Вступне слово



Сторінка33/52
Дата конвертації19.02.2016
Розмір8.31 Mb.
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   52

ЛЕСЯ УКРАЇНКА

Біографія


Лариса Петрівна Косач народилася 25 лютого 1871 р. в м. Новограді-Волинському, тепер Житомирської області, в сім'ї пові­тового службовця-юриста Петра Антоновича Косача та відомої української письменниці, громадської діячки Олени Пчілки, се­стри Михайла Драгоманова.

Узимку 1881 р. в Луцьку на річці Стир у сильний мороз Леся промочила ноги в крижаній воді. Спочатку родина думала, що зви­чайна простуда і як наслідок — ревматизм швидко мине, але коли показали хвору київському хірургу, він поставив невтішний діагноз: туберкульоз кісток. Отже, з цього часу й розпочалася боротьба по­етеси з хворобою, сильними болями. Боротьба, яка загартувала дух Лесі Українки.

Через хворобу до школи дівчина не ходила, та за­вдяки самоосвіті, надзвичайним здібностям до мов, літератур, іс­торії стала високо ерудованою у цих галузях знань. Леся, попри страшні болі в кістках, продовжувала грати на фортепіано, малюва­ла, знала майже всі основні європейські мови, а також старогрецьку й латинську — усього понад десять мов, у 19 років написала для своєї молодшої сестри книжку «Стародавня історія східних наро­дів», видану в 1918 р. як підручник для національної школи.

Під впливом арешту тітки Олени Антонівни Косач, яка нале­жала до київського гуртка «бунтарів», Леся пише в 1881 р. вірш «Надія».

З 1882 р. постійним місцем проживання родини стало с. Колодяжне поблизу м. Ковеля. Саме тут, на Волині, формується любов Лесі до краси природи, якою пізніше буде наскрізно про­сякнута вся и поетична творчість.

У 1884 р. у львівському журналі «Зоря» були опубліковані два вірші юної поетеси «Конвалія» і «Сафо», під якими вперше з'явився псевдонім — Леся Українка (його вона обрала під впли­вом прикладу дядька Михайла Драгоманова, який користувався прибраним ім'ям Українець).

У 1886 р. у Львові окремою книгою вийшли два оповідання М. Гоголя «Запропаща грамота» і «Зачароване місце» в пере­кладі Лесі Українки.

З того часу Леся активно друкується в журналах «Зоря», «Дзвінок», «Народ», «Житє і слово».

У 1892 р. у Львові виходить українською мовою «Книга пі­сень» Г. Гейне, куди ввійшли 92 переклади його творів, здійснені Лесею Українкою, а наступного 1893 р. виходить збірка поезій «На крилах пісень». З цього року поетеса перебуває під таємним наглядом за постійне спілкування з особами, які були в засланні або займались антиурядовою діяльністю.

Улітку 1894 р. Леся Українка відвідала дядька М. Драгомано­ва в Софії, познайомилася з емігрантами, з болгарськими куль­турними діячами, багато прочитала того, чого не могла дістати вдо­ма.

У 1899 р. виходить збірка «Думи і мрії».

Важким випробуванням для поетеси стали хвороба і смерть від туберкульозу Сергія Мержинського в 1901 p., їхні взаємини відбиті в поезіях «Порвалася нескінчена розмова», «Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами...», «Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти», «Я бачила, як ти хиливсь додолу». Над ліжком смертельно хворого Мержинського Леся за одну ніч написала драматичну поему «Одержима».

У 1902 р. вийшла збірка поетеси «Відгуки».

У 1903 р. Леся Українка взяла участь у святі відкриття в Пол­таві пам'ятника Івану Котляревському, де зустрілася з багатьма діячами української культури. У цей час вона активно працює як драматург.

25 липня 1907 р. Леся Українка виходить заміж за фолькло­риста Климента Васильовича Квітку. Цього ж року в неї вияви­лися симптоми туберкульозу нирок. Поетеса усвідомлює, що з такою хворобою жити їй залишається небагато, тому поспішає писати, мужньо перемагаючи фізичні болі.

1 серпня 1913р. Леся Українка помирає в м. Сурамі в Грузії. її тіло перевезли до Києва й поховали на Байковому кладовищі. Похорон поетеси перетворився на велику народну демонстрацію. Поліція заборонила промови, співи, жандарми зрізали на вінках червоні стрічки з написами.


«І все-таки до тебе думка лине»

Вірш наповнене ний безкінечною любов’ю до рідного краю, коли лірична героїня (автор) перебуває на чужині. Однак любов і туга викликаю не зневіру, безсилля, а бажання працювати задля рідного краю, боротися для нього.



І все-таки до тебе думка лине,

Мій занапащений, нещасний краю,

Як я тебе згадаю,

У грудях серце з туги, з жалю гине.
Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,

А тяжчого від твого не видали,

Вони б над ним ридали,

Та сором сліз, що ллються від безсилля.
О, сліз таких вже вилито чимало, —

Країна ціла може в них втопитись;

Доволі вже їм литись, —

Що сльози там, де навіть крові мало!
«Contra spem spero»

Відзначаємо вражаючу силу ліричної героїні, її нестримне бажання жити, радіти цьому життю, перемагати хворобу й безсилля, перемагати осінні хмурні настрої, народжувати весну як відродження в своїму серці. Вірш сповнений оптимізму й духовної сили.



Гетьте, думи, ви, хмари осінні!

Тож тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа?
Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть думи сумні!
Я на вбогім сумнім перелозі

Буду сіять барвисті квітки,

Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гіркі.
І від сліз тих гарячих розтане

Та кора льодовая, міцна,

Може, квіти зійдуть — і настане

Ще й для мене весела весна.
Я на гору круту крем'яную

Буду камінь важкий підіймать,

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.
В довгу, темную нічку невидну

Не стулю ні на хвильку очей,

Все шукатиму зірку провідну,

Ясну владарку темних ночей.
Так! я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть думи сумні!

«Бояриня»


Драматична поема Лесі Українки «Бояриня» пройшла дуже складний шлях до читача. Вона написана протягом 27—29 квітня 1910 року в Хельвага поблизу Каїра, де поетеса перебувала на лікуванні. Надрукований цей твір був після смерті Лесі Українки в 1914 році, за часів СРСР був суворо заборонений і знайшов свого читача тільки в 1989 році. Така складна доля драматичної поеми неодмінно ставить перед нами запитання: чим же цей твір міг бути настільки небезпечним, щоб бути вилученим із літера­турного процесу на 75 років? «Бояриня» — єдиний твір Лесі Українки, побудований на темах і проблемах національної історії, за що поетесі доволі часто дорікали. Темою п'єси є змалювання суспільно-політичної атмосфери України й Московщини XVII століття.

У першій дії «Боярині» Іван, брат головної героїні Оксани, закидає Степанові та Степановому батькові, що вони зрадили Україні, бо «понадились на соболі московські». Він твердо пере­конаний, що клятва, яку Богдан Хмельницький разом з козаками склали московському царю, може й має бути скасованою, бо цар з боярами першими порушили колишню угоду. Іван наполягає, що його покоління має зі зброєю в руках повернути своїй країні колишню славу. Батько Івана, Олекса Перебійний, і Степан вва­жають, що покращити ситуацію в Україні можна лише перегово­рами та поступками з боку царя, а зраджувати клятву, навіть у відповідь, для козака є неможливим. Саме ці протилежні думки і є основою конфлікту драматичного твору.

На початку твору в розмові зі Степаном Оксана каже, що над усе цінує в Степанові те, що він має, на відміну від решти лицарів, руки «від крові чисті».

Вирушаючи разом з чоловіком до Московщини Оксана повна оптимізму. Але поступово ми спостерігаємо, як у Москві її по­гляди починають змінюватись. Героїню дивує і лякає політично-соціальний лад Московщини, що базувався на доносах, шпигун­стві й катуванні людей. Незрозумілим для неї виявляється і обмеження прав жінки, яка не має права «з чоловіками при беседі бути», і обов'язок гостинної хазяйки цілувати й частувати старих бояр, і заборона молодим бачитись до весілля, і неможли­вість «співати по гаях», і навіть жіночий одяг Оксані видається дуже дивним. Проте навіть не різниця в побуті України та Мос­ковщини дивує і примушує страждати героїню. Вона болісно пе­реживає постійне приниження свого чоловіка, який змушений догоджати боярам, остерігатися доносів, витанцьовувати гопака перед царем, бути улесливим, хитрувати, при цьому думаючи, що так він служить своїй Батьківщині. Степан у неї дуже обережний: він хоче навіть спалити присланого Оксані від братчиці листа, бо це — небезпечно! Степанова обережність пояснюється тим, що він дуже боїться тортур. «Дибою» він лякає і свою дружину. Оксана усвідомлює, що ця недостойна козака поведінка її Степа­на зумовлена політичною ситуацією, яка склалася в Україні, зо­крема домаганнями гетьмана Петра Дорошенка звільнити Україну від надто деспотичної опіки царського уряду і бояр, та все одно компроміс Степана з власною совістю, зневажання ним своєї люд­ської гідності та честі боляче ранить її. А тут ще криваві чвари на рідній стороні, хоча вона готова сприйняти в ім'я визволення України спілку гетьмана Дорошенка з татарами, яка принесла стільки горя і сліз її народові. Степан нагадує Оксані, що вона завжди боялася війни:



Схаменися!

Ти ж так боялася розливу крові,

а ся війна найпаче братовбійна,

що Дорошенка зняв на Україні,

то ж він татар на поміч приєднав

і платить їм ясирем християнським.

Оксану плюндрування України, безперечно, лякає, але вона не бачить великої різниці між татарською неволею і москов­ською:



Ти хіба не ходиш

під ноги слатися своєму пану,

мов ханові? Скрізь палі, канчуки...

холопів продають... Чим не татари?

Душевні страждання, а також розлука з рідною землею при­водять Оксану до важкої хвороби (ностальгії), єдиним способом вилікуватись від якої, за словами лікаря, є необхідність відвідати рідний край. Але Степан зазначає, що до тих пір, поки в Україні «неспокійно», їх виїзд на батьківщину буде розцінений царем і боярами як зрада. Згодом він пропонує Оксані поїхати в Украї­ну, але та гнівно йому відповідає:



А я дивую, ти з яким лицем

збираєшся з'явитись на Вкраїні!

Сидів-сидів у запічку московськім,

поки лилася кров, поки змагання

велося за життя там на Вкраїні,

тепер, як «втихомирилось», ти їдеш

того ясного сонця заживати,

що не дістали руки загребущі.
Наприкінці поеми вона знову повертається до колишньої роз­мови зі Степаном про незаплямованість кров'ю його рук. Але тепер її точка зору змінилася:

От, здається, руки чисті,

проте все мариться, що їх покрила

не кров, а так... немов якась іржа...

як на старих шаблях буває, знаєш?

Оксана порівнює себе й Степана із заіржавілою шаблею, що зрослася з такою ж заіржавілою піхвою. Цей образ дуже симво­лічний: так, як шабля без дії дуже швидко іржавіє і не може при­нести ніякої користі власнику, так і Оксана зі Степаном своєю бездіяльністю фактично зрадили Україну.

Леся Українка в своїй драмі проводить паралель між долею Оксани та долею України. І молода жінка, і її рідний край змушені були скоритися поневолювачам, хоча й намагалися боротися до останнього. Поетеса зображає трагедію народу, який не зміг залиши­тися вільним, і закликає боротися й завжди обстоювати незалежність своєї країни. Виходячи з такої ідеї твору, стає цілком зрозумілим, чому за часів СРСР поема знаходилася під суворою забороною. Адже цей твір пробуджував і пробуджує почуття національної гідності й ба­жання в будь-який спосіб, навіть збройно, боронити рідний край.

«Лісова пісня»


Дуже важливе місце в творчості поетеси займає твір, написа­ний влітку 1911 р. за дванадцять днів. Авторка назвала його драмою-феєрією, тобто драмою, в якій відбуваються незвичайні, не­ймовірні перетворення, в якій поряд з людьми діють постаті, створені їхньою уявою. У листі до Агатангела Кримського від 27 жовтня 1911 р. Леся Українка писала, що драма була створе­на на честь «волинським лісам» і за жанром близька до п'єси німецького драматурга Г. Гаупшяна «Потоплений дзвін», назва­ної автором драмою-казкою.

У листі до матері 2 січня 1912 р. Леся Українка зазначала, що «Лісова пісня» з'явилася в результаті спогаду про дитинство, проведене на Волині, коли її навіки зачарував образ лісової ру­салки, марки. А прототипами реальних образів у драмі були во­линські селяни, зокрема Лев Скулинський, чиї розповіді так лю­била слухати мала Леся.

Своєрідною є і композиція твору. Драма складається з про­логу і трьох частин. Незвичним є те, що в пролозі ми ще не бачи­мо ані Мавки, ані Лукаша. Пролог має зовсім іншу функцію: він готує нас до того, що природа, міфічні персонажі є повноправними дійовими особами п'єси. ..

У пролозі окреслюється місце дії драми — простора галявина в старезному лісі, яка переходить «в куп’я та очерети, а в одному місці в яро-зелену драговину — то береги лісового озера, що утворилося з лісового струмка». Ця картина відповідно до змін пір року також змінюється. Дія прологу — провесна, коли по­чинає оживати природа, і саме в цей час пробуджуються почуття Мавки і Лукаша, розкривається висока поетичність їхніх душ. Пора пізнього літа в другій дії символізує наростання переживань Мавки, посилення її душевних страждань. Поетичний світ висо­кої духовності стикається з меркантильним світом. Перед Лукашем постає складне питання вибору між духовним світом (любов до Мавки) і земним, матеріальним (одруження з Килиною). Під впливом матері, її брутальним тиском Лукаш втрачає щирість, привітність у стосунках з коханою. І що дуже символічно: він на­віть втрачає можливість грати на сопілці, чарівний звук якої в першій дії і пробудив кохання Мавки до нього. Мавка побачила в Лукашеві те, чого не мав Перелесник чи Той, що греблі рве, з якими вона раніше була в щирій дружбі. Вона високо цінує здатність людини до творчості. Мавці нелегко зрозуміти прихова­ну сутність людських взаємин, їй ще важче тоді, коли примушу­ють завдавати болю природі, часткою якої є вона сама. Само­жертовність Мавки виявляється в сцені, коли вона рипуче черкає серпом по своїй руці, щоб не жати жито, не руйнувати краси Ру­салки Польової.

Відчуваючи серцем сум'яття Лукаша, визрівання його зради, Мавка прохає коханого не зневажати «душі своєї цвіту», з якого народилося високе почуття: «Той цвіт від папороті чарівніший — він скарби творить, а не відкриває». Але всі прохання Мавки тільки дратують Лукаша. Звідси її болісне одкровення:

Ні, любий, я тобі не дорікаю,

а тільки смутно, що не можеш та

своїм життям до себе дорівнятись.

Лукаш не може зрозуміти смисл слів коханої, не може збаг­нути високості її почуття, як і багатства людської душі. Третя дія переносить нас у «хворе світання пізньої осені». Своїм нерозум­ним вибором Лукаш втратив абсолютно все: і любов, і вміння відчувати красу, милуватися нею, І здатність до творчості. Тому дуже символічним є те, що Лісовик перетворив зрадливого ко­ханця своєї дочки на вовкулаку (напіввовка, напівлюдину). Але вірна душа Мавки продовжує його любити, вона не втратила здатність прощати. Мавка знайшла «теє слово чарівне, що й озві­рілих в люде повертає», тим самим давши Лукашеві ще один шанс — вона прагне допомогти тому, хто схибив, помилився. Зрештою, Мавка з'являється перед Лукашем в алегоричній по­статі загубленої Долі, яка вказує Лукашеві на вербову сопілку як останній шанс спокутування вини. В зболених очах Лукаша з'яв­ляється щось дитяче, і тоді перед ний постає легка, прозора по­стать, яка «з обличчя нагадує Мавку». Вона заспокоює Лукаша, бо хоч він і «збавив її тіла», та душу дав. Останній монолог Мав­ки — сумний за формою, але оптимістичний за змістом: це пісня про невмирущість духовного, про вічність краси.

Конфлікт між природним і людським, між лісом і селом уяскравлений в творі міфологічними сюжетами, взятими з українського фольклору. З другого боку, поетеса не могла не бути знайома й з тими творами загальноєвропейської літератури, у яких так само піднімається проблема протистояння природного й цивілізаційного. М. Зеров так писав про творчість Лесі Українки: “Справжнім “пафосом” її творчості було розв’язання загальнолюдських проблем та вічних колізій, найулюбленішою сферою був світ ідей. Мандрівні образи через те й були її постійними супутниками, що більше простору давали її думці, гострій, сильній, вражливій, мимо якої не проходило без відгуку ні одно значне ідейне зворушення сучасності. В неї справді була еолова арфа, що підхоплювала своїми струнами всі повіви ідейних вітрів та бур”.

Образи твору немовби утворюють дав табори, що протистоять один одному. Одні – природні (Мавка, Лісовик, дядько Лев), інші протистоять природи (мати Лукашева, Килина). Але до якого ж табору віднести Лукаша? І чи є Мавка тільки втіленням природного начала? Саме ці питання нам слід розв’язати протягом нашого твору.

Коли ми спостерігаємо першу зустріч Мавки та Лукаша, то помічаємо, що, незважаючи на такі схожість їхніх натур, у Лукашеві спостерігається все-таки певна заземленість, побутовість інтересів. Так, він є поетичною натурою, та в ньому ніби поєднуються обидві стихії – природна (у цьому випадку музична) і цивілізаційна (побутова). Мавка ж цілком закорінена в світ поетичної природи, що є втіленням “справжнього”, чистого світу:

Ясне намисто

з кришталю грає і ряхтить усюди…

Я спала. Дихали так вільно груди.

По білих снах рожевії гадки

легенькі гаптували мережки,

і мрії ткались золото-блакитні,

спокійні, тихі, не такі, як літні…

Мавка прагне кохання і сприймає його знову ж таки як річ природну, не пов’язану з якимись інтересами, вигодами. Вона не уявляє, що коханого можна зрадити, полишити його. Але почуття кохання до цього часу було невідоме лісовій дівчині, оскільки вона кожної весни немов народжувалася заново, не знаючи зупину, як і світ природи. Для підтвердження нерозривного зв’язку Мавки з природою можемо згадати, як виглядає героїні навесні, влітку і восени. Кожного разу її вигляд відображає стан природи. Восени вона юна й розквітла, немов пуп’янок, влітку уквітчана й стигла, як колос. А восени краса її в’яне, немов трави й дерева. Так і її кохання немов переживає фази розвитку природи. Навесні воно розквітає й пишається собою, даруючи сили й поетичне натхнення, влітку стає зрілим. Врівноваженим і спокійни, адже саме в цей час Мавка наважується одягтися у селянський стрій і стати до роботи в господарстві, восени кохання починає в’янути разом з почуттями Лукаша.



Лісовик

До кого ти подібна? До служебки,



зарібниці, що працею гіркою

окрайчик щастя хтіла заробити

і не змогла, та ще останній сором

їй не дає жебрачкою зробитись.

Згадай, якою ти була в ту ніч,

Коли твоє кохання розцвілося…

Таким чином, драма-феєрія «Лісова пісня»— глибоко філо­софський твір про взаємодію добра і зла, про боротьбу людини за вільне, красиве, духовно багате життя. Це гімн єднанню людини й природи.


1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   52


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка