Збірник матеріалів з української літератури для учнів 7-го класу



Скачати 11.17 Mb.
Сторінка1/51
Дата конвертації19.02.2016
Розмір11.17 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   51

Збірник матеріалів

з української літератури

для учнів 7-го класу



Передмова

Даний збірник матеріалів дозволить доповнити підручник «Української мови та літератури» Слоньовської О., як для класів з українською мовою навчання так і для класів де навчання проводиться на російській мові.

У збірник увішли біографії письменників, їх твори та критика на них, це дозволить учневі більше дізнатися про авторів та про їх твори.

Збірник повністю відповідає програмі з української літератури для 7-го класу 12-ти річної школи.

Укладач сподівається, що це дасть змогу учням зберегти свій час и краще підготуватися до уроків.

Бажаю успіхів у вивченні української літератури!

Укладач Світлична Анастасія Валеріївна-

завідуюча бібліотекою ДЗОШ № 61

Зміст
І. Минувшина України у фольклорі 9

Дума про Марусю Богуславку 9

ІІ. Суспільно-побутові пісні 12

«Ой на горі та женці жнуть….» 12

«Стоїть явір над водою» 13

«Гомін, гомін по діброві» 14

«Ой у степу криниченька» 15

«Ой був в Січі старий козак…» 15

ІІІ. Коломийки 17

«Дозвілля молоді» 17

«Жартівливі коломийки» 18

ІV. Тарас Шевченко 19

Біографія 19

Твори: «Мені тринадцятий минало» 30

«Тополя» 30

«Заповіт» 34

«І виріс я на чужині…» 35

Шевченко-поет 37

Шевченко-художник 40

Клочек Г. Поезія Тараса Шевченка «Мені тринадцятий минало…» 41

Балади Шевченка 70

Як створювався «Заповіт» 71

Полум’яний заклик Шевченкового «Заповіту» 71

V. Пантелеймон Куліш 78

Біографія 78

Твори: «Орися» 85

Критика на П. Куліша «Орися» 93

Івашків В. «Орися» П. Куліша в контексті творчих пошуків

письменника 1840-х років 94

Вивчення прозових творів Пантелеймона Куліша у школі 114

Український віночок 115

VІ. Іван Франко 118

Біографія 118

Твори: «Захар Беркут» 121

Бондаренко Ю. Міфологічна природа повісті

Івана Франка «Захар Беркут» 286

Коцюбинський М. Іван Франко 295

VІІ. Андрій Чайковський 302

Біографія 302

Твори: «За сестрою» 305

Життя і творчість Андрія Чайковського 385

VІІІ. Богдан Лепкий 389

«Найпопулярніша постать на галицькому грунті…» 389

Талановитий новеліст 401

Твори: «Цвіт щастя» 401

«Мишко (Казка для дітей для малих і великих)» 405

Коритко Р. З когорти незаслужено забутих… 409

ІХ. Степан Васильченко 424

Біографія 425

Твори: «Свекор» 426

Життя і творчість Степана Васильченко 430

Х. Агатангел Кримський 440

Біографія 440

Твори: «Весняна розмова» 445

«Святе кохання» 446

Сингаївський Я. Пальмове гілля Агатангела Кримського 450

ХІ. Наталена Королева 456

Мишанич. О. Дивосвіти Наталени Королевої 456

Твори: «Скитський скарб» 462

«Легенди старокиївські» 467

«Аскольдова могила» 467

«Довершено» 471

«Михайлик» 476 Голубовська І. Виплекан мрією і любов’ю 482

ХІІ. Микола Сингаївський 489

Біографія 489

Твори: «Чорнобривці» 493

«Батьківське поле» 494

«Полісяночка» 496

ХІІІ. Борис Антоненко-Давидович 497

Біографія 497

Твори: «Крила Артема Летючого» 502

Костюк Г. …Що вгору йде… 513

ХІV. Борис Харчук 527

Біографія 527

Твори: «Планетник» 530

Критика на «Планетник» 566

ХV. Валентин Чемерис 567

Біографія 567

ХVІ. Василь Голобородько 568

Біографія 568

Твори: «Наша мова» 574

«Ми йдемо» 575

«З дитинства»: Дощ («Я вплетений…») 576

«Мова рослин» 576 «Лелека» 577

Шутенко Ю. Поетичний світ Василя Голобородька 586

Інформація про особливості народного свята Івана Купала 598
ХVІІ. Михайло Стельмах 601

Біографія 601

Твори: «Гусі - лебеді летять» 603

Панченко В. Під колючими вітрами часу 743

ХVІІІ. Григір Тютюнник 758

Автобіографія 758

Біографія 762

Твори: «Климко» 764

Слабошпицький М. Вічна загадка любові 816

ХІХ. Олекса Стороженко 822

Біографія 822

Твори: «Скарб» 837

ХХ. Ліна Костенко 843

Біографія 843

Твори: «Чайка на крижині» 850

«Крила» 851

ХХІ. Євген Гуцало 852

Біографія 852

Твори: «Сім’я дикої качки» 856

Живе співвідношення між людиною й природою 862

ХХІІ. Любов Пономаренко 868

Біографія 868

Твори: «Гер переможений» 871

ХХІІІ. Василь Симоненко 872

Біографія 872

Твори: «Лебеді материнства» 880

«Ти знаєш, що ти-людина?» 881

«Гей, нові Колумби й Магелани» 882

«Перехожий» 883

ХХІV. Андрій Малишко 884

Біографія 884

Твори: «Стежина» 891

«Приходять предки» 892

«Вогник» 893

(«Чому, сказати, й сам не знаю…») 895

«Пісня про рушник» 896

Критика на «Пісню про рушник» 896

ХХV. Анатолій Дімаров 899

Біографія 899

Твори: «Блакитна дитина» 909

Творчий шлях Анатолія Дімарова 937

ХХVІ. Леонід Кисельов 947

Леонід Кисельов- феномен поетичний чи психологічний? 947

Твори: «Додому» 951

«Катерина» 952

«Стати б хоч на менти лічені…» 953

Перелік використаних матеріалів 954

І. Минувшина України у фольклорі



ДУМА ПРО МАРУСЮ БОГУСЛАВКУ


Що на Чорному морі,

На камені біленькому,

Там стояла темниця кам'яная.

Що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків,

Бідних невольників.

То вони тридцять літ у неволі пробувають,

Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видають.

То до їх дівка-бранка,

Маруся, попівна Богуславка,

Приходжає,

Словами промовляє:

«Гей, козаки,

Ви, біднії невольники!

Угадайте, що в нашій землі християнській за день

тепера?»

Що тоді бідні невольники зачували,

Дівку-бранку,

Марусю, попівну Богуславку,

По річах познавали,

Словами промовляли:

«Гей, дівко-бранко,

Марусю, попівно Богуславко!

Почім ми можем знати,

Що в нашій землі християнській за день тепера?

Що тридцять літ у неволі пробуваєм,

Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видаєм,

То ми не можемо знати,

Що в нашій землі християнській за день тепера».

Тоді дівка-бранка,

Маруся, попівна Богуславка,

Теє зачуває,

До козаків словами промовляє:

«Ой, козаки,

Ви, біднії невольники!

Що сьогодні у нашій землі християнській великодная

субота,


А завтра святий празник, роковий день великдень».

То тоді ті козаки теє зачували,

Білим лицем до сирої землі припадали,

Дівку бранку,

Марусю, попівну Богуславку,

Кляли-проклинали:

«Та бодай ти, дівко-бранко,

Марусю, попівно Богуславко,

Щастя й долі собі не мала, Я

Як ти нам святий празник, роковий день великдень

сказала!»

То тоді дівка-бранка,

Маруся, попівна Богуславка,

Теє зачувала.

Словами промовляла:

«0й, козаки,

Ви, біднії невольникиі

Та не лайте мене, не проклинайте,

Бо як буде наш пан турецький до мечеті від'їжджати,

То буде мені, дівці-бранці,

Марусі, попівні Богуславці,

На руки ключі віддавати;

То буду я до темниці приходжати,

Темницю відмикати,

Вас всіх, бідних невольників, на волю випускати».

То на святий празник, роковий день великдень,

Став пан турецький до мечеті від'їжджати,

Став дівці-бранці,

Марусі, попівні Богуславці,

На руки ключі віддавати.

Тоді дівка-бранка,

Маруся, попівна Богуславка,

Добре дбає,—

До темниці приходжає,

Темницю відмикає,

Всіх козаків,

Бідних невольників,

На волю випускає

І словами промовляє:

«Ой, козаки,

Ви, біднії невольники!

Кажу я вам, добре дбайте,

В городи християнські утікайте,

Тільки, прошу я вас, одного города Богуслава

не минайте,

Моєму батьку й матері знати давайте:

Та нехай мій батько добре дбає,

Грунтів, великих маєтків нехай не збуває,

Великих скарбів не збирає,

Та нехай мене, дівки-бранки,

Марусі, попівни Богуславки,

3 неволі не викупає,

Бо вже я потурчилась, побусурменилась

Для роскоші турецької,

Для лакомства нещасного!»

Ой визволи, може, нас, всіх бідних невольників

3 тяжкої неволі,

3 віри бусурменської,

На ясні зорі,

На тихі води,

У край веселий,

У мир хрещений!

Вислухай, боже, у просьбах щирих,

У нещасних молитвах

Нас, бідних невольників!
ІІ. Суспільно – побутові пісні
ОЙ НА ГОРІ ТА ЖЕНЦІ ЖНУТЬ


Ой на горі та женці жнуть,

А попід горою,

Попід зеленою

Козаки йдуть.

Попереду Дорошенко

Веде своє військо,

Військо запорозьке Хорошенько!

Посередині пан хорунжий,

Під ним кониченько,

Під ним вороненький

Сильне-дужий!

А позаду Сагайдачний,

Що проміняв жінку

На тютюн і люльку,

Необачний!

«Гей, вернися, Сагайдачний,

Візьми свою жінку,

Оддай мою люльку,

Необачний!»

«Мені з жінкой не возиться,

А тютюн та люлька

Козаку в дорозі

Знадобиться!

Гей, хто в лісі, озовися!

Да викрешем огню,

Та потягнем люльки,

Не журися!»

СТОЇТЬ ЯВІР НАД ВОДОЮ (І)
Стоїть явір над водою, на воду схилився;

Сидить козак у неволі, тяжко зажурився.

Не хилися, явороньку, ще ж ти зелененький,

Не журися, козаченьку, ще ж ти молоденький!

«Не рад явір хилитися — вода корінь миє;

Не рад би я журитися — само серце мліє».

Десь у тебе, козаченьку, нерідная мати,

Ой що тобі дозволяє тутки пропадати?

Мабуть, тебе, козаченьку, дівчинонька лає,

Ой що тобі, молодому, фортуни немає?

Ой з-за гори, з-за крутої чорний ворон кряче,

З України далекої дівчинонька плаче.

Плаче вона та й журиться, ще й тяжко голосить,

Свого батька старенького слізоньками просить:

«Продай, тату, продай, тату, та сірії воли

Та викупи козаченька з тяжкої неволі».


СТОЇТЬ ЯВІР НАД ВОДОЮ (II)
Стоїть явір над водою, в воду похилився,

Сидить козак на конику, сильно зажурився.

Не хилися, явороньку, ти ще зелененький,

Не журися, козаченьку, ти ще молоденький.

Не рад явір хилитися — вода корінь миє,

Не рад козак журитися, так серденько ниє.

Да узяли козаченька, взяли у солдати

Та й забили у кайдани — годі утікати.

Як привели перед пани, кайдани упали,

Ударили усі пани об поли руками:

Яким дужим, козаченьку, мамка тя вродила,

Що тепера при нещасті фортуна вслужила!

Десь у тебе, козаченьку, нерідная мати,

Що як станеш на каменю, то й підківки знати.


ГОМІН, ГОМІН ПО ДІБРОВІ

Гомін, гомін по діброві,

Туман поле покриває...

Мати сина проганяє:



  • Іди, сину, пріч від мене,

Нехай тебе орда візьме!

Нехай тебе орда візьме!



  • Мене, мамо, орда знає,

В чистім полі об'їжджає.

В чистім полі об'їжджає.



  • Іди, сину, пріч від мене,

Нехай тебе турчин візьме!

Нехай тебе турчин візьме!



  • Мене, мамо, турчин знає,

Сріблом-злотом наділяє.

Сріблом-злотом наділяє.



  • Іди, сину, пріч від мене,

Нехай тебе ляхи візьмуть!

Нехай тебе ляхи візьмуть!



  • Мене, мамо, ляхи знають,

Пивом-медом напувають.

Пивом-медом напувають.



  • Іди, сину, пріч від мена,

Нехай тебе москаль візьме!

Нехай тебе москаль візьме!

-Мене, мамо, москаль знає,

Жить до себе підмовляє!

Жить до себе підмовляє!

-Вернись, сину, додомоньку,

Змию тобі головоньку.

Змию тобі головоньку.

-Мені, мамо, змиють дощі,

А розвіють буйні вітри,

А розчешуть густі терни!
ОЙ У СТЕПУ КРИНИЧЕНЬКА
Ой у степу криниченька,

Там чумацька столиченька.

Там чумаки стояли,

Отамана чекали.

Отамана чекали,

Снігом воли припали.



  • Отамане, батьку наш!

Порадь же ти тепер нас.

Що ми будем робити?

Нічим волів кормити.


  • А це, хлопці, не біда,

Єсть у полі лобода.

їдьте, хлопці, на базар,

Купіть косу із кіссям

. Будем сіно косити,

Будем воли кормити.

Будем воли кормити,

З Криму солі возити.

Косіть, хлопці, лободу,

Забувайте цю біду.

Косіть, хлопці, очерет,

Наваримо вечерять.

Укинемо кабака

Та пом'янем чумака.


ОЙ БУВ В СІЧІ СТАРИЙ КОЗАК

Ой був в Січі старий козак, на прозвище Чалий, —

Вигодував сина Саву козакам на славу.

Не схотів же та той Сава козакам служити,

Відклонився до ляшеньків в'Польщу паном жити.

Та схотів же ті той Сава слави залучити,

Став козаків-запорожців по степах ловити.

Ой наш батько, наш кошовий, по козаках тужить:

Ой хто б піймав пана Саву, — сам йому послужить,

Каже Чалий: "Мого сина ніхто з нас не вловить,

Хіба Гнатко та Кравчина до себе підмовить.

Ой ти, Гнатко, ти, Кравчино, ти всі шляхи знаєш,

А чом же, ти мого сина в руки не піймаєш?

Пан кошовий каже: Тнатку! Як Саву не вловиш,

То сам же та за його голову положиш!

" Пішов Гнатко з Кравчиною Саву підмовляти,

Як не схоче з Польщі іти, то й до смерті предати.

У дорозі зустрівсь литвин, став їх наставляти,

А як того пана Саву та у руки взяти.

Візьмемо своєї землі в чоботи під ноги,

А щоб не знав та пан Сава нашої підмови".

Сидить Сава кінець столу та листоньки пише,

А Савиха молодая дитину колише.

Ой як скінче дрібних листів та й спатоньки ляже,

А щось йому під віконцем "добривечір" каже.

Ускочили гайдамаки у саму світлицю.

Ой як скочив та пан Сава із-за свого столу,

Ухопили пана Саву за правую ногу.

Ой кинеться та пан Сава до ясного меча, —

Ухопили пана Саву з-під лівого плеча.

Ухопиться та пан Сава за ясную зброю, —

Ой підняли пана Саву на три списи вгору.

Не досягнув та пан Сава до своєї булави,

Положили пана Саву на дубовій лаві:

"Оце ж тобі, пане Саво, сукна-адамашки,

Що ти нажив, вражий сину, з козацької ласки!...

ІІІ. Коломийки
КОЛОМИЙКИ ПРО ДОЗВІЛЛЯ МОЛОДІ
Коломийку заспіваю, голосом поведу,

Так до мене хлопці липнуть, як мухи до меду.

Звідки мої співаночки — питаються люди.

В полонинах, буковинах ростуть вони всюди.

Скрипка, бубон та цимбали — найкраща музика:

І парубкам, і дівочкам забава велика.

Ой іду я танцювати, беру першу скраю,

Аби люди не казали, що перебираю.

Ой до мене молодої два леґіні рвуться.

Уже й чари підсипали — мене не беруться.

Носить мені мій миленький вишні солоденькі,

Та що з того, коли в нього кишені маленькі.

Коли б, мамко, не дівчата та не молодиці,

Я би тобі дров нарубав і приніс водиці.

Ой дівчино молоденька, ой кралечко1 пишна,

Така мені солоденька, як достигла вишня.

Яку дівку не сватаю — обіцяє бити,

Вже складає по копійці нагайку купити.

Ой сиділа стара дівка коло молодого

«Поцілуй ня2, леґінику, дам ти золотого».

Ой, гадав я, милий брате, що то скрипка грає,

А то моя чорнобрива по саду співає.

Цвірінькають горобчики у мене на хатці —

Кожен собі те співає, що має на гадці.

Ой зірву я два яблучка, за пазуху вержу1,

Недалеко до вечора — любкові придержу.

Ще ватерки2 не наклала, а з комина курно,

Ще нікого не любила — а вже брешуть дурно.

Ой вдар, коню, копитами перед воротами.

Вийди, вийди, дівчинонько, з чорними бровами.

Не сам іду, коня веду, білявко-небого,

Отворяй мі воротенця, не бійся нікого.

Тоді ти ся, мій миленький, з іншов розґаздуєш,

Як я сльози визбираю, а ти порахуєш.

Як я сльози визбираю, складу на долоню,

Тоді ґаздуй, з котров хочеш — більше не бороню.

Сопілочка калинова, з черешні обручки,

Ой у любка3 до сопілки золотенькі ручки!

Ой ішов я у садочок, де шумить поточок,

Така дівка воду брала — живий образочок!

Ой пішов я з вечорниць та попід городи,

Замотався в гарбузи та й наробив шкоди.

Коломийки заспівати, коломийки грати!

Але ж тоту коломийку файно танцювати!

Ой весела коломийка, весела, весела,

Та й танцюють коломийку і міста, і села!


ЖАРТІВЛИВІ КОЛОМИЙКИ

Бодай тобі, егіники, чиряк учинився —

Вчора мене поцілував і всім похвалився.

Казали ми женитися, узяти Олену,

А я утік та й сховався в кропиву зелену.

Казали ми женитися, взяти Василину,

А я погнав свої гуси аж на полонину.

Ой женила мене мамка, женила, женила:

І коцюбу поламала, і горшки побила.

Жартували егіники, як намальовані,

Пішли сумні із вечорниць, бо не ціловані.

Іван знає працювати лишень коло миски,

А минуло двадцять років, як він із колиски.


ІV. Тарас Шевченко

Т. Г. ШЕВЧЕНКО


(1814 — 1861)
      Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за н. ст.) 1814р. в с. Моринці Звенигородського повіту Київської губернії.

      Його батьки, що були кріпаками багатого поміщика В. В. Енгельгардта, незабаром переїхали до сусіднього села Кирилівки.

      1822р. батько віддав його “в науку” до кирилівського дяка. За два роки Тарас навчився читати й писати, і, можливо, засвоїв якісь знання з арифметики. Читав він дещо й крім Псалтиря. У поезії “А. О. Козачковському” Шевченко згадував, як він школярем списував у бур'янах у саморобний зошит вірші Сковороди та колядку “Три царіє со дари”.

      Після смерті у 1823р. матері і 1825р. батька Тарас залишився сиротою. Деякий час був “школярем-попихачем” у дяка Богорського. Вже в шкільні роки малим Тарасом оволоділа непереборна пристрасть до малювання. Він мріяв “сделаться когда-нибудь хоть посредственным маляром” і вперто шукав у навколишніх селах учителя малювання. Та після кількох невдалих спроб повернувся до Кирилівки, де пас громадську череду і майже рік наймитував у священика Григорія Кошиця.

      Наприкінці 1828 або на початку 1829р. Тараса взято до поміщицького двору у Вільшані, яка дісталася в спадщину позашлюбному синові В. Енгельгардта, ад'ютантові віленського військового губернатора П. Енгельгардту. Восени 1829р. Шевченко супроводжує валку з майном молодого пана до Вільно. У списку дворових його записано здатним “на комнатного живописца”.

      Усе, що ми знаємо про дитину й підлітка Шевченка зі спогадів і його творів, малює нам характер незвичайний, натуру чутливу й вразливу на все добре й зле, мрійливу, самозаглиблену і водночас непокірливу, вольову і цілеспрямовану, яка не задовольняється тяжко здобутим у боротьбі за існування шматком хліба, а прагне чогось вищого. Це справді художня натура. Ці риси “незвичайності” хлопчика помітив ще його батько. Помираючи, він казав родичам: “Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба; він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе”.

      У Вільно Шевченко виконує обов'язки козачка в панських покоях. А у вільний час потай від пана перемальовує лубочні картинки. Шевченка віддають вчитися малюванню. Найвірогідніше, що він короткий час учився у Яна-Батіста Лампі (1775 — 1837), який з кінця 1829р. до весни 1830р. перебував у Вільно, або в Яна Рустема (? — 1835), професора живопису Віленського університету. Після початку польського повстання 1830р. віленський військовий губернатор змушений був піти у відставку. Поїхав до Петербурга і його ад'ютант Енгельгардт. Десь наприкінці лютого 1831р. помандрував до столиці у валці з панським майном і Шевченко.

      1832р. Енгельгардт законтрактовує Шевченка на чотири роки майстрові петербурзького малярного цеху В. Ширяєву. Разом з його учнями Шевченко бере участь у розписах Великого та інших петербурзьких театрів. Очевидно, 1835р. з Шевченком познайомився учень Академії мистецтв І. Сошенко. Він робить усе, щоб якось полегшити його долю: знайомить з Є. Гребінкою і конференц-секретарем Академії мистецтв В. Григоровичем, який дозволяє Шевченкові відвідувати рисувальні класи Товариства заохочування художників (1835). Згодом відбувається знайомство Шевченка з К. Брюлловим і В. Жуковським. Вражені гіркою долею талановитого юнака, вони 1838р. викупляють його з кріпацтва.

      21 травня 1838р. Шевченка зараховують стороннім учнем Академії мистецтв. Він навчається під керівництвом К. Брюллова, стає одним з його улюблених учнів, одержує срібні медалі (за картини “Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці” (1840), “Циганка-ворожка” (1841), “Катерина” (1842)). Остання написана за мотивами однойменної поеми Шевченка. Успішно працює він і в жанрі портрета (портрети М. Луніна, А. Лагоди, О. Коцебу та ін., автопортрети).

      Вірші Шевченко почав писати ще кріпаком, за його свідченням, у 1837р. З тих перших поетичних спроб відомі тільки вірші “Причинна” і “Нудно мені, тяжко — що маю робити” (належність останнього Шевченкові не можна вважати остаточно доведеною). Пробудженню поетичного таланту Шевченка сприяло, очевидно, знайомство його з творами українських поетів (Котляревського і романтиків). Кілька своїх поезій Шевченко у 1838р. віддав Гребінці для публікації в українському альманасі “Ластівка”. Але ще до виходу “Ластівки” (1841) 18 квітня 1840р. з'являється перша збірка Шевченка — “Кобзар”.

      Це була подія величезного значення не тільки в історії української літератури, а й в історії самосвідомості українського народу. Хоча “Кобзар” містив лише вісім творів (“Думи мої, думи мої”, “Перебендя”, “Катерина”, “Тополя”, “Думка”, “До Основ'яненка”, “Іван Підкова”, “Тарасова ніч”), вони засвідчили, що в українське письменство прийшов поет великого обдаровання. Враження, яке справили “Кобзар” і твори, надруковані в “Ластівці”, підсилилося, коли 1841р. вийшла історична поема Шевченка “Гайдамаки” (написана у 1839 — 1841 рр.). Поема присвячена Коліївщині — антифеодальному повстанню 1768р. на Правобережній Україні проти польської шляхти. Вона пройнята пафосом визвольної боротьби, містить алюзії, що допомагали читачеві усвідомити її сучасний соціально-політичний підтекст. Не випадково в умовах революційної ситуації в Росії “Гайдамаки” опубліковано 1861р. в російському перекладі в журналі “Современник”.

      Критичні відгуки на “Кобзар” і “Гайдамаків” були, за окремими винятками, позитивними. Майже всі рецензенти визнали поетичний талант Шевченка, хоча деякі з консервативних журналів докоряли поетові, що він пише українською мовою (“Сын Отечества”, “Библиотека для чтения”). Особливо прихильною була рецензія на “Кобзар” у журналі “Отечественные записки”, критичним відділом якого керував В. Бєлінський.

      Навчаючись у Академії мистецтв і маючи твердий намір здобути професійну освіту художника, Шевченко, проте, дедалі більше усвідомлює своє поетичне покликання. 1841р. він пише російською мовою віршовану історичну трагедію “Никита Гайдай”, з якої зберігся лише уривок. Згодом він переробив її у драму “Невеста” (зберігся фрагмент “Песня караульного у тюрьмы”). 1842р. пише драматизовану соціально-побутову поему російською мовою “Слепая”. Того ж року створює історичну поему “Гамалія” (вийшла окремою книжкою 1844р.). Кінцем лютого 1843р. датована історико-побутова драма “Назар Стодоля” (написана російською мовою, відома лише в українському перекладі). У 1844 — 1845 рр. її поставив аматорський гурток при Медико-хірургічній академії в Петербурзі.  1844р. вийшло друге видання “Кобзаря”. Усі ці твори належать до раннього періоду творчості Шевченка, коли він усвідомлював себе як “мужицький поет” і поет-патріот.

      Новий період творчості Шевченка охоплює роки 1843 — 1847 (до арешту) і пов'язаний з двома його подорожами на Україну. За назвою збірки автографів “Три літа” (яка включає поезії 1843 — 1845 рр.) ці роки життя й творчості поета названо періодом “трьох літ”. До цього ж періоду фактично належать і твори, написані у 1846 — 1847 рр. (до арешту).

      Період “трьох літ” — роки формування художньої системи зрілого Шевченка. Його художню систему характеризує органічне поєднання реалістичного і романтичного начал, в якому домінуючою тенденцією стає прагнення об'єктивно відображати дійсність у всій складності її суперечностей. У ці й наступні роки поет пише і реалістичні твори (“Сова”, “Наймичка”, “І мертвим, і живим...”), і твори, в яких реалістичне начало по-різному поєднується з романтичним (“Сон”, “Єретик”), і твори суто романтичні (“Великий льох”, “Розрита могила”, історичні поезії періоду заслання). Таке співіснування романтизму й реалізму в творчості зрілого Шевченка є індивідуальною особливістю його творчого методу. Художній метод Шевченка — цілісний і водночас “відкритий”, тобто поет свідомо звертався до різних форм художнього узагальнення й різних виражальних засобів відповідно до тих завдань, які розв'язував.

      Перша подорож Шевченка на Україну продовжувалася близько восьми місяців. Виїхавши з Петербурга у травні 1843р., поет відвідав десятки міст і сіл України (рідну Кирилівку, Київ, Полтавщину, Хортицю, Чигирин тощо). Спілкувався з селянами, познайомився з численними представниками української інтелігенції й освіченими поміщиками (зокрема, з М. Максимовичем, В. Білозерським, П. Кулішем, В. Забілою, О. Афанасьєвим-Чужбинським, братом засланого декабриста С. Волконського — М. Рєпніним, з колишнім членом “Союзу благоденства” О. Капністом, майбутнім петрашевцем Р. Штрандманом та ін.). На Україні Шевченко багато малював, виконав ескізи до альбому офортів “Живописна Україна”, який задумав як періодичне видання, присвячене історичному минулому й сучасному народному побуту України. Єдиний випуск цього альбому, що вважається першим твором критичного реалізму в українській графіці, вийшов 1844р. у Петербурзі.

      На Україні Шевченко написав два поетичних твори — російською мовою поему “Тризна” (1844р. опублікована в журналі “Маяк” під назвою “Бесталанный” і того ж року вийшла окремим виданням) і вірш “Розрита могила”. Та, повернувшись до Петербурга наприкінці лютого 1844р., він під враженням побаченого на Україні пише ряд творів (зокрема, поему “Сон”), які остаточно визначили подальший його шлях як поета.

      Весною 1845р. Шевченко після надання йому Радою Академії мистецтв звання некласного художника повертається на Україну. Знову багато подорожує (Полтавщина, Чернігівщина, Київщина, Волинь, Поділля), виконує доручення Київської археографічної комісії, записує народні пісні, малює архітектурні й історичні пам'ятки, портрети й краєвиди. З жовтня по грудень 1845р. поет переживає надзвичайне творче піднесення, пише один за одним твори “Єретик”, “Сліпий”, “Наймичка”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим...”, “Холодний яр”, “Як умру, то поховайте” (“Заповіт”) та ін. Усі свої поезії 1843 — 1845 рр. (крім поеми “Тризна”) він переписує в альбом, якому дає назву “Три літа”. 1846р. створює балади “Лілея” і “Русалка”, а 1847р. (до арешту) — поему “Осика”. Тоді ж він задумує нове видання “Кобзаря”, куди мали увійти його твори 1843 — 1847 рр. легального змісту. До цього видання пише у березні 1847р. передмову, в якій викладає свою естетичну програму, закликає письменників до глибшого пізнання народу й різко критикує поверховий етнографізм і псевдонародність. Видання це не було здійснене через арешт поета.

      Весною 1846р. у Києві Шевченко знайомиться з М. Костомаровим, М. Гулаком, М. Савичем, О. Марковичем та іншими членами таємного Кирило-Мефодіївського товариства (засноване в грудні 1845 — січні 1846 рр.) і вступає в цю організацію. Його твори періоду “трьох літ” мали безперечний вплив на програмні документи товариства. У березні 1847р. товариство було розгромлене. Почалися арешти. Шевченка заарештували 5 квітня 1847р., а 17-го привезли до Петербурга й на час слідства ув'язнили в казематі III відділу.

      Революційні твори з відібраного при арешті альбому “Три літа” стали головним доказом антидержавної діяльності Шевченка (його належність до Кирило-Мефодіївського товариства не була доведена). “За створення підбурливих і найвищою мірою зухвалих віршів” його призначено рядовим до Окремого Оренбурзького корпусу. На вироку Микола І дописав: “Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати”. Були заборонені й Шевченкові книжки.

      8 червня 1847р. Шевченка привезли до Оренбурга, звідти до Орської кріпості, де він мав відбувати солдатську службу. Почалися місяці  принизливої муштри. В Оренбурзі поет познайомився зі своїми земляками Ф. Лазаревським і С. Левицьким, які стали його друзями й допомагали йому на засланні, в Орській кріпості — з польськими політичними засланцями І. Завадським, С. Крулікевичем, О. Фішером та ін. В Орську він порушив царську заборону писати. Свої нові твори він потай записував до саморобних “захалявних” зошитків. Наприкінці 1849 — на початку 1850р. він переписав ці “невільницькі” поезії в саморобну книжечку, яка згодом дістала назву “Мала книжка”. В Орській кріпості поет написав 21 твір.

      У 1848р. на клопотання Шевченкових друзів його включили як художника до складу Аральської описової експедиції, очолюваної О. Бутаковим. З жовтня 1848р. до травня 1849р. експедиція зимувала на острові Косарал. Під час зимівлі Шевченко багато малював і написав понад 70 поезій. З травня експедиція продовжувала дослідження Аральського моря, наприкінці вересня повернулася до Раїма, а звідти до Оренбурга. За проханням Бутакова Шевченка залишили в Оренбурзі опрацьовувати матеріали експедиції, де він написав 12 поезій. Там потоваришував з польськими засланцями (зокрема, з Бр. Залеським) та штабс-капітаном К. Герном, який попередив Шевченка про наступний обшук і допоміг зберегти “Малу книжку”.

      23 квітня 1850р. Шевченка заарештували за порушення царської заборони писати й малювати. Після слідства в Орській кріпості його перевели до Новопетровського укріплення на півострові Мангишлак, куди він прибув у середині жовтня 1850р. Цей новий арешт мав фатальні наслідки для поетичної творчості Шевченка на засланні: з обережності він змушений був припинити писати вірші і відновив поетичну діяльність тільки незадовго до звільнення (друга редакція поеми “Москалева криниця”). Проте, в ті роки він малював, написав кілька повістей російською мовою і розпочав щоденник. У Новопетровському укріпленні Шевченко створив, зокрема, серію викривальних малюнків “Притча про блудного сина”, яка є одним із найвищих здобутків критичного реалізму в мистецтві середини XIX ст. Загалом же, всупереч царській забороні малювати (але з негласного дозволу безпосереднього начальства) на засланні він зробив сотні малюнків і начерків — переважно пейзажів, а також портретів і жанрових сцен. Сім років перебування в Новопетровському укріпленні — чи не найтяжчих у житті поета. Тільки співчуття таких гуманних людей, як комендант укріплення А. Маєвський та його наступник І. Усков, дещо полегшувало становище безправного солдата-засланця. Після смерті Миколи І (лютий 1855р.) друзі поета (Ф. Толстой та ін.) почали клопотатися про його звільнення. Та тільки 1 травня 1857р. було дано офіційний дозвіл звільнити Шевченка з військової служби зі встановленням за ним нагляду і забороною жити в столицях. 2 серпня 1857р. Шевченко виїхав із Новопетровського укріплення, маючи намір поселитися в Петербурзі.

      У роки заслання Шевченко, як і раніше, працює в різних поетичних жанрах. Він пише соціально- побутові поеми (“Княжна”, “Марина”, “Москалева криниця”, “Якби тобі довелося...”, “Петрусь” та ін.), історичні поеми й вірші (“Чернець”, “Іржавець”, “Заступила чорна хмара”, “У неділеньку у святую” та ін.), вірші й поеми сатиричного змісту (“П. С.”, “Царі”), хоч у ці роки свідомо стримує свій темперамент політичного сатирика. Та головний набуток його творчості 1847 — 1850 рр. — лірика. Лірика й особистого плану, і рольова, в якій чільне місце займають вірші в народнопісенному дусі. За ідейно-художніми якостями і значенням в літературному процесі лірика Шевченка цього періоду — етап не тільки в його творчому розвитку, а й в українській поезії взагалі. Реалістичним психологізмом, відтворенням “діалектики душі”, природністю поетичного вислову вона випереджала літературну добу й створювала грунт для дальшого піднесення української поезії наприкінці XIX ст. (І. Франко, Леся Українка).


      Значення “невільницької” поезії Шевченка в історії української літератури обумовлене також тим, що в роки 1847 — 1850, коли після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства художнє слово на Східній Україні майже замовкло, він був чи не одноосібною активнодіючою силою українського літературного процесу. Слід проте врахувати, що Шевченкова поезія періоду заслання могла реально впливати на розвиток літератури вже після смерті автора, коли більшу частину тих творів було опубліковано в “Кобзарі” 1867р.

     Коли Шевченко виїхав з Новопетровського укріплення, прямуючи через Астрахань, Нижній Новгород і Москву до Петербурга, він (як і комендант Новопетровського укріплення Усков, який дав дозвіл на виїзд) ще не знав, що в'їзд до столиць йому заборонено. Про це поет дізнався в Нижньому Новгороді, де йому довелося затриматися на кілька місяців, поки віце-президент Академії мистецтв Ф. Толстой не виклопотав дозвіл на його проживання в Петербурзі. У Нижньому Новгороді Шевченко написав поеми “Неофіти”, “Юродивий” (незакінчена), ліричний триптих “Доля”, “Муза”, “Слава” та доопрацьовував свої “невільницькі” поезії, які переписував у “Більшу книжку”.

      У кінці березня 1858р. Шевченко приїхав до Петербурга. Літературно-мистецька громадськість столиці гаряче зустріла поета. В останні роки життя він бере діяльну участь у громадському житті, виступає на літературних вечорах, стає одним із фундаторів Літературного фонду, допомагає недільним школам на Україні (складає й видає для них “Букварь южнорусский”), зустрічається з М. Чернишевським, В. і М. Курочкіними, М. Михайловим, І. Тургенєвим, Я. Полонським, М. Щербиною, А. Майковим, М. Лєсковим та ін., з діячами польського визвольного руху — 3. Сераковським, Е. Желіговським, Я. Станевичем, Й. Огризком та ін. У ці ж роки спілкується з українськими літераторами Петербурга — Марком Вовчком, М. Костомаровим, П. Кулішем, Д. Каменецьким, В. Білозерським, Д. Мордовцевим та ін., бере участь у виданні альманаху “Хата” та підготовці до видання журналу “Основа”. Проте для Шевченка були неприйнятними буржуазно-ліберальні погляди Куліша і Костомарова (особливо на селянське питання). Справжня ідейна й особиста дружба встановилася між Шевченком і Марком Вовчком, якій він присвятив вірш “Марку Вовчку”.

      Влітку 1859р. Шевченко відвідав Україну. Зустрівся в Кирилівці з братами й сестрою. Мав намір оселитися на Україні. Шукав ділянку, щоб збудувати хату. Та 13 липня біля с. Прохорівка його заарештували. Звільнили через місяць і запропонували виїхати до Петербурга.

      У ці роки Шевченко багато працював як художник, майже цілком присвятивши себе мистецтву офорта, багато в чому збагативши його художньо-технічні засоби (1860р. Рада Академії мистецтв надала йому звання академіка гравірування). До активної поетичної творчості Шевченко повернувся не відразу: 1858р. у Петербурзі написав лише два вірші, 1859р. — 11 і велику поему “Марія”, а 1860р. — 32. Ще 1858р. почав клопотатися про дозвіл на друкування творів (після повернення з заслання окремі його поезії з'являються в російських журналах, переважно без підпису автора). Сподівався видати зібрання творів у двох томах, де другий том включив би твори, написані після арешту 1847р., однак домігся дозволу цензури лише на перевидання давніх своїх поезій. У січні 1860р. під назвою “Кобзар” вийшла збірка, яка складалася з 17 написаних до заслання поезій (з них тільки цикл “Давидові псалми” повністю опубліковано вперше). Того ж року вийшов “Кобзарь” Тараса Шевченка в переводе русских поэтов”. А 1859р. у Лейпцігу видано (без участі поета) збірку “Новые стихотворения Пушкина и Шевченки”, де вперше надруковано шість нелегальних поезій Шевченка, зокрема “Кавказ” і “Заповіт”. Видання “Кобзаря” 1860р. було сприйнято передовою громадськістю як визначна літературно-суспільна подія загальноросійського значення (рецензії М. Добролюбова, М. Михайлова, Д. Мордовцева та ін.).

      Заслання підірвало здоров'я Шевченка. На початку 1861р. він тяжко захворів і 10 березня помер. Незадовго до смерті написав останній вірш — “Чи не покинуть нам, небого”. У похороні поета брав участь чи не весь літературно-мистецький Петербург (зокрема, М. Некрасов, М. Михайлов, Ф. Достоєвський, М. Салтиков-Щедрін, М. Лесков, М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Г. Честахівський). Похований був на Смоленському кладовищі. Через два місяці, виконуючи заповіт поета, друзі перевезли його прах на Україну і поховали на Чернечій (тепер Тарасова) горі біля Канева.

      Смерть Шевченка в розквіті творчих сил була величезною втратою не тільки для української літератури, а для всього вітчизняного письменства і визвольного руху. Та його поезія жила, діяла, поширювалася в списках і російських та закордонних виданнях (празьке видання “Кобзаря” 1876р. включало більшість позацензурних творів поета). З 60-х рр. XIX ст. з'являються перші закордонні праці про його життя і творчість та переклади творів різними мовами світу. Шевченкова поезія і після смерті поета залишається могутнім чинником українського літературного процесу. Важко переоцінити також роль Шевченкової спадщини в розвитку не тільки естетичної, а й соціальної і національної свідомості українського народу. Творчість Шевченка стала новим етапом у розвитку естетичного мислення українського народу. Вона визначила на десятиліття вперед дальший поступ української літератури (не тільки поезії, а й прози і драматургії), прискорила український літературний процес. Шевченко, ім'я якого стоїть в одному ряду з іменами Пушкіна, Лєрмонтова, Байрона, Міцкевича, підніс українську літературу до рівня найрозвиненіших літератур світу.

      Великий вплив мала творчість Шевченка на літератури слов'янських народів (болгарського, чеського, польського та ін.), що був виразно помітним уже в другій половині XIX ст. Шевченкова поезія стала етапом і в розвитку української літературної мови. Шевченко завершив процес її формування, розпочатий ще його попередниками (Котляревський, Квітка-Основ'яненко, поети-романтики та ін.), здійснивши її синтез з живою народною мовою і збагативши виражальні можливості українського художнього слова.




  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка