Збірка тез доповідей



Сторінка37/38
Дата конвертації09.03.2016
Розмір6.98 Mb.
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   38

СИСТЕМАТИЗАЦІЯ НАУКОВИХ ПІДХОДІВ ДО ВИВЧЕННЯ ЯВИЩА ТІНЬОВОЇ ЕКОНОМІКИ
Тіньова економіка є вагомою загрозою національній економіці та безпеці країни, оскільки виступає активним детермінантом зменшення наповненості державних бюджетів усіх рівнів, зменшує ефект від впровадження тактичних та стратегічних рішень державних органів влади, унеможливлює активне проведення соціально-економічної політики для покращення життя населення. Тому метою нашого дослідження є систематизація наукових підходів до тіньової економічної діяльності.

Одним з головних, на нашу думку, є економічний підхід, який вивчає вплив тіньової економіки на ефективність економічної політики, розподіл і використання економічних ресурсів, створення надійних методів її виміру.

На противагу економічному підходу, соціологічний - досліджує сферу тіньової економіки з точки зору взаємодії соціальних груп, які відмінні між собою положенням в системі тіньових інститутів, мотивами економічної поведінки суб’єктів.

У сучасних умовах зростає інтерес науковців до кібернетичного підходу, який досліджує тіньову економіку як саморегулюючу і керовану систему, основною задачею даного підходу є створення економіко-математичних моделей прогнозування і управління тіньовими відносинами, закономірностями розвитку і взаємодії з офіційним сектором економіки.

Особливостями мотиваційного підходу є те, що тіньова економіка розглядається з позиції усіх видів економічної діяльності, які спрямовані на формування та задоволення потреб, що культивують у людині різні пороки. На думку В.І.Ангелко, цей підхід не може сприйматися та розглядатися однозначно та окремо відповідно, оскільки стосується не наслідків, а цілей заради яких здійснюється та чи інша тіньова економічна діяльність [1, с. 255].

Правовий підхід досліджує тіньову економку як особливу сферу відхилення поведінки господарюючих суб’єктів, акцент робиться на дослідженні суспільно небезпечних видів економічної діяльності, попередження порушень і боротьби з ними правовими засобами.

Згідно з інституційним підходом тіньова економіка - це такі економічні відносини, що складаються в суспільстві на противагу законам, правовим нормам, формальним правилам суспільного життя, тобто головна увага приділяється соціально-економічним інститутам, а саме, системі формальних і неформальних правил поведінки.

Надзвичайно важливим є статистичний підхід, де тіньова економіка - це всі види економічної діяльності, які не враховані в офіційній статистиці [2].

Водночас, що для більш чіткого розуміння сутності тіньових процесів, доречним є визначення об’єкту та суб’єкту тіньової економіки. Об’єкт тіньової економіки – весь спектр економічних відносин, включаючи виробництво, розподіл, обмін, споживання товарів і послуг; суб’єкт тіньової економіки – юридична або фізична особа, яка бере участь і представляє у неофіційній господарській діяльності певну сторону економічних відносин та інтересів [3, с.13].

Таким чином, систематизація наукових підходів до вивчення явища тіньової економіки показала, що існує цілий спектр напрямків дослідження даного негативного явища, зокрема, економічний, соціологічний, статистичний, кібернетичний, мотиваційний, інституційний, статистичний, мотиваційний, а розуміння суб’єкта і об’єкта тіньових відносин, дозволяє визначити напрям управлінських рішень та політичної стабілізації національної економіки, що, в свою чергу, забезпечить раціональне використання трудового та грошового потенціалу країни для проведення заходів ліквідації тіньової економіки, що і вимагає подальшого дослідження.

Література


  1. Ангелко, В.І. Теоретико-методичні проблеми дослідження тіньової економіки / В.І.Ангелко // Вісник Хмельницького національного університету. - 2010. - №1, Т.2. - С.254-259. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.nbuv.gov.ua/portal/natural/Vchnu/Ekon/2010_1_2/254-259.pdf.

  2. Бекряшов, А.К. Теневая экономика и экономическая преступность / Бекряшев А.К., Белозеров И.П., Бекряшева Н.С.Омский государственный университет, 2000. – 459 с. [Електронный ресурс]. – Режим доступа: http://lib.mexmat.ru/books/73833.

  3. Сафин, Ф.М. Теневая экономика современной России: сущность, причины, факторы / М.Ф.Сафин. - Казань: ТИСБИ, 2001. – 36 с.

УДК 338.242.4.025.2:677.14.3

Сафонов Ю.М., кандидат філологічних наук, доцент

Херсонський національний технічний університет



sum1971@inbox.ru

Механізм державного регулювання розвитку виробництва текстильної сировини
Відродження вітчизняної сировинної бази підприємств текстильної промисловості у сучасних умовах відкритості економіки і загострення міжнародної конкуренції на ринку льону, конопель, бавовни і вовни вимагає нових підходів до державного регулювання її розвитку.

Досвід всіх років незалежності України показує, що ринкові механізми, не підтримані засобами цільового державного управління, не завжди можуть забезпечити свою ефективність. Роль держави в управлінні господарським комплексом в умовах трансформації економічних відносин досліджувалася зарубіжними вченими Р.Грінбергом, Дж.Міллером, Д.Саксом, Дж.Стігліцем, О.Чугуновим, Е.Ясіним та іншими. Цим питанням присвяченні роботи вітчизняних вчених В.Аверянова, Б.Буркинського, В.Захарченка, С.Наливайченка, Д.Лук’яненко, В.Столярова.

Аналіз теорії і практики державного регулювання економічного розвитку показує, що важливою умовою цієї ефективності є наявність концепції державного регулювання, що покладається в основу механізму державного регулювання економіки.

Концептуальна ідея механізму організаційного забезпечення розвитку сировинного комплексу може полягати у наступному:



  • стратегічна мета розбудови такого механізму – формування реально діючої моделі стійкого розвитку як системи безпеки економічного комплексу;

  • формування доктрини розвитку сировинного комплексу.

Управління міжгалузевим економічним комплексом, яким є і сировинний комплекс текстильної промисловості, кардинально відрізняється від менеджменту на мікроекономічному рівні, що має враховуватися при формуванні механізму регулювання його розвитку:

  • центральні і місцеві органи влади і самоврядування не можуть бути уподібнені органам управління підприємств, оскільки підприємства не мають адміністративних і майнових відносин з органом державної влади;

  • органи державного управління, маючи на меті стабільне функціонування й розвиток сировинного комплексу, не мають у своєму розпорядженні управлінських ресурсів, які безпосередньо забезпечують досягнення цієї мети.

Але у органів державної влади є й певні важелі: організаційно-функціональні, фінансові (кредити, гарантії), податкова політика, нормативне регулювання у сфері охорони навколишнього середовища й торгівлі, кадрова політика, оренда державного, муніципального майна. Саме вони й покладаються в основу механізму державного регулювання діяльності підприємств сировинного комплексу.

Для успішної реалізації концепції державного регулювання розвитку необхідно, щоб сировинний комплекс (і його складові – сільськогосподарська, переробна галузі) розглядався умовно як корпорація, утворена суб’єктами, які об’єднані загальною метою. Центральні й місцеві органи влади беруть участь у даній корпорації як повноцінний суб’єкт господарської діяльності й входять у структуру управління – стають повноправними менеджерами, які у рамках наявних ресурсів реалізують свої цілі, використовуючи класичні прийоми й технології: стратегічне планування; маркетинг; управління інноваціями; антикризове управління.

Для активізації діяльності сировинного комплексу потрібна технологія, що спирається на ринкові методи й забезпечує основу для партнерської взаємодії всіх учасників економічного життя комплексу. Сформувати таку конструктивну й легітимну технологію дозволяє програмний підхід до державного регулювання розвитку. Основні елементи технології регулювання розвитку включають:


  • об’єднану (скоординовану з галузевими програмами) програму розвитку сировинного комплексу;

  • спеціалізований міжгалузевий орган, що займається підготовкою й координацією виконання об’єднаної програми (може бути на текстильному підприємстві).

Головна умова – участь у програмі всіх основних суб’єктів соціально-економічної діяльності в галузі. Галузевий комплекс об’єднує суб’єктів, які займаються вирощуванням, переробкою конкретного виду сировини. Структура й задум програми повинні забезпечити цю участь. Об’єднана програма розвитку сировинного комплексу не розглядається як документ прямої дії. Це координуючий документ. Документами прямої дії є галузеві програми розвитку.

Механізм управління розвитком сировинного комплексу – це соціально-економічний механізм реалізації інноваційного напряму розвитку кожного суб’єкта господарювання і комплексу в цілому. Його елементи, у тому числі форми, методи, способи організації економічної діяльності пов’язуються з особливостями сучасного етапу розвитку економіки, переходу до економіки знань.

Механізм забезпечення розвитку підприємств сировинного комплексу являє собою економічний механізм реалізації інноваційного напряму розвитку кожного учасника, об'єднання в цілому, який функціонує в мікро- та мезосистемах. У загальному вигляді цей механізм є цілісною системою управлінських інструментів з планування, організації, обліку, контролю, регулювання та стимулювання розвитку в наперед визначених цілях. Вони містять мету розвитку галузі, комплексу та структурних одиниць, економічні інтереси та стимули до участі у досягненні поставленої єдиної мети, основні принципи функціонування.
УДК 332.872

Сьомкіна Т.В., д.е.н., професор

Макіївський економіко-гуманітарний інститут



Теоретичні підходи до формулювання особливостей суспільних благ в сфері житлово-комунального господарства
Серед підприємств, які пов’язані із задоволенням життєво необхідних потреб людини, є підприємства системи житлово-комунального господарства, які займаються наданням житлово-комунальних послуг. Вони є складовою матеріально-побутової сфери соціальної інфраструктури і забезпечують процес реалізації суспільних та особистих потреб населення шляхом надання житлово-комунальних послуг.

В економічній теорії існує багато підходів до визначення видів благ, що обумовлює особливості їх надання та ціноутворення на них. Як відомо, житлово-комунальним послугам притаманні різні характеристики економічних благ, але, на нашу думку, найбільш важливим є те, що окремі послуги підприємств системи житлово-комунального господарства можна віднести до складу суспільних благ, а інші є приватними благами не зважаючи на те, що вони надаються підприємствами однієї сфери. При цьому, залишаються не достатньо дослідженими питання розглядання житлово-комунальних послуг як суспільних та приватних благ. В межах такого розгляду необхідно виокремити з особливостей чистих суспільних благ, характерні риси змішаних суспільних благ, в тому числі колективних та локальних змішаних суспільних благ, що існують в житлово-комунальному секторі економіки та обумовлюють проблеми пов’язані з наданням послуг підприємствами ЖКГ.

Як відомо, особливістю чистого суспільного блага є те, що отримання корисності від нього окремим споживачем неможливе, тому ці блага споживають незалежно від того є споживач платником чи ні. А корисність чистого приватного блага можна поділити між споживачами таким чином, що її зможуть отримати тільки покупці блага. Крім того споживання чистого суспільного блага одним споживачем не знижує доступність блага для інших споживачів. Але у складі житлово-комунальних послуг не можливо виділити чисті суспільні чи чисті приватні блага (такі послуги як водопостачання та водовідведення, газо- та електропостачання і опалення за своїми характеристиками ближче до чистих суспільних благ, а послуги з вивозу побутових відходів та утримання будинків і прибудинкових територій є більш приватними).

Як відомо, чисті суспільні блага оплачуються за рахунок загального оподаткування. На відміну від них послуги житлово-комунального господарства, яким притаманні риси чистого суспільного блага оплачуються за рахунок плати за житлові послуги. Але, коли вони надаються жильцям багатоквартирних будинків, більшість з них отримують усі користувачі разом, незалежно від того сплачували вони за користування цими послугами в поточному періоді чи ні. Житлово-комунальні послуги не можна назвати чистим суспільним благом, тому що для них граничні витрати на надання послуг окремому споживачу завжди існують на відміну від чистого суспільного блага для якого граничні витрати завжди наближуються до нуля. На підставі того, що житлово-комунальним послугам притаманні риси чистого суспільного блага і в той же час є значні відмінності доцільно включити їх до групи змішаних суспільних благ, яким притаманні тільки деякі властивості суспільних благ. Житлово-комунальним послугам як змішаному суспільному благу притаманні такі риси чистого суспільного блага як фізична доступність, соціальна корисність, послуги можуть надаватися органами державної або муніципальної влади, чи іншим суб’єктом, а також підприємства, що надають житлово-комунальні послуги базуються як на суспільній, так і на приватній власності.

Змішані суспільні блага можуть бути як локальними, так і колективними. Фундаментальні ідеї теорії локальних змішаних суспільних благ вперше були представлені в роботі Ч.Тібу. Згідно його гіпотезі агенти з однаковими перевагами розселюються по муніципалітетам згідно зі своїми уподобаннями. В результаті здійснення цього механізму стає можливим ефективне надання локальних суспільних благ. Важливою рисою локальних суспільних благ є просторова обмеженість кола потенційних споживачів. В межах житлово-комунального господарства такими благами є послуги водопостачання, водовідведення, електро- та газопостачання, а також опалення. Це обумовлено територіальним розміщенням технологічних мереж підприємств, що надають названі послуги. Колективними є такі житлово-комунальні послуги, що надаються невеликій кількості споживачів. Такими є послуги з вивозу побутових відходів, утримання будинків та прибудинкових територій.

Локальним змішаним благам більшою мірою притаманні риси чистого суспільного блага ніж колективним змішаним благам. Тому для таких житлово-комунальних послуг як водопостачання, водовідведення, газо- та електропостачання і опалення гостро стоїть, так звана, проблема безбілетника, або ухилення від сплати за надані послуги. Це обумовлено тим, що ці послуги надаються одночасно всім споживачам. Максимізуючи власну корисність кожен зі споживачів такої послуги прагне звести свою долю витрат до мінімуму. Тому, при побудові цінової політики та практики роботи зі своїми клієнтами, підприємства системи житлово-комунального господарства повинні враховувати цю особливість послуг, що ними надаються.

Таким чином, визначення місця житлово-комунальних послуг серед окремих видів суспільних економічних благ дозволяє виокремити їх особливі характеристики, які створюють умови функціонування на ринку підприємств, що їх надають. А це допоможе окремим підприємствам не тільки узгодити свої дії, але й отримати переваги в конкурентній боротьбі, що є особливо важливим при переході на ринкові умови діяльності підприємств під час реформування сфери житлово-комунального господарства
УДК 330.009.12

Уляненко Ф.М., аспірант

Чернігівський державний технологічний університет



ТРАНСФОРМАЦІЙНІ ЗАСАДИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ РЕГІОНАЛЬНИХ ГОСПОДАРСЬКИХ СИСТЕМ, ЯК ФАКТОР АДАПТАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ ДО ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ВИКЛИКІВ
Під конкурентоспроможністю розглядається набір інститутів, стратегій і факторів, що визначають рівень продуктивності території. Рівень продуктивності, у свою чергу, впливає на стійкість регіональної економіки. Рівень продуктивності регіональної економіки також обумовлює прибутковість інвестицій в економіці. Оскільки рівень прибутковості є фундаментальним детермінантом темпів зростання економіки, більш конкурентоздатною є та регіональна економіка, в якій очікується стрімкіше зростання в середньо- і довгостроковій перспективі.

Світовий досвід у вивченні конкурентоспроможності доводить, що є безліч комплексних складових активізації цього процесу. Той факт, що багато регіонів і країн, що розвиваються, не змогли добитися зростання, не дивлячись на величезні інвестиції в інфраструктуру, доводить, що вкладення засобів у фізичний капітал є недостатнім для досягнення загального добробуту. Постала проблема пошуку інших механізмів і на поверхню вийшли: освіта і навчання (або людський капітал, як його називають сучасні економісти); технологічний прогрес (який країна створила або перейняла у провідних економік); макроекономічна стабільність; ефективний менеджмент; інституціоналізм; прозорі й такі, що добре функціонують, державні й суспільні інститути; відсутність корупції; орієнтація на ринок; розвиненість бізнес-середовища і багато що інше. Кожна з цих гіпотез заснована на твердому теоретичному фундаменті і є економічно обґрунтованою. Сучасні принципові підходи до створення механізму забезпечення конкурентоспроможності територіальної економіки містяться у тому, що елементи цього механізму класифікуються як взаємопов’язані компоненти в різних групах. Зокрема, сучасними дослідженнями виділяються наступні головні принципові складники механізму забезпечення конкурентоспроможності на рівні територіального виробництва, які реалізують можливості регіонального господарства щодо власних конкурентних переваг в ринковій системі господарювання.



Принцип якості інституційного середовища. Інституційне середовище формує базу, в рамках якої приватні підприємці, компанії, місцеві органи влади і Уряд взаємодіють з метою отримання доходу і забезпечення розвитку економіки. Інституційна база дуже важлива для конкурентоспроможності і зростання регіону. Вона має основний вплив на ті способи, за якими різні територіальні соціально-економічні системи розподіляють свої переваги і несуть витрати на реалізацію стратегій та програм розвитку. Крім того, вона позначається на інвестиційних рішеннях і організації виробництва. Власники землі, корпоративних акцій і навіть інтелектуальної власності не почнуть інвестувати в поліпшення виробництва або підтримку креативних ідей, якщо їм не будуть гарантовані, перш за все, права власників, а також будуть непрозорими, або нестабільними податкове, митне, бюджетне і валютне законодавство.

Принцип стабільності. Стабільність макроекономічного середовища важлива для бізнесу і, відповідно, для конкурентоспроможності всієї країни. Потрібно визначити, що тоді як макроекономічна стабільність сама по собі не може збільшити продуктивність регіональної економіки і країни, макроекономічний хаос, особливо у фінансово-економічній сфері, шкодить економіці, що наочно продемонстрували результати останньої світової кризи. Компанії не можуть ухвалити обґрунтовані рішення, якщо високим є рівень інфляції і державний бюджет виходить з-під контролю. Фінансовий сектор не може функціонувати, якщо в державі є високим дефіцит державного бюджету. Держава не може ефективно надавати послуги, якщо їй необхідно виплачувати величезні відсотки за минулі борги. Відношення уряду до ринків і свобод, а також ефективність його роботи також важливі: громіздкий апарат і бюрократія, надмірне держрегулювання, корупція, непрозорість держзамовлень, або ж політична залежність судової гілки влади призводять до значних економічних витрат для бізнесу і уповільнюють процес економічного розвитку регіону і країни.

Принцип випереджаючого розвитку інфраструктури. Високорозвинена інфраструктура має велике значення для ефективного функціонування регіональної економіки, оскільки вона є важливим фактором, що визначає територіальне місце розташування суб’єкту економічної діяльності. Якісна інфраструктура забезпечує реальну інтеграцію національного ринку і зв’язок з ринками інших країн і регіонів. Широка і розвинена інфраструктура – це істотний чинник, який впливає на конкурентоспроможність і економічне зростання, а також різними способами нівелює нерівність доходів і знижує рівень бідності. В зв’язку з цим, розвинена транспортно-логістична, комунікаційна та інженерна інфраструктура є передумовою ефективного функціонування ринків і зростання експорту.

Принцип забезпечення ефективності ринку праці. Ефективність і гнучкість ринку праці вкрай важливі, оскільки вони гарантують, що людський капітал використовуються в економіці найефективніше. У продуктивній економіці працівники розподілені належним чином і отримують стимули для того, щоб виконувати свою роботу найефективніше у поєднанні з необхідністю підвищувати свій професійний рівень та мати належні умови праці та охорону здоров’я. Ринки праці мають бути гнучкими, щоб забезпечити швидке переміщення працівників з одного сектора економіки, а часто – регіону в інший і допускати коливання зарплати без великих соціальних потрясінь. Крім того, ефективні ринки праці повинні забезпечувати чіткий зв'язок між стимулами для працівників і їх діяльністю, а також якнайкраще використання наявних талантів – це включає рівність між жінками і чоловіками в бізнес-середовищі. Особливістю сучасного економічного моменту є те, що багато працівників реалізують свій трудовий потенціал в інших регіонах, у тому числі – й за кордоном. При цьому, доходи від такої діяльності мають поступати в регіон постійного проживання.

Принцип забезпечення розвиненого фінансового ринку та конкурентоздатності бізнесу. Ефективний фінансовий сектор необхідний для розміщення ресурсів, заощаджених громадянами країни, найбільш продуктивним способом. Розвинений фінансовий сектор спрямовує ресурси кращим підприємцям на реалізацію інвестиційних проектів, а не використовує їх для політичних цілей. Тому ключовий момент тут полягає в ретельній оцінці ризиків. Сучасний фінансовий сектор створює продукти і методи, щоб менш крупні новатори з різноманітними ідеями змогли реалізувати їх. Правильно функціонуючий фінансовий сектор має володіти венчурним капіталом, надавати вигідні кредити, а також бути надійним і прозорим як для користувача, так і для фіскальних і контролюючих органів.

Принцип забезпечення конкурентоспроможності бізнесу та якості бізнес-середовища. Конкурентоспроможність бізнесу в регіональному ринковому середовищі впливає на високий рівень ефективності при виробництві товарів і послуг. Це, у свою чергу, збільшує продуктивність, підвищуючи, таким чином, конкурентоспроможність всієї країни. Конкурентоспроможність бізнесу впливає на якість бізнес-мережі не тільки регіону, але й всієї країни, а також якість окремих дій і стратегій фірм. Дана група має особливе значення для регіональної економіки на тій стадії розвитку, коли зростання залежить від інвестицій, інновацій та підприємницької ініціативи. Якість бізнес-мереж і допоміжних галузей території, має значення з багатьох причин. Коли компанії і постачальники об’єднані в географічно близькі групи (кластери), ефективність росте, виникає більше можливостей для інновацій і знижується кількість бар’єрів для появи нових фірм. В результаті індивідуальної діяльності і стратегій фірм (брендинг, маркетинг, наявність ланцюжка створення вартості, виробництво унікальних і складних товарів) виникають комплексні і сучасні бізнес-процеси.

Принцип ефективного використання інноваційно-інвестиційного потенціалу. За цим принципом, оцінюється швидкість, з якою економіка території переймає існуючі нововведення в технологічному і технічному плані для підвищення продуктивності своїх секторів. Це – вирішальна концепція економічного розвитку сучасної регіональної економіки, оскільки відмінності в технологіях можуть пояснити велику частину відмінностей в продуктивності між регіонами. Насправді, останніми роками відносна важливість засвоєння технологій для регіональної конкурентоспроможності збільшується у міру того, як знання розповсюджуються все ширше, а інформаційні і комунікаційні технології (ІКТ) використовуються все частіше. В довгостроковій перспективі, коли прибутковість всіх інших чинників знижується, рівень життя можна підвищувати тільки за рахунок інвестицій та технологічних інновацій. Особливе значення інновації мають для економік, які наближаються до меж знань, тоді як можливість інтегрувати і адаптувати зовнішні технології починає зникати. Для цього необхідні інвестиційна привабливість та сприятливе для інноваційної діяльності середовище, яке підтримує державний і приватний сектори. Цьому сприятимуть достатні інвестиції в наукові дослідження, особливо з боку приватних структур, співпраця між науково-дослідними інститутами і виробництвом, а також захист інтелектуальної власності.

На цих принципах засновані нові конкурентні стратегії глобалізованого постіндустріального суспільства, або суспільства сталого розвитку, до якого рухаються «нові економіки» країн і наша держава зокрема в постійно розширюваному світогосподарському просторі.



Література

  1. Бутко, М.П. Теоретичні засади формування конкурентного середовища регіональних господарських систем / М.П.Бутко, Ф.М.Уляненко // Економіка та держава. – 2011. - № 1.

  2. Конкурентоспроможність: країна, регіон, підприємство. - К.: Рада конкурентоспроможності країни. Центр стратегій конкурентоспроможності. - 2006. - 176 с.

УДК 330.101



Hall A.B., Master of Business Administration

University of Florida, Tampa, USA


1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   38


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка