Вступне слово



Сторінка50/52
Дата конвертації19.02.2016
Розмір8.31 Mb.
1   ...   44   45   46   47   48   49   50   51   52

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ



Зміст і форма художнього твору. Художній образ і літературний тип.

Прототип. Тема та мотиви. Ідея художнього твору. Проблематика та конфлікти в художньому творі
Питання змісту і форми є загальнонауковими, філософськими, а не лише літературознавчими. Кожен предмет чи явище мають свої зміст і форму. Під змістом розуміють сутність предметів і явищ, їх якісну визначеність, їх характерні особливості. Змістом літературного твору називають ідейно осмислену тему, або єдність ідеї і теми. Можна дати й таке визначення змісту: зміст – це значення твору, котре випливає з його форми.

Під формою розуміють спосіб існування предмета, спосіб виразу і прояву змісту, його внутрішню організацію, те, що пов'язує елементи змісту воєдино і без чого неможливе його існування.

Зміст і форму розглядають у їх діалектичній єдності. Говорять про формозмістову єдність літературного твору.

Враховуючи вчення українського вченого Олександра Потебні, виділяють ще внутрішню (художні образи) та зовнішню форму (засоби зображення і вираження) літературного твору. Художній образ є формою щодо естетично-ідейного змісту твору і в той же час стає змістом стосовно зовнішньої словесної форми.

До формальних чинників відносять: архітектоніку, композицію, сюжет, систему персонажів, сукупність образотворчих засобів, мову, поетику назви, епіграф тощо. До чинників змісту зараховують тему, проблему, пафос, характери та ідею твору. Окремо виділяють смисл (сенс) художнього твору.
Художній образ — особлива форма естетичного освоєння світу, при якій зберігається його предметно-чуттєвий характер, його цілісність, життєвість, конкретність, на відміну від наукового пізнання, що подається в формі абстрактних понять.

Літературний тип – “образ”, “персонаж”, “характер” тощо, “типологічним” називають будь-яке порівняння, що передбачає констатацію близькості певних часткових особливостей у різних творах.

Прототип – (від грецьк. prototypon — прообраз) — реальна особа, уявлення про яку послужило авторові основою для створення літературного характеру, типу. В одних випадках письменник узагальнює у літературному типі риси багатьох людей певного соціального шару, а іноді зображує реальных людей под їх справжніми іменами. За допомогою художественьої вигадки письменник створює не копїї людей, а художні образи.

Тема — це коло життєвих явищ, відображених у творі у зв'язку з певною проблемою, що служить предметом авторського осмислення та оцінки. Тема — узагальнена основа змісту художнього твору, те, про що в цілому йдеться всьому.

Мотив — неподільна смислова одиниця, з якої складається сюжет (мотив жертовності, скорбота та ін.) або тема ліричного твору.

Мотив – (фр. motif, від лат. moveo – рухаю) – це внутрішня рушійна сила, що спонукає людину до діяльності. Мотиви діяльності та поведінки людини генетично пов'язані з її органічними та культурними потребами. Потреби породжують інтереси, тобто спрямованість особистості на певні об'єкти з метою пізнати їх, оволодіти ними.

У літературі – проста складова частина сюжету.

У мистецтві – характерний елемент, що постійно використовується у якому-небудь творі зображення, наприклад, у картині, розписі, вишивці, орнаменті.



Ідея художнього твору — емоційно-інтелектуальна, пафосна спрямованість художнього твору, яка приблизно може бути охарактеризована як провідна думка, ядро задуму автора.

Проблематику (проблема з грецької – утруднення, клопіт, халепа) окреслюють як ряд запитань, що їх ставить митець перед собою, персонажами і читачем у художньому творі. Такі запитання (проблеми) можуть мати різний характер, бути національними (найбільш широкими), соціальними, психологічними, етичними, філософськими (онтологічними, гносеологічними, феноменологічними тощо) та ін.

Конфлікт — зіткнення протилежних інтересів і поглядів, напруження і крайнє загострення суперечностей, що призводить до активних дій, ускладнень, боротьби, супроводжуваних складними колізіями.

Композиція художнього твору. Сюжет і його елементи. Позасюжетні

елементи
Композиція — побудова твору. Найпоширеніші види: лінійна — події зображаються в хронологічній послідовності; ретроспективна — події, що відбулися раніше, зображаються пізніше; паралельна — дві події, що відбулися одночасно, зображаються як послідовні; монтаж — кілька подій, що відбуваються одночасно, зображаються по черзі.
Сюжет — організована в життєво правдоподібну картину система подій за участю певних персонажів.
Елементи сюжету. Залежно від динаміки зародження, визрівання, розгортання, загострення і розв'язання конфлікту (тобто від етапів його розвитку) виділяють елементи сюжету: експозицію, зав'язку, розвиток дії (перипетії), кульмінацію і розв'язку.

Експозиція (з латинської – виклад, опис, пояснення) – вихідна частина сюжету художнього твору, в якій стисло подається ситуація, що логічно випереджає зав'язку. Як правило, в ній читач знайомиться з головними учасниками майбутніх подій, із середовищем, часом та місцем дії. Розрізняють такі види експозиції: 1) пряму (передує в тексті зав'язці), 2) затриману (подається після зав'язки окремими деталями впродовж усього тексту) і 3) зворотну (подається наприкінці твору).

Початок конфлікту, перше безпосереднє зіткнення сил, що дає поштовх наступному розвитку подій, фіксує зав'язка – епізод чи декілька епізодів, з яких починається дія твору. Саме зав'язка виявляє основні сили, що конфліктують, причини їх зіткнення, протилежність поглядів, інтересів, устремлінь. Кожна окремо взята макрочастина художнього твору (глава, частина, дія тощо) може мати свою зав'язку, підпорядковану основній.

Зіткнення протилежних сил поглиблюється у розвитку дії – перипетіях. Це основна частина сюжету, що змальовує загострення у стосунках конфліктуючих осіб, яке охоплює не лише головних а й другорядних дійових осіб. У розвитку конфлікту найяскравіше виявляються риси характерів персонажів, їх світорозуміння й життєва позиція. Рушієм перипетій найчастіше виступає інтрига (з латинського – заплутую). Під інтригою розуміють складне й заплутане розгортання подій у драматичному чи розповідному творі з метою відбити гостру боротьбу між персонажами, досягти особливого напруження дії і зацікавити („заінтригувати") нею читачів. Розрізняють інтриги політичні, пригодницькі, любовні, детективні, психологічні тощо.

Найдраматичніша точка твору називається кульмінацією (від латинського – вершина). Це момент найвищого піднесення, напруження, розвитку конфлікту, момент вирішального зіткнення характерів, мить перелому в сюжеті, з якої починається розв'язка. Кульмінація стає найбільш складним випробовуванням для персонажів, котре вирішує їх майбутнє. У деяких творах можна виділити декілька кульмінацій.

Саме кульмінація створює умови для швидкої або поступової розв'язки. Розв'язка – це вирішення конфлікту, показ наслідків конфлікту (чи конфліктів), остаточне вирішення долі персонажів. Як правило, розв'язка подається в кінці твору, хоча, згідно задуму автора, може стояти і на початку.

Кожен з елементів сюжету несе певне змістове навантаження.

Перестановка елементів сюжету чи відсутність одного з них має важливе змістове навантаження і залежить від задуму автора, логіки побудови того чи іншого твору.

Окремим вираженням сюжету, його схемою є фабула (з латинської – байка, розповідь, переказ). Іноді не розрізняють цих термінів: сюжет і фабулу. Якщо сюжет – це авторське розташування зображуваних подій, то фабула – їх хронологічна, природна послідовність. Фабула сприймається як послідовність подій, що могли б відбуватися насправді. Іноді автор твору, виходячи з певних ідейно-художніх завдань, відходить від хронологічного, тобто фабульного, розгортання подій (як у романі „Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Панаса Мирного та Івана Білика). Якщо сюжет переказати неможливо (його можна лише дослівно повторити), то фабулу легко переказати, точніше, вона постає перед нами лише в переказі, коли ми своїми словами розповідаємо те, що прочитали.



Позасюжетні елементи, на відміну від сюжетних, котрі утворюють подієвий каркас епічного чи драматичного твору, уповільнюють розвиток дії, це – ліричні або авторські відступами, літературно-філософські, публіцистичні роздуми, історичні сцени, екскурси в минуле, статичні описи (розгорнутий пейзаж, інтер'єр, екстер'єр, портрет, авторські характеристики), різномані передісторії та міжісторії, спогади героїв, вставні епізоди (новели, сни, листи тощо), повтори однорідних епізодів з поступовим підсиленням.
Тропи. Епітет, постійний епітет. Порівняння. Метафора, персоніфікація (уособлення), алегорія. Метонімія, синекдоха. Гіпербола. Оксиморон. Символ.

Троп — слово або вираз, вжитий у переносному, образному значенні.

Епітет — образне означення, влучна характеристика особи, предмета або явища, яка підкреслює їх суттєву ознаку, дає ідейно-емоційну оцінку: сонце золоте; ясні зорі; тихі води.

Епітети постійні — епітети, які у фольклорних творах, а іноді в інших, часто вживаються з тими самими словами: козак — молоденький, кінь — вороненький, зброя — ясная, шлях — битий.
Порівняння — троп, який полягає у зіставленні одного предмета з іншим для того, щоб глибше розкрити, яскравіше змалювати його.

У народних творах найбільш яскраві порівняння зустрічаються в ліричних піснях. В одній з них герой виливав свою скаргу на лиху долю: „Ходжу, блуджу по цім світі, / Як те сонце в крузі”. Порівнянням життя з кругообігом сонця, який ніщо не може змінити, передається безвихідь становища ліричного героя, безперспективність змінити його на краще.

За допомогою порівнянь письменники розв'язують найрізноманітніші естетичні завдання, пов'язані із зображенням людини і навколишнього світу. Два приклади із „Кобзаря” Т. Шевченка: „Зацвіла в долині червона калина, / Наче засміялась дівчина-дитина”; „Неначе цвяшок в серце вбитий, / Оцю Марину я ношу”.
Метафора — один з основних тропів: образний вислів, в якому ознаки одного предмета чи дії переносяться на інший за подібністю.

Наша повсякденна мова, за влучним висловом польського естетика Яна Парандовського, – „це величезний гербарій метафор, у яких колись була своя весна”. Стерті метафори (дощ іде, сходить сонце) зафіксували антропоморфізм мислення наших предків. Свіжість втрачають і фольклорні метафори, оскільки вони повторюються в різних творах, як наприклад: „гомін, гомін по діброві” чи „лине гомін, лине гомін”. Але під пером майстрів слова вони можуть оновлюватися. Так, у „Гайдамаках” Т. Шевченка яскравим образом „Гомоніла Україна”, дієсловом-метафорою характеризується масштабність, резонансність „коліївщини”.

Метафора індивідуалізує зображене за допомогою другого плану, за допомогою того предмета чи явища, рисами або властивостями яких наділяється змальоване. Наприклад, у Л. Костенко:

Виходжу в ніч, іду назустріч долі,

Ітиму, доки вистачить снаги.

Ідуть мої супутники – тополі,

Лежать мої сучасники – сніги.

А темрява! Іду, не спотикаюсь,

А люди – десь вони та є.

І все ж – до чого я торкаюсь –

Воно хоч трохи відтає.
Персоніфікація — вид метафори: уподібнення неживих предметів чи явищ природи людським якостям, олюднення їх (а уособлення — оживлення їх).

Персоніфікація (лат. persona – особа, facere – робити) – олюднення, надання предметам, явищам та абстрактним поняттям людських якостей. Приклади: "Душа всміхнулась, знов прозора, чиста" (М. Вороний), „Земля натомлена мовчить” (Л.Талалай), „Земля повечеряла сонцем і облягла на ніч” (М.Коцюбинський).

Персоніфікація веде свій початок від міфологічного мислення наших пращурів. Успадкована фольклором, вона стала важливим джерелом емоційності народних творів, особливо пісенних. В одній із них, наприклад, могила веде розмову з вітром:

Повій, вітре буйнесенький,

Щоб я не чорніла.

Щоб я не чорніла,

Щоб я не марніла,

Щоб по мені трава росла

та ще й зеленіла.

Пряма мова в цій пісні – це не лише засіб олюднення могили, а й засіб відтворення емоцій високої напруги.


Алегорія — троп, у якому абстрактне поняття яскраво передається за допомогою конкретного образу (наприклад, у казках Лисиця уособлює хитрість).
Метонімія (гр. metonimia – перейменування) – заміна назви предмета назвою іншою на підставі їхнього тісного зв'язку, просторового, часового, причинового. Схожості між цими предметами немає ніякої.

Наприклад:



  • заміна назви народу назвою країни ("Зажурилась Україна, бо нічим прожити", нар. пісня).

  • заміна назви частини населення назвою міста, краю ("Несе Полісся в кошиках гриби", Л. Костенко).

  • заміна назви твору іменем автора ("І Коллара читаєте... і Ганка”, Т.Шевченко).

  • заміна назви країни іменем видатних діячів ("Земле Шевченкова, земле Франкова", Д.Павличко).

  • заміна назви людей їхнім помешканням ("Ревуть палати на помості", Т.Шевченко). Тут перенесення подвійне: палати замість панів (метонімія), р е в у т ь замість бенкетують (метафора).

  • заміна звання людини предметом, пов'язаним з нею ("В степах України блисне булава”, Т. Шевченко).


Синекдоха (гр. synekdoche – співвідношення) – кількісна заміна предметів та явищ. За допомогою синекдохи може оцінюватися частина предмета, явища, при цьому мається на увазі ціле поняття чи предмет.
Гіпербола — різновид тропа, що полягає в надмірному перебільшенні характерних властивостей чи ознак певного предмета, явища або дії. Гіперболою можуть характеризуватися, оцінюватися різні сфери дійсності, зокрема внутрішнє життя людини. Так, ліричний герой народної пісні свою кохану запевняє: „Гори прокопаю, ліси постинаю, / А до тебе, мила, дорогу зрівняю”. Така велика сила почуттів (хоча вона й перебільшується) має зворушувати, а головне, розкривається і внутрішня краса закоханого парубка.

Оксиморон — різновид тропа, що полягає у зведенні слів або словосполучень, значення яких взаємовиключає одне одного, створюючи ефект смислового парадоксу: На нашій — не своїй землі (Т. Шевченко).
Символ – (гр. Symbolon) – умовний знак, символ, як правило, є засобом художнього втілення абстрактних філософських або соціально-політичних понять, ідей. Образ-символ може випливати з усього змісту твору й формуватися в його назву (“Собор” О. Гончара) або ж бути локальним образом – опредметненням абстрактної думки. Наприклад, в алегоричній поезії “Каменярі” І. Франка с к а л а – символ того несправедливого ладу, на боротьбу з яким виступили каменярі-народолюбці.

У фольклорі символ – це художнє узагальнення, яке зберігає в усіх творах постійне значення. Так, могила – символ безсмертя загиблих патріотів; билина – символ сирітства; зозуля – символ сумної звістки, нещастя. В художній літературі письменники прагнуть до оригінальності, неповторності. Ідею невичерпної, невмирущої вільнолюбності народу Т. Шевченко змалював у образі Прометея (“Кавказ”), а І. Франко – в образі “Вічного революціонера”. Проте в поезії ХІХ ст. можна знайти близькі або й тотожні за змістом символи. Романтики 20-40-х років повторювали фольклорні символи, зберігаючи їх значення (могила, калина, сокіл). І поети народницького спрямування витворили систему спільних образів: кайдани – неволя, весна – суспільне пробудження, дорога – шлях боротьби народолюбців тощо.

Символи у творах письменників ХХ ст. вимагають від читача досить напруженої інтелектуальної та емоційної праці. При цьому треба відрізняти символ і від метафори.

Наприклад, у творах В. Стуса: «Запахло сонцем, воском і зелом. / В мосяжне колихання передліта / летить бджола, любов’ю обігріта, / мов янгол із надламаним крилом. / На обрії, одразу ж за селом, / де оболоню тишею сповито, / горять кульбаби, тішачи півсвіту / глухим, журбою живленим огнем. / І, надлетівши, зморена бджола / відчує стебел плавне колихання, / як дихання, і як кохання, / і як плавбу до вічності. Мала, / вона пойметься ярим злотом сонця / і схочеться їй віщих таємниць / запричаститися, припавши ниць / до утлого кульбабиного сонця»


Види комічного. Гумор, іронія, сатира, сарказм, гротеск.

Гумор — 1. Різновид комічного, відображення смішного в життєвих ситуаціях і людських характерах. 2. Узагальнена назва творів, мета яких — розсмішити, викликати гарний настрій. 3. Взагалі сміх і відчуття комічного.
Іронія — художній троп, який виражає глузливо-критичне ставлення митця до предмета зображення. Іронія – це завжди осміяння, амплітуда сміху широка: від легкого глузування (побутові співомовки С.Руданського) до гнівного заперечення істотних соціальних, політичних явищ, інституцій („Сон”, „Кавказ” Т.Шевченка).
Сатира — 1. У давньоримській літературі написаний гекзаметром поетичний твір, в якому викривалися пороки суспільства. 2. Різке осміяння суспільних вад за допомогою сатиричних засобів. 3. Художній твір, в якому здійснюється таке осміяння.

Сарказм — зле, в'їдливе висміювання серйозних вад у характері персонажів, подіях та явищах громадського або побутового життя з тим, щоб викрити їх потворну сутність.
Гротеск (фр. grotesqne – смішний, незвичайний) – вид художньої образності, якісна деформація змальовуваного предмета, явища з метою висміювання; поєднання в одному предметі або явищі несумісних, різко контрастних якостей (комічного з трагічним, реального з фантастичним, піднесено-поетичного з грубо натуралістичним), що веде до абсурду, робить неможливою логічну інтерпретацію гротескного образу.
Поетичний синтаксис: Інверсія. Тавтологія. Антитеза. Анафора. Риторичні фігури: риторичне звертання та риторичне запитання
Фігура риторична – (от лат. figura — обрис, зображення) — незвичний зворот мовлення, за допомогою якого досягається необходна авторові виразність. До таких фігур відносять інверсію, риторичне питання, повтор, анафору, еліпс та ін.

Інверсія — одна із стилістичних фігур мови, яка полягає в незвичному розташуванні слів у реченні, щоб найбільш значуще слово чи слова особливо підкреслити, звернути на них увагу. Найпростіший приклад інверсії, коли присудок стоїть перед підметом, означення після означуваного слова. В такому разі робиться логічний наголос на виділених таким чином словах. Так, у вірші В.Мисика:

Душа всміхнулась,

Знов прозора, чиста,

І отрясає перли-слізоньки

В разок намиста.

Епітети „прозора, чиста” вимагають відповідного інтонаційного підкреслення.


Тавтологія — повторення одного й того ж слова, однокореневих чи близьких за значенням, щоб з більшою силою виразити щось важливе у висловленій думці.

Наприклад: 1. Нумо в гості гостювати, пристава визволяти. 2. Щоб нам, чиновникам, по вік вічний панувати (М. Кравченко). 3. Та іскра тиха тліла, не вгасала, і розгорілася багаттям ясним, і освітила темную темноту… 4. Вже мені тепер життя не миле, чи в темниці, чи на вільній волі (Л. Українка).


Антитеза — це стилістична фігура, яка утворюється зіставленням слів або словосполучень, протилежних за своїм змістом.

Наприклад:



Лиха зима сховається,

А сонечко прогляне (Л. Глібов).

Анафора — єдинопочаток, повторення на початку віршових рядків, строф або речень однакових чи співзвучних слів, синтаксичних конструкцій.

Наприклад:



Це – загуслий заливистий свист,

Це – при березі лускіт льодинок,

Це – умерзлий у темряву лист,

Це – кількох солов’їв поєдинок.

Це – солодкий притихлий горох,

Це – усесвіту сльози в лопатках,

Це – з пюпітрів і фрейт – Фігаро

Круто валиться градом на грядку... (Б. Пастернак)
Риторичні фігури — це засоби художньої виразності мовлення, що являють собою мовні звороти, утворені шляхом своєрідного сполучення слів і синтаксичної побудови фрази чи речення. На відміну від узвичаєного даною мовою порядку слів вони підсилюють значеннєвий, емоційний чи ритмічний бік мовлення.
Риторичне запитання – обна з фігур поетичної мови у вигляді питання, не яке не очікується відповідь, але яке актуалізує сприйняття мовлення, привертає увагу. Наприклад: О мово рідна! Що без тебе я?
Риторичне звертання (апострофа) – стилістична фігура, якоб мовець звертається до відсутньої особи як до присутньої, до предмета як до живої істоти. Наприклад: О мово рідна! Що без тебе я?

Поетичний звукопис. Алітерація й асонанс
Звукопис – у поетичному мовленні система звукового інструментування (алітерація, асонанс і т.п.), спрямована на створення звукового образу (“Над бором хмари муром” або “Тінь там тоне, тінь там десь” (П.Тичина)). Символісти намагались пов’язати зі звуками певні переживання (звук “у” асоціювався зі станом суму, “а” – радості, “о” – піднесення і т.п.).

Алітерація — повторення подібних за звучанням приголосних у віршованому рядку, строфі для підсилення звукової чи інтонаційної виразності й музичності. Наприклад, алітерація приголосного с загострює відчуття трагедії, що розігралася в горах. Той же самий звук у вірші Є.Маланюка підсилює протилежну тональність:

Сонця співом дзвенять гострі коси,

Сонця спів в стиглім золоті нив.

І шумлять під косою покоси.

І в'язальниць доноситься спів.

Асонанс — повторення однакових голосних звуків у рядку або строфі, що надає віршованій мові милозвучності, підсилює її музичність. Наприклад, у вірші А. Мойсеєнка:

Травнева тиша тоне, тане...

Танок тополь... Терновий тин...

Там тане Таня. Тонкостанно...

Там тільки ти, Танюшко, ти...

У цій мініатюрі вся ніжність ліричного героя до коханої втілена в значній мірі асонансами а, о та алітерацією Т.


Теорія віршування. Системи віршування: метрична, силабічна, тонічна та силабо-тонічна. Двоскладові та трискладові стопи. Віршові розміри: ямб, хорей, дактиль, амфібрахій та анапест.
Поезія — 1. Один із трьох літературних родів, поряд з епосом і драмою. 2. Невеликий художній твір у віршах. 3. Інколи цим поняттям означають віршовані твори певного автора, нації чи епохи.
Віршування, або Версифікація — 1. Мистецтво виражати свої думки у віршованій формі. 2. Система організації поетичного мовлення, в основі якої міститься закономірне повторення певних мовних елементів, що складаються на підставі культурно-історичної традиції певної національної мови.

Метрична (квантитативна) система віршування базується на чергуванні довгих та коротких складів, характерна для античності.

Силабічне віршування – одна з систем віршування, що прийшла на зміну метричному (античному) віршуванню, в основу якої покладена однакова кількість складів у рядках при вільному розташуванні наголосів у середині рядка. Характеризується парним римуванням, жіночою римою, цезурою, що ділить кожний рядок на дві рівновеликі частини.

Тонічне віршування – віршування, побудоване на однаковій кількості наголосів у віршових рядках за відсутності поділу на стопи. Наближається до акцентного вірша, має більшу кількість ритмічних варіантів, ніж інші види віршування, розташування ненаголошених складів довільне.

Силабо-тонічне віршування –одна з систем віршування, що прийшла на зміну силабічному віршуванню й ґрунтується на впорядкованому чергуванні наголошених і ненаголошених складів в стопах. Складається з двоскладової (хорей, ямб) та трискладової (дактиль, анапест, амфібрахій) стоп.
Стопа — в силабо-тонічному віршуванні — це група складів з певним, незмінним для даного вірша розташуванням у ній одного наголошеного і одного, двох або трьох ненаголошених складів. Від повторення стоп залежить розмір вірша.
Ямб — у силабо-тонічному віршуванні двоскладова стопа з наголосом на другому складі. Ямб може бути зрідка двостопним, частіше три-, чотири, п’яти-, шестистопним.

Наприклад:



Колеса тупи б’ють... по рейках перебої...

Вже міст через Дінець давно прогуркотів...

Стою біля дверей... і дихає сосною

квиління вітрове про весни юних днів... (В. Сосюра)
Трохей, або Хорей — у силабо-тонічному віршуванні — це двоскладова стопа з наголосом на першому складі. Хорей буває двостопним, тристопним, чотиристопним, п’ятистопним, шестистопним.

Наприклад:



Яблука доспіли, яблука червоні!

Ми з тобою йдемо стежкою в саду.

Ти мене, кохана, проведеш до поля,

Я піду – і, може, більше не прийду (М. Рильський)
Дактиль – у силабо-тонічній системі – трискладова стопа з наголосом на першому складі. Передає швидкий перебіг подій.

Наприклад:



Тішся, дитино, поки маленька,

Ти ж бо живеш навесні,

Ще ж твоя думка літає легенька,

Ще твой мрії ясні (Леся Українка).

Амфібрахій — у силабо-тонічному віршуванні — трискладова стопа з наголосом на другому складі.

Поширені модифікації амфібрахія – тристопний, чотиристопний, п’ятистопний.

Наприклад:

Руйновище віри, і розпач, і розпач!

Під попелом смутку похований шлях.

Зажурені друзі сахнулися врозтіч.

Посіяне слово не сходить в полях (Ліна Костенко).

Анапест — у силабо-тонічному віршуванні — трискладова стопа з наголосом на останньому складі.

Поширені модифікації анапеста – двостопний, тристопний, чотиристопний, п’ятистопний.

Наприклад:

Вгору стежка твоя –

Я спускаюсь з гори.

Несподівано стрілись ми двоє.

Бачу вручі лиш я,

Скелі, нетрі, яри,

Сяє шпиль сніговий пред тобою (Дніпрова Чайка).
Рима. Основні види римування в катрені

(парне, перехресне, кільцеве)

Рима — співзвучність закінчень слів у віршових рядках.

Рима буває за подібністю звучання: точна, неточна й асонанс на чи консонансна; за місцем наголосу: жіноча (наголос на останній склад). чоловіча (наголос на передостанній склад), дактилічна (наголос на третьому від кінця складі) тощо.

Наприклад:

Дух морозяний, гострий і впертий,

Золотавий і сонячний дух!

Розкіш янгольська – розпростертий

На долівці пшеничний дідух (Р. Лубківський).

Римування — характер розміщення рим у вірші. У межах чотиривірша (катрена) розрізняють такі способи римування: парне, або суміжне, коли перший рядок римується з другим, а третій — з четвертим (aabb); перехресне, при якому перший рядок римується з третім, а другий — з четвертим (abab); кільцеве, або оповите, коли одна рима, об'єднуючи перший і четвертий рядки, ніби бере в кільце рядки, пов'язані іншою римою (abba).

Поняття про строфу. Види строф: дистих

(двовірш), тривірш, катрен, терцина. Ознаки класичного сонета. Верлібр
Строфа — повторюване вданому вірші поєднання кількох віршованих рядків, зв'язаних між собою певною системою рим та інтонацією або за змістом, а також відділене від аналогічних сполук помітною паузою та іншими чинниками.

Строфоїди — частини віршованого тексту, що мають різну кількість рядків.
Дистих (двовірш) – строфа, написана будь-яким розміром, що складається з двої рядків, об’єднаних спільною римою.

Наприклад:



Пухкі, лапасті зірочки зарамили вікно,

розстелюють по вулиці відбілене рядно... (Л. Мосендз).

Тривірш – строфа з трьох рядків.

Катрен — строфа з чотирьох рядків, чотиривірш.

Наприклад:



Сипле, сипле сад самотній

Сірий смуток – срібний сніг, –

Сумно стогне сонний струмінь,

Серце слуха смертний сміх (В. Кобилянський)

Терцина — в поезії строфа, що складається з трьох рядків, де 1-й римується з 3-м, а 2-й — з 1-м уже наступної терцини.

Наприклад:



Коли тебе сурма твоєї туги

Покличе знов у дальній рідний край,

Де ждуть тебе безчестя і наруга,

Слова над пеклом Дантовим згадай:

Per me si va, nella citta dolente!

«Сюди йдучи в скорботу і відчай,

Надії мусиш знищити дощенту”....(Ю. Клен)

Сонет — ліричний вірш, який складається з чотирнадцяти рядків п'ятистопного або шестистопного ямба, тобто з двох чотиривіршів (катренів) з перехресним римуванням та двох тривіршів (терцин) тернарного римування за основною схемою (abab abab bbd ggd), хоча можливі й інші конфігурації рим.

Наприклад:



Виходжу тихо на нічний балкон,

В безмежність і безмовність поринаю,

Внизу – Дніпро – закутий Прометей,

Що, як і я, у береги не вклався.

Дев’ятий поверх – це не височінь,

Не бозна космоплан який з балкона,

Та все ж я вириваюся в світи

Від суєслів’я і вино труїння.

Копернік, Бруно, Галілей – вони

Наш зір колись угору спрямували,

І Всесвіт умістився в голові.

А нам же треба прямувати далі –

В безмежжя неба, у глибінь душі.

...Очищуй душу простором, людино (С. Крижанівський)

Роди і види літератури

РІД ЛІТЕРАТУРНИЙ, епос, лірика, драма. Визначається по різних ознаках: з погляду способів наслідування дійсності (Аристотель), типів змісту (Ф. Шиллер, Ф. Шеллінг), категорій гносеології (об'єктивне - суб'єктивне в Г. Гегеля), формальних ознак (А. Н. Веселовський), психології (Е. Штайгер). Незважаючи на розмитість визначень міжродових границь і достаток проміжних форм (ліроепічна поема, лірична драма), у кожному творі, як правило, можна виділити родову домінанту: оповідання про подію (епос), суб'єктивно-емоційне міркування (лірика), діалогічне зображення подій (драма).

Для того, щоб вміти читати і розуміти написане і навіть ненаписане, читач повинен уміти розрізняти літературні жанри. Визначити до якого жанру належить твір, значить глибше і точніше зрозуміти твір. Письменник, обмірковуючи задум і працюючи над його втіленням, співвідносить його з тим чи іншим жанром. Інакше і бути не може, адже прийоми побудови твору характерні для кожного жанру.

Ознаки жанру можуть бути самими різними і відноситися до будь-якої сторони художнього твору. Ці ознаки, тобто прийоми, що організують композицію твору, є прийомами домінуючими, що лагодять собі всі інші прийоми, необхідні в створенні художнього цілого. Такий чільний прийом іноді називають домінантою. Сукупність домінант є визначальним моментом в утворенні жанру.

Не варто вважати, що жанри раз і назавжди жорстко визначені. Вони живуть і розвиваються. Причина, що висунула даний жанр може відпасти, основні ознаки жанру можуть змінюватися, але жанр продовжує жити генетично. Так сучасний роман еволюціонував із середньовічного лицарського роману. Буває, що жанри розпадаються, як трапилося в літературі XIII ст. з комедією, що розпалася на чисту комедію і "слізну комедію", з якої виросла сучасна драма.

Ніякої твердої класифікації жанрів провести неможливо. Їхнє розмежування завжди справедливе тільки для визначеного історичного моменту; крім того, їхнє розмежування відбувається відразу по декількох ознаках, причому ознаки одного жанру можуть бути зовсім іншої природи, чим ознаки іншого, і зовсім не виключати один одного.

Прийнято виділяти чотири класи жанрів (драматичні, ліричні, епічні, сатиричні), три роди літератури: драму, лірику, епос.
Епос. Малі епічні твори: новела, оповідання.

Повість як зразок середнього епічного твору.

Великі епічні твори: роман, епопея
Епос — один із трьох родів літератури, відмінний за своїми ознаками від лірики та драми. Основа епічного твору — розповідь від автора. Жанр епічної героїчної поеми.

Новела — невеликий за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, сконденсованою та яскраво вимальованою дією.

Для новели характерні лаконізм, яскравість і влучність художніх засобів. Серед різновидів епічного жанру новела вирізняється строгою й усталеною конструкцією. До композиційних канонів новели належать: наявність строгої та згорненої композиції з яскраво вираженим композиційним осередком (переломний момент у сюжеті, кульмінаційний пункт дії, контраст чи паралелізм сюжетних мотивів і т.д.), перевага сюжетної однолінійності, зведення до мінімуму кількості персонажів.


Персонажами новели є особистості, як правило, цілком сформовані, що потрапили в незвичайні життєві обставини. Автор у новелі концентрує увагу на змалюванні їх внутрішнього світу, переживань і настроїв. Сюжет новели простий, надзвичайно динамічний, містить у собі момент ситуаційної чи психологічної несподіванки.

Новела з'явилася в 14-16 ст. в Італії, хоча корені її сягають стародавніх літератур Заходу й Сходу. В епоху Відродження новела — це невеличке оповідання, нерідко з гумористичним чи сатиричним забарвленням, що передавало «новини дня» (звідси назва жанру). «Декамерон» Дж. Бокаччо є характерним циклом новел тієї доби. Не без впливу Бокаччо з'являється збірник новел Маргарити Наваррської «Гептамерон» (1558).


У 17 ст. новелу представляє М. де Сервантес («Повчальні новели», 1613). Та найбільшого розквіту досягає вона у 19 ст. Власне, тоді та у 20 ст. продовжують розвиватися її різновиди — психологічна, фантастична, сенсаційна та інші новели. Неперевершеним майстром гостросюжетних новел 19 ст. був П. Меріме («Матео Фальконе», «Таманго», «Коломба», «Кармен»). У російській літературі 19-20 ст. новелу гідно представляють О. Пушкін, І. Тургенєв, І. Бунін, у польській літературі — Б. Прус, Г. Сенкевич, С. Жеромський.

В українській літературі маємо розмаїття жанрових форм новели: психологічну, сенсаційну (В. Стефаник), ліричну Б. Лепкий, соціально-психологічну, лірико психологічну (М. Коцюбинський), філософську, історчину (В. Петров), політичну (Ю. Липа), драматичну (Г. Косинка) та ін. Представлені в українській літературі також лірична повість у новелах (А. Любченко «Вертеп»), алегорична повість у новелах-притчах (Г. Михайличенко, «Блакитний роман»).



Оповідання — невеликий прозовий твір, сюжет якого заснований на певному епізоді з життя одного персонажа (іноді кількох).

Повість — епічний прозовий твір (рідше віршований), який характеризується однолінійним сюжетом, а за широтою охоплення життєвих явищ і глибиною їх розкриття посідає проміжне місце між романом та оповіданням (перша українська повість — «Маруся» Г. Квітки-Основ'яненка).

Роман — великий за обсягом, складний за будовою прозовий (рідше віршований) епічний твір, в якому життя людей розкривається на тлі історичних або соціально вагомих обставин.
Епопея — значний за обсягом монументальний твір епічного змісту, в якому широко і всебічно відтворено епохальний перелом у житті цілого народу (часом багатьох народів), відображені події, що мають вирішальне значення для багатьох поколінь (наприклад, твір У. Самчука «Волинь»).
Лірика. Ліричний образ і ліричний герой. Різновиди ліричних творів: ода,

послання, романс, медитація, поезія в прозі. Види ліричних творів за

тематикою: філософська, патріотична, громадянська, пейзажна й інтимна лірика.
Лірика — 1. Один із трьох родів художньої літератури, в якому навколишня дійсність зображується шляхом передачі почуттів, настроїв, переживань, емоцій ліричного героя чи автора. 2. Певний віршовий твір або сукупність творів.
У будь-якому літературному творі головним є образ, ліричний герой, персонаж. Непохитність цього засвідчують вся історія розвитку мистецтва слова, численні моди й «революції» в поетиці. А будівельним матеріалом для ліплення образів незмінно залишається художня мова.

Непорушною істиною є й те, що естетичну насолоду, виховну дію художнього твору відчуває лише читач високої культури, який має розвинене асоціативне мислення, відтворювальну уяву, емоційну чутливість. Такого читача готує школа, уроки словесності.



Ліричний герой — образ, що виникає в уяві читача під враженням висловлених у творі почуттів, переживань, роздумів. Ліричний герой не обов'язково тотожний авторові.

Ода — жанр лірики, вірш, що виражає піднесені почуття, викликані важливими історичними подіями, діяльністю історичних осіб.
Послання — віршований твір, написаний як звернення до певної особи чи багатьох осіб.
Романс — невеликий за обсягом вірш переважно особистого (любовного) характеру та музичний твір для сольного співу з інструментальним супроводом.
Медитація — вірш філософського змісту, в якому автор передає свої глибокі роздуми про деякі важливі проблеми, інколи глобального значення (життя і смерть, дружба і кохання, людина і природа).
Поезія в прозі" (або вірш у прозі)– переважно невеликий за розміром ліричний твір, написаний прозою. Особливо розвивався модерністами. Виступали у цьому жанрі Дніпрова Чайка („Морські малюнки"), М. Черемшина („Симфонія"), О. Кобилянська („Рожі"), В. Стефаник („Амбіції") та ін.
За тематикою ліричні твори можуть поділятися на філософську, патріотичну, громадянську, пейзажну й інтимну лірику.

Ліро-епічні твори. Співомовка, байка, балада, поема та роман у віршах як

зразки ліро-епічних творів
Ліро-епічний твір — це літературний твір, в якому гармонійно поєднуються зображально-виражальні засоби, притаманні ліриці та епосу, внаслідок чого утворюються якісно нові сполуки (балада, співомовка, поема, роман у віршах).
Співомовка — короткий віршований ліро-епічний твір, часто побудований на якомусь народному анекдоті, приказці або казковому мотиві.
Байка – коротке, переважно віршоване, алегоричне оповідання, в якому закладений дидактичний зміст, що складається з оповідної частини та висновку-повчання (байки Л. Глібова, П. Гулака-Артемовського та ін.)

Балада — жанр ліро-епічної поезії фантастичної, історико-героїчної або соціально-побутової тематики з драматичним сюжетом (наприклад, «Рибалка» П. Гулака-Артемовського).
Поема — ліро-епічний віршований твір, у якому зображені значні події і яскраві характери, а розповідь героїв супроводжується розкриттям авторських переживань і роздумів.
Ром́ан у вірша́х — різновид змішаного жанру, який поєднує багатоплановість, епічні принципи розповіді з суб'єктивністю, притаманною ліричним творам.

Роман у віршах став популярним у 19-20 ст. Межують з ним драматична поема, віршована повість. В Україні помітне пожвавлення цього жанру спостерігається у 60-70-ті 20 ст. (хоча представлений він і у 30-50-ті: «Марина» М. Рильського, «Червоногвардієць» В. Сосюри) «Поліська трилогія» О. Підсухи, «Молодість брата» Л. Первомайського, «Маруся Чурай» Ліни Костенко.


Драма. Вертеп. Шкільна драма й інтермедії. Жанрові різновиди сучасної

драми: власне драма, трагедія та комедія. Драматична поема
Драма — 1. Один з основних родів художньої літератури, що зображує дійсність безпосередньо через висловлювання та дії самих персонажів. 2. Один із жанрів драматичного роду, поряд з комедією, трагедією, це п'єса соціального чи побутового характеру з гострим конфліктом, який розвивається в постійній напрузі.
Вертеп. Вертепна драма займає окреме місце в давній українській літературі. Вертепні вистави з їх гумористично-сатиричними сценками, музикою, співами користувались великою популярністю у глядачів.

Вертепна п'єса мала певне суспільне значення, відбивала народні погляди, сприяла естетичному вихованню глядачів, формуванню їх театральних смаків і цим самим підготовляла ґрунт для виникнення жанру комедії в українській літературі століття.

Слово «вертеп» означає печеру, в якій, за легендою, народився Христос. У XVII – XVIIІ ст. вертепом називали дерев'яну скриньку для лялькових вистав. У верхній частині вертепу ставились сцени на євангельські сюжети, а в нижній – виконувалися жартівливі сцени побутового характеру.

У деяких вертепах була ще й маленька, розташована на горі, частина. На цю сцену в означений час виходив янгол і сповіщував про народження Христа.

Появу вертепу на Україні не можна вважати раптовою і несподіваною. Ця форма театрального видовища пройшла довгий шлях еволюції. Далеко в глибину віків сягають джерела лялькової гри східний слов'ян. Ще в часи Київської Русі високого рівня досягло мистецтво обрядових ігор, різьби і скульптури. Популярними були тоді виступи народних співців, музикантів і так званих скоморохів – веселих і дотепних жартівників. Все це послужило основою і для виникнення мистецтва лялькової гри та його дальшого розвитку.

Один з найдавніших вертепів, що збереглися, так званий Сокиринський, датується 1771 р. Він має вигляд невеличкого двоповерхового будиночка (півтора метра вшир і висоту і півметра вглиб). За задньою стіною цього будиночка (скриньки) стояв вертепник, який керував рухами ляльок, говорив чи співав за кожну дійову особу, відповідно змінюючи голос.

З вертепом спочатку ходили бідні студенти (головним чином Київської академії), заробляючи засоби для існування під час канікул і особливо в дні різдвяних свят. Але незабаром театр-вертеп став настільки поширеним, що не було жодного містечка, де не влаштовувалися б вертепні вистави. Через вихованців Київської академії вертеп проник також у Сибір (Тобольськ, Іркутськ). Про це розповідає М. Щукін, який вважає, що вертеп туди був занесений у XVIIІ ст. архієрейськими співаками і службовцями.

Український вертеп має багато спільного з білоруською бетлейкою, російським Петрушкою, польською шопкою.

Узагалі ляльковий театр є в усіх народів світу і має давнє походження (відомий був ще в давньому Єгипті). Він був однією із форм народних театральних видовищ і дожив до нашого часу.

Усталеного тексту вертепної драми не існує, а є кілька її редакцій, найцінніша з них східноукраїнська, що дійшла до нас у кількох списках. Кращі з відомих списків – це Маркевича і Ґалаґана. Список М. Маркевича був опублікований в його книзі «Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян». Текст другого списку зберігався в с. Сокиринцях на Полтавщині у бібліотеці поміщиків Ґалаґанів, куди його занесли мандрівні дяки в 70-х роках XVIIІ ст. Він дуже близький до надрукованого Маркевичем, хоч має і деякі відхилення від нього.

П'єса складалася з двох частин: релігійної і світської. У першій із них ішла мова про народження Христа і про знищення немовлят у Віфліємі царем Іродом. Ця частина вертепної драми була схожа на різдвяні дійства шкільного театру. її зміст розкривається через розгортання гострого конфлікту, серйозні сцени у ній переплітаються з комічними.

Друга частина вертепної драми складалася з імпровізованих побутових, які відтворювали деякі явища живої дійсності і були слабо поєднані між собою. Єдність цих невеличких явищ ґрунтувалася більш на зовнішніх, ніж на внутрішніх зв'язках.

Вертепні сцени світського дійства досить різноманітні: тут і жанрові малюнки, і гострі діалоги, і жартівливі співи, і танці. Таким чином, вертепне мистецтво було синтетичним.
Шкільна драма – драматичний твір і театральне дійство, своїм походженням пов’язані з літургійною та культовою драмою. Виникла в Україні в 17 ст. (драма „Володимир” Ф. Прокоповича, віршовані діалоги П. Беринди, А. Сеульського, І. Волковича).
Інтермедія — невеличкий розважальний драматичний твір, який виконувався між актами вистави на серйозні, переважно релігійні теми.
Трагедія — драматичний твір, де зображуються нерозв'язні моральні проблеми, що призводять, як правило, до загибелі героя (героїв) (наприклад, «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого).
Комедія — драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири викриваються негативні суспільні та побутові явища, виявляється смішне в навколишній дійсності чи людині (наприклад, «За двома зайцями» М. Старицького).

Драматична поема – невеликий за обсягом віршований твір, у якому поєднуються жанрові особливості драми та ліро-епічної поеми. В основу твору закладається внутрішній динамічний сюжет, тобто конфлікти світоглядних та моральних принципів за відсутності панорамного тла зовнішніх подій, при переважанні ліричних чинників над епічними та драматичними.
Літературні стилі та напрями. Періодизація розвитку української літератури

Літературний напрям — це конкретно-історичне втілення художнього методу, що проявляє себе в ідейно-естетичній спільності групи письменників у певний період часу. Літературний напрям є своєрідним синтезом (поєднанням) художнього методу та індивідуального стилю письменника. Категорія напряму передбачає об'єднання митців на основі єдиного методу, а також певну схожість індивідуальних стилів. Кожному літературному напрямові відповідає сукупність творів, які мають спільні, характерні риси. У межах одного літературного періоду може виступати кілька літературних напрямів, наприклад, у Просвітництві — класицизм, рококо, сентименталізм. Назва домінантного (провідного) напряму нерідко стає назвою цілого періоду, а його часові межі — межами періоду (бароко, романтизм, модернізм).
      
  Основні літературні напрями:

– бароко (XVII — XVIII ст.);

– класицизм (XVIII — початок XIX ст.);

– сентименталізм (друга половина XVIII — початок XIX ст.);

– романтизм (кінець XVIII — початок XIX ст.);

– реалізм (друга половина XIX ст.);

– модернізм (кінець XIX — XX ст.);

– імпресіонізм, символізм, неоромантизм, імажинізм, футуризм, акмеїзм, експресіонізм, дадаїзм, сюрреалізм, екзистенціалізм тощо;

– постмодернізм (з 1980-х pp.).

      
       Літературні напрями можуть мати складові частини. Ці розгалуження напрямів називають течіями чи школами.       


       Стиль — сукупність ознак, які характеризують твори певного часу, напряму, індивідуальну манеру письменника. Поняття стилю сьогодні є багатогранним. У літературознавстві також спостерігається багатозначність цього поняття. Дослідники розглядають:

– стиль доби; стиль напряму й течії;

– стиль письменника і стиль певного періоду його творчості; стиль твору і стиль його окремого елемента.

       Найпоширенішим у науці про літературу є розуміння стилю як індивідуальної творчої манери, «творчого обличчя» окремого письменника. Отже, індивідуальний стиль — це прояв сукупності особливих істотних ознак таланту письменника в конкретному художньому творі чи у всій його творчості, індивідуальне втілення художнього методу.



Доба Відродження, Реформація в українській літературі
Вплив Відродження та Реформації на українську культуру означився, перш за все, творчістю українських латино мовних письменників.

У ХІV – ХVІ ст. країни Західної і Центральної Європи переживають історичний період переходу від середньовічної культури до культури нового часу. Цю епоху прийнято називати Ренесансом, або Відродженням. Йому передувало Передвідродження, яке виникло в XI – XII ст. у Візантії й поступово поширилося на південнослов'янські краї­ни – Сербію, Македонію і Болгарію, а звідти в східнослов'янські країни разом із емоційно-експресивним стилем як засобом вира­ження нового, індивідуально-емоційного змісту. Виникає новий світогляд, який дістав назву гуманізму.

Гуманісти піддавали критиці систему середньовічного світогляду, боролися за звільнення культури від церковної гегемонії, захища­ли свободу людської думки, право людини на земне щастя, прин­цип людяності, або гуманізму. Як правило, вони зверталися до античності, в якій шукали норми добропорядності, а також до на­родної творчості, її мотивів та художніх засобів. У філософії по­пулярними стають ідеї пантеїзму і неоплатонізму, а головним на­дбанням філософської думки стає натурфілософія. Найвизначнішими представниками Ренесансу, або Відродження, в Західній Європі були Дж. Бруно, Т. Мор, Т. Кампанелла, М. Коперник, Еразм Роттердамський, Я. Коменський, Ф. Рабле, Данте, Ф. Петрарка, Дж. Боккаччо, Леонардо да Вінчі, Рафаель, М. Сервантес, Мікеланджело та багато інших.

Часто й небезпідставно культуру Відродження, його гуманіс­тичну ідеологію пов'язують з Реформацією як іншим найхарактер­нішим явищем XV – XVII ст. Для обох течій були властивими ви­користання античних традицій, античної ерудиції, давніх мов, пе­регляд так званого «християнського гуманізму». Відродження і Реформація розвивалися приблизно в одну епоху, й хоча це були різні явища, однак для них були характерними взаємопроникнення і взаємовпливи, що, разом взяте, справило значний вплив на роз­виток європейських культур. В ідеологічній підготовці Рефор­мації і Контрреформації – протестантизму істотну роль відігра­вали середньовічні єресі, гусизм, гуманістичний рух Відрод­ження.

Передренесансні процеси, або Передвідродження, були властиві для всього православно-слов'янського регіону (південно- і східно­слов'янських країн), передусім у зверненні до «класичної» націо­нальної культури й, зокрема, на Русі – до давньокиївської куль­тури. «Процеси Передвідродження в культурному житті країни, що пробудилися на початку – першій половині XIV ст., з особли­вою силою дали про себе знати в кінці століття – першій половині XV ст. Піднесення національної самосвідомості після Куликовської битви сприяло розквіту культури, викликало підвищений інтерес до минулого, розбудило прагнення до відродження національних традицій, водночас підсиливши культурне спілкування з іншими державами. Відновлюються традиційні зв'язки з Візантією та пів­деннослов'янськими країнами». Та саме Відродження ні в Росії, ні на Україні не настало через несприятливі історичні умови, та й не було тут історичних передумов для культурного перевороту, як у Західній Європі. Реформаційно-гуманістичні рухи тут жорстоко переслідувалися як самодержавним деспотизмом, так і чужо­земними поневолювачами.

Однак ренесансно-гуманістичні тенденції та віяння все ж поши­рювалися на всіх східнослов'янських землях і передусім на Україні та в Білорусії, що безпосередньо межували з Центральною Євро­пою, де в XV – XVI ст. переважала, латиномовна ренесансна літе­ратура. Як говорилося, чимало представників українського й біло­руського населення здобували освіту в західноєвропейських уні­верситетах, досконало вивчали латинську мову, писали нею наукові і художні твори й ставали помітними діячами періоду становлення української культури. Тісні зв'язки з гуманістами різних європей­ських країн підтримували українці Юрій Дрогобич, Павло Русин з Кросна, Станіслав Оріховський; білоруси Георгій (Франциск) Скорина, Миколай Гусовський та ін.


1   ...   44   45   46   47   48   49   50   51   52


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка