Вступне слово



Сторінка26/52
Дата конвертації19.02.2016
Розмір8.31 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   52

МАРКО ВОВЧОК

Біографія


Справжнє ім'я — Марія Олександрівна Вілінська.

Марія Олександрівна Вілінська народилася 22 грудня 1833 р. в селі Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії в родині збіднілого дворянина.

У 1839 р. помер її батько, мати вдруге одружилась з лютим кріпосником, який знущався і з кріпаків, і зі своєї родини (поба­чене в дитинстві пізніше стало матеріалом для творів Марка Вовчка).

У 1845-1846 pp. Марія навчалась у жіночому пансіоні в Харкові. Протягом 1847-1850 pp. виховувала дітей тітки К. Мардовіної в Орлі, брала участь у літературних вечорах, зу­стріла майбутнього чоловіка, фольклориста та етнографа Опанаса Марковича, який був засланий в Орел за участь у Кирило-Мефодіївському братстві.

У 1851 р. Марія одружилась з О. Марковичем, після чого разом із чоловіком виїхала в Україну, займалась фольклористикою та етногра­фією, досконало вивчила українську мову.

З 1856 р. Марія Олександрівна розпочала літературну діяль­ність, взявши літературний псевдонім Марко Вовчок. Наступного року в Петербурзі П. Куліш видав «Народні оповідання» — першу книгу письменниці.

У 1859 р. Марія тяжко захворіла й змушена була виїхати на лі­кування до Німеччини. Під час перебування в 1859-1867 рр. за кордоном (Німеччина, Швейцарія, Італія і переважно Франція) Марко Вовчок зустрічається з Д. Менделєєвим, О. Бородіним, І. Сєченовим. При сприянні І. Тургенева відбулося її знайомство з О. Герценом, Л. Толстим, Жюлем Верном.

Після повернення з-за кордону Марко Вовчок зближується з видавцями “Отечественных записок” М. Некрасовим, М. Салтиковим-Щедріним, Г. Єлисеєвим, веде в цьому журналі рубрику зарубіжної літератури, публікує свої оригінальні твори й переклади. У 1860 р. у журналі «Отечественные записки» з'явилась по­вість Марка Вовчка «Інститутка» з присвятою Т.Г. Шевченку в перекладі І. Тургенева.

Протягом 1860-1867 pp. письменниця перебувала за кордо­ном (Франція, Німеччина, Швейцарія, Італія). Зустрічалась з провідними письменниками, ученими, культурними діячами.

У 1861-1862 pp. були опублікувані повість «Три долі», дру­гий том «Народних оповідань». У 1867 р. Марко Вовчок повер­нулась і жила в Петербурзі, писала російською мовою («Живая душа», «Записки причетника», «Сельская идиллия»), багато перекладала.

Після погіршення стану здоров'я, в зв'язку з посиленням пере­слідувань царської цензури разом з другим чоловіком Михайлом Лобачем-Жученком (оскільки перший чоловік, О. Маркович, помер) у 1878 р. письменниця назавжди виїхала з Петербурга, багато переїжджала, поки не осе­лилась на Богуславщині, де прожила майже сім років.

28 липня 1907 р. Марко Вовчок померла в Нальчику на Кав­казі, там і похована.



«Інститутка»


Повість „Інститутка” стала вершиною „Народних оповідань” Марка Вовчка, справжнім досягненням її творчості. Цей твір ніби увібрав у себе всі особливості стилю письменниці, подав читачеві яскраві типи характерів, глибоко правдивих і тонко психологічно представлених. Ми захоплюємося цим твором і співчуваємо його героїні, відчуваючи себе ніби спостерігачами описуваних подій, хоч відбувалися вони так давно.

Виразне антикріпосницьке спрямування оповідань письменниці ніколи не виявляється занадто прямолінійно, в оголеній формі – як ідейна тенденція автора, а логічно випливає з усієї, достатньо багатої, системи художніх образів і засобів – простих, ясних, яскравих і дохідливих, близьких своїм духом і характером до народно-поетичних.

Як правило, у творах Марка Вовчка розповідь ведеться від першої особи, що надає їм надзвичайної проникливості й глибини. І кожен оповідач у творах письменниці – це не випадкова особа, а високохудожнє уособлення типового для тогочасних умов представника народу, який виступає здебільшого не в ролі безстороннього свідка, а як активний виразник народних поглядів на описувані події й явища. Саме тому її твори сприймаються читачами з цілковитою безпосередністю. Правдиві, хвилюючі історії з народного життя, про які просто, задушевно, з глибоким переживанням і чарівною наївністю розповідають самі їх учасники або свідки, вражають читачів настільки сильно, як вражає їх щось безпосередньо почуте чи побачене.

У той же час твори Марка Вовчка – це цілком оригінальні, високомистецькі літературні твори, які могли з’явитися тільки як наслідок глибокого всебічного знання письменницею народного життя., в процесі великої творчої праці.

В образах жінок, створених Марком Вовчком, легко впізнаються героїні, про яких пише і Т.Г. Шевченко. Однак це не наслідування, а глибоке знання народних типів. І найповніше, на мою думку, це виявилося саме в повісті „Інститутка”, яка стала вершиною творчості письменниці. Письменниця в своєму творі дуже яскраво протиставила два типи особистості – кріпачку з її глибокою моральністю й душевною чистотою, християнським всепрощенням, і манірну панночку, сенс життя якої полягав тільки в знущанні з інших людей, яка була позбавлена власної людської гідності і намагалася набути цієї гідності, тільки принижуючи інших. Саме в цьому протиставлення уяскравлюються обидва характери, стають виразними, глибокими, чіткими. Ми спостерігаємо, таким чином, що майстерність прозаїка зростає, накреслюються стильові домінанти її естетичної системи, викристалізовується вміння будувати сюжет.

Однією з характерних прикмет творчості Марка Вовчка є те, що всі обставини особистого життя своїх героїв вона розглядала і зображувала під одним кутом зору – як впливав на них кріпосний лад і в якому співвідношенні вони були з народним побутом і звичаями, що склалися в умовах кріпосницької сваволі. Щоб переконливіше показати кріпосну систему як страшне зло для народу, письменниця вдавалася до випробуваного і сильного засобу – до зіставлення умов життя вільних і кріпосних селян.

Протест великий, крик проти кріпацької неправди і всякого поневолення вперше після Шевченкових пісень залунав тут з новою силою, задаровуючи своєю красою, і це висловив сам Шевченко в своїй поезії «Марку Вовчку»:

Недавно я поза Уралом

Блукав і Господа благав,

Щоб наша правда не пропала,

Щоб наше слово не вмирало,–-

І виблагав! Господь послав

Тебе нам, кроткого пророка

І обличителя жестоких

Людей неситих.

Головна героїня повісті „Інститутка” – кріпачка Устина, від імені якої й ведеться оповідь. Твір починається, власне, із самохарактеристики дівчини: „Люди дивуються, що я весела: надійсь, горя-біди не знала. А я зроду така вдалася. Уродись, кажуть, і вдайся... Було, й б’ють (бодай не згадувать) – не здержу серця, заплачу, а роздумаюсь трохи – і сміюся. Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче, – то так і моє лишенько. Якби мені за кожною бідою моєю плакати, досі б і очі виплакала”. Через таку характеристику письменниця ніби розкриває всю трагічність становища дівчини-кріпачки від протилежного, тобто героїня не скаржиться, не плаче над своєю долею, а навпаки, філософськи сприймає її, розуміючи, що становища кріпачки їй все одно не змінити, однак життя не може складатися тільки зі смутку й плачу. В такій позиції Устини виявляється величезна сила її духу, вміння протистояти нещастям і труднощам, вміння прощати.

Устина за своєю природою дуже відкрита й щира натура, однак будучи кріпачкою у чужому дворі вона постійно відчуває тиск, нагляд, приниження. Тому дівчина говорить, що навіть заспівати їй інколи не дозволяється, хоч душа хоче співати: „А як коли, то, було, звеселіємо не знать чого. Веселенько нам, аж серце трепече! Коли б воля, заспівав би так, щоб і на селі лунало... Не всмілимось!..” Такою виразною деталлю письменниця демонструє, що кріпосницька система була нелюдським приниженням для більшої частини населення, яка ставала рабами, позбавленими навіть права на щастя, кохання, пісню, сльози.

Неписьменна селянка Устина тонко сприймає й опоетизовує рідну природу, помічає навколишню красу, захоплюється нею: „Вітрець шелесне та прихилить у віконце мені пахучий бузок. Опівдні сонячний промінь гарячий перекине через хату ясну стягу трепечущу, наче мене жаром обсипле”.

Душевна доброта Устини розкривається також в ставленні до дітей. Вона дуже зраділа, коли, хвору, її прийшли провідати малі. Та й говорить вона про дітей з ніжністю: „От, чую, щось затупотіло... регіт і гомін... у хату до мене зграя дітей усипле. Веселі, червоні, вітають мене; вприскають мене дощем із себе; пнуться на вікно нетерплячі, коли той дощ ущухне; співають, вигукують...”

У своєму коханні до Прокопа Устина також щира й віддана. Кохання приходить до неї як щастя: „Весела душа моя, і світ мені милий, і таке в світі гарне все, таке красне”. І хоч подружнє життя в умовах кріпосницької залежності не могло принести дівчині повного щастя, та вона не нарікає на це, оскільки тепер вона вже не самотня – поряд з нею кохана людина: „зійдуся з ним – весело й любо; усе лихо забуду, він пригорне мене та подивиться у вічі так-то любо, що чую, наче в мене крила виростають”.

Письменниця зображує дівчину-кріпачку спостережливою, розумною, працьовитою, та ще й відданою в коханні й внутрішньо сильною. Устина завжди близько приймає до серця страждання інших людей, співчуває вона навіть своєму новому панові – лікареві, хоч і бачить, як він міняється під впливом панночки.

Образ Устини написаний в найкращих традиціях реалістичної прози з елементами психологізації. Крім того, Устина є в творі оповідачем і ми дізнаємося про неї більше з тих характеристик, які вона дає іншим людям, з її спостережень за подіями.

Просте мовлення, влучні характеристики, образність мислення, вміння помітити найменші деталі подій розкривають духовне багатство дівчини. Образ її узагальнює жіночий тип української жінки, прекрасної в своєму вмінні любити, розуміти, прощати.

Порівнюючи два типи пани-кріпосниці – старої пані й панночки-інститутки – письменниця вдається до засобу співставлення,. Про першу вона повідомляє устати Устини: „Стара пані була не що, сумирна собі, – може, тому, що вже благенька була, ледве ноги волочила, а заговорить – тільки шам-шам, одразу й не розбереш; так куди вже бійка! не на умі. Увесь день на ґаночках; нічка йде – охає та стогне. А за молодого віку, славлять, вигадочки були чималі і в неї... та треба ж колись і перестати”. Отже, доброта старої пані – це не її переконання, не природне людяне ставлення до своїх кріпаків, а просто знесиленість. Однак, для дівчат, і в тому числі Устини, полегшенням було жити у дворі пані, поки туди не приїхала її онука – інститутку.

Прикметно те, що письменниця згадує її не на ім’я, а називає таким відстороненим словом, яке стало й назвою твору. Таким чином вона ніби підкреслює її нелюдський характер, виразно протиставляє головній героїні – Устині.

Знайомлячи читача з панночкою, авторка показує її красивою зовні, ніби протиставляючи її зовнішню красу із внутрішньою потворністю, яка відкриється пізніше: „І що ж то за хороша з лиця була! І в кого така вродилася! Здається, і не змалювати такої кралі!.. „

У спілкуванні з гостями розкривається нещирість панночки, оскільки вона тільки грає ту чи іншу роль, щоб справити на кожного із гостей таке враження, якого він хоче, адже головна її мета в житті – вийти заміж за когось маєтного: „Обійшла, либонь, вона їх усіх – кого словами, а кого бровами: одного на здоров’я любенько питає; другому жалиться, що без його чогось їй смутно та дивно; кого коло себе садовить, скажи, начеб свого посім’янина. Бідахи розкохались, аж зовсім подуріли, з лиця спали, схнуть”. Устина дуже правильно характеризує тут сам спосіб життя панства, яке не працює, нічого не виробляє, а тільки розважається, і, на жаль, дуже часто такою розвагою стає приниження своїх кріпаків: „Бо, бач, чим їм у світі розважитись? Як свій молодий вік собі скрасити?.. Солодко з’їсти, п’яно спити, хороше походити, – а більше що?”

У ставленні до славної бабусі також проявляється прагнення панночки тільки до показної культури, до зовнішнього блиску, без піклування про внутрішню сутність життя, про його сенс: „Убрала її панночка у чепчик з стрічками рябенькими та й посадовила на крісло серед кімнати. Приїдуть гості – вона напоготові, привітає їх”.

У ставленні до дівчат-кріпачок панночка жорстка й ненависна, вона змушує їх постійно працювати, та ще й сердиться, коли бідні підуть обідати та відірвуться від роботи. Та найбільше потерпала від неї Устина, на якій та зривала все своє зло, роздратування, неначебто це не жива мисляча істоті, а якась тварина чи бездушна річ: „Вона мене й щипає, й штрихає, і гребінцем мене скородить, і шпильками коле, і водою зливає – чого, чого не доказує над моєю головонькою бідною!” Одного разу панночка навіть трохи не задушила Устину через те, що та не так її заплітала. Як бачимо., панночка втрачає будь-які звичайні людські моральні принципи в ставленні до кріпаків.

Такою ж була інститутка в особистому житті. Коли вона закохалася в полкового лікаря, то навіть до нього ставилася, немов до свого прислужника, а не до такої ж людини. Устина говорить про її почуття: „Якось дивно полюбила, не по-людськи”. Вона ніби хизується перед іншими панночками, що зуміла приборкати такого гордого красеня. Панночка спочатку хоче втерти носа усім іншим дівчатам, до того ж вона думає, що лікар бідний, то й не має в ньому особливого інтересу. В бажанні володарювати людьми панночка доходить до абсурду, коли, наприклад, забороняє лікареві напитися води, хоча його й мучить спрага. Коли ж дізнається, що лікар має статки, зразу ж вирішує вийти за нього заміж.

Дуже характеристичним є епізод, в якому панночка повідомляє, що дарує молодим Дубки. Лікар тоді замріяно згадує, що тут вони закохалися, що „садок зелененький, квітчастий” там. А панночка сміється з нього, думаючи тільки про прибутки від цього маєтку: „Садок зелененький, садок квітчастий... Ти згадай, серце, які Дубці дохідні!” Ці холодні слова якнайкраще показують її духовну нерозвиненість, дрібність її натури.

На хуторі, ставши повноправною господаркою, панночка все більше навісніє, намагаючись витиснути з маєтку більше зиску: „Люди прокидались і лягали, плачучи, проклинаючи її... Усе пригнула по-своєму молода пані, усім роботу тяжку, усім лихо пекуче ізнайшла. Каліки нещасливі, діти-кришеняточка, й ті в неї не гуляли; здавалося усяке діло каторгою. Стоока наче вона була, все бачила, всюди, як та ящірка, по хутору звивалась; тільки погляне, то наче за серце тебе рукою здавить”. Дійсно, в очах кріпаків панночка поставала не як людина, а як якась страшна потворна істоті, ящірка, уособлення зла й страждання.

Визначальні риси поміщиці кріпачки – егоїзм, людиноненависництво, бажання принижувати людей, позбавляти їх можливості щастя. Її психологічну характеристику письменниця доповнює мовною. До кріпаків вона „репече”, „дзявкотить”, а до гостей-панів „ляскотить по-пташиному”. Мова то її груба, то улесливі, та щирості в ній немає.

Письменниці створила по-справжньому узагальнений психологічний образ кріпачки-поміщиці, продемонструвавши, що навіть освічений пан залишається визискувачем, який врешті втрачає справжню людську подобу.



1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   52


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка