Вступне слово



Сторінка51/52
Дата конвертації19.02.2016
Розмір8.31 Mb.
1   ...   44   45   46   47   48   49   50   51   52

Юрій Дрогобич (бл. 1450–1494)


Майбутній учений народився близько 1450 р. в західноукраїнському місті Дрогобичі в родині міщанина Михайла Доната. Ймовірно, прізвище його було Котермак, однак, за звичаєм тодішніх науковців і письменників, цей видатний українець іменував себе за назвою свого рідного міста – Юрієм з Дрогобича, чи Юрієм Дрогобичем.

Припускають, що початкову освіту Юрій здобув у Дрогобичі та Львові, а продовжив навчання у Краківському університеті, де навчалося багато вихідців з України, особливо західної. У 1470 р. Дрогобич здобуває ступінь бакалавра, а в 1472 р. – ступінь магістра, що свідчить про його наукові здібності та неабияку наполегливість у подоланні труднощів. Після цього молодий дрогобичанин виїхав до Італії, у славетний Болонський університет, який є найдавнішим в Європі вищим навчальним закладом.

Життя на чужині склалося для вченого нелегко, він зазнав постійних нестатків та важкої праці, однак це не зупинило його наукового розвитку. В Болоньї Дрогобич здобув ступінь доктора вільних мистецтв, а пізніше – й медицини. Протягом кількох навчальних років він читав так звані ранкові лекції з астрономії. Разом з тим учений продовжував опановувати медицину.

У 1481/82 навчальному році Дрогобича обрали ректором «університету медиків та артистів» у Болонському університеті. У цей час він мав читати у святкові дні традиційні почесні лекції з медицини. Очевидно, у 1482 р. він здобув звання доктора медицини.

Поряд з навчанням і викладацькою діяльністю Ю. Дрогобич писав наукові праці. За словами Умберто Даллярі, і Болонському університеті лектори астрології, чи астрономії (тоді ще не розрізняли цих наук) мали щороку складати прогностик і календар-альманах про рух планет. У відділі латинських манускриптів Баварської державної бібліотеки в Мюнхені серед матеріалів з колишньої князівської книгозбірні зберігся в рукописній копії Юріїв прогностик на березень – грудень 1487 р. Він був присвячений правителеві Болоньї Джованні ІІ Бертівольйо і містив, крім астрологічних провіщень, обчислення днів зміни фаз місяця та орієнтовний прогноз погоди. Ілюстрацією до тексту служила схема розташування планет у 12 «небесних домах» на 12 березня 1478 р. Цікаво, що цю працю нашого земляка власноручно переписав знаменитий німецький гуманіст Гартман Шедель – автор загальновідомої «Хроніки світу».

Іншою працею Дрогобича є «оцінка» сонячного затемнення 29 липня 1478 р., присвячена маркізові Монферрату Гуїльєльмо VІІІ Палеологові. Вона містить географічні відомості про Східну Європу, цитати з творів Сенеки й Петрарки. Зберігається рукопис у Національній бібліотеці в Парижі. Серед реліквій Міланського музею дійшла до наших днів «оцінка» сонячного затемнення 4 липня 1479 р. Написані ці твори латиною – тодішньою мовою науки й вищої освіти.

Однією з найвідоміших робіт вченого в галузі астрономії є трактат «Прогностична оцінка поточного 1483 р. магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філософії і медицини Болонського університету». Вийшла книжка в друкарні відомого римського видавця Евхаріуса Зільюера (Франка) 7 лютого 1488 р., як свідчить дата, подана наприкінці тексту. Ця дуже рідкісна брошура невелика за обсягом – всього 10 сторінок формату 18,5 х 13 см. На думку дослідників, тираж її становив кількасот примірників. Збереглося лише два примірники: один належить бібліотеці Ягеллонського університету в Кракові, другий є власністю Штутгартської бібліотеки. Перша друкована книга, написана автором з України, за своїм рівнем не поступається аналогічним тогочасним західноєвропейським виданням. Філологів насамперед має цікавити віршована передмова до книги, яка виражає гуманістичне ставлення письменника до світу.

За формою і змістом трактат являє собою астрологічний календар, який на підставі взаємного розташування світил та оцінки різних небесних явищ передбачає земні події. Крім традиційних астрологічних досліджень, у трактаті є багато цікавих відомостей з галузі природничих наук. Зокрема, визначено в точності до години й хвилини, час місячних затемнень і фаз місяця протягом року, подано певні вказівки про видимий рух планет.

Заслуговують на увагу й відомості автора з географії. Так, на початку першого розділу йдеться про взаємне розташування сонця й планет щодо країн і міст, географічна східна довгота яких переходила, на думку вченого, за 46º, а саме у Константинополі, Кафі, Вільно і Москві, містах славного князівства Литовського і по всій Малій Азії».

У 1490 р. Юрій Дрогобич написав трактат про способи оцінки наслідків затемнення, який зберігається в Парижі. В рукописі говориться про вплив сузір’їв у різних географічних широтах, у зв’язку з чим подаються відомості з географії Західної та Східної Європи, Близького Сходу, а також про значення для оцінки наслідків затемнень їхнього часу й розташування сузір’їв.

Паралельно з викладанням в університеті та науковою працею Юрій Дрогобич займався медичною практикою. Документ, датований 31 липня 1492 р., свідчить, що він навіть здобув титул «королівського лікаря».

Помер Ю. Дрогобич 4 лютого 1494 р. в Кракові, там його й поховано.



Павло Русин з Кросна


Про поета-гуманіста Павла відомо небагато, як, зрештою, і про більшість його сучасників. Не вдалося встановити навіть року народження поета – вважають, що він з'явився на світ десь між 1470 – 1474 рр. Походив Павло з містечка Кросно біля Перемишля, яке було тоді значним торгово-ремісничим центром. Існують вагомі підстави для ототожнення поета з магістром вільних мистецтв Павлом Процлером, сином місцевого бургомістра.

Початкову освіту Павло Русин з Кросна здобув, очевидно, у рідному місті. 1491 р. юнак записався до Краківської академії. Скільки часу провчився там, невідомо. 1500 р. він з'являється у Грейфсвальдському університеті (Померанія). В нього не знайш­лося відповідної суми грошей, щоб заплатити за здачу екзаменів на ступінь бакалавра, і в університетських книгах навпроти його прізвища було зроблено примітку: «не дав нічого». Чому син заможного бургомістра опинився без засобів до існуван­ня? Можливо, причиною цього стала якась родинна драма, пов'язана з другим одруженням батька, що про нього дізнаємося із судового акта 1516 р.

1506 р. кроснянин отримав у Краківській академії ступінь магістра вільних мистецтв і там-таки майже десять років (з перер­вами) тлумачив римських письменників. Як видно із списків лекцій, магістр Павло коментував «Фарсалії» Лукана, «Про викрадення Прозерпіни» Клавдіана, «Героїди» Овідія, «Сатири» Персія, «Листи» Сенеки, «Енеїду» Вергілія. Згуртувавши навколо себе молодих літераторів (Яна Вислицького, Олександра Сухтена, Яна Дантишка), Павло Русин створив власну поетичну школу й заклав підвалини ренесансної латиномовної поезії Речі Посполитої. Учні вшановували свого наставника теплими віршованими рядками й присвятами. Ян Вислицький іменував його «окрасою руських мужів... і гордістю сарматських неосвічених країв».

Поетична творчість і викладацька діяльність, мабуть, при­носили магістрові велику втіху, але його матеріальне становище залишалося скрутним. Академія мало цінувала свого поета, якщо, викладаючи в ній, він не мав коштів на оплату житла. У «Рек­торських актах» збереглися дані, що 1508 р. кроснянинові довелося віддати в заставу Анні Бруневській та її чоловікові 43 томи праць античних класиків, яких він довго не міг викупити. Фінансова скру­та примушувала Павла Русина переривати лекційні курси і їздити до Угорщини (в 1508 – 1511 і 1514 – 1515 рр.). Поет, за власним визнанням, вдавався до цього, «гнаний лютою чумою» і «в пошуках благополуччя».

Під час однієї з таких поїздок магістрові вдалося здобути прихильність угорського магната Габріеля Переньї і видати його коштом 1509 р. у Відні збірку своїх віршів з довгою, за тодішнім звичаєм, назвою: «Павла Русина з Кросна, магістра вільних мистецтв і дуже приємного поета, панегірики до божественного Владислава, найзвитяжнішого короля Паннонії, і святого Станіслава, славнозвісного єпископа і мученика Польщі, та багато інших пісень на додаток, складених не без великої приємності». Один із примірників цієї поетичної збірки зберігається у відділі стародруків Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України. Важко судити, як і коли він потрапив до львівських книгозбірень. Чи було це наприкінці XIX ст., коли у Львові жив і працював дослідник і видавець творів Павла Русина Б. Кручкевич, чи значно раніше, невдовзі після виходу книги у світ. Можливо, упродовж століть її не раз гортали молоді віршотворці – вихованці місцевих «латинських» шкіл різної орієнтації, і десь в архівосховищах серед маси латиномовних рукописів є й такі, котрі були написані під впливом Павла Русина з Кросна.

Сліди поета згубилися наприкінці 1517 р. на Сончі, коли він наступного разу вирушив до Угорщини, рятуючись від спалаху чуми у Кракові. Втекти не вдалося: смерть наздогнала його в дорозі. Кроснянин, немов передчуваючи, що й сам він загине від епідемії, у своїх творах не раз прохав святих прогнати «пошесть, яка загро­жує холодним мечем, тріумфує сьогодні на конях і всім приносить смуток». У «Елегійному пантаметрі до Діви Марії, щоб прогнала люту чуму» поет докладно описує моровицю, стверджуючи, що коли не прийде на допомогу Богородиця, на світі не залишиться жодної живої душі. Відвернути лихо поет благав і святого Севастяна, оповідаючи про жахливі наслідки епідемії і змальовуючи горе батьків, котрі ховають єдину дитину.

Павло Русин з Кросна зібрав цінну бібліотеку, яка після його смерті стала надбанням Краківської академії. Вцілілі фрагменти цієї книгозбірні засвідчують виразно гуманістичний характер зацікавлень її власника. Тут і «Примітки до античних авторів» Ф. Бероальдо (1488), твори «Про громадянські війни» Аппіана (1500), «Про римські громадянські війни» П. Кандіда Децембрія (1500), а також «Сатири» Персія (1499), «Критика Плінія» Барбара (1492), «Про втіху, яку дає нам філософія» Боеція (1499), «Твір про весілля Філології і Меркурія з Граматикою» (1499), «Листи» св. Ієроніма (1496), «Фарсалії» Лукана (1498), «На сон Сціпіона» Макробія. На деяких книгах рукою власника написано «Павла Русина з Кросна».

Як бачимо, Павло називав себе Русином з Кросна; так само іменували його сучасники. У вірші «Промовляє книга, яку до­буто зі сховища і якій повернено давній блиск» кроснянин писав, що він –



Павло ...той, кого Русином

Весь тямущий гурт залюбки йменує,

Словом солодким.

Власне, серед творців польсько-латинської поезії XVI ст. була ціла група митців, котрі себе так називали: Григорій Чуй Русин із Самбора, Іван Туробінський Рутенець, Георгій Тичинський Русин. Можливо, це слідом за магістром Павлом згадані особи прибрали собі такі прізвища (всі вони або викладали, або вчилися у Краківській академії). А взагалі чимало новолатинських поетів замість родових прізвищ використовували нові, утворені від назви рідного міста, місцевості чи країни. Але якої національності були ті, хто називав себе «Русином» («Рутенцем», «Роксоланом»)?

Як відомо, під такими прізвищами записувалися до Краківсь­кого та інших університетів вихідці з Руського воєводства Корони (з центром у Львові), а також із східних польських воєводств, де проживало здебільшого українське населення. Однак етнічна строкатість населення цих регіонів не дає змоги визначити національність тогочасних «русинів». Зокрема, у Кросно, звідки походив Павло Русин, переважали німецькі колоністи, одним з яких, імовірно, був його батько.

Щоправда, у своїх творах поет ніколи не згадував про Німеччину й, очевидно, не відвідував її після навчання в Померанії. Але не виявляв він особливих симпатій і до поляків, а в своєму панегірику, присвяченому угорському королю св. Владиславові, вжив стосовно останніх чимало дошкульних епітетів. Та чи почував він себе українцем? Певно, ні. Павло Процлер був німцем за поход­женням, католиком за віровизнанням, не пов'язаним з українським культурним середовищем, сином бургомістра, а отже, людиною, далекою від нижчих верств населення, де домінували «руські» традиції. Він, цілком у дусі «руської» регіональної самосвідомості, вважав Русь своєю батьківщиною. Таке почуття було підґрунтям української національної самосвідомості, але в той період із нею не ідентифікувалося.

У творчості Павла Русина віддзеркалилась боротьба різних напрямів і поетичних тенденцій; засвідчуючи живучість середньовічної традиції, вона, без сумніву, має ренесансний характер. Кроснянин писав релігійну поезію, панегірики, вірші морально-дидактичного спрямування. Серед його духовних творів переважають поезії на честь Богородиці, а у віршах він прославляв святих і церковні свята. Характер його поезій зумовлений як літературною традицією (гуманісти початку XVI ст. прагнули поєднати захоплення античністю з відданістю католицьким догмам), так і глибокою релігійністю автора.

Панегірична творчість була пов'язана з тими відносинами за­лежності, які існували між поетами й меценатами. Адресуючи твори своїм благодійникам, Павло Русин тим самим віддячував їм за матеріальну підтримку, а воднораз давав зрозуміти потенційним протекторам, що й вони можуть розраховувати на присвяти.

У дусі ренесансного класицизму кроснянин ідеалізував своїх героїв. Прагнучи створити образ досконалої людини, він замовчу­вав різні вади цих добродіїв і додавав шляхетних рис, яких їм бра­кувало. У релігійних панегіриках відчувається залежність автора від житійного канону, він приймає схему церковних чеснот, акцен­туючи на таких моментах, як нехтування життєвими благами і скороминущими земними насолодами. До позитивних якостей християнського героя належить і стійкість перед тенетами Венери. Пристрасть змальовується як стихійне лихо:

її слід боятися більше, ніж вулканів Сицилїї,

Остерігатися більше, ніж штормового моря,

Бо Етна часто заспокоюється у гарячих нутрощах,

Часто і море спокійне, зі втихомиреними хвилями,

А вона тяжкими турботами мучить нещасних закоханих,

І вдень і вночі мордує дикими видіннями.

У «світських» панегіриках поет наголошував на добродійствах героя (будування храмів, спорудження шкіл, допомога бідним і хворим). У віршах, присвячених античним божествам – пок­ровителям поезії, Павло Русин висував на перший план до­помогу мецената поетам, які ним шануються і щедро обдаровуються.

Морально-дидактичні твори кроснянина пов'язані з його педагогічною діяльністю – вони заохочують студентів вивчати римську літературу. Магістр рекомендує читати твори Валерія Максима, Горація, Теренція – передусім, з огляду на їхнє виховне значення: в них вихваляються чесноти й засуджуються різні людські вади. Тож вивчення римської літератури – це засіб, який допоможе молоді знайти своє місце в житті, зрозуміти, що прагнути треба лише доброчесності. Останній протиставляється Фортуна, здатна піднести людину до сліпучих висот, а потім кинути в безодню. Ця богиня

сліпа,

могутня, улеслива, зухвала,

непевна, оманлива, непостійна, мандрівна,

несправедлива, сувора, дика, злочинна,

спокуслива, мінливіша за вітер.

Творчості Павла Русина притаманний мотив, відомий світовій літературі в багатьох варіантах: тріумф мистецтва над плином часу. Поезія зберігає у пам'яті нащадків імена і героїчні діяння людей минулого; самого ж поета, на думку кроснянина, надихає божес­тво. Талант – небесний дар, однак для створення високомистець­кого твору потрібна й сумлінна праця. Отже, в питанні про співвідношення натхнення (таланту) і науки (вправляння) Павло Русин наслідує Горація. У поеті він бачить особу, котра усвідомлює свою вищість щодо основної маси людей: «Йому слід нехтувати тим, чого, як вважає простий люд, слід бажати, і прагнути того, чого, на думку натовпу, треба уникати».

З віршів кроснянина постає образ людини, котра розрива­лася між гармонійним світом поезії і світом реальним, в якому для досягнення успіху часто доводилося йти манівцями. З одного боку, поет декларує скороминучість усіх земних благ, а з дру­гого – докладає чимало сил, щоб здобути визнання королівського двору, польських та угорських меценатів. Розповідаючи про св. Севастяна, який домігся високих церковних посад власними цнотами й добрими вчинками, а не за допомогою грошей, поет не утримується від репліки, що не вписується у канву агіографічного твору: «Як це часто буває у наш час...».

Творчість Павла Русина з Кросна – органічна складова євро­пейської поезії гуманістів. Разом з тим вона належить до вітчизняної культури, як і спадщина інших латиномовних письменників XVI ст. – «Русинів» і «Роксоланів», котрі народилися або працювали на те­ренах України. Це були ті вияви західної культурної орієнтації, які створили «латинське крило» українського красного письменства.



1   ...   44   45   46   47   48   49   50   51   52


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка