Вступне слово



Сторінка22/52
Дата конвертації19.02.2016
Розмір8.31 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   52

Автентичні думи:


  1. Козак Голота

  2. Отаман Матяш

  3. Хведір Безрідний

  4. Смерть козака в долині Кодимі

  5. Три брати Самарські

  6. Плач невільника

  7. Плач невільників

  8. Сокол і соколя

  9. Іван Богуславець

  10. Маруся Богуславка

  11. Самійло Кішка

  12. Втеча трьох братів з Азова

  13. Дума про Івася Коновенка

  14. Розмова Дніпра з Дунаєм

  15. Хмельницький і Барабаш

  16. Корсунська перемога

  17. Богдан Хмельницький і Василь Молдавський

  18. Іван Богун

  19. Білоцерківський мир

  20. Смерть Богдана Хмельницького

  21. Вдова Сірчихи і Сірченка

  22. Фесько Ґанжа Андибер

  23. Козацьке життя

  24. Проводи козака

  25. Повернення сина

  26. Сестра і брат

  27. Порада матері сину про женитву

  28. Вдова і три сини

  29. Дума про Олексія Поповича

  30. Буря на Чорному морі

Дуже актуальним був в українській народній творчості й жанр історичної пісні, в якій висвітлювалися історичні події, визначні постаті тощо.

Про жвавий розвиток пісенної творчості того часу красномовно свідчить значна кількість сюжетів, народжених в атмосфері ненастанної боротьби народу з ханськими кримсько-татарськими та султансько-турецькими завойовниками:

«Зажурилась Україна,

Бо нічим прожити:

Витоптала орда кіньми

Маленькії діти,

Котрі молодії – у полон забрато;

Як заняли, то й погнали

До пана до хана…».

Бурхливі історичні події, пов’язані з виникненням козацтва і його відважним захистом рідної землі, що зазнала багато лиха від постійних набігів ординських людоловів, спричинилися до появи багатьох пісень:

«Ой на горі та женці жнуть,

А попід горою

Яром-долиною

Козаки йдуть».

Пізніше до давніших тем (проводжання родиною воїна в дорогу, його останнє звернення до рідних, вірність дівчини, що попри всі несприятливі обставини чекає коханого та ін.) додалися нові, пов’язані із новими реаліями об’єктивної дійсності.

Так склалась доля нашого народу, що йому протягом усієї своєї історії доводилося захищати свої інтереси та свою долю. Мабуть тому, народним ідеалом була людина, яка не тільки сама протистояла чужій волі, а й могла підняти на боротьбу й інших. Це була людина смілива, мужня й чесна. Це був воїн, здатний покласти на вівтар

ЗАЖУРИЛАСЬ УКРАЇНА, БО НІЧИМ ПРОЖИТИ

Зажурилась Україна,


Бо нічим прожити:
Витоптала орда кіньми
Маленькії діти,
Котрі молодії — у полон забрато;
Як заняли, то й погнали
До пана, до хана.
Годі тобі, пане-брате,
Ґринджоли малювати,
Бери шаблю гостру, довгу .
Та йди воювати!
Ой ти станеш на воротях,
А в закаулку
Дамо тому стиха лиха
Та вражому турку!
Ой ти станеш з шабелькою,
А я з кулаками,
Ой щоб слава не пропала
Проміж козаками.
Ой козак до ружини,
Бурлака до дрюка:
Оце ж тобі, вражий турчин,
З душею розлука!
 

ЧИ НЕ ТОЙ ТО ХМІЛЬ


(Пісня про Богдана Хмельницького)
 
Чи не той то хміль, що коло тичин в'ється?
Гей, той то Хмельницький, що з ляхами б'ється.
Гей, поїхав Хмельницький ік Жовтому Броду,
Гей, не один лях лежить головою в воду.
Не пий, Хмельницький, дуже той Жовтої Води:
Іде ляхів сорок тисяч хорошої вроди.
«А я ляхів не боюся і гадки не маю,
За собою великую потугу я знаю,
Іще й орду за собою веду:
А все, вражі ляхи, на вашу біду».
Утікали ляхи — погубили шуби...
Гей, не один лях лежить, вищиривши зубиі
Становили ляхи дубовії хати,
Прийдеться ляшенькам в Польщу утікати!
Утікали ляхів де якії повки,
Їли ляхів собаки і сірії вовки.
Гей, там поле, а на полі цвіти,—
Не по однім ляху заплакали діти.
Гей, там річка, через річку глиця,—
Не по однім ляху зосталась вдовиця.

У першій пісні змальовано трагічний стан завойованої ворогами України й продемонстровано її нескорений дух.

У другій пісні поетично представлений образ Богдана Хмельницького – видатного ватажка визвольної війни, гіперболізовано показано його силу й мужність, той страх. який він викликав у ворогів.
Прикладом тестового завдання з теми є наступне:

«Щедрий вечір, добрий вечір добрим людям на здоров’я!» — це рядок:

А календарно-обрядової пісні;

Б соціально-побутової пісні;

В родинно-побутової пісні;

Г історичної пісні;

Д ліричної пісні.

Правильна відповідь: А, оскільки представлений уривок із щедрівки, тобто календарно-обрядової пісні.


ДАВНЯ УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА




Слово про похід Ігорів”

Найвеличнішою оригінальною пам'яткою давньоруського письменства та одним із кращих творів світового героїчного епосу є «Слово про похід Ігорів».

Віднайдення «Слова про похід Ігорів» стало етапною подією, поему визнано найвидатнішим художнім твором княжої доби. Пам’ятка справила помітний вплив на літературний процес в Україні-Русі кінця ХІІ-ХІІІ ст., але через байдужість церковних письменників до світської тематики випала з активного культурного життя до кінця XVIII ст.

Написаний твір під безпосереднім вра­женням від невдалого походу навесні 1185 р. новгород-сіверського князя Ігоря Святославича разом з об'єднаним військом його брата Всеволода, сина Володимира та небожа Святослава проти полов­ців.

Невідомий автор поеми — людина рідкісного поетичного та­ланту, масштабного бачення історичних процесів свого часу, гли­бокий знавець дружинної і книжної поезії — створив шедевр, який до нашого часу не перестає чарувати художньою досконалістю та ідейною па­тріотичною наснагою.

Первісний рукопис, або протограф твору, в історичних катаклізмах було втрачено. Один із пізніших його списків виявлено відо­мим збирачем і колекціонером пам'яток давнини О. І. Мусіним-Пушкіним наприкінці XVIII ст. у придбаному ним в архімандрита Спасо-Ярославського монастиря Іоїля Биковського рукописному збірнику XVI ст.

Збірник складався тільки з творів світ­ського характеру: хронографа в редакції 1617 р., фрагмента Нов­городського першого літопису молодшого ізводу, першої редакції «Сказання про Індійське царство», давнішої редакції «Повісті про Акіра Премудрого», «Слова про похід Ігорів» та першої ре­дакції повісті «Девгенієве діяння».

З рукопису було виготовлено для Катерини II копію «Слова про похід Ігорів» з перекладом російською мовою та примітками. Тоді ж Мусін-Пушкін разом з ученими-архівістами О.Ф. Малиновським та М.М. Бантиш-Каменським підготували «Слово» до друку і видали його 1800 р. окремою книжкою тиражем 1200 примірників за назвою «Ироическая песнь о походе на половцев...»

Вивчення «Слова» українськими дослідниками започаткував М.Бантиш-Каменський. Після нього питання художньої майстерності пам'ятки, історичного матеріалу, що ліг в основу сюжету, мови, авторства й часу написання твору, його місця в історії літератури та політичної думки різнобічно розробляли науковці кількох поколінь, які досягли значних результатів й міцно закріпили авторитет українського словознавства.

До середини XIX ст. О. Сенковський, М. Каченовський, І. Давидов, І. Бєликов, М. Катков активно заперечували оригінальність твору, його художню цінність. Українські вчені багато зробили для того, щоб спростувати твердження скептиків. Якщо київський митрополит Є. Болховітінов у 1830-х рр. ще вагався, зараховуючи «Слово» то до XII ст., то до ХVІ ст., то інші дослідники обстоювали давність й оригінальність пам'ятки.

Так, наприклад, фольклорист і філолог Доленга-Ходаковський на основі вивчення різних історичних, географічних, міфологічних та етнографічних реалій, почерпнутих зі «Слова» та з інших пам'яток давньої літератури, доводить, що воно, безперечно, з'явилося в XII ст.

Українські дослідники підкреслюють, що обрана поетом тема — не випадкова. Невдалий Ігорів похід навесні 1185 р. послужив авторові приводом для того, щоб, надавши слово київському князеві, звернутися з державницьких позицій до всіх південно-східних удільних правителів із закликом об'єднатися в обороні Київської Русі. Поет палко підносить ідею патріотичної єдності, воїнський досвід і героїзм князів та дружинників. Щоб пробудити в удільних князів почуття відповідальності за цілісність держави, автор нагадує про величні перемоги їхніх предків і трагічні втрати внаслідок міжусобиць. Дослідники пам’ятки підкреслювали, що поет-патріот закликав удільних володарів боронити знедолених простих людей, які потерпали від князівських чвар не менше, ніж од половецьких набігів.

Порушені важливі політичні проблеми автор прагнув втілити в художній формі, використовуючи поетичні набутки тогочасної усної та писемної літератури, популярної при князівських дворах та в середовищі дружинників.

Дослідники також вважали «Слово» книжним твором, чимало уваги приділили визначенню його жанру. Зокрема, в ньому вбачають перероблений поетичний текст, повість, подібну до билин, національну епопею «Ігоріаду». Максимович, враховуючи ті визначення, які дав «Слову» сам Автор (і «пісня», і «слово», і «повість»), називає твір «піснеповість», тобто історична ліро-епічна поема.

Таким чином, більшість учених вбачає в пам'ятці поетичний твір. Зокрема, Максимович виділяє в «Слові» уривки, написані віршами й написані прозою, а оригінальний ритм називає «давнім руським складом» (що відповідає теперішньому термінові «ритмічна проза»).

М. Тулову твір видається суто прозовим. Визначення жанру ґрунтується на різних підходах до ритму поеми.

Близькість «Слова» до ритміки народних епічних та ліричних пісень, духовної поезії наводить Огоновського та Франка на висновок, що твір свого часу виконувався речитативом.

Аналізові тропів, фігур, символів поеми приділили увагу багато дослідників, але саме Максимович започаткував цілісне вивчення її поетики. В образній системі пам'ятки він виділив групи персонажів — історичних осіб, образи-символи поганських богів, алегоричні образи та образи природи, які в сукупності відтворюють реальний і духовний світ предків, їхній рівень самосвідомості, культури. Висновки вченого про поетику «Слова» спрямовані на доведення вирішальної ролі традицій національної культури у формуванні творчої особистості автора.

Увагу дослідників привертала й композиція твору. Максимович ділив «Слово» на 20 картин-частин, Каллаш бачив у поемі дві частини, створені в різний час. Франко твердив, що твір складається «з багатьох різних пісень і так званих наукових записів та механічно з'єднаний в цілісній трактат», з якого редактор вилучив початок, а «замість нього вставив науковий, а в дійсності риторичний вступний розділ».

У XIX – на початку XX ст. в Україні були здійснені десятки перекладів і переспівів «Слова» українською, російською, польською, німецькою, грецькою мовами. Більшість із них сягають високого фахового рівня і є внеском у національну культурну скарбницю. А переклади М. Чернявського, К. Зіньківського та Щурата належать до кращих. Велику естетичну цінність мають переспіви Шевченка, варіації Франка на теми пам'ятки. Максимович розглянув інтерпретації, виконані О. Вельтманом, М. Гербелем, Д. Лубенським та ін.

Отже, «Слово про похід Ігорів» являє собою мистецьку пам’ятку, присвячену давнім історичним подіям. У ній розповідається про невдалий похід князя Ігоря на половців. Але головний зміст твору сконцентрований навколо виголошеного автором заклику до єднання всіх руських князів задля збереження сили й незалежності Руської землі. Авторові «Слова» розповідь про трагічні події Ігоревого походу потрібна були для того, щоб дати узагальнення історичного шляху Руської землі від славних минулих часів і до часів розбрату і чвар між князями, коли держава потерпала й руйнувалася.

Заклик до єднання звучить і в так званому «Золотому слові» Святослава, яке концентрує в собі філософський зміст поеми. Князь ніби передчуває повне руйнування держави від князівського розбрату. Автор слова є виразником настроїв свідомих інтелектуальних представників руського населення, людей, що мислили масштабами історії, прозріваючи майбутнє. Його слова про силу руського духу, про необхідність єднання, про славну руську історію та величних руських князів передають дух епохи і водночас є своєрідним поглядом у далекі віки. Силою свого таланту невідомий автор ХІІ століття начебто висловлює визначальну для історії нашої держави. Саме тому ця надзвичайна пам’ятка не могла зникнути у мороці століть, не могла не зберегтися. Вона з’явилася у вісімнадцятому столітті, немов нагадування про те, що сила руського духу не вмирає, і сила ця в єднанні і любові один до одного.

«Слово» мало визначальне значення для розвитку подальшої руської, зокрема української літератури. Так, воно стало зразком для написання видатного твору російської літератури – «Задонщини», невеликого літературного твору, присвяченого перемозі Дмитра Македонського на Куликовому полі. Так само під впливом «Слова» написаний інший твір – «Сказання про Мамаєве побоїще». Переклади пам’ятки являють собою надзвичайно прекрасні мистецькі тексти. «Слово» перекладали М. Шашкевич, М. Максимович, Ю. Федькович, І. Франко, Панас Мирний, М. Рильський, Наталя Забіла та інші. «Слово» надихало багатьох прозаїків і поетів, які створювали численні переспіви твору. Теми, образні варіації, мотиви пам’ятки використовували О. Пушкін, К. Рилєєв, В. Брюсов, М. Волошин, Юлія Друніна, Т. Шевченко, С. Руданський, І. Франко, П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, А. Малишко, О. Гончар, П. Воронько, Б. Олійник, І. Драч та багато інших. На основі поеми О. Бородін написав оперу «Князь Ігор», М. Лисенко створив музичну композицію «Плач Ярославни». Образи поеми змалювали такі геніальні художники, як В. Васнецов, М. Рерих, В. Фаворський, А. Петрицький, Г. Нарбут, О. Кульчицька. Таким чином, «Слово про похід Ігорів» увійшло не тільки в скарбницю давньої літератури, але й стало живим надбанням нової літератури, оскільки образи й теми його залишаються актуальними.

Центральними образами твору є образи князів-воїнів, що стали на захист своєї вітчизни. Воїни ці воістину билинні, це ніби давні казкові богатирі, наділені надзвичайною силою й відвічною мудрістю.

Найяскравіше виписано образи мужніх воїнів-братів Ігоря та Всеволода. Про них автор говорить із симпатією, захоплюється їхньою хоробрістю, але водночас докоряючи їм за неузгодженість їхніх дій із політикою Святослава Київського та інших князів. Ось як описаний ще на початку твору князь Ігор: «нинішнього Ігоря, що стягнув ум силою своєю і загострив серце своє відвагою, наповнився воєнного духу і повів свої хоробрі полки на землю Половецьку за землю Руську».

Всеволод «буй тур» нагадує народного богатиря, коли він мече на ворогів стрілами, гримить об їхні шоломи «мечами харалужними». Всеволод б’ється з ворогами, як Ілля Муромець, і там, куди він поскаче, там лежать погані голови половецькі.

Богатиря нагадує й Ярослав Осмомисл, коли він кидає важкі булави аж за хмари.

Тлом для зображення хоробрих князів-воїнів стають згадки про славне минуле Руської землі. І події теперішнього ніби розвиваються на цьому тлі, тобто історична перспектива – необхідна умова, з одного боку, для усвідомлення історичної значущості того, що відбувається в описуваний момент, а з другого – для усвідомлення сучасності як естетично цінної, гідної уславлення, збереження у віках.

Кожна подія має ніби ще один вимір – в історичному минулому. Вона історично перевірена і дуже важлива для розуміння тієї епохи історичної монументальності, всього, що відбувається у теперішньому.

Кожен князь існує не сам по собі, зі своїми особливостями характеру і своїми політичними переконаннями, він перш за все представник свого роду, свого племені, він Ольгович чи Всеславич, Мономашич, Ярославич, він онук діда та син батька, славних своїми подвигами, отже кожен воїн ніби продовжує низку цих героїчних подвигів своїх предків.

Князь-воїн і сам усвідомлює себе представником свого роду і, для того щоб мати вплив у сучасному йому житті, продовжує політику батьків і дідів, саме це є тодішнім способом утвердження себе в політичному житті свого часу. Відмова від родової політики була б відмовою бути воїном-князем узагалі. Тому автор зауважує: «Були віки Троянові, минули роки Ярославові. Були війни Олегові, Ольга Святославина. Той Олег мечем коро молу ковав і стріли сіяв по землі. Ступав в золоте стремено в граді Тмуторокані, а вже чув дзвін його стремена давній великий Ярославів син Всеволод...».

Неодноразово говориться в «Слові» про мечі, стяги, списи, і кожного разу ці слова використовуються як компоненти складної військової символіки. Меч у Давній Русі був символом війни, символом князівської влади, символом честі. Олег мечем «крамолу кував» – тобто зловживав своєю князівською владою; хінове, литва, ятвяги, деремели й половці поклали свої голови під «харалужні» мечі Романа й Мстислава – визнали себе переможеними. Стягами в Давній Русі подавали знаки війську. Піднятий стяг (прапор) був символом перемоги, спущений стяг – символом поразки.

Автор «Слова» закликає обидві сторони ворогів – руських князів Ярославичів і руських князів нащадків Всеслава Полоцького визнати свою поразку у міжусобній війні, щоб не принизити свою воїнську честь.

Говорячи про битви руських воїнів проти половців, автор підкреслює хоробрість перших, їхню звитяжність: «З зараня в п’яток потоптали вони погані полки половецькі і, розсипавшись стрілами по полю, похапали красних дівчат половецьких, а з ними золото, паволоки й дорогі оксамити».

У переможних битвах князі отримали ознаки своєї перемоги, символи своєї слави, і автор зосереджує на цьому увагу: «Червоний стяг, біла хоругв, червоний бунчук, срібне ратище – хороброму Святославичеві».

Коли ж описується битві, у якій русичі зазнали поразки, автор із сумом і болем говорить про них, зазначаючи, однак, що вони не втрачають своєї воїнської гідності і навіть вороги поважають їх: «Пересів Ігор із золота сідла в сідло невільниче, і засумували заборола по містах, і поникла весела година».

Якою ж радістю сповнилася вся Руська земля, коли повернувся з полону хоробрий Ігор! Автор так описує це: «Та сонце вже світить на небі – Ігор князь в руській землі. Дівиці поють на Дунаї – в’ються голоси через море до Києва...».

Відомий твір давньоруської літератури «Слово про похід Ігорів» – це гімн слави руським князям, хоробрим захисникам рідної землі, оборонцям її свободи.

У творі присутній тільки один жіночий образ – образ Ярославни, дружини Ігоря, який приваблює читача своєю чистотою й правдивістю. Цей образ став символом усіх руських жінок, які роками чекали своїх чоловіків-воїнів, оберігаючи для них і своїх дітей родинне вогнище.

Ніжний образ Ярославни яскраво виділяється на тлі образів воїнів-дружинників, князів Ігоря, Святослава, відрізняється від них своєрідною манерою розкриття. Так, автор не описує зовнішності Ярославни, він так говорить про неї: «Чути голос Ярославни. Зозулею незнаємо кує вона рано». Тобто дружину Ігоря невідомий автор «Слова» порівнює із зозулею – своєрідним символом самотньої жінки, матері, традиційно використовуваним у народній творчості.

Ярославна розкривається в творі тільки в одній своїй рисі – в чеканні. Вона чекає повернення з походу свого чоловіка і звертається поперемінно до різних сил природи. Жінці хочеться перетворитися на пташку й полетіти вслід за своїм коханим, щоб силою свого почуття вберегти його від нещастя: «Полечу, – рече, – зозулею по Дунаю! Обмочу бобровий рукав в Каялі ріці. Утру князеві криваві його рани на міцнім його тілі».

Жінка звертається до вітру, просячи в нього допомоги для князя: «Ярославна рано плаче в Путивлі на заборолі, промовляючи: «О вітре, вітрило! чому господине, так сильно вієш? Чому мечеш хинівські стріли на своїх легких крильцях на мого лада воїв? Чи тобі мало було горі під облаками віяти, леліючи кораблі на синім морі? Пощо, господине, ти моє веселіє по ковилю розвіяв?».

Потім Ярославна говорить із Дніпром, який у творі уособлює грізну стихію води: «Ярославна рано плаче в Путивлі на заборолі, промовляючи: «О Дніпре-Славутичу! Пробив єси кам’яні гори крізь землю Половецьку. Ти леліяв єси на собі Святославові насади до війська Кобякового. Полелій, господине, мого лада до мене, аби не слала я до нього сліз на море рано!»

І втретє просить вона про допомогу ясне сонце – уособлення стихії вогню: „Ярославна рано плаче в Путивлі на заборолі, промовляючи: „Світле і пресвітле сонце, всім ти тепле і красне! Чому ж, господине, простер ти своє гаряче проміння на воїв мого лада? В полі безводнім згагою зігнув єси їм луки, тугою їм тула заткав?

Таким чином, звертання Ярославни до трьох основних стихій – вітру, води й вогню ­– нагадує собою своєрідне замовляння, звертання до природної магії в бажанні змінити хід подій. Дружина Ігоря вдається до цієї магії, намагаючись захистити від ворога свого коханого та його дружинників, намагаючись посприяти боротьбі руських воїнів проти половців.

Ярославна в творі є символом одвічного жіночого начала, вона виступає ніби квінтесенцією чистої жіночності, віддзеркалюючи в іншому світлі історичні події. Взагалі в „Слові” згадка про жінок пов’язується перш за все із стражданням, плачем, тугою, зокрема, в тексті знаходимо: „А жони руські заплакали, промовляючи: „Уже нам своїх милих лад ні мислею змислити, ні думкою здумати, ні очима оглядати, а золота та срібла вже ні помацати!

Княгиня Ярославна в своєму ворожінні-плачі виступає заступницею всієї Руської землі, всіх воїнів і вірних жінок, які їх очікують. У своєму благанні за коханого вона виявляє таку вірність і відданість, що в очах співвітчизників стає таким же символом краси руської душі, як і сам князь Ігор чи Святослав.

Образ Яросласни – величальний гімн моральній красі жінки. Крім того, це історична особа, ім’я якої було Єфросинія, дочка галицького князя Ярослава Осмомисла.

Образ Ярославни в „Слові” започаткував розвиток літературного мотиву жіночності в багатьох слов’янських літературах, зокрема мотив материнства, кохання тощо.

Крім того, до літературного опрацювання цього образу зверталися прозаїки й поети. Наприклад, усім відомий переспів „Плачу Ярославни”, зроблений великим Шевченком. Відомий також цикл „Плач Ярославни”, створений П. Тичиною, кілька віршів присвятив цій жінці і Андрій Малишко.

Образ Ярославни надихає й сучасних письменників на чудові рядки, адже ця руська князівна стала символом вірності й кохання, ніжності й мужності одночасно.

Образ Руської землі також є одним із центральних образів твору. Про що не писав би й про кого із князів не згадував автор, він не забуває своєї Батьківщини. Йдучи за військом Ігоря, він кілька разів проголошує: „О Руская земле, уже за шеломянем єси!” Це звучить як рефрен протягом усього твору.

У трагічній битві на ріці Каялі „чорна земля була кістьми засіяна, а кров’ю полита: туга розлилася по Руській землі”. Тобто Руська земля виступає не просто як географічна територія, а як жива істота, мати-земля. До неї русичі звертаються у тяжку хвилину, про неї думають і в час перемоги, і в час поразки, задля неї віддають своє життя.

Отже, під час поразки й сама Руська земля тужить за своїми синами: „хоробрі русичі полягли за землю Руську”, а по ній „розлилася туга, жирна печаль тече серед землі Руської”: „Застогнав, браття, і Київ з туги, і Чернігів від напасті. Туга розлилася по Руській землі, і тяжкий сум поплив серед землі Руської”. А князь Святослав, дізнавшись про поразку русичів, у своєму „золотому слові”, змішаному зі сльозами, кілька разів закликає співвітчизників постояти „за землю Руську, за рани Ігоря”.

З поеми „Слово про похід Ігорів” ми бачимо, наскільки важливим було для русичів відчуття приналежності до рідної землі, до свого племені, відчуття свого призначення воїна, який не може не захищати своєї вітчизни, повинен бути готовим відати за неї життя. Однак автор „Слова” повсякчас натякає, що князі у його час втрачають уже почуття єдності, що за своїм бажанням влади, бажанням панувати, вони завдають шкоди великій землі – Русі, спільній для всіх колисці, що в своєму розбраті вони ставлять під загрозу єдність і незалежність колишньої Київської держави. Тому він згадує минулі часи, коли від владою Володимира та його синів Русь була сильною цілісною державою, на яку не мали сміливості зазіхати ніякі сусіди. Тепер же навіть такі хоробрі воїни, як Ігор та його союзники, не можуть захистити Руську землю, бо виступають розрізнено, окремо один від одного. Ось як це пояснює автор: „Сказали брат братові: „се моє” і „те моє також”. Почали князі про мале „се велике” мовити, та самі на себе коро молу кувати. З погані з усіх сторін приходили з побідами на землю Руську!

Образ Руської землі, як ми бачимо, має в своїй основі особливості суто народного фольклорно-епосного осмислення й зображення. Це мати-земля, Батьківщина, до образу якої традиційно звертаються автори слов’янських літератур.

Невіддільне в творі від образу Руської землі й зображення природи. Вона жива й діяльна, ніби радіє з успіхів і сумує із невдач русичів, застерігає їх і допомагає їм. Так, сонце затемнюється перед початком походу, ніби провіщаючи майбутню поразку, клекочуть орли, „лисиці брешуть на черлені щити”, кривавляться зорі й чорніють хмари перед другою битвою; Ярославна довірливо звертається до Сонця, Вітру, Дніпра-Славутича, як до живих істот, а Ігор розважливо розмовляє з Дінцем. Тобто природа виступає в творі не просто тлом для зображуваних подій, а ще одним дієвим персонажем. Таке ставлення до природи характерне було перш за все для язичницького мислення, в якому все навколо олюднювалося, наділялося божественною силою. Підтвердженням цього у творі є такі містичні язичницькі персонажі, як Діва Обида, Карна, Жля, точного тлумачення яким дослідники не могли дати й до нашого часу.

Олюдненість природи й образу вітчизни – одна із визначальних стильових рис „Слова про похід Ігорів” і водночас визначальна риса його поетичного мислення. Оскільки завданням автора при створенні цього поетичного тексту перш за все було не повідомити про невдалий похід Ігоря, а звернути увагу князів на те, що в захисті рідної землі вони повинні триматися в єдності, то він і вдається до змалювання дієвого, живого образу рідної землі.



ІВАН ВИШЕНСЬКИЙ

Біографія


Талановитим письменником-полемістом, полум'яним патріотом, визначним культурним і громадським діячем кінця XVI – початку XVII ст. був Іван Вишенський.

Біографічних відомостей про Івана Вишенського лишилося ду­же мало. Дослідникам до цього часу не вдалося точно встановити, коли він народився: одні називають проміжок часу від 1538 до 1550 p., інші – від 1545 до 1550 р. Гадають також, що він походив із убогої міщанської родини містечка Судова Вишня на Львівщині, бо у своїх творах називав себе «Иоан мних з ВишнЂ», «странник реченный Вышенский» та ін. Початкову освіту майбутній письмен­ник, напевно, здобув у рідному містечку, а потім жив у Луцьку й Острозі, куди його міг запросити, за здогадом І. Франка, україн­ський магнат князь Костянтин Острозький, що збирав навколо себе талановитих людей для боротьби з католицизмом. Про своє пере­бування у Луцьку письменник згадує в «Краткословном отвЂтЂ Феодула».

У 70-х роках XVI ст. Іван Вишенський з невідомих причин переселився на Афон (Греція), що був найбільшим православним монашим центром у тогочасному світі. Після відвідання всіх афонських монастирів він став послушником, потім ченцем і нарешті – аскетом-пустельником в одній із печер-келій над Егейським морем; загалом на Афоні письменник прожив близько 40 років, аж до своєї смерті. Однак Іван Вишенський ніколи не поривав зв'язків із своїм народом, цікавився подіями, що відбувалися на батьківщині, через ходаків та листування з окремими особами і Львівським брат­ством. У ньому завжди боролися, з одного боку, чернець-аскет, а з другого – полум'яний патріот.

Палка любов до вітчизни і ненависть до її ворогів виявилися в Івана Вишенського у публіцистичних посланнях з Афону на Ук­раїну. Вже перші твори виділили його серед тогочасних письменників-полемістів та принесли йому широку популярність. Александрійський патріарх Мелетій Пігас у спеціальному листі радив по­лемісту лишити чернецтво і повернутися на Україну, де він міг би принести більше користі у боротьбі проти наступу латинників і ка­толицької церкви. Зверталися до нього з проханням члени Львів­ського братства, щоб він повернувся на батьківщину та взяв безпосередню участь у суспільно-політичному русі. Певно, це й було причиною того, що письменник восени 1604 р. прибув на Україну.

За обсягом спадщина Івана Вишенського не така вже й велика, але цілісна й містка за ідейним і художнім спрямуванням. До нас дійшло 16 творів полеміста в різних рукописних списках. Ще у 1599 – 1600 рр. частину своїх творів письменник переписав у спеці­альну «Книжку», яку він готував до друку в Острозькій друкарні. «Книжка» складалася з передмов («Оглавление писанного в Книжце», «О чину прочитання сего писания», «Ко прочитателю наединЪ сего писания») і десятьох «глав», що є, власне, окремими творами: «Обличение диавола-миродержца» (1599–1600), «Писание до князя Василия» (1598-1599), «Порада» (1599-1600). «Писание до всЂх обще, в Лядской земли живущих» (1588), «Писание к утек­шим от православной вЂры єпископом» (1598), «Извещение крат­кое о латинской прелести» (1588-1589), «О еретикох» (1599-1600), «Загадка философом латинским» (1599-1600), «ОтвЂт краткий» (1599-1600) і «Новина», яку не вважають оригінальним твором. Після 1600 р. полеміст написав ще кілька творів: «Краткословный отвЂт Петру Скарге» (1601), «Послание Доминикии» (1605), «Зачапка мудраго латынника з глупым русином» (1608-1609), «Послание львовскому братству» (1610), «Послание Иову Княгиницкому» (1610), «Позорище мысленное» (1615-1616).

«Послання до епископів»

(«Писание к утекшим от православной веры епископом»)

Найгострішим за соціальною спрямованістю і найдосконалішим з художнього боку твором Івана Вишенського є «Послання до епископів», де полеміст мовби підсу­мував усе сказане ним раніше про зрадництво вищої духовної вла­ди, про суспільно-політичне становище на Україні та на конкрет­них прикладах показав неймовірно тяжке життя уярмленого народу.

Повна назва твору звучить таким чином – „Послання до єпископів, що відбігли православної віри”. У цьому творі письменник підсумовує все сказане у попередніх творах стосовно справи, розпочатої католиками та уніатами, стосовно тієї ролі, яку відіграли у нищенні української Православної церкви єпископи-зрадники.

Безпосереднім приводом для написання твору стала Брестська унія 1596 р. Розуміючи хисткість своїх позицій і бачачи всенародне обурення, єзуїт Іпатій Потій написав після Унії трактат „Оборона згоди з латинським костелом і вірою Риму служачею” (1597 р.), який потрапила до рук Івана Вишенського і став однією з причин написання гнівного трактату-памфлету до єпископів-зрадників. Їдка іронія на початку твору поступово переростає в сатиру, а потім у нещадний сарказм на адресу єпископів, що зрадили православну віру та пристали до унії. Вишенський зазначає, що ціною своєї підлої зради ці єпископи сподівалися запобігти ласки у польської влади та католицької курії, що об’єднання церков не було справою духовною, а лише політичною.

Твір починається коротким вступом, після якого йде розповідь про нечестиве життя єпископів, які не виконують шести Божих заповідей, тобто не нагодують голодного, не прихистять подорожнього та інше. Далі автор подає конкретну характеристику кожного з „мирославіших”, які поголосили унію. Друга частина твору складається з чотирьох тез, у яких І. Вишенський полемізує з єзуїтами та уніатами з приводу заміни церковних обрядів, про можливість контролю простих людей над церквою, про підлеглість патріархам і, нарешті, про брестське „чудо”. Закінчується послання своєрідним закликом до боротьби з католицизмом ат світською шляхетською владою, де звучить віра у великі потенційні можливості нескореного народу.

Нагадуючи шість заповідей Христових (голодних нагодувати, спраглих напоїти, подорожніх привітати, голих одягти, хворим допомогти, ув’язнених відвідати), Іван Вишенський показав, що єпископи та інші уніатські владики не тільки не виконують їх, а й глумляться над ними. Ніхто з владик не привітав подорожніх, не допоміг хворим, не відвідав ув’язенних, навпаки, вони самі били, лаяли парафіян, кидали до в’язниць своїх супротивників та катували їх до смерті, як це трапилося, наприклад, з грошовитим малярем Пилипом.

Уніатські владики безбожно грабували бідних, відбирали у них коней, волів, овець, здирали грошові податки, посилали на тяжкі роботи. Взагалі, Вишенський наголошує на тому, що постійне збагачення суперечить самому поняттю духовного сану. Ці ж єпископи постійно прагнуть збільшення своїх багатств, вони є справжніми магнатами. Та й сама їх зрада спричинена перш за все матеріальними та можновладними інтересами. А це теж суперечить поняттю віри й духовності.

Найобурливіше, на думку поета, постать серед ініціаторів унії – Іпатій Потій, автор ганебного трактату „Оборона згоди”. Коли він був дрібним каштеляном, пише Вишенський, він мав чотирьох лакеїв, а як став єпископом, то у нього прислуги й не порахувати. Михайло Рогоза так само зовсім запанів. Кирило Терлецький, коли був простим попом, то тільки дячка за собою водив, а як став єпископом, то вже доганяє Потія і Рогозу. За зрадницьку „ревність” до унії їм, на думку письменника, все одно доведеться відповідати перед народом.

У своєму творі полеміст намалював загальну картину шахрайства, підкупу і сваволі, за допомогою яскравих антитез він конкретно показує, як учорашні злодії, попи, каштеляни тепер намагаються правити Україною, навернути її до унії та католицизму. Досить часто письменник вживає і риторичні фігури, тобто риторичні запитання та оклики, що роблять його твір ще більш влучним та яскравим.

Заключним акордом твору є гнівне застереження-звернення полеміста від імені народу до всіх названих і неназваних ним єпископів-зрадників, д королівської влади та зажерливих шляхтичів не сподіватися на підтримку народу, на його згоду підтримати зрадливі пропозиції уніатів.

Твір „Послання до єпископів” недарма вважають однією із вершин творчості І. Вишенського, що відобразили специфіку його художнього таланту, письменницького хисту.

ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА

Біографія


Творчість Григорія Савича Сковороди посідає визначне місце в історії розвитку літератури, філософської та педагогічної думки на Україні. Як видатний гуманіст і просвітитель письменник гнівно таврував тогочасну суспільну систему, обстоював права трудового народу на свободу і всебічний розвиток. Його художньо-мистецька спадщина відіграла помітну роль у становленні і розвитку нової української літератури. Сковорода намагався дати відповідь на гострі проблеми часу, зокрема, прагнув дати обриси нового, спра­ведливого суспільства, справжньої людини.

Г. С. Сковорода народився 3 грудня (22 листопада за старим стилем) 1722 р. в родині малоземельного козака Лубенського пол­ку в селі Чорнухи на Полтавщині. Обдарований від природи, хло­пець жадібно тягнувся до книг. У 1734 р. дванадцятирічний юнак вступає до Києво-Могилянської академії. Він мав гарний голос, тому його в 1741 р. було взято до придворної капели цариці Єлизавети Петрівни в Петербург, але влітку 1744 р. він знову повер­тається до Києва і продовжує навчання в академії, та невдовзі (1745) у складі російської місії Г. Сковорода їде до Угорщини. Разом з керівником місії він побував у Польщі, Австрії, Словач­чині, можливо, і в інших країнах.

Повернувшись у 1750 р. на батьківщину, Г. Сковорода був запрошений на посаду викладача поетики Переяславського колегіу­му. Тут він створив для студентів підручник з поетики, що мав на­зву «Разсужденіє о поезій и руководство к искусству оной», та трагедокомедію. На жаль, ні трагедокомедія, ні підручник до нас не дійшли. Як свідчить М. Ковалинський, біограф і учень Г. Сково­роди, в згаданому курсі поетики оригінально, просто і зрозуміло було викладено поняття про поезію та правила віршування.

1751 р. Г. Сковорода востаннє повернувся до Києво-Могилянсь­кої академії й навчався там до 1753 p., коли митрополитом Тимо­фієм Щербацьким був рекомендований домашнім учителем сина багатого поміщика Степана Томари. Наступні шість років Г. Ско­ворода провів у селі Коврай (тепер Золотоноського району Черка­ської області). Цей період займає особливе місце в житті письмен­ника. Близьке знайомство з життям і творчістю народу сприяло формуванню поглядів Г. Сковороди як просвітителя-демократа, прогресивного філософа-мислителя. У ряді художніх творів та фі­лософських трактатів, написаних у селі Коврай, звучить протесі проти паразитизму панівних класів.

1759 р. Г. Сковорода переїздить до Харкова, який з відкриттям тут 1726 р. колегіуму стає одним з найпомітніших культурних осе­редків на Східній Україні. У Харківському колегіумі він викладає поетику (1759 – 1760), синтаксиму, а також грецьку мову і співи (1762 – 1764). Коли при колегіумі було відкрито додаткові класи для підготовки інженерів, топографів, архітекторів тощо, Г. Сковорода запрошується до них учителем катехізису (1768 – 1769). Так з'явився цикл лекцій «Начальная дверь ко христіанскому добронравію» – елементарний курс етики, який ані за своєю структурою, ні за змістом не був схожим на традиційний катехізис короткий виклад основ християнської релігії. Обрядова, культове сторона релігії взагалі ігнорується, християнські етичні концепції та біблійні сюжети дістають алегоричну інтерпретацію. Цей курс не міг задовольнити вимог церковного виховання, і не дивно, ще Г. Сковорода змушений був залишити педагогічну працю, яку дуже любив і якій віддавав усі свої здібності. З цього часу письмен­ник веде мандрівний спосіб життя, постійно перебуває серед наро­ду, вважаючи, що щастя людини полягає не в матеріальних достат­ках і почестях, а у виборі відповідної діяльності.

Духовенство, вбачаючи в особі Г. Сковороди потенційну «окра­су церкви», неодноразово пропонувало йому прийняти чернецтво. У 1760 р. на пропозицію білгородського єпископа вступити до мо­настиря філософ різко відповів: «РазвЪ вы хотите, чтобы и я ум­ножил число фарисеев. Ъжте жирно, пейте сладко, одевайтесь мягко и монашествуйте!» Майже так само відповів Г. Сковорода київським ченцям: «Я столботворенія умножать собою не хочу, до­вольно и вас, столбов неотесанных, во храме божіем». Таке ставлення до церкви не проходило для нього безслідно. Духовенство світські власті постійно підозрювали письменника у вільнодумстві та єресі.

Майже чверть століття Г. Сковорода мандрував по Лівобереж­ній Україні, бував у містах і селах Воронезької, Курської та Ор­ловської губерній. Де б не з'являвся мандрівний письменник і філо­соф, там він знаходив любов і приязнь з боку простих людей. Його звичним пристанищем були селянські хати, пасіки, сади. Г. Сковорода був невимогливим до земних благ, але й не був аскетом. Він любив природу, пісні, музику, ніколи не розлучався з флейтою. Г. Сковорода був справді народним просвітителем, письменникоп філософом і педагогом.

Помер Григорій Савич Сковорода 9 листопада (29 жовтня за старим стилем) 1794 р. в селі Іванівці (тепер Сковородинівка) на Харківщині. Виконуючи заповіт письменника, друзі написали на його могилі: «Мир ловил меня, но не поймал».

Філософська та літературна спадщина Г. Сковороди – це сімнадцять трактатів і діалогів, збірка віршів «Сад божественных песней» «Басни харьковскія» та ряд оригінальних і перекладних поезій. Кpім тoгo збepeглоcь багато листів письменника до різних осіб, переклади з латинської та грецької мов. На жаль, чимало творів до нас не дійшло.

Г. Сковорода був оригінальним і самобутнім мислителем. Він був добре обізнаний з ученням найвидатніших філософів антич­ності, середньовіччя й нового часу. Філософська концепція Г. Сковороди має багато спільного з концепцією просвітителів XVIII ст., зокрема з ідеями французького філософа Жан Жака Руссо. Опа­нувавши досягнення світової філософської думки, Г. Сковорода став одним із зачинателів нової філософії на Україні.

У філософії Г. Сковороди особливо виділяється теорія пізнан­ня. Bін вважав, що людський розум може пізнати світ, зрозуміти обидві його «натури» – зовнішню і внутрішню – адже пізнання роз­вивається в тісному зв'язку з людськими знаннями, воно нескінчен­не так само, як і світ, що є об'єктом пізнання. Г. Сковорода основну увагу зосередив на проблемі лю­дини, її щастя, покликання, боротьби за краще майбутнє. Він невтомно шукав шляхів до цього щастя. На думку мислителя, важ­ливу роль у створенні ґрунту для добробуту людини і всього люд­ства повинна відігравати творча праця. Така умова буде реальною лише тоді, коли праця відповідатиме душевному покликанню лю­дини, її нахилам. Реалізуючи в цьому напрямі свої філософсь­кі роздуми, Г. Сковорода створив оригінальну теорію «сродної» праці.

Пропагуючи принцип «сродної» праці, він мав на увазі поєднан­ня практики із покликанням; людина повинна виконувати той вид роботи, до якої вона має здібності.

Незважаючи на певну суперечливість, у свій час теорія «сродності» мала велике значення.

Погляди митця на осві­ту й виховання мали виразно просвітительський характер, відобра­жали загальні тенденції європейської педагогічної думки. У пра­цях Г. Сковороди неодноразово наголошувалося, що виховання підростаючого покоління – справа відповідальна, першочергова для суспільства і повинна розв'язуватися на рівні загальнодержав­них завдань. Свої педагогічні ідеї він виклав у трактатах «Благо­родный Еродій», «Убогій Жайворонок» та ін. Г. Сковорода писав, що в кожній людині ще змалку закладені великі творчі сили, здіб­ності. Завдання педагога полягає передусім у тому, щоб ці здіб­ності розпізнати і відповідно розвинути.

Поетичний збірник Г. Сковороди «Сад божественных песней» – це уславлення ідей гуманізму, щира сповідь бла­городної чутливої душі, літопис її складних переживань.

Поет закликав до самопізнання і морального вдосконалення, оспівував красу природи, відбивав явища соціального життя, кри­тикував суспільні та індивідуальні недоліки. У цій збірці пролунав голос поета-мислителя. Є в ній і релігійні вірші, та це данина часу, хоч, власне, і в них автор закликає до правди та пізнання істини.



«Всякому місту – звичай і права»


Високе громадянське спрямування в поезії Сковороди з особли­вою силою виявилося у цьому відомому сатиричному вірші («ПЂснь 10-я»). У цьому творі поет створює цілу галерею представників суспільних типів, засуджуючи неробство, визискування, плазування перед вищими й, натомість, підносячи чесну працю за покликанням.

ВСЯКОМУ ГОРОДУ НРАВ І ПРАВА

Из сего зерна:



Блажен муж, иже в премудрости умрет

и иже в разуме своем поучается

святине (Сирах)

Всякому городу нрав и права;

Всяка имеет свой ум голова;

Всякому сердцу своя єсть любовь,

Всякому горлу свой вкус естькаков,

А мне одна только в свете дума,

А мне одно только не йдет с ума.
Петр для чинов углы панскіи трет,

Федька-купец при аршине все лжет.

Тот строит дом свой на новий манер,

Тот все в процентах, пожалуй, поверь!

А мне одна только в свете дума,

А мне одно только не йдет с ума.


Тот непрестанно стягает грунта,

Сей иностранны заводит скота.

Те формируют на ловлю собак.

Сих шумит дом от гостей, как кабак, —

А мне одна только в свете дума,

А мне одно только не йдет с ума.


Строит на свой тон юриста права,

С диспут студенту трещит голова.

Тех. беспокоит Венерин амур,

Всякому голову мучит свой дур, —

А мне одна только в свете дума,

А мне одно только не йдет с ума:

Как бы умерти мне не без ума.

Смерте страшна, замашная косо!

Ты не щадиш и царских волосов,

Ты не глядиш, где мужик, а ще царь,

Все жереш так, как солому пожар.

Кто ж на ея плюет острую сталь?

Тот, чія совесть, как чистий хрусталь...

«Бджола та Шершень»

Байки Сковороди мають дуже високий дуже високий мистецький рівень. Загалом же звертання письменника до жанру байки свідчить про те, що він намагався якомога більше поширити свої погляди в масах, надати їм зрозумілої, доступної форми. І він досягає цієї настанови, оскільки фабула й „сила” (мораль) його байок звучать виразно й переконливо.

Усі байки написані прозою, у них надзвичайно виразно проявляються філософські настанови автора. Особливо цікавою частиною сковородинських байок є „сила” – мораль. Здебільшого мораль байок звучить афористично. В окремих байках „сила” є синтезом групи тематично споріднених прислів’їв та приказок, що приваблювали автора переважно тим, що вони були наслідком життєвого досвіду людини, виходили з гущі життя, в них було закладено багато філософських суджень, які відповідали світоглядним позиціям письменника і завдяки цьому допомагали йому розкрити ідейні задуми своїх творів.

У багатьох байках розкривається сприймання філософом ідеї сродності. Зокрема, в байці „Бджола і Шершень” уславлюється працелюбність бджіл, які збирають мед, оскільки для цього вони народжені, і ця праця для них солодша за сам мед. Це незрозуміло хижакам – Шершням, які не мають ніякого розумного виправдання своєму існуванню, бо нічого не роблять, а тільки відбирають зароблене іншими. Сковорода відзначає, що бджола є образом мудрої людини, яка працює за своєю сродністю, яка знає сенс свого життя.


Прикладом тестових завдань з теми є наступні:

1. Ідея «сродної праці» втілена у творі:



А І. Вишенського «Послання до єпископів»;

Б Г. Сковороди «Бджола та Шершень»;

В І. Котляревського «Наталка Полтавка»;

Г Т. Шевченка «До Основ’яненка»;

Д І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я».

Правильна відповідь: Б, оскільки саме в творчості Г. Сковороди розкривається ідея «сродної праці».


2. Найдавніший відомий нам літопис – це...

А. „Повість врем'яних літ”,

Б. „Галицько-Волинський літопис,

В. „Київський літопис”

Г. Літопис Самовидця.

Правильна відповідь: А.


3. Князь Володимир Мономах є автором твору...

А. Сказання про Бориса і Гліба,

Б. „Повість врем'яних літ”,

В. „Повчання дітям”,

Г. „Слово про похід Ігорів”.

Правильна відповідь: В.


4. Твір, у якому в хронологічному порядку викладені події, що відбулися протягом певного періоду, називається...

А. літопис,

Б. часопис,

В. епопея,

Г. хронотоп.

Правильна відповідь: А.


5. „Слово про похід Ігорів” розповідає про події...

А. Х ст.,

Б. ХV ст.

В. V ст.,

Г. ХІІ ст.

Правильна відповідь: Г.


6. Автор „Слова про похід Ігорів” – ...

А. Боян,

Б. Нестор,

В. Святослав,

Г. невідомий.

Правильна відповідь: Г.


7. Дружина князя Ігоря у „Слові про похід Ігорів”... –

А. Глібівна,

Б. Ярославна,

В. Мстиславна,

Г. Ольга.

Правильна відповідь: Б.


8. Література, що виникла на ґрунті релігійно-політичної боротьби у зв’язку з уведенням в Україні католицтва, називається...

А. полемічною,

Б. агіографічною,

В. мемуарною,

Г. художньою.

Правильна відповідь: А.

9. Найвидатніший представник полемічної літератури в Україні – це...

А. Іван Величковський,

Б. Іван Франко,

В. Іван Вишенський,

Г. Григорій Сковорода.

Правильна відповідь: В, оскільки саме І. Вишенський є представником письменників-полемістів.


10. Не є українським латиномовним поетом Відродження

А. Павло Русин з Кросна,

Б. Севастіан Кльонович,

В. Юрій Дрогобич,

Г. Іван Вишенський.

Правильна відповідь: Г., оскільки І Вишенський не належить до латино мовних поетів.


11. Один із найвідоміших поетів доби бароко, автор „фігурних віршів” – це...

А. Іван Величковський,

Б. Іван Вишенський,

В. Юрій Дрогобич,

Г. Г. Сковорода.

Правильна відповідь: А.


12. Невеликий розважальний драматичний твір, який виконують між актами вистави...

А. фарс,

Б. комедія,

В. інтермедія,

Г. мораліте.

Правильна відповідь: В., оскільки між актами виконується інтермедія.


13. Повчальна сатирична драма називається...

А. мораліте,

Б. мелодрама,

В. трагедія,

Г. інтермедія.

Правильна відповідь: А.


14. Народний театр маріонеток, поширений в Україні у ХІІ-ХVІІІ ст., – це...

А. мім,

Б. вертеп,

В. вертоград,

Г. фарс.

Правильна відповідь: Б.


15. Г. Сковорода – представник...

А. літератури Київської Русі,

Б. пізнього періоду давньої української літератури,

В. нової української літератури,

Г. новітньої української літератури.

Правильна відповідь: Б.


16. Г. Сковорода не розробляв жанр

А. байки,

Б. притчі,

В. ліричного вірша,

Г. трагедії.

Правильна відповідь: Г., оскільки Г. Сковорода працював у жанрі байки, притчі, ліричного вірша, але не трагедії.


17. Збірник байок Г. Сковороди називається...

А. „Езопові байки”,

Б. „Байки харківські”,

В. „Українські байки”,

Г. „Байки.

Правильна відповідь: Б.


18. Збірка віршів Г. Сковороди називається...

А. „Сад божественних пісень”,

Б. „Сад нетанучих скульптур”,

В. „Сад поетичний”,

Г. „Вертоград духовний”.

Правильна відповідь: А.



1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   52


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка