Ярмарок художніх промислів України



Скачати 319.39 Kb.
Дата конвертації20.02.2016
Розмір319.39 Kb.




Тема : Ярмарок художніх промислів України.

Мета : ознайомити учнів з художніми промислами України , їх різновидами , розвивати вміння самостійно підбирати літературу , аналізувати , систематизувати та робити висновки , навчити учнів публічному виступу , виховувати любов та повагу до традицій рідної землі та шанувати майстрів , що прославляють Україну.

Тип : урок - ярмарок

Епіграф : « Україно ! Доки жити буду , доти відкриватиму тебе !»

1.Мотивація навчальної діяльності.

Ведуча.

Сьогодні ми зібрались,

Щоб промисли вивчати,

Про давнії ремесла

Усім вам розказати.

Про лемків і гуцулів,

Поділля і Карпати,

Волинь синьоозерну,

І Буковину теплу,

Й Полтавську щедру землю —

Все хочем оспівати.

Ярмарок у нас сьогодні , та ще й незвичайний , а « Український ярмарок художніх промислів » І з’їхалися до древнього Житомира найкращі майстри своєї справи , справжні митці.

Важливою експортною продукцією декора­тивно-ужиткового мистецтва в Україні є килими , ліжники , різноманітні вироби з дерева і металу , посуд , прикраси , іграшки , рушники , сорочки , хустки ..

Саме в серпні 2006 р. Президент України підписав Указ « Про розвиток художніх промислів і ремесел в Україні у 2007 – 2010 роках »



Завдання - Що таке художні промисли ?

- Як вони зародилися в Україні ? їх географія ?



Пошукова робота , робота з підручником.

Художні промисли, як пісня, дума, казка, — одна з форм народної творчості, виробництво товарів декора­тивно-ужиткового мистецтва. Продукція цього вироб­ництва використовується для потреб людей, а також має художню цінність.

Художні промисли в Україні зародилися за трипіль­ської культури (V—VI тисячоліття до н. є.). У період фео­далізму осередками художніх промислів були Київщина, Полтавщина, Поділля, Галичина. Предмети народного ужиткового мистецтва виготовляли у XVI—XVII ст. у Запорозькій Січі. Пізніше у Києві, Львові, Станіславі ор­ганізовувалися великі ярмарки продукції ремісників.

Нині в Україні промисли є в усіх областях. Найбільші їх осередки: м. Косів на Івано - Франківщині, с. Клембівка на Вінниччині, м. Кролевець на Сумщині, селища Опїшня і Решетилівка на Полтавщині, с. Петриківка Дніпропетровської області, містечко Іза у Закарпатті.

Ведуча. Вітання вам, гості дорогі! А щоб ви не заблукали, ми будемо поруч і проведемо вас яр­марковими павільйонами. Першим пропоную відвідати «Вишиваночку».

Інформація про вишивку як художній промисел ( ії коротко розповідають учні . що заздалегідь готували додатковий матеріал . Демонструють зразки вишитих рушників у павільйоні).

З вечора тривожного аж до ранку

Вишивала дівчина вишиванку.

Вишивала дівчина, вишивала,

Чорну і червону нитку клала.

Що то чорна ниточка — то є смуток,

А червона ниточка — то є радість,

Що то чорна ниточка часто рвалась,

А червона ниточка легко слалась.

З вечора тривожного аж до ранку

Вишивала дівчина вишиванку.

Вишивала дівчина, вишивала,

Чорну і червоную нитку клала.



Вишивка — один з найпоширеніших видів народ­ного декоративно-ужиткового мистецтва. Це ремесло ви­никло дуже давно і передавалося з покоління у поколін­ня. З давніх часів поряд з традиційним домашнім виго­товленням вишивок побутувало виробництво вишиваних виробів у спеціалізованих цехах, майстернях.

Відомо, що в XI ст. княгиня Анна, сестра Володи­мира Мономаха, започаткувала навчання вишивки і гап­тування золотими і срібними нитками дівчат у монастирських школах. Значного поширення набуло гаптування в XVI ст. у Києві, Чернігові, Кореці, Львові.

Серед вишиваних виробів — скатертини, рушни­ки, серветки, сорочки, простирадла тощо. Кожен етно­графічний регіон України — Полісся, Поділля, Карпати, Галичина, Середнє Подніпров'я, Слобожанщина— ха­рактеризуються своєрідними орнаментальними та сю­жетними композиціями.

Сьогодні ми розповімо про український вишитий рушник. Від сивої давнини і до наших днів, у радості і в горі, він став частиною нашого побуту. У народі говори­ли: «Хата без рушників, що родина без дітей».

Рушник можна порівняти хіба що з піснею. Без руш­ника, як і без пісні, не обходиться народження, одружен­ня і смерть людини.

Слова «рушник» і «мати» часто зустрічаються по­руч. Послухайте цю легенду: «Давно це було. Жила собі в одному селі мати і мала вона трьох синів-красенів. До


всього здібні хлопці, але лише одного не вміли робити —вишивати, як їхня мати. Сядуть, було, біля неї та й кажуть: «Ви, матусю, шийте-вишивайте та пісню співайте, а ми подивимось, як народжуються у ваших руках квіти та птахи». Горнулася мати до синів і такі мудрі слова їм гово­рила: «Сини мої, долю я вам вигаптую, а пам'ять про себе в рушниках залишу, тож бережіть їх». Багато рушників вишила мати і всі між ними розділила. А даруючи, при­мовляла: «Голуби мої! Пам'ятайте навік прохання своєї неньки. Куди б ви не їхали — рушник у дорогу беріть. Хліб у нього загортайте та інших пригощайте. Хліб на рушникові життя величає, здоров'я береже».

Померла мати, а ії слова й пам'ять по неї у рушниках збереглися й передаються з покоління в покоління».

Вишивати рушники, сорочки матері навчали своїх дівчат змалку. Багато вишивали дівчата на вечорницях, довгими осінніми та зимовими вечорами.

У кожній родині, де підростала дівчина, скриня мала поповнюватися рушниками.

А чи знаєте ви, що в давнину, якщо ікони, образи не були вкриті рушниками, то не можна було й молитву промовляти.

Рушник використовували і під час будівництва хати. Коли будували хату, то на рушниках піднімали сволоки, а потім ці рушники дарували майстрам. До сволока при­кріплювали залізний гак, щоб вішати колиску.

Рушники утирачі і стирники ткали із цупких ни­ток. Покутники і подарункові — із тонкого, гарно ви­битого полотна.

А придивіться, скільки кольорів є на рушниках. «Червоне — то любов, а чорне — то журба». Червоний колір — це сонечко; коричневий — щаслива дорога; зе­лений — зустріч з добрими людьми; синій — блакитне небо; жовтий — символ здоров'я, успіху.

Відомо, що на Чернігівщині перевагу надають зе­леному і синьому кольорам, геометричним візерункам. На Київщині вишивають багатоколірні рушники з пере­важанням червоних і синіх рослинних орнаментів

Полтавщина славиться вишуканими за конфігу­рацією геометричними та стилізованими рослинними мотивами, композиціями вазонів, квітів, листя, бутонів, птахів, мережкою, гладдю. Кольори — червоні, зелені, голубі.

На Волині поширені геометричні мотиви, укла­дені в стрічкові композиції. Кольори стримані, переваж­но, червоний з вкрапленнями чорного.

На Поділлі, Буковині та Покутті теж перева­жають геометричні мотиви, укладені у великі смути. Поширеною у цих регіонах є вишивка білим по білому. Суцільним вишневим або чорним кольорами.

На Гуцульщині — дуже різні композиції з яскра­вих контрастних барв — чорних, червоних, вишневих, оранжевих, жовтих, синіх, фіолетових і зелених. У лемків переважають симетрично розташовані галузки з листків, квітів, пуп'янків. Основні барви — черво­ні. Бойківщина славиться стрічковими композиціями з ромбів, квадратів, вазонових мотивів.

Розвісила дружина рушники.

Хоч каже дехто: «Вже виходять з моди».

Та чую я, як б'ється із віків

Минуле мого рідного народу.

В гарячих візерунках пломенить

Пролита кров за правду і за волю,

І кожна нитка райдужно горить —

Розказує про України долю.

Ведуча. Дякую всім за чудові розповіді про рушни­ки, вишиванки. Дівчата! Вчіться вишивати український рушник, вишивайте з любов 'ю, даруйте людям!

Ведуча. А тепер прошу усіх гостей ярмарку до па­вільйону «Гончарство і гутництво».

1. У XVII—XVIII ст., коли рівень життя українців підвищився, гончарство —вироблення з опаленої гончарної глини різноманітних виробів, зокрема посуду, кахлів, іграшок тощо — набуло значного розвитку в країні, хоча виникло воно ще в неоліті.

Спочатку посуд був дешевий і зручний — сірий. Його оздоблювали лощенням і дерев'яними штамками — кілочками у вигляді кружалець із промін-асами, зірочками, зубчиками. Згодом стали практикувати рослинні, квіткові орнаменти, фігурні зобра­ження.

Посуд кожного регіону України набував певних особливостей, які залежали від природних якостей ма­теріалу, місцевих традицій тощо.

У XVIII ст. гончарство було особливо розвине­ним на Полтавщині — у Глинську, Зінькові, Миргороді, Ромнах. Найвизначнішою була Опішня, де більше 200 ремісників виготовляли різноманітний святковий та де­коративний посуд скульптурного характеру ( узбанки, баклаги, барильця, куманці та баранці, леви, коники, півні, оздоблені квітковими орнаментами).

На Поділлі гончарний посуд виробляли у Барі, Бубнівці, Гайсині, Летичеві, Смотричі. Посуд був вог­ненно-червоного кольору, на ньому малювали пишні квіти, гілки з плодами, грона винограду.

У XIX ст. на Гуцульщині провідними осередками гончарства стали Косів і Пістинь. Орнаменти — бага­топелюсткові квіти, трикутне листя, грона винограду, пташки на гілках, коні, кози, олені.

Декоративними рослинними розписами славиться с. Петриківка на Дніпропетровщині. Подивіться на ці красиві тарелі!

На Чернігівщині гончарні вироби оздоблювалися специфічною технікою бризок і патьоків.

А чи знаєте ви, що гутою у багатьох країнах Європи називали конусоподібну будівлю зі скловарною піччю. Тому скляне виробництво й нарекли гутництвом.

Гутне скло отримували шляхом спалювання за висо­кої температури у великих тиглях (глиняних горщиках) піску, вапняку і поташу. Вироби майстрів-склодувів відзначалися індивідуальністю; скло було кольоровим, прозорим, передавало гру світла.

Гутами славилися Старий Галич, Белз, Потелич і Підгірці на Львівщині. Були гути й на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині і на Закарпатті.

Відродження традицій гутництва почалося у Львові. Це ремесло є сьогодні гордістю міста.

Ведучий. На ярмарок ходили старі й молоді, і самі і з дітьми, в яких розбігалися очі від такого багатства різноманітності товарів і кольорів. Отже, завітаймо де павільйону «Іграшок і писанок».

Виготовлення іграшок — це галузь українського народного мистецтва, що об'єднує вироби з кераміки дерева, лози, соломи, паперу. До нас дійшли переважне керамічні й дерев'яні зразки XIX ст. — «лялька», «кінь» «вершник», «птах», «баранчик», «корова».

Розквіт іграшкового промислу припадає на середи ну XIX ст. у трьох найбільших регіонах — Придніпров'ї Поділлі і Прикарпатті.

Серед іграшок Подніпров'я—оригінальні дерев'яні кухлики у формі качечок, дотепні рухомі забавки—фігурки ведмедів, ковалів, ткачів, теслярів, що «працюють».

На Прикарпатті осередками виробництва ігра­шок були села Прутів Львівщини — Мервиці, Вільшаниця, Наконечне та перед­містя Яворова. Яворівські столярі виготовляли різні візочки коники, драбинки, іграшкові меблі і музичні інструменти.

Глиняні забавки з Опішні, Бубнівки, Адамівки Вишнівця, Старої Солі возили на ярмарки.

На Поділлі керамічні ляльки мали під пахвою пташку або тримали у руках немовля. Подільські майстри ви­пускали і свищики у вигляді коників, баранців, півників.

Іграшки з пластичного сиру у вигляді коників, оленів, кіз, пташок робили на Івано-Франківщині.

Осередками плетіння з лози, рогози і соломи — кошичків, чудернацьких солом'яних ляльок — славило­ся Закарпаття.

Пам'ятайте: іграшка з усією своєю різноманітніс­тю і багатофункціональністю була і залишається важ­ливим засобом виховання дітей. Саме через спрощені іграшки-знаки дитина пізнає світ, учиться мислити по­няттями і образами. Отже, дуже важливим є відроджен­ня своїх іграшкових промислів, аби дитина починала похід у світ не лише з іграшкового танка на пульті чи ляльки Барбі, а й з національної іграшки.



Писанкарство — також гордість України. У ба­гатьох народів яйце є символом джерела життя, світла і тепла, зародком усього Всесвіту. Повсюдне розписуван­ня великодніх яєць в Україні існувало протягом століть. На Великдень їх не лише святили, а й дарували. Діти цокалися писанками.

Розрізняють писанки Подніпров'я, Слобожанщини, Полісся, Поділля, Бойківщини, Гуцульщини, Лемківщини. На Слобожанщині й Покутті поширені крапанки, на Бойківщині й Лемківщині — шпилькові й крапанки.

Найбільша філігранність орнаментальних мотивів притаманна гуцульським писанкам, виконаним писачком з конусоподібною трубочкою.

А ще про писанки складено багато легенд. Ось одна з них: «Коли Христа вели на муки, Матір Божа пи­сала уночі писанки. Виходили вони дуже гарні. Як пи­сала, котилися з очей сльози: котра слізка на писанку капнула, там учинилася цяточка. Тому й кладуть писанкарки на писанки ці цяточки».

А єдина у світі писанка з чистого золота розміром з куряче яйце, оздоблена діамантами, рубінами, сап­фірами, зроблена Іваном Романишиним, українцем американського походження. Хіба вона гірше чим це за відомі яйця, виготовлені Фаберже?

А найбільша писанка з каменю зроблена як пам'ятник українцями в Канаді, поблизу Вінніпегу. Нагадує вона емігрантам про Великдень і рідну неньку — Україну. Схожа писанка-пам'ятник є в одному із сіл Городоччини на Львівщині.

Центрами відродження писанкарства є Прикарпатті Косів, Коломия та Вижниця, де є великі приватні колекції. Писанки тут продаються на ярмарках, у художніх салонах.

Ведуча. А зараз зробимо невеличку зупинку у павільйоні «Деревина».

Деревообробка — виготовлення оригінальних виробів з дерева для побуту, церковного богослужіння знарядь господарської діяльності тощо. Це — найдав ніший вид українського народного мистецтва. За способами обробки деревини воно поділяється на такі галузі теслярство, столярство, бондарство і різьблення.

Сільські теслі, бондарі, столярі виготовляли і везли на місцеві ярмарки необхідні знаряддя праці, вози, меблі хатнє начиння, оздоблені різьбленням та розписами.

До рідкісних пам'яток різьблення XV ст. нале­жать ручні двораменні хрести, оздоблені написами і мініатюрами: «Розп'яття», «Зняття з хреста», «Причастя» та інші.

З XVI ст. відомі ікони, які давні майстри малюва­ли на дереві, оздоблювали дерев'яним різьбленням.

Теслярі Подніпров'я, Поділля і Прикарпаття виго­товляли й оздоблювали різьбленням дерев'яні предметі господарського вжитку: вози, сани, ярма, лави скрині, столи та стільці, божниці.

3 середини XIX ст. до першої третини XX ст. в Полтаві працювала родина майстрів Юхименків, які ви готовляли дуже гарні дерев'яні іконостаси до церков.

У деяких селах Західного Полісся покрівля буді­вель часто завершувалася «шпилями», які вирізували з вигляді сонця, півника або коника.

Вишуканою формою і багатим різьбленням вирізнялися серед інших сани, виготовлені у м. Літин та с. Поташне на Поділлі.

Надзвичайно гарними є також гуцульські ажурні іконостаси, свічники, ікони, посуд. У гуцульських селах ' працювали талановиті майстри художньої обробки дерева. Одні майстри оздоблювали вироби лише різнокольоровим бісером — «кораликами», а інші — інкрустацією деревом, бісером, металом і перламутром.

Бойківські майстри оздоблювали меблі, посуд, і дрібні господарські речі з дерева гравійованим різьбленням, геометричними орнаментами.

На Лемківщині було поширене кругле, рельєфне і ажурне різьблення дерева. Все прикрашали рельєфними орнаментами у вигляді листя калини, каштана, клена, соняшника тощо.

Сьогодні відновили діяльність майстри у Косові, Львові, Ужгороді, Чернівцях.



Ведуча. І, нарешті, ми дісталися павільйону «Килимок».

(Учні в цьому павільйоні представляють зразки килимарства і розповідають про нього.)

Килимарство — традиційна і поширена в усіх - місцевостях України галузь народного ткацтва. З найдавніших часів килими служили людині для утеплення

і прикрашання житла, виконували обрядові та естетичні і функції.

Археологічні дослідження підтверджують наявність килимових виробів в античних містах і скіфських оселях Північного Причорномор'я, згадки про килими є і в давніх літописах Київської Русі, де килимарськими цехами і мануфактурами славилися Поділля, Волинь і Галичина.

Сировиною для виготовлення килимів здавна були вовна, льон та коноплі. Фарбували пряжу натуральними рослинними (з відварів трав, кори) та мінеральними і барвниками і закріплювали їх сироваткою, огірковим чи , капустяним розсолом.



У решетилівських килимах спостерігається різноманітність композицій з ритмічним укладом квітів, листя, галузок, які вільно стеляться на світ­лому тлі. Центральна частина килима облямована з усіх боків темною смугою, на якій суцільно укладені галузки чи гірлянди квітів. Колорит соковитий, але тони м'які.

Композиції дігтярівських килимів статичні, рос­линні мотиви реалізовані меншою мірою, а кольори контрастні. Центральне тло цих килимів темне (чорне, темно-синє, бордове, коричневе), а облямівка світла.

Гуцульські килими: основне поле поділене на три, п'ять або сім частин і є поперечно - смугастим укладом основних геометричних фігур, здебільшого ромбів і прямокутників. Колорит — дзвінкі жовтогарячі тони, що контрастують з невеликою кількістю білої, чорної та зеленої барв.

Коломийські килими на суцільному тлі мають тридільний уклад.

Вони базуються на поєднанні теплих коричневих, охристо-золотих, зелених, теракотових, сірих та білих тонів і також складаються геометричних фігур.



Глинянські килими Львівщини мають холод­ні зеленувато-пісочні тони. Крім загальноприйнятого поперечносмугастого укладу основних мотивів—ром­бів, тут побутує розташування їх і у шаховому порядку, або виділення центрального орнаментального поля й облямівки.

На Закарпатті відомі тячівські килими, які мають дуже складні геометричні візерунки, розташовані на су­цільному тлі і облямовані каймою. Контрастно зіставля­ються бордові й темно-сині, червоні й зелені, фіолетові й жовті барви.

Традиції буковинського килимарства втілені у хотинських килимах: вони мають поперечно-смугас­тий уклад геометрично-рослинних мотивів на спільно­му тлі. Колорит створює поєднання чорної, червоної чи вишневої, білої та сірої барв.

Сьогодні паралельно з домашнім виготовленням килимів діють підприємства у Решетилівці, Дігтярях, Глинянах, Коломиї, Косові. Актуальним і вкрай важли­вим завданням сьогодення є збереження і примноження традицій цього унікального виду мистецтва, справж­нього надбання українського народу.



Ведуча

На білому світі є різні країни,

Де ріки, ліси і лани...

Та тільки одна на землі Україна,

А ми її доньки й сини.

Усюди є небо, і зорі скрізь сяють,

І квіти усюди ростуть...

Та тільки одну Батьківщину

Ми маєм, її Україною звуть.

Учень.

Похилюсь до народу сердечно й уклінно,

Побажаю свободи, і щастя, й добра.

Тільки вірю: ніколи не вмреш, Україно,

Бо співучий народ і в біді не вмира.

Переміниться світу велична будова,

Що справіку в безодні вогнями ряхтить.

Рідна мова моя, материнська, чудова,

На далекі зірки у піснях полетить.

І не буде нас доля цуратися, брате,

У таврійських степах, в закарпатських садках.

Гне зможе ніхто дивний скарб одібрати,

Той, що предки для нас зберегли у віках.

Доки мова для внуків звучить солов'їно,

Доки слава козацька у серці живе.

Ти не вмреш, ти не вмреш, ти не вмреш, Україно —

Лиш безсмертний народ у негоду співа.

НАРОДНІ ХУДОЖНІ ПРОМИСЛИ В УКРАЇНІ
Народні художні промисли — це одна з форм народного мистецтва, що виробляє художньо оформлені предмети побуту одягу, прикраси, вироби декоративно-прикладного мистецтва. Багато, видів народних художніх промислів мають свої ко­рені в глибокій давнині. Вони роз­вивались на підґрунті селянських домашніх іфомислЬ, які поступово перетворювались на дрібне товар­не виробництво, яке працювало на ринок. У царській Росії, до складу якої входила й теперішня Україна, цей Процес проходив більш інтен­сивно після проведення реформ у 1861 р., коли народні художні промисли набули капіталістичного характеру. Але й на цій стадії сво­го розвитку вони часто були тісно пов'язані із селянським господар­ством і являли собою як правило дрібні приватні майстерні з ручною працею, зосереджені в одному ра­йоні та спеціалізовані на виробни­цтві одного певного виду виробів. Майстерність виготовлення того чи іншого виду художніх виробів у на­родних художніх промислах пере­давалася з покоління в покоління. Майстри народних художніх про­мислів, знаходячись у повній за­лежності від хазяїв майстерень та скупників, які давали робво^ч,за-продукцію, жорсто-ійі^иеййуайувались ними. У другій половині XIX ст. народні худож­ні промисли, відомі ще під назвою кустарних промислів, знаходились* у залежності від крупного капіталіс­тичного вирЧюиицтва і гинули, не витримавши конкуренції з дешеви­ми фабричними товарами. Намага­ючись штучно підтримати народні художні промисли, земства та ме­ценати в кінці XIX ст.— на почат­ку XX ст. насаджали зразки модер­ністського мистецтва, подавляючи при цьому творчу ініціативу народ­них майстрів.

Найбільш розвинутими форма­ми народних художніх промислів в Україні є вишивка, кружево, ки­лимарство, художнє ткацтво, кера­мічне мистецтво, художня оброб­ка дерева'та каменю, еопілкарство, виготовлення писанок, витинанок, розпис фарбами, виготовлення ви­робів зі шкіри, скла, лозоплетіння, мосяжництво (художня обробка ко­льорових металів) тощо. Про особ­ливості деяких із цих форм і видів народних художніх промислів ми й розповімо вам, шановні колеги, сьогодні

В Україні народні художні про­мисли є в усіх областях та в Ав­тономній Республіці Крим. Най­більші їх осередки знаходяться на сьогодні в м. Косів (Івано-Фран­ківська обл.), м. Кролевець (Сум­ська обл.) — ткацтво; с. Клембівка (Вінницька обл.) — вишивка, м. Львів — гутне скло та лемківське різьблення; с. Опїшня (Полтавська обл.) керамічні вироби (гончар­ство) та килимарство; с. Петриківка (Дніпропетровська обл.) — де­коративні розписи; с. Решетилівка (Полтавська обл.) — килимарство та ткацтво; виготовлення писа­нок — Прикарпаття та Гуцульщи-на; сопілкарствртахуяожтвіїр^ із лжіри, мосяжництво — Гуцуль-ВІ*я»г:яозоплетіння — Закарпат­тя, Гуцульщина та деякі інші облас­ті України.

До 1960 р. художні промисли були зосереджені в кооперативних арті­лях, згодом реорганізовані в дер­жавні фабрики художніх виробів, з яких в Україні найбільш відоми­ми є «Гуцульщина» у Косові, ім. 17 вересня в Коломиї, художнього ткацтва у Кролевці, «Жіноча пра­ця» у с Клембівка тощо. Вони ви­готовляли килими, скатерки, руш­ники, сорочки, хустки, скриньки, браслети, люльки, барильця, ку­манці, іграшки тощо. Вони виго­товляються і сьогодні та експорту­ються до різних країн світу: Англії,

Нідерландів, Італії, Індії, Канади, СІЛА, Швейцарії тощо. Міжна­родні виставки цих виробів україн­ських митців відбувалися в Болгарії, Німеччині, Гані, на Кіпрі, в Суда­ні, Сірії, Польщі, в багатьох музеях України (Київ, Львів та ін.).

— дуже поширений вид народно-декоративного мистецтва; орнаментальне або сюжетне зобра­ження на тканині, шкірі, повсті, виконане різними ручними або ма­шинними швами. Основним мате­ріалом для вишивки є нитки (лля­ні, конопляні, бавовняні, шовкові, вовняні, металеві та ін.), в окремих випадках — різні, часом дорогі, ма­теріали (золото, срібло, самоцвіти, намисто, блискітки, бісер, монети Тощо). Вишивка застосовується для прикрашання одягу (жіночі й чоло­вічі сорочки, киптарі, плаття, сук­ні та ін.), речей побутового вжитку (рушники, скатерки тощо), інтер'є­рів житлових і громадських примі­щень, а також може бути самостій­ним твором (панно, картина, пор­трет тощо).

Вишивка виникла з появою шит­ва на примітивному одягу людей кам'яного віку. Уже в І тисячоліт­ті до н. е. вона досягла високого художнього рівня в народів Вави-лону, Греції, Риму, Стародавньо­го Китаю, Індії, Ірану. Особливою пишністю вишивка відзначалася у Візантії. її вплив позначився на вишивці країн середньовічної За­хідної Європи.

У XVIII—XIX ст. вишивка європей­ських країн зазнала впливу Старо­давнього Китаю. Народна вишивка завжди була тісно пов'язана з по­бутом народу і відображала його художні смаки і національну своє­рідність. У ній зберігалися й розви­валися традиційні художні форми і технічні прийоми. У вишивці, що виконувалася народними майстра­ми на замовлення панівних "кла­сів і частобулапредметом розкоші,помітний.відхід від народних тра­дицій- Це виявлялося в багатому матеріалі, художніх прийомах і сю­жетах (сцени полювання, бенке­ти, геральдичні зображення, релі­гійні сюжети тощо). Сьогодні ви­шивка Носить глибоко народний характер.



В Україні вишивка виникла'за дав­ніх часів і при всіх своїх національ­них особливостях має багато спіль­них рис з вишивками народів СНД (особливо росіян і білорусів) та су­сідніх країн — Польщі, Словаччи­ни, Болгарії, Румунії. В попере­дні епохи вишивка виконувалась на матеріалі, виготовленому в на­туральному господарстві "(ЛЛЯНИХ, конопляних, вовняних тканинах, шкірі). Вишивали нитками, нефар­бованими (сирими, біленими, вос-коподібними) або фарбованими ор­ганічними барвниками (переважно рослинними) в червоний, жовтий, темно-синій та чорний кольори. З кінця XIX ст. в українській народ­ній вишивці почали застосовува­тися фабричні матеріали (шовкові і металеві нитки, гарус, бісер, блис­кітки, фабричні тканини).ііародна вишивка відзначається багатством та різноманітністю орнаменту іззр^ враженням геометричних елемен­тів, тварин і рослин, чіткою ком­позицією, гармонійним колоритом, майстерністю й тонкістю технічно­го виконання, Є близько 100 видів і різноманітних технічних прийомів вишивання (основні з них — ме­режання, вирізування, низь, гладь, хрестик тощо), нерозривно пов'я­зані з характером орнаменту. В сю­жетних вишивках використовуєть­ся художня гладь, хрестик, пор-третно-пейзажний шов. Традиційні місцеві особливості вишивки різ­них районів України відрізняються головним чином колоритом, а та­кож орнаментом, технікою вико­нання і композиційною будовою. Багатий колорит та складні геоме­тричні узори, що густо заповнюють тканини, властиві поліхромним ви­шивкам Галичини, Буковини, За­карпаття. Яскраві стильові ознаки мають вишивки Полтавщини, Ки­ївщини, Чернігівщини (рослинний орнамент червоного, чорного й си­нього кольорів, інколи в поєднан­ні із зображеннями тварин). Для Полісся характерна двокольоро­ва вишивка, виконана перетикан-ням. Волинська вишивка відзна­чається розмаїттям квітів, викона­них червоними нитками. На Поді­ллі вишивають низзю, хрестиком, лічильною гладдю складні комбіна­ції геометричних фігур, а також ши­рокий суцільний орнамент чорно­го кольору. Біле ажурне та «повне» шитво характерне для всіх областей України та АРК, особливо для Пол­тавщини. Найкращими приклада­ми вишиванки сьогодні можуть служити роботи майстринь с. Саш­ки Могилів-Подольського району. Способи їх виконання: «Зозулька» -(вишивання червоними нитками, лиш де-не-де .має, «кишу крапин-ку), «Хмара», або «Чорна хмара»,— виконання лише чорною ниткою, «Псячі ребра» — подібна до орна­менту, який у писанках і вишив­ках має назву «гребінка», «Борів-ська» — походить від назви с. Бо-рівка. А ще є «нумери» («лумери»), «шляхетська», «ніяка» (вільна імп­ровізація місцевого вишивання), «ленточка» (шита линшою), «пе­рерва» (давній вид вишивки), «ду­бовий лист> {«вйвоїшіреніша в су-чаєномувжиткузіняивки). Вишив­ка с^годні процвітає і таких селах, як: Лозове, Вишневе, Грушки, Ду­бина, Грабовець, Ромашка, Оленів-- ка, Козлів, Сугаки, Ястребне, Сокіл і Зарінок.

Кераміка — вироби з природних глин або сумішей їх з мінеральни­ми домішками, обпалені до камене-подібного стану. Термін «кераміка» охоплює багато найрізноманітні­ших виробів, від будівельної цегли до легкого прозорого посуду з фар­фору. Основними технологічними виробами кераміки є: цегла та бло­ки, гончарні вироби ^ теракота і ма­йоліка, які мають грубий пористий черепок; фаянсові вироби з тон­ким пористим черепком; фарфор та так звані кам'яні вироби, що ма­ють спечений черепок — щільний, непроникний для кислот, лугів, Та­зів та води. Температура обпалю­вання керамічних виробів, при якій відбувається фізико-хімічний про­цес перетворення пластичної маси на каменеподібне Тіло, змінюється в межах 900-Ш0°С. Процес ви­робництва кераміки в основному зводиться до обробки сировини (глини), готування маси, надання форми, сушіння, обпалюваннятаоздоблення виробу Художня кераміка відома з давніх-давен і є однією з основних галузей декоративного мистецтва. До ху­дожньої кераміки належать посуд, скульптури, облицювальні кахлі та плитки тощо.

Ранньослов'янська кераміка вже в II ст. н. е. знала гончарний круг і задимлювання черепка, що у вог­ні ставав сірим. Високого рівня роз­витку досягло виробництво керамі­ки в Київській Русі, де вже застосо­вували поливи, виробляли посуд, цеглу — «плінфу» — і «голосники», полив'яні плитки, якими вистели­ли долівки і викладали стіни хра­мів і палаців.

Традиції кераміки Київської Русі знайшли своє продовження в гон­чарстві, що розвивалося на росій­ських, українських та білоруських землях.

Починаючи з XV ст. в Росії Почали прикрашати фасади будівель кера­мічною плиткою. З XVII ст. зберег­лися імена видатних українських керамістів П. Заборського, С. Іва­нова та ін.

На території України в XV—XVIII ст. гончарство досягло особливого успі­ху в міських цехах. Крім посуду по­ширилось виробництво кахлів, ар­хітектурних плиток і вставок. У цей час гончарі засвоюють свинцеві шк ливи, які витіснили задимлювання і властиві йому витискувані прикра­си, замінивши їх кольоровим під-полив'яним розписом. Покоління майстрів створювали різні техніки підполив'яного обливаного череп­ка, які становлять групу народної кераміки. Багатовікова творчість майстрів привела до утворення чис­ленних центрів художньої кераміки, формування самобутніх шкіл деко­ративного розпису, викристалізо-вування місцевих художніх стилів. З кінця XVIII ст. поряд з народною художньою керамікою розвивається виробництво фарфору і фаянсу (по­рцеляни). Широкого визнання на­були художні вироби фарфорових заводів у селищі Баранівці Малин-ського району Житомирської об­ласті, м. Корці Рівненської облас­ті, с. Волокитиному Путивльського району Сумської області, фаянсової фабрики в с. Межигір'ї поблизу Києва. У формі й розписі цих виро­бів виявилися впливи національних традицій української народної ху­дожньої кераміки.
На сьогодні найзначнішим центром художньої кераміки в Україні є село Онішня Полтавської області. Воно розташоване на мальовничому пра­вому березі р. Ворскли (бас. Дні­пра), за 45 км на північ від Пол­тави. Це старовинний, широко ві­домий центр народної української кераміки та ткацтва. Керамічні вироби Опішні — посуд; іірашки, об­лицювальні плитки. Вони відріз­няються багатством форм та ко­льорів. Особливої декоративності виробам надає фарбовий розпис. У 1929 р. в селищі була створена артіль «Художня кераміка». Вироби Опішні неодноразово демонстру­вались на міжнародних виставках, конкурсах. Для виробів с. Оніш­ня характерно еіроравтливших

тваринного орнаменту. А от для ке­раміки сіл Бубнівка Гайсинського району Вінницької області (май­стри Яків і Яким Герасименки), Дибинці -Богуславського району Ки­ївської області, Макарового Яру Ново-Світлівського району Луган­ської області, м. Ужгорода та ін. характерним є вільний рослинний орнамент. У Косові та Кругах (Іва­но-Франківська обл.) розвиваються традиції рятованої рослинної та ге-ометризованої орнаментики з деко­ративно трактованими фігурними сценами, запровадженої майстра­ми ХІХ ст. П. Баранюком, О. Бах-метюком та^Н,>Митці Закарпаття технікою римування створили до­вершену систему рослинно-геоме-тризованого розпису, яку розвивали у 60-ті роки XX ст. М. Галас, П. Цві-лик та ін. Окремою школою є твор­чість майстрів с. Смотрича Смо-трицького району Хмельницької області — Р. Червонюка, Д. Небес­ного, К. Білоського, і які розроби­ли особливу декоративну систему асиметричних прикрас, виконану дуже поширеною технікою-флян-дрування. Неповторні композиції орнаменту в розписах мисок техні­кою фляндрування створили май­стри з с. Постав-Муки Чернухин-ського району Полтавської облас­ті, м. Коломиї Івано-Франківськох обл. тощо.



Розпис неполив'яного черепка ко­льоровими глинами — «опискою», «вохрою» та «побілом» відомий майже в усіх осередках виробни­цтва кераміки на Україні. Майстри із с. Адамівки Віньковецького райо­ну Хмельницької області — Я. Ба-цуца, О. Пиріжок — крім геоме-тризованих ввели в розпис рослин­ні та тваринні елементи. Важливою галуззю української художньої ке­раміки є іграшка та скульптура. Традиції визначних майстрів ми­нулого — П. Калачника з с. Хомут­ця Миргородського району Пол­тавської області, В. Шостопальця з м. Єоквля Львівської області, О. НочавниказОшшщ^ розвива­ють майстри сьогодення. Художні­ми виробами з фарфору (ужитковий і декоративний посуд, скульпту­ра) славляться заводи в Баранівці, Коростені, Довбиші, Василькові, Дружхівці, Слов'янську Київський _ "\ [таін.

Рута, або художнє сісте. Під виразом

«скло художнє» розуміють художні вироби зі скла. Декоративні влас­тивості скла почали використову­ватись відтоді, як люди навчились його виготовляти.

ДО Н. Є. ХУДОЖНЄ СКЛО буЛО ВІДОме в Давньому Єгипті, Сірії, Фіні­кії та Китаї (різнобарвні кедихи, чаші, намисто). В Стародавйьому Римі Видували порожнисті скляні вироби. В V ст. н. н. центр вироб­ництва художнього екла перейшов до Візантії (кольорова смальта для мозаїки). За середньовіччя і Відро­дження центром виробництва ху­дожнього скла в Західній Європі була Венеція (прикрашені емаллю та позолотою різнобарвні вироби). У XIII—XIV ст. художнє скло з'явля­ється у Франції та Німеччині (вітра­жі), а наприкінці XVI ст.—• в Іспанії та Нідерландах (Голландії). Із 70-х років XVII ст. в Англії та Чехії по­чинається вироблення художнього кришталю.

Художнє скло вироблялося і в Ки­ївській Русі (Київ, Кострома, Ря­зань). Монголо-татарська навала затримала розвиток цього вироб­ництва на багато років. Воно відро­дилося дише в XVII столітті.


На теренах України художнє скло відоме ще з Ш-ГУ століття. Май­стерні художні вироби зі скла ви­явлено під час археологічних роз­копок в с. Комаровому Кельме-нецького району Чернівецької області, у Києво-Печерській лаврі-(Х-ХІ ст.). Тут виготовляли брас­лети, посуд, намисто, смальту для мозаїк київського Софійського со­бору, Успенського собору Києво-Печерської лаври. У XII—ХНІ ст. склярство існувало на Галицько-Волинських землях, в м. Колодя-жині Житомирської області.

У ХУ-ХУІ ст. з'являються гути


(скловарні) в м. Потеличі Львів-
ської області, а в XVII ст. і на Ки-
ївщинііПолтавщині(келихи,пляшки).УXVIIIст.—напочаткуХІХ ст.— на Чернігівщині, Волині, Поділлі. У1720р. в Києві було
збудовано перший завод дзеркального скла і кришталевого посуду.
ЗXVIIIт.—початкуХГХст.українське гутне скло починають роз-
писуватиемалями,олійнимифарбами (барила, дзбанки, пляшки —
штофи,іграшки),прикрашаючиїхгрануванням, гравіруванням та по-
золотою.

У ХІХ ст. виробництво художнього скла на Україні занепало і відроди­лося лише після жовтневої револю­ції на Костянтинівському, Артемів-ському (Донецька обл), Херсон­ському, Київському, Львівському, Стрийському (Львівська обл.) за­водах. У створенні художнього скла брали участь художники Л. Митяєва, П. Аверков, А. Зельдич, Г. Го-лик, народні майстри П. Семенен-ко, М. та І. Осецькі, М. Павлов-ськийтаін.

Сьогодні в Україні діє декілька де­сятків склозаводів, створених ще у 30-60-ті роки XX ст., на яких ви­готовляють художню продукцію. Найбільш відомими є Київський за­вод художнього скла, Львівське ВО «Райдуга», цех гутного скла Львів­ської керамічно-скульптурної фа­брики, склозаводи: Романівський (Житомирська обл.), Бережанський (Тернопільська обл.), Артемівський, Костянтйнівський, Попаенянський (Донеччина), Керченський (АРК) та ін. На цих підприємствах українські майстри освоїли виробництво ху­дожнього скла та його оздоблення:

гравірування, гранування, хшіч~ не травлення, золочення, розпис прозорими фарбами тощо. Широ­ко виготовляються вироби з аква­рельно забарвленого в певний ко­лірний відтінок прозорого скла, а також з .сульфідно-цинкового скяа. По-новому декоруються пре­совані скляні та кришталеві виро­би, що виготовляються індустрі­альним способом і становлять най­більшу частину скляної художньої продукції. Чимало майстрів доско­нало володіє й хоче користувати­ся способами вільного формуван­ня виробів з розплавленої скляної маси безпосередньо біля скловар­ної нені Такий спосіб за традицією називається способом гутної оброб­ки скла, а виготовлені з його засто­суванням вироби — гутними, або гутним склом. Використовують цей спосіб як правило для виконання підкреслено декоративних, нерідко унікальних художніх виробів зі скла й кришталю.

Усю художню скляну продукцію, яка виробляється Сьогодні в Україні, з погляду пластичних особливостей та призначення можна поділити на три основні групи: побутовий по­суд, суто декоративні вироби, ви­конані переважно у формах посуду, та скульптурні твори.

Виразними рисами -новизни й ха­рактерної своєрідності позначені численні скляні та кришталеві ви­роби таких, наприклад, київських авторів, які. Зарицький, О. Гущин, Л, Митяєва. Із майстрів Львівської області можна назвати Л. Виха-рєву, Є. Мерю, О. Богуелавеько-го, ЛМіагорного, Р. Шаха. Багато зробили для підвищення художньої виразності побутового (сортового) скла такі художники, як: М. Вої-нов (Артемівський завод, Донецька обл.), В. Воронюк, Ю. Радецький (Романівський завод), Г. Паламар (Стрийський завод), І. Діордійчук (Бережанський завод), В. Яцинич (Попаснянський завод) та ін.

Уже на початку 60-х років XX ст. ви­робництво гутного скла в Україні набуло значних масштабів і стало помітним явищем-у мистецькому процесі. Одним з найбільш актив­них і талановитих майстрів-само-родків, які починали відродження техніки гутногоскланаУкраїні, ціл­ком правомірно вважається склодув П. Семененко. Його вироби, зокре­ма скляний посуд, експонувався на той час на великих художніх ви­ставках: цукерниця «Півник», гра­фин «Синій», карафка «Двоголо­вий ведмідь» та ін. Для успішного розвитку виробництва гутного скла багато зробив спадковий майстер-склодув М. Павловський.

Розквіт українського худож­нього скла, зокрема гутного, 19І0х роках був зумовленягй аядявшмо й винахідливою твсучов> диимй.ію багатьох укра­їнських: мавсавіат особливо львів­ських: О. Геру, Б. ВалькаїїЙ. Дяйе, М. Тарнав-ського. Серед ітш&вадомих іутних майстрів слід назвати К Зарицько-го, С. Голембовську, В. Затинай-ка, А. Зельдича, В. Геншке, В. По­гребного.

Окрему трупу серед художніх ви-


робів зі скла становлять скуль-
птурні твори або дрібна пласти-
ка. На Україні виготовлення скля-
них скульптур малих форм відоме
з давніх-давен. Талановитим сучас-
ним майстром скляних скульптур-
них виробів є київський художник
А. Балабін. .

Своєрідну новизну в сучасну укра­їнську скляну пластику Вніс худож­ник київського склозаводу 1. Апол-лонов. У 1964 р. він створив ори­гінальну скульптурну композицію з кришталю «Садок вишневий коло хати» за мотивами однойменного вірша Т. Г. Шевченка, якою розпо­чав свого роду серію унікальних, цілком нових для українського ху­дожнього скла скульптурно-об'єм­них декоративних творів.

Досить своєрідна пластика виго­товляється у Львові фірмою «Рай­дуга» із так званого склодроту — спеціально виготовлених скляних паличок.

Українське художнє скло сьогод­ні продовжує розвиватись і уріз­номанітнюватися. Воно є яскра­вим, своєрідним явищем худож­ньої культури незалежної України на сьогодні.



Витинанки ще зовсім недавно мож­на було бачити у вікнах майже по всіх селах Західної України. Нині їхвитіснили ткацькі вироби. Ще рані­ше перестали витинати їх для сво­локів і стін. На сьогодні їх вирізу­ють з паперу лише для поличок, та й то здебільшого з геометричним орнаментом.

Побачити витинанки можна в та­ких селах Поділля: Берізки, Бер-шадські, Баланівка, Ободівка, Дем-ківка, Кирсанівка, Жорнищі..

Колишні українські хати стояли до сотні й більше літ, отже, наприклад, десята хата не дуже-то й відрізня­лася від першої, що була на цьому обійсті. І на її наличниках, вікон­ницях, на дверях було багато зобра­жувальних елементів тисячолітньої давності. На нових дверях чи воро­тах хазяїн прибиває сьогодні випи­ляний з дошки ромб, такий же са­мий, як був у батьківській садибі, і робить нині це вже не задумую­чись над тим, що ромб той є пра­давнім символом достатку його осе­лі, його народу.

Наприклад, у с. Сашки датинали з давніх-давен майже всі; і старі, і діти. Тут є цілі родини майстрів цього мистецтва.

На витинанки сьогодні беруть пе­реважно газетний папір або подіб­ний до нього, фарбують його в чер­воний, рожевий, синій, зелений кольори. Користуються майетри і жовтою та червоною вохрою. Ко­льорові витинанки ріжуть спочат­ку з білого паперу, а потім фарбу­ють окремі деталі композиції. Пен­злі роблять з вовни, а за держальце в них — остов курячої чи гусячої пір'їни. Перед вирізанням наносять малюнок-начерк (із зворотної сто­рони, якщо це кольорова витинан-ка), який здебільшого є як основ­ний задум композиції, бОч окремі лементи зазнають значних змін — спрощуються* і носять лише най­характернішу ознаку того елемен­ту. Витинанки наклеюють на стіни й сволоки крохмальним клейсте­ром. На сволоках майстри розміщу­вали ромбовидні та квадратні (роз­міром 16 Ч 16 см) так, щоб своїми гострими краями вони торкались один одного і мали почергове за­барвлення та розмаїтість витинан­ня. Трапляються на сволоках і кру­глі витинанки.
Настійні різьблення мають здебіль­шого розміри, близькі до 40 Ч 60 ом і більше. Витинанки, що а розмі­щували у вікні, мали білий і розміри вікна. Для тинають геометричні для стін — рослинні та і них птахів, звірів, людей. Людські постаті компонують часто попар­но («Баби*, «Дівчата», «Хлопці»), а потім ці пари наквеюють рядком по всій стіні

Характерною ознакою традицій­них подільськихнастінних витина-нок є розміщення в малюнку обабіч вертикального стовбура чотирьох

тів композаща, наявність самостій­ної голівки ва стовбурі й коріння основи. Серед іс витина-нок тут"""» с робота з наклеєни­ми додаткоавввн композиційними елемШамш. Це ввтннанка-байка. У центрі а вир заїрів — лев, звер-

ху — білки й коні (можливо, ку-шскче — пташине царство, біля поживи — лисиці та , а в кутках — ведмеді.

виготовлення килимів та килимових виробів (гобе­ленів, доріжок тощо) ручни» або машинним способом. Основною сировиною в килимарстві є вовна, а також бавовняне, лляне та інше волокно. Останнім часом в кили­марстві застосовують хімічне во­локно (штучне та синтетичне), які не піддаються гайттю, пліснявін­ню та не пошкоджуються личинка­ми молі. Килимарство складаєть­ся з таких основних технологічних процесів: вибір волокнистих мате­ріалів, фарбування волокна і пря­жі, вироблення прядива, ткання та обробка килимів. Залежно від виду килимових виробів (ворсові, без-ворсові, комбіновані) визначають­ся характер і типи килимоткацькихверстатів (вертикальний або гори­зонтальний— ручне виробництво килимів; машинне — на сучасних механізованих килимоткацьких верстатах).



Український народний килим — безворсова двобічна тканина по­лотняного переплетіння, основа якої конопляна або лляна, піткан­ня — вовна, фарбована місцевими рослинними барвниками. Кили­ми поділяються на орнаментальні (рослинні, геометризовано-рослинні, геометризовані) і тематичні (гобелени). Тематичне килймагютво з'являється в Україні з 30-х років XX століття. У тематичних кили­мах, що їх килимарниці викону­ють за картинами художників, ві­дображаються важливі теми су­часності: боротьба за мир, дружбу між народами світу тощо. Кили­ми з рослинно-квітковими орна­ментами поширені на Полтавщи


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка