Збірник матеріалів з української літератури для учнів 7-го класу



Скачати 11.17 Mb.
Сторінка14/51
Дата конвертації19.02.2016
Розмір11.17 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   51

- А що, боярине,- крикнув Максим,- сила великого Чiнгiсхана, бачиться, заяче серце має: розженеться i вiдступить. Хiба ж не стидно тобi, старому рицаревi, ватажкувати над такими бездухами, що тiлько в юрбi смiлi, мов барани, а поєдинчо нiкотрий i за пiвмужа не стоїть?

Боярин нiчого не вiдповiдав на той насмiх, вiн добре бачив, що Максим завчасно смiявсь. I сам Максим швидко побачив се.

Радiсний крик монголiв залунав ось-ось за причiлковими стiнами дому, направо i налiво вiдразу. Пiд час уданого монгольського приступу вони рушили проти тих стiн: се були стiни без вiкон i дверей, тож товаришi не так дуже пильнували їх. Правда, поставленi на подрi молодцi побачили надходячих iз тих бокiв монголiв, i кiлька цiльних стрiл упало з дахових вiкон на них, але не спинило їх, тим бiльше, що, стоячи при самiй стiнi, вони дощаним окапом заслоненi були вiд усякої небезпеки згори.

Максим поблiд, чуючи тут же бiля себе зловiщi крики i дiзнавшися вiд вартового з подрi, що вони значать.

"Пропали ми,- подумав вiн.- Про рятунок i мови нема. Тепер приходиться вже боротись не на життя, а на смерть".

Та й Тугар Вовк, побачивши вдачу свойого задуму, голосно порадувавсь їй.

- А що, хлопи! - крикнув вiн. - Побачимо, чи надовго ще стане вашої гордости. Глядiть, мої вояки вже пiд вашими стiнами. Огню пiд стiни! Живо ми викуримо їх iз того гнiзда, а на чистiм полi вони проти нас, мов миш проти кота.

Бачить Максим, що непереливки, скликає своїх товаришiв докупи, бо нiщо вже тепер боронитись на поєдинчих становищах, коли пiд причiлковими стiнами монголи огонь кладуть.

- Браття,говорив вiн,- мабуть, прийдеться нам погибати, бо на рятунок слаба надiя, а монголи, се знайте наперед, не пощадять нiкого, хто дiстанеться в їх руки, так, як не пощадили наших ранених товаришiв. А коли гинути, то гиньмо як мужi, з оружжям у руках. Як гадаєте: чи будемо стояти тут i боронитися до остатнього духу, заслоненi хоч вчасти стiнами, чи волимо всi разом ударити на монголiв, може б нам таки удалося проломити їх ряди?

- Так, так, ударимо на монголiв!-закричали всi товаришi.- Ми ж не лиси, що їх стрiлець викурює з ями.

- Добре, коли така ваша воля,-сказав Максим.- Ставайте ж у три ряди, луки й стрiли кидайте геть, а топори й ножi до рук - i за мною!

Мов один величезний камiнь, випущений iз великої метавки напроти мурiв твердинi, так ударили нашi молодцi на монгольськi ряди. Правда, заким еще добiгли до монголiв, стрiченi були градом стрiл,- тiльки ж тi стрiли нiчого не зробили їм, бо перший ряд нiс перед собою замiсть щита верхняк iз стола, вбитий на двi списи, i в той верхняк повпивалися монгольськi стрiли. Аж наближуючись до монголiв, перший ряд кинув свiй дерев'яний щит - i цiлий вiдряд кинувся на ворога з безтямною завзятiстю. Вiдразу змiшалися монголи i почали подаватися в боки, але Тугар Вовк був уже тут зi своїм вiддiлом i окружив молодцiв цiлою громадою монголiв, мов стрiльцi цiлою ватагою псiв окружають розжертого дика. Розпочалась страшна рiзанина. Цiлими десятками валили хоробрi молодцi монголiв, але Тугар Вовк слав щораз новi роти напротив них. Кров бризкала далеко iз скаженої сутолоки людей, трупiв, ран та кровавого оружжя. Стогнання ранених, зойки конаючих, скаженi крики убiйцiв,- усе те мiшалося в якусь пекельну гармонiю, що рiзала вухо i серце, лунаючи пiд отим усмiхнутим ясним сонцем, на тлi ситої зеленi смерекових лiсiв та пiд лад ненастанного шуму холодних потокiв.

- Направо, товаришi! Разом i дружно напрiм на них! - кричав Максим, вiдбиваючися вiд трьох монголiв, що старались вибити йому оружжя з руки.

Зi страшною натугою наперли товаришi направо, де лiнiя монголiв була найслабша i мiсце для оборони найдогiднiше. По короткiм опорi монголи подалися.

- Далi, далi, женiть їх наперед себе! - кричав Максим, кидаючися за своїм кровавим топором на уступаючих монголiв. Товаришi поперли за ним, i вiдворот монголiв швидко перемiнився на пополох i безладну втiканину. А товаришi гнали слiдом за ними, валячи одного за другим iззаду на землю.

Перед ними було чисте поле, а недалечке темний, запахущий лiс. Коли б їм у далось добiгти до нього, то були б спасенi; нiяка монгольська сила не здужала б їм тут нiчого зробити.

- Далi, товаришi, далi, до лiса! - кричав Максим, i без вiддиху, мовчки, кровавi й страшнi, мов справдi дикi звiрi, гнали товаришi наперед себе втiкаючих монголiв у напрямi до лiса. Тугар Вовк одним позирком переглянув положення обох сторiн - i зареготався :

- Щаслива дорога! - крикнув вiн услiд за молодцями.- На тiй дорозi ми ще здиблемося!

I живо вiн вiддiлив часть монголiв i пiслав їх горою на тухольський шлях, щоб зайшли молодцiв iспереду, вiд лiса. Вiн знав добре, що його монголи впору поспiють. А сам з рештою монголiв пустився навздогiн за тухольцями.

Три тумани куряви стояли на полю над Опором; три громадки людей гнали за собою тим полем. Перша бiгла громадка переляканих, розбитих монголiв; за ними, здоганяючи їх, нашi молодцi пiд проводом Максима, а за ними головна сила монголiв пiд проводом Тугара Вовка. Третiй вiддiл

монгольський, висланий Тугаром горою навперейми, швидко десь заховався i щез, незавважений роз'яреними в своїй погонi молодцями.

Нараз утiкаючi монголи спинилися, стали. Перед ними показалася несподiвана завада: глибокий, у скалi викутий вивiз - початок тухольського шляху. Вивiз був у тiм мiсцi майже на два сажнi глибокий; стiни його стрiмкi й гладкi, так що злiзти вдолину зовсiм не можна, а скакати дуже небезпечно, особливо першому рядовi втiкачiв, якi могли надiятися, що тут же за ними i на них скочить другий ряд. У смертельнiй тривозi, яка й найбоязливiшому не раз у остатнiй хвилi додає вiдваги, зупинилися монголи i обернулися лицем до своїх противникiв. В тiй хвилi блиснула їм несподiвана надiя: за слiдом противникiв побачили настигаючих своїх одновiрцiв - i руки їх мимоволi вхопили за оружжя. Але сей наглий вибух вiдваги не був в силi спасти їх. Мов розгукана буря, впали на них тухольськi молодцi, ломлячи й друхочучи всi завади - i попхнули їх до пропастi. З зойком повалились тi, що стояли ззаду, на дно вивозу, коли тимчасом переднi конали вiд мечiв i топорiв тухольських. Тепер молодцi самi опинилися над стрiмкою стiною вивозу i затремтiли. Тут iззаду настигає Тугар Вовк з монголами, а спереду оця страшна пропасть! Що дiяти?

Хвилi розваги досить було для Максима. Вид лежачих на днi вивозу потовчених монголiв навiв його на добру думку.

- Заднiй ряд нехай обернеться лицем до монголiв i стримує на хвилю їх нагiн, а переднiй кидай монгольськi трупи в вивiз i скачи на них! - крикнув вiн.

- Гурра! - закричали радiсно молодцi, сповняючи його розказ.

Застугонiли теплi ще монгольськi трупи, падучи додолу,- заяснiла для наших молодцiв надiя рятунку. А втiм надлетiла монгольська погоня, Тугар Вовк попереду.

- Нi вже,кричав вiн,- сим разом не уйдете моєї руки! - I своїм важким топором повалив першого стрiчного противника, що вчора ще був його найвiрнiшим лучником. Зойкнув смертельно ранений i впав пiд ноги боярина.

Товариш його замахнувсь топором на Тугара, щоб помститись смертi товариша, але в тiй хвилi його з двох бокiв пiднято на монгольськi списи. Цiлий перший ряд молодцiв упав по короткiм опорi. Се ж були самi найслабшi, пораненi в попереднiй битвi, що в погонi бiгли з самого заду. Але все-таки монголiв на хвилю вони спинили, а їх щасливiшi товаришi були вже безпечнi на днi вивозу.

- Стiйте! - кричав до своїх Максим. - В ряди i пiд стiну вивозу! Коли схотять гнатися за нами, то тут їм справимо кроваву купiль.

- Перший ряд скачи за ними! - командував у нерозважнiм запалi Тугар Вовк,- i скочив перший ряд монголiв, але не встав уже живий, ба, многi й до землi не долетiли живi, стрiченi в повiтрi топорами молодцiв.

- Гурра! - закричали тi, радуючись.- Ану, другий ряд, скачи також!

Але другий ряд стояв над вивозом i не квапився скакати. Тугар Вовк побачив свою помилку i швидко вислав сильний вiддiл нижче, щоб iздолини замкнути вихiд вивозу.

- Тепер не йдуть нам пташки,- радувався вiн.- От уже мої ловцi надходять! Ану, дiти, далi на них! Скажений крик монголiв залунав у вивозi, тут же пiд ногами Тугара Вовка. Се був вiддiл, висланий горою навперейми; вниз вивозом вiн ударив тепер на тухольцiв.

- Вниз вивозом утiкаймо! - скрикнули молодцi, але один позирк переконав їх, що вся надiя на рятунок пропала. При входi внизу чорнiлася вже друга купа монголiв, що йшла напроти них, щоб їх зовсiм замкнути в тiй кам'янiй клiтцi.

- Аж тепер смерть наша! - сказав Максим, обтираючи о кожух забитого, при його ногах лежачого монгола свiй кровавий топiр.- Товаришi, смiло до остатнього бою!

Та й смiло ж виступили вони! Добуваючи остатнiх сил, ударили на монголiв i, невважаючи на некорисну, згористу мiсцевiсть, що сприяла монголам, ще раз змiшали їх, ще раз завдали їм велику страту. Але монголи силою свого розгону поперли їх удолину i розбили їх ряди. В геройськiй оборонi падали молодцi один за другим, тiльки Максим, хоч бився як лев, прецiнь не мав iще рани на своїм тiлi. Монголи уникали його, а коли тислися на нього, то тiльки в надiї витрутити йому оружжя з руки i взяти його живого. Такий був виразний наказ Тугара Вовка.

Ось наступив i другий вiддiл монгольський здолини; молодцiв стиснено в

тiй безвихiднiй кам'янiй клiтi, приперто їх до стiни, i лиш тiлько вiльного мiсця було перед ними, кiлько могли його зробити своїми мечами та топорами. Але руки їх зачали ослабати, а монголи пруться i пруться на них, мов хвилi повенi. Вже деякi, стративши всяку надiю i бачучи неможливiсть дальшої боротьби, наослiп кинулися в найгустiшi ряди монголiв, i в однiй хвилi погибали, розсiканi топорами. Iншi, шепчучи молитви, тулилися ще до стiни, мов вона могла дати їм яку-небудь помiч: третi хоть i нiби боронилися, але безтямно, машинально махали топорами, i смертельнi удари монголiв заставали їх уже трупами, нечутливими й бездушними. Тiльки невеличка горстка найсильнiших - п'ять їх було,- окруживши Максима, держалася ще просто, мов шпиль скали серед розгуканої заливи. Три приступи монголiв вiдбила вже та горстка, стоячи на купi трупiв, мов на баштi; вже мечi й топори в руках героїв затупилися, одiж їх, руки й лиця скрiзь заплили кров'ю,але все ще рiзко i виразно вiдзивався голос Максима, що загрiвав товаришiв до оборони. Тугар Вовк напiвгнiвно, напiв з подивом глядiв на молодця згори.

- Їй-богу, славний молодець! - сказав вiн сам до себе.- Не дивуюсь, що вiн очарував мою доньку. I мене самого вiн мiг би очарувати своєю рицарською вдачею!

А потiм, обертаючися до своїх монголiв, що стояли над берегом яру, вiн крикнув:

- Далi, скачiть на них! Нехай скiнчиться та рiзанина. Лиш сього (показав Максима) не тикайте!

I разом, мов важка скала, скочили монголи згори на непобiджену ще купку героїв i повалили їх на землю. Ще раз залунали скаженi крики, ще борикалися напiдсили монголи з тухольцями, але недовго. На кождого з героїв навалилася цiла юрба монголiв- i всi полягли головами. Тiльки Максим сам один стояв iще, мов дуб серед поля. Вiн розсiк голову тому монголовi, що скочив був на нього, i саме замахнувся на другого, коли втiм якась сильна рука залiзним стиском ухопила його ззаду за горло i кинула ним до землi. Упав, пiдступно повалений, Максим, i над ним, почервонiле вiд гнiву й натуги, нахилилося лице Тугара Вовка.

- А що, смерде! - насмiшливо кричав боярин. - Бачиш тепер, що я вмiю додержати слова? Ану, дiти, закуйте його в залiзнi пута!

- Хоч i в путах, я все буду вольний чоловiк. У мене пута на руках, а в тебе на душi! - сказав Максим.

Боярин зареготався i вiдiйшов вiд нього давати порядок монгольському вiйську, якого число сильно змалiло в тiй кровавiй рiзанинi. З головною частиною оставших iще монголiв Тугар Вовк пiшов до своєї хати; рештi велiв обсадити нещасний, тепер трупами завалений, вивiз. Видiливши всiх здорових до стереження вивоза, сам вiн з невеличкою рештою i взятим до неволi Максимом мав вернутися до табору.

- Проклятi хлопи! - буркотiв боярин, переглядаючи свої страти.- Скiлько народу понiвечили! Ну, але чорт бери монголiв- їх не шкода! Коб тiлько менi по тих трупах дiйти до власти й сили,- обернувся б i я лицем проти них. Але сей поганець, сей Максим,то менi борець! А хто знає, може й вiн мiг би послужити до моєї цiлi? Треба використати його, коли його маю в руках. Вiн мусить служити нам за провiдника в горах, бо чорт їх там знає, який се той їх шлях i чи нема де на нiм яких манiвцiв. Тепер, коли вiн у моїх руках, треба приєднати, вкоськати його троха,хто знає, на що ще може вiн пригодитися.

А тимчасом монголи готовили вже коней до вiд'їзду. Максим, скований за руки i за ноги в тяжкi ланцюги, кровавий, простоволосий, iз пошарпаною на шматки одежею, сидiв на каменi над рiчкою, нiмий, з затисненими зубами i з розпукою в серцi. Перед ним на полi i в вивозi купами лежали незастиглi ще, пошматованi i кров'ю оббризканi трупи його товаришiв i ворогiв. Якi щасливi були тi трупи! Вони лежали так тихо, так сумирно на своїй кровавiй постелi, без гнiву, без муки, без вороговання. Вони смiялись тепер зi всяких пут, iз цiлої сили великого Чiнгiсхана, а його кусень залiза зробив бездушним знарядом у руках дикої самоволi, жертвою кровавої пiмсти! Якi щасливi були трупи! Вони, хоч покалiченi, носили на собi образ i подобу людську,- а його оцi пута в однiй хвилi зробили скотиною, невольником!

- Сонце праведне! - кликнув у своїй душевнiй муцi Максим.- Невже ж така твоя воля, щоб я гинув у кайданах? Невже ж ти так часто своїм ясним усмiхом вiтало днi моєї радости на те лише, щоб сьогоднi повiтати моє бездонне горе? Сонце, невже ж ти перестало бути добрим богом Тухольщини, а сталося опiкуном тих лютих дикунiв?

А сонце смiялося! Ясним, гарячим промiнням воно блискотiло в калюжах кровi, цiлувало посинiлi уста i глибокi рани трупiв, крiзь якi витiкав мозок, вистирчували теплi ще людськi тельбухи. I таким самим ясним, гарячим промiнням воно обливало зелений лiс, i чудовi запахущi цвiти, i високi полонини, що купалися в чистiм лазуровiм ефiрi. Сонце смiялося i своїм божеським, безучасним усмiхом ще дужче ранило роздерту Максимовну душу.

VI

Дивний сон снився Захаровi Беркутовi. Здавалось йому, немов нинi їх дорiчне свято "Сторожа", i вся громада зiбрана довкола каменя при входi тухольської тiснини: дiвчата з вiнками, молодцi з музикою, всi в празничних чистих строях. Оце вiн, найстарший вiком у громадi, перший наближається до святого каменя i починає молитися до нього. Якiсь таємничi, тривожнi, болючi чуття опановують його серце пiд час молитви; щось щемить у нього в глибинi душi - i сам вiн не знає, що такого. Вiн молиться гаряче, по двох-трьох словах звичайної молитви вiн вiдступає вiд стародавнiх, звичаєм усталених зворотiв; якась нова, гарячiша, пориваюча молитва плине з його уст; уся громада, потрясена нею, паде ниць на землю, i сам вiн робить те саме. Але слова не перестають плисти, темно робиться кругом, чорнi хмари покривають небо, громи починають бити, блискавицi палахкотять i облiтають увесь небозвiд ослiпляючим огнем, земля здригається - i разом, звiльна перехиляючись, святий камiнь рушається з мiсця i з страшенним лускотом валиться на нього.



- Що се може значити? - питав сам себе Захар, роздумуючи над своїм сном.- Щастя чи нещастя? радiсть чи горе? - Але вiн сам не мiг знайти вiдповiдi на те питання, тiльки сон сей лишив по собi якесь важке прочуття, якусь хмару суму на Захаровiм чолi.

Швидко справдилось це прочуття! Саме пополуднi настигли страшнi, несподiванi вiстi до Тухлi. Пастухи з сусiдньої полонини прибiгли без духу до села, голосячи, що бачили якусь бiйку коло боярського дому, якусь громаду незвiсних чорних людей i чули незрозумiлi, роздираючi крики. Майже вся тухольська молодiж, уоружившись у що хто мiг, побiгла на мiсце бою, але зупинилась оподалiк, побачивши кроваве i трупами вкрите побоєвище, а боярський дiм окружений хмарою монголiв. Не було сумнiву, всi молодцi, висланi для збурення боярського дому, погибли в нерiвнiй боротьбi з тими наїзниками. Не знаючи, що дiяти, тухольська молодiж вернула до села, розносячи всюди страшну вiсть. Почувши її, затремтiв старий Захар, i гiрка сльоза покотилася по його старiм лицi.

- От i сповнився мiй сон! - прошептав вiн. - В оборонi свого села поляг мiй Максим. Так воно й треба. Раз умирати кождому, але славно вмирати – се не кождому лучається. Не сумувати менi за ним, але радуватись його долею.

Так потiшав себе старий Захар, але серце його скимiдо глибоко: надто сильно, всею силою своєї душi вiн любив свого наймолодшого сина. Але швидко вiн скрiпився духом. Громада кликала його, потребувала його ради.

Купами тислися люди, старi й молодi, за село, до тухольськоЇ тiснини, за котрою так близько стояв страшний їх ворог. Перший раз, вiдколи засiла Тухля, рада громадська зiбралася нинi без звичайних обрядiв, без знамена, серед брязку топорiв та кiс, серед напiвтривожного, напiввойовничого гамору. Без порядку мiшалися старцi з молодцями, оружнi з безоружними, ба навiть жiнки снували сюди й туди помiж громадою, допитуючись вiстей про ворога або голосно оплакуючи своїх погиблих синiв.

- Що дiяти? що починати? як боронитися?-гуло в народi. Одна думка переважала всi iншi: вийти громадою перед тiснину i боронитися вiд монголiв до остатньої краплi кровi. Особливо молодiж наставала на те.

- Ми хочемо згинути, як нашi брати погинули в оборонi свого краю! - кричали вони.- Тiлько по наших трупах увiйдуть вороги в тухольську долину!

- В тiснинi поробити засiки i з них разити монголiв! - радили старшi.

Далi, коли гамiр трохи втишився, заговорив Захар Беркут.

- Хоч то воєнне дiло - не моє дiло i не менi, старому, радити про те, до чого не можу приложити своїх рук,- але все-таки я думав би, що не велика наша заслуга буде, коли вiдiб'ємо монголiв, особливо зваживши, що се нам не так-то й трудно зробити. Сини нашi погибли з їх рук, кров їх обагрила нашу землю i кличе нас до пiмсти. Чи пiмстимось ми на ворогах наших, на нищителях нашого краю, коли вiдiб'ємо їх вiд свого села? Нi, а тiлько, вiдбитi вiд нашого села, вони з подвiйною лютiстю кинуться на iншi села. Не вiдбити, але розбити їх - се повинна бути наша мета!

Громада з увагою слухала слiв свого бесiдника, i молодiж, податлива на все нове та несподiване, готова вже була пристати на ту раду, хоч i не знала, як можна її виконати. Але многi голоси старцiв обiзвалися против неї.

- Не в гнiв тобi будь сказано, батьку Захаре, - заговорив один громадянин,-але твоя рада хоч мудра i велику обiцяє славу, та неможлива для нас. Слабi нашi сили, а монгольська сила велика. Ще не наспiла помiч вiд iнших верховинських i загiрських громад, а хоч i наспiє, то таки наша сила не вистарчить навiть на те, щоб окружити монголiв, не то вже щоб .побороти їх в одвертiй битвi. А без того як ми розiб'ємо їх? Нi, нi!

Замала наша сила! Щастя наше, коли здужаємо вiдбити їх вiд свого села i вiдвернути вiд шляху; розбити їх ми не маймо й надiї!

Бачучи всю основнiсть тих закидiв, Захар Беркут, хоч з болем серця, готов був покинути свою молодечо-гарячу думку, коли втiм двi несподiванi подiї значно пiднесли настрiй тухольськоЇ громади i змiнили цiлу її постанову.

Долi селом вулицею надiйшли, одна за другою, при звуках труб та дерев'яних трембiт аж три громади уоруженої молодiжi. Кожда громада несла наперед себе боєву хоругов; охочi, смiлi їх пiснi лунали далеко по горах.

Се йшла приобiцяна тухольцям помiч верховинських i загiрних громад. Хлоп в хлопа, мов рослi явори, стали всi три вiддiли довгими рядами перед

зiбраною громадою i склонили хоругви на знак привiтання. Любо було глядiти на тi здоровi, рум'янi лиця, розiгрiтi мужньою вiдвагою i гордим почуттям того, що їм прийдеться заступати своїми грудьми все, що найдорожче у них на свiтi, що на їх оружжя вложено велике дiло. Радiсний, громовий крик усiх тухольцiв стрiтив їх прихiд; тiльки матерi, що саме сьогоднi стратили своїх синiв, заридали на вид того найкращого цвiту народного, котрий завтра, може, так само поляже, скошений i потоптаний, як полягли нинi їх яснi соколи. Заскимiло серце i в старого Захара Беркута, коли поглянув на тих молодцiв i подумав собi, як то пишно визначувався би серед них його Максим. Та нi, годi! мертвого не вернеш, а живий живе гадає...

Ще не стихла радiсть iз приходу тих пожаданих помiчникiв, ще громада не мала часу приступити до дальшої наради, коли втiм з противного боку, з лiсової прогалини, що була над тухольською тiсниною, показався новий i зовсiм уже несподiваний гiсть. На спiненiм конi, пообдиранiм гiллям та колючками, припавши до його шиї, щоб швидше й безпечнiше їхати по лiсi, не зачiпаючись о галуззя, їхала, що кiнь доскочить, якась людина. Хто се такий був - здалека годi було вгадати. На нiй був овечий монгольський кожух, обернений пелехами наверх, а на головi гарний бобровий ковпак.

Молодцi приняли приїжджу людину за монгольського висланця i виступили проти неї з луками. Але, виїхавши з лiса та наблизившись над стрiмкий обрив, по котрiм треба було злазити в тухольську долину, мнимий монгол злiз iз коня, скинув iз себе кожух, i, всiм на диво, показалася женщина, в бiлiм полотнянiм, шовком перетиканiм плащi, з луком за плечима i з блискучим топiрцем за поясом.

- Мирослава, дочка нашого боярина! - закричали тухольськi молодцi, не можучи вiдвести очей вiд прегарної, смiлої дiвчини. Та вона, очевидячки, й не дивилась на них, але, лишивши свого коня там, де з нього злiзла, живо почала озиратися за стежкою, куди можна би спуститися в долину. Швидко її бистрi очi вiдкрили таку стежку, майже зовсiм укриту серед широкого, чепiргатого листя папоротi та колючих ожин. Певним кроком, мов вiдроду до того привикла, зiйшла стежкою в долину i наблизилася до громади.

- Здоровi були, чесна громадо, - сказала вона, злегка паленiючи.- Я спiшила звiстити вас, що монголи надходять, перед вечером будуть тут, то щоб ви приготовилися, як їх приняти.

- Ми знали се,- загули голоси з громади,- се нам не новина.

Голоси були рiзкi, неприязнi дочцi поганого боярина, через котрого стiлько молодцiв погибло. Але вона не образилася тою рiзкiстю, хоч, очевидно, почула її.

- Тим лiпше для мене, що ви вже приготованi,- сказала вона.- А тепер прошу вказати менi, де тут Захар Беркут.

- Ось я, дiвчино,- сказав старий Захар, наближаючись. Мирослава довго, з увагою i пошаною глядiла на нього.

- Позволь, чесний батьку,-заговорила вона тремтячим з внутрiшнього зворушення голосом,сказати поперед усього, що син твiй живий i здоров.

- Мiй син! - скрикнув Захар.- Здоров i живий! О боже! Де ж вiн? Що з ним дiється?

- Не лякайся, батьку, тої вiсти, котру скажу тобi. Твiй син у монгольськiй неволi.

- В неволi? - скрикнув мов громом прошиблений Захар.- Нi, то не може бути! Мiй син радше дасть на куснi порубати себе, анiж узяти себе вневолю.

Се не може бути! Ти хочеш налякати мене, недобра дiвчино!

- Нi, батьку, я не лякаю тебе, воно справдi так. Я ж тепер просто з

монгольського табору, бачила його, говорила з ним. Силою i пiдступом узяли його, закували в залiзнi пута. Хоч без рани, а весь облитий був кров'ю ворогiв. Нi, батьку, твiй син не подав iм'я твоє в неславу.

- I що ж вiн говорив тобi?

- Казав менi йти до тебе, батьку, потiшити тебе в твоїй самотi й тузi, стати тобi за дочку, за дитину, бо я, батьку (тут голос її ще дужче затремтiв), я... сирота, я не маю вiтця!

- Не маєш вiтця? Невже ж Тугар Вовк погиб?

- Нi, Тугар Вовк живий, але Тугар Вовк перестав бути моїм батьком, вiдколи... зрадив... свiй край i пристав... у службу монголiв.

- Сього можна було й надiятись,- вiдповiв понуро Захар.

- Тепер я не можу вважати його батьком, бо не хочу зраджувати свого краю. Батьку, будь ти моїм вiтцем! прийми мене за дитину! Нещасний син твiй просить у тебе сього моїми устами.

- Мiй син! мiй нещасний син! - стогнав Захар Беркут, не пiдводячи очей на Мирославу.- Хто мене потiшить по його стратi?

- Не бiйся, батьку,- може, вiн iще не страчений, може, нам удасться видобути його на волю. Слухай лише, що наказував менi Максим!

- Говори, говори! - сказав Захар, поглядаючи знов на неї.

- Вiн радив тухольськiй громадi не спиняти монголiв перед тiсниною, але впустити їх у кiтловину. Тут можна їх обступити i вирубати до остатнього, а коли нi, то виморити голодом. Треба тiлько поробити засiки в вивозi при водопадi i повиносити з села все добро громадське, все збiжжя, весь хлiб, усю худобу, а потiм замкнути їх тут зо всiх бокiв. "Тут,-казав Максим,- побiдите їх, або нiде iнде!" Так радив Максим.

1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка