу. — Отже, давай підсумуємо, що ми маємо на сьогоднішній день. Головне те, що тепер уже ясно: агент «СД» — не страховий агент, що випадково помилився номером. І професору Петриківському, виявляється, він дзвонив. І доктору наук Помазану. Отже, не тільки академіку Яворському. А те, що розповіли наші хлопці сьогодні про свій візит до Помазана, — взагалі дивовижно. Помазан прямим текстом, не криючись, говорив з ними, думаючи, що вони посланці агента. — Гадаю, з Помазана й треба почати. — А може, з Яворського? От Ніна сказала, що сьогодні до неї приходила дружина Яворського, плакала, не знає, що робити. Чоловік категорично забороняє їй втручатися у його «програш», а вона з відчаю пішла на неетичний крок, зазирнула у його ощадкнижку і виявила, що «програв» він не двадцять, як говорив, а сорок тисяч, удвічі більше. — Сорок?! — вигукнув капітан Попенко. — Знову сорок! Стільки ж, як професор Яворський та член-кор Стародуб. Це вже не випадково. Нічого собі «такса» у цього «агента». Але все-таки мені здається, починати треба з Помазана. Раз він говорив з хлопцями так одверто, на цьому можна зіграти. А до Яворського як під'їдеш? Він з дружиною на цю тему не хоче говорити, зі мною не захоче й поготів. — Ну що ж, можна почати й з Помазана. Помазан за тобою. Ти й підеш до нього… Але знову ж таки неофіційно. Ніна пробувала умовити дружину Яворського написати заяву, щоб можна було почати розслідування, але та й слухати не хоче. Отже, можлива лише приватна делікатна розмова. — Спробую. Наступного дня Анатолій Петрович подзвонив надвечір Помазану: — Пробачте, будь ласка, мені сказали, що ви колекціонуєте порцелянових собак. Я теж колекціонер, правда, початкуючий. Чи не можна було б глянути на вашу колекцію? — О! Будь ласка! Будь ласка! Дуже приємно. Приходьте. Хоч зараз. Колекціонери — народ особливий. Коли хтось виявляє інтерес до предмета їхньої пристрасті, вони ладні прийняти його навіть серед ночі. Помазан зустрів Анатолія Петровича, як то кажуть, з розкритими обіймами. Розглядаючи порцелянових цуциків, Анатолій Петрович висловлював щире захоплення. Йому навіть не доводилося кривити душею: статуетки були справді чудові. — У вас унікальна колекція. Це справжнє багатство. Але, пробачте, ви дуже необережні, — усміхаючись якомога привітніше, сказав Анатолій Петрович. — Зараз так зросла злочинність, а ви пускаєте до себе незнайому людину, повіривши їй на слово. — Я довіряю своїй інтуїції, — сказав Помазан. — І вона ніколи мене не підводила. — Ніколи? — знову усміхнувся Анатолій Петрович. — Ви так певні? І не бувало, що ви помилялися в людях? Не бувало, щоб хтось зловживав вашого довірливістю? — У принципі ні. — Тоді ви щаслива людина. На жаль, деякі ваші колеги вчені не можуть цим похвалитися. Є підозри, що зараз у середовищі вчених, академіків, професорів діє якийсь спритний шахрай, який називає себе агент «СД». Дзвонить, вимагає гроші, причому велику суму. Сорок тисяч. — Анатолій Петрович, кажучи, дивився просто у вічі Помазану. Той одразу спохмурнів. — Хто ви такий? Здається, інтуїція мене таки підвела. Вперше в житті. — Ні. Якраз не підвела, — усміхнувся Анатолій Петрович, виймаючи посвідчення. — Я з міліції. Хотів би допомогти вам і вашим колегам. Розумію — коли професійний досвідчений злодій шантажує, він робить це дуже вміло і те, що жоден з потерпілих не звернувся до міліції, свідчить про високий професіоналізм рекетира. Але тим більше його треба знешкодити… — Я з вами згоден, але… — Помазан теж усміхнувся. — Мене ніхто не шантажує. І я не знаю ніякого агента «СД». Пробачте… Помазан дивився прямо у вічі Анатолію Петровичу, і в погляді його була рішучість і непохитність. — Шкода, що ви не довіряєте нам, — зітхнув Анатолій Петрович. — Тим ви ставите під удар не лише себе, а й своїх колег. Адже агент «СД», відчувши безкарність, накоїть ще багато лиха. — Мені теж шкода, але я вас запевняю, що нічим не можу допомогти. — Я хотів би повірити, що це так. Але… Позавчора у вас було двоє хлопців… Це гарні хлопці, нічого спільного з агентом «СД» не мають. Помазан нервово стулив губи: — Ви хочете сказати, що це ваші агенти? Це ви їх підіслали? — Ні. Не ми. Вони з власної ініціативи. — А звідки тоді вам відомо?.. — Просто ми давні друзі… Отже, говорити, що ви нічого не знаєте про агента «СД», не зовсім коректно. — І все-таки я нічого про нього не знаю. Слів «агент „СД“» я не вимовляв. Це можуть підтвердити ваші юні друзі. А якщо я справді комусь хочу допомогти грошима, — це моя особиста приватна справа і нічого протизаконного я не роблю. Кажу вам, ніхто мене не шантажує, не примушує. Я сам, свідомо, з власної волі й бажання роблю те, що хочу. У нас багато нових прогресивних законів, але Верховна Рада ще, здається, не прийняла закону про те, щоб міліція контролювала, на що людина витрачає свої, чесно зароблені гроші… Отже, на цьому розмову давайте припинимо. Я вдячний вам за турботу. Бажаю вам успіхів у боротьбі з правопорушеннями і злочинністю. Людина ви, очевидно, непогана. Інтуїція мене все-таки не зрадила. Бувайте здорові! Анатолію Петровичу Попенку нічого не лишалося, як потиснути руку доктору наук Помазану і піти.
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка