Збірник матеріалів з української літератури для учнів 7-го класу



Скачати 11.17 Mb.
Сторінка13/51
Дата конвертації19.02.2016
Розмір11.17 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   51

- Але ж нiчого, зовсiм нiчого! Вiн тепер, може, вже десь далеко в горах.

- Нi, нi, нi, не вiрю тобi! Скажи менi, що ви урадили з монголами?

- Говорили про те, куди їхати на Угри.

- I ти їм хочеш видати тухольський шлях, щоби помститися на тухольцях!

- Дурна дiвчино, що менi мститися на них! Задрiбнi вони для моєї мести. Я хочу перепровадити монголiв на Угри, бо, чим скорше пiдуть iз нашого краю, тим менше тут руїни нароблять.

- О, певно, певно! - скрикнула Мирослава.- Але з поворотом доруйнують, що тепер лишать цiле! I ти ведеш їх на Тухлю, тепер, зараз?

- Нi, не на Тухлю. Я веду тiльки один малий вiддiл, щоб осадити вхiд до Тухлi.

- Хто має браму, той має й хату! Але розумiю тепер! Ти ж сам сказав недавно, он там, на горi, що завтра Максим має з тухольськими молодцами валити наш дiм. А ти хочеш з монголами напасти на нього, вбити його...

Боярин видивився на неї зачудуваними очима; вiн почав боятися, чи не вiдьма вона, що так страшно бистро вгадувала, в чiм дiло.

- Доню, забудь за нього! - сказав вiн.- Яка доля йому судилася, така й буде.

- Нi, тату, тим ти не зведеш мене! Я їду, їду до Тухлi, я остережу його, спасу його вiд твоєї засiдки! А коли в неї попадеться, то я стану обiк нього i буду боронитися разом з ним, до остатнього скону, проти тебе, тату, i твоїх поганих союзникiв!

- Дiвчино, ти божевiльна! - скрикнув боярин.- Уважай, не доводи мене до гнiву! Се хвиля рiшуча.

- Що мене обходить твiй гнiв! - вiдказала холодно Мирослава.- I що ти менi можеш iще бiльше злого зробити пiсля того, що зробив досi? Коли уб'єш мене, то се буде тiлько добродiйство, бо й так менi не жити. Пусти мене!

- Нi, лишись тут, нерозумна!

- Так, лишись тут, поки ти спокiйно не замордуєш того, хто дорожчий менi над життя моє! О, нi, я не лишусь!

- Лишись! Богом клянусь тобi, що не пiдiйму руки своєї на нього!

- О, знаю, знаю, що се значить! - скрикнула Мирослава.- Ну, розумiється, ти боярин, де ж би ти пiднiмав руку на смерда. Але своїм диким товаришам велиш усi затроєнi стрiли нацiлити на його груди!

- Нi! Коли вже таке твоє над ним милосердя, то ще раз кленусь тобi, що анi я, анi нiхто з моєї дружини не ткне його, хоч би вiн не знати як нападав на нас! Досить тобi сього!

Мирослава стояла, шарпана страшною сердечною тривогою, i не могла нiчого бiльше сказати. Хiба ж вона знала, чи досить сього, чи нi! О, як радо була б вона пташкою злетiла до нього, щирим щебетанням перестерегла його! Але годi було. Батько її взяв свою зброю i, виходячи з шатра, сказав:

- Доню, ще раз кажу тобi i заклинаю тебе: лишись у таборi, поки я не вернусь, а тодi роби собi, що твоя воля буде. А тепер прощай.

Вiн вийшов, i заслона з войлока, що служила замiсть дверей, неспокiйно захиталася за ним. З заломаними руками, образ найтяжчого горя i найстрашнiшої тривоги, стояла Мирослава насеред шатра, нiма, перехилена наперед, з створеними устами, ухом ловлячи остатнiй стук кiнських копит, що глухли й нiмiли по мiрi того, як вiддалявся на полудне вiддiл монголiв, ведений її батьком на загибiль Тухольщини.

V

З важким серцем iшов Максим Беркут посеред невеличкої ватаги тухольських молодцiв на сповнення громадської волi. Вiдмалку вирiс вiн у глибокiм почуванню своєї єдностi з громадою i святостi громадської волi, тож i тепер, коли зовсiм не впору для його серця на нього впав почесний вибiр громади - прогнати з громадських земель ворога громади, якого бачили тухольцi в бояринi,- i тепер вiн не смiв вiдмовитись вiд того поручення, хоч серце його рвалося i краялось на саму думку, що буде мусив стрiтися з Мирославою, з її батьком як з ворогами, що буде, може, мусив боротися з боярськими лучниками або i з самим боярином, проливати кров людську в очах тої, за котру вiн сам готов був свою кров пролити. Правда, вiн твердо рiшився зробити своє дiло як можна найспокiйнiше i не доводити його аж до проливання кровi, але хто ж мiг йому поручити, що боярин, знаючи його слабу сторону, сам не буде шукати зачiпки? Се легше могло бути, як що.



"Але нi,думав собi Максим,- коли схоче моєї крови, я не буду боронитися, я надставлю йому свої груди добровiльно, нехай б'є! Життя вiн не хоче менi дати, то нехай дає смерть! Прощай, моя Тухольщино! Прощай, батьку мiй, соколе сизий! Прощайте, браття i товаришi мої! Не побачите вже Максима, а почувши про мою смерть посумуєте i скажете: "згинув для добра громади"! Але ви не будете знати, що я сам бажав i шукав смерти!"

Так думав Максим, наближаючись до будинкiв боярських на горбку над Опором. Дiм боярина збудований був iз грубих, у чотири гранки гладко обтесаних i гиблем на споєннях вигладжених ялиць, будованих в угла, так, як тепер ще будують нашi сiльськi хати. Покритий був грубими драницями, обмазаними зверха грубою верствою червоної у водi нерозмокаючої глини.

Вiкна, як i у всiх хатах, оберненi були на полудне; замiсть шибок понапинанi були на рами воловi мiхури, що пропускали слабе, жовтаве свiтло досередини. Входовi дверi спереду i ззаду вели до просторих сiней, яких стiни обвiшанi були всiляким оружжям, оленевими та жубровими рогами, шкiрами з дикiв, вовкiв i медведiв. З сiней на оба боки вели дверi до кiмнат, просторих, високих, з глиняними печами без коминiв i з дерев'яними, гарно вирiзуваними полицями на всяку посуду. Одна свiтлиця бояринова, а друга, по другiм боцi сiней,- його доньки. Ззаду були двi широкi комори: в однiй кухня, в другiй - служебна. В свiтлицi боярина стiни були обвiшанi шкiрами медведiв, тiльки над постiллю висiв дорогий заморський килим, здобутий боярином у якiмсь походi. Там же висiли його луки, мечi й iнша пiдручна зброя. Свiтлиця ж Мирослави була, крiм м'яких шкiр по стiнах i помостi, пристроєна в цвiти, а на стiнi, напроти вiкон, над її лiжком, висiло дороге металеве дзеркало i обiк нього дерев'яний, срiблом окований, чотирострунний теорбан, любий повiрник Мирославиних мрiй i дiвочих дум. Вiддалiк вiд дому, на невеличкiй долинi, стояли стайнi, стодоли й iншi господарськi будинки; там також була невеличка хата для скотарiв. Але пусто i глухо було сьогоднi в просторiм боярськiм домi.

Боярина i Мирослави нема дома, слуг боярин повiдправляв, худобу велiв перегнати до череди сусiднього, корчинського осадника; тiльки лучники й топiрники лишилися, та й тi якiсь невеселi, не гомонять, не жартують, анi пiсень не спiвають. Мабуть, важнiше якесь жде їх дiло, бо беруть луки i стрiли, топори й списи, а все те мовчки, сумовито, мов на смерть готуються. Що се такого?

Та ось один, що стояв серед шляху, мов на сторожi, дав знак трубою, i вповнiй зброї всi дружинники стали в ряд перед боярським домом, поднявши списи, нап'явши луки, мов до битви. По шляху надiйшла тухольська ватага i, побачивши оружних людей перед боярським домом, почала й собi готовитися до бою. Тривожними очима позирнув Максим на оружних людей, чи нема мiж ними

боярина. Але, на щастя, боярина не було. Вiдiтхнув Максим, немов гора з грудей його звалилася, i смiлiше почав порядкувати свою ватагу. Се й недовго часу забрало, i мовчки, з понатяганими луками, з блискучими топорами i списами тухольцi зближалися в рядi до боярських дружинникiв. Не дальше, як на п'ятдесят крокiв однi вiд других, зупинилися.

- Боярине Тугаре Вовче! - кликнув Максим.

- Нема боярина Тугара Вовка! - вiдповiли дружинники.

- Так ви, вiрнi його, слухайте, що я скажу вам вiд iменi тухольської громади! Пiслала нас громада, щоб прогнати вас волею чи неволею з тухольських земель по засуду громадському. Питаємо вас, чи вступитесь по волi, чи нi?

Дружинники мовчали.

- Питаємо другий раз! - сказав Максим.

Дружинники мовчали, не спускаючи лукiв.

- Питаємо третiй раз! - сказав, пiдносячи голос, Максим.

Дружинники мовчали, але стояли недвижно в своїй ворожiй поставi. Дивно було Максимовi, що се має значити, але, не зупиняючись довше, вiн велев своїм молодцям випустити стрiли на дружинникiв. Стрiли засвистiли, мов змiї, i, перелетiвши понад головами дружинникiв, повбивалися в стiну. В тiй хвилi дружинники, мов на даний знак, кинули зброю на землю i з простягненими руками ступили напроти тухольських молодцiв.

- Товаришi, браття! - сказали вони.- Не прогнiвайтесь на нас за нашу мовчанку. Ми дали слово бояриновi, що стрiтимо вас ворожо, але ми не давали йому слова проливати вашу кров, i проливати її за неправду. Ми були при судi громадськiм i знаємо, що боярин скривдив громаду i що громадський суд справедливий. Робiть, що вам повелено, i, коли буде ласка батькiв ваших, ми будемо просити їх, щоб приняли нас до своєї громади. Не хочемо бiльше служити бояриновi!

Радiсть тухольцiв, а особливо Максима, коли почули тi слова, була безмежна. Зараз усi поскидали оружжя на купу перед боярським домом i серед голосних веселих крикiв обiймали й цiлували своїх нових i несподiваних товаришiв, з якими перед хвилею думали вступити в смертельний бiй. Максим найдужче рад був тому, що його побоювання не справдилося, що йому не довелось перед очима Мирослави поборювати її батька i прогонювати на незвiснi шляхи ту, з якою рад би був нiколи не розстатися. Радiсть сумирного закiнчення сеї немилої справи на хвилю заглушила в нiм усякi iншi непевностi. В товариствi веселих боярських дружинникiв увiйшли тухольцi до боярського дому, все з зацiкавленням оглядаючи, хоч нiчого не тикаючи. З сердечним трепетом наближався Максим до свiтлицi Мирослави, надiючись тут стрiтити її в сльозах або в гнiвi, бажаючи щирим словом потiшити, заспокоїти її. Але Мирослави не було в свiтлицi, i се затурбувало Максима. "Де вона?" - подумав вiн i зараз надумав спитати про се дружинникiв, що тимчасом вешталися, приготовуючи на радощах для своих тухольських гостей братерську гостину. Але вiдповiдь дружинникiв на його питання зовсiм не вдоволила й не заспокоїла Максима. Боярин учора рано виїхав з донькою, але куди, за чим, коли верне,- не знати. Велiв їм виступити ворожо проти тухольцiв, але, чи то побачивши їх понурi, неохочi лиця, чи то, може, повзявши яку iншу думку, урвав бесiду й вiд'їхав. От i все, що дiзнався Максим вiд нових союзникiв. Очевидна рiч, що такi вiстi мусили вiдразу закаламутити його чисту радiсть, ба, навiть кинути тiнь якогось пiдозрiння на дружинникiв. Що се таке? Чи не криється в тiм яка зрада? Чи не хоче боярин зловити їх у яку засiдку? Але, не хотячи всiм уголос виявляти свого пiдозрiння, Максим шепнув тiльки деяким iз своїх товаришiв, щоб малися на бачностi, а сам почав пильно i уважно переглядати весь дiм вiдгори аж додолу, не минаючи нi одної скритки, нi одного закамарка. Нiде не було нiчого пiдозреного.

- Гарна будова! - сказав Максим до дружинникiв, що заставляли столи,- але що ж, ми мусимо її розiбрати. Звiсна рiч, ми не будемо її нi валити, нi палити, але зложимо все порядно на купу, щоб боярин, коли запотребуе, мiг собi все те забрати. I все добро його мусить бути йому схоронене в цiлостi.

Тимчасом дружинники повиносили до сiней великi дубовi столи iз свiтлицi, прикрили їх бiлою скатертю i заставили всiлякою стравою й медом.

Серед радiсних окликiв i спiвiв почалася гостина. Тiльки ж чим довше сидiли молодцi за столами, чим бiльше їли й пили, тим бiльше щезала якось їх радiсть i веселiсть. I хоч мiд пiнився в точених дерев'яних кубках, хоч м'ясо, печене на рожнах, димилось на дерев'яних тарiлках, хоч щирi, товариськi слова гомонiли вiд одного кiнця стола до другого, то все-таки таємно тремтiли чогось усi серця, немов дожидали якоїсь страшної вiстi.

Дивна, недослiдна, а всiм чутна тривога висiла в повiтрi. Чи стiни боярського дому давили вiльних гро-мадян?..

Ось устав один iз боярських дружинникiв i, пiднiмаючи вгору кубок, повен пiнистого меду, почав говорити :

- Браття! Радiсний сей день для нас, i щоб нiяка лиха пригода...

Але не скiнчив. Разом поблiд i затремтiв цiлим тiлом. Усi бенкетарi напруго посхапувались, вискакуючи хто куди мiг, перевернули стiл з усiма кубками й стравами.

- Що се? Що се? - крикнули всi нараз i поперлися до дверей. Хоч i як дрiбний на око i мало значучий був знак - глухий стук кiнських копит,- а прецiнь якого безмiрного переполоху наробив вiн у боярськiм домi! Одну хвилю дiйсне пекло було в сiнях: сей бiг туди, той сюди, сей шукав того, той сього, а всi мiшалися i товпилися без ладу, топчучи по кубках i стравах, по бiлiй скатертi i по дубовiм переверненiм столi. Максим перший вирвався надвiр iз тої замiшанини i, раз тiльки кинувши оком довкола, пiзнав усю велич небезпеки.

- До зброї, браття, до зброї! Монголи! Монголи!

Той крик був мов наглий удар грому. Всi стали, мов мертвi, безладна сумiшка перемiнилася на безладне остовпiння. Але й се тривало тiльки хвилю. Стукiт кiнських копит розлягався все ближче i ближче, а неминуча небезпека разом обудила всiх iз мертвоти! Адже ж усi були смiлi, сильнi, молодi! Адже ж кождий iз них не раз у своїх дитячих i молодечих снах бачив себе в битвi, в небезпецi, в кровавiй боротьбi з ворогом, i бажав, i молився, щоб сон стався явою, щоб довелось йому колись ставати грудьми в оборонi свого краю. I ось хвиля надiйшла - i вони ж мали б її перелякатися? Тiльки на хвилю оглушила їх страшна вiсть, страшна назва "монголи",- в найближчiй хвилi вони вже були тим, чим були звичайно,- вже кождий держав у руках свою зброю, стояв у рядi поруч з iншими, готовий до кровавого бою.

- Головне дiло наше, товаришi, держатися сих стiн. Поки ворог не випре нас вiд сього дому i не окружить на вiльнiм полi, поти не маємо чого боятися. Дiм сей - то буде наша твердиня!

I вiн розставляв лучникiв коло вiкон, коло дверей по два i по три, як до важностi й доступностi мiсця. Деякi мали бути внутрi дому, щоб доносити з боярського складу лучникам стрiл i рогатин, головна ж сила мала стояти при входових дверях, щоб, у разi потреби, проломити ряди напасникiв i вiдбити їх вiд дому.

А тимчасом монголи на рiнi над Опором зупинилися, позлазили з коней i,

роздiлившися на три вiддiли, рушили пiд горбок трьома стежками. Очевидно, провадив їх хтось добре знайомий зi стежками й ходами, бо цiлий той маневр вiдбувся швидко, без вагання, без довшої запинки. Маневр той показував ясно, що монголи хотiли зi всiх бокiв обiйти й окружити дiм вiдразу.

Але хто се йде так завзято на чолi середнього, головного вiддiлу монголiв? Глядять товаришi, i очам своїм вiри не ймуть. Се не хто другий, як сам властитель сього дому, гордий боярин Тугар Вовк.

- Наш боярин, наш боярин! - скрикнули деякi дружинники, яких Максим, не довiряючи їх щиростi, поставив у ряди всумiш iз тухольцями.

- Так, ваш боярин - монгольський слуга, зрадник своєї батькiвщини! Невже ж ви й тепер iще схочете додержувати йому вiрности?

- Нi, нi! - скрикнули дружинники однодушно.- Смерть зрадниковi!

Розiб'ємо вражу ватагу або самi погинемо в оборонi свого краю.

Урадуваний тою заявою, сказав Максим:

- Простiть, браття! Одну хвилю я несправедливо судив вас, думаючи, що ви в змозi зi своїм боярином. Але тепер бачу, що кривду робив я вам.

Держiмося разом, близько стiн, так, аби не могли нас окружити, i стараймося завдати їм якнайбiльше страти. Монголи, як я чув, недобре вмiють вести облогу, а ще в такiй невеличкiй силi. Чей нам удасться вiдбити їх напад.

Бiдний Максим! Вiн старався в iнших вмовити надiю, яка у нього самого почала щезати вiд першої хвилi, коли тiльки побачив монголiв, а то тим бiльше тепер, коли переважна їх сила вповнi розвернулася перед очима обляжених. Але все-таки його слова мали велику вагу в його товаришiв, що не раз уже мали нагоду переконатися про його притомнiсть духа й огляднiсть в часi найбiльшої небезпеки. Слiпо полягаючи на його словах i розказах, кождий дбав лише про те, щоб пильнувати свого мiсця до крайньої можностi, знаючи добре, що й сусiднє мiсце буде так само пильноване.

Та ось монголи широким колесом у три ряди обступили вже дiм боярський i кам'янi стрiли на своїх луках держали вже намiренi на смiлих обляжених молодцiв. Тiльки що начальник не дав iще знаку до бою. Начальник, бачиться, хоче попереду пробувати ще намови, бо ось вiн виступив з-помiж рядiв наперед против головного вiддiлу обляжених i каже:

- Раби невiрнi! Поганi смерди! Невже ж зухвалiсть ваша така безмежна, як i ваша дурнота, що ви хотiли би пiднiмати оружжя на вiйсько великого Чiнгiсхана, нинi безперечного пана всеї Русi? Пiддайтеся йому без бою, то вiн помилує вас. Але тi, що захотять опиратися його силi, будуть нещадно роздавленi, як хробаки пiд колесами воза.

На таку мову голосно i смiло вiдповiв Максим Беркут:

- Боярине! Дуже не впору назвав ти нас, синiв вольної громади, рабами! Ти поглянь на себе! Може, до тебе така назва борше пристане, нiж до нас. Адже до вчора ще був ти раб княжий, а нинi ти вже раб великого Чiнгiсхана i, певно, полизав молоко, розлите по хребтi коня якогось його бегадира. Коли воно тобi смакувало, то ще з того не виходить, щоб i ми були ласi на нього. Великої сили великого Чiнгiсхана ми не лякаємось. Вона може нас зробити трупами, але не зробить нас рабами. А тебе, боярине, вся сила великого Чiнгiсхана не зробить уже анi вольним, анi чесним чоловiком!

Остра i рiзка була бесiда Максимова. Iншим часом вiн уважав би на те, що перед ним батько Мирослави, але тепер вiн бачив тiльки ворога,- нi, зрадника, чоловiка, що потоптав сам свою честь, котрому проте нiяка честь не належиться. Голосно радувались товаришi, почувши таку Максимову мову. А боярин аж пiнився зо злостi.

- Хлопе поганий! - кричав вiн.- Жди лишень, я тобi покажу, що завчасно ти похвалявся своєю вiльнiстю! Нинi ще кайдани забряжчать на твоїх руках i ногах! Нинi ще ти будеш валятися в поросi перед начальником монгольської сили!

- Швидше згинути! - вiдповiв Максим.

- Отже не згинеш! - крикнув боярин.- Гей, дiти,- озвався вiн до монголiв їхньою мовою,далi на них! Тiльки сього обминайте, сього мусимо мати живого в руках!

I вiн дав знак до бою. Залунав по горах i лiсах роговий вереск i урвався. Стишилось довкола боярсього дому, але се була страшна тиша. Мов гадюки, свистiли монгольськi стрiли, градом сиплючись на боярську оселю.

Правда, напасники були занадто далеко вiддаленi, щоб їх стрiли могли трафляти оборонцiв або, трафивши, небезпечно ранити їх. Для того Максим крикнув до своїх товаришiв, щоб тепер iще не стрiляли i щоб узагалi щадили стрiл i зброї, а вживали їх аж тодi, коли можна добре влучити ворога i одним ударом нанести йому значну страту. А щоб не вiдразу припустити напасникiв до стiн дому, вiн зi своїми вибраними товаришами уставився на подвiр'ю, о яких двадцять крокiв перед входом, за мiцним дощаним остiнком - куснем недобудованого паркана. Паркан був якраз у хлопа зависокий, i стрiли монгольськi не досягали молодцiв. Зате їх цiльнi, хоч i рiдкi, стрiли смертельно разили монголiв i стримували їх вiд наближення. Страшно розлютився Тугар Вовк, побачивши се.

- Приступом до них! - крикнув вiн, i збита громада монголiв пiд його проводом кинулася бiгцем iз голосним криком до остiнка. За остiнком було тихо, немов усе там вимерло. Ось-ось уже монголи добiгають, ось-ось своїм напором обалять остiнок, - коли втiм понад остiнком вирвався, мов iз землi вирiс, ряд голiв i могутнiх рамен - i свиснула громада сталених стрiл,- i ревнули з болю пораженi монголи страшними голосами. Половина їх упала, мов пiдкошена, а друга половина перла назад, не дбаючи на крики i прокляття боярина.

- Гурра, молодцi! Гурра, Максим! Гурра, Тухольщина! - закричали оборонцi i дух вступив у них. Але боярин, не тямлячись зо злостi, збирав уже другу громаду до нападу. Вiн поучав монголiв, як треба нападати i не розсипатися за першим ударом противника, але бiгти по трупах дальше.

Тимчасом i Максим поучав своїх молодцiв, що дiяти, i з пiднесеним оружжям ждали вони нападу монголiв.

- Далi на них! - крикнув боярин, i поперед усього цiлими хмарами пустили монголи град стрiл на противникiв, а потiм знов пустилася громада приступом на остiнок. Знов перед наближенням стрiтили їх молодцi цiльними стрiлами, i знов частина напасникiв iз страшним криком упала на землю. Але решта вже не метнулася назад, лише з оглушаючим криком летiла далi й досягла остiнка. Страшна була хвиля. Тонкий дощаний остiнок дiлив вiд себе смертельних ворогiв, що, хоч як близько себе були, не могли досягнути однi одних. Хвилю мовчали однi й другi, тiльки швидкий, гарячий вiддих чути було по обох боках остiнка. Раптом, мов на даний знак, загримали монгольськi топори о остiнок, але в тiй самiй хвилi тухольськi молодцi сильними пiдоймами пiдважили вгору остiнок, поперли його плечима i обалили на монголiв. А разом з тою хвилею, коли впав остiнок, обаляючи своїм тягарем переднi ряди монголiв, скочили наперед молодцi, узброєнi в топори на довгих топорищах, лупаючи ними черепи монгольськi. Забризкала кров, залунали крики i стогнання ворогiв,- i знов розскочилася юрба напасникiв, лишаючи на мiсцi бою трупiв i ранених. I знов радiсний крик оборонцiв повiтав побiду товаришiв, i знов вiдповiли на той крик монголи градом стрiл, а боярин - лютими прокляттями. Але молодцям прийшлось тепер покидати своє висунене становище - iз жалем прощали вони те мiсце, з якого так щасливо вiдразили першi напади монголiв. Без нiякої страти, без ран, в повнiй зброї i найкращiм порядку, лицем до ворога, молодцi вiдступили пiд стiни боярського дому.

Коли на полуденнiм боцi двора молодцi так щасливо вiдбивали напади монголiв, iшла завзята i не так щаслива боротьба на пiвнiчнiм подвiр'ю. I тут монгольськi стрiли просвистiли без шкоди для обляжених. Тiльки ж тут монголи вiдразу пiшли на приступ, i обляженим прийшлось дуже гаряче. Вони кинулись купою проти монголiв, але стрiченi були стрiлами i мусили вертатися, стративши трьох ранених, яких монголи зараз порубали на куснi.

Першим дiлом Максима було тепер - обiйти всi становища i оглянути добре своє положення. Живим ланцюгом обступили монголи хату i ненастанно сипали на неї градом стрiл. Обляженi також стрiляли, хоч i не так густо. Максим вiдразу побачив, що напасники намагають до того, щоб вперти їх до середини хати, вiдки б вони не так густо могли стрiляти, а потiм легка мусила б бути над ними побiда. Значить, головна рiч для оборонцiв була - вдержатися перед стiнами дому. Але тут вони виставленi були на густi монгольськi стрiли. Щоб хоч троха захиститися вiд них, Максим велiв повiдривати дверi, познiмати верхняки iз столiв i поуставляти їх перед кождим становищем, як великi щити. Iз-за тих щитiв безпечно i вигiдно стрiляли молодцi на монголiв, кепкуючи собi з їх стрiл. А Максим ходив вiд становища до становища, обдумував новi способи оборони i заохочував товаришiв своїм словом i прикладом.

-_ Держiмся, товаришi! - говорив вiн.- Швидко в Тухлi почують крики або хто-будь побачить, що тут дiється, i нам прибуде помiч!

Пiвгодини вже тривала облога. Монголи стрiляли i кляли страшно "русских псiв", що не то що не пiддавалися їм, але ще смiли так уперто i щасливо боронитися. Тугар Вовк скликав знатнiших їх ватажкiв на нараду, щоб обдумати який одностайний рiшучий удар.

- Приступом iти! - говорив один.

- Нi, приступом трудно, а стрiляти, поки всiх не пострiляємо,- говорив другий.

- Постiйте,сказав Тугар Вовк,- на все буде час. Тепер тiлько в тiм рiч, щоб позганяти їх iз менших становищ. Згромадьте найбiльшi нашi сили нiби до приступу, щоб вiдвести їх увагу, а тим часом малi вiдряди нехай рушать з обох бокiв до причiлкових, нестережених стiн. Стiни тi, правда, без вiкон, але все-таки, коли нашi люди стануть пiд ними, то будуть їм могли богато шкодити.

Ватажки пристали на тоту раду, бо вони, несвiдущi в подiбних маневрах, не вмiли б i такої придумати. Заворушилася монгольська сила, забряжчала зброя, заблискотiли до сонця мечi та топори, i смiло стискали в руках своє оружжя тухольськi молодцi, готуючись до тяжкого бою. Але поки монголи радились i ладились до уданого приступу, Максим також не дрiмав. Щаслива думка прийшла йому до голови. В дощанiй кришi боярського дому були на всi чотири боки проробленi невеличкi вiкна, i от в тих-то вiкнах Максим поставив у кождiм по двох слабших з своїх людей, аби пильнували вiдтам усяких рухiв ворога, а також старалися зi своїх безпечних становищ шкодити йому чи то стрiлами, чи камiнням. Поки один стояв при вiкнi, другий завше готов був достачати йому, чого треба, а один мав доносити вiд них вiстi товаришам надолину.

Заграли труби, i завили дикими голосами монголи, кидаючись на противникiв. Та тiльки ж вони не мали на думцi дiйти аж зустрiту з ними, але, прибiгши до пiввiддалення, разом зупинились i випустили стрiли на обляжених. Коли ж i обляженi, що готовилися на останню, рiшучу боротьбу, повiтали їх градом стрiл i причинили їм багато ран i страт, то вся монгольська лiнiя разом подалася назад. Голосними насмiхами повiтали молодцi той вiдступ.

1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка