Вступне слово



Сторінка40/52
Дата конвертації19.02.2016
Розмір8.31 Mb.
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   ...   52

ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО

Біографія


Олександр Довженко народився 10 вересня 1894 р. в с. В'юнище (тепер м. Сосниці Чернігівської області) в селянській роди­ні. Навчався в Сосницькому чотирикласному училищі, був від­мінником, потім у Глухівському учительському інституті.

Протягом 1914-1917 pp. Олександр викладав фізику, при­родознавство, географію, історію та гімнастику в 2-му Житомир­ському змішаному вищому початковому училищі, дуже багато читав, брав участь у виставах, малював, організував український етнографічний хор в одному з ближчих до Глухова сіл.

У 1917 р. О. Довженко перейшов на вчительську роботу до Києва і вступив на економічний факультет Комерційного інституту, був головою громади інституту. У 1920 р. він брав активну участь у суспільно-політичному житті країни: як більшовик боровся проти білополяків у житомирському та київському підпіллі.

О. Довженко в 1921 р. працював завідуючим загальним відді­лом при українському посольстві у Варшаві. Наступного року перебував у Німеччині на посаді секретаря консульського відділу торгового представництва УНР Тут він вступив до приватної художньої майстерні й одночасно відвідував лекції в берлінській Академічній вищій школі образотворчого мистецтва.

У 1923 р. Довженко повернувся до Харкова й незабаром став відомим як художник-ілюстратор «Вістей», автор політичних карикатур, який підписувався псевдонімом «Сашко».

О. Довженко належав до літературних організацій «Гарт» та «ВАПЛІТЕ». Протягом 1926-1933 pp. він працював на Одеській кінофабриці та Київ­ській студії художніх фільмів.

У 1930 р. О. Довженко зняв першу свою кінокарти­ну «Земля», яка вивела українське мистецтво на широкі міжна­родні обшири й принесла митцю світову славу. Цього ж року разом зі своєю дружиною й надалі режисером усіх його фільмів Ю. Солнцевою митець виїжджає в тривале закордонне відря­дження. Він відвідав Берлін, Гамбург, Прагу, Париж, Лондон, демонструючи «Землю», «Звенигору», «Арсенал», виступав пе­ред журналістами, кіномитцями й кінокритиками, виголосив кілька доповідей про нову кінематографію.

У 30-х роках Олександр Довженко постав як самобутній кіно­режисер, фундатор поетичного кіно, визнаний світом митець. Чарлі Чаплін зазначав: «Слов'янство поки що дало світові в кі­нематографії одного великого митця, мислителя і поета — Олек­сандра Довженка».

У 1932 р. Довженко зняв перший звуковий фільм «Іван» і був запрошений до кіностудії «Мосфільм». Конфлікти Довженка на Київській студії, особливо після постановки фільму «Іван», за­гострювалися. Тому митець прийняв рішення виїхати до Москви і з 1933 р. працював на «Мосфільмі».

У 1935 р. Довженка нагороджують орденом Леніна, а восени того ж року на екранах з'явився «оптимістичний» «Аероград». У 1939 р. вийшов на екрани «Щорс» (поставлений на Київській кіностудії). Фільм швидко став популярним, глядачеві подоба­лись подані з гумором колоритні народні, національні характери, особливо Боженка, Трояна, Чижа...

Протягом 1941-1945 pp. О. Довженко створив низку новел: «Ніч перед боєм», «Мати», «Стій, смерть, зупинись», «Хата», «Тризна» та інші. Епосом війни називають кіноповість «Україна в огні» (1943). Цей твір був Сталіним заборонений, а Довженку не було дозволено повертатись в Україну.

За «ідеологічно правильний» фільм «Мічурін» митець у 1949 р. одержав Державну премію, яка означала офіційну його реабілітацію після «України в огні».

Протягом 1949-1956 pp. Довженко викладав у ВДІКу (Все­союзному Державному інституті кінематографії), ставши профе­сором цього навчального закладу.

У 1956 р. у березневому номері журналу «Дніпро» була опу­блікована «Зачарована Десна», у цей же час була завершена й «Поема про море». У листо­паді розпочались зйомки однойменного кінофільму. А 25 листопа­да Олександр Довженко раптово помер.



«Зачарована Десна»


«Зачарована Десна» — автобіографічний твір, спогади пись­менника про дитинство, перші кроки пізнання життя, про «перші радощі, і вболівання, і чари перших захоплень дитячих...», про діда і прадіда Тараса, прабабу, матір і батька, коваля діда Захарка, дядька Самійла — неперевершеного косаря. Спогади ці час од часу переростають у авторські роздуми — про «тяжкі кайдани неписьменності і несвободи», інші лиха й страждання трудових людей України і разом з тим — багатство їхніх душ, моральне здоров'я, внутрішню культуру думок і почуттів, їхній смак, їхню вроджену готовність до «найвищого і тонкого», про війнуч спа­лене фашистами село, про ставлення до минулого: відомий ав­торський монолог, який починається словами: «Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм. Коли ж обертаюсь я часом до криниці, з якої' пив колись воду...» і в якому висловлено знамени­ту формулу: «Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє».

Письменник прекрасно знав духовний світ селянина, народний побут, звичаї, його психологію. Можна сказати, що «Зачарована Десна» — своєрідна енциклопедія сільського життя України кін­ця XIX і початку XX століть.

Над повістю О. Довженко продовжував працювати до 1955 року. Якого великого значення надавав він цьому творові, підтвер­джує такий факт: в архіві письменника зберігається чотири варі­анти рукопису українською мовою. Власноруч він здійснив і пере­клад твору російською мовою. За повістю «Зачарована Десна» 1964 року режисер Ю. Солнцева поставила однойменний фільм. Досить плідним періодом у творчості письменника була Вели­ка Вітчизняна війна. Тільки протягом 1942—1943 років ним було створено 18 статей, 10 оповідань, п'єса і кіноповість. Під безпо­середнім враженням баченого й пережитого на фронті О. До­вженко приступає до роботи над кіноповістю «Україна в огні». Почав писати з кінця, потім повернувся до мирних днів. Принцип ретроспективного зіставлення подій визначив і сюжет, і компози­цію твору: трагедія війни надовго розлучає членів родини кол­госпника Запорожця, які уособлюють весь український народ, зганьблений, розтоптаний окупантами. Довженко поспішав, бо реально вже бачив майбутній фільм. Він хотів розказати «правду про народ і його біду», про палаючу в огненному кільці між двох імперій Україну. У творі не було піднесеного пафосу, оспівування тріумфального рyxy Червоної Армії, жодного слова він не сказав і про Сталіна. Його повість стала криком болю, першим гострим, вразливим сприйманням фашистської навали. Довженко не оми­нав гострих проблем, устами героїв запитував самого вождя, як же сталося, що не «б'ємо ворога на його території» і цілий народ український — віддано на заклання. Ясна річ, кіноповість «не сподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку і для по­становки... «...мені важко од свідомості,— записував у щоденнику О. Довженко,— що «Україна в огні» — це правда. Але Сталін думав по-іншому. У січні 1944р. скликали навіть спеціальне за­сідання політбюро ЦК ВКП (б), на якому було затавровано До­вженка «як куркульського підспівувача, ворожого політиці партії – та інтересам українського й усього радянського народу». Пись­менника вивели зі складу комітетів і редколегій, звільнили з по­сади художнього керівника Київської кіностудії і назавжди висла­ли з України. Тільки 1966 року кіноповість уперше надрукували, щоправда, з багатьма цензурними купюрами.

Багато хто з дослідників Довженка звертає увагу на те, що його оповідання, кіноповісті мають внутрішню єдність, значно більшу, ніж звичайна спільність у творах, написаних тим самим письменником,— це й справді ніби одна книга про час і народ.

її прологом по праву може вважатися «Зачарована Десна», а ви­вершенням — «Поема про море», перейнята прагненням широ­кого поетичного синтезу розповідь про сучасність і історію, народ і особистість, працю й красу, схвильовані роздуми про «народну душу» та «виховання почуттів».

«Україна в огні»


“Україна в огні” – це чесна неприхована правда про перший етап другої світової війни. І пишучи цю кіноповість Олександр Довженко виявив таку непритаманну радянським письменникам тієї доби правдивість, таку безкомпромісність, що твір його прозвучав, неначе вибух, вперше в радянській літературі піддавши сумніву безгрішність “сталінського соціалізму”. Режим не змусив чекати нищівної реакції. І вже у 1944 році відбулося засідання Політбюро ЦК ВКП(б) з таким порядком денним: “Про антиленінські помилки й націоналістичні збочення в кіноповісті О. Довженка “Україна в огні”. На це засідання було запрошено автора, який почув про себе, що він “куркульський підспівувач”. “відвертий націоналіст”, дізнався він також, що від залишиться “мокре місце”. Висновок же про твір був такий: “Україна в огні” – платформа вузького, обмеженого українського націоналізму. Ворожого ленінізмові, ворожого політиці нашої партії та інтересам українського й усього радянського народу”. Чим же так налякала сталінську партію “Україна в огні” Довженка?

Письменник сильно й глибоко любив свій народ, і тому зобразив, можливо, найнещасливіший період історії країни із по-справжньому нищівною правдивістю. Як же він міг не хвилюватися, коли за короткий проміжок часу фактично вся Україна опинилася під фашистським чоботом? Це неможливо було осягнути розумом, у це важко було повірити. І в кіноповісті ми бачимо, як брутально було зруйновано “рай” українського життя. Ось, наприклад, картини життя України до приходу туди гітлерівців: “У садочку біля чистої хати, серед квітів, бджіл, дітвори та домашнього птаства, за столом у тихий літній день сиділа, мов на картині, родина колгоспника Лавріна Запорожця і тихо співала “Ой піду я до роду гуляти”. Це була пісня материна. Пісня була весела і журна одночасно, як і життя людське. Мати Тетяна Запорожчиха любила її співати раз чи два на рік, коли по великих трудах і повсякденних турботах десь було з якоїсь гарної нагоди доводилося пригублювати чарчину. Діти дивилися на свою добру матір і величали її”. І ось цей рай нагально зруйновано, а мати, добра ласкава мати прощається зі своїми дітьми: “– Сини мої, сини! Діточки мої! А Боже мій, Боже мій! Ой, прощавайте, прощавайте, діти мої…”. І вже “гітлерівці входили в село, в’їжджали на мотоциклах, автомобілях, на гарматах, на танках, веселі й вдоволені. Засмалені сонцем, закурені, мокрі од поту обличчя вилискували радістю і здоров’ям. Грали на губних гармошках, окаринах і трикутничках щось німецьке”. Просто вражає, з якою брутальністю німці вриваються в українські села, руйнуючи віками створюване життя, зневажаючи українців, які тут жили.” Ці рядки кіноповісті сповнені неприхованого болю за рідну країну, її нещасливу долю. Недарма ж Довженко писав у своєму “Щоденнику” про перші дні війни: “На українських ланах і селах в огні і полум’ї вирішується доля людства, вирішується велетенська проблема світової гегемонії, вирішується доля людства на нашій недолі. Така нещаслива земля наша. Така наша доля нещаслива.

Страшна картина доповнюється новими деталями, стає все більш трагічною, і ми із жахом читаємо, що Київ, столицю України, теж сплюндровано: “У Києві бенкетувало офіцерство Адольфа Гітлера. Сам гауляйтер Кох прилетів до столиці України для декларації імперських гордих цілей в отсій неймовірно багатій і щедрій країні”.

З великим болем пише майстер слова про тих юнаків, які не знайшли в собі сил опиратися загарбникам, занепали духом: “Під тиском найтяжчих обставин не одійшли вони на схід зі своїм великим товариством, що йому потім судила доля здивувати світ своїми подвигами. Звиклі до типової безвідповідальності, позбавлені знання урочистої заборони і святості заклику, мляві їх натури не піднялися до висот розуміння ходу історії, що кликала їх до велетенського бою, до надзвичайного”.

У творі багато неприхованої символіки. Це і прізвища головних героїв – Запорожці, і назва села ­– Тополівка, і п’ять синів, як п’ять пальців однієї руки (показово, що у романі “Вершники” Ю. Яновського Мусій Половець теж має п’ятеро синів).

Розповідаючи про долю сім’ї Запорожців, Олександр Довженко зумів в яскравій формі відтворити трагізм історії української землі. Картини перших днів війни справді апокаліптичні – руйнується весь світ українця, його родина, українська молодь потрапляє в фашистське неволю, фактично у рабство. Але український народ опирається поневоленню, бореться із загарбниками, найкращі його представники йдуть у партизани, нищачи не тільки окупантів, але й ницих зрадників свого народу.

Заключна сцена твору теж досить символічна – у сплюндрованій ворогом Тополівці знов зібралися Запорожці. І ця сцена, незважаючи на всю свою трагічність, пройнята оптимізмом, адже, як кажуть, “козацькому роду нема переводу”.

З любов’ю до рідної землі, з болем за неї писав Олександр Довженко кіноповість “Україна в огні”, залишивши нащадкам згадку про страшні сторінки нашої історії. І хоч твір довго чекав свого читача, але тепер він повернувся до нас, після довгих років замовчування, і відкрив нам Олександра Довженка зовсім з іншого, нового боку.




1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   ...   52


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка