Збірка тез доповідей



Сторінка26/38
Дата конвертації09.03.2016
Розмір6.98 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   38

ТЕОРЕТИЧЕСКИЕ ОСНОВЫ ИЗУЧЕНИЯ АУТСТАФФИНГА И АУТСОРСИНГА
В условиях динамично развивающихся рыночных отношениях компании вынуждены реагировать на все изменения на рынке труда. Внештатные сотрудники являются своего рода дифференциалом, отслеживание которого одна из немаловажных деталей для увеличения экономического финансового рычага. Таким образом, современные понятия аутсорсинг и аутстаффинг отвечают всем необходимым требованиям за контролем персонала посредством компании аутсорсера, а также высвобождает время для решения проблем основного персонала. Аутсорсинг и аутстаффинг выступает как особый вид взаимоотношений между организацией и сотрудником.

Аутстаффинг – это одна из технологий привлечения персонала для выполнения работ [1]. Суть технологии заключается в предоставлении заказчику персонала состоящего в штате аутстаффингового агенства – провайдера аутстаффинговых услуг (далее Провайдера). Другими словами, аутстаффинг – это услуга по предоставлению персонала [2]. Эта технология достаточно нова для Украины, где традиционно используется технология найма персонала в штат организации.

Если рассматривать полный перечень технологий привлечения персонала для выполнения работ, то можно составить следующий список:

- найм персонала в штат организации, т.е. формирование трудовых отношений путем заключения трудового договора;

- привлечение персонала путем заключения с работниками гражданско-правовых договоров (договора подряда);

- аутсорсинг, т.е. выполнение определенных регулярных функций внутри организации путём привлечения специализированного предприятия подрядчика, например, ведение бухгалтерского и налогового учёта, выполнение ремонтных и наладочных работ и т.д. [3]. Причём функция передаётся полностью предприятию подрядчику, и в штате предприятия заказчика нет персонала занятого выполнением этой функции. Стоимость услуги определяется договором между контрагентами. Подрядчик сам решает вопрос о количестве своего персонала, который будет призван реализовывать функцию. Заказчик не имеет трудовых отношений с персоналом подрядчика и не имеет мотивационных рычагов воздействия на персонал подрядчика.

- аутстаффинг, т.е. предоставление заказчику по его заявке персонала требуемой квалификации, на определённый срок, для работы на рабочих местах заказчика. Персонал при этом состоит в штате провайдера. Численность и квалификацию требуемого персонала определяет заказчик. Заказчик не имеет трудовых отношений с предоставленным персоналом, но имеет мотивационные рычаги для каждого привлечённого работника. Провайдер является держателем персонала. Заказчик может привлекать, таким образом, персонал для различных функциональных областей. На время своей работы предоставленный персонал становится частью коллектива заказчика, но при этом весь кадровый документооборот по предоставленному персоналу осуществляет провайдер.

Если говорить о различиях аутсорсинга и аутстаффинга, то основное заключается в том, что при аутсорсинге заказчик платит за выполнение определённой функции, а при аутстаффинге заказчик платит за предоставленный персонал необходимой квалификации.

Таким образом, можно сделать вывод, что кадровое агентство берёт на себя большую часть обязательств, предоставляя организациям возможность сконцентрироваться на своём основном бизнесе.

Литература


  1. Аникин Б.А. Аутсорсинг и аутстаффинг: высокие технологии менеджмента / Б.А.Аникин – М., ИНФРА – М, 2007, – 74 с.

  2. Хейвуд Дж. Б. Аутсорсинг: в поисках конкурентных преимуществ / Дж.Б.Хейвуд. – М., Издательский дом Вильямс, 2004, – 40 с.

  3. Бравар Ж.-Л. Эффективный аутсорсинг: понимание, планирование и использование успешных аутсорсинговых отношений / Ж.-Л.Бравер, Р.Морган – Днепропетровск, Баланс Бізнес Букс, 2007. – ХХІІ – С. 28-31.

УДК 330.341.1



Лебедєва Ю.А., Фролов М.Ю.

Макіївський економіко-гуманітарний інститут



sizol@list.ru

ПРОБЛЕМИ ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТАЛОГО РОЗВИТКУ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ
У проекті Концепції сталого розвитку України, розробленому науковцями НАНУ, сталий розвиток визначено як процес гармонізації продуктивних сил, забезпечення задоволення необхідних потреб усіх членів суспільства за умови збереження і поетапного поновлення цілісності природного середовища, створення можливостей для рівноваги між його потенціалом і потребами людей усіх поколінь [1].

Досить багато дослідників ототожнюють сталий розвиток підприємства з його стійким фінансовим станом, що значно звужує межі поняття. Безперечно, економічний розвиток підприємства є важливим об’єктом дослідження. Визначені підходи вирішують певні актуальні проблеми управління. Однак у них ігнорується той факт, що підприємство є системою, яка взаємодіє не тільки з економічним (ринковим), але і з природним середовищем, на що наголошується в Концепції сталого розвитку.

У зв’язку із цим є доцільним поглиблення досліджень на мікрорівні стосовно механізму, функціонування якого буде враховувати економічні й екологічні фактори діяльності промислового підприємства, створюючи тим самим умови для досягнення та підтримки його сталого розвитку. Ефективно функціонувати такий механізм зможе тільки тоді, коли він має відповідну інформаційну основу.

Інформаційна основа – це нематеріальна сутність, що пов’язує в системне ціле матеріальні елементи системи і забезпечує у просторі та часі впорядкованість системи [2, с.72]. Нерелевантність інформаційної основи в системі управління промисловим підприємством суттєво знижує ефективність механізму забезпечення сталого розвитку, а іноді зовсім руйнує встановлені зв’язки між його елементами.



Дослідники [3, с. 1, 4, с. 18] стверджують, що інформаційна основа механізму забезпечення сталого розвитку, що існує на сучасних промислових підприємствах України, потребує значного вдосконалення. Ця потреба обумовлена, перш за все, тим, що прийняття ефективних еколого-економічних рішень утруднене через неможливість отримання суб’єктом управління повної та достовірної інформації про результати функціонування екологічної підсистеми промислового підприємства. Формуванню ефективної системи інформаційного забезпечення сталого розвитку підприємств перешкоджають такі проблеми:

  • відсутні спеціальні форми первинних документів і бухгалтерських регістрів, які містять інформацію про стан екологічної підсистеми промислового підприємства;

  • у Плані рахунків бухгалтерського обліку активів, капіталу, зобов'язань і господарських операцій підприємств і організацій відсутні відповідні рахунки з обліку активів, зобов’язань, доходів і витрат, що стосуються природоохоронної діяльності підприємства;

  • не розроблено універсальних форми звітності, які б дозволили інвесторам отримувати достовірну інформацію щодо екологічних заходів і витрат, пов'язаних із природоохоронною діяльністю.

  • в управлінському обліку не визначено бази розподілення екологічних витрат. Крім цього, не виділені опорні екологічні позиції, наприклад: витрати на підготовку і перепідготовку кадрів, амортизаційні відрахування на повне відновлення основних природоохоронних виробничих фондів тощо. У такий спосіб можна забезпечити необхідну деталізацію з метою збільшення прозорості й полегшення управління еколого-економічними процесами. Отже, треба екологічно оптимізувати стадії виробничого циклу. Іншими словами, таким чином вибрати структуру витрат (сполучення виробничих і екологічних витрат) і метод їх розподілу між видами продукції, щоб еколого-економічний результат був максимальним.

  • відсутня інфраструктура отримання екологічно релевантних даних із зовнішнього середовища промислового підприємства. Необхідність цієї дії пояснюється тим, що дані відносно забруднення довкілля стають важливими для підприємства у міру надання їм значення з боку суспільства. Тому отримання подібної інформації із зовнішнього середовища має для підприємства особливу важливість [5, с. 32].

У результаті подолання зазначених проблем зміниться напрям потоків облікової екологічної інформації, що забезпечить формування єдиної інформаційної основи функціонування механізму забезпечення сталого розвитку в системі управління промисловим підприємством.

Література

  1. Концепція переходу України до сталого розвитку [Електронний ресурс] // Вісн. НАН України. – 2007. – № 2. – С. 15. – Режим доступу до журн. : www.nbuv.gov.ua/Portal/all/herald/2007-02/a3-2.pdf

  2. Мельник Л. Г. Основи стійкого розвитку: навч. посіб. для післядипломної освіти / Л. Г. Мельник. – Суми : Університетська книга, 2006. – 383 с.

  3. Кірсанова Т. О. Екологічний контролінг в системі управління підприємством : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд.. екон. наук : спец. 08.08.01 «Економіка природокористування і охорони навко­лиш­нього середовища» / Т. О. Кірсанова. – Суми, 2004. – 20 с.

  4. Максимів Л. Тенденції розвитку екологічно орієнтованого бухгалтерського обліку / Л. Максимів // Бухгалтерський облік і аудит. – 2005. – № 5. – С. 18-23.

  5. Сизоненко О. А. Механізм формування системи екологічного обліку на промисловому підприємстві / О. А. Сизоненко // Схід. – 2005. – № 1 (67). – С. 31-33.


Науковий керівник: Сизоненко О.А., к.е.н. Макіївського економіко-гуманітарного інституту
УДК 331.108.37

Лисицина Т.В., асистент

Максименко Р.Г., старший викладач

Краснодонський факультет інженерії та менеджменту СНУ ім. В.Даля



ltvtanya@ya.ru

НАВЧАННЯ І ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ ПЕРСОНАЛУ ЯК ЧИННИК ПОЛІПШЕННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ ІНФОРМАЦІЙНИХ ПОТОКІВ НА ПІДПРИЄМСТВІ
На сучасному підприємстві комп'ютер перетворився на необхідний інструмент повсякденної діяльності. З його допомогою здійснюється збирання, накопичення та обробка даних.

Поява поняття "електронний офіс" пов'язана з уявленням про без паперове робоче середовище, що базується на використанні комп'ютерів, засобів передачі даних (мереж, модемів, факс-апаратів) і інших електронних пристроїв. "Електронний офіс" передбачає набір програмних продуктів для вирішення широкого спектра завдань. При цьому першорядне значення має правильний їх вибір і використання.

Впровадження інформаційних технологій створює підґрунтя для розвитку нової культури праці і одночасно призводить до стратегічної переорієнтації підприємства. Використання інформаційних комп'ютерних систем для вирішення управлінських та підприємницьких завдань, стратегічного розвитку, підвищення ефективності адміністративної діяльності, обліку і контролю, планування й аналізу, реалізації у мережевому режимі різноманітних зв'язків підприємств з їх партнерами, клієнтами, владними структурами призвело до зростання інформаційних потреб, дало можливість не обмежувати інформаційні потоки та інформаційні процеси межами окремого підприємства і зумовило зростання інвестицій у комп'ютерні технології.

Процес впровадження і використання нових інформаційних технологій є системною діяльністю, яка не повинна здійснюватись інтуїтивно. Досить часто використовуваний принцип: "На кожному столі повинен стояти комп'ютер" не дозволяє реалізувати розумну стратегію адміністрування обчислювальних ресурсів. Для організацій все більш актуальним стає уникнення необґрунтованих і недостатньо продуманих інвестицій в інформаційні технології, оптимізація витрат на них та їх перспективне планування.

Інформація є одним з головних типів ресурсів, що необхідні менеджеру будь-якого класу. Роль цього ресурсу постійно зростає по двох основних причинах:


  • глобалізації економіки і управління (бізнес стає комплексним і міжнародним);

  • більш твердих вимог до організованості інформаційних ресурсів, пропонованих комп'ютеризацією.

Інформаційне забезпечення на підприємстві є невід'ємною частиною управлінської діяльності. З його допомогою відбувається розповсюдження необхідної інформації і її використання в процесі ухвалення управлінських рішень.

Кожна функція управління і задачі інформаційного забезпечення відрізняється по складу і змісту.

Так, наприклад, інформаційне забезпечення функції планування полягає в реалізації наступних процедур:


  • збір, обробка і аналіз інформації про ресурси (матеріальні, кадрові і інші), що потрібні для визначення реальних планових показників і термінів виконання планів;

  • оформлення документації планів і доведення їх до виконавців;

  • отримання і аналіз інформації про хід виконання планів для підприємства подальшого планування.

Для того, щоб вся ця інформація ефективно використовувалася в процесі ухвалення управлінських рішень, необхідно, щоб вона розповсюджувалася серед компетентних осіб підприємства. Але на багатьох підприємствах і досі існує проблема - відсутність необхідних знань персоналу із приводу перетворення інформаційного потоку, використовуваного в локальних комп'ютерних мережах.

Тому навчання персоналу для більшості українських організацій у даний час набуває особливе значення. Це зв'язано з тим, що робота в умовах ринку висуває високі вимоги до рівня кваліфікації персоналу, знанням і навичкам працівників: знання, навички, установки, що допомагали персоналу успішно працювати ще вчора, сьогодні утрачають свою дієвість. Дуже швидко змінюються як зовнішні умови (економічна політика держави, законодавство і система оподатковування, з'являються нові конкуренти і т.п.), так і внутрішні умови функціонування організації (реструктуризація підприємств, технологічні зміни, поява нових робочих місць та ін.), ставить більшість українських організацій перед необхідністю підготовки персоналу до завтрашніх змін. Досягнення довгострокових і короткострокових цілей, необхідність підвищення конкурентоздатності і проведення організаційних змін вимагають опори на добре сплановану і чітко організовану роботу з навчання персоналу.



Література

  1. Гаджинский А.М. Логистика: Учебник для вузов. – М.: Дашков и К, 2003. – 408 с.

  2. Гаспариан М.С., Лихачева Г.Н., Григорьев С.В.. Божко В.П. Применение информационных технологий в экономике: -М.: МЭСИ, 2000.- 49 с.

  3. Родкина Т.А. Информационная логистика. – М.: «Экзамен», 2001.- 288 с.

  4. Родников А.Н. Логистика: Терминологический словарь.- М.: Экономика, 1995

  5. Справочник менеджмента / Под ред. Уткина Э.А.-М.: Ассоциация авторов и издателей «ТАНДЕМ» Издательство ЭКМОС, 1998 – 448 с.

УДК 330.332.3



Майданевич П.М., к.е.н., доцент

Південний філіал НУБіП України «Кримський агротехнологічний університет»,

м.Сімферополь

qwer20003@rambler.ru

стратегічні напрями ІНВЕСТУВАННЯ ПІДПРИЄМСТВ аграрного сектору
Вихід аграрного сектору України з глибокої економічної кризи можливий тільки при радикальній зміні інвестиційної полiтики з метою її впливу на iнвестицiйний процес за допомогою ринкових регуляторів, таких як: податковий - за рахунок зниження податків, надання податкових пільг, норм прискореної амортизації, здійснення її індексації; фiнансово-кредитний - за рахунок зміни резервної норми, операцій на фондовому ринку, ставок банківських процентiв; цiновий - за рахунок зниження вартості енергоносіїв і транспортних тарифів; митний - за рахунок зниження мита. При цьому надзвичайно важливим є активізація не тільки державних, але і приватних інвестицій в підприємства аграрного сектору.

У зв’язку зі зміною форм власності, комерціалізацією і корпоратизацією підприємств аграрного сектору, створенням акціонерних товариств, концернів, холдингів та асоціацій виникає необхідність в об'єктивній оцінці інвестиційної привабливості суб'єктів господарювання.

Виходячи з цільової спрямованості дослідження, оцінку інвестиційної привабливості підприємства аграрного сектору (I) необхідно проводити з позицій системного підходу, заснованого на єдності і взаємодії його аспектів, технічного (T), географічного (G), трудового (D), організаційного (O), екологічного (E), ресурсного (R), фінансово-економічного (S), правового (N), комерційного (K), тобто:

I = F (T, G, D, O, E, R, S, N, K), (1)

де T, G, D, O, E, R, S, N, K - вектори, що складають відповідні набори показників.

Застосування принципів системного аналізу дозволяє сформулювати поняття «інвестиційна привабливість» як комплекс чинників і характеристик, які впливають на стан об'єкта господарювання, а з позицій економіко-математичних методів - як сукупність показників, що характеризують ефективність роботи підприємства.

У рамках даного дослідження найбільший інтерес має розгляд внутрішніх чинників, що і визначають предметну галузь дослідження. З усього комплексу внутрішніх чинників, які характеризують підприємство аграрного сектору, на нашу думку, варто прийняти ті, що характеризують фінансово-економічний стан суб'єкта господарської діяльності, підлягають кількісному виміру і є найбільш актуальними в умовах ринкової економіки.

Показники оцінки інвестиційної привабливості підприємства аграрного сектору за фінансово-економічним аспектом можливо розподілити на декілька груп. До першої групи слід включити аналіз дохідності, до другої - рентабельності, до третьої - прибутковості, до четвертої - ліквідності, до п’ятої - фінансової стійкості, до шостої - стан основних фондів [3, c. 304].

Проведені дослідження статистичних даних аграрних підприємств АР Крим за 2005-2009 роки при застосуванні методу головних компонент і факторного аналізу дозволили виділити основні фактори підвищення інвестиційної привабливості: стратегічної і тактичної рентабельності, фондовіддачі. В результаті регресійного аналізу було одержано таке рівняння регресії за факторами:



у=1,684187+0,919968*х1+0,148991*х2, (2)

де у - стандартизоване значення балансового прибутку підприємств аграрного сектору; х1 - фактор стратегічної рентабельності, який включає показники рентабельності реалізованої продукції та норму підприємницького доходу; х2 - фактор тактичної рентабельності, який включає показники абсолютної ліквідності та чистої рентабельності підприємств аграрного сектору.

Представлені моделі пройшли перевірку на адекватність за критеріями Фішера, Стьюдента та Дарбіна-Уотсона. Розроблена багатофакторна економіко-математична модель підтверджує існуючу залежність балансового прибутку підприємства аграрного сектору від чинників стратегічної і тактичної рентабельності.

На основі отриманих чинників було розраховано рейтинговий показник інвестиційної привабливості по групі підприємств аграрного сектору, що аналізуються, значення якого коливається від 0 до 1. Найбільший рейтинг має підприємство з мінімальним значенням порівняльної оцінки.



Література

  1. Андріанов Ю.О. Удосконалення оцінювання і регулювання інвестиційного та інноваційного розвитку підприємства / С.В. Князь, О.В. Князь, Ю.О. Андріанов // Вісник Національного університету “Львівська політехніка” «Проблеми економіки та управління». – Львів: Видавництво Національного університету “Львівська політехніка”, 2007. – №582. - С.184-190.

  2. Кошельок Г.В. Система факторів, які впливають на оцінку інвестиційної привабливості підприємств харчової промисловості /Г.В. Кошельок // Вісник соціально-економічних досліджень: зб. наук. статей. / Ред. Зверяков М.І. та ін. Вип. 36. – Одеса: ОДЕУ. – 2009. – С. 98–104.

  3. Пожуева Т.А. Методы экономической эффективности инвестиционных проектов / А.В. Пожуев, Т.А. Пожуева // Методические основы разработки программ повышения эффективности инвестиционных проектов. – Запорожье: ЗГИА, 2003. – С. 304-324.

  4. Ястремская Е.Н., Строкович А.В. Оценка привлекательности инвестиционных проектов / Е.Н. Ястремская, А.В. Строкович // Экономика и управление. - 1997. - № 4. - С. 13-14.

УДК 336.717.063



Микова М.С., аспірант

Харківський національний університет ім. В.Н.Каразіна



Marina_mykova@mail.ru

СТАН РИНКУ БАНКІВСЬКОГО ІНВЕСТИЦІЙНОГО КРЕДИТУВАННЯ В УКРАЇНІ ТА ЙОГО ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ
На сьогодні, структура запозичень, що сформувалась на грошово-кредитному ринку України, характеризується превалюванням банківських кредитів, як джерела залучення інвестиційного ресурсу юридичними особами. Саме тому особливої ваги набуває дослідження ринку банківського інвестиційного кредитування в Україні та його основних тенденцій.

Актуальність даної теми зумовила появу значної кількості праць, серед яких найгрунтовнішими є дослідження І.А.Бланка, Б.В.Губського, Б.Л.Луціва, Т.В.Майорової тощо. Разом з тим, виявлення основних тенденцій та перспектив розвиту банківського інвестиційного кредитування реального сектору економіки потребує подальшого наукового вивчення. Дослідження цієї теми відкриває можливості поглиблення теоретичних пошуків щодо побудови ефективного механізму сталого економічного розвитку.

За даними Держкомстату України, у розрізі джерел фінансування капітальних інвестицій суб’єктів господарювання у 2009 році частка державного бюджету складає 4,3% (2008 рік - 5,7%), місцевих бюджетів - 3,1% (2008 рік - 4,6%), власних коштів підприємств - 66,1% (2008 рік - 59,3%), кредитів банків та інших позик - 13,3% (2008 рік - 15,8%). Частка іноземних позик зросла до 4,2% проти 3% за 2008 рік, тоді як частка інвестиційних фондів в загальному обсязі вкладень в основний капітал скоротилася з 2,1% у 2008 році до 1,4% [1]. На думку автора, існує низка факторів, які обумовлюють превалювання участі банківських установ в кредитуванні реального сектору економіки порівняно з іншими фінансово-кредитними установами:

- зацікавленість банківських установ в динамічному розвитку підприємств реального сектору економіки та стабільному економічному середовищі в цілому;

- банки є універсальними фінансовими організаціями, які надають максимальну кількість послуг в інвестиційній сфері;

- банки мають достатню інформацію для оцінки реального фінансового стану клієнта, володіють інформацією для управління його фінансовими потоками, завдяки чому можуть контролювати та регулювати його діяльність;

- банки мають і використовують змішаний за джерелами капітал.

Станом на 01.01.2010 р. в Державному реєстрі банків України зареєстровано 182 банківські установи, які мають ліцензію на здійснення банківських операцій, серед них – 51 установа з іноземним капіталом. Таким чином, Україні властива деконцентрація банківського капіталу у протиріччя світовій тенденції його концентрації: в США в останні роки кількість банків скоротилась з 15 до 10 тисяч, в Японії, Китаї, Індії діє 4-5 великих банків. Відношення статутного капіталу банківської системи України до внутрішнього валового продукту за результатом 2009 року не перевищує 6,5% [2]. В той же час, у країнах, які розвиваються, цей показник перевищує 40 %, а в країнах із розвинутою економікою – 80 % і більше [3].

Вітчизняні вчені-економісти вважають, що для банківської системи України найсуттєвішим фактором, який затримує розвиток інвестиційного кредитування юридичних осіб залишається нестача відповідного за обсягом та терміном інвестиційного ресурсу[4, 5, 6, 7]. Серед інших суттєвих факторів виділяють:

- підвищена фінансова нестабільність суб’єктів реального сектору економіки та пов’язані з цим високі ризики інвестиційних вкладень;

- відсутність механізму паралельних заходів щодо стимулювання споживчого попиту та зниження тиску на бізнес;

- відсутність відповідної законодавчої бази, яка б забезпечувала захист інтересів приватного сектора;

- недостатній рівень державного управління, тобто, управлінські здібності державного сектора мають бути покращені, що є необхідною умовою для ефективної реалізації проектів;

- інфляційні очікування та відсутність можливостей чіткого прогнозування норми прибутку, тощо.

Таким чином, активізація банківського інвестиційного кредитування юридичних осіб передбачає усунення негативного впливу низки чинників, що унеможливлюється без адміністративного впливу органів державної влади, який повинен рухатися в напрямку створення умов для залучення в інвестиційний процес потужних світових експортерів капіталу, репатріації вітчизняного капіталу та запобігання надмірній економічної залежності від світових фінансово-кредитних ринків.

Література


  1. http://www.ukrstat.gov.ua

  2. Бюлетень НБУ. – 2010. - №2.-187 с.

  3. Валенцева Н.И. Современные банковские технологии: теор. основы и практика / Н.И.Валенцева // Деньги и кредит. - 2004. - N 10. - С.50-61.

  4. Міщенко В.І. Шляхи подолання фінансово-економічної кризи в Україні / В.І.Міщенко //Вісник Національного банку України. – 2009. – № 2. – С. 2-7.

  5. Кравченко В.В. Економічний механізм підвищення ефективності функціонування виробничого капіталу в промисловості: Автореф. дисертації на здобуття наукового ступеня канд. екон. наук: 08.00.03 // Інститут регіональних досліджень НАН України. – Л., 2008. – 19 с.

  6. Колодізєв О.М. Ресурсна база банківського кредитування / О.М.Колодізєв //Вісник Української академії банківської справи. – 2007. – № 1(22). – С.65-75.

  7. Пересада А.А., Майорова Т.В. Інвестиційне кредитування: Навч. посібник. – К.: КНЭУ, 2002.-271 с.

УДК 316.422



Набиев О.Ш.

Макеевский экономико-гуманитарный институт


1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   38


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка