Закон України „Про курорти Визначення, склад земель рекреаційного призначення. Використання земель рекреаційного призначення. Спеціальні правові режими земель рекреаційного призначення



Скачати 147.71 Kb.
Дата конвертації08.03.2016
Розмір147.71 Kb.
Тема: Землі оздоровчого та рекреаційного призначення.
План заняття:

1.Поняття земель оздоровчого призначення.






2.Використання земель і обмеження діяльності на землях оздоровчого призначення

3. Закон України „Про курорти”

4.Визначення, склад земель рекреаційного призначення.

5. Використання земель рекреаційного призначення.

6.Спеціальні правові режими земель рекреаційного призначення.

7. Закони України „Про фізичну культуру і спорт”, „Про туризм”, „Про музеї і музейну справу”.

1. Правовий режим земель оздоровчого призначення встановлено ЗК, Законом „Про курорти” та іншими актами національного за­конодавства. Встановлено заборону використовувати ці землі для здійснення діяльності, що суперечить їх основному цільовому призначенню, негативно впливає або може вплинути на якісний стан зазначених земель, їх природні лікувальні фактори, а також на стан розташованих на них екологічно- і гуманітарно-цінних об’єктів природного, природно-антропогенного та антропогенно­го походження. Пріоритет земель оздо­ровчого призначення перед землями зі схожими правовими режи­мами хоча б у силу того, що віднесення земель до категорії оздоровчих припускає обов’язкову наявність у них ціннісних власти­востей інших категорій земель (рекреаційний потенціал тощо). З другого боку, лікувальні властивості цих земель мають природне походження і, як правило, не можуть бути створені (відтворені) штучним шляхом.

Згідно зі ст. 47 ЗК до земель оздоровчого призначення належать землі, що мають природні лікувальні властивості, які використову­ються або можуть використовуватися для профілактики захворю­вань і лікування людей. Це, зокрема, курорти, лікувально-оздоровчі місцевості та інші подібні території. Причому треба зазначити, що лікувальні властивості мають, як правило, не самі землі, а розташо­вані на них інші лікувальні ресурси (мінеральні й термальні води, лікувальні грязі й озокерит, ропа лиманів і озер, морська вода, при­родні об'єкти та комплекси зі сприятливими для лікування кліма­тичними умовами, придатні для використання з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань).





Під курортом розуміється освоєна природна територія на землях оздоровчого призначення, яка має природні лікувальні ресурси, необхідні для їх експлуатації будівлі й споруди з об'єктами інфра­структури, використовується з метою лікування, медичної ре­абілітації, профілактики захворювань та для рекреації і підлягає особливій охороні (ст. 1 Закону „Про курорти”).

Залежно від характеру природних лікувальних ресурсів курорти України поділяються на курорти державного та місцевого значення.

Відповідно до ст. 4 Закону „Про курорти” до курортів держав­ного значення належать природні території, які мають особливо цінні та унікальні природні лікувальні ресурси і використовуються з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворю­вань (особливо цінними та унікальними є лікувальні ресурси, що рідко (не часто) зустрічаються на території України, мають обме­жене поширення або невеликі запаси в родовищах і є особливо сприятливими та ефективними для використання з метою лікуван­ня, медичної реабілітації та профілактики захворювань).

До курортів місцевого значення відносять території, які мають загальнопоширені природні лікувальні ресурси і використовуються з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворю­вань (загальнопоширеними є лікувальні ресурси, що зустрічаються в різних регіонах України, мають значні запаси й придатні для ви­користання з метою лікування, медичної реабілітації та профілак­тики захворювань).



Під лікувально-оздоровчою місцевістю розуміється територія, яка має мінеральні й термальні води, лікувальні грязі, озокерит, ропу лиманів і озер, кліматичні та інші природні умови, сприятливі для лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань. У таких місцевостях забороняється діяльність, що суперечить їх цільовому призначенню або може негативно вплинути на природні лікувальні властивості земель. Згідно зі ст. 48 ЗК на територіях лікувально-оздоровчих місцевостей встановлюються округи і зони санітарної (гірничо-санітарної) охорони. У межах кожного такого округу забороняються передача земельних ділянок у власність і на­дання їх у користування підприємствам, установам, організаціям і громадянам для діяльності, несумісної з охороною лікувальних вла­стивостей природних ресурсів і відпочинком населення.

2. У законодавстві закріплені певні особливості, що відрізняють порядок надання, вилучення і зміни цільового призначення земель оздоровчого призначення від порядку надання, вилучення і зміни цільового призначення земель інших категорій. Землі оздоровчого призначення, що знаходяться у комунальній власності, надаються і вилучаються, а їх цільове призначення змінюється рішенням відповідної ради. А землі оздоровчого призначення, які знаходять­ся у державній власності: в межах сіл, селищ, міст районного зна­чення, надаються і вилучаються, а їх цільове призначення змінюється рішенням відповідної районної державної адмініс­трації; у межах міст Києва і Севастополя — відповідно рішенням Київської або Севастопольської міської державної адміністрації; у межах міст обласного значення — рішенням відповідної обласної державної адміністрації; у межах міст республіканського (Автоном­ної Республіки Крим) значення — рішенням Ради міністрів АРК; за межами населених пунктів — рішенням Кабінету Міністрів Ук­раїни. Проекти відведення земель, що розробляються у зв'язку з наданням, вилученням або зміною цільового призначення земель­них ділянок оздоровчого призначення, до їх затвердження мають піддаватись державній землевпорядній експертизі безпосередньо у Держкомземі.

Більш високий владний рівень розпорядницьких дій щодо зе­мельних ділянок оздоровчого призначення — це не єдина особ­ливість їх більш суворого (консервативного) правового режиму. У законодавстві містяться й положення, які обмежують участь даних земель (навіть у межах їх основного цільового призначення) у цивільному обігу. Зокрема, відповідно до статей 83 і 84 ЗК не мо­жуть передаватися з державної та комунальної власності у приват­ну власність, якщо інше не передбачено законом, землі під об’єкта­ми оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздо­ровчу, наукову, естетичну й історико-культурну цінність.

Уразливим місцем правового режиму земель оздоровчого при­значення є його прив’язка до правового режиму лікувально-оздо­ровчих об'єктів, які знаходяться на них. Правовий статус останніх досить динамічний, що дозволяє, змінивши спеціалізацію, підпо­рядкованість, форму власності та інші параметри цих об'єктів, одержати можливість обходити консервативні "кути" правового ре­жиму відповідної категорії земель.

3. Цей Закон визначає правові, організаційні, економічні та соціальні засади розвитку курортів в Україні та спрямований на забезпечення використання з метою лікування і оздоровлення людей природних лікувальних ресурсів, природних територій курортів, які є надбанням народу України, та їх охорони.

Законодавство про курорти базується на положеннях Конституції України (254к/96-ВР) і складається з цього Закону та інших нормативно-правових актів.

Завданням законодавства про курорти є регулювання суспільних відносин у сфері організації і розвитку курортів, виявлення та обліку природних лікувальних ресурсів, забезпечення їх раціонального видобутку, використання і охорони з метою створення сприятливих умов для лікування, профілактики захворювань та відпочинку людей.

Державна політика України у сфері курортної справи визначається Верховною Радою України і будується на принципах:

законодавчого визначення умов і порядку організації діяльності курортів;

забезпечення доступності санаторно-курортного лікування для всіх громадян, в першу чергу для інвалідів, ветеранів війни та праці, учасників бойових дій, громадян, які постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, дітей, жінок репродуктивного віку, які страждають на гінекологічні захворювання, хворих на туберкульоз та хворих з травмами і захворюваннями спинного мозку та хребта;

врахування попиту населення на конкретні види санаторно-курортних послуг при розробці та затвердженні загальнодержавних і місцевих програм розвитку курортів;

економного та раціонального використання природних лікувальних ресурсів і забезпечення їх належної охорони;

сприяння перетворенню санаторно-курортного комплексу України у високорентабельну та конкурентоспроможну галузь економіки.
4. Рекреація у перекладі з латині означає „відновлення”, „відтво­рення”. У науковому обігу це слово значно звузило свою первісну семантику і тепер вживається як синонім відпочинку, відновлення життєвих сил і працездатності людини, забезпечення її оздоровчих, пізнавальних, культурно-розважальних потреб. Відповідно до ст. 50 ЗК землі рекреаційного призначення це землі, використовувані для організації відпочинку населення, туризму і проведення спортив­них заходів.

Україна має величезний рекреаційний потенціал: загальна площа її природних рекреаційних ландшафтів становить 9,4 млн. гектарів (15,5% території країни), а їх одночасна рекреаційна ємність — май­же 50 млн чоловік. Водночас площа земель рекреаційного призна­чення складає лише близько 100 тис. гектарів. У нашій державі на­раховується 397 музеїв державної і комунальної форм власності, з яких 348 знаходяться у підпорядкуванні Мінкультури України. По­над 4,5 тис. рекреаційних закладів загальною ємністю 620 тис. місць повинні сприяти розвитку рекреаційної, у тому числі туристичної, діяльності. Територією України протікають більш як 70 тис. річок. Нараховується понад 3 тис. природних озер і 22 тис. штучних во­дойм. Теплі Чорне й Азовське моря, унікальні гірські комплекси Карпат і Криму, лісові масиви Полісся, сприятливий клімат — усе це створює передумови для розвитку рекреаційної діяльності.

Склад земель рекреаційного призначення визначено у ст. 51 ЗК. Відповідно до неї до цих земель належать: земельні ділянки зеле­них зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, на­вчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, зе­мельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіо­натів, об’єктів фізичної культури й спорту, туристичних баз, кем­пінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоров­чих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об’єк­тів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об’єктів стаціонарної рекреації. Необхідно звернути увагу на те, що у цій статті не наводиться вичерпного пе­реліку земель рекреаційного призначення. До них можуть належа­ти й інші землі, а саме: землі, що використовуються для здійснен­ня туристичних походів і подорожей, відпочинку населення, про­ведення спортивних заходів, огляду мальовничих ландшафтів та історичних пам’яток, проведення спостережень за сезонними яви­щами у природі, для стаціонарного розміщення ігрових й розважальних центрів, тощо. Іншими словами, до складу земель рекре­аційного призначення входять землі, на яких розташовані окульту­рені природні чи штучно створені об’єкти, призначені для відпо­чинку населення, а також здійснення спортивної та туристичної діяльності. Визначення зазначених об'єктів як рекреаційних здійснюється за матеріалами ініціаторів створення останніх під час передачі їм земельних ділянок.

Згідно зі ст. 51 ЗК землі рекреаційного призначення можна поділити на три групи: 1) земельні ділянки, на яких розташовані природні рекреаційні ресурси (зелені зони і зелені насадження міст та інших населених пунктів, навчально-туристські й екологічні стежки, мальовничі місця, що є об'єктами туризму, тощо); 2) землі, на яких розташовані штучно створені рекреаційні ресурси (будин­ки рибалок і мисливців тощо); 3) комплексні земельні ділянки, де розташовані як природні, так і штучні рекреаційні ресурси (дачі, туристичні бази, табори тощо). Ця класифікація визначає правовий режим зазначених земель.


5. Згідно ст. 63 Закону України „Про охорону навколишнього природного середовища”, відповідно до якої рекреаційними зонами є ділянки суші та водного простору, призначені для організованого масового відпочинку населення і ту­ризму, а правовий режим цих зон визначається органами місцево­го самоврядування. Оскільки землі рекреаційного призначення згідно з визначенням ст. 50 ЗК відповідають зазначеним вимогам, треба визнати, що на всі землі рекреаційного призначення поширюється правовий режим рекреаційних зон, встановлений екологічним законодавством.

Законодавство про рекреаційну діяльність дає підстави для виділення загального і спеціальних правових режимів земель рекреаційного призначення. Загальний правовий режим рекреаційного призначення — це правовий режим, загальний для всіх земель зазначеної категорії, незалежно від того, які рекреаційні ресурси на них роз­ташовані. Спеціальні правові режими — це правові режими окремих, і видів земель рекреаційного призначення, які відзначаються специфікою і правового регулювання.

Загальний правовий режим земель рекреаційного призначення не обов'язково передбачає їх безперервне використання для рекре­аційних цілей. Проте повинна бути забезпечена можливість такого і використання. Вона досягається або завдяки наявності на зазначених землях природних об'єктів і комплексів, що роблять їх придатними для організації відпочинку населення, або шляхом створення і відповідних штучних об'єктів. Лише землі, придатні для організації відпочинку населення, можуть бути віднесені до категорії земель рекреаційного призначення. На радіоактивне забруднених землях законодавство України забороняє створювати рекреаційні зони. Ге­неральна схема планування території України, затверджена Законом України від 7 лютого 2002 р., передбачає переважне використання земель, на яких розташовані цінні рекреаційні ресурси, для рекреаційних цілей, а також збільшення загальної площі земель ре­креаційного призначення.

Відповідно до ст. 162 ЗК землі рекреаційного призначення підлягають особливій охороні. Оскільки вони є складовою частиною національної екологічної мережі України, на них поши­рюється правовий режим, передбачений для її територій. Особли­вий правовий режим планується встановити для земель рекре­аційного призначення прибережних зон Чорного й Азовського морів. Так, згідно з Загальнодержавною програмою охорони і від­творення довкілля Азовського і Чорного морів у цих зонах перед­бачається розширення територій земель рекреаційного призна­чення, створення кадастру природних рекреаційних ресурсів морського узбережжя, визначення нормативів рекреаційного на­вантаження на зони, а також розвиток екологічного (зеленого) ту­ризму.

Землі рекреаційного призначення можуть використовуватися як для довгострокового, так і для короткострокового відпочинку насе­лення. Короткостроковий відпочинок організовується, як правило, на землях, що не мають спеціально створених умов для довгостро­кового відпочинку. Це легкодоступні окультурені природні рекре­аційні ресурси: зелені зони, парки і лісопарки, мальовничі ланд­шафти тощо. На землях, призначених для довгострокового відпо­чинку, як правило, розміщуються різні соціально-культурні, тури­стичні, спортивно-оздоровчі й інші рекреаційні установи, у яких забезпечені умови для тривалого проживання відпочивальників. створюється правовий режим рекреаційних зон, встановлений екологічним законодавством.

6. Щодо розмежування правових режимів земель рекреаційного й історико-культурного призначення, то на підставі аналізу законо­давства треба зазначити, що якщо той або інший об’єкт віднесено до об’єктів культурної спадщини і включено до державного реєстру згідно з Законом України від 8 червня 2000 р. „Про охорону куль­турної спадщини”, землі, на яких він розташований, підлягають переведенню у категорію земель історико-культурного призначен­ня відповідно до ст. 34 зазначеного Закону. Отже, незважаючи на те, що історико-культурні об’єкти у багатьох випадках є об’єктами туризму і рекреації, землі, на яких вони розташовані, мають особ­ливий правовий режим, що передбачає охорону зазначених об’єктів.

Законодавство також породжує проблему розмежування зе­мель рекреаційного призначення і земель житлової та громадсь­кої забудови. Адже за новим ЗК дачні ділянки належать до земель рекреаційного призначення, тоді як згідно зі ст. 67 ЗК 1992 р. во­ни належали до земель населених пунктів (ще й нині не всі з них переведені у категорію земель рекреаційного призначення). Про­те за сучасних умов дачні ділянки мають бути переведені саме у категорію земель рекреаційного призначення. Це випливає з по­ложень ст. 51 чинного ЗК. Крім того, треба мати на увазі, що землі рекреаційних зон у межах населених пунктів відповідно до чинного законодавства належать до земель рекреаційного при­значення (крім рекреаційних зон природно-заповідного, лісово­го та водного фонду), а не до земель житлової та громадської за­будови.

Цікавою видається і проблема розмежування правових режимів земель рекреаційного призначення і земель лісового та водного фонду, які згідно з законодавством також можуть використовува­тися з рекреаційною метою. Так, відповідно до ст. 85 Водного ко­дексу України земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів можуть надаватися юридичним і фізичним особам у тимчасове користування для ре­креаційних, спортивних і туристичних цілей. А ст. 64 цього Кодек­су передбачає використання водних об’єктів для рекреаційних цілей. Однак при наданні ділянок прибережних та інших захисних смуг у тимчасове користування для рекреаційних цілей збе­рігається їх цільове призначення як земель водного фонду. Що ж до постійного використання водних об’єктів для рекреаційних цілей, то треба зазначити, що аналіз співвідношення правового ре­жиму земель рекреаційного призначення і земель водного фонду свідчить про те, що правовий режим земель останнього не допус­кає будівництва об’єктів рекреаційного призначення. Тому вико­ристання водних об’єктів для рекреаційних цілей чи розміщення тимчасових рекреаційних будівель і споруд не означає зміни цільо­вого призначення земель водного фонду. Таким чином, незважа­ючи на те, що рекреаційні зони можуть бути створені й на землях водного фонду, це не повинно вести до зміни цільового призна­чення останніх, а отже, й до їх переведення у категорію земель ре­креаційного призначення.

Якщо вести мову про співвідношення земель рекреаційного призначення і земель лісового фонду, то треба зазначити, що Лісо­вий кодекс (ст. 9) передбачає використання земель останнього для рекреаційних цілей. Більше того, ст. З цього Кодексу рекреаційна функція лісу визнається однією з переважних. Водночас згідно зі ст. 51 ЗК ліси зелених зон і населених пунктів розташовані на зем­лях рекреаційного призначення. Отже, усі ліси, крім лісів зелених зон, населених пунктів, природно-заповідного фонду й тих, що є об'єктами культурної спадщини, розташовані на землях лісового фонду, а ліси зелених зон та населених пунктів — на землях рек­реаційного призначення.
7. Згідно Закону України „Про фізичну культуру і спорт” забезпечення умов для фізкультурно-оздоровчої діяльності за місцем проживання та відпочинку громадян покладається на місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування і здійснюється за рахунок коштів відповідних бюджетів. З цією метою місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування можуть створювати центри фізичного здоров’я населення, організовувати будівництво спортивних споруд та співпрацювати з відповідними громадськими організаціями фізкультурно-спортивної спрямованості та іншими закладами фізичної культури і спорту.

Власники санаторно-курортних закладів, закладів відпочинку та об’єктів туристичної інфраструктури, зокрема туристичних баз, створюють умови для здійснення фізкультурно-оздоровчої діяльності та фізкультурно-спортивної реабілітації.

Закон України „Про туризм” визначає загальні правові, організаційні та соціально-економічні засади реалізації державної політики України в галузі туризму та спрямований на забезпечення закріплених Конституцією України (254к/96-ВР) прав громадян на відпочинок, свободу пересування, охорону здоров’я, на безпечне для життя і здоров’я довкілля, задоволення духовних потреб та інших прав при здійсненні туристичних подорожей. Він встановлює засади раціонального використання туристичних ресурсів та регулює відносини, пов’язані з організацією і здійсненням туризму на території України.

Закон України Закон регулює суспільні відносини у сфері музейної справи, визначає правові, економічні, соціальні засади створення і діяльності музеїв України та особливості наукового формування, вивчення, обліку, зберігання, охорони і використання Музейного фонду України, його правовий статус.



Цей Закон „Про музеї та музейну справу” поширюється на всі види музеїв та заповідників у частині їх музеєфікації, а також обліку, зберігання та використання, охорони, консервації, реставрації музейних предметів, музейних колекцій та предметів музейного значення.


На головну
презентація
Заняття №23


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка