Збірка тез доповідей



Сторінка18/38
Дата конвертації09.03.2016
Розмір6.98 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   38

ВПЛИВ ТРАНСФОРМАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ ІНВЕСТУВАННЯ В УКРАЇНІ ЗА 1991-2000 РР. НА СУЧАСНИЙ СТАН ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ПРИВАБЛИВОСТІ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ
Провідною та найважливішою галуззю матеріального виробництва України виступає машинобудування. В економічно розвинутих країнах світу (США, Японія, Німеччина та ін.) у структурі промисловості на машинобудівний комплекс припадає від 40 до 50% вартості виробленої промислової продукції [1, с. 5]. Це пов’язано з тим, що машинобудівні підприємства: 1) забезпечують технічне переоснащення всіх ланок народного господарства; 2) володіють найпотужнішим потенціалом промисловості, що реалізує досягнення науково-технічного прогресу (НТП).

Так, машинобудування України було створено в основному за період радянської влади, що формувалось у складі радянського військово-промислового комплексу як складні взаємопов’язані та багатопрофільні виробництва. Сьогодні близько 80% машинобудівних підприємств України практично не працює. Це пов’язано з тим, що після розпаду Радянського Союзу вони не змогли переорієнтувати своє виробництво на продукцію для галузей соціальної сфери [2, с. 311].

Таким чином, виходячи з особливостей та важливих аспектів розвитку машинобудівних підприємств з врахуванням окресленої проблеми, основним завдання дослідження виступає аналізування впливу трансформаційних процесів інвестування в Україні за 1991–2000 рр. на сучасний стан інвестиційної привабливості (ІП) машинобудівних підприємств. Розгляд даного питання необхідний для кращого розуміння основних особливостей розвитку інвестиційного ринку в Україні для виявлення реальної ситуації, що виникла в машинобудівному комплексі.

Так, у 90-ті рр. в Україні поступово формується інвестиційний ринок, найважливішими сегментами якого стали ринок інвестицій в основний капітал (капітальних вкладень) та фондовий ринок [3, с. 55]. Важливою ознакою ринку інвестицій в основний капітал виступає тісний зв’язок із загальною фінансово-економічною ситуацією в Україні. Виходячи з цього, для нього цей період був неоднозначним, оскільки негаразди соціально-економічних змін нашої економіки зумовили численні проблеми. Наприклад, якщо протягом 1991–1997 рр. було постійне скорочення обсягів інвестування (у 1997 р. – становили 20,9 % від рівня 1990 р., або 11,4 млрд. грн.), то з 1998 р. в Україні спостерігається поступове підвищення інвестиційної активності (обсяги інвестицій збільшились на 21,9 % і становили 14,0 млрд. грн. у 2000 р.) [3,с. 55].

Одним із наслідків цих процесів було посилення територіальної диференціації у розміщенні інвестицій на користь індустріально розвинутих регіонів – Донбас, Київ та Промислове Придніпров’я, питома вага яких протягом 1991–2000 рр. зросла з 46,8 % до 62,6 % [3, с. 55].

Зазначені тенденції у динаміці валових показників інвестицій в основний капітал супроводжувалися активними змінами у їх структурі. Великі зрушення відбулися у структурі інвестицій за джерелами фінансування, а саме: 1) знизилася питома вага централізованих державних інвестицій з 27,0 % до 5,1 %; 2) збільшилася частка інвестицій за рахунок власних коштів підприємств. Це явище було найбільш характерним для індустріально розвинутих областей (Запорізької, Полтавської, Донецької, Дніпропетровської та ін.) [3, с. 55].

Що стосується потенційних іноземних інвесторів, то їх роль та місце в Україні були порівняно незначними. Так, у 2000 р. обсяг прямих іноземних інвестицій в нашу державу становив 583,7 млн. дол. США (протягом 1995–2000 рр. було вкладено 3865,5 млн. дол. США). Головними реципієнтами у 2000 р. серед галузей господарства України були харчова промисловість, внутрішня торгівля та машинобудування, а серед регіонів – Київська (разом з м. Києвом), Полтавська, Запорізька, Одеська, Дніпропетровська, Донецька області та Автономна Республіка Крим [3, с. 55, 73].

Слід зазначити також, що протягом 1990–2000 рр. відбувалися активні трансформаційні процеси у галузевій структурі інвестицій в основний капітал [3, с. 55, 69]. За цей період загальне співвідношення обсягів інвестування у виробничу та невиробничу сфери практично не змінилося, хоча зміни частки виробничих галузей дуже великі. Так, за рахунок різкого зменшення питомої ваги інвестицій у сільське господарство (з 21,3% до 3,6%) відбулося відносне збільшення частки промисловості та транспорту і зв’язку [3, с. 55, 69].

До суттєвих особливостей структури інвестицій в основний капітал в Україні в цей період слід віднести підвищення частки робіт по технічному переоснащенню та реконструкції діючих підприємств [3, с. 55, 68]. Зазначивши позитивність цього явища, слід звернути особливу увагу на дуже великі територіальні відміни цієї питомої ваги (від 70 – 80 % у індустріально розвинутих областях до 20 – 30 % у ряді інших) [3, с. 55], що в значній мірі викликало диспропорції у рівні господарського розвитку України у 2010 р.

Похідним від процесів масової приватизації, що пройшла в Україні у 1992–1998 рр., виступає фактично другий важливий сегмент інвестиційного ринку – фондовий ринок [3, с. 56]. Незважаючи на певний прогрес, у розвитку фондовому ринку існують ряд проблем, зумовлених територіальною диференціацією емісійної діяльності, задовільною структурою та рівнем інвестиційної інфраструктури в цілому. Це досить суттєво вплинуло на формування та розвиток регіональних інвестиційних ринків. Так, у 2000 р. за ступенем розвинутості умовно повноцінними можна назвати інвестиційні ринки лише Київської, Дніпропетровської та Донецької областей [3,с.56,76–77].

Таким чином, після проголошення акту незалежності та здобуття повноцінної державності, Україна зіткнулася з проблемами економічної кризи та спаду інвестиційної активності. Головною проблемою стало і те, що галузевий розподіл інвестицій не сприяв становленню інноваційної моделі розвитку промисловості. Все це, погоджуючись з думкою Демків Я.В. [4], зумовило значний технологічний розрив між продукцією машинобудування вітчизняних та іноземних підприємств (напр.: якщо за кордоном росте виробництво продукції 6-го технологічного укладу, то в Україні обсяги виробництва товарів 5-го технологічного укладу складають менше 5 %).

Основним способом подолання зазначених негативних факторів, враховуючи думку Момота Т.А. та ін. [5, с. 73], виступає підвищення інноваційної активності шляхом впровадження нових технологічних процесів і/або освоєння виробництва нових видів продукції. Науковці [5, с. 73] зазначають, що саме висока потенційна доходність впровадження новітніх розробок та прогресивних технологій у виробничому процесі та реалізації продукції є свідченням ІП підприємства. Виходячи з цього, сьогодні для вирішення зазначеної проблеми потрібна: 1) державна підтримка; 2) розвиток сучасних організаційних моделей в системі “наука-банки-промисловість” [6, с. 239]. Поряд з тим, інвестиції у інновації є гарантією конкурентоздатності виробництва машинобудівного підприємства та підвищення його ІП. Інноваційний процес не можливий без інвестиційних ресурсів, а залучення інвестицій без інновацій не містить ознак економічного змісту [7, с. 427].

Машинобудівний комплекс України, незважаючи на його нинішній кризовий стан, виступає основною передумовою, головним рушієм зростання економічної могутності нашої держави та провідним чинником, що визначає розвиток міст і регіонів.

Література:


  1. Дідик А.М. Управління витратами у машинобудівних корпораціях: Автореф. дис. … канд. екон. наук: 08.00.04 “Економіка та управління підприємствами” / А.М. Дідик / Нац. ун-т “Львівська політехніка”. – Львів, 2008. – 21 с.

  2. Заблоцький Б.Ф. Регіональна економіка: [навч. посіб.] / Б.Ф. Заблоцький. – Львів: “Новий світ – 2000”, 2008. – 546 с.

  3. Україна. Промисловість та інвестиційна діяльність: атлас / Наук. ред. член-кореспондент НАН України Руденко Л. – К.: Ін-т географії НАН України, Держ. науково-виробниче підприємство “Картографія”, 2003. – 80 с.

  4. Демків Я.В. Підвищення ефективності управління ростом підприємств машинобудівного комплексу / Я.В. Демків // Тезисы докл. VI Междун. науч.-практич. конф. [“Актуальные проблемы управления бизнесом, предприятиями и проектами”]. – Харьков: Нац. аэрокосм. ун-т им. Н.Е. Жуковского “Харьков. авиац. ин-т”, 2008. – С. 74.

  5. Момот Т.В. Інвестиційна привабливість підприємства: удосконалення методики оцінки / Т.В. Момот, Ю.О. Тараруєв, І.Г. Чалий, Г.Г. Фірсов // Научно-технический сборник. – 2007. – № 62. – С. 71 – 75.

  6. Стратегія розвитку Львівської області до 2015 року. Моніторинг за 2006 рік. – Львів: Головне управління статистики у Львівській області, 2007. – Вип. 4: Економіка. Суспільство. Середовище. – 286 с.

  7. Савицька Г.В. Економічний аналіз діяльності підприємства: [навч. посіб.] / Г.В. Савицька. – [3-тє вид., випр. і доп.]. – К.: Знання, 2007. – 668 с. – (Вища освіта ХХІ ст.).

УДК 338.43:330.341.1



Сливінська О.Б., старший викладач кафедри бухгалтерського обліку та аудиту

ВП НУБіП України «Бережанський агротехнічний інститут»



НЕОБХІДНІСТЬ ВПРОВАДЖЕННЯ ІННОВАЦІЙ В АГРАРНИЙ СЕКТОР УКРАЇНИ
Спрямування економічного розвитку аграрного сектору на інноваційну модель вимагає впровадження заходів з використання новітніх досягнень науки та техніки. Адже сучасний вітчизняний ринок інновацій передбачає створення реальних умов для переходу економіки на інноваційно-інвестиційну модель розвитку. Запорукою успішного розвитку агропромислового комплексу є втілення інновацій в агропромислові технології, техніку. Без інноваційного підґрунтя товаровиробник не зможе стабілізувати процеси виробництва та скласти гідну конкуренцію як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку.

Нині більшість вітчизняних агропідприємств неспроможні виробляти високоякісну й конкурентоспроможну продукцію. Це є результатом таких негативних явищ як: застарілий машинно-тракторний парк, диспаритет цін на продукцію промисловості і сільського господарства, постійне зростання цін на паливо-мастильні матеріали, недосконала кредитно-фінансова система і законодавча база тощо. Ці проблеми стали особливо гострими у зв'язку з набуттям Україною членства в структурах СОТ, що вимагає від нашої держави постачання на світовий ринок високоякісної конкурентоспроможної продукції.  Таким чином, постає гостра необхідність у переорієнтації  наявної державної політики на  високоефективну інноваційну.

Ґрунтовне дослідження різних аспектів інноваційного розвитку та ефективності інновацій здійснили у своїх працях такі вчені як А.Ф.Бондаренко, А.Н.Бузні, М.І.Кісіль, О.В.Крисальний, М.Ф.Кропивко, О.А.Лапко, М.І.Лобанов, П.М.Музика, П.Т.Саблук, М.А.Садиков, С.В.Шолудченко, Г.І.Андрєєв, С.Д.Ільєнкова, В.Дергачов, Г.А.Романенко, Л.М.Хогберг, Р.А.Фатхутдінов та інші.

Метою роботи є обґрунтування необхідності впровадження інновацій у виробничу діяльність підприємств аграрного сектору.

Аграрний сектор економіки, на відміну від інших сфер, має свої особливості щодо генезису та впровадження інноваційних продуктів. Насамперед ідеться про те, що інноваційна діяльність не є одиничним актом упровадження якої-небудь новації. Це – цілеспрямована система заходів із розробки, впровадження, освоєння, виробництва, поширення і комерціалізації новацій.

Технологічне і технічне переозброєння сільського господарства в сучасних умовах є ключовою проблемою забезпечення продовольчої безпеки України. Тільки створення й освоєння нової техніки і машинних технологій в сільгоспвиробництві дозволить підняти якість і конкурентоздатність вітчизняної сільськогосподарської продукції. Для розвитку сільського господарства та енергозабезпечення потрібна державна підтримка в Києві, особливо при розробці та освоєнні енерго- і ресурсозберігаючих агротехнологій.

Головним пріоритетом науково-технічної та інноваційної політики в аграрному секторі повинна стати державна підтримка фундаментальної і прикладної науки з орієнтацією на впровадження наукових розробок у сільгоспвиробництві. Кінцева мета аграрної науки - це підвищення ефективності сільського господарства.

В умовах вкрай непростої економічної ситуації в аграрному секторі необхідно досить скромні бюджетні ресурси сконцентрувати на розробці пріоритетних науково-технічних рішень в аграрному секторі.

Крім цього необхідно виділити ще одну специфічну для аграрного сектору проблему. Мова йде про охорону та залучення в господарський оборот на поворотній (комерційної) основі перспективних технологій обробки і збирання сільгоспкультур, утримання сільськогосподарських тварин і птиці та ряду інших. Це актуально ще й тому, що належить подолати наростаючу з року в рік технологічну відсталість українського сільського господарства від рівня зарубіжних країн.

Розв'язувати проблему інноваційного прориву можна лише системно, взаємопов'язаним комплексом заходів у рамках послідовної і довгострокової державної науково-технічної, промислової та інноваційної політики. Для цього державі треба вирішити стратегічні питання інноваційного розвитку:

– якими засобами стимулювати інноваційну діяльність і які для цього є фінансові ресурси;

– скоротити та уточнити пріоритетні напрями інноваційної діяльності;

– визначити механізми та організаційні заходи для інноваційного розвитку.

Постійно зростаюча роль інноваційного чинника і пов'язані з цим наміри отримати, в прийнятні терміни, очікуваний економічний ефект не дають змоги розраховувати на наявну ситуацію, що склалася в аграрному секторі із впровадженням в практичне використання новітніх наукових розробок і їх масовим використанням. Для того щоб інноваційний розвиток аграрного сектору відповідав своєму призначенню і приносив очікувані результати, необхідне усестороннє та повноцінне забезпечення, що дозволить змінити наявний інертний і навіть регресійний характер даного процесу. І це повинно стосуватися всіх напрямів забезпечення активного та ефективного інноваційного розвитку аграрного сектору.



Література

  1. Осецький В.Л. Стратегія нарощування інвестиційного потенціалу національної економіки /В.Л.Осецький, Т.Г.Затонацька // Фінанси України. - 2006. - №7. - С. 38-49.

  2. Харів П.С. Інноваційна діяльність підприємства та економічна оцінка інноваційних процесів./ П.С. Харів - Тернопіль: Вид-во "Економічна думка", 2003. - 326 с.

  3. Тивончук С.О. Методологічні підходи щодо управління інноваційною діяльністю / С.О. Тивончук., С.В. Тивончук // Економіка АПК. – 2005. – № 12.

УДК 330.341.1:34



Стеченко Д.М., д.е.н., професор

Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут»



Sdm37@Yandex.ru

МІСІЯ ІННОВАЦІЙНИХ КЛАСТЕРІВ У РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ РЕГІОНІВ

В умовах ринкових відносин інноваційна діяльність стає основою розвитку підприємств і організацій та підвищення їх конкурентоспроможності. Про це свідчить досвід розвинутих країн, де організація економіки за кластерною моделлю та розвиток інноваційної діяльності набули пріоритетного значення в державній економічній політиці. Так, на кінець 2008 року на території ЄС функціонувало понад дві тисячі різноманітних кластерних об’єднань, для яких характерне скорочення витрат завдяки спільній кооперації та посилення конкурентних переваг на ринку [1, с.5].

За М. Портером кластери це об’єднання взаємозалежних компаній, спеціалізованих постачальників продукції і послуг, фірм у споріднених галузях, а також пов’язаних з їх діяльністю організацій (університетів, науково-дослідних центрів, агентств зі стандартизації, торговельних об’єднань) у певних сферах, що конкурують, але при цьому успішно співпрацюють [2, с. 258].

Перспективність запровадження кластерної моделі розвитку економіки підтверджується багатим зарубіжним досвідом та практикою в окремих регіонах України. Так, в Україні перші кластери були створені в Хмельницькій (будівельний, швейний, продуктовий і туристичний) та Івано-Франківській (Тисменицькій хутряний кластер і кластер народних промислів «Сузір’я») областях. Пізніше появились виробничі та інші спеціалізовані кластерні утворення в інших областях України. Формування і реалізація політики створення виробничих та інших спеціалізованих кластерів стає реальним напрямком підвищення конкурентоспроможності вітчизняної економіки.

Кластери можуть включати як значну кількість підприємств і організацій, так і об’єднувати декілька як великих, так і малих підприємств. Вони тісно співпрацюють з органами регіональної і місцевої влади. Економія в кластерах іде від дії зовнішніх чинників, які виникають завдяки інтеграції, кооперування, спеціалізації і розподілу робочої сили між фірмами, утриманню замовників на їх продукцію.

На регіональному рівні кластерні об’єднання підприємств і організацій є більш конкурентоспроможними, а також економічно і фінансово більш стійкими у порівнянні з відособленими компаніями. Процес ефективного функціонування кластерного утворення можливий лише при наявності складної сукупності зв’язків. Вони стосуються потоків ресурсів, продукції, робочої сили, інформації тощо. Ці зв’язки формують системи взаємодій і виступають провідним чинником створення кластерів різного виду. Упорядкування сукупності зв’язків створює сприятливі умови для виникнення та розвитку систематичних та безпосередніх взаємодій між учасниками кластера; виникають нові можливості для більш масштабної реалізації на практиці інтелектуального потенціалу та інновацій з орієнтацією на синергічний ефект.

В активізації регіонального розвитку економіки провідна місія відводиться інноваційним кластерам в якості венчурних фірм, технопарків, інноваційно-технологічних центрів, бізнес-інкубаторів як осередків технологічного прогресу. Вони створюються в регіонах з урахуванням їх потенціалу, структури економіки, видів господарської діяльності та базуються на знаннях.

Місія інноваційних кластерів, що базуються на знаннях, полягає в забезпеченні інфраструктурних умов функціонування взаємодіючих підприємств, організацій і установ, формуванні висококваліфікованого персоналу та його використання в процесі економічної діяльності.

В інноваційних кластерах ідеї та інформація є ключовими факторами нововведень, які можуть вільно циркулювати в їх межах. Нові кластерні структури забезпечують маркетинговий супровід взаємодії базових, суміжних, допоміжних та обслуговуючих організаційно-функціональних складових, розробляють рекламну програму, диверсифіковану мережу підприємств і організацій, виставки, консультаційні бюро відповідних послуг.

При створенні та визначенні організаційно-функціональної структури і стратегічної місії інноваційних кластерів необхідно враховувати загальні особливості щодо їх впливу на регіональний розвиток економіки, зокрема:



  • інноваційна діяльність в усіх її фазах споріднена з тривалим терміном очікування і високим ризиком неотримання прогнозованого кінцевого результату;

  • здійснення інноваційних проектів вимагає значних затрат, відволікання на тривалий час масштабних фінансових ресурсів у виді інвестицій в наукові дослідження і розробки , експериментальне виробництво, випробування;

  • зародження інновацій у виді ідей, задумів, їх дослідницьке обслуговування, проектне втілення і практичне підтвердження, реальне застосування вимагає об’єднання і координації робіт у межах одного цілісного циклу «наука-техніка-виробництво».

Активізація регіонального розвитку економіки на засадах використання інноваційних кластерів очевидно є реальним лише з допомогою державного регулювання і підтримки, зважаючи на недосконалість ринкових відносин в Україні.

Література

  1. European Commission. The concept of clusters and cluster policies and their role for competitiveness and innovation: main statistical results und lessons learned. Luxembourg: Office for Official Publications of the European Communitis. 2008. 84 p.

  2. Портер М. Э. Конкуренция. – М.: Изд. дом «Вильямс». 2005. - 496 с.

УДК 330.322.1(477.87)



Танчак Я.А., аспірант

Львівська державна фінансова академія



jarunatanchak@mail.ru

СТАН І ПРОБЛЕМИ ІНВЕСТИЦІЙНОГО РОЗВИТКУ КАРПАТСЬКОГО РЕГІОНУ УКРАЇНИ
Дослідження проблеми інвестування економіки завжди знаходилось у центрі уваги економічної думки. Це обумовлено тим, що інвестиції торкаються найглибших основ господарської діяльності. Економічна ситуація, яка склалась зараз в Україні, дуже складна. Найголовнішою причиною, що сприяла економічній кризі та утримує перехід України на траєкторію економічного зростання є низька інвестиційна активність.

Залучення капіталу важливе у тих сферах економіки України, активізація яких допоможе вивести її з кризового стану. Однією з найбільших галузей світової економіки є туризм. Вагоме місце в структурі господарського комплексу України займає Карпатський регіон. Найбільшою перевагою для прогресивного розвитку даного регіону є його рекреаційні властивості [2]. Особлива рекреаційна роль українських Карпат визначається сприятливими ресурсними факторами для організації зимового відпочинку, туризму і гірськолижного спорту. Інвестиційний проект може бути реалізований в тих регіонах, де для цього є найкращі умови. Дослідження економічного розвитку окремих регіонів ведуться у багатьох країнах світу. Дана робота присвячена описанню стану та проблем інвестиційного розвитку Карпатського регіону [1].

Рекреаційні ресурси саме українських Карпат є досить значними, але перетворення їх в сучасні рекреаційні системи з високою конкурентною здатністю вимагає значних зусиль науковців, проектувальників і менеджерів. Оскільки, навіть значний туристичний потенціал ще не дає гарантії успішного розвитку туристичної індустрії. Для підвищення ефективності роботи туристичної сфери економіки необхідно регулювати цим процесом як на загальнонаціональному рівні, так і в регіонах.

Загалом, в умовах економічних змін туристична індустрія даного регіону стикається з багатьма проблемами. Ці проблеми визначаються невизначеністю ринкової ситуації, сезонною нестабільністю попиту на туристичні послуги, жорсткою конкуренцією в галузі, недостатністю фінансових ресурсів, труднощами використання стандартних методів і підходів при встановлені цін на послуги витягів, недостатньою кількістю кваліфікованих кадрів, низьким рівнем матеріально-технічної бази, суперечливістю українських законів, які служать відштовхуючим фактором для іноземних інвесторів, участь яких у рекреаційних процесах є обов’язковою складовою відродження галузі.

Важливим моментом в рекреаційній діяльності і туризмі Карпатського регіону є фінансова підтримка місцевого розвитку. В сучасних умовах через дефіцит бюджету держава виділяє невеликі кошти на розвиток рекреаційної індустрії в Карпатському регіоні, то залучення іноземних інвесторів у вигляді створення власних підприємств, лізингових та ф’ючерсних компаній сприяло б перетворенню його в один з найпрестижніших курортів.

Сьогоднішній соціально-економічний стан карпатських областей є в немалій мірі результатом відсутності чіткої державної регіональної політики в Україні. Механiзм реалiзацiї державної програми розвитку туризму доцiльно запроваджувати у такiй послiдовностi: вибiр стратегiї розвитку з можливих альтернативних варіантів; вибiр та обґрунтування доцiльностi запровадження ефективного вapiaнту розвитку туризму; розробка програми та оцiнювання доцiльностi запровадження програмних заходiв; монiторинг, контролювання та регулювання процесу запровадження програмних заходiв. Це дасть змогу визначати, якi змiни слiд вносити у державнi та регiональнi програми розвитку туризму для пiдвищення його ефективностi та як реалiзовувати цю програму [4, с.16].

Держава повинна втручатися у діяльність Карпатського регіону для того, щоб зберегти рекреаційно-туристичні ресурси, які часто використовуються не за призначенням, що завдає значної шкоди самому регіону і Україні в цілому. Для цього необхідно скласти карти туристичних ресурсів кожної області даного регіону, здійснити їх оцінку, визначити першочерговість їх освоєння, розробити систему заходів щодо охорони природних ресурсів і відновлення пам’ятників культури [3, с.73-74], сформувати критерії оцінки привабливості канатних доріг.

В Україні ж дотепер не створено обґрунтованої системи державної підтримки інвестиційної діяльності підприємств. Як наслідок цього, в інвестиційній діяльності країни утворилося замкнуте коло, коли недоінвестування народного господарства посилює спад виробництва, що, в свою чергу, спричиняє зниження інвестиційних можливостей суб’єктів господарювання та держави. Вивести Україну з цієї ситуації може лише науково обґрунтована інвестиційна політика держави.

Отже, перед державою постає складне і досить делікатне завдання: залучити в країну іноземний капітал, не позбавляючи його власних стимулів і направляючи його заходами економічного регулювання на досягнення суспільних цілей. Однак, притягуючи іноземний капітал, держава не повинна припускати дискримінації національних інвесторів. Крім того, держава повинна здійснювати контроль за інвестиціями, оскільки часом інвестиції у туризм породжують ріст темпів інфляції.

Література:


  1. Інвестування: Підручник / В.М. Гриньова, В.О. Коюда, Т.І. Лепейко, О.П. Коюда. – К.: Знання, 2008. – 452 с.

  2. Лавицкий А.С. Рекреаційний розвиток Українських Карпат: проблеми та шляхи їх розвитку / А.С.Лавицкий, Г.С.Домарадзька //Діло. – Львів, 1995. – №6. – Січень.

  3. Менеджмент туристичної індустрії: Навч. посібник/ Школа І.М. та ін.; За ред. І.М.Школи. - Чернівці: Книги-ХХІ, 2005. – 596с.

  4. Музиченко-Козловська О.В. Економічне оцінювання та регулювання туристичної привабливості території / Автореф. дис. … канд. економічних наук: Національний університет „Львівська політехніка”. – Львів, 2007. – 21с.

УДК 338.1(477)



Тарабановська С.В., здобувач

Луганська філія Інституту економіко-правових досліджень НАН України



Zablodin@ yandex.ru
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   38


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка