Вступне слово



Сторінка34/52
Дата конвертації19.02.2016
Розмір8.31 Mb.
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   52

МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ

Біографія


Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864 р. у сім’ї дрібного урядовця у місті Вінниці.

У дитинстві Михайло пробував складати українські пісні на взірець народних, написав російською мовою велику повість з фінського життя.

У 1875-1876 pp. він навчався у народному училищі в м. Барі, потім у Шаргородському духовному училищі. Захоплювався читанням творів українських, російських і зарубіж­них класиків, вивчав філософські твори Феєрбаха і Фур'є.

Про­тягом 1881-1882 pp. Коцюбинський жив у Кам'янці-Подільському, де зблизив­ся з групою молодих семінаристів, ентузіастів-народників. Повернувшись до Вінниці, заробляв приватними уроками, заснував нелегальний гурток молоді, учасники якого чи­тали заборонені твори Чернишевського, Добролюбова, Салтикова-Щедріна, Некрасова. Поліція обшукала квартиру Коцюбин­ського і занесла його ім'я у списки «неблагонадійних».

У 1884 р. Коцюбинський написав оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіе світ, а невченіе тьма». Наступного року поліція вдруге обшукала квартиру Коцюбинського. Знайшли два примір­ники забороненого «Каталога книг для систематичного чтения и саморазвития». Цього року він написав оповідання «21-го груд­ня, на ввєденіе», працював приватним учителем у родині свяще­ника в селі Михайлівка Ямпільського повіту. Помер його батько.

У 1887 р. Коцюбинський написав вірші «Як раннім морозом побитії кві­ти:..», «Як променем щастя...», «Марусі Н.» та інші, займався перекладами а польської мови, був обраний гласним до Вінницької міської думи на чотири роки.

У 1890 р. уперше в львівському журналі «Дзвінок» надруко­ваний вірш Коцюбинського «Наша хатка». У цей час митець перекладав укра­їнською мовою твори Достоєвського, Міцкевича, Ожешко, на­писав статтю «Життя українців по малих містах. З українського Поділля».

У 1891 р. склав іспити при Вінницькому реальному училищі й одержав посвідчення народного вчителя. Вчителював у с. Лопатинцях на Вінничині. Написав оповідання «Харитя», «Ялин­ка», «П'ятизлотник», повість «На віру», статтю «Яків Куха­ренко».

Протягом 1892-1895 pp. письменник працював у Молдавії в комісії для боротьби з філоксерою, тоді ж і вивчав життя бессарабських молдаван, також написав твори «Ціпов'яз», «Маленький грішник», «Хо», «Для загального добра», «На крилах пісні». Згодом пере­їхав на роботу в кримську філоксерну комісію, де знайомився з жит­тям кримських татар. Одружився з Вірою Дейшею. Написав опо­відання «На коптьор».

У 1897 р. Коцюбинський працював у Житомирі в газеті «Во­лынь», редагував розділ «Хроника», надрукував кілька статей під рубрикою «Свет и тени русской жизни». Наступного року він пе­реїхав до Чернігова, де одержав посаду діловода в Чернігівській земській управі. Написав оповідання «Відьма».

У 1899 р. львів­ське видавництво «Українсько-руської видавничої спілки» над­рукувало першу-збірку оповідань М. Коцюбинського «В путах шайтана», а у 1900 р. він перейшов на посаду статистика в Черні­гівському земстві. Зблизився із соціал-демократами. Вийшла збірка оповідань «По-людському».

У 1901 р. письменник написав оповідання «Лялечка», а 1902 р. став членом Чернігівської архівної комісії, написав но­вели «На камені», «Цвіт яблуні». Оповідання «Fata morgana», що стало першою частиною однойменної повісті, та збірка опо­відань «Поєдинок», були написані в 1903р. У 1904р. письмен­ник вийшов з членів Чернігівської архівної комісії. Написав опо­відання «У грішний світ», «Під мінаретами».

На зборах Чернігівської громадської бібліотеки у 1905 р. Коцюбинський виступив з промовою проти утисків цензури. Виїхав того ж року за кордон на лікування. Відвідав Німеччину, Італію, Австрію, Швейцарію. У 1906 р. письменник був обраний головою чернігівського товариства «Просвіта». Написав новели «Сміх», «Він іде!»

Протягом 1907-1908 pp. були написані новели «Не­відомий», «Persona grata», «В дорозі», «Intermezzo», «Як ми їздили до Криниці», реферат «Іван Франко». Під час лікування на острові Капрі у 1909 р. Коцюбинський познайомився і здру­жився з М. Горьким, написав новелу «Дебют». У 1910 р. пись­менник закінчив роботу над другою частиною повісті «Fata mor­gana», написав оповідання «Що записано в книгу життя». Вдруге виїхав лікуватися на Капрі. Зустрівся з М. Горьким. З його ініціативи видавництво «Знание» надрукувало російською мовою перший том «Рассказов» М. Коцюбинського.

У 1911 р. письменник організував літературні «суботи» з чер­нігівською творчою молоддю. Виїхав на Буковину в с Криворів-ню, де збирав матеріал для повісті «Тіні забутих предків». «Това­риство прихильників української науки» призначило Коцюбинському довічну пенсію, він залишив роботу в земстві. У Львові вийшов четвертий том творів письменника — збірка «Дебют». У 1912 р. на Капрі письменник написав оповідання «Подарунок на іменини», «Коні не винні».

У березні Коцюбинський повернувся в Україну, відвідав Криворівню, написав останні твори «Хвала життю», «На острові». Лікувався в Києві.

Михайло Коцюбинський помер 25 квітня 1913 р. Похований він у Чернігові на Болдиній горі, в гаю Троїцького монастиря"над Десною.

«Intermezzo»


Справжнім літературним шедевром стала новела М. Коцюбинського «Intermezzo». Твір розпочинається посвятою: «Присвячую Кононівським по­лям» та переліком незвичайних дійових осіб: Моя утома, Ниви у червні, Сонце, Три білих вівчарки, Зозуля, Жайворонки, За­лізна рука города. Людське горе. Однак «Intermezzo» залиша­ється не драматичним, а епічним твором. За жанром «Intermez­zo» — лірико-психологічна поема в прозі, написана в імпресіо­ністичній манері. Слово «імпресіонізм» походить від французько­го impression — враження. Імпресіонізм як мистецький напрям виник у французькому живописі і був характерний тим, що від­творював не саму дійсність, а те, як вона впливає на людину, її емоції, душевний стан (наприклад, творчість художників К. Моне, О. Ренуара, Е. Дега). Головним своїм завданням імпресіоністи вважали зображальність, намагаючись не деталізувати дійсність, а відображувати її в загальних рисах і контурах. Під впливом живопису імпресіонізм поширився і на інші види мистецтва: скуль­птуру (О. Роден), музику (К. Дебюссї, М. Равель), літературу. Першими представниками імпресіонізму в світовій літературі були брати Гонкури, Гі де Мопассан, А. Чехов, І. Бунін та ін. На­прикінці XIX ст. риси імпресіонізму проникають в українську лі­тературу, яка дедалі більше тяжіє до психологізму, до художніх прийомів, що найглибша передають людські настрої і стани. В українській літературі імпресіоністичне письмо властиве тво­рам В. Стефаника, О. Кобилянсвкої, Г. Косинки, окремим — М. Хвильового, В. Винниченка, А. Головка. Його ознаки — за­глиблення у внутрішній світ людини, відтворення яскравими зо­ровими і слуховими образами, промовистими художніми деталями найтонших змін у настроях і в природі. Імпресіоністичне письмо вимагає від митця неабиякого таланту, особливої чутливості, вміння писати образно, переконливо й лаконічно. Таким май­стром і став Коцюбинський: «Ніхто ніколи ні до Коцюбинського, ні після нього не створював пластикою слова такого виключного враження, і саме в тому нам бачиться немеркнуча велич його ху­дожніх тканин». (В. Шевчук.)

Новела «Intermezzo», на перший погляд, складна й незрозумі­ла, адже сюжет твору зводиться до розповіді про героя, який вто­мився, 'виїхав на природу, поспостерігав за сонцем, нивами, жай­воронком, собаками, зустрів людину, чомусь страшенно зрадів і знову повернувся до міста. Зрозуміло, що такий сюжет твору по­требує «ключа», який би розшифрував глибокий підтекст новели.

Ядро образного конфлікту «Intermezzo» становлять два клю­чових образи — «моя утома» і «сонце». Поступове зникнення в ліричного героя втоми й проникнення в його душу сонця — та­кий зміст твору. Образи твору символізують складну боротьбу в душі ліричного героя, допомагають зрозуміти, як поступово зникає роздвоєння його особистості, як повертаються до нього душевна рівновага, готовність до виконання свого громадянсько­го обов'язку (наприклад, «Білі мішки» — це образ повішених, яким перед стратою накидали на голову мішки; «Зозуля» — на­родний образ-символ, що втілює надію на життя; образи трьох вівчарок — теж символічні: самозакохана Пава — дворянство, Трепов — жандармерія (кличкою цього пса стало прізвище міні­стра внутрішніх справ Трепова, який підписував смертні вироки повстанцям), «дурний Оверко» — принижене й темне селян­ство, якому досить дати хоч трохи волі — і воно не кинеться вже ні на кого; Жайворонок — символ творчої наснаги, а Сонце — символ вічності, життя, світла).

Безперечно, це новела з глибоким психологічно-філософ­ським змістом. Це твір, який водночас сприймається дас своєрід ний естетичний маніфест письменника про завдання митця в пе­реломні часи. Проведенню заповітних думок автора сприяла форма оповіді від першої особи. Відомо, що тема твору завжди коріниться в його назві, тому необхідно згадати, що intermezzo (від лат. — проміжний, середній)— невелика інструментальна п'єса довільної будови,, виконувана між діями, драматичного чи оперного твору. Коцюбинський, же вклав сюди, глибокий філо­софський смисл. Образом intermezzo новеліст вказував на пере­починок утомленого митця..

Під чає читання новели, написаної від першої особи, може ви­никнути бажання сказати, що ліричний герой твору — це сам Коцюбинський:. Але це не зовсім так, бо багато відчуттів, описа­них у новелі, знайомі; кожному письменникові, хоча не можна не помітити, що твір дійсно має автобіографічну основу. Автора з його слабким здоров'ям виснажило фізичне й нервове перена­пруження (виконуючи службові обов'язки, він інтенсивно за­ймався творчістю). Влітку 1908р. Коцюбинський відпочивав у садибі відомого українського громадського діяча Є, Чикаленка. в селі Кононівка поблизу м. Яготина, тепер Київської, області. Перебування в Кононівці збагатило письменника численними враженнями, що й знайшло відбиття в новелі «Intermezzo», на­писаній того ж року.

Митець, головний герой творуі втомившись від «незліченних «треба» і «безконечних «мусиш», від болю і горя, від злості й мерзенних вчинків людей, від жаху та бруду їх, існування, виривається з лабет «сього многоголового звіра», тому що вже не може нічого створити для людей, бо вже звик до людського горя; (про це свідчить згадка, що він чергову звістку про трагедію Людини заїдає «стиглою сливою»). Бажаючи спокою й самотності як найкращого відпочинку, він звільняється з залізних обіймів міста, з його гамору, метушні й опиняється в майже повному безлюдді.

Перше враження митця відтоді, як бричка вкотилася на зеле­не подвір'я садиби і пролунало кування зозулі, пов'язане з від­чуттям так довго очікуваної тиші, що: «виповнювала весь двір, таїлась в деревах, залягла по глибоких блакитних просторах». Так було скрізь тихо, що героєві стало соромно за «калатання класного серця». Однак незабаром, як тільки він зайшов: на від­починок до темної кімнати, в уяві; героя почади з'являтися люди:, від яких вія прагнув сховатися. «А люди йдуть. За одним; другий і третій і так без кінця. Вороги й друзі, близькі й сторонні: — і всі кричать у мої вуха криком: свого життя або своєї смерті, і всі лишають на душі моїй сліди своїх підошов». Герой болісно вигукує: «Затулю вуха, замкну свою душу і буду кричати: тут вхід не віль­ний!» Ця лірично-інтимна сповідь передає збентеженість, сум'ят­тя його вкрай схвильованої душі, нервове напруження, що вияв­ляється в різких словах про людей, у звинуваченні їх за власну перевтому. Нервова дразливість митця зрозуміла: люди не раз кидали в його серце, «як до власного сховку, свої надії, гнів і страждання або криваву жорстокість звіра». У цьому ми пере­конувалися, знайомлячись з попередніми творами Коцюбинсько­го. Певна річ, герой цієї новели намагається забути людей, по­ринувши у світ степової природи.

Так, логіка розвитку образу оповідача зумовила своєрідність побудови твору. Композиційно центральне місце в новелі відве­дене мальовничо виписаним картинам перебування героя серед природи. Дні його intermezzo минають серед степових нив, серед долини, налитої зеленими хлібами, серед трав і первозданної тиші. «Я тепер маю окремий світ, він наче перлова скойка: сту­лились краями дві половини: одна зелена, друга блакитна — й за­мкнули у собі сонце, немов перлину»,— говорить митець і додає, що тепер можна і його вважати планетою, бо на небі сонце, а се­ред нив тільки він.

Читаєш і перечитуєш поетичні пейзажі, виписані в новелі, на­магаєшся зіставляти їх з тими реальними нивами, що чарують зір, і переконуєшся в здатності мистецтва створювати свою, не менш достовірну, ніж реально існуюча, дійсність. Описи червневих нив повні життя, динаміки, руху. І досягнув цього Коцюбинський за­вдяки вмінню не тільки спостерігати красу природи, а й поетично узагальнювати бачене и почуте. Образи зорові, створювані за за­конами малярства, зливаються у нього з образами звуковими, слу­ховими, що єднають словесне письмо з музикою, і так створюється та чарівна гармонія, котра дає підстави вважати автора новели од­ним з найкращих пейзажистів у всесвітній літературі (не даремно Коцюбинського називали «Великим Сонцепоклонником»). У цих пейзажах людина й природа нерозривно пов'язані. Оповідач від­чуває «соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі». Йому вітер набиває вуха «шматками згуків, покошланим шумом». Асам літній вітер такий «гарячий» і «нетерплячий», що «аж киплять від нього срібно вологі вівса». Доводиться знову згадувати імпресіо­ністичну літературну техніку, яка дала Коцюбинському змогу зба­гатити реалістичне художнє письмо відбиттям безперервного руху життя, його постійних змін і перетворень. У новелі пшениця не просто хвилюється, а біжить за вітром, «немов табун лисиць, й блищать на сонці хвилясті хребти», «прибій колосистого моря» переливається через героя і летить «кудись у безвість».

Дійові особи — Ниви у червні, Сонце, Зозуля, Жайворон­ки — постають тими алегоризованими, персоніфікованими сила­ми природи, які сприяють фізичному й моральному оздоровленню митця, очищають його від хворобливої дратівливості, повертають властиві йому гуманістичні якості. Тільки серед нив герой відчув себе землянином, відчув, що вся планета належить людині: «Всю її, велику, розкішну, створену вже — всю я вміщаю в собі». І зно­ву тут глибоке спостереження і водночас узагальнення письмен­ника: людина, пізнавши землю, увібравши її в себе, дістає мож­ливість творити її «наново, вдруге», і тоді митець усвідомлює, що має на неї «ще більше права».

Коцюбинський ніби ілюструє можливість митця творити цю другу, художню дійсність. Так, серед звуків поля, які тепер не дра­тують його, а приносять насолоду, митець вирізняє пісню жайво­ронка, яка будить «жадобу», яку чим більше слухаєш, тим дужче хочеться чути. Новеліст створює неповторний образ пісні, яку творила сіра маленька пташка: «Тріпала крильми на місці напру­жено, часто і важко тягнула вгору невидиму струну від землі аж до неба. Струна тремтіла й гучала. Тоді, скінчивши, падала тихо униз, натягала другу з неба на землю. Єднала небо з землею в го­лосну арфу і грала на струнах симфонію поля», І ми відчуваємо, що образ Жайворонка – це символ творчої наснаги для митця. Зозуля, Ниви у червні, Сонце, Жайворонок допомогли митцеві зрозуміти, що ті люди, від яких він тікав раніше, ще не зовсім пропащі, що вони також можуть бути виліковані. «І благословен я був між золотим сонцем й зеленою землею, Благословен був спокій моєї душі. З-під старої сторінки життя визирала нова і чис­та — і невже я хотів би знати, що там записано буде? Не затрем­тів би більше перед тінню людини і не жахнувсь від думки, що, може, горе людське десь причаїлось і чигає на мене».

У риторичних запитаннях героя, звернених до себе самого, відчувається стверджувальна, позитивна відповідь. Та останнім імпульсом в одужанні митця стає його зустріч з селянином. Це кульмінаційний момент твору, бо під час зустрічі з людиною стане зрозумілим, чи одужав сам митець, чи повернулась до нього влас­тивість співчувати Людині, чия доля символізувала безвихідь села, дівчат «у хмарі пилу, що вертають з чужої роботи», блідих жінок, які «схилились, як тіні, над коноплями», нещасних дітей «всуміш з голодними псами». Все це й раніше мелькало перед його очима, але мовби його до цієї зустрічі з «мужиком» і не ба­чив. А тепер, селянин став для героя «наче паличка дирижера, що викликає раптом з мертвої тиші цілу хуртовину згуків». Митець знову не тільки виразно відчув страждання народу, а й зрозумів небезпечність своєї «хвороби».

Драматична напруженість розмови оповідача з селянином, що підкреслюється схвильованою повторюваністю слів «Гово­ри, говори...», завершується виваженим вибором митця: «Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає...». Саме у фіналі, як і на початку твору, з'являється образ «залізної руки города». Тоді герой дратувався, чи відпустить місто його на свободу, чи розтулить його рука «свої залізні паль­ці». Тепер місто знову простягає свою залізну руку, і герой по­кірно скоряється.

«Тіні забутих предків»


Твір М. Коцюбинського “Тіні забутих предків” є справжньою живою картиною гуцульського побуту, причому картиною, яка змальована ніби не стороннім споглядачем, а людиною, що переживає всі події селянського життя серцем.

“Тіні забутих предків” займають центральне місце в творчості М. Коцюбнського. Щоб написати повість, він кілька разів виїжджав у село Криворівню в Карпатах, з видатним українським фольклористом Володимиром Гнатюком, ретельно вивчав життя і побут гуцулів. Мабуть, тому письменник і назвав свій твір “Тіні забутих предків”, зробивши образ “тіні” символом контакту з колишніми поколіннями, оскільки однією з підвалин культури нашого народу є не лише відчуття причетності до рідної історії, а й неперервний зв’язок між поколіннями.

Гуцульський побут у повісті зображений не просто як спосіб повсякденного існування людини, а як цілий світ опоетизованої природи, в якому людина знаходить для себе місце і може існувати гармонійно. Уже з перших рядків перед читачем відкривається глибина міфологічного сприйняття світу людиною, зануреною у природне середовище: “Не знати, чи то вічний шум Черемошу і скарги гірських потоків, що сповняли самотню хату на високій кичері, чи сум чорних смерекових лісів лякав дитину, тільки Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі”. В світі, де народився Іван, можливе уявлення про те, що дитину може обміняти бісиця, що навколо живуть такі істоти, як щезник, чугайстер, нявки, русалки: “Всякі злі духи заповнюють скелі, ліси, провалля, хати й загороди та чигають на християнина або на маржину, щоб зробити їй шкоду”.

Кожен момент гуцульського побуту в повісті опоетизований. Згадаймо, наприклад, як ходив Іван коло своєї худібки, з якою теплотою описано це автором: “Тепер мав коло чого ходити. Не був жадний багатства – не на те гуцул жиє на світі, – саме плекання маржинки сповняло радістю серце. Як дитина для мами – такою була для нього худібка. Весь час, всі думки займала турбота про сіно, про вигоди маржинці, щоб не заслабла, щоб хто не зурочив, щоб вівці щасливо котились, а корови уположались”. Такі звичайні турботи навколо худоби зображені тут з такою лагідністю, що розумієш: худоба для гуцула є сенсом його буденності, є його турботою.

А ось як змальовані переживання Святого вечора: “На святий вечір Іван був завжди в дивнім настрої. Наче переповнений чимсь таємничим і священним, він все робив поважно, неначе службу божу служив. Клав Палагні живий вогонь для вечері, стелив сіно на стіл та під столом і з повною вірою рикав при тім, як корова, блеяв вівцею та ржав конем, аби велася худоба. Обкурював ладаном хату й кошару, щоб одігнати звіра і відьом, а коли червона од метушні Пелагна серед курива того ознаймляла нарешті, що готові усі дванадцять страв, він, перше ніж сісти за стіл, ніс тайну вечерю худобі. Вона першою мусила скоштувати голубці, сливи, біб та логазу, які так старанно готувала для нього Палагна. Але се було не все. Ще годилось закликать на тайну вечерю усі ворожі сили, перед якими берігся через ціле життя…” Цей поетичний малюнок найважливішого для християнина вечора серед року являє собою дивну суміш язичницьких та християнських вірувань, показуючи нам, що в реальному житті гуцула так само змішалися християнська віра і традиційні вірування предків у різноманітних міфологічних істот. Так, вшановуючи народження Ісуса Христа, Іван звертаєься до злих сил, запрошуючи їх на вечерю, кличучи “всіх чорнокнижників, мольфарів, планетників всяких, вовків лісових та ведмедів”, кличучи бурю. І це зовсім не відповідає духові християнського свята, але відображує поєднання в свідомості звичайного українця язичницьких вірувань з християнськими.

Але таким поєднання позначене не тільки Різдво. У будь-яке свято ніби разом панують у світі Бог та різні духи, оживлені представники природи. Та й сам Бог для гуцула це ніби добрий знайомий, який турбується про його життя: “На Маланки до маржини у загороду приходив сам бог. На високому небі ясно горіли зорі, люто тріщав мороз, а сивий бог йшов босоніж по пухкому снігу і тихо одхиляв двері кошари”.

Все життя гуцула – це вшанування сил природи і Бога, які живуть поряд, не виключаючи один одного. Тому життя це органічне, й душа людини не роздирається протиріччями, не спотворюється боротьбою із самою собою. Людина вірить не тільки у природу, але й у себе саму, у свій вплив на цей світ, свою роль у ньому. Так, слід тільки сповнити певні обряди, і життя буде таким, якого ти прагнеш. А якщо захочеш, то чаклунством може подолати все, як, наприклад, Юра, який затримує хмари. Життя стає для людини безкінечним колом, що не має ні початку, ні кінця. Це життя не має своїм завершенням смерть, бо це тільки перехід на інший рівень, в інший вимір. І у зв’язку з цим дуже показовим є обряд похорону, яким завершується повість: “Чи не багато вже суму мала бідна душа? Така думка, видимо, таїлась під вагою гнітючого смутку, бо од порога починався вже рух. Ще несміливо тупали ноги, пхалися лікті, гуркотів часом ослін, голоси рвались та мішались в глухому гомоні юрми. І ось раптом високий жіночий сміх гостро розтяв важкі покрови суму, і стриманий голос, наче поломінь, бухнув з-під шапки чорного диму.” Життя завжди триває, і в цього наскрізь міфологічному світі немає уявлення про його перервність.

Ознакою міфологічної основи сюжету повісті, крім назви, є також та особливість, що не вказаний історичний час подій, тобто вони могли статися будь-коли. Тільки окремі дрібні деталі змушують читача здогадатися, що події відбуваються на початку ХХ століття – цукерка, рушниця, пістоль, – але ці деталі не несуть на собі особливого змістового навантаження, таким чином не порушуючи загальної надчасовості дії.

Характерні для міфологічного мислення й імена героїв – Іван та Марічка – найпопулярніші імена героїв народних пісень, отже типові для українців у будь-який час. Як вважав сам письменник, саме ці імена відображають міфосвідомість нації. Крім того, Іван та Марічка символізують в повісті жіноче та чоловіче начало як нерозривні протилежності

У структурі повісті М. Коцюбинський використав кілька демонологічних українських легенд. Наприклад, легенда про Бога та арідника, побудовану на апокрифічному уявленні про те, що світ створений Богом за допомогою диявола, тобто несе на собі обидва начала світобудови – добро і зло. Тому світ пронизаний не тільки добрими силами, але й злими. Між ними точиться постійна боротьба в природі. Боротьба двох начал відбувається постійно і в людині, оскільки вона є часткою природи, підкорюється її законам.

Важливе суто міфологічне значення в повісті має вода. У міфології багатьох народів вона вважається живодайною силою, оскільки приносить природі жадану вологу, оживлює все живе, напоює. Але вона не така чиста, як вогонь, в ній може водитися нечиста сила. Помітимо, що знайомство Івана та Марічки відбувається саме біля води. Вода об’єднує і роз’єднує героїв, оскільки вбиває Марічку. Вода може бути спокійною, а може бути й шаленою – повінь. Але так чи інакше, ця сила відіграє ключову роль у сюжетній будові повісті.

Не менш важливу роль відіграє в повісті і вогонь – очищувальна жива сила, захисний оберіг, який відлякує нечисту силу, охороняє людину, допомагає їй в її повсякденному житті.

Будуючи свій твір, М. Коцюбинський орієнтується також на дуже важливу в світовій міфології міфологему “світового дерева”, яке є прообразом міфологеми людини. Це дерево має три поверхи – нижній, середній і верхній. Воно об’єднує життя з потойбіччям, виступаючи єдиним стрижнем всієї світобудову. Життя Івана ніби рухається і різних рівнях світового дерева. Кохаючи Марійку, хлопець весь час живе серед зелених дерев, насолоджуючися красою природи. Одружившися з Палагною, герой ніби заземлюється, пркипає до землі – середнього рівня – і поринає в суто буденні інтереси. А смерть Марічки вибиває з-під нього ґрунт, і герой опиняється в потойбіччі, закликаний нявками до лісу. Серед галявини в лісі він бачить тепер тільки мертві дерева, попереду нього тільки прірви.

Таким чином, повість ніби ділиться навпіл. Перша половина пов’язана з живим життям, живою коханою Марічкою, а друга – це мертвий світ. Марічка-нявка. А в центрі цієї міфологічної світобудови стоїть Іван – стрижень світу. Він об’єднує реальність з потойбічністю саме силою свого кохання, силою прагнення побачити кохану.

Чому М. Коцюбинський цілком занурив своїх героїв у світ напівреальний – напівфантастичний? Я думаю, таким чином автор намагався відтворити специфіку ментальності свого народу, схильність його оживлювати все навкруги себе, намагання естетизувати навколишній світ саме через споріднення його з міфом. З другого боку, саме фантастично-міфологічне тло дозволяло авторові передати природну основу натур його головних героїв, випати їх у природне середовище, оскільки чистота їхніх душ відповідала чистоті гірських джерел і живодайній силі міфологічного вогню.

1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   52


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка