Вступне слово



Сторінка48/52
Дата конвертації19.02.2016
Розмір8.31 Mb.
1   ...   44   45   46   47   48   49   50   51   52

УЛАС САМЧУК

Біографія


Улас Самчук народився 20 лютого 1905 р. у с. Дермань на Во­лині теперішньої Рівненської області у порівняно заможній се­лянській сім'ї.

Батько Уласа — Олексій Антонович Самчук — мав від двох шлюбів п'ятеро-дітей. Улас був серед них середнім.

У 1913 р. сім'я у пошуках землі переїхала в Тилявці Креме­нецького повіту, де хлопець розпочав своє навчання. Однак, ні цієї початкової школи, ні початкової у Дермані, ні україн­ської гімназії в Крем'янці, ні вищих шкіл – Бреславльського та Українського Празького вільного університетів — він уповні так і не закінчив, оскільки у перших двох випадках завадили Перша світова війна й польська окупація, потім — арешт і мобілізація до польського війська, пізніше – літературна діяльність.

Навчаючись у Кременецькій гімназії, Самчук редагував руко­писні журнали «Юнацтво» і «Хвиля». Він був головою літера­турного гуртка «Юнацтво», яке видавало однойменний журнал. Тут він почав писати малі оповідання, три романи, вірші та пу­бліцистичні твори.

У 1922 р. у журналі «Юнацтво» Самчук по­містив вірш «Не любити не можу свою я країну...».

У 1923 р. письменник вступив до кременецької організації «Просвіта». Наступного року зробив спробу переходу польсько-радянського кордону, яка скінчилась ув'язненням до польської в'язниці (причина нелегаль­ного подолання кордону пояснювалась дуже просто: Упас хотів стати письменником, а це, на думку 19-річного Самчука, могло реалізуватись тільки в Києві).

У 1926 pp. у с Дермані Самчук організував школу «українського національного танку», кваліфікацію для чого отримав перед тим на курсах митця народ­ного танцю В. Авраменка.

У 1926 р. у варшавському журналі'«Наша бесіда» Улас Самчук опублікував перше оповідання «На старих стежках». За політич­ними мотивами він залишив Польщу й переїхав до Німеччини.

Але в передвоєнній Німеччині важко було знайти цілісне українське середовище, тому згодом він переїжджає до Праги, саме тут Самчук увійшов у велику літературу й велику політику; Протягом 1929-1931 pp. Самчук навчався в Бреславському університеті та в Українському вільному університеті в Празі.

У 1931-1935 pp. у нелегальних революційио-пропагандист-ських журналах «Сурма» і «Український націоналіст» Самчук помістив 25 політичних «фейлетонів», частина яких була у 1932 р. видана пропагандистським відділом УВО (українська військова організація) окремою книжкою під псевдонімом Ольга Волинянка (ОУН – організація українських націоналістів, по­літична партія, яка виникла у Відні 1929 р. УВОфактично стала її бойовим підрозділом).

У 1932 р. написаний роман «Кулак» – перша частина трилогії «Волинь» («Куди тече та річка»), наступного року повість «Ма­рія» – твір, що висвітлює події страшного голодомору в Укра­їні в 1932-1933 роках.

У 1936 р. Самчук видає збірку ранніх оповідань «Віднайдений рай» і роман «Гори говорять», що був присвячений боротьбі закарпатських українців за незалеж­ність.

У 1938-1939 pp. письменник їздив Закарпаттям, агітуючи за проголошення незалежності Карпатської України, посідав місце референта пропаганди УНО (українське національне об'єднання) в Хусті, будучи одночасно «звітодавце» командування Карпат­ської Січі» до нью-йоркської «Свободи» і паризького «Українського слова». В Чехії, Німеччині, Польщі об'їздив протягом 1940-1941 pp. з виступами десятки українських міст, містечок, селищ, сіл, громад і організацій.

У 1941-1942 pp. У. Самчук редагував газету «Волинь», зго­дом працював у Німецькому пресовому бюро. У березні 1942 р. його заарештувала німецька влада за звинуваченням у тому, що він надав редагованій ним газеті небажаного для окупантів само­стійницького характеру. Проте незабаром Самчука випустили.

У 1943 р. письменник повертається до Львова, але наступно­го року знову опиняється в Німеччині, рятуючись від радянської влади. Тут включається в роботу, присвячену згуртуванню пись­менницьких сил, яким належало творити на еміграції «велику літературу». Саме так називалася і доповідь Уласа Самчука на відкритті першого з'їзду МУРу, головою правління якого він був обраний 22 грудня 1945р.

На 1944-1987 рр. припадає період «другої еміграції» письменника. У 1946 р. під час перебування Самчука в таборах для переміще­них осіб виходить друком його повість «Юність Василя Шереме­та».

У 1948 р. письменник переїздить до Торонто (Канада).

Після переїзду основна частина творчих зусиль Самчука при­падає на написання спогадів: «На білому коні» (1955), «Чого не гоїть огонь» (1959), «На коні вороному» (1975), «Плянета Ді-Пі» (1979).

У 1980 р. вийшов останній з розпочатих і завер­шених за океаном романів Самчука «Слідами піонерів», присвя­чений життю заокеанської української еміграції.

Роман «Втеча від себе» (остання частина трилогії «Ост»), у якому Іван Мороз знаходить свою другу домівку — канадську, виходить у 1982 р.

Письменник помер у Торонто 9 липня 1987 р.

«Марія»


Найрезонанснiшим твором, що свого часу зробив ім’я Уласа Самчука відомим у всьому світі, своєрідним романом-епопеею i водночас – сконденсованою пекучим болем новелою про трагедію ук­раїнського села, про жахливий голодомор в Україні 1932­-1933 рр. стала славетна «Марія». «Для європейської свідомості цей роман був як роман-спалах, роман-сенсацiя». Biн торкнувся «незнаних в icтopiї людства пластів життя – запланованих Сталіним i компартією етноциду й геноциду українського народу, відтворив трагедію України під комуністичним пануванням. Цей твip допоміг прозріти багатьом європейським митцям, таким гуманістам, як, скажімо, Р. Ролан, які ще плекали iлюзiю щодо «держави робiтникiв i селян», допоміг прозріти i вжахнутися...» Крім того, це був перший в нашій літературі мистецький твір про трагедію українського народу 1933 р., написаний він того ж страшного року. Автор не був свідком того нелюдяного шаленства, що відбувалося в ті роки в Україні, але його творча уява з неймовірною правдивістю наблизила читачів до тієї безпрецедентної трагедії. Улас Самчук написав твір великої життєвої і мистецької правди.

Може, це звучатиме дещо цинічно, але з точки зору худож­ньої переконливості твору писати про голодомор не так уже й складно. Це до снаги навіть письменникові «середньої руки», навіть журналiстовi-репортеру. Адже зображені факти шо­кують вже caмi по собі, лиш візьми й запиши якомога точніше. Haвіть наукова монографія про таке не набуває сугестивної сили – змушує читача не лише пізнавати, але й співпереживати (згадаймо відоме дослідження про голодомор в Україні – «Жнива скор­боти» американського історика Роберта Конквеста). Саме тому дехто сприймав твір Уласа Самчука насамперед як «aгi­тацiйно-пропагандистське» явище (при німцях «Марію» можна було придбати у кожній книжковій крамниці), своєpiднy антибільшовицьку агітку – вистраждану, талановиту, але все ж відверто «заан­гажовану», писану, як то кажуть, «на зло­бу дня», i тому замало художню. Але це не так, адже художня сила, переконливість твору вимірюються насамперед глибиною його занурення у життя, вмінням письменника видобувати на світ Божий істини, прихованi від пересічного ока, детонувати в душі читача ланцюгову реакцію одкровень. Таким, якнайглибшим, piв­нем є рівень символу.

Символ – неначе верхівка айсберга, «десять відсотків», під якими – «yci дев’яносто»; неначе крапля води, де відбилось море; або (як часто повторював Іван Фран­ко) – «тiснe віконце у безконечність». Уміння творити символи (й вiдповiдно – відчитувати їх) залежить від та­ланту письменника (й знов-таки вiдповiдно – від внутрішньої культури його читача). Поверхова cвiдoмicть сприймає усе «прямим текстом», так би мовити «один до одного». Cвiдoмicть глибшого кшталту прагне за кож­ним предметом, істотою, явищем упізнати ідею, сим­волом якої вони суть. Для такої свідомості все наявне i суще має символічну підкладку. Тобто, за словами Г. Костюка, «Трагедії такого великого штибу у cмepтi старої жінки – Марії не відчувалося б, якби читач з кожною сторінкою твору все чiткiше не усвідомлював, що у цій старій жiнцi уособлена сама Україна, несхитна у своїх моральних навичках та переконаннях, але беззахисна перед злом».

На перший погляд, Марія – зви­чайна селянка, одна з «матерів, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932-1933» (епіграф твору). У цьому випадку вона здаватиметься просто типовим образом, а твip про неї – звичайною повістю (відносно невеликий, «повiстярський», обсяг, наявність магістральної сюжетної лiнiї, що стосується тільки головної repoїнi – замість багатьох чи принаймні кількох, коли йдеться про роман). Але ось – перше ж речення: «Коли не рахувати ocтaннix трьох, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч двiстi п’ятдесят вiciм днів»: вона прожила 72 роки, померши у 1933-му. Отже, народилася в 1861-му – poцi селянських надій, викликаних реформою про скасування кріпацтва, надій, що завершились голодомором... Письменник вдається до такої конкретики, бо йдеться про щось більше, аніж просто «типовий образ». Життя Марії охоплює проміжок ук­раїнської іcтopiї довжиною в цілу епоху, окреслену на «вході» й на «виході» датами-вiхами: 1861-1933 рр.. Це одразу розширює жанрові рамки по­вicтi й перетворює її на роман. Однак, не просто роман, а роман-епопею, адже у цьому твopi зображено значний відтинок української icтopiї. Та й за змістовою насиченістю i глибиною поставленої проблематики, «Марія» – роман епічний. Оповідь розгортається в двох планах: з одного боку в плані чисто людському, особистому, психологічному, У. Самчук зобразив людей з усіма властивими їм високими і низькими інстинктами, сильними і слабими рисами характеру, добрими і поганими вчинками. З другого – у плані соціальних, суспільних стосунків і подій, у колі яких людина провадить своє особисте життя.

…І напровесні (у дитинстві), i в дівочому квітні, i в материнські жнива, i в обжинки зрілої жінки, – читаємо ми далі, – в yci пори життя Марія дивує й захоплює, як захоплює й дивує у вci пори року життєдайна українська земля. Уci – i piднi, й чужі, одразу ж її «впізнають». Уci без винятку причаровані земною красою Марії. Пiдсвiдомо земляки відчувають, що на цій хлiбо­роднiй землі повинна мати рацію саме вона, що її немов уготовано для важливої мiciї. Довкола Марії, точнiш ­довкола Того, що в нiй, – витворюється дивовижне імунне поле, «непробивність» якого береже i сама героїня, i її найближче оточення, i, здається, якась вища сила.

Марія зосталася сиротою, в дев’ять літ подалась у най­ми, і, мабуть, нічого доброго в житті на неї не чекало, але добрий господар Мартин Заруба, оцінивши старанність Марії, її вміння терпінням i працею «добиватись своїх прав», забезпечив сирітське дитинство-отроцтво-юність, а коли виходила заміж, ­наділив щедрим посагом... Але із нелюбим Гнатом життя не склалося. Марія не змогла його по­кохати, та й сама природа не дозволяє Mapiї змиритися зі своїм статусом. Ледь народившись, одне по од­ному мруть діти, нажиті від Гната. Занепадає господарство, i Гнат врешті-решт розуміє, що мусить дати розлучення, що не він – той, з ким повинна бути Марія.

...Повернувшись iз семилітньої служ­би i заставши Марію за Гнатом, Корній дозволяє собі ображати й зневажати її. Biн плутає зі зрадливою «жінкою моря» ту, котра насправді завжди була вірною «жінкою землі». Корній довідається про це, живучи у парі з Марією, а зарівно – у парі з землею: від нелюбого діти вми­рали, хоч було i здоров’я, i добрий побут, й невсипуща турбота Гната – iз коханим діти приживаються, незважаючи навіть на те, що здоров’я пiдiрване, i що батько попервах цього не хоче (наказав позбутися дитини ще в утробі)... Діти ростуть, а з ними росте господарство. Колись бідний, Корній багатіє; в його словах з’являється ласка i ніжне звертання – «Mapiє»; разом з какофонним суржиком i брутальними звичками iз душі усуваються шлаки наносного, чужого, зайвого. Корній повертає «на круги своя», повсякдень вивіряючи запит свого хліборобського серця камертоном серця Mapiї.

Від цієї пори Книга про народження Марії перехо­дить у Книгу її днів. Ось як довго вона народжувалась, щоб отримати право й змогу народжувати самій. Ось чому берегли її вищі сили, добрі люди й вона сама. Марію було вбережено, аби вона стала Берегинею – ­тією, яка, пізнавши на собі Закон цієї землі, утверджує в ньому інших.

Корній зрозумів i повірив, що правда – не за моря­ми, а тут, на рiднiй землі; що сила – не в пiдкореннi й ненавистi, а в любові i творчій праці. Kopнiєвi та його землякам-хлiборобам здається, що, тримаючись за цю правду й цю вipy, вони зможуть перетривати планетарні катаклізми i війни: «Степами гудуть хуртовини. Ши­роко розмахнувся західний вітрисько i б’є мoryтнiм кри­лом український простір. А село міцно впилося ярів та пригiркiв. Кліщем вгризлося у масткий чорнозем й на­крилося стріхами та садами. Сильне, тисячолітнє, кулацьке село».

Так, i сильне, й тисячолітнє, бо з ним завжди – його земля, бо з ним завжди його Берегиня. Так було тисячі літ, але тепер не буде. «Буде зле, буде щось небувале, буде те, чого не можна пережити». І помруть вони вci. І помре їх Берегиня. І напишеться третя Кни­га «Марії» – «Книга про хліб», Книга про смерть хліба. « – Так, стара, почалося. Розживемося тепер, – каже Корній. – Була війна – не зломила, то прийшли банди голодранців, які доконають… Але погибнуть i caмi. Що ж жертимуть? Тож не для себе тільки людина працює... – Або вони за це думають. Або та сарана, що ле­тить над землею та нищить все до пня, думає, що їсти­ме завтра? [...] – То рiзал-ма, –нарікали на Петлюру, а воно був рай на землі проти того большука».

Те, що давало силу цим людям, обернулось проти них. Приспані не тільки лукавим, але й власною нaївнiстю, безпечністю, пасивністю щодо всього, що відбувалось поза межами їхнього села, вони збудилися аж у Борні. Окраденими, приреченими. Та було вже запізно.

Отже, однією з причин голодомору автор вважає тих українців, кoтpi не квапилися ставати народом, на задумувались, що ж таке – національна свідомість, для чого вона, чому не можна без неї... «При певних обставинах нам було б це абсолютно байдуже», але в тому то й річ, що давно нема тих обставин, що самогубство – у ХХ столiттi радити синові так, як радив старий наївний Корній: «– Сіяти треба, хлопче. .. Козаки козаками, але поле не чекає. А вiддiлитися від Расеї не жилаю... То значить, що i Сибір не наша буде. Захоч куди поїхати, а тут тобі границя. Hi, сину... Не жилаю такого…

– Сибір! Сибір! На чорта нам та Сибір!

– Земля там добра i багато. . .

– Каторга там добра, не земля. Колись, може, ще мос­кaлi i нас поженуть туди, як гнали в cтapi часи козаків…»

Мине трохи часу – i Корній на собі i на всій своїй родині пізнає ripку правду Лаврінових слів. Зображене у третій частині «Марії»­ страхітливий урок україн­цям, багато з яких іще й досі цього не пізнали.

Не полеглим у 33-му, але нам присвячує він свої слова:

« – Слово моє, – казав він, – не для вас. Слово моє для мертвих i ненароджених. Слово моє прийдущим вікам. Затямте, ви, сини i дочки великої землі... Затямте, гнані, при­нижені, затямте, витравлюванні голодом, мором!.. Нема кінця нашому життю. Горе тобі, зневірений, горе тобі, виречений самого себе!.. Кажу вам правду велику: краще буде Содомові й Гомoppi в день Страшного суду, ніж вам, що відреклися й плюнули на Maтip свою!..»

І сама Марія, і її донька, внуки, її чоловік Корній, як і багато, багато – мільйони! – їх сучасників, у лиховісний 1933 рік померли з голоду. Останні хвилини життя Марії – це й останні рядки повісті: «Ніч. Без початку і кінця ніч. Ніч вічності. ... Холонуть засохлі уста... Западають груди... З напруженням рветься останній нерв... Серце робить останній удар».

Несила висловити почуття, що викликає ця книга, – це міг зробити тільки автор за допомогою живих образів. Логіка людини тут неспроможна. Але все ж таки, думається, «ніч вічності» – це для тих, що не витримали і впали. Але для тих, що перетривали, для тих, які щойно народилися, – є життя. Вони житимуть і продовжуватимуть вічне буття українського народу.

Отже, «Марія» – це твір трагедійно-оптимістичного жанру, твір, що гартує свідомість людей і утверджує буття нашого народу.


1   ...   44   45   46   47   48   49   50   51   52


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка