Збірка тез доповідей



Сторінка15/38
Дата конвертації09.03.2016
Розмір6.98 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   38

Для ефективного функціонування фондового ринку України та підвищення інвестиційної привабливості цінних паперів необхідно здійснити такі заходи:


  • створити сприятливі передумови для підвищення платоспроможного попиту на українські цінні папери, з боку внутрішніх інвесторів, насамперед, домогосподарств, спростивши процедури виходу на ринок та запропонувавши інвестиційно привабливі фінансові інструменти та гарантії захисту інвестицій;
  • інституційно зміцнити організований ринок цінних паперів України шляхом розвитку об’єктів його інфраструктури та застосування сучасних технологій обслуговування торгівельних операцій, використання можливостей Інтернету, новітніх інформаційних технологій та сучасного програмного забезпечення;


  • підвищити капіталізацію та ліквідність ринків емісійних цінних паперів, насамперед, акцій та облігацій, зокрема, урядових;

  • запровадити зручні та маловитратні механізми доступу фізичних осіб на ринки державних цінних паперів;

  • створити законодавчі передумови для розвитку ринків похідних цінних паперів і строкових контрактів та їх широкого використання для прогнозування цін і хеджування фінансових ризиків, зокрема, у сфері торгівлі енергетичними та товарно-сировинними ресурсами;

  • запровадити законодавчий механізм захисту прав міноритарних акціонерів і прав інвесторів при злиттях та поглинаннях компаній;

  • удосконалити порядок випуску іпотечних облігацій та обігу заставних;

  • забезпечити ефективну систему захисту законних інтересів інвесторів шляхом підвищення інформаційної прозорості ринку, гарантованого виконання укладених угод, удосконалення обліку прав власності щодо цінних паперів та запровадженні компенсаційних механізмів відповідно до вимог законодавства ЄС.

Література

  1. Кубах Т.Г. Сучасні тенденції розвитку ринку цінних паперів України/ Т.Г. Кубах // Економіка та підприємництво. - 2009. - № 6 - С. 111-114.

  2. Чернишук В.Р., Данькевич А.П. Розвиток ринку цінних паперів: проблеми й перспективи/ В.Р. Чернишук, А.П. Данькевич // Фінанси України. - 2008. - № 8 - С. 97-104.

  3. Фінансові ресурси світу та механізм їх перерозподілу [Електронний ресурс] / Світовий фінансовий ринок та його структура // Фінансові інвестиції, валютні ринки, міжнародні фінанси. Режим доступу:

УДК 316.422(477)


Іванищева А.В., старший викладач кафедри економіки та управління

Потапенко В.О.

Одеський національний університет ім. І.І.Мечникова

vse_o4en_prosto@mail.ru


ІННОВАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ В ТУРИСТИЧНІЙ ГАЛУЗІ В УКРАЇНІ
Інноваційна діяльність у сфері туризму націлена на створення нового або зміну існуючого продукту, на вдосконалення транспортних, готельних та інших послуг, освоєння нових ринків, впровадження передових інформаційних і телекомунікаційних технологій і сучасних форм організаційно-управлінської діяльності.

Багато проблем сфери курортів і туризму визначається системною кризою політики і економіки України. Є надія, що зараз країну чекає цілісне оздоровлення економіки і підйом життєвого рівня.

Україна з її величезними природними багатствами і вигідним географічним розташуванням має сприятливі умови для розвитку туризму.

Сільський зелений туризм в Україні - інноваційний метод диверсифікації шляхів підвищення рівня життя та доходів сільського населення. Сільський туризм не має шкідливого впливу на оточуюче природне і культурне середовище і робить істотний внесок у регіональний розвиток. Він дозволяє використовувати існуючий житловий фонд і не вимагає значних інвестиційних витрат.

Відпочинок у селі – це необхідність замінювати забруднене міське середовище, динамічний і напружений ритм життя в містах на спокій і тишу серед чистого природного середовища. Він дає людині можливість звернутися до витоків народу, до природного середовища і культурної спадщини, дозволяє задовольнити безліч специфічних захоплень. Особливо характерна для сільського туризму участь у сільськогосподарських роботах – овочівництві, бджільництві, збиранні винограду, фруктів, трав та грибів. Завжди цікавим для гостей є знайомство з місцевою кухнею.

Головна мета сільського туризму – це новий агротуристичний продукт, який виходить за рамки традиційного уявлення про туристичну пропозицію України, і неодмінно враховує природну, історико-культурну специфіку регіонів. З одного боку - сільський туризм – це надання послуг для відпочинку у сільській місцевості, пов‘язаного з їх перебуванням у будинку сільського господаря й використанням ресурсів місцевості, з іншого – дієвий інструмент стабільного соціально-економічного розвитку села.

Ще однією інноваційною галуззю туризму, що відроджується нині, є залізничний туризм. Він має все для того, щоб стати популярним серед туристів, що відвідують Україну. Як туристичний транспорт Укрзалізніця пропонує рейкові автобуси. Екскурсійними пам'ятками можуть бути залізничні об'єкти, такі, як старовинні і сучасні вокзали і станції, з цікавою архітектурою, музеї, мости і тунелі.

Переваги такого туризму полягають, в першу чергу, в комфорті. Рейкові автобуси польського виробництва, на яких їздять туристи, мають м'які сидіння, кондиціонери, вакуумний туалет.

По Україні курсує поїзд «Джерело», який здійснив туристичні поїздки в рамках святкування 300-ліття Полтавської битви. Серед замовлень на цей рік – залізничні тури з виїздом до Росії, Білорусі, країн Балтії і навіть Монголії. Поїзди формуються по заявках, які поступають від туристичних операторів, географію яких вибирає сам замовник (найчастіше це Карпати і Крим). Лише по Києву «Укрзалізниця» працює з більше ніж 100 туроператорами.

Також дає великі надії подієвий туризм, що є достатньо новим видом туризму в Україні.

Приводом для такого туру можуть стати спортивні змагання, ярмарки, виставки, концерти, карнавали. Подія служить головною причиною подорожі, але вона обов'язково насищена цікавими екскурсіями. Такий туризм є порівняно молодим сегментом українського туристичного ринку — компанії почали пропонувати послуги з організації подієвих поїздок лише 5 років тому.

Найпопулярніші внутрішні заходи в Україні для подієвого туризму є Юморіна в Одесі, Джазовий фестиваль в Криму, Таврійські ігри в Новій Каховці, етнофестіваль «Шешори», Сорочинський ярмарок, Казантіп, Дні міст України (День Києва, Одеси, Львова та інші), Столичне Автошоу, футбольні ігри української збірної і клубів, Ліга Чемпіонів, Кубок УЄФА, ралі, концерти зарубіжних та українських зірок, а також різноманітні виставки.

Кількість організованих подієвих туристів щорік зростає в середньому на 10-15%. На даний момент невелику кількість подієвих туристів туроператори заповнюють співпрацею з корпоративними клієнтами.

Інновації у сфері туризму інколи виникають абсолютно несподівано під впливом подій в суспільстві. Тому вивчення інноваційних процесів, причин появи новин, розробка методів їх впровадження представляє значний і практичний науковий інтерес. Також важлива роль держави в розвитку інновацій у сфері туризму, а розробка і реалізація механізмів державної підтримки даних напрямів актуальна.

Література:


  1. Васильєв В.П. Туризм сільський зелений, №4, 2007 р.

  2. Матеріали семінару Всесвітньої Туристичної Організації (ВТО) «Сільський туризм: рекомендації щодо розвитку»// Туризм сільський зелений, 2007 р.

  3. Новіков В.С. Інновації в туризмі: навчальний посібник для студ. вищ. навчаль. закладів - М.: Видавничий центр «Академія», 2007. - 208 с.;

  4. Рутинський М.Й., Зінько Ю.В. Сільський туризм: Навчальний посібник. – К.: Знання, 2006. – 271 с.

УДК 330.322.011



Клемпарська М.М., аспірант

ВНЗ Укоопспілки “Полтавський університет економіки і торгівлі”



miroslavalady@rambler.ru

ЧИННИКИ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ПРИВАБЛИВОСТІ ПІДПРИЄМСТВ РЕКРЕАЦІЙНОГО РЕГІОНУ
Інвестиції – один з найбільш важливих і дефіцитних ресурсів економіки регіону, використання якого дозволяє вдосконалити якість послуг підприємств рекреаційного комплексу, підвищити конкурентоздатність, створити додаткові робочі місця, що у кінцевому підсумку сприяє зростанню рівня та якості життя населення регіону. У літературі є кілька визначень поняття “інвестиційна привабливість” [1, 2]. Інвестиційна привабливість – це поєднання умов, засобів, можливостей, які обумовлюють платоспроможний інвестиційний попит у підприємство, галузь, регіон, країну за певний період часу. Інвестиційна привабливість підприємств рекреаційного регіону складається з інвестиційного потенціалу та низки інвестиційних ризиків. Інвестиційний потенціал характеризує набір наступних чинників: економічні, культурно-соціальні, політичні, правові, екологічні, географічні [3, 4, 5, 6]. Ризик визначає можливість втрати прибутку від інвестицій, обґрунтовує причини, чому не доцільно вкладати кошти у рекреаційний комплекс регіону. Разом з тим, в українській економічній літературі відсутній єдиний підхід до визначення і систематизації чинників інвестиційної привабливості та з’ясування їх ролі в активізації процесів інвестування. Під чинниками інвестиційної привабливості підприємств рекреаційного регіону вчені розуміють “процеси, явища, дії, переважно об’єктивного характеру, які впливають на інвестиційну привабливість і визначають його територіальні особливості” [5]. Ми пропонуємо розглядати чинники інвестиційного потенціалу та інвестиційні ризики окремо, тому що рівень привабливості при аналізі чинників інвестиційного потенціалу визначається на короткостроковий період, а рівень ризику – на середньо – або довгостроковий період у майбутньому. До чинників інвестиційного потенціалу підприємств рекреаційного регіону віднесемо наступні:

  1. Географічне розташування та природно-ресурсний потенціал.

  2. Економічну ситуацію у регіоні.

  3. Політичні та правові аспекти, їх прояв у регіоні.

  4. Науково-технічний потенціал регіону.

  5. Інфраструктурний потенціал регіону, тенденції його зміни.

  6. Соціально-культурні аспекти та історичні традиції регіону.

  7. Екологічні особливості регіону.

Оцінку наведених чинників інвестиційного потенціалу, які можливо визначити за даними офіційної статистики, пропонуємо виділити у першу групу. Чинники, яки не можливо визначити за даними статистики, пропонуємо оцінити за методом експертної оцінки та виділити у другу групу.

До першої групи віднесемо економічні (темпи інфляції, показники стану господарювання галузі: обсяги наданих послуг, рівень рентабельності, сума прибутку або збитку), науково-технічні (кількість фахівців, що виконують науково – технічні роботи, об’єму наукових і науково – технічних робіт), рівень розвитку інфраструктури рекреаційного регіону (обсяг використання електроенергії, газу і води, кількість аквапарків, музеїв, театрів тощо), соціально-культурні (трудовий потенціал, кваліфікаційний рівень трудових ресурсів, вартість робочої сили), рівень екологічного забруднення (викиди забруднюючих речовин у навколишнє середовище) та природно-ресурсні (економічної оцінки мінеральних, земельних, лісових, рекреаційних ресурсів) чинники інвестиційного потенціалу підприємств рекреаційного регіону. До другої групи віднесемо чинники інвестиційного потенціалу підприємств рекреаційного регіону, які неможливо визначити за статистичними даними, а саме політичні та правові чинники, які характеризуються особливостями законодавства, що стосується інвестування, ступеня його стабільності, загальної політичної ситуації, режиму іноземного інвестування, наявності вільних економічних зон.

На ефективність інвестування негативно впливає низка ризиків. Підприємства рекреаційного комплексу схильні до впливу комерційних (зростаюча конкуренція з боку інших курортно-санаторних закладів), ресурсних (підвищення цін на газ, воду, продукти харчування), технічних (постачання неякісного устаткування) та політичних (зміна курсу економічних реформ, зміна чинного законодавства або системи оподаткування) ризиків [6]. Проведений аналіз дає підстави стверджувати, що використання на практиці різних методик оцінки інвестиційного клімату регіонів та професійне подання результатів такої оцінки у формі, зрозумілій для потенційних інвесторів – це шлях до збільшення інвестицій у рекреаційний комплекс АР Крим.

Література


  1. Про затвердження Методики інтегральної оцінки інвестиційної привабливості підприємств і організацій: Наказ Агентства з питань запобігання банкрутству підприємств і організацій / Офіційний Вісник України. – 1998. - № 13. –С. 513.

  2. Бережна І. В. Національні пріоритети та регіональні детермінанти соціально-економічного зростання (на матеріалах АР Крим) / І. В. Бережна – К.: Національна Академія Наук України. Інститут регіональних досліджень, 2004. - С. 640.

  3. Пересада А.А. Інвестиційний процес в Україні / А.А. Пересада. - К.: Лібра, 1998. – 292 с.

  4. Майорова Т.В. Інвестиційна діяльність: Навчальний посібник / Т.В. Майорова. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 376 с.

  5. Бутко Н. Современная проблематика оценки инвестиционной привлекательности региона / Н. Бутко, С. Зеленский, Е. Акименко // Экономика Украины. – 2005. - № 11.- С. 30 - 37.

  6. Ванькович Д. Інвестиційний клімат в Україні та шляхи його поліпшення: економіко – правовий аспект / Д. Ванькович, Н. Демчишак // Економіст. – 2007. - № 4. - С.80.

УДК 331.522.4



Коваль Н.О., асистент

Вінницький національний технічний університет



nokoval@ukr.net

ПРОБЛЕМИ БЕЗПЕРЕРВНОЇ ПІДГОТОВКИ КАДРІВ В УМОВАХ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМТВ РЕГІОНУ
Система професійної підготовки робітничих кадрів безпосередньо на виробництві, зокрема система підвищення кваліфікації, упродовж останніх 10–15 років руйнувалася. Якщо на початку 90-х років щороку в Україні, підвищували свою кваліфікацію в середньому близько 3 млн. осіб, то в останні роки – лише близько 1 млн. працюючих, при цьому підвищення кваліфікації проходить в середньому один раз в 13-15 років. Тоді як у країнах ЄС аналогічний показник становить близько п'яти років, в Японії – від 1 до 1,5 року, в Росії – 7,8 року.

Розвиток системи вітчизняної професійної підготовки робітничих кадрів, безпосередньо пов'язаний з обслуговуванням виробничої сфери, передбачає, в першу чергу, вдосконалення існуючої системи підготовки робітників з метою наближення якісних параметрів їх підготовленості до потреб сучасного виробництва. В умовах праценадлишкової планово-централізованої економіки, що характеризувалась екстенсивним розвитком, неефективною структурою виробництва, повільними темпами його технологічного оновлення та модернізації, низькою продуктивністю праці, система професійної підготовки була зорієнтована на підготовку робітників, якість робочої сили та професійно-кваліфікаційний рівень яких відповідає виконанню жорстко уніфікованих вітчизняних операцій. Низький рівень фондоозброєності вітчизняних підприємств, неефективність систем організації праці, що на них застосовувалися, потребували значних обсягів робочої сили для забезпечення неперервності процесів виробництва[1].

На сьогоднішній день за офіційними даними [2] в Україні, відбувається падіння престижності трудової діяльності та існує відтік професійних кадрів з промислових підприємств, тільки 5% працівників, які працюють на підприємствах, мають вищу кваліфікацію, тоді як в США їх частка складає 43%, а в Німеччині - 34%.

За прогнозом Організації роботодавців України до 2015 року потреба в робітничих кадрах на вітчизняних підприємствах буде забезпечена лише на 45% [3].

Ситуація ускладнюється тим, що професійна підготовка кадрів на виробництві не має системного характеру. Проведене Науково-дослідним інститутом праці і зайнятості населення України, у 2009 році анкетне обстеження промислових підприємств усіх типів і форм власності свідчить, що із загальної кількості обстежених підприємства 23% взагалі не здійснювали професійну підготовку кадрів. І якщо на великих підприємствах ситуація більш-менш під контролем, то особливе занепокоєння викликають малі та середні підприємства усіх форм власності. Так, згідно з анкетним обстеженням, 30% підприємств колективної форми власності і майже 60% малих підприємств не охоплені цим видом підготовки. Причому подібне явище зафіксоване в усіх регіонах країни.

Про важливість професійної безперервної підготовки кадрів свідчить той факт, що більшість підприємств розвинутих країн виділяють для цієї цілі понад 10% фонду заробітної плати.

Звичайно, для досягнення відчутних змін у сфері підготовки кадрів на підприємствах регіону потрібен час, а головне — докорінні перетворення власне виробництва, передусім його науково-технічної складової. Але вже сьогодні можна говорити про окремі напрями, реалізація яких дасть можливість стабілізувати ситуацію у цій сфері. На сучасному етапі, на наш погляд, перевага має надаватись таким:


  • вдосконаленню і впровадженню в дію механізму соціального партнерства між роботодавцями, робітниками та навчальними закладами щодо формування коштів на професійну підготовку трудових ресурсів підприємств;

  • забезпеченню рівноправного доступу великих, середніх і малих підприємств до нарощування обсягів та виділення коштів на професійну безперервну підготовку;

  • запровадженню податкових пільг для підприємств, установ, організацій, які здійснюють професійну підготовку кадрів на виробництві;

  • розробці механізму взаємоузгодженості вивільнення робочої сили з підприємств у зв'язку з формуванням постійно діючої системи перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів, насамперед, робітничих;

  • підвищенню стимулюючої ролі заробітної плати, зменшенню її міжгалузевої диференціації, що зробить менш болючим процес переманювання кваліфікованих робітників конкурентами і стимулюватиме роботодавців інвестувати кошти у професійну підготовку кадрів;

  • гарантуванню робітникам, які проходять професійну підготовку на виробництві, обов'язкового підвищення заробітної плати, професійного просування та ін.;

  • створенню для робітників підприємств соціально-побутових умов, насамперед можливості отримати гуртожиток, пільгові кредити на житло тощо.

Література

  1. Людський розвиток в Україні: інноваційний вимір (колективна монографія) / За ред. Е. М. Лібанової. – К.: Ін-т демографії та соціальних досліджень НАН України, 2008. – 316 с.

  2. Продуктивні сили України: науково-теоретичний економічний журнал (2008р.) [Електронний ресурс] — Режим доступу: www.rvps.kiev.ua/PUBLIK/COLLECTS/Collect03

  3. Конференція роботодавців України 2010 “Стратегічне партнерство Міністерства освіти і науки України з роботодавцями” [Електронний ресурс] — Режим доступу: www.confeu.org/ua/presscentre/news.html?publist_start=340


УДК 658.012.23

Колодяжная И.В., к.э.н., доцент

Сохацкая О.В.

Донецкий национальный университет экономики и торговли

имени М.Туган-Барановского

irina3063@meta.ua

РАЗРАБОТКА ИНВЕСТИЦИОННОЙ СТРАТЕГИИ В СИСТЕМЕ ПЕРСПЕКТИВНОГО УПРАВЛЕНИЯ ДЕЯТЕЛЬНОСТЬЮ ПРЕДПРИЯТИЯ
На современном этапе инвестиционная деятельность предприятий сводится не только к удовлетворению текущих инвестиционных потребностей предприятия, но и к предвидению направлений и форм этой деятельности на перспективу. В конкурентных условиях предприятия вынуждены на основе научной методологии осуществлять перспективное управление инвестиционной деятельностью, эффективным инструментом которого выступает инвестиционная стратегия.

Суть понятия «стратегия предприятия» содержится в определении ее как эластичной, обобщенной модели развития. Поскольку инвестиционная стратегия всегда формируется в рамках общей стратегии предприятия, то она может быть определена следующим образом. Инвестиционная стратегия предприятия – это эластичная, обобщенная модель перспективного развития субъекта хозяйствования, которая содержит в себе определенные долгосрочные стратегические цели, технологии, ресурсы и систему управления, обеспечивает ее конкурентную дееспособность и адаптацию к реальной экономической ситуации.

Процесс разработки инвестиционной стратегии является составной частью общей системы стратегического выбора предприятия, включающего также такие элементы как: миссия, общие стратегические цели развития, функциональные стратегии, способы формирования и распределения ресурсов.

Выступая объектом стратегического инвестиционного управления, предприятие является открытой комплексной системой, интегрирующей все направления и формы инвестиционной деятельности структурных подразделений.

Формирование инвестиционной стратегии предприятия осуществляется в поле пересечения взаимных интересов, как самого предприятия, так и его потенциального стратегического инвестора. Инвестиция представляет собой особый товар, имеющий обращение на рынке, поэтому возможность ее получения в том или ином виде часто зависит от понимания и учета взаимных интересов партнеров, от умения видеть объект инвестирования с позиций стратегического инвестора и оценивать его инвестиционную привлекательность.

В целом, стратегия предприятия должна согласовываться с его общей миссией. При построении стратегии предприятия важно учесть то, что она не может быть “догмой”. Процесс разработки стратегии не ограничивается принятием отдельных мероприятий, а осуществляется с ориентацией на определенное направление развития.

Сформулированная стратегия является основой для будущего поиска новых стратегических проектов, поскольку необходимость в ней исчезает, когда реальный процесс развития предприятия приближается к уровню ожидаемых событий.

Следует отметить, что рациональным является формирование целостной совокупности стратегий предприятия, формируемой с учетом иерархических и функциональных принципов построения организации, при котором на каждом из уровней должен осуществляться выбор специализированной стратегии, определенной по признаку оптимального соответствия целям, задачам и потенциалу предприятия и внешним условиям. Эта целостная совокупность стратегий называется портфелем стратегий.

Таким образом, нами проведено исследование сути понятий «стратегия» и «инвестиционная стратегия», в результате чего уточнено понятие «инвестиционная стратегия предприятия», определены ее характерные особенности и виды. Исследован процесс формирования инвестиционной стратегии предприятия и определена роль в нем инвестиционной привлекательности. Уточнено понятие «инвестиционная привлекательность предприятия» и определены этапы построения его инвестиционной стратегии.

Литература


  1. Бельтюков Е.А., Некрасова Л.А. Выбор стратеги развития предприятия [Текст]: - Одесса.: НОПУ, 2002. – 279 с.

  2. Редькін О.С., Вернер В., Хрущ Н.А. Сучасні стратегії та технології корпоративного управління [Текст]: - Одеса: “Евен”, 2004. – 224 с.

  3. Хрущ Н.А. Інвестиційна діяльність: сучасні стратегії та технології [Текст]: - Хмельницький: ХНУ, 2004. – 309 с.

УДК 517.982.26



Кубатко О.В., аспірант кафедри економіки

Сумський державний університет



sashee@ukr.net

ОЦІНКА ІННОВАЦІЙНОГО ПОТЕНЦІАЛУ РЕГІОНІВ НА ОСНОВІ ФУНКЦІЇ ЕЛАСТИЧНОСТІ ЗІ ЗРОСТАЮЧОЮ ВІДДАЧЕЮ ВІД МАСШТАБУ
У сучасних умовах господарювання, що характеризуються нераціональним використанням природно-ресурсного потенціалу територій, за відсутності технологічної взаємодії між працею та капіталом і неоптимальним співвідношенням їхньої продуктивності, виникає потреба переходу розвитку економічних систем на принципи збалансованості, з метою ефективного використання ресурсів, щоб задовольнити потреби не тільки теперішнього покоління, але залишити їх майбутнім поколінням. Це відомий постулат концепції сталого розвитку, яка набуває своєї актуальності на рівні регіону.

Сучасні проблеми виснаження природних ресурсів в наслідок впливу господарської діяльності, потребують вкладання значних фінансових інвестицій в розвиток новітніх технологій задля збереження та відновлення існуючих видів природних ресурсів. В науковому колі існує декілька підходів до того як трактувати зменшення природних ресурсів. Прихильники технічного прогресу і наукових зрушень, стверджуючи про заміщуваність природного капіталу – штучним, вважають, що якщо зменшення природних ресурсів відбувається за рахунок зростання штучного капіталу, то дані змінні є допустимими та бажаними. Відповідно до другого напряму, природний капітал не має субститутів і ніякий штучний капітал не може його замінити. Дані підходи отримали назви – сильної та слабкої стійкості, поняття яких зазвичай використовуються при визначенні рівнів споживання та корисності.

Зважаючи на вищевикладені аргументи, припустимо, що значну роль в забезпечення умов сталості між поколіннями належить науково-технічному прогресу (зростанню граничної продуктивності факторів виробництва). В першу чергу, за рахунок впровадження науково-технічних зрушень досягається підвищення використання невідновлювальних ресурсів та зростання продуктивності праці, іншим позивним моментом є зменшення кількості викидів шкідливих речовин та відходів виробництва, оскільки в багатьох випадках промислове виробництво починає переходити на замкнуті виробничі цикли.

Запропоноване нами дослідження базується на аналізі виробничої функції Коба-Дугласа з трьома факторами виробництва (1.1). Показник технології, який характеризує рівень забезпечення новітніми технологіями є не змінним по рокам:




(1.1)
де А - рівень технології, К - використання основних фондів в економіці, R - невідновлювальний природний ресурс (використання всіх видів палива, представлений у вигляді запасів умовного палива), L -зайнятість населення по регіонам України.

Використовуючи залежність (1.1), ми вважаємо, що умовою сильної стійкості буде, те що темпи економічного зростання гарантовані працею та виробничими фондами повинні бути вищі, ніж внесок невідновлювальних природних ресурсів.

При аналізі панельних даних та для розрахунку відповідних еластичностей моделі (), нами було використано метод фіксованого ефекту, результати якого представлені наступним чином (1.2):


(1.2)
Згідно отриманих результатів, значне місце в структурі зростання регіонального валового продукту відводиться показнику технології, тобто при впровадженні передових досягнень в виробництво, буде відбуватись більш ефективне використання ресурсів та скорочено темпи їх вичерпності. Наступним показником по значимості є рівень зайнятості населення, її значення складає 0,41%. Це свідчить, що при зростанні рівня зайнятості населення по регіонам України на 1%, темпи зростання РВП складуть 0,41%. Регресійні коефіцієнти для штучного капіталу виявилися статистично значущими і трактуються наступним чином, при зростанні капіталізації основних фондів по регіонам України на 1%, темпи зростання РВП складуть 0,147%. Отримані результати свідчать, що використання основних засобів в економіці здійснюється з незначним ступенем ефективності. Зрозуміло, що ступінь фізичного зносу таких фондів висока і забезпечення прогресивних та структурних зрушень в економіці є актуальним. Що стосується коефіцієнтів природного капіталу, то дані показники виявилися статистично не значущими та їх значення складає 0,025%. Отримані результати по умовному паливу показують, що використання запасів природного потенціалу здійснюється не ефективно та надмірними темпами, це в майбутньому може спричинити їх повну вичерпність.

Резюмуючи наведено, прийняття сильної сталості описується ідеальним станом економічної системи, оскільки при цьому використання природних ресурсів здійснюється таким чином, що рівень природного капіталу не знижується з часом. Проте, прийняття підходу слабкої сталості було б значним покращенням існуючого стану економічної системи при умови переорієнтації виробничого процесу, тобто зменшення ролі невідновлюваних ресурсів та збільшення частки використання промислового капіталу. Крім того, проведення розрахунку показників сильної та слабкої сталості виступає необхідною умовою для прийняття управлінських рішень по забезпеченню екологічно обґрунтованого економічного розвитку регіонів.



Література

  1. Маслов Д.Г. Проблемы выбора показателей устойчивости эколого-экономической системы региона/Д.Г. Маслов//Вестник Московского ун-та. (серия 6 Экономика). – 2005. - № 6. – С. 80 – 88;

  2. Кубатко О.В. Економічний аналіз сильної та слабкої сталості з позицій наближення до збалансованого розвитку / О.В. Кубатко // Економіка: проблеми теорії та практики. – 2009. – Випуск 254, Том ІІ. – С. 426 – 433.

УДК 330.3(477)



Ліщук В.І., к.е.н., доцент,

Волинський національний університет імені Лесі Українки, м.Луцьк



vira_56@mail.ru

ЦИКЛІЧНА ІНВЕСТИЦІЙНА ДИНАМІКА РЕГІОНІВ УКРАЇНИ
Посилення інтеграційних процесів і поширення процесу глобалізації змінюють як тривалість та інтенсивність циклів, так й структуру факторів, що їх визначають. Після 1945 року упродовж десятиріч цикл ділової активності визначався, головним чином, попитом на інвестиції та експорт. Поступове перетворення фінансової системи, включаючи міжнародні потоки капіталу, у потужний проциклічний фактор є відображенням того факту, що ціни активів визначаються не стільки перспективним коливанням доходів, скільки очікуванням зміни самих цін [1, с.7-8].

Посилення взаємозв’язку та взаємовпливу економік країн, з одного боку – пришвидшує циклічний розвиток кожної з них, а з іншого – дозволяє концентрувати зусилля на подоланні кризових явищ. Проте це не зменшує ролі кожної країни у мобілізації внутрішнього потенціалу з врахуванням особливостей її економіки. Дослідження найбільш динамічного інвестиційного фактору економічного циклу є тим багатоплановим «полігоном» для випробувань кожної держави, що дозволить концентрувати зусилля на важливих його складових.

З початком економічної кризи відбулося скорочення потоку світових ПІІ: у 2008 році – на 14% і у 2009 – на 39% [2]. В Україні темпи скорочення ПІІ становили відповідно 23,5% (2008 р.) і 27,4% (2009 р.) [3].

Економічна динаміка країни залежить як від зовнішніх, так й від внутрішніх інвестиційних потоків. За період 2005-2007 років позитивна динаміка внутрішніх капітальних інвестицій відповідала динаміці реального ВВП. Крім того, темпи приросту інвестицій випереджали темпи приросту ВВП. У кризові 2008 і 2009 роки валові внутрішні інвестиції підсилювали негативну економічну динаміку.

ПІІ повільніше та не однозначно реагують на зміни внутрішньої економічної ситуації в країні. Їх динаміку визначають як довгострокові та структурні, так й політичні чинники. Підтвердженням є 2005 рік. Це дозволяє перетворити ПІІ у потужний фактор економічного зростання в країні за умов удосконалення їх галузевої структури. Частка ПІІ у ВВП України становить понад 20% і постійно підвищується, що доводить про їх значущість та позитивний вплив на економічну динаміку.

Аналіз інвестиційних потоків України у регіональному зрізі є принципово важливим, оскільки для України характерні диспропорції в природно-ресурсних потенціалах та рівнях економічного розвитку регіонів (областей). Масштабні іноземні інвестиції можуть або поглибити ці диспропорції, або нівелювати їх, якщо буде здійснюватися відповідна цілеспрямована інвестиційна політика.

Для порівняння позицій регіонів щодо залучення ПІІ необхідно враховувати їх відносну економічну потужність та ступінь інтеграції у національну економіку. Для здійснення аналізу інвестиційної складової регіонів України використовувалися індекс припливу ПІІ та індекс потенціалу припливу ПІІ, які були адаптовані до особливостей регіонів [4, с. 407].

Найбільш чутливим до економічної динаміки є індекс припливу ПІІ. За 2006-2009 роки його середня величина становила: 0,62 (2006), 0,53 (2007), 0,28 (2008) і 0,65 (2009). Це свідчить про те, що зниження індексу припливу ПІІ у 2007 і зростання у 2009 роках випереджає динаміку ВВП і є тим індикатором, який відображає реальні світові економічні тенденції.

Індекс потенційного припливу ПІІ має слабко виражену позитивну динаміку: 0,3 (2006), 0,31 (2007), 0,32 (2008) і 0,35 (2009). Це обумовлено тим, що він враховує структурні чинники, які повільніше реагують на економічні коливання.

Групування регіонів України за індексами дозволяє об’єднати їх у чотири групи: регіони авангардної групи; регіони, які функціонують нижче за рівень їхнього потенціалу; регіони, які функціонують вище за рівень їхнього потенціалу і регіони, які функціонують на низькому рівні.

За період 2006-2009 років відбулися позитивні зміни у перерозподілі регіонів між групами: число регіонів авангардної групи зросло з 2 до 4; регіонів, які функціонують на низькому рівні зменшилось з 12 до 9; регіонів, що функціонують вище за рівень їхнього потенціалу зросло з 3 до 6.

Упродовж 2006-2009 років регіоном авангардної групи залишається Харківська область, яка не втрачає свої позиції як за потенційними чинниками, так й за чинниками, що сприяють інтенсифікації припливу ПІІ. Незмінну позицію у третій групі регіонів займає Волинська область, яка функціонує вище за рівень потенціалу. Стабільно на низькому рівні функціонують Тернопільська, Вінницька, Кіровоградська, Херсонська, Чернівецька, Чернігівська і Житомирська області. Як правило, чутливо реагують на економічну динаміку регіони, що не спроможні використати свій потенціал.

Індикатори інвестиційної активності регіонів дозволять, по-перше, орієнтувати регіональну політику на стимулювання відповідних чинників і, по-друге, визначити місце кожного з них у забезпеченні міжнародної конкурентоспроможності країни.

Література


  1. Обзор мирового экономического и социального положения, 2008 год: преодоление экономической незащищенности [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.un.org/ru/development/surveys/docs/wess 2008.

  2. Обсяг ПІІ. - [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rbc.ua/ukr/top/show.

  3. Офіційний сайт Держкомстату – Режим доступу: www.ucrstat.com.ua.

  4. Ліщук В.І. Інвестиційний потенціал міжнародної конкурентоспроможності економіки країни: регіональний аспект та оцінювання / В.І.Ліщук // Збірник наукових праць «Економіка: проблеми теорії та практики». – Випуск 261: в 7 т. – Т. ІІ. – Дніпропетровськ: ДНУ, 2010. – С.403-409.

УДК 658.8:332.1



Лискова С.С., старший викладач кафедри «Туризм та готельне господарство»

Східноукраїнський національний університет імені В.Даля, м.Луганськ



ВИЗНАЧЕННЯ МЕТОДІВ РОЗРОБКИ РЕГІОНАЛЬНОГО МАРКЕТИНГУ
Використання маркетингових методів, як способу вивчення соціально-економічного стану регіону й впливу на нього, є одним зі способів забезпечення якісними управлінськими рішеннями на рівні регіону. Методологічною основою маркетингу є сукупність методів на які оперуються підприємства, тобто більшість методів спрямовано на макрорівень, а не на регіон/місто або територію. Також через відносно невеликий досвід використання маркетингових методів на рівні регіону або окремої території і недостатності вітчизняних теоретичних розробок, виникає необхідність у визначенні методів розробки регіонального маркетингу.

Для задоволення потреб й інтересів населення регіону необхідно враховувати не лише рівень і якість життя, але й ступінь екологічної безпеки, можливості розвитку національних культур, ступінь соціального благополуччя, вибору виду діяльності. Для цього слід проводити маркетингові дослідження та прогнозувати процеси формування ринкової інфраструктури (регіональні ринки праці, послуг, житла, освіти та охорони здоров'я).

Маркетингові дослідження складаються з методів збору, накопичення й аналізу інформації, які пропонується розбити на три групи в залежності від їх спрямованості: методи, що спрямовані на стратегічний, тактичний та оперативний розвиток регіону. Таке групування методів допоможе розширити коло інтересів й потреб населення, а також оцінити раціональність розвитку регіону та надати інформацію для подальшого прогнозування соціально-економічного розвитку регіону.

Під методами прогнозування слід розуміти сукупність прийомів і способів мислення, що дозволяють на основі аналізу ретроспективних даних, екзогенних (зовнішніх) і ендогенних (внутрішніх) зв'язків об'єкта прогнозування, а також їх вимірювань в рамках розглянутого явища або процесу вивести судження певної достовірності щодо його (об'єкта) майбутнього розвитку [3, с. 29].

У наукових джерелах виділяються дві великі однорідні групи за ступенем формалізації: інтуїтивні і формалізовані методи прогнозування, які принципово відрізняються за своєю сутністю [1, с.106].

На практиці використовуються більше інтуїтивні методи прогнозування соціально-економічного розвитку регіону (методи експертних оцінок: індивідуальні, колективні), це пояснюється відсутністю методологічної бази та законодавчих вимог до застосовування методів прогнозування. Ще однією причиною постійного використання таких методів є низькі фінансові витрати.

Формалізовані методи прогнозування є обґрунтованими та існують давно. До такої групи методів прогнозування відносяться порівняльно-історичні методи (прогнозування розвитку нових об'єктів і процесів, за якими немає ретроспективної інформації) і методи математичного моделювання (виявлення стійких тенденцій минулого і перенесення їх в майбутнє).

Таким чином, методи прогнозування в залежності від джерела інформаційного забезпечення пропонується поділити на два класи: фактографічні (базуватимуться на інформації про фактичний розвиток регіону і його минуле становище) та експертні (використовуватиметься інформація, що надається фахівцями-експертами в процесі систематизованих процедур виявлення й узагальнення даних).

Для аналізу даних про розвиток регіону та їх систематизації слід використовувати сегментацію й позиціонування. Важливою умовою при сегментуванні у регіональному маркетингу виступає вибір факторів соціально-економічного простору регіону. Умовно показники факторів можна поділити на дві групи: фактори економічного середовища та фактори соціо-політичного середовища [2, с.87].

1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   38


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка