Вступне слово



Сторінка37/52
Дата конвертації19.02.2016
Розмір8.31 Mb.
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   52

ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙ

Біографія


Юрій Іванович Яновський народився 27 серпня 1902р. в с Майєрове тепер Компаніївського району Кіровоградської об­ласті в селянській родині.

У 1908 р. у пошуках кращого життя родина переїхала до Єлисаветграда.

У 1919 р. Юрій на відмінно закінчив Єлиcаветградське реаль­не училище, працював у адміністративному відділі повітового ви­конкому, в повітовому статистичному бюро і водночас навчався в механічному технікумі.

Протягом 1922-1924 pp. юнак навчався на електротехніч­ному факультеті Київського політехнічного інституту, але через матеріальні злидні його не закінчив.

У 1922 р. Яновcький під псевдонімом Георгій Ней в Київській газеті «Пролетарская правда» надрукував перший вірш «Море» російською мовою.

У 1924 р. у газеті «Більшовик» було опублікувано українською мо­вою вірш «Дзвін» і новелу «А потім німці тікали». Наступного року Яновський видав збірку новел «Мамутові бивні», якийсь час працював у редакції газети «Більшовик», активно виступав як публіцист, підписуючи свої статті та нариси псевдонімом Юр. Юрченко.

У 1926-1927 pp. письменник працював головним редактором на Одеській кінофабриці, надрукував збірку новел «Кров землі».

У 1928 р. Яновський видав єдину поетичну збірку «Прекрасна УТ», хоча поезії продовжував писати все життя; надрукував пер­ший роман «Майстер корабля».

Роман «Чотири шаблі» з'явився у 1930 р., критика звинува­тила Яновського в «націоналістичній романтиці», згодом були створені драми «Дума про Британку», 1937; «Потомки», 1938; збірка новел «Короткі історії», 1939.

У 1939 р. Яновський одним з перших серед письменників був нагороджений орденом Трудо­вого Червоного Прапора.

За роки війни Ю. Яновський написав драму «Син династії» (1942), видав збірку оповідань «Земля батьків» (1944).

У 1947 р. був опублікований роман «Жива вода», за який радянська критика звинуватила письменника в «спотворенні ра­дянської дійсності». Він був змушений надрукувати в «Літератур­ній газеті» лист, у якому «визнав» і свою «відірваність од жит­тя», і «формалістичний задум» роману, і «шкідливі деталі» в ньому (навіть підготував нову редакцію твору, який під назвою «Мир» побачив світ вже після смерті в 1956 р.).

За цикл «Київські оповідання» у 1949 р. письменник отримав Сталінську премію.

Як сценарист Ю. Яновський створив сценарій художнього фільму «Зв'язковий підпілля» (1951), літературний сценарій «Павло Корчагін» (за мотивами роману М. Островського «Як гартувалася сталь», 1953) та сценарій документального фільму «Микола Васильович Гоголь» (1952).

У 1953 р. Ю. Яновський видав драму «Дочка прокурора», яка стала важливою художньою сторінкою і в українській драматургії середини 50-х років, і в тогочасному театральному житті.

25 лютого 1954 р. письменник помер.



«Вершники» (новела «Подвійне коло»)


У «Вершниках» кожний герой дістав точну політичну характеристику (петлюрівець, денікінець, махновець, більшовик...) Уже в першій новелі «По­двійне коло» дія розгортається досить драматично: у революційній боротьбі один проти одного виступили брати Половці, які не жаліли братських життів у бажанні відстояти свої полі­тичні погляди — і по черзі на землю летять голови Половців (денікінця Андрія, петлюрівця Оверка, махновця Опанаса), цю їх «стинають» один одному рідні брати. Непереможним зали­шається тільки більшовик Іван Половець, що цілком «узгоджу­валося» з розвитком пореволюційної історії, але водночас по­вівало на читача неприхованою нелюдською жорстокістю. Суть тієї жорстокості «пояснив»:Іванові комісар Герт: мовляв, бра­товбивча вакханалія зчинилася тому, що брати були хоч і одно­го роду, та не одного класу. Діяли, отже, закони класової бо­ротьби, суть яких висловив той же комісар Герт: «... рід розпадається, а клас стоїть».

Мотив розпаду людського роду, що почався з революцією, це лише один мотив «Вершників», бо роман був своєрідним комп­ромісом з офіційною критикою і тому написаний ідеологічно пра­вильно: є тут і провідна роль більшовицької, партії, і перемога червоного прапора, і оспівування героїзму комуністів. Але твір все ж таки не такий однозначний, бо за перемогою червоноармійця Івана Половця явно вбачаються схвильовані роздуми самого Яновського: автор не підтримує кривавої різні, хоч вона нібито й виправдовується світлим майбутнім. Адже як може будуватись майбутнє після прокляття рідного брата, після порушення про­стої батьківської заповіді: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують .згоду».

Композиційно роман складається з .восьми новел, які не пов'язані єдиним сюжетом, але поєднані головною авторською настановою: показати через внутрішній світ героїв історичну не­обхідність перетворення земної світобудови. У кожній новелі персонажам надається роль символів. Символічний Іван Поло­вець у новелі «Подвійне коло»; символічне світло випромінюють його батьки в «Шаланді в морі» і безіменний листоноша з «Лис­та у вічність»; символічні також образи комісара Данила Чабана («Дитинство»), командира полку Чубенка («Чубенко — коман­дир полку»); ватажка загону «двох босих сотень» Шведа («Ба­тальйон Шведа») та і я. Вони представлені автором у поетичному ключі, в ключі глибокого психологічного драматизму відтворені ситуації, в яких вони діють. Це справжні лоеми не лише про роз­пад, а и про збереження роду й творення добра на землі (батьки братів Половців), про красу українського степу і неба («Дитин­ство »), про людську витривалість і жадання свободи («Лист у вічність», «Чубенко — командир полку»). Втілюють вони в собі людське й національне прагнення героїв збудувати кращий світ на землі.

Розвинута у «Вершниках» романтична форма художнього освоєння життя зіткнулась у другій половині 30-х pp. із рядом пе­решкод. Найголовніша з них— «офіційне» утвердження на Першому з'їзді письменників СРСР методу соціалістичного реалізму. Романтизмові в ньому відводилася прислужницька роль пафо­су — уславлення кожного кроку радянської історії.


МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ

Біографія


Микола Хвильовий народився 13 грудня 1893 р. в селищі Тростянець на Харківщині (тепер Сумської області) в родині ро­бітника. Навчався в початковій школі, в Богодухівській гімназії. Проте освіту здобував здебільшого самоосвітою.

У 1914-1916 рр. Микола Фітільов воював на фронтах Першої світової війни, де саме в око­пах, серед солдатської маси, усталюються його демократичні, частково й більшовицькі симпатії.

Перші поезії почав друкувати в 1917 р. («Шляхи мистецтва»), а далі — прозу. Був організато­ром збройної боротьби проти гетьманських військ на Харківщині. Був ініціатором, організатором і активним членом низки літера­турних організацій («Гарт», «Вапліте», «Пролітфронт»).

У столичному Харкові у 1921 р. Хвильовий дебютував як поет, видавши поетичні книги: «В електричний вік», «Молодість».

У 1923 р. окремим виданням вийшла славетна збірка оповідань «Сині етюди», наступного року – збірка новел та оповідань «Осінь».

Статтею «Про «сатану в бочці», або про графоманів, спеку­лянтів та інших «просвітян»» письменник у 1925 р. розпочав зна­мениту літературну дискусію.

У 1927 р. Хвильовий разом з Яловим і Досвітнім виступив у пресі зі спокутувальним листом і вийшов з ВАПЛІТЕ.

Протягом 1927-1930 pp. вийшли його «Твори в трьох томах».

Узимку 1928 р. Хвильовий поїхав за кордон, наступного року вийшла його поетична книга «Досвітні симфонії».

13 травня 1933 р. прогримів постріл, що обірвав життя Ми­коли Хвильового, одного з найталановитіших письменників XX ст. Сталося це зранку в присутності М. Куліша, Г. Епіка, О. Досвітнього. Хвильовий грав на якомусь щипковому вірменському інструменті, декламував вірш М. Некрасова «Мужичок с ноготок», потім вийшов до сусідньої кімнати і там вистрілив собі у скроню.

На столі митець залишив передсмертну записку: «Арешт Ялового (Михайла Ялового, першого президента ВАПЛІТЕ, на­передодні було заарештовано) — це розстріл цілої Генерації... За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не ро­зумію. За Генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий. Отже, як говорить Семенко,... ясно. Сьогодні пре­красний сонячний день. Як я люблю життя — ви й не уявляєте. Сьогодні 13. Пам'ятаєте, як я був закоханий у це число? Стра­шенно боляче. Хай живе комунізм. Хай живе соціалістичне будів­ництво. Хай живе Комуністична партія».

І хоча самогубство дає можливість звинуватити людину в слабкодухості, але стосовно постаті М. Хвильового говорити про слабкодухість важко. Скоріш за все його рання трагічна смерть була своєрідним протестом, яким він хотів зупинити лавину ре­пресій, що насувалася.



«Я (Романтика)».


В оповіданнях «Мати», «Солонський яр», «Наре­чений», «Редактор Карк», «Синій листопад», «Кіт у чоботях», «Я (Романтика)» — складна революційна дійсність, якій най­більше пасують ключові слова: кров, смерть, насильство, траге­дія, сум, безповоротна втрата чогось по-справжньому вартісного. Там герої М. Хвильового постають не як переможці, які вже за­воювали світ, не як будівничі майбутнього якщо не для себе, то для своїх дітей, а скоріше як жертви цієї революційної дійсності. Гак, це нові герої, нові люди. То яке ж майбутнє чекає Україну з такими будівничими? — мало не в усіх оповіданнях підтекстово запитує сам себе й своїх читачів «переконаний комуніст» Микола Хвильовий.

Так, за своїми політичними переконаннями він був українським комуністом. Саме в цьому полягала його внутрішня роздвоєність і трагедія. Адже він пізно зрозумів, що більшовизм і національна ідея — поняття несумісні. Микола Хвильовий во­ював за новий світ для своєї України і водночас стріляв у неї, як його герой-фанат у новелі «Я (Романтика)» стріляє у власну ма­тір. Вічне протистояння добра і зла в цій новелі перенесено вдушу героя. Це протистояння викликає небезпідставну тривогу за світ і за людину в ньому новому світі. Новела є своєрідним попередженням про непоправну втрату на обраному шляху істинних цінностей, по-справжньому гуманістичних ідеалів. Бо чи ж мож­на виправдати найвеличнішими ідеями вбивство рідної матері? Так само, як брата, сина, взагалі людини? Та ще й коли ці ідеї проголошуються нібито заради її щастя та благополуччя! Така абсурдна логіка викликає в душі автора велике сум'яття, розпач.

Новела у 20-х pp. передруковувалася кілька разів. Звичайно, ті, хто фанатично сповідували більшовицькі ідеї, спокійно сприйма­ли її основну кульмінаційну сцену і, певно, не засуджували вчи­нок головного героя, бо для них «мета виправдовує засоби». їх могло хіба що зворушити тільки те, що і перед смертю мати не думає про себе, її материнське серце розуміє сина-вбивцю і хоче полегшити його страждання: «Вона стоїть, звівши руки» і «зажурно дивиться» на нього, вона вкотре вже каже, що він, «(її мятежний син) зовсім замучив себе». Ця кульмінаційна сцена вражає непомітною, ненав'язливою силою гуманізму, людяності, справжніх буттєвих вартостей, силою, здатною побороти зло в цьому світі.

Новела має специфічну присвяту: «Цвітові яблуні», яка може сприйматись і як своєрідний епітет, що несе в собі основну ідею твору. Пригадаймо, що в «Цвіті яблуні» – новела М. Коцюбин­ського – в душі ліричного героя якої також тісно поєдналося боже, людське начало (тяжкі страждання батька над помираючою трьохлітньою Оленкою) і диявольське — підсвідомий інстинкт художника, який сприймає смерть дочки як матеріал для майбут­нього твору.



Герой Хвильового – звичайний солдат революції, який переживає трагедію руйнування своєї особистості. Письменник намагається розпізнати в звичайній людині людину, розкрити її внутрішній світ, відтворити складну психологічну реакцію особистості на нову соціально-економічну реальність, і тому заглядає в самі глибини свідомості та підсвідомості, акцентує увагу на суб’єктивно-виражальних моментах, захоплюється підсвідомим, стихійним пориванням героїв до чогось незвичайного, такого, що розриває рамки буденності.

Письменник романтизував тип революціонера, готового в ім’я торжества революційної ідеї переступити через власне “я”, витравити з себе почуття милосердя, співчуття, жалю. Хвильовий ще й сам не уявляє, передбачаючи це у своєму творі, у що пізніше виллється ця аскетична, сліпа покора диктату обставин.

Що найголовніше для людини?” – ніби питає письменник. – Чи його сліпа вірність, чи мати – центр його душі, квінтесенція його існування?”. Недарма твір починається такими зворушливими словами: “З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю… Я одкидаю вії і згадую… воістину моя мати – втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати – наївність, тиха жура і добрість безмежна”. Отже, мати – це втілення вікової чистоти, тому що вона є втіленим прообразом Марії, Божої Матері, і вона – містилище всього людського в людині, вона – оберіг людської душі, сенс буття. Однак любов до матері заважає комунарові бути слугою революції, оскільки революція наказує вбивати, а мати кличе до доброти й любові. Образ матері – частина “я” героя, приховувана ним від усіх: “Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного “я”, якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховію від гільйотини один кінець своєї душі”.



Образу матері протистоїть образ доктора Тагабат – втілення злої бездумної сили, яка рухає світом у страшний момент суспільного зрушення. Герой ніби знаходиться під його неухильною увагою і тому не може бути самим собою. Тагабат – революційна воля, яка мучить і змушує зрікатися себе самого: “Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чітко написав своє прізвище під постановою – “розстрілять” – мене раптом взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і каменем замість серця, це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт, і я, главковерх чорного трибуналу комуни – нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії”.

Роздвоєння душі героя оповідання чітко визначається таким висловом, що повторюється постійно: “Я – чекіст, але я і людина”. Виходить, що ці два поняття суперечать один одному, що чекіст не повинен бути людиною, не є людиною. Герой не просто несе на собі тягар власної відповідальності, він переймається відповідальністю за всю історію, за ціле людське суспільство: “Але знову переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час…”. Перед героєм проходить ціла черга людей, яких він мусить прирікати на страту. Їхні обличчя болем закарбовуються в його пам’яті: жінка, мати трьох дітей; мужчина, який падає на коліна та просить милості, інші. І він знаходить в собі сили промовити: “Розстрілять!” Але настає момент символічного вибору – перед трибуналом у натовпі черниць опиняється власна мати: “але я повертаюсь і бачу – прямо переді мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима Марії. Я в тривозі метнувся вбік: що це – галюцинація? Я в тривозі метнувся вбік і скрикнув: ­– Ти? І чую з натовпу женщин зажурне: – Сину! Мій м’ятежний сину!”. Герой не просто повинен стратити свою власну матір, зректися любові до неї, він мусить вбити частину самого себе, свою власну душу. І, здається, він здатний на такий вчинок заради своєї мрії, та вагання його страшні й болючі: “Але раптом переді мною виростала загірна даль. Тоді мені знову до болю хотілося впасти на коліна й молитовно дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни”.

Мрія, мета, до якої йде герой, дуже далека, тому вона уявляється як “загірна комуна”, її не можна побачити протягом одного реального життя. Але героїві доводиться саме тепер, в його реальному житті зрікатися чогось, зрікатися найважливішого для себе. Чи принесе це зречення щастя особисто йому, цій реальній людини з реальним життям? Ні, тому що для революції конкретне життя конкретної людини нічого не варте, вона оперує масами, руйнуючи особистості. В цьому і полягає трагічність існування героя “Я (Романтика)”.

Трагедія героя М. Хвильового – це й трагедія самого письменника та багатьох інших митців, творче “я” яких змушене було роздвоюватись піт тиском політизованих вказівок як писати, про що писати і для чого писати, втрачаючи таку необхідну внутрішню свободу.
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   52


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка