Вступне слово



Сторінка52/52
Дата конвертації19.02.2016
Розмір8.31 Mb.
1   ...   44   45   46   47   48   49   50   51   52

Станіслав Оріховський


Найвизначнішою постаттю в східнослов'янській латиномовній літературі Відродження був Станіслав Оріховський (1513 – 1566), прозаїк і публіцист, у якого свідомість належності до Русі виявля­лася з особливою гостротою та інтенсивністю. Батько Оріховського – окатоличений дрібний шляхтич з-під Перемишля, мати – дочка православного священика; в їхній сім'ї жили православно-руські традиції, які сприйняв майбутній письменник. Тринадцятилітнім хлопчиком 1526 р. його віддано до Краківського університету, звідки він переїжджає до Відня, де навчається в університеті у відомого гуманіста О. Брассікана. Однак після битви під Мохачем і завоювання Угорщини турками над австрійською столицею нависла османська загроза, й Оріховський змушений був переб­ратися до Німеччини. Доля занесла його до Віттенберга (1529), цитаделі німецького протестантизму. Тут він входить до кола Лютера й Меланхтона. Очевидно, покладаючи на обдарованого юнака якісь свої надії, Лютер завзято опікувався ним і навіть поселив його у власному домі. З такою ж увагою ставився до Оріховського й Меланхтон; пізніше відносини між ними підтримувалися листуван­ням: листи Меланхтона до Оріховського ще на початку XVII ст. бачили у зібранні одного з професорів Краківського університету.

Близькість до видатних діячів Реформації, знайомство з гуманістичною і реформаційною літературою, враження від склад­ної і суперечливої німецької дійсності, яка ще не вгамувалася після Селянської війни (1524 – 1525), – усе це розширяло світогляд мо­лодого Оріховського, формувало аж ніяк не середньовічно-католицькі погляди. Слід вказати й на те, що в Німеччині він познайомився з Лукасом Кранахом-старшим і Альбрехтом Дюрером, про яких згодом, у другій редакції трактату «Зразковий підданий» (1548), згадував з теплотою і харак­теризував їх як найвидатніших живописців. У Віттенберзі Оріховський перейшов у протестантизм; довідавшись про це, бать­ко наполіг, щоб він залишив «єретичну» Німеччину й переїхав до Італії. Тут майбутній письменник продовжував навчання в Бо­лонському й Падуанському університетах, а останні роки перебу­вання за кордоном провів у Римі, де мав високопоставлених покровителів – кардиналів Фарнезе, Контаріні та Гінуччі. Зга­дані покровителі доклали чимало сил до того, щоб витравити з його свідомості «лютеранську заразу», і доки Оріховський перебував в Італії, здавалося, що їм пощастило досягти своєї мети. Та невдовзі після його повернення на батьківщину виявилось, як писав Я. Оссолінський, «що то була лише короткочасна перерва».

Точна дата повернення Оріховського на батьківщину невідома, але оскільки він писав, що провів на чужині 16 років, то вона при­падає на 1543 р. Повернувся він додому зрілою тридцятилітньою людиною, письменником, сформованим західноєвропейським куль­турним і літературним середовищем, яке було далеко неоднорідне. Тут необхідно розрізняти два джерела впливів, різних за своїм змістом і характером: по-перше – німецький, реформаційний, позначений «печаттю Лютера» і, по-друге – італійський, ренесан­сно-гуманістичний, на якому, однак, уже сильно відбився наступ контрреформації. Вплив Реформації найвиразніше виявився в тому загостреному інтересі до релігійно-конфесіональних питань, яким завжди відзначався Оріховський, в його активній участі в релігійно-політичній боротьбі, що в середині XVI ст. розгорнулася в Галицькій Русі, в його спробах реформувати церкву, подолати ворожнечу католиків і православних. Разом з тим в університетах Німеччини й Італії він здобув блискучу гуманістичну освіту, в ньому з повнотою, рідкісною для слов'янського світу, втілився гуманіс­тичний ідеал «людини трьох мов»: латинською він володів з досконалістю, що дивувало навіть італійських гуманістів, мав гарні знання з давньогрецької і, зокрема, був обізнаний з творчістю Арістофана (рідкісне явище в XVI ст.), вивчив також давньоєврейську мову. Ґрунтовна гуманістична школа виявляється в його непересічній класичній ерудиції і з особливим блиском – у стилі латиномовних творів.

Усе це характеризує Оріховського як письменника, що склався під визначальним впливом інтернаціональної культури європейсь­кого гуманізму і значною мірою їй належав. Його твори друку­валися не тільки в Речі Посполитій, а й у різних країнах Європи та знаходили жвавий відгук в інтернаціональній аудиторії того часу. Європейська інтелігенція вбачала в ньому свого письменника, про що, зокрема, свідчить сучасник Оріховського, польський історик М. Кромер. Повернувшись із подорожі по країнах Західної Європи, Кромер писав йому: «Не думай, мій Оріховський, що твоє ім'я невідоме за кордоном. В Італії, Іспанії, Франції й Німеччині мені довелося чути схвальні відгуки про твої твори, що становлять гордість і захист нашої вітчизни. Я не зустрічав там вченого, який би не читав їх і не підносив би до небес твоєї дотепності, красно­мовства та вченості. І я був гордий твоєю славою, оскільки вбачаю в тобі свого співвітчизника й друга, і тому промінці твоєї слави падають і на мене».

Звичайно, все це не означає, що творчість Оріховського поз­бавлена змісту, породжуваного українською дійсністю і життям Польського королівства. Навпаки, вона позначена темпераментом войовничого публіциста неактивним ставленням письменника до навколишньої дійсності. Йдеться тут про особливості структури його творів, про специфічне співвідношення інтернаціонального й національного в ній, про явне превалювання першого складника, внаслідок чого місцевий життєвий зміст втілювався у формах і поняттях, близьких і звичних для названої європейської аудиторії.

Важливо зазначити, що тривале перебування в європейському культурному середовищі не привело до втрати Оріховським русь­кого (українського) самоусвідомлення. Вже в першому творі, опублікованому після повернення на батьківщину, – трактаті «Зразковий підданий» – він писав: «Я русич і хвалюся цим, і охоче про це заявляю, пам'ятаючи про свій грецький (тобто пра­вославний) рід і руську кров, про місце, де я народився і виріс...». 1548 р. у Венеції було перевидано «Промову на погребіння Сигізмунда І» Оріховського, передмову до якої написав італійський вчений-гуманіст П. Рамузіо; в ній він звертав увагу читачів на гідні подиву обдарованість і освіченість Русина: «Коли ти (читач) прочитаєш її (промову), то, безперечно, будеш вдячний Русинові і здивований його обдарованістю та вченістю». На цю передмову Оріховський відгукнувся листом, в якому розповів Рамузіо не стільки про себе, скільки про свою вітчизну – Русь. Називаючи своєю вітчизною саме Русь, він стисло описав її поход­ження та історію, особливо наголошуючи, що християнство вона прийняла від греків і через їхнє посередництво прилучилася до європейської культури й літератури. «Колись Русь, – зазначає він, – не дуже відрізнялась походженням і звичаями від скіфів, з якими межує, але, спілкуючись з греками, від яких нею була прийнята віра, вона подолала скіфську грубість та дикість, і тепер, миролюбна, спокійна та плодюча, вона з любов'ю вникає в грецьку й латинську літературу». На підтвердження цих слів Оріховський посилається на практику навчання молоді з Галицької Русі в італійських університетах, оцінюючи її як фактор культурного поступу своєї вітчизни. Цій розповіді письменник дає образне узагальнення в типово ренесансному стилі: «Русь завжди шанува­ла Марса, а тепер почала шанувати також Мінерву».

Як бачимо, в Оріховського з особливою виразністю виявилась свідомість належності до Русі як давньої етнічно-культурної реаль­ності, відмінної від Польщі. Така свідомість взагалі була властива тоді українському й білоруському народам, що опинилися під вла­дою литовських і польських феодалів. Це передувало їхній самосвідомості як народностей, що формувалася протягом XVI ст. Виявом такої свідомості в Оріховського є також те, що свої твори він незмінно підписував подвійним прізвищем Оріховський-Русин або ж Оріховський-Роксолан. Нагадаємо, що Роксоланія – це одна з назв Південної Русі, поширена в гуманістичних колах доби Відродження, і польський поет-гуманіст XVI ст. С. Кльонович назвав «Роксоланією» свою латиномовну описову поему про Галичину.

Та не тільки наведені самовизначення дозволяють віднести Оріховського до української латиномовної літератури XVI ст. Вкажемо хоча б на найістотніші мотиви й тенденції творчості Оріховського, котрі характеризують його як латиномовного «письменника Русі».

Так, повернувшись на батьківщину, Оріховський одночасно зі згадуваним політичним трактатом одну за одною публікує дві про­мови в стилі філіппік Демосфена, т. зв. «турчики», в яких палко закликає Польське королівство до боротьби проти турецької за­грози. На той час турки підкорили собі придунайські князівства, Валахію і Молдову, утвердилися на північних берегах Чорного моря і разом з кримськими татарами робили постійні спустошливі напади на українські землі. У цих промовах Оріховський викривав польських магнатів і шляхту, Що не бажали захищати підвладні їм українські міста і села, прагнучи лише примноження своїх маєтностей і прибутків. У «турчиках» Оріховський іде в річищі українського письменства XVI – XVII ст. і всього тогочасного українського життя, в якому боротьба з турецько-татарською агресією незмінно належала до проблем найактуальніших і животрепетних. Слід також відзначити, що ці заклики «рутенського Демосфена» суперечили політичній лінії шляхетської Польщі, яка прагнула жити в мирі з Османською імперією, і не знайшли співчутливого ставлення при королівському дворі. Проте значний резонанс промови Оріховського викликали в Західній Європі, дуже занепокоєній турецькими завоюваннями першої половини XVI ст., особливо на Дунаї. Через певний час вони були перевидані в Базелі (1551), у Франкфурті (1584), загалом багато разів перевидавалися в Західній Європі протягом другої половини XVI і першої половини XVII ст., а їх останнє, римське, видання датоване 1663 р.

Але найбільший інтерес становлять ті твори Оріховського, в яких піддано різкій критиці деякі догми й суспільно-політичну практику католицизму. Тут письменник виступає на захист Русі й православно-руської церкви, що зазнавала утисків у Польсько-Литовській державі. Розпочинається його боротьба твором «Хре­щення у русинів», написаним у формі листа до примаса польської католицької церкви Гамрата, де спростовуються упередженість і тенденційні домисли католицького духів­ництва щодо православної Русі та її церковних обрядів і автор доводить, що принципових відмінностей між православним та католицьким віровченням немає. Оскільки католицьке духівництво в Польщі вимагало повторного хрещення православних при пере­ході в католицизм, то Оріховський наводить у латинському перек­ладі всі обряди й молитви при звершенні подібного акту в православно-руській церкві. Цей твір, пройнятий живою симпатією до українського народу, до його віри й культури, викликав різко негативну реакцію у католицького духівництва й послужив початком конфлікту, який особливо загострився після появи трактату письменника, в якому він заперечував безшлюбність католицького духівництва, тобто целібат. Оріховський, блискучий сатирик, піддає критиці не тільки целібат, а й користолюбство та розбещеність католицького духівництва, не зупиняючись перед на­падками й на самого папу римського. Поряд з цим зовсім у ренесансному дусі він складає справжній гімн жінці, її красі й розуму, прославляє любов і сімейне життя, посилаючись на закони природи. Безсумнівно, у вимогах реформи церкви Оріховський передусім надихався прикладом західних протестантів, але разом з тим у критиці католицизму за основу йому служила й православно-руська церква, яка не мала целібату. Цей трактат викликав справжню бурю в Речі Посполитій. Зацікавилися ним і в протестантських колах Західної Європи (1551 р. його перевидано в Швейцарії, а дещо пізніше з'явився він у німецькому перекладі).


У суспільно-політичному і культурному русі останньої чверті XVI – XVII ст. в Україні та в Білорусії значну роль відіграли гро­мадські організації православного міського населення – братства. Вони виникали для захисту соціально-економічних інтересів міщанства, боротьби проти католицької релігійно-ідеологічної експан­сії та проти денаціоналізації. Насамперед у братствах безпосеред­ню участь брали середні верстви міського населення з цехових ремісників, торговців, вчителів, а вже потім і православне духовенство й дрібна шляхта. Найдавнішими і найпомітнішими були Львівське Успенське братство (1585), Брестське (1591), Люблінське (1594), Київське Богоявленське (1615), Луцьке (1617); активно діяли братства в Острозі, Дрогобичі, Холмі, Перемишлі та інших містах.

Основною заслугою українських братств, крім церковно-релігійної боротьби із католиками та уніатами, була їхня широка громадська й культурна діяльність. Вони організову­вали лікарні, притулки, школи, друкарні, згуртовували освітянські, наукові, видавничі та інші культурні сили, встановлювали зв'язки з Білорусією і Росією.

Львівське братство відіграло помітну роль у боротьбі проти польсько-шляхетської експансії, національних і релігійних утисків в західноукраїнських землях, підтримувало визвольну боротьбу українського народу у війні 1648 – 1654 рр., мало тісні зв'язки Росією і Білорусією. У 1586 р. була відкрита перша в Україні Львівська братська школа, до якої приймалися діти різних станів. Загальноосвітній рівень цієї школи на той час був досить високий, передусім завдяки педагогічній, науковій та видавничій праці таких визначних діячів культури, як грек Арсеній Еласонський, Іван (Іов) Борецький, Лаврентій і Стефан Зизанії (Куколі), Памво Беринда, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Захарія Копистенський, Олександр Митура, Максим Грек та ін. Вони були пов'язані не тільки з Наддніпрянською Україною, але й з Росією. Дехто з них по кілька разів їздив до Москви з важливими політичними та куль­турними місіями.

Значну роль у тогочасному громадському житті відіграла й Львівська братська друкарня, заснована 1591 р. на базі викупленої у лихварів знаменитої друкарні Івана Федорова. За сто років існу­вання цієї друкарні в ній було надруковано більше ста тисяч при­мірників різних видань, які розповсюджувалися на Україні, у Бі­лорусії, Росії, Молдавії та Болгарії.

Першим навчальним закладом вищого ступеня була Острозька греко-слов’яно-латинська школа, заснована у 1576 р. князем Костянтином Острозьким для боротьби проти польсько-шляхетського і католицького засилля. У ній викладали «сім вільних мистецтв» – граматику, риторику, діалектику, логіку, арифметику, музику, аст­рономію. Першим ректором Острозької школи був вчений і пись­менник Герасим Смотрицький, автор полемічного трактату «Ключ царства небесного», надрукованого 1587 р. в Острозі, та кількох віршів. Викладачами школи були відомі діячі острозького літера­турно-наукового осередку Василь Суразький, Тимофій Михайло­вич, грек Кирило Лукаріс, Дем'ян Наливайко, а вихованцями – Мелетій Смотрицький, Гаврило Дорофеєвич, Іван Княгиннцькнй, Петро Конашевич-Сагайдачний та ін. До Острога був запрошений також Іван Федоров, який він заснував друкарню, звідки виходили богословські, полемічні, педагогічні та інші твори. І школа, і дру­карня мали велике значення для поширення освіти, розвитку педа­гогічної думки та організації пізніших братських шкіл і друкарень у різних містах і селах України XVII ст.

Провідну роль у громадському та культурному житті України з початку XVII ст. стало відігравати Київське братство, передусім тому, що до нього вписувалися не тільки міщани, а й українські шляхтичі та активні громадські діячі з духовенства. До братства вступило також запорізьке козацтво разом із гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним, який перед смертю заповів частину свого майна на освітні та благодійні справи Київській і Львівській братським школам. Отримувало матеріальну допомогу це братство й від російського уряду, особливо тоді, коли митрополитом Київ­ським став палкий прихильник українсько-російського єднання Іван Борецький.

Київське братство активно розгорнуло свою діяльність, впливало на згуртування українського народу в його визвольній боротьбі проти чужоземного поневолення. У 1615 р. відкрилася тут братська школа на зразок Львівської; її спочатку очолив колишній ректор Львівської братської школи Іван Борецький. В 1632 р. вона була об'єднана з лаврською школою митрополита Петра Могили й стала називатися Києво-братською, або Києво-Могилянською, колегією, а з 1701 р. – академією.

Відкривалися школи та колегії й в інших містах України – Луцьку, Вінниці, Фастові, Кам'янці, Ужгороді, Холмі, вони були або протестантські, або єзуїтські. При парафіях майже в кожному селі існували початкові «дяківські» школи, де вчили читати і пи­сати. Молодь із заможних родин здобувала вищу освіту в захід­ноєвропейських університетах.

Вписавши яскраву сторінку в історію культурного відродження України, відігравши помітну роль у поширенні ідей гуманізму та и тогочасній ідеологічній боротьбі з католицизмом, братства напри­кінці XVII – на початку XVIII ст. поступово втрачають завойовані позиції, потрапляють під вплив бюрократичного і цер­ковного деспотизму, а потім і зовсім припиняють своє існування.

Бароко та його характерні риси. Особливості українського бароко.

Козацьке бароко

       Напрям у мистецтві та літературі XVII—XVIII ст., який прийшов на зміну Відродженню, але не був його запереченням. Бароко синтезувало мистецтво готики й ренесансу.

    
      Визначальні риси бароко:

– посилення ролі церкви і держави, поєднання релігійних і світських мотивів, образів;

– мінливість, поліфонічність, ускладнена форма;

– тяжіння до різких контрастів, складної метафоричності, алегоризму;

– прагнення вразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору;

– трагічна напруженість і трагічне світосприймання;

– настрої песимізму, скепсису, розчарування.

      
       Українське бароко виникло у першій чверті XVII ст. і розвивалося протягом двох віків в усіх жанрах тодішньої літератури, зокрема в проповідях І. Галятовського, А. Радивиловського, в поезії Л. Барановича, І. Величковського, Г. Сковороди та інших. Найвідомішим жанром барокової поезії була духовна пісня, але й світська поезія також мала різноманітні жанрові форми: філософська й еротична лірика, панегірик та епіграма, пейзажні та емблематичні вірші тощо. Серед найоригінальніших творів українського бароко виділяють «віршові іграшки»: акростих (коли початкові літери кожного рядка утворювали ім'я автора) і мізостих (коли потрібні слова складалися з літер, що знаходилися посередині вірша), кабалістичні вірші (числове значення слов'янської абетки давало можливість підрахувати рік написання твору), фігурні вірші (друкувались у формі серця, хреста, яйця тощо), «раки літеральні» І. Величковського — вірші, рядки яких можна читати однаково як справа наліво, так і зліва направо тощо.

Українське літературне бароко має два витоки два джерела. Перше – це традиції давньоруської книжності, друге – народне мистецтво (так зване „козацьке бароко”). Своєрідність українського бароко полягала також в тому, що воно розвивалося без попередньо ренесансної стадії культурного розвитку. Крім того, дослідники визначають більш оптимістичний та світлий характер східнослов’янського бароко.

Барокові тенденції в середині й другій половині XVII ст. розвинула плеяда віршотворців, май­стрів епічної форми та авторів драматичного жанру, які не тільки підтримали бароковий за­чин, а й розширили його тематичні обрії і зба­гатили художньо-стильову палітру. З тим нова школа тво­рення посіла панівні позиції, а світобачення тогочасної лю­дини набуло послідовно античного характеру, «ніби вона народилася й зростала не на берегах Дніпра, а на Середзем­ному узбережжі, й виховувалась на традиціях грецької куль­тури». Творчість Йоаникія Галятовського (? – 1688), Антонія Радивиловського (? – 1688), Лазаря Барановича (1620 – 1693) та Івана Величковського (? – 1701) стала вершинним здобутком барокової літератури цього періоду.

Для барокових поетів характерне прагнення до розширення виражальних можливостей поезії, до інтенсифікації всіх компонентів її форми з тим, щоб досягнути максимуму інтелектуальної й емоційної дії на читачів.

Для поезії характерні мотиви недовговічності життя та смерті. Знаходимо також і характерні риси композиції. Так, наприклад, у К. Саковича бачимо класичний для поетики бароко вірш, що починається епіграфом, за який йде герб війська запорізького з шестирядковим написом-епіграмою, передмовою, 19-ма віршами спудеїв та епілогом, зверненим до смерті. Змішуються міфологічні образи з образами отців церкви, історична розповідь переривається ліричними відступами.

Зразком українського поетичного барокового стилю є твори І. Величковського. О. Білецький так пише про нього: «Характерною ознакою його є надзвичайно гіпертрофований розвиток словесно-декоративного орнаменту: в художньому творі на перше місце висувається форма, змістові надається другорядне значення. Мета мистецтва за часів бароко – вразити, зацікавити читача несподіваними стилістичними ефектами». В передмові до твору «Зегар з полузегарком» Величковський відверто висловлює своє прагнення до ускладненої, витонченої, незвичайної художньої форми.

Класицизм і його особливості
Напрям у європейській літературі та мистецтві, який уперше з'явився в італійській культурі XVI ст., а найбільшого розквіту досяг у Франції XVII-ст. Цей напрям певною мірою притаманний усім європейським літературам, а в деяких зберігав свої, позиції аж до першої чверті XIX СТ. ДЛЯ класицизму характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування. Теоретичним; підґрунтям класицизму була антична теорія поетики і, в першу чергу, «Поетика» Аріcтотеля, теоретичні засади якого втілювала французька «Плеяда» (XVII ст.). У виробленні своїх загальнотеоретичних програм, особливо в галузі жанру і стилю, класицизм спирався і на філософію раціоналізму. Першою важливою спробою формування принципів класицизму була «Поетика» Ж. Шаплена (1638), але найпослідовнішим, найґрунтовнішим був теоретичний трактат Н. Буало «Мистецтво поетичне» (1674).

     
      Визначальні риси класицизму:

– раціоналізм (прагнення будувати художні твори на засадах розуму, ігнорування особистих почуттів);

– наслідування зразків античного мистецтва;

– нормативність, встановлення вічних та непорушних правил і законів (для драматургії — це закон «трьох єдностей» (дії, часу й місця);

– обов'язкове дотримання канонічних правил написання творів (зображення героя тільки при виконанні державного обов'язку, різкий поділ дійових осіб на позитивних та негативних, суворе дотримання пропорційності всіх частин твору, стрункість композиції тощо);

– у галузі мови класицизм ставив вимоги ясності та чистоти, ідеалом була мова афористична, понятійна, яка відповідала б засадам теорії трьох стилів;

– аристократизм, орієнтування на вимоги, смаки вищої-суспільної верстви;

– встановлення ієрархії жанрів, серед яких найважливішими вважалися античні; поділ жанрів на «серйозні», «високі» (трагедія, епопея, роман, елегія, ідилія) та «низькі», «розважальні» (травестійна поема, комедія, байка, епіграма).
      
       Класицисти вважали, що призначення літератури — виховувати людину, але не шляхом читання моралей чи нотацій, а насолодою, яку-мусить давати мистецтво.
      
       Розвиткові класицизму в Україні не сприяли ні політичні, ні загальнокультурні умови. Поширення набули переважно тільки «низькі» жанри — травестійна поема, комедія, байка. Але саме завдяки цій неповноті класицизму в українській літературі відбувається епохальний перехід від українізованої книжно-слов'янської до живої народної мови. Так започатковується нове відродження українського письменства, а згодом і нації в цілому. Представники українського класицизму — І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, П. Гулак-Артемовський, П, Білецький-Носенко та ін.
Сентименталізм і його жанри

       Напрям у європейській літературі, другої половини XVIII — початку ХІХ ст., що характеризується прагненням, відтворити світ почуттів простої людини й викликати співчуття читача до героїв твору. Сентименталізм розвивався як утвердження чуттєвої, ірраціональної стихії в художній творчості на противагу жорстким, раціоналістичним нормативам класицизму та властивому добі Просвітництва культу абсолютизованого розуму. Сентименталізм дістав свою назву від роману англійського письменника Л. Стерна «Сентиментальна подорож по Франції та Італії» (1768). Поступово сентименталізм запанував і в інших жанрах, змінивши жанрову систему сучасної йому літератури. Сентименталізм відкидає класицистичний поділ жанрів на «високі» і «низькі», усі вони стають рівноправними. Письменники-сентименталісти відкрили здатність простої людини, не зіпсованої цивілізацією, передовсім ідеалізованого селянина, до тонких чуттєвих переживань.


      
      Визначальні риси сентименталізму:

– відтворення почуттів і пристрастей людини як основний предмет зображення;

– позитивні герої — представники середніх і нижчих верств суспільства;

– вільна побудова твору;

– підвищена емоційність зображення подій та характерів, їх нетиповість;

– мальовничі сільські пейзажі;

– розробка переважно епічних форм, виникнення ліро-епосу;

– інтенсивне використання пестливої форми та слів, що означають почуття й настрої.

      
       Видатними представниками цього напряму є Ж.-Ж. Руссо (Франція), С. Річардсон (Англія), Й.-В, Гете (Німеччина).

В Україні сентименталізм найяскравіше проявився у творчості І. Котляревського («Наталка-Полтавка») та Г. Квітки-Основ'яненка («Маруся», «Сердешна Оксана», «Козир-дівка», «Щира любов» тощо).



Романтизм і його ознаки. Жанрове розмаїття романтизму

       Один із провідних напрямів у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці XVIII ст. у Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX ст. Романтики виступали проти нормативності класицистичного мистецтва, проти його канонів та обмежень. Як новий тип свідомості й ідеології, що охопив різні напрями людської діяльності (історію, філософію, право, політичну економію, психологію, мистецтво), романтизм був пов'язаний із докорінною зміною всієї системи світоглядних opієнтацій і цінностей.


      
      Визначальні риси романтизму:

– заперечення раціоналізму доби Просвітництва;

– ідеалізм у філософії;

– вільна побудова творів;

– апологія (захист) особистості;

– неприйняття буденності й звеличення «життя духу» (найвищими виявами його були образотворче мистецтво, релігія, музика, філософія);

– культ почуттів;

– ліричні та ліро-епічні форми;

– захоплення фольклором, інтенсивне використання фольклорних сюжетів, образів, жанрів, художньо-технічних прийомів;

– інтерес до фантастики, екзотичних картин природи тощо.


      
       Романтизм іноді вдається до смішного, гумористичного, чудернацького.
      
       Своєрідним явищем поетики романтизму стає так звана «романтична іронія».
      
       Ще одним засобом романтичного пізнання Всесвіту стає гротеск, поряд з яким використовуються й інші форми умовної образності. Митець-романтик не відтворює дійсність, а перетворює, «романтизує» її. І цей новий умовний світ для романтика є прекраснішим за реальний. Хоча ці «два світи» далеко не завжди співіснують у гармонійній єдності. Митці часто відчувають цілковитий розлад між мрією та дійсністю, що спричиняє настрої безнадії та відчаю. Такий романтичний умонастрій дістав назву «світової скорботи». Світового значення набула творчість таких представників романтизму, як Д. Байрон, В. Скотт (Англія); Г. Гейне, Ф. Шіллер (Німеччина); В. Гюго (Франція) та ін.

      
       Український романтизм охоплює період 20-60-х років XIX століття. Виникнення цього літературного напряму в Україні пов'язане з публікацією в 1827-28 pp. творів П. Гулака-Артемовського «Твардовський» і «Рибалка», з появою «Малоросійських пісень» М. Максимовича в 1827 р., а також створенням літературного гуртка І. Срезневського в Харківському університеті наприкінці 20-х pp. Українські романтики мали кілька своїх осередків: у Харкові діяли Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров; у Львові — М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький («Руська трійця»), М. Устиянович; у Києві — кирило-мефодіївці М. Костомаров (яким переїздить з Харкова), Т. Шевченко, П. Куліш.



Реалізм. Реалістичні течії другої половини ХІХ ст. в українській літературі: побутово-просвітницький, революційний і класичний реалізм

       Літературний напрям, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ. Починаючи з 30-х pp. XIX ст. набуває розвитку у Франції, а згодом в інших європейських літературах. На відміну від романтизму, який зосереджував увагу на внутрішньому світі людини, основною для реалізму стає проблема взаємин людини і середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування духовного світу (характеру) особистості. Замість інтуїтивно-почуттєвого світосприйняття на перше місце в літературі висувається пізнавально-аналітичне начало, а типізація дійсності утверджується як універсальний спосіб художнього узагальнення. Першим теоретиком реалізму вважається художник Ж.-Д.-Г. Курбе, який у передмові до каталогу виставки своїх творів під назвою «Реалізм» (1855), обґрунтував програмові засади напряму. Розробку теоретичної бази продовжили письменники Шанфлорі та Л.-Е.-Е. Дюранті, які виступили з деклараціями на сторінках журналу «Реалізм» (1856—1857).


      
      Визначальні риси реалізму:

– раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);

– правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;

– принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;

– характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя;

– конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;

– вільна побудова творів;

– превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва;

– розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.
      
       XIX ст. дало світовій літературі таких видатних письменників-реалістів, як Стендаль, П. Меріме, О. Бальзак (Франція); Ч. Діккенс, У. Теккерей, Т. Гарді, Ш. Бронте (Англія); Ф. Достоєвський, Л. Толстой, А. Чехов (Росія).
       Серед українських реалістів — Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко.

За часовими епохами розрізняють побутово-просвітницький, революційний і класичний реалізм, однак цей поділ є досить умовним.



Доба модернізму. Особливість українського модернізму. Модерністські

течії: неоромантизм, неокласицизм, символізм, імпресіонізм, експресіонізм, футуризм. Характерні ознаки кожної з названих течій. Їх розвиток в українській літературі

       Загальна назва літературних напрямів та шкіл XX ст., яким притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість. Модерністські напрями виникли як заперечення натуралістичної практики в художній царині, обґрунтованої філософією позитивізму. Модерністи, на відміну від раціоналізму попередників, на перше місце ставили творчу інтуїцію, втаємничення у трансцендентну (за філософією І. Канта ту, що лежить поза межами свідомості і пізнання, тобто не може бути пізнаною) сутність буття. Вищим знанням проголошувалася не наука, а поезія, зважаючи на її феноменальну здатність одуховнювати світ, проникати в найінтимніші глибини буття. Модерністи свідомо роблять свою творчість антидемократичною, елітарною.


      
      Визначальні риси модернізму:

– новизна та антитрадиціоналізм (хоча модерністи ніколи не поривають із літературною традицією цілком );

– у творах затверджується перевага форми над змістом;

– заперечення матеріалістичного детермінізму, визнання інтуїтивного поруч із логічним шляхом пізнання;

– індивідуалізм, зосередження на «Я» автора, героя, читача;

– психологізм, пильна увага до позасвідомих сфер психіки, до внутрішньої боротьби роздвоєного людського «Я»;

– широко використовуються такі художні прийоми, як «потік свідомості» та монтаж, що прийшов у літературу з кіномистецтва;

– використання символу як засобу пізнання і відтворення світу;

– ліризм (навіть у прозі, драматургії, публіцистиці);

– естетизм.

      
       Окремі напрями модерністської літератури сьогодні стали класикою. Серед найвизначніших — імпресіонізм, неоромантизм, символізм, імажинізм, футуризм, акмеїзм, експресіонізм, сюрреалізм, «театр абсурду», дадаїзм, «новий роман» тощо.

   
       Одним з найперших виявів модернізму, точніше його провісником в Україні був декаданс.


Неоромантизм

(новоромантизм)


       Стильова течія модернізму, що виникла в українській літературі на початку XX ст., названа Лесею Українкою «новоромантизмом». Зі «старим» романтизмом його ріднить порив до ідеального, виняткового. Відкинувши раціоцентризм, неоромантики на перше місце поставили чуттєву сферу людини, емоційно-інтуїтивне пізнання.

      
      Визначальні риси неоромантизму:

– неоромантики змальовували переважно не масу, а яскраву, неповторну індивідуальність, що вирізняється з маси, бореться, часом попри безнадійну ситуацію, зі злом, зашкарублістю, сірістю повсякденна;

– герої неоромантиків переймаються тугою за високою досконалістю у всьому, характеризуються внутрішнім аристократизмом, бажанням жити за критеріями ідеалу, а не буднів;

– головна увага зосереджувалася на дослідженні внутрішнього світу людини, через який неоромантики намагалися зазирнути у світ духовний;

– зовнішні події (також і соціальні) у творах неоромантиків відступають на задній план;

– неоромантики часто вдаються до умовних, фантастичних образів, ситуацій, сюжетів;

– відмова від типізації, натомість застосування символізму.
      
       Неоромантизм в українській літературі започаткувала О. Кобилянська новелами та повістями «Людина», «Царівна». У цьому стилі працювали також Леся Українка, Олександр Олесь, М. Вороний та інші.

Імпресіонізм
Художній напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Сформувався у Франції в другій половині XIX ст., насамперед у малярстві. Визначення походить від назви картини Клода Моне «Враження. Схід сонця» («Impression. Soleil levant», 1873). Наприкінці XIX ст. імпресіонізм поширився в європейському письменстві. Засновниками літературного імпресіонізму вважаються брати Ґонкури. Виявився він також у творчості Ґі де Мопассана, М. Пруста, К. Гамсуна, О. Уайльда, Р. Л. Стівенсона, А. Шніцлера, А. Чехова, І. Буніна, І. Анненського та ін.

      
      Визначальні риси імпресіонізму:

– зображується не сам предмет, а враження від нього («Бачити, відчувати, виражати — в цьому все мистецтво», — проголошували Едмонд і Жуль Ґонкури);

– імпресіоністи орієнтуються на почуття, а не на розум;

– відмова від ідеалізації: ставлячи перед собою завдання зафіксувати реальні моменти, імпресіоністи найчастіше заперечували поняття ідеалізації й ідеалу, адже ідеал відсутній в конкретній реальності;

– часопростір ущільнюється і подрібнюється, предметом мистецької зацікавленості стає не послідовна зміна подій і явищ (фабула), не соціальний, логічно впорядкований історичний відрізок або період життя героя, а уривчасті фрагменти, відбиті у свідомості персонажа;

– герой імпресіоністичного твору цікавий не так своєю активністю, спрямованою на перетворення зовнішнього світу, як саме «пасивною» здатністю сприймати, реагувати на зовнішні збудники, бути носієм, навіть колекціонером вражень;

– найпоширенішим жанром імпресіонізму стає новела. Український імпресіонізм на тлі західноєвропейського мав яскравіше лірико-романтичне забарвлення, що зближувало його (а нерідко й змішувало зовсім) з неоромантизмом та символізмом.

      
       Поетика імпресіонізму відбилася у творчості М. Коцюбинського, B. Стефаника, М. Черемшини, частково О. Кобилянської, а також Г. Михайличенка, М. Хвильового, Є. Плужника та ін.


Експресіонізм

       Напрям, назва якого походить від французького ixpressio (вираження). Як і імпресіонізм, постав у творчості західноєвропейських художників (В. Ван Гог, Е. Мунк, П. Сезанн, П. Гоген, А. Матісс та ін.). Згодом експресіоністичний стиль засвоює німецька література (С. Георге, Г. Тракль, Ф. Кафка, Б. Брехт та ін.), а далі й інші європейські літератури.


      
      Визначальні риси експресіонізму:

– зацікавленість глибинними психічними процесами;

– заперечення як позитивізму, так і раціоналізму;

– оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос;

– суб'єктивізм і зацікавленість громадянською темою.

      
      Український експресіонізм започаткував В. Стефаник, який від декадентських поезій у прозі перейшов на засади експресіонізму. Класичний експресіонізм утвердив О. Туринський повістю «Поза межами болю». У стильову течію експресіонізму частково вписується творчість М. Куліша («97»), частково — М. Бажана (збірка «17-й патруль»), а особливо проза М. Хвильового, І. Дніпровського, Ю. Липи, Т. Осьмачки.




Символізм

       Одна зі стильових течій модернізму, що виникла у Франції в 70-х pp. XIX ст., а в українській літературі поширилася на початку XX ст. Основною рисою символізму є те, що конкретний художній образ перетворюється на багатозначний символ.       

Теоретиком символізму вважається Ш. Бодлер. Він висунув теорію «системи відповідностей», за якою всі предмети і явища, всі чуття і почуття невидимо зв'язані в одну невиразну, містичну цілість. Завдання митця — побачити ці зв'язки, розплутати їх, показати таємничу залежність усього на світі. У 1880-90-х pp. у Франції з'являється ряд послідовників Бодлера — символістів. Найталановитіші його продовжувачі — П. Верлен, А. Рембо, C. Малларме. Символізм поширювався також в Італії (Г. д'Аннунціо), Бельгії (Е. Верхарн, М. Метерлінк), Німеччині (С. Георге, Ф. Ніцше), Англії (О. Уайльд), Польщі (М., С. Пшибишевський, К. Пшерва-Тетмаєр), Росії (Д. Мережковський, О. Блок, А. Бєлий, В. Іванов).

      
      Визначальні риси символізму:

– войовничий бунт проти надто консервативної і регламентованої суспільної моралі;

– підкреслене естетство (захоплення витонченою поетичною формою і недооцінка змісту);

– культ екзотичних і заборонених тем, хвороблива увага до позасвідомого, садо-мазохістських виявів тощо;

– спроби вирватися за рамки повсякденного, прив'язаного до матеріальності буття, зазирнути до «світу в собі».

      
       В українську літературу символізм прийшов через австро-німецьку та польську літератури. Засновницею цього стилю у вітчизняному письменстві стала Ольга Кобилянська. Серед помітних українських символістів можна назвати П. Карманського, В. Пачовського, Б. Лепкого, М. Яцківа, Д. Загула, Я. Савченка, О. Слісаренка, Т. Осьмачку (у ранній поезії), М. Євшана, М. Сріблянського, Г. Чупринку. Водночас слід наголосити, що український символізм міцно переплетений з неоромантизмом, практично неможливо визначити, який з двох стилів домінує у тому чи іншому творі.


Неокласицизм

       Європейський неокласицизм XIX ст. поставив завданням покласти в основу творчості певні канони, витворені на основі естетизму, що мав тривалий досвід, починаючи від античності, гармонійно поєднувати чуттєву красу і культурно-мистецькі ідеали. Неокласицизм заперечував модне, злободенне, мелодраматично-сентиментальне, бунтарське, примітивно-побутове. Французький неокласик А. Шеньє висунув гасло: «На теми, що нові, античний вірш складаймо!» Це стало нормою для французьких неокласиків XIX ст., які відомі більше під назвою «парнаської школи» (Ш. Леконт де Ліль, T. де Бонвіль, Л. Дьєрке, Ф. Сюллі-Прюдом та інші).


      
      Визначальні риси неокласицизму:

– використання античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів;

– проголошення гасел «чистого» мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми;

– оспівування земних насолод;

– прагнення наслідувати мистецтво минулих епох;

– віддання переваги історико-культурній та морально-психологічній проблематиці.


      
       До українських неокласиків традиційно відносять М. Зерова, М. Драй-Хмару, П. Филиповича, Юрія Клена (О. Бургардта), М. Рильського. Окрім того, В. Домонтовича (В. Петрова), М. Могилянського, А. Ніковського, Б. Тена, Г. Кочуру.

Футуризм

       Авангардний напрям, назва якого в перекладі з латини — майбутнє. Виник у літературі на початку XX ст. Як художньо-стильовий напрям вперше заявив про себе різновидом італійського авангардизму. Його теоретиком став поет Т. Марінетті, який пропагував радикальний розрив із усією культурною традицією: «Ми підриваємо традиції, як поточені червою мости». Декларації українських футуристів були близькі до цього: «Те, що називають мистецтвом, є для нас предмет ліквідації... Ліквідація мистецтва є наше мистецтво... Мистецтво є пережиток минулого... Смерть мистецтву!.. Хай живе метамистецтво — «мистецтво комуністичного суспільства»!..».


      
      Визначальні риси футуризму:

– заперечення традиційної культури (особливо її моральних і художніх цінностей);

– прагнення до новацій, бунтівливості порушення традицій;

– культивування урбанізму (естетика машинної індустрії і великого міста);

– переплетіння документального матеріалу з фантастикою;

– у поезії — руйнування загальноприйнятої мови, використання «слів на свободі».


       Ознаки футуризму спостерігаємо в творчості М. Семенка, В. Поліщука, Я. Савченка, М. Бажана, Г. Шкурупія.

Постмодернізм. Представники українського постмодернізму. Особливості розвитку сучасної літератури, її стильове та жанрове розмаїття

Світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття XX ст. приходить на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

      
       Вперше термін «постмодернізм» згадується у 1917 p., але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі — у літературі та малярстві (поп-арт, оп-арт, «новий реалізм», гепенінг та ін.).
      
       Популярності постмодернізму сприяли міркування філософів Ж. Дерріди, Ж. Батая, Ж.-Ф. Ліотара, М. Фуко. Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію.. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття. Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.
Визначальні риси постмодернізму:

– культ незалежної особистості;

– потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;

– прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;

– бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;

– використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;

– зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);

– суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;

– сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;

– запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;

– як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача;

– іронічність та пародійність.

      
       Серед перших виразно постмодерністських творів — романи У. Еко «Ім'я троянди» (1980), П. Зюскінда «Запахи» (1985), Д. Апдайка «Версія Роджерса» (1985).

      
       Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, О. Ульяненка, С. Прощока, В. Медведя, О. Забужко та інших.


Прикладом тестового завдання з теми є наступні:

1. Прочитайте уривок з повісті І.Нечуя-Левицького «Кайдашева сімя» та вкажіть виділені художні засоби.



Що за люба дитина мій Карпо, такий слухняний, такий тихий, хоч у вухо бгай. […] Я не хвалю своїх синів, але, коли правду сказати, то на всі Семигори немає таких хлопців, як мої. Що вже робочі, слухняні, покірливі, то дай, Боже, таких дітей усякому. Мого Лавріна, проше вас, хоч у пазуху сховай, а як іде селом, то дівчата аж перелази ламають.

А уособлення, гіпербола, епітети;

Б фразеологізми, пестливі слова, літота;

В гіпербола, уособлення, епітети;

Г епітети, фразеологізми, пестливі слова;

Д епітети, фразеологізми, гіпербола.

Правильна відповідь: Д.


2. Прочитайте уривок вірша Олександра Олеся, визначте віршовий розмір.

Хто зберіг любов до краю

І не зрікся роду,

Той ім’ям не вмре ніколи

В спогадах народу.

А ямб;

Б хорей;

В дактиль;

Г амфібрахій;

Д анапест.

Правильна відповідь: Б.


3. Прочитайте уривок, визначте автора та використаний художній засіб.

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

Лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

І земля убирається зрання…

А А. Малишко, порівняння;

Б В. Симоненко, синекдоха;

В В. Сосюра, гіпербола;

Г Л. Костенко, символ;

Д Д. Павличко, уособлення.

Правильна відповідь: В.


Слід також навести приклад завдань на встановлення відповідності, що дозволяють фронтально перевірити знання:

Завдання на встановлення відповідності
1) Літературний напрям Представник

1. Бароко А. Григорій Квітка-Основ’яненко

2. Класицизм Б. Тарас Шевченко

3. Сентименталізм В. Іван Котляревський

4. Романтизм Г. Панас Мирний

5. Реалізм Д. Іван Величковський

Правильна відповідь: 1Д, 2В, 3А, 4Б, 5Г.
2) Назва твору Автор

1. „Наймичка” А. І. Драч

2. „Скорбна мати” Б. В. Симоненко

3. „Пісня про рушник” В. Т. Шевченко

4. „Лебеді материнства” Г. Б. Олійник

5. „Чорнобильська мадонна” Д. П. Тичина

6. „Пісня про матір” Ж. А. Малишко

Правильна відповідь: 1В, 2Д, 3Ж, 4Б, 5А, 6Б.


3) Назва твору Автор

1. „Маруся” А. В. Сосюра

2. „Марія” (роман) Б. Ю. Федькович

3. „Пречиста діво, радуйся, Маріє!” В Г. Квітка-Основ’яненко

4. „Маруся Чурай” Г У. Самчук

5. „Марія” (поема) Д Л. Костенко

6. „Марії” Ж Т. Шевченко

Правильна відповідь: 1В, 2Г, 3Б, 4Д, 5Ж, 6А.



СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ МОН УКРАЇНИ ЛІТЕРАТУРИ




  1. Біляєв О. М., Пентилюк М. І., Симоненкова Л. М., Симоненкова Т. П. Українська мова: Підруч. для 7 кл. загальноосвіт. навч. закл. – К.: ВД «Афон», 2004.– 128 с.

  2. Біляєв О. М., Пентилюк М. І., Симоненкова Л. М., Симоненкова Т. П. Українська мова: Підруч. для 8 кл. загальноосвіт. навч. закл. – К.: ВД «Афон», 2004. – 128 с.

  3. Біляєв О. М., Пентилюк М. І., Симоненкова Л. М., Симоненкова Т. П. Українська мова: Підруч. для 9 кл. загальноосвіт. навч. закл. – К.: Освіта, 2002. – 208 с.

  4. Біляєв О. М., Симоненкова Л. М., Скуратівський Л. В., Шелехова Г. Т. Українська мова: Підруч. для 10–11 кл. загальноосвіт. навч. закл. – К.: Освіта, 2004. – 384 с.

  5. Бондаренко Н. В., Ярмолюк А. В. Українська мова: Підруч. для 5 кл. загальноосвіт. навч. закл. – К.: Освіта, 2005. – 272 с.

  6. Бондаренко Н. В., Ярмолюк А. В. Українська мова: Підруч. для 6 кл. загальноосвіт. навч. закл. – К.: Освіта, 2006. – 240 с.

  7. Глазова О. П., Кузнєцов Ю. В. Рідна мова: Підруч. для 5 кл. загальноосвіт. навч. закл. – К.: Педагогічна преса, 2005. – 288 с.

  8. Глазова О. П., Кузнєцов Ю. В. Рідна мова: Підруч. для 6 кл. загальноосвіт. навч. закл. – К.: Педагогічна преса, 2006. – 288 с.

  9. Єрмоленко С. Я., Сичова В. Т. Рідна мова: Підруч. для 5 кл. – К.: Грамота, 2005. – 240 с.

  10. Єрмоленко С. Я., Сичова В. Т. Рідна мова: Підруч. для 6 кл. – К.: Грамота, 2006. – 296 с.

  11. Олійник О. Б. Українська мова: Підручн. для 10–11 кл. середньої школи. – К.: Вікторія, 2004. – 448 с.

  12. Олійник О. Б. Українська мова: Підручн. для 8 кл. серед. шк. – К.: Вікторія, 2004. – 288 с.

  13. Олійник О. Б. Українська мова: Підручн. для 9 кл. середньої школи. – К. : Вікторія, 2003. – 384 с.

  14. Олійник О. Б. Українська мова: Підручник для 7 кл. середньої школи. – К.: Вікторія, 2003. – 364 с.

  15. Пентилюк М. І., Гайдаєнко І. В., Ляшкевич А. І., Омельчук С. А. Рідна мова: Підруч. для 6 кл. загальноосвіт. навч. закл. – К.: Освіта, 2006. – 272 с.

  16. Передрій Г. Р., Скуратівський Л. В., Шелехова Г. Т., Остаф Я. І. Рідна мова: Підруч. для 7 кл. – К.: Освіта, 2003. – 272 с.

  17. Плющ М. Я., Грипас Н. Я. Українська мова. Довідник. – К.: Освіта, 2002. – 228 с.

  18. Семенюк Г. Ф., Ткачук М. П., Ковальчук О. Г. Українська література: Підруч. для 11 кл. загальноосвіт. навч. закл. – К.: Освіта, 2006. – 512 с.

  19. Степанишин Б. І. Українська література: Підруч. для 9 кл. загальноосвіт. навч. закл. – К.: Арт-освіта, 2001. – 336 с.

  20. Українська мова. Зовнішнє оцінювання: Навчальний посібник з підготовки до зовнішнього оцінювання учнів загальноосвітніх навчальних закладів. – К.: УЦОЯО, 2007. – 52 с.

  21. Хропко П. П. Українська література: Підруч. для 10 кл. загальноосвіт. навч. закл. – К.: Школяр, 2005. 528 с.

  22. Шелехова Г. Т., Остаф Я. І., Скуратівський Л. В. Рідна мова: Підручник для 9 кл. – К.: Освіта, 2002. – 256 с.

  23. Ющук І. П. Практикум з правопису української мови. – К.: Освіта, 2005. – 208 с.

  24. Ющук І. П. Рідна мова: Підруч. для 7 кл. – К.: Арт-Освіта, 2004. – 288 с.

  25. Ющук І. П. Рідна мова: Підруч. для 8 кл. – К.: Арт-Освіта, 2004. – 256 с.
1   ...   44   45   46   47   48   49   50   51   52


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка