Збірник матеріалів з української літератури для учнів 7-го класу



Скачати 11.17 Mb.
Сторінка10/51
Дата конвертації19.02.2016
Розмір11.17 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   51

Та тухольцi були тугий народ. Вони почули вiдразу, що тут починається рiшуча боротьба, i постановили, за радою Захара Беркута, стояти твердо i невiдступне при своїх правах до крайньої крайностi. Зараз тиждень по виставленню рогачки вислала тухольська рада громадська своїх вiдпоручникiв до Тугара Вовка. Вiдпоручники завдали йому коротке i рiшуче питання:

- Що робиш, боярине? За що спираєш дорогу?

- Так менi хочеться! - вiдповiв гордо боярин.- Коли вам кривда, то йдiть жалуйтесь на мене до князя.

- Але ж се дорога не княжа, а громадська.

- Се мене нiчого не обходить!

З тим вiдпоручники й вiддалилися, але зараз по їх вiдходi прийшла з Тухлi цiла ватага сiльської молодiжi з сокирами i тихесенько порубала рогачку на дрiбнi куснi, наклала з неї огонь i спалила її недалеко вiд боярського двора. Боярин лютився на своїм дворi, кляв поганих смердiв, але супротивлятися їм не мав смiлостi i наразi не робив уже другої рогачки.

Перший напад на громадськi права був вiдбитий, але тухольцi не радувалися завчасно,- вони добре знали, що се тiльки перший напад i що за ним треба надiятись iнших. I справдi так воно сталося. Одного дня прибiгли до Тухлi вiвчарi, голосячи сумну вiсть, що боярськi слуги зганяють їх iз найкращої громадської полонини. Не вспiли вiвчарi до ладу розказати свого, коли втiм прибiгли громадськi лiсничi, кажучи, що боярин вiдмiрює i запальковує для себе величезний кусень найкращого громадського лiса. Знов громадська рада вислала вiдпоручникiв до Тугара Вовка.

- За що, боярине, кривдиш громаду?

- Я беру тiльки те, що менi мiй князь дарував.

- Але ж се не княжi, а громадськi землi! Князь не мiг дарувати того, що до нього не належить.

- Ну, то йдiть на князя жалуйтеся,- вiдказав їм боярин i вiдвернувся вiд них.

Вiд тої пори почалася правдива вiйна мiж боярином i тухольцями. То раз тухольцi зженуть боярськi стада зi своїх полонин, то боярськi слуги зженуть тухольськi отари. Лiса, загарбаного боярином, стерегли i громадськi, i боярськi лiсничi, мiж котрими не раз приходило до сварки i бiйки. Се лютило боярина чимраз дужче, i вiн вкiнцi казав убивати тухольську худобу, придибану на загарбаних полонинах, а одного громадського лiсничого, придибаного в заграбленiм лiсi, велiв прив'язати до дерева i сiкти терновими рiзками мало що не на смерть. Сього було вже замного тухольськiй громадi. Многi голоси обiзвалися за тим, аби по давньому звичаю до боярина приложити закон про непокiрного i шкiдного громадянина, розбiйника та злодiя, i вигнати його з обсягу громадських земель, а дiм його зруйнувати дотла. Велика часть громадян пристала на се, i певно, що круто прийшлось би було тодi бояриновi, коли б Захар Беркут не був висловив тої думки, що не належиться засуджувати нiкого, не вислухавши вперед його оправдання, i що справедливiсть домагається закликати боярина поперед усього на громадський копний суд, дати йому можнiсть витолкуватися i аж потiм поступати з ним так, як осудить громада при повнiм спокою й розвазi. Тої розумної ради послухала тухольська громада.

Певно, нiхто в нинiшнiм зборi не розумiв так добре важностi сеї хвилi, як Захар Беркут. Вiн бачив, що тут цiле дiло його життя важиться на вiстрю громадського засуду. Та й коби-то в тiм засудi ходило лиш о просту справедливiсть, то Захар був би спокiйний i покладався б уповнi на громадський розум. Але тут приходилося розважати - перший раз на тухольськiм копнiм судi - також iншi, постороннi, а безмiрно важнi обставини, що запутували справу майже до безвихiдностi. Захар розумiв добре, що засуд, чи прихильний, чи неприхильний для боярина, грозить громадi великою небезпекою. Прихильний засуд, значить, признання не так права, як сили, по сторонi боярина, раз назавсiди упокорить перед ним громаду, вiддасть йому в руки не тiльки загарбанi лiси й полонини, але й цiлу громаду, буде першим i найтяжчим виломом у вiльнiм громадськiм устрою, над якого вiдновленням i скрiпленням вiн ненастанно трудився протягом сiмдесятьох лiт. А неприхильний засуд, що вирече прогнання боярина з громади, грозить також немалою небезпекою. Ану ж боярин зумiє пiдмовити князя, розбудити його гнiв, переконати його, що тухольцi - бунтiвники? Се може стягнути велику бурю або й цiлковиту руїну на Тухольщину, як подiбнi засуди кiлька разiв уже стягали руїну на iншi громади, що їх князi узнавали за бунтiвничi i вiддавали боярам та їх дружинам на розграблення та на знищення. Оба тi важкi виходи нинiшньої ради наповняли серце старого Захара великим сумом, i вiн щиро молився духом перед почином ради до великого Дажбога-Сонця, щоб той просвiтив розум його й його громади i дав їм знайти праву стежку серед усiх тих трудностей.

- Чесна громадо! - так зачав вiн свою бесiду.- Не буду вiд вас скривати, та й, впрочiм, ви й самi то добре знаєте, якi важкi i великi дiла чекають сьогоднi нашого громадського розсуду. Коли поглядаю на те, що довкола нас робиться i що нам грозить, то так i здається менi, що наше дотеперiшнє спокiйне громадське життя пропало безповоротно, що тепер наступає для нас усiх пора - показати на дiлi, в боротьбi, чи нашi громадськi порядки справдi мiцнi й добрi, чи можуть видержати надходячу важку бурю. Яка се буря надходить на нас, i то не з одного боку, се ви знаєте i почуєте ще ширше на нинiшнiй радi, тож про се я тепер не потребую говорити. Я хотiв би тiлько показати вам i вбити незнищимо в вашу тямку те становище, на якiм би нам, по моїй думцi, треба стояти, твердо стояти до крайньої крайности. А втiм, i тут нi я, нi нiхто iнший не має власти над вами: схочете, то послухаєте, а не схочете - воля ваша! Тiлько ж кажу вам, що сьогоднi ми стоїмо на розстайнiй дорозi, сьогоднi нам прийдеться вибрати: сюди чи туди. Тож годиться нам, людям старим i досвiдним, добре вияснити собi той вибiр i тi дороги, на якi вiн може повести нас, i те мiсце, на котрiм ми стоїмо тепер!

- Погляньте, чесна громадо, на те наше копне знамено, котре вiд п'ятдесятьох лiт чує нашi слова i бачить нашi дiла. Чи знаєте ви, що виражають його знаки? Святi i поважнi старцi, батьки нашi, зробили його i передали менi його значiння, "Захаре,сказали вони,- колись, у хвилi найгрiзнiшої небезпеки, коли життя наверне супротивну хвилю на громаду i загрозить її порядок,- тодi ти вiдкриєш громадi, що значить се знамено, а заразом вiдкриєш, що на нiм спочиває наше i нашого духа-опiкуна благословенство, що вiдступлення вiд тої дороги, яку вказує те знамено, буде найбiльшим нещастям для громади, буде початком її цiлковитого упадку!"

Захар утих на хвилю. Його бесiда зробила велике вражiння на всiх громадян. Усiх очi зверненi були на знамено, що на високiй жердцi, встромленiй у камiнь, стояло перед громадою, блискотiло срiбною оковою на своїх кiльцях i повiвало кармазиновою хоруговкою, немов переливалось живою кров'ю.

- Я досi не говорив вам про се нiчого,- говорив Захар дальше,- бо часи були спокiйнi. Але сьогоднi пора се зробити. Глядiть на нього, на се знамено наше! З одного здорового пня вироблений весь той суцiльний ланцюг, сильний i немов замкнутий у собi, а прецiнь свобiдний в кождiм поєдинчiм колiсцi, готовий приняти всякi зв'язки. Сей ланцюг - то наш руський рiд, такий, який вийшов з рук добрих, творчих духiв. Кожне колiсце в тiм ланцюзi - то одна громада, нерозривно, з самої природи зв'язана з усiма iншими, а проте свобiдна сама в собi, немов замкнена сама в собi, живе своїм власним життям i вдоволяє свої потреби. Тiлько така суцiльнiсть i свобода кождої поодинокої громади робить усю цiлiсть суцiльною й свобiдною. Нехай тiлько одно колiсце трiсне, розпадеться само в собi, то й цiлий ланцюг розпадеться, одноцiлий його зв'язок розiрветься. От так i упадок вольних громадських порядкiв у однiй громадi стає раною, котра приносить недугу, а то й заразу для цiлого тiла нашої святої Русi. Горе громадi, котра добровiльно станеться тою раною, котра не ужиє всiх сил i способiв, щоб удержати себе при здоров'ю! Лiпше би було такiй громадi щезнути з лиця землi, запастися в безодню!

Остатнi слова Захара, сказанi грiзним, пiднесеним голосом, приглушили в ушах слухаючої громади шум водопаду, що недалеко гримав собою о камiнь i, мов живий стовп кришталю, граючи проти сонця всiми барвами веселки, видавався блискучою пасмугою понад головами громади.

Захар говорив дальше:

- Гляньте ще раз на се знамено! Кожде колiсце його ланцюга сковане блискучими срiбними оковами в гарнi узори. Окови тi не обтяжають колiсця, а додають йому оздоби й тривкостi. Так само кожда громада має свої дорогоцiннi установи i порядки, породженi потребами, упорядкованi разумом мудрих батькiв наших. Порядки тi святi, але не для того, що давнi, що батьками нашими уладженi, тiлько для того, що свобiднi, що не в'яжуть нiкого доброго в добрiм дiланню, а в'яжуть лиш злого, що хотiв би шкодити громадi. Порядки тi не в'яжуть i громаду, а тiлько додають їй сили i власти для охорони всього, що добре i хосенне, а для знищення всього, що зле i шкiдне. Коли б не тi срiбнi окови, дерев'янi обручки легко могли би потрiскати, i вся одноцiлiсть ланцюга пропала би. Так само, якби не нашi святi громадськi установи, то й уся громада пропала би. Уважайте ж, чесна громадо! Злодiйськi руки простягаються, щоб обдерти тi срiбнi окови з нашого колiсця, щоб ослабити i ногами потоптати наш громадський лад, при якiм нам так добре жилося!

- Нi, ми не попустимо їм того! - крикнула разом однодушно громада.- Станемо в оборонi своєї свободи, хоч би прийшлося нам i остатню краплю крови пролити!

- Добре, дiти! - сказав зворушений Захар Беркут,- так воно й треба! Вiрте менi, се дух нашого великого Сторожа прорiк iз вас! Ви його силою вгадали значiння тої хоругви, що повiває на нашiм знаменi. Чому вона червона? Бо значить кров! До остатньої краплi крови повинна боронити громада своєї свободи, свого святого ладу! I вiрте менi, недалеко та хвиля, котра справдi запотребує вiд нас крови! Будьмо готовi й її пролити в своїй оборонi!

В тiй хвилi очi всiх громадян, немов на даний знак, звернулися в сторону села.

Там, на шляху, що вiв вiд села попри водопад у гори, показалася невеличка громада пишно построєних, оружних людей. Се йшов у всiй своїй пишнотi на тухольську раду боярин Тугар Вовк зi своєю дружиною.

Невважаючи на гарячу весняну днину, боярин був у повнiй рицарськiй збруї: в панцирi з залiзної, блискучої бляхи, в таких же набедрениках i наголiнниках i в блискучiм спижевiм шоломi з розвiяною поверх нього китою з когутячих косиць. При боцi у нього телiпався в пiхвi тяжкий бойовий меч, через плечi перевiшений був лук i сагайдак зi стрiлами, а за поясом стримiв топiр, блискучий широким сталевим вiстрям i бронзою набиваним обухом. Поверх усеї тої страшної зброї, на знак супокiйного свого намiру, боярин накинув вовчу шкiру з пащею, переробленою в защiпку на грудi, i з лабами, що острими кiгтями обхапували його пояс. Довкола боярина йшло десять воякiв, лучникiв i топiрникiв, повбираних у такi ж вовчi шкiри, але без панцирiв. Мимоволi стрепенулася тухольська громада, побачивши наближення тої вовчої дружини; всi зрозумiли, що се власне й є той ворог, який напосiвся на їх свободу й незалежнiсть. Але поки що вони ще не надiйшли, а Захар кiнчив свою бесiду.

- Ось надходить боярин, котрий хвалиться, що з милости для нього князь

подарував йому нашi землi, нашу свободу, нас самих. Бачте, як гордо виступає вiн у тiм почуттю княжої милости, в тiм почуттю, що вiн княжий слуга, що вiн раб! Нам не потрiбно милости вiд боярина i нi за що ставати нам рабами - се причина, для чого вiн ненавидить нас i прозиває нас смердами. Але ми знаємо, що гордiсть його пуста i що правдиво свобiдному чоловiковi личить не гордiсть, а супокiйна повага та розум. Заховайте ж проти нього ту повагу i той розум, щоб не ми упокорили його, а сам вiн у глибинi свого сумлiння почув себе упокореним! Я скiнчив.

Тихий шепiт вдоволення i радiсної рiшучостi пройшов по громадi. Захар сiв на своє мiсце. Хвилю стояла мовчанка на майданi, поки Тугар Вовк не наблизився до ради.

- Здоровi були, громадо! - сказав вiн, дотикаючи рукою свого шолома, але не знiмаючи його з голови.

- Здоров будь i ти, боярине! - вiдповiла громада.

Тугар Вовк гордим, безпечним поступом вийшов перед громаду i, ледве окинувши її оком, проговорив:

- Ви кликали мене перед себе,- i ось я. Чого хочете вiд мене?

Слова тi сказанi були рiзким, гордим голосом, котрим боярин, очевидно, хотiв показати громадi свою вищiсть. При тiм вiн не дивився на громаду, але обертав у руках свiй топiр i немов любувався блиском його вiстря та обуха, показуючи явно, що глибоко погорджує цiлою тою радою.

- Ми закликали тебе, боярине, перед суд громадський, щоб, заким осудимо твої поступки, вислухати твого слова. Яким правом i в якiй цiлi ти робиш кривду громадi?

- На суд громадський? - повторив, немов зачудуваний, Тугар Вовк, обертаючись лицем до Захара.- Я княжий слуга i боярин. Нiхто не має права судити мене, окрiм князя i рiвних менi бояр.

- Про се, боярине, чий ти слуга, ми не будемо з тобою сперечатися,- се нас нiчого не обходить. А про твоє право поговоримо пiзнiше. Тепер тiлько будь ласкав сказати нам: вiдкiля прийшов ти в наше село?

- Зi столичного княжого мiста Галича.

- А хто велiв тобi йти сюди?

- Мiй i ваш пан, князь Данило Романович.

- Говори про себе, а не про нас, боярине! Ми вольнi люди i не знаємо нiякого пана. А чого ж велiв тобi твiй пан iти в наше село?

Лице боярина облилося червоною пасмугою злостi при тих словах Захара.

Хвилю вiн вагувався, чи вiдповiдати дальше на його допитування, далi погамував свiй невчасний порив.

- Вiн велiв менi бути сторожем його земель i його пiдданих, воєводою й начальником Тухольщини, i дав менi i моїм потомкам у вiчне посiдання тухольськi землi в надгороду за мою вiрну службу. Ось його грамота, його печать i пiдпис!

При тих словах боярин гордим рухом руки вийняв iз-за широкого ремiнного пояса княжу грамоту i пiдняв її вгору, показуючи громадi.

- Сховай свою грамоту, боярине,- сказав спокiйно Захар,- ми не вміємо її читати, а печать твого князя для нас не закон. Радше сам ти скажи нам, хто се такий, той твiй князь?

- Як то? - крикнув здивований боярин.- Ви не знаєте князя Данила?

- Нi, не знаємо нiякого князя.

- Володаря всiх земель, усiх осель i мiст вiд Сяну аж до Днiпра, вiд Карпат аж до устя Буга?

- Ми не видали його нiколи, i у нас вiн не володар. Адже пастух, володар отари, стереже її вiд вовка, гонить її в спеку полудня до холодного потока, а в холод ночi до теплої, безпечної кошари. А князь чи робить се зi своїми пiдвладними?

- Князь робить з ними ще бiльше,- вiдповiв боярин.- Вiн дає їм мудрi права i мудрих суддiв, посилає їм своїх вiрних слуг, аби боронили їх вiд ворога.

- Не по правдi сказав ти се, боярине,- замiтив строго Захар.- Бач, сонце на небi закрило своє ясне лице, щоб не слухати твоїх кривих слiв!

Мудрi права нашi походять не вiд твого князя, а вiд дiдiв i батькiв наших.

Мудрих суддiв княжих ми не видали досi i жили тихо, в згодi й ладi, судячись самi громадським розумом. Батьки нашi здавна вчили нас: один чоловiк - дурень, а громадський суд - справедливий суд. Без княжих воєвод жили нашi батьки, жили й ми досi, i, як бачиш, хати нашi не попустошенi i дiти нашi не забранi до ворожої неволi.

- Так було досi, але вiдтепер не так буде.

- Як буде вiдтепер, сього ми не знаємо i ти, боярине, не знаєш. Одно ще тiлько скажи нам: твiй князь чи справедливий чоловiк?

- Весь свiт знає i подивляє його справедливiсть.

- То вiн, певно, i тебе вислав, щоб ти в наших горах насаджував справедливiсть?

Боярин змiшався сим простим питанням, але по хвилевiм вагованню сказав:

- Так.


- А як думаєш, боярине, чи справедливий може несправедливо кривдити своїх пiдвладних?

Боярин мовчав.

- Чи може вiн несправедливими поступками насадити в їх сериях справедливiсть i, кривдячи їх, з'єднати для себе їх любов i повагу?

Боярин мовчав, граючись вiстрям свойого топора.

- Гляди ж, боярине,- закiнчив Захар.- Уста твої мовчать, але сумлiння твоє каже, що се не може бути. А прецiнь же твiй справедливий князь пробив се з нами, з нами, котрих вiн не бачив i не знає, котрих добром i щастям вiн не турбується, котрi йому не вчинили нiчого злого, але, навпаки, щороку складають йому богату данину. Як вiн мiг се зробити, боярине?

Тугар Вовк блиснув гнiвно очима на Захара i сказав:

- Плетеш дурницi, старий. Князь нiкого не може скривдити!

- А прецiнь нас скривдив, отою самою грамотою, котрою ти так хвалишся!

Бо зважай лишень: чи не скривдив би я тебе, якби без твоєї волi зняв iз тебе отой блискучий панцир i дав його мойому синовi? А таке саме дiло зробив твiй князь iз нами. Що для тебе панцир, то для нас земля й лiс. Вiд вiкiв ми вживали їх i берегли, як ока в головi,- а тут нараз приходиш ти в iменi свого князя i кажеш: "Се моє! Мiй князь дав менi се в надгороду за мої великi заслуги!" I проганяєш наших пастухiв, убиваєш нашого лiсничого на нашiй власнiй землi! Скажи ж, чи можемо ми уважати твого князя справедливим чоловiком?

- Ти помилився, старче! - сказав Тугар Вовк.- Усi ми - власнiсть князя, зi всiм, що маємо, з худобою й землею. Князь один вiльний, а ми його невiльники. Його ласка - то наша воля. Вiн може зробити з нами, що хоче.

Мов удар обуха в тiм'я, так оглушили тi слова Захара Беркута. Вiн похилив свою сиву голову додолу i довгу хвилю мовчав, не знаючи, що й казати. Мертвецьки понуро мовчала й уся громада. Вкiнцi Захар устав. Лице його яснiло. Вiн пiднiс руки догори, до сонця.

- Сонце преясне! - сказав вiн.- Ти, благотворне, вольне свiтило, не слухай тих огидних слiв, якi осмiлився сей чоловiк сказати перед твоїм лицем! Не слухай їх, забудь, що вони сказанi були на нашiй, досi й помислом таким не оскверненiй землi! I не карай нас за них! Бо безкарно ти не пропустиш їх, то знаю. I коли там, у тiм Галичi, довкола князя наплодилось богато таких людей, то ти зiтри їх iз лиця землi, але за кару не погуби разом iз ними всього нашого народа!

I по тiм Захар успокоївся, сiв i знову звернувся до боярина.

- Ми чули, боярине, твое переконання,- сказав вiн.- Не повторяй його другий раз перед нами, нехай воно при тобi лишається. Послухай же тепер, яка наша думка про твого князя. Послухай i не прогнiвайся! Сам бачиш i знаєш, що вiтця й опiкуна ми в нiм бачити не можемо. Отець знає свою дитину, її потреби й бажання, а вiн не знає нас i не хоче знати. Опiкун береже свого пiдручного вiд ворога i вiд усякої шкоди,- князь не береже нас нi вiд сльоти, нi вiд тучi, нi вiд граду, нi вiд медведя,- а се нашi найгiршi вороги. Вiн, щоправда, голосить, що береже нас вiд нападiв угорських воякiв. Але як береже нас? Насилаючи на нас iще гiрших ворогiв, нiж угри - своїх неситих бояр з їх дружинами. Угри нападуть, заберуть, що можна, i пiдуть; боярин як нападе, то вже й осяде i не вдоволиться нiякими добичами, а рад би нас усiх навiки поробити рабами. Не вiтцем i опiкуном ми вважаємо твого князя, але карою божою, зiсланою на нас за грiхи нашi, вiд якої мусимо вiдкупуватися щорiчними данинами. Чим менше ми про нього знаємо, а вiн про нас, тим лiпше для нас. I коби вся наша Русь могла позбутися сьогоднi його з усiма його ватагами, то, певно, була би ще щаслива i велика!

З дивним чуттям у серцi слухав Тугар Вовк тих гарячих слiв старого бесiдника. Хоч вихований при княжiм дворi i зiпсований гниллю та пiдлотою, вiн усе-таки був рицар, вояк, чоловiк i мусив вiдчути серцем хоч крихту того чуття, яке так сильно порушувало серце Захара Беркута. А притiм же вiн далеко не по щирiй совiстi виповiдав уперед свої слова про необмежену власть князя; його душа й сама не раз бунтувалися проти тої властi, а тут вiн тiльки хотiв заслонити показом на княжу власть свої власнi забаги такої ж властi. Не диво, що слова Захара Беркута запали йому глибше в душу, нiж вiн сам того бажав. Вiн перший раз зi щирим подивом глянув на нього, але заразом i жаль йому зробилося того велетня, якого упадок, по його думцi, був близький i неминучий.

- Старче, старче,- сказав вiн,- жаль менi твого сивого волоса i твого молодечого серця. Довгий час прожив ти на свiтi, здається навiть, що занадто довгий! Живучи серцем у давнинi i в горячих думах молодости, перестав ти розумiти новi, теперiшнi часи, їх погляди та потреби. Те, що було давно, не мусить бути й тепер, анi вiчно. Все, що живе,- переживається. Пережилися й твої молодечi думи про свободу. Важкi тепер часи надходять, старче! Вони домагаються конечно одного, сильного володаря в нашiм краю, котрий би в однiм осередку згромадив i в свою руку уняв усю силу цiлого народа для оборони його перед ворогом, що надтягає зi сходу сонця. Ти, старче, не знаєш усього того, i тобi здається, що давнi часи ще тривають.

- I тут ти помилився, боярине,- сказав Захар Беркут.- Не подоба старому вдаватися в молодi мрiї, а на сучаснiсть жмурити очi. Але ж тричi не подоба йому помiтуватися добрим для того, що воно старе, а хапати за лихе для того, що воно нове. Се звичай молодикiв, i то зле вихованих молодикiв.

Ти закидаєш менi, що я не знаю того, що дiється довкола нас. А тимчасом не знати ще, хто з нас двох бiльше i докладнiше се знає. Ти натякнув менi на страшного ворога, що грозить нам зi сходу сонця, i висловив думку, що наближення того ворога вимагає згромадження всеї народної сили в одних руках. Тепер я скажу тобi, що я знаю про того ворога. Правда, боярине, до тебе вчора прибiг княжий пiсланець, який оповiстив тебе про новий напад страшних монголiв на нашу країну, про те, що вони по довгiм опорi заняли Київ i зруйнували його дотла i тепер величезною хмарою тягнуть на нашi червоноруськi землi. Ми, боярине, знали се ще перед тижнем i знали про княжого пiсланця, виправленого в отсi сторони, та про його вiсти. Княжий пiсланець прибув пiзненько - нашi пiсланцi далеко скорiше ходять. Монголи давно вже заповенили нашу Червону Русь, понищили богато городiв i сiл i роздiлилися на двi рiки. Одна пiшла на захiд, мабуть, пiд Судомир, у польську країну, а друга йде горi долиною Стрия в нашi сторони. Правда, боярине, що ти ще не знав сього?

Тугар Вовк з подивом, майже зо страхом, глядiв на старого Захара.

- А вiдки ти се знаєш, старче? - запитав вiн.

- Я й се скажу тобi, щоб ти знав, яка сила в громадах i в їх вольнiм союзi. Зi всiми пiдгiрськими громадами ми стоїмо в зв'язку: вони обов'язанi нам, а ми їм доносити якнайшвидше всякi вiсти, важнi для громадського життя. Пiдгiрськi ж громади стоять у зв'язках з дальшими, покутськими та подiльськими, тож про все, сяк чи так важне для нас, що дiється на нашiй Червонiй Русi, йде блискавкою вiсть вiд громади до громади.

- Що вам з вiстей, коли помогти собi не можете! - згiрдно буркнув боярин.

- Правду сказав ти, боярине,- сумно вiдповiв Захар.- Подiльськi та покутськi громади не можуть допомогти собi, бо вони обдертi та обезсиленi князями та боярами, якi не позволяють їм мати своє оружжя, анi вправлятися в робленню ним. От i бачиш, боярине, що се значить: єдинити силу народа в одних руках! Щоби з'єдинити в одних руках силу народа, треба ослабити силу народа. Щоб одному надати велику власть над народом, треба кожнiй громадi вiдiбрати її свободу, треба розбити громадськi зв'язки, обезоружити громадськi руки. А тодi всяким монголам одверта дорога в нашу країну. Бо поглянь тепер на нашу Русь! Твiй владник, твiй могучий князь Данило пропав десь безвiсти. Замiсть обернутися до свого народа, вiддати йому його свободу i зробити з нього живу, непоборну запору проти монгольського наїзду, вiн, поки монголи руйнують його край, побiг до угорського короля, у нього благаючи помочi. Але угри не поквапнi помагати нам хоч i їм самим грозить та сама навала. Тепер твiй Данило щез десь, i, хто знає, може, незадовго його побачите в таборi монгольського хана яко його вiрного пiдданця, щоб цiною неволi й пониження перед сильнiшим купити собi власть над слабшими.

Боярин слухав того оповiдання, i вже голова його почала укладати плани: що дiяти? як використати таку пору?

- Так, кажеш, монголи грозять нападом i отсим горам?

Захар якось значучо всмiхнувся на те запитання.

- Грозять, боярине.

- I що ж ви думаєте робити? Пiддаватися чи боронитися?

- Пiддаватися їм не можна, бо всiх, хто їм пiддається, женуть вони на службу, i то в першi ряди, в найтяжчi бої.

1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка