З неба падає ключ



Сторінка1/15
Дата конвертації06.03.2016
Розмір2.15 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15
З НЕБА ПАДАЄ КЛЮЧ

Як гарно буває у вечірні години, коли сонце зайшло і нічна темрява поволі оповиває землю. Гратися вже пізно, зате саме тоді починаються такі приємні, такі цікаві й одверті розмови, що навіть не помітної, як мине час.

Цього вечора хлопчики, як це бувало часто, зібралися у внутрішньому дворику великого жовтого будинку. їхнім улюбленим місцем був закуток, де лежала купа старого заліза, що лишилося після ремонту парового опалення. Вони сиділи в мальовничих позах на незручних трубах і тихо розмовляли. Угорі, над отвором в глибокому колодязі між будівлями, вже темніло тепле червневе небо, заливаючи будинки ніжними синюватими сутінками. Де-не-де в будинках почали освітлюватися широкі вікна, але світло їхнє ще здавалося тьмяним, тьмянішим навіть від неба, з його багатими густими відтінками. Було тихо; серед тиші лунали часом легкі шуми — десь принадно бряжчав домашній посуд, тихо гомоніло радіо, на білих завісках, мов на екрані, мигтіли якісь дивні темні постаті, час від часу долинали людські голоси. Все це, разом з надзвичайно приємним бряжчанням на кухнях, надавало цим вечірнім годинам якоїсь особливої чарівності,—- хлопчаки глибоко відчували її, хоча й не усвідомлювали цього.

Вони були приблизно одного віку — дванадцяти-тринадцятирічні, — але серед них вирізнявся своїм синім баскетбольним костюмом і високим зростом Пешо. Він здавався най-стрункішим і, може, навіть найсильнішим. Очі в нього були темні, блискучі, від тонкої постаті віяло здоров'ям і енергією. Загалом у нього був вигляд спортсмена, завдяки чому усі хлопчаки таємно заздрили йому.

— Таке скажеш! — озвався він невдоволено.— Коли хочеш знати, радянські МІГ'и найшвидкісніші в світі!

— Що швидкі — то швидкі! — охоче погодився Веселин.— Тільки я хочу створити ще швидші.

Хлопчаки посміхнулися добродушно і співчутливо. Справді, Веселин був відомий винахідник, найбільш відомий у школі. Ще кілька років тому він винайшов дзигу, яка крутилася в обидва боки. Але «винайти» такого швидкого літака, що був би швидший від радянського МІГ'а, це вже занадто. Веселин перевірив поглядом, яке враження справили його слова, і знову замислився. Це був низенький, плечистий хлопчик з круглим добродушним обличчям і стриженою головою. Зеленуваті очі його дивилися жваво й розумно.

— Уявіть собі,—почав він знову,—такий літак,— швидкий, як світло! Га, як вам здається?

Хлопці засміялися.

— Ну-у, багато хочеш!— озвався низенький, товстенький і кучерявий Бебо. — Де ти знайдеш для такого літака аеродром?

А він злітатиме просто вгору!

Гаразд, а як сідатиме?

Сідатиме просто вниз! — зареготав жвавий, моторний Чарлі.— Поки кліпнеш очима — долетить до центра землі!

Дружний сміх розлігся в притихлому дворику. Веселин зрозумів, що перебрав міру, і зніяковіло похнюпив свого кирпатого носа.

Нічого ви не розумієте!— пробурчав він невдоволено.— Все передбачено! Літак злітає повільно, як звичайний, далі швидше, швидше, швидше, а коли має сісти, знов починає летіти повільно!

А чого ж, так можливо!—погодився Пешо.— А ось я хотів би вигадати якусь... якусь отаку — найнебезпечнішу зброю!

Веселин здивовано глянув на нього.

Адже я вигадав промені!— сказав він, не поспішаючи.

Які промені?

А ті, що збивають літаки...

Ай справді!— кивнув Пешо.— Але треба ще щось вигадати.

А я вигадав й інші промені, — сказав серйозно Веселин, поглядаючи на товаришів.— Спрямовую, значить, прожектор в окоп інтервентів... Якщо на тебе натрапить хоч один промінь, одразу ж спалахнеш, як... як миша!



Хлопчаки замовкли, обмірковуючи новий винахід. Щось похмуре промайнуло в їхніх поглядах, обличчя здавалися суворими.

А як же звуться ті промені?— спитав скептично Пешо.

Косинус-гамма...

Хлопчаки з повагою подивилися на нього. Цей чортяка умів влучно охрещувати свої винаходи. Але, незважаючи на це, неприємне почуття все ж гнітило їх.

Не подобається мені твій винахід,— сказав нарешті, зітхаючи, Бебо.— Як це так — спалахнуть, як миші? Зовсім неприємно.



Веселин і сам відчував це.

Ні, я так... жартома... у мене є й інші промені... Спрямовуєш, значить, прожектор, і як тільки на тебе натрапить промінь, одразу засинаєш! Так можеш спати і двадцять годин, не прокидаючись!



Хлопчаки полегшено зітхнули.

Цікаво, правда? — підбадьорився Веселин.— Потім просто навантажуєш їх на автомашини, мов мішки...



У цю мить щось дзенькнуло об плити дворика. Хлопчики здивовано обернулися.

Що це?—озвався Чарлі.



Всі почали роздивлятися навколо. Веселий перший помітив предмет, що впав,— звичайний металевий ключ від потайного, замка, який спокійно лежав на плитах. Пешо підняв його. Напевно, хтось його упустив з горішніх поверхів— що ж інше могла б подумати людина! Хлопчак вийшов на середину дворика, підвів обличчя вгору і уважно оглянув поверхи. Де-не-де вид-нілися відчинені освітлені вікна, але в жодному з них він не помітив людини,— людського обличчя.

Еге-геей!— гукнув Пешо.



Поверхи мовчали. Пешо знизав плечима, гукнув ще раз, та відповіді знову не було.

Цікаво!— обернувся він до хлопчаків.— Упускають свої ключі і Не озиваються...

Може, не з цього будинку,— припустив Веселин.

А з якого?

З якогось сусіднього...

Дурниці плетеш!— похитав головою Пешо.— Коли б з сусіднього будинку, то він впав би в сусідньому дворику, а не в нашому.

Може, його хтось кинув...

Який дурень кидатиме свої ключі крізь вікно!



Пешо мав рацію. Дворик, де вони сиділи, належав до приватного будинку і був відгороджений від двориків сусідніх будинків високими кам'яними мурами. Три будинки утворювали велику літеру П, та все ж бокові огорожі були досить далеко, щоб ключ міг упасти від них.

А чому ж тоді ніхто не озивається?—спитав Веселин.



На це, зрозуміло, ніхто яе міг відповісти, і хлопчаки, захопившись своїми розмовами, незабаром забули дрібний випадок з ключем. Біс його знає, може, ключ непотрібний, і хтось просто вирішив позбавитися його. Тим часом зовсім стемніло, небо над хлопчаками втратило ясні відтінки. Десь в горішніх поверхах хтось бринькав на піаніно, в іншому місці надривно плакала дитина. Тільки-но хлопчаки вирішили розходитися, як перед ними виросла огрядна чоловіча постать, одягнена в літній білий костюм чоловік.

Ага!— сказав ласкаво і добродушно чоловік, — граєтесьі



Хлопчаки здивовано подивилися на незнайомого. Він був широкоплечий, огрядний, з полисілою, коротко підстриженою головою, на товстих губах його грала доброзичлива дружня усмішка, яка хтозна-чому здавалася хлопчакам не зовсім щирою.

Граємось,— відповів обережно Пешо.

І давно тут граєтесь?—уважно спитав чоловік.

Це запитання вже явно не сподобалося хлопчакам. Вони швидко глянули один на одного, потім Пешо якось насторожено відповів:

Та не дуже давно, недавно.

Так, так! —- добродушно кивнув чоловік.— Не дуже давно — однак, з годинку минуло, адже так?.

Минуло!— вже зовсім неохоче відповів Пешо.

Та-аак! А чи не знаходили ви тут ключа?
Хлопчаки знову глянули один на одного — так ось у чім річ!

Знайшли, знайшли! — майже в один го-лос відповіла компанія. — Упав з верхніх поверхів!



Пешо виразно помітив, як обличчя незнайомого чоловіка немов засяяло від полегшення.

Чудово!— вигукнув він уже зовсім невимушено.— А в кого ж ключ?

У мене,— відповів Пешо і сунув руку в кишеню.

Цілком зрозуміло, що не так вже й легко знайти якусь річ у кишені такого хлопця. Доки Пешо мовчки і зосереджено нишпорив у правій кишені, незнайомий витер лоба і поквапно заговорив:

Знаєте, у мене є дівчинка, такий самий шибеник, як ви, тільки трохи менша, зрозуміло... Вона кинула ключ у вікно... Добре, що мати бачила, інакше ми залишилися б без нього!.. Іншого не маємо, всі розгубили...

Ви живете в цьому будинку?—спитав Пешо.

В цьому,— відповів поквапно чоловік.— А ти, хлопчику, не загубив ключа?

Як же я міг загубити його, коли нікуди не ходив!—кинув Пешо і вивернув кишеню. Між Лимонадними карамельками, мотузочками, грудками крейди і алюмінієвою машинкою для загострювання олівців він зразу помітив секретний ключ.

Ось! — сказав з полегшенням Пешо. — Я пам'ятаю, що поклав його в цю кишеню!



Пешо здалося, що незнайомий швидко і якось нетерпляче смикнув ключ з його руки. Цей жест аж ніяк не пасував ні до вкрадливого голосу, ні до його дружньої усмішки. Не сказавши більше ні слова, незнайомий обернувся до них широкою спиною і швидко подався до воріт.

Чудний якийсь! — пробурчав йому вслід Веселин.— Навіть не подякував!

Такі вже вони всі, дорослі!—зауважив з сумом Бебо.— Доки ти їм потрібний, добрі, а потім...

Справді, вони такі!— похитав головою Веселин на знак найглибшого співчуття.



Тільки Пешо сердито і насуплено мовчав.

ВДОМА

Незабаром хлопці вийшли на вулицю. Тут і небо було наче яснішим, та й від ліхтарів падало яскраве світло. На тролейбусній зупинці стояла звичайна черга. Одні намагалися читати газету, інші поглядали в далечінь, сподіваючись побачити червону зірку тролейбуса. На вулиці було ще людно, дівчатка галасливо гралися на тротуарах в класи. Хлопці зневажливо глянули на них і пішли далі. В цю мить ззаду пролунав дівчачий голосок:

Пешка-а... Пошка! Пєшка... Пошка!



Пешо сердито сунув руки в кишені, але не обернувся. Це ж ганьба — щоб на нього гукали дівчатка! А голосок дзвенів далі:

Пешка, Пошка,



Твоя мати кокошка!

А твій батько когут,

Товстопузий орангут!

Це вже було занадто. Пешо обернувся, а з ним і вся його компанія. Дівчатка припинили гру і дивилися на них, весело посміхаючись.

Хто кричав?—грізно спитав Пешо.
Мовчання. Посмішка зникла з дівчачих облич.

Я питаю, хто кричав, дівчиська ви такі?

Цього разу голос його був таким недвозначно загрозливим, що одна з маленьких дівчаток одразу обізвалася:

Подивись! — і вона показала тоненьким пальчиком угору.



Пешо підвів очі. В одному з вікон середніх поверхів, спершись на підвіконня, стояла Юлія. Відчуваючи себе в безпеці, недосяжною для хлопчаків, вона, розчервонівшись, переможно дивилася на них. Юлія була одягнена в синє шовкове платтячко, її пишне біляве волоссячко вільно спадало на плечі. Однак, хоч вона була така гарненька, така тендітна, хлопчаки зараз дивилися на неї майже з ненавистю. Пешо наблизився на кілька кроків і підвів на неї очі.

Ти чого галасуєш?—суворо, проте все ще стримано запитав він.

А от хочу й галасую!

Від задирливої відповіді хлопець вмить скипів.

Ти... ти... мавпа!—ледве вимовив він.

Сам ти мавпа!



Пешо ступив крок назад. Розмова набирала небезпечного для його гідності характеру.

От як спіймаю на вулиці, я тебе навчу!— сказав він похмуро, міряючи гнівним поглядом гарненьку дівчинку.

Ага! А як мій батько тебе спіймає, знаєш, що зробить?

Що?— зневажливо поцікавився хлопчик.

Відлупцює тебе добре — ось що!

Короткі руки у твого батька, щоб ти знала!

Це у твого батька короткі руки!

Пешо спантеличено втупився очима в розгніване обличчя дівчинки.

Ти чого дражниш мене?— здивовано спитав він.— Що я тобі зробив?

Багато зробив мені!

Нічого я тобі не зробив!

А чому одного разу ти дражнив мене «буржуйкою»?

Пешо замислився. Справді, він назвав її так колись.

Дражнив тебе, тому що ти буржуйка!..
Сині гарні очі дівчинки від образи широко розкрилися, потім' враз залилися сльозами. її так боляче вразило це обвинувачення, висловлене вдруге, до того ж таким серйозним тоном, що вона відсахнулась назад, потім крізь сльози проговорила:

Скажу я твоїй учительці, от побачиш!

Гаразд! — відповів зловтішно Пешо. — Тільки почекай трохи, поки минуть канікули.

Ох, який ти поганий!— скипіла раптом Юлія.— Поганий ти, поганий ти!

Пешо хотів їй щось відповісти, але помітив постать дорослої людини, яка промайнула в глибині кімнати, і поквапно відійшов.

І все ж у нього було не весело на серці, спогад про плачучу дівчинку пригнічував його. Він повільно зійшов по сходах на третій поверх, звичним рухом дістав з кишені ключ і сунув його в отвір замка. На його здивування, ключ не обернувся. Він натиснув вдруге, ще дужче, та знову нічого не вийшло.

В чому ж річ? Чи не переплутав він поверх? Звичайно, ні—на дверях була прикріплена знайома мідна табличка з написом: «Кирило Анд-реєв». Хлопчик витяг назад ключа і уважно подивився на нього. Одного лише погляду було досить, щоб він зрозумів, що тримає в руках не свого ключа. Цей був точнісінько такий, як і його, тільки зубчики інші, і, зрозуміло, він не відмикав цих дверей. Але звідки взявся у нього цей чужий ключ?

Зненацька одна згадка майнула в його голові, і він зніяковіло почухав потилицю. Дуже просто — він переплутав свій ключ з ключем незнайомого чоловіка у дворику. Справді, так воно і сталося, інакше бути не могло.

Хлопець подзвонив, і мати відчинила йому двері. Це була низенька рухлива жінка, з такою ж білою, гладенькою шкірою, як у сина; добродушні її очі трохи здивовано спинилися на Пешо.

Як це ти так рано!— задоволено сказала ,вона.— А ключ загубив, чи що?

Ні,— відповів коротко хлопець.— Тато, повернувся?

Давно вже!..



Пешо пішов на кухню вмитися. Дивні люди ці дорослі, ніхто їм не забороняє запізнюватись, а от же не запізнюються! Батьки його вже повечеряли, і хлопець сів їсти сам. Він вечеряв, коли знадвору подзвонили і в коридорі почувся чоловічий голос, та Пешо не звернув на це уваги. За чверть години він зайшов у кімнату. Батько сидів у кріслі й читав газету. З того, що він навіть не підвів очей на нього, хлопець зрозумів, що не все гаразд.

Батько Пешо працював секретарем в одному з міністерстві. Хлопець успадкував від нього високий зріст і тверду вдачу. Батькові було близько сорока років, але він уже посивів, обличчя його завжди здавалось трохи стомленим. Пешо знав, що батько почав сивіти у в'язниці, де пробув чотири роки як політичний в'язень.

Нарешті батько відвів очі од газети і зміряв сина від голови до п'ят. Погляд його був сердитий.

Сідай!—сказав він уривисто.



Пешо сів. Розум його працював напружено — що він міг поганого вчинити? Наскільки пригадував—нічого, навіть зовсім нічого особливого. Звичайно, вчора провів у плавальному басейні дві години замість одної, але звідки батько міг знати про це? Крім цього, що ж інше? Ага, згадав — він розірвав сьогодні сорочку, зачепившись за колючий дріт на футбольному полі.

Однак і це не те — батько ніколи не звертав уваги на такі речі.

Щойно приходив до мене Юлин батько,— заговорив він суворо.



Пешо зітхнув — так ось у чім справа!

Скаржився мені на тебе! Ти називав Юлію «буржуйкою»? Правда це?

Правда,— відповів здивований Пешо.— Так вона ж і є буржуйка...

В суворих батькових очах раптом промайнула тінь усмішки.

Хто тобі дав право охрещувати людей прізвиськами?— спитав він усе ж досить похмуро.— Звідки Юлія може бути буржуйкою?

Дуже просто...

Як це дуже просто?

А так, ходить весь час в платтячках, задається... Скажеш їй два слова — і вона зараз плаче.

Знову тінь усмішки майнула в батькових очах.

Я догадуюсь, які це слова...

Нічого поганого я не говорив їй... Все лізе гратися з нами. Каже, що вона сестра-жаліб-ниця, а коли ми якось повинні були перевозити пораненого, вона не захотіла підійматися на літак...

Який літак?

Ящик для сміття,— відповів з досадою хлопець.— Піднімайся, кажу, ми повинні поспішати, люди стікають кров'ю. А вона не хоче! Боїться забруднити платтячко. Та навіщо нам така буржуйка, яка думає про свої плаття, коли люди стікають кров'ю?..

На цей раз батько уже засміявся.

Слухай, дурнику, ти вже не такий маленький! — сказав він, усміхаючись.— Гра є гра, а дівчатка є дівчатка! Вони не так фантазують, як ви... Навіщо кривдиш хорошу дівчинку?.. Я тебе знаю, ти високої думки про себе, але Юлія краща за тебе, і коли їй буде стільки років, скільки тобі, вона напевно буде розумнішою...

Ще б пак!—вигукнув Пешо, але не міг нічого більше сказати — настільки тяжкою була образа.

Так, так!— похитав головою батько.— Коли б ти був розумніший, не кривдив би дівчинки тільки за те, що вона не хотіла бруднити свого платтячка через ваші фантазії... Чому ж ти не постелив свого пальта, кавалер?

Я не кавалер!— відповів невдоволено Пешо.

А-а-а, от бачиш, ображаєшся, що називаю тебе кавалером! Настільки убогий твій розум! Я в твої роки був кавалером, та й тепер кавалер, кажучи правду!



Пешо роззявив рота — так дивно йому здалося, що його батько може бути кавалером! То тільки матусині синочки і буржуї — кавалери! Хіба ж хоч один справжній мужчина буде кавалером!

Справжній мужчина навіть не розмовляє з усякими там дівчиськами!

Ну, чого очима кліпаєш!— посміхнувся батько.— Так, так, щоб ти знав. Юлія менша за тебе, ти повинен охороняти її, як квіточку, щоб волосинка не впала з її голови... Якщо її хтось скривдить, ти повинен кинутись на нього, як орел, і коли навіть поб'ють тебе за це, я скажу тобі молодець. Не мужчина ти, а ганчірка!

Я не ганчірка,— відповів похмуро хлопець.

А може, й ганчірка!— сказав сердито батько.— Коли ставиш гру вище від найзви-чайнісінького людського обов'язку, може, ти й ганчірка. Замість того, щоб боронити Юлію від кривди і образи, ти сам несправедливо її кривдиш. Чому вона буржуйка? Тому що тримає себе в чистоті? Чи тому, що чутлива? її батько — відомий болгарський учений, одержав Димитровську премію! Ти це знаєш?

Знаю...

А знаєш, що Юлія піонерка? Пешо мовчав.

Знаєш?— повторив, батько.

Знаю...

Тим гірше для тебе...

Батько помовчав трохи, далі знов почав говорити серйозним тоном:

Завтра підеш до неї і попросиш пробачення! Зрозуміло?



Пешо почервонів, як рак. Все, що завгодно— тільки не це! Як він може настільки принизити себе, щоб просити пробачення у дівчинки! Краще б відрізали йому одну руку, ніж так принижувати.

Не хочу!— сказав він глухо.



Батько знову помовчав, глибоко замислившись.

Що ж, іди до своєї кімнати,— сказав він холодно.— Я тебе не силую, це немоє діло, але я не хочу, щоб ти забирав у мене час, поки ти такої думки...



Пешо мовчки вийшов. І хоч який був стомлений, цієї ночі він заснув аж за північ. Він відчував себе скривдженим і ображеним, його гнітили батькові слова. Щоб його назвали «ганчіркою»! Хіба ж таке можливо? Ні, він ще побачить, чи ганчірка Пешо, коли... коли він поїде в Корею! Чи, може, піти на кордон, зловити там диверсанта? Так, це краще! Тоді газети писатимуть: «Хлопчик — герой» або ж «Маленький сміливий болгарин, палкий патріот»... Ох, як прийде тоді до нього батько, як винувато подивиться на нього, як винувато скаже: «Ні, ні, Пешо, ти не ганчірка, ти справжній герой. Як я пишаюся, що ти мій син!»

А він — Пешо — стоятиме тоді перед ним блідий і гордий і нічого йому не відповість.

Хлопець витер раптом набіглу сльозу і одразу ясно уявив собі бій, в якому він захопить у полон диверсанта. Інші залягли, бояться ворухнутися, а він гордо йде вперед, не помічаючи куль, які свистять мимо його вух. Всі дивляться на нього і дивуються: «От герой, так геройї» Ці думки настільки були приємні, що Пешо почав забувати кривди, сон натиснув наповіки.

Перед тим, як заснути, Пешо сердито згадав про Юлію. Вона винувата у всьому, вона! І якщо випадкбво уб'ють його в бою, знов же вона буде винувата. Раптом він згадав біляву голівку з кучерявим волоссям, яке спадає на плечі. «Щоб волосинка не впала з її голови!» Він усміхнувся, якась зовсім несподівана ніжність залила його серце.

ЛЮДИНА В БІЛОМУ

Пешо згадав про обмінений ключ лише другого дня опівдні.' Він сунув руку в кишеню, щоб витягти звідти якусь скляну кульку, намацав ключ і відразу в голові виринув спогад. Ой, бідолашний чоловік! Адже він сказав, що це його єдиний ключ. Треба було досі вже знайти його, виправити помилку Може, всі вийшли з дому і коли повернуться — не зможуть відімкнути двері.

Але як знайти людину в білому костюмі, коли не знаєш її імені? Враз він з надзвичайною ясністю пригадав незнайомого — огрядний, круглий, з широким, трохи підпухлим обличчям, на якому не росте волосся, вкритим безліччю зморщок, наче сіткою. Пешо скривився — щось неприємне було в спогадах, але він не "міг уже зрозуміти, що саме — може, зовнішність незнайомого, може, масний погляд, може, люб'язна манера тримати себе. Спогади були настільки неприємні, що Пешо враз відчув неприязнь. Така людина не заслуговує, щоб її шукали. Підеш до неї, віддаси ключ, а вона вихопить його щ рук, навіть не подякувавши. Краще почекати, нехай він сам його шукає.

Однак, поміркувавши трохи, Пешо вирішив, що піонер не повинен так робити. Нічого, він сам пошукає його! І вірно, Пешо не знає прізвища незнайомого, але ж знає, де він живе. Коста, син швейцара, знає всіх мешканців будинку, вони легко знайдуть потрібну людину. Вирішивши так, Пешо швидко подався до великого білого будинку, в якому жив один з його найкращих друзів — син швейцара. В цей час він звичайно підмінює батька.

Але Кости не було в швейцарській, хоч двері були відчинені. В таких випадках взимку він звичайно бував у приміщенні парового опалення, де «підтримував тиск», але де він міг бути зараз? Пешо попрямував до заднього дворика, та несподівано зупинився на порозі, мало не повернувши назад. Там він мигцем побачив кокетливе, в зборочках платтячко Юлії.

Дівчинка була не сама. Коста сидів на купі цегли і кишеньковим ножиком зосереджено стругав цурку. Босі ноги його, тонкі й сухі, зігнуті мало не до підборіддя, на насупленому обличчі виразно помітна досада. Не було ніякого сумніву, що цю досаду у нього викликала Юлія, хоч вона й прикидалася, ніби нічого не помічає. Дівчинка, стоячи на одній нозі, широко розмахувала другою взад і вперед і уважно вдивлялася в сина швейцара. Обидва не помітили, що Пешо стоїть і вагається — повернутися чи підійти до них.

Сьогодні куди підете?— спитала раптом Юлія.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка