Вступне слово



Сторінка31/52
Дата конвертації19.02.2016
Розмір8.31 Mb.
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   52

ІВАН ФРАНКО

Біографія


Псевдоніми — Джеджалик, Брут Хома, Мирон, Живий, Кремінь, Марко, Віршороб Голопупенко та інші (близько 100 псевдонімів і криптонімів).

Іван Франко народився 27 серпня 1856 р. у селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту в Східній Галичині (тепер Львівська об­ласть) у родині коваля Якова Франка та Марії Кульчицької-Франко.

Протягом 1862-1864 pp. він навчається в початковій школі в с. Ясениця Сільна, у 1864-1867 pp. – у школі при василіанському монастирі в Дрогобичі.

У 1867-1875 pp. Іван Франко навчається у Дрогобицькій гімназії.

У гімназії Франко починає писати власні твори: перший його вірш називався «Великдень» і був присвячений пам'яті батька, який помер у Великодню ніч.

У 1872 р. померла мати митця. У багатьох оповіданнях («Грицева шкільна наука», «Олівець», «У столярні») художньо передано окремі моменти з цієї пори життя І. Франка.

Навчаючись у гімназії, Франко виявив феноменальні здібнос­ті: міг майже дослівно повторити інформацію, яка подавалася вчителями на заняттях, глибоко засвоював зміст прочитаних кни­жок. Читав дуже багато: твори європейських класиків, культуро­логічні, історіософські праці, популярні книжки на природничі теми. Інтенсивній самоосвіті гімназиста сприяла зібрана ним біблі­отека, в якій нараховувалося близько 500 книжок українською та іншими європейськими мовами. Досконало володіючи німецькою і польською мовами, Франко у віршовій формі написав кілька драматичних сцен на сюжети з всесвітньої історії, переклав укра­їнською мовою окремі твори античних і новітніх авторів.

У 1874 р. його ранні вірші була надруковані на сторінках львівського студентського журналу «Друг».

У 1875 р. І. Франко вступив на філософський факультет Львів­ського університету, увійшов до складу редакції журналу «Друг», 1876 р. з'явилася перша збірка віршів Франка «Баляди і розкази». Наступного року він почав друкувати оповідання з широко задуманого циклу «Борислав».

У 1878 р. поета вперше заарештували. Франкові інкримінують соціалістичну агітацію і пропаганду. Після звільнення разом з Михайлом Павликом І. Франко засновує новий журнал «Громадський друг» (у 1878 р. вийшло тільки два номери), а після його заборони видає у цьому ж році два збірники журнального типу — «Дзвін» і «Молот», які були своєрідним продовженням часопису. У цих виданнях побачили світ такі його твори, як «Товаришам з тюрми», «Ка­менярі», гостро полемічні статті «Критичні письма о галиць­кій інтелігенції», «Література, її завдання і найважніші ціхи».

У 1880 р. Франка вдруге заарештували, він був три місяці ув'язнений в коломийській тюрмі. Письменника звинувачували в підбуренні місцевих селян проти «законного по­рядку».

У в’язниці митець написав поетичний цикл «Думи пролетарія». Враження від коломийського ув'язнення також передані утворі «На дні».

З 1881 р. у Львові за найактивнішої участі Франка виходить журнал «Світ». У ньому друкується його роман «Борислав смі­ється». У цей же час він створює повість «Захар Беркут», пере­кладає трагедію «Фауст» Ґете, поему «Німеччина» Гейне, рецен­зує збірку «Хуторна поезія» П. Куліша, пише низку статей про Т. Шевченка.

З 1883 р. Франко працює у львівському журналі «Зоря», вхо­дить до складу редакції газети «Діло».

У 1885 р. відбулася перша поїздка Івана Франка до Києва. Він знайомиться з Ольгою Хоружинською і в 1886 р. одружується з нею.

У 1887 р. Франко створює поетичну збірку «З вершин і ни­зин», яку присвятив О. Хоружинській.

Через два роки потому поета заарештовують втретє, ув'язнюють на два місяці за зв'язок з гру­пою київських студентів, прибулих до Галичини.

У 1890 р. з ініціативи Франка та М. Павлика засновується Русько-українська радикальна партія. Зі сторінок її органу — двотижневика «Народ» — Франко веде просвітництво серед се­лянства.

У 1893 р. у Віденському університеті І. Франко захистив ди­сертацію «Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний ро­ман». Того ж року він створив соціально-психологічну драму «Украдене щастя».

За допомогою дружини Франко протягом 1894-1897 pp. ви­дає журнал «Житє і слово», а потім організовує «Літературно-науковий вісник», котрий об'єднав навколо себе письменників, критиків, публіцистів з усієї України.

У 1896 р. створено поетичну збірку «Зів'яле листя», у 1897 – «Мій Ізмарагд». Наступного року відбулося святкування 25-літнього ювілею літературної діяльності І. Франка.

У 1900 р. пись­менник створив поетичну збірку «Із днів журби», роман «Перехресні стежки».

Харківський університет надає Франкові у 1906 р. науко­вий ступінь доктора російської словесності, виходить поетична збірка «Semper tiro».

У 1908 р. письменник зазнав першого нападу важкої хвороби.

У 1911 р. виходить поетична збірка «Давнє і нове». У 1914 р. – поетична збірка «Із літ моєї молодості».

Іван Франко помер 28 травня 1916 р. Похований на Личаківському кладовищі у Львові.



«Гімн»


Вірш „Гімн” („Вічний революціонер”) є хрестоматійним для творчості І. Франка. Саме в цьому творі поет висловлює свої переконання щодо необхідності руйнування заскнілої дійсності й побудови нового суспільства на нових засадах. Образ вічного революціонера – це образ нескореного духу народу, його прагнення до кращого життя.

Вічний революцьонер —

Дух, що тіло рве до бою,

Рве за поступ, щастя й волю,

Він живе, він ще не вмер.

Ні попівськії тортури,

Ні тюремні царські мури,

Ані війська муштровані,

Ні гармати лаштовані,

Ні шпіонське ремесло

В гріб його ще не звело.
Він не вмер, він ще живе!

Хоч від тисяч літ родився,

Та аж вчора розповився

І о власній силі йде.

І простується, міцніє,

І спішить туди, де дніє:

Словом сильним, мов трубою,

Міліони зве з собою, —

Міліони радо йдуть,

Бо се голос духа чуть.
Голос духа чути скрізь:

По курних хатах мужицьких,

По верстатах ремісницьких,

По місцях недолі й сліз.

І де тільки він роздасться,

Щезнуть сльози, сум, нещастя.

Сила родиться й завзяття —

Не ридать, а добувати

Хоч синам, як не собі,

Кращу долю в боротьбі.
Вічний революцьонер —

Дух, наука, думка, воля

Не уступить пітьмі поля,

Не дасть спутатись тепер.

Розвалилась зла руїна,

Покотилася лавина,

І де в світі тая сила,

Щоб в бігу її спинила,

Щоб згасила, мов огень,

Розвидняющийся день?

«Чого являєшся мені у сні»


У вірші зображено стан ліричного героя, який переживає нерозділене кохання. Образ коханої, кожна зустріч з нею завдають йому страждань, однак і в цих стражданнях є певне щастя кохати.

* * *

Чого являєшся мені

У сні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні,

Сумні,

Немов криниці дно студене?

Чому уста твої німі?

Який докір, яке страждання,

Яке несповнене бажання

На них, мов зарево червоне,

Займається і знову тоне

У тьмі?

Чого являєшся мені

У сні?

В життю ти мною згордувала,

Моє ти серце надірвала,

Із нього визвала одні

Оті ридання голосні —

Пісні.

В життю мене ти й знать

не знаєш, Ідеш по вулиці — минаєш,

Вклонюся — навіть не зирнеш

І головою не кивнеш,

Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,

Як я люблю тебе без тями,

Як мучусь довгими ночами

1 як літа вже за літами

Свій біль, свій жаль, свої пісні

У серці здавлюю на дні.

О, ні!

Являйся, зіронько, мені

Хоч в сні!

В життю мені весь вік

тужити —

Не жити,

Так най те серце, що в турботі,

Неначе перла у болоті,

Марніє, в'яне, засиха, —

Хоч в сні на вид твій оживає,

Хоч в жалощах живіше грає,

По-людськи вільно віддиха,

І того дива золотого

Зазнає щастя молодого,

Бажаного, страшного того

Гріха!

«Декадент»,


Вірш написано у відповідь критику, що назвав Франка декадентом. Декадентами звали представників буржуазної занепадницької літе­ратури. Франко дуже гнівно заперечує свою приналежність до цього напрямку, оскільки для нього завжди важливою була дієвість його слова, енергій поступального руху, віра в кращу, про що. власне, він і пише у вірші.

Я декадент? Се новина для мене!

Ти взяв один з мого життя момент,

І слово темне підшукав та вчене,

І Русі возвістив: "Ось декадент!"
Що в моїй пісні біль, і жаль, і туга —

Се лиш тому, що склалось так життя.

Та є в ній, брате мій, ще нута друга:

Надія, воля, радісне чуття.
Я не люблю безпредметно тужити,

Ні шуму в власних слухати вухах;

Поки живий, я хочу справді жити,

А боротьби життя мені не страх.
Хоч часто я гірке й квасне ковтаю,

Не раз і прів, і мерз я, і охрип,

Та ще ж оскомини хронічної не маю,

Катар кишок до мене не прилип.
Який я декадент? Я син народа,

Що вгору йде, хоч був запертий в льох,

Мій поклик: праця, щастя і свобода,

Я є мужик, пролог, не епілог.
Я з п'ющими за пліт не виливаю,

З їдцями їм, для бійки маю бук,

На празнику життя не позіваю,

Та в бідності не опускаю рук.
Не паразит я, що дуріє з жиру,

Що в будні тільки й дума про процент,

А для пісень на „шрррум” настроїть ліру.

Який же я у біса декадент?

«Мойсей»


Тема народу, його минулого й майбутнього, історичного при­значення і місця серед інших народів — одна з провідних у твор­чості митця. Особливо могутньо прозвучала ця тема в поемі «Мойсей», написаній І. Франком у 1905 році. За жанром «Мойсей» — філософська поема, яка складається з прологу і 20 пісень (роздумів). Поштовхом до створення образу Мойсея була скуль­птура Мікеланджело — образ біблійного Мойсея, яку побачив І. Франко, перебуваючи в 1904 р. в Італії. Пролог був написаний після закінчення поеми, і в ньому поет закликав сучасників і потомків до духовної єдності.

Пролог написано терцинами, які вперше застосував Данте в «Божественній комедії». Це строфа з трьох рядків п'ятистопно­го ямба. Перший рядок в терцині римується з третім, а середній — з першим і третім рядком наступної строфи. Виникає сво­єрідний ланцюг рим: аба, бвб, вгв. Рими у Франковому творі тільки жіночі (з наголосом на передостанньому складі). Терцини заучать урочиста, піднесено, патетично. Поема розкриває глибо­ку віру поета в невичерпні сили народу, в те, що попри тяжкі по­невіряння, український народ матиме щасливе майбутнє. В осно­ву поемі «Мойсей» Франко поклав біблійний сюжет. Він не переспівує біблійної історії, а використовує лише один її фраг­мент: поет вперше ставить своїх героїв перед очі читачеві вже після сорока років їх блукання пустелею, у той момент, коли ізраїльтяни на чолі з Мойсеєм наблизилися до обіцяно їземлів Па­лестині. Саме тепер Мойсей поступово втрачає авторитет: народ нарікає й бунтується у забуває про Божі заповіді та обіцянки. Датан і Авірон забороняють Мойсееві промовляти до народу» по­грожуючи закидати його камінням. Пророк, втративши віру в Божий промисел, карається Богом:



А що ти усумнивсь на момент

Щодо волі моєї,

То, побачивши сю вітчину.

Сам не вступиш до неї.

Але зі смертю Мойсея не вмерли: його, ідеї та наміри: Єгошуа, «князь конюхів», продовжує справу пророка і провадить ізраїль­тян до обіцяної землі. Велику увагу при розгляді твору, безпереч­но; привертає пролог, який, на перший погляд, має цілком віддалену сюжетну тему. І справді, у пролозі І.. Франко звертається не до ізраїльського, а до українського народу. За характером ви­слову пролог поділяється на дві частини: у першій переважають риторичні запитання, які викликають сумніви в державотворчих задатках українського народу, у його гідності та честі. У другій частині сумнів долається, а замість нього з’являється віра е спро­можність народу віднайти себе:



Та прийде час, і mи огнистим видом

Засяєш у народів вольних колі,

Труснеш Кавказ, впервжишся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі.

І глянеш, як хазяїн домовитий,

По своїй хаті і по своїм полі.

Таку ж структуру має і сама поема: ізраїльський народ сумнівається в можливості здобуття обіцяної землі, але зрештою знаходить її. Цікавою є й постать Мойсея, за ним певно добачаємо самого Франка, який, як і пророк, бере на себе відповідальність за долю народу, хоч у хвилини розпачу і піддається сумнівам:



Та нам, знесиленим журбою,

Роздертим сумнівами, битим стидом,

Не нам тебе провадити до бою!

Отже, без прологу поема «Мойсей» сприймалась би зовсім по-іншому, пролог поглиблює зміст твору, надає йому ознак притчі-оповіді з подвійним сенсом, коли за наявним сюжетом прихо­вується глибший, потаємний зміст.



«Перехресні стежки»


Особливе місце в творчості Івана Франка посідає соціально-психологічна повість «Перехресні стежки». Назва твору симво­лізує «перехрещені» життєві шляхи персонажів. Кожен із героїв цього твору є носієм сформованого світогляду, має власні плани, інтереси, правила й норми. Перед нами — герої різних статей, різних соціальних верств, професій, врешті — різних національ­ностей. Житейські перехрестя залишають свій відбиток на їх вну­трішньому світі. У цьому творі Франко порушує соціальні про­блеми: українського селянства та інтелігенції, взаємостосунки між різними суспільними групами, проблеми влади та підлеглих, зневір'я і затурканості селян, проблеми тодішнього судочинства, проблеми подружніх стосунків безправ'я жінки в суспільстві. Прототипом Євгенія Рафаловича послужив Євген Олесницький — адвокат і громадський діяч, який був чудовим промовцем. Усі події в повісті відбуваються навколо головного героя.

Автор намагався показати знедоленим людям шляхи захисту своїх прав. Вкладаючи свої думки в уста адвоката Рафаловича, І. Франко ніби підштовхує народ до політичної боротьби за соці­альні й національні права.

Сюжет «Перехресних стежок» має два плани — любов і бо­ротьба. Обидві лінії пов'язані з молодим адвокатом Євгенієм Рафаловичем, який приїжджає працювати в одне з міст Галичини. До жорстокої протидії з боку влади Євгеній готував себе заздале­гідь, проте він не міг передбачити, що «перехресні стежки» жит­тя зведуть його з Регіною — юнацькою любов'ю, тепер — за­міжньою жінкою, приреченою на приниження й безстрокову домашню тюрму.

Така зав'язка сюжету Франкового твору. Розв'язок в ньому дві: любовна лінія закінчується трагічним фіналом (смерть Регіни); лінія ж боротьби має обнадійливу перспективу. Рафаловичу вдається певною мірою вплинути на обставини. Автор подає правдиву, глибоко психологічну характеристику «руського», тоб­то українського села, жителі якого — люди темні, затуркані, залякані, безправні. Неосвічені, наївні та довірливі селяни не вмі­ють захистити себе, не знають, кому вірити. До свого пана вони так само звикли, як віл до ярма, і тепер не розуміють, як без пана, самі, вони могли б керувати майном, прибутками. Втім, письмен­ник не вважає селян людьми нижчого сорту. Очима Рафаловича він бачить їхні розумні погляди, чує розсудливу й дотепну мову. Ці якості найяскравіше розкриваються підчас селянського віча. Для селян віче — школа політичного життя, самозахисту, можливість згуртувати сили. Виступ Рафаловича перед селянами — свідчен­ня щирого вболівання за їхні інтереси. «Браття селяни! — говорив Євгеній. — Покажім, що ми не діти, що не дамо водити себе за ніс. Не даймо загарбати собі своєї кервавиці. Піднесемо грім­кий голос проти всього панського замаху на наше добро...» Зро­зуміло, що в подібних епізодах твору устами Євгена Рафаловича промовляв до читачів сам І. Франко.



1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   52


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка