Збірник матеріалів з української літератури для учнів 7-го класу



Скачати 11.17 Mb.
Сторінка15/51
Дата конвертації19.02.2016
Розмір11.17 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   51

Уся громада з напруженою увагою слухала Мирославиної бесiди. Глибока мовчанка залягла над усiми, коли стихли її слова. Тiльки Захар гордо й радiсно випростувався, а далi з простертими раменами наблизився до Мирослави.

- Доню моя! - сказав вiн.- Тепер я бачу, що ти варта бути дочкою Захара Беркута! Се правдивi слова мойого сина,- з них вiє його смiлий дух! Тими словами ти здобула моє батькiвське серце! Тепер я легше вiджалую сина, коли небо пiслало менi замiсть нього таку доньку!

Ридаючи, кинулася Мирослава в його обiйми.

- Нi, батьку, не говори так,- сказала вона.- Син твiй не буде страчений,- вiн повернеться тобi назад. Вiн iще нинi вечiр буде тут разом з ордою, i коли бог поможе нам розбити її, то чей ми й його освободимо.

В тiй хвилi в тiснинi дався чути крик тухольських вартових: "Монголи! Монголи!" - i вслiд за тим прибiгли вартовi, голосячи, що монголи в незлiченнiй силi показалися в долинi над Опором. Тут приходилось рiшатися живо, що дiяти, як боронитися? Захар Беркут ще раз обстав за тим, аби впустити монголiв в тухольську кiтловину i тут, обскочивши їх, вирiзати або виморити всiх до ноги.

Тепер уже не пiднiмалися голоси, противнi тiй радi - i швидко громада рiшилася. Всi кинулися до своїх хат, аби хоронити своє добро в лiси.

Сторонськi молодцi щодуху рушили на горiшнiй бiк долини, до водопаду, щоб поробити засiки в вивозi i не дати туди монголам пройти. Страшний розрух зробився в селi. Крик, розкази й запитання, рик волiв i скрип дерев'яних двоколiсних телiг лунали з усiх усюдiв, глушили слух i котилися по горах.

Сумно прощали тухольцi свої хати й подвiр'я й огороди та засiянi ниви, котрi нинi ще мала зруйнувати i столочити страшна монгольська повiнь.

Матерi несли своїх заплаканих дiтей, батьки гнали худобу, везли на возах домашнiй спряток, мiшки з хлiбом i одежею. Курява стояла над селом; тiльки потiк срiблистою водою шумiв собi, як звичайно, i старий величезний Сторож при входi в тухольську тiснину стояв понуро, опущений, сумовитий, немов жалiючи своїх дiтей, що покидали оцю гарну долину, немов нахиляючись у сторону тiснини, щоб своїм величезним, кам'яним тiлом заставити їм дорогу.

Засумувалась i стара липа на копнiм майданi за селом, а ревучий водопад, переливаючись у кармазинових променях заходового сонця, непорушним, кровавим стовпом стояв над опустiлою тухольською кiтловиною.

Вже зовсiм опустiло село. Хати потонули в вечiрньому туманi; курява уляглась по дорозi, замовкли голоси i крики, немов вiдвiчна пустиня пожерла все життя сеї долини. Сiдало сонце за тухольськi гори, тонучи в легеньких червоних хмарах; темнi смерековi лiси довкола Тухлi шептали тихо, таємничо, немов передавали собi якусь зловiщу новину. Тiльки земля, не знати чому, глухо стугонiла i стогнала: повiтря, хоч ясне й погiдне, тремтiло якимось дивним, змiшаним гомоном, вiд котрого дрож проймала й найсмiлiшого. А далеко-далеко по лiсах, у глибоких темних ярах, мiж недоступними ломами вили вовки, гавкали уриваним голосом лиси, бегетiли оленi, ричали тури. А в селi так тихо, так мертво! А на небi так ясно, так погiдно! Але нi. Ось нараз щезло сонце за чорною, живою хмарою, що стiною тягне з заходу, наповняючи повiтря диким вереском i спускаючись над Тухлею. Се вiщуни i невiдступнi товаришi орди, гайворони та круки, тягнуть незлiченними стадами, чуючи поживу. Зловiще птаство б'ється в повiтрi, розривається плахтами i кидається в рiзнi боки, мов хмари, битi бурею.

Тухольськi сумирнi стрiхи вiдразу вкрилися чорними гiстьми, а гамiр їх клекотiв, мов кип'яток у величезнiм кiтлi. Нiмо, нерухомо стоячи над стрiмкими берегами своєї кiтловини, глядiли тухольцi на погане птаство i в дусi проклинали тих вiщунiв смертi й руїни.

Але живо вид змiнився. Мов через прорву в тамi валиться осiння повiнь, так почали в кiтловину валитися чорнi почвари з страшенним криком. Ряди тислися за рядами, без кiнця i впину; мов вода пiд водопадом, так вони зупинялися, вийшовши з тiсного гирла, формувалися в довжезнi ряди, посувалися звiльна, без опору заливаючи пусту рiвнину. Передом, дорогою, їхав на бiлiм конi страшний велетень, Бурунда-бегадир, а обiк нього другий, менший їздець - Тугар Вовк.

Звiльна їхали вони наперед, немов щохвилi ждали нападу з села. Але нападу не було, село лежало мов пiсля чуми. З страшним криком кинулися першi ряди монголiв на хати, щоб, по свойому звичаю, рiзати, грабувати,- але рiзати не було кого, хати були пустi. З лютим криком кидались монголи вiд хати до хати, вивалюючи дверi, руйнуючи плоти й ворота, розбиваючи дiжки i плетiнки, розвалюючи печi. Але вся їх лютiсть була даремна,- в селi нiхто не показувався.

- Проклятi пси! - говорив Бурунда до Тугара Вовка.- Зачули нас, поховалися!

- Чи заночуємо тут, бегадире? - спитав Тугар Вовк, не вiдповiдаючи на замiтку бегадира.

- Поки не зустрiнемось з тими псами, поти не можемо ночувати,- вiдмовив Бурунда.- Веди нас до виходу з сеї ями! Треба забезпечити собi вихiд!

- Вихiд безпечний, - успокоював Тугар Вовк, хоч i самому якось нiяково було бачити, що всi тухольцi так чисто винеслися з села. I хоч успокоював бегадира, то все-таки просив його крикнути на вiйсько, щоб покинуло шукати добичi i спiшило до виходу. Неохiтно пiшли першi ряди монгольської орди, коли тимчасом заднi все ще тислися через тiснину, чимраз густiше заливаючи кiтловину.

Ось уже чiльний вiдряд вийшов iз села i спiшив до вивозу, викуваного в скалi. З долини нiчого не видно було в вивозi, i безпечно пiдiйшли монголи аж пiд стрiмку кам'яну стiну, в котрiй прокований був вивiз. Коли втiм разом зверха стiни посипалось величезне камiння на монголiв, калiчачи та розбиваючи їх. Зойк напасникiв, ранених i повалених на землю, вдарив пiд небо. Закрякала хижа птиця над своїми жертвами. Вже напасники почали подаватися взад i вбоки, коли втiм Бурунда i Тугар Вовк з голими мечами кинулись їм навперейми.

- Куди ви, безумнi? - ричав ярим туром Бурунда.- Ось перед вами вхiд до вивозу, туди за мною!

I, пхаючи перед собою цiлу юрбу, вiн кинувся в темне гирло вивозу. Але тут чекала напасникiв добра стрiча. Градом посипалось камiння на їх голови, i не одному з воякiв Чiнгiсхана кров залила очi, мозок бризнув на кам'янi стiни з розбитого черепа. Мов з пекла, ревнули крики i стогнання з темного вивозу, але понад ними все голоснiше гримiв голос Бурунди:

"Далi, заячi серця, далi за мною!" - i новi купи, невважаючи на новий град камiння, поперлися в вивiз.

- Далi горi вивозом! - кричав Бурунда, щитом заслонюючись вiд спадаючого згори камiння.

Тимчасом Тугар Вовк, побачивши на версi берега громадку молодцiв, велiв стоячим перед вивозом монголам сипнути на них стрiлами. Зойки розляглися на горi - i голосно завили з радостi монголи. Але за своїх трьох ранених тухольськi молодцi з подвiйною лютiстю почали кидати величезними плитами на напасникiв. Тiльки ж се все не було би стримало завзятого Бурунду, коли б усерединi, на скрутi вивозу, не показалася несподiвана завада: вивiз завалений був аж до верха величезним камiнням. А тут тухольцi нападали чимраз лютiше, камiння сипалось, мов град, монголи падали один за другим,- i Бурунда побачив вкiнцi, що даремна його завзятiсть, бо пройти туди годi, поки не вдасться зiпхнути тухольцiв з верха.

- Назад! - крикнув Бурунда, i невеличка решта монголiв, що лишилася зi штурмуючої купи, без духу, мов камiнь з пращi, вилетiла з вивозу.

- Вивiз завалений! - сказав, важко дишучи, Бурунда до боярина, обтираючи собi пiт i кров з лиця.

- Покиньмо їх на тепер, нехай тiшаться! - сказав Тугар Вовк.

- Нi,скрикнув Бурунда, з погордою поглядаючи на боярина,- вояки великого Чiнгiсхана не вмiють вiдкладати дiла на завтра, коли можна його зробити сьогоднi.

- Але що ж тут сьогоднi зробимо? - спитав Тугар Вовк, поглядаючи з дрожжю в темне гирло вивозу, з котрого ще видобувалися страшнi стогнання смертельно ранених, недобитих монголiв.

- Зiгнати тих псiв вiдтам з гори! - крикнув люто Бурунда, показуючи рукою на хребет скалистого берега.- Драбин сюди! Переднi на драбини, а заднi вiдганяй їх стрiлами! Побачимо, чия вiзьме!

З поблизьких хат назношено драбин i, за радою Тугара Вовка, позбивано їх пiвперечними жердками немов у широку стiну. Тухольцi з гори придивлялися тiй роботi спокiйно. Ось уже монголи з криком пiдняли свою збiрну драбину i поперли її до камiнної стiни. Камiнням, стрiлами i рогатинами стрiтили їх тухольцi, але не вдiяли нiчого монголам, бо коли один та другий упав поражений, то iншi двигали велику драбину дальше, а на мiсце зраненого прискакували свiжi. А рiвночасно заднi ряди монголiв пускали вгору свої стрiли i присилували тухольцiв податися взад. Страшна драбина живо наближалася до стiни. Тривога почала опановувати тухольцiв...

Недалеко вiд побоєвища, захищений кам'яною брилою вiд стрiл, сидiв на соломi Захар Беркут, занятий при ранених. Вiн повиймав їм iз ран стрiли, повимивав рани при помочi Мирослави i заходився перев'язувати їх, поприкладавши якоїсь скусно приладженої живицi, коли втiм деякi заляканi вояки прибiгли до нього, сповiщаючи про небезпеку.

- Що ж я вам, дiточки, пораджу? - сказав старий, але Мирослава схопилася з мiсця i побiгла оглянути небезпеку.

- Не бiйтеся,- сказала вона тухольцям,- живо ми поворожимо їм! Нехай собi стрiляють, а ви ратища в руки, i плазом додолу! Аж коли переднi покажуться до половини на горi, тодi разом на них! Самi вони заслонять вас вiд стрiл, а обаливши переднiх, ви обалите й заднiх. Сумерки сприяють нам, i, вiдбивши їх сим разом, будемо мати спокiй на всю нiч.

Без слова опору попадали тухольцi ниць додолу, похапавши ратища в руки.

Стрiли ще сипались якийсь час, а вiдтак перестали - знак, що переднiй ряд почав спинатися горi драбиною. Дух у собi запираючи, лежали тухольцi й дожидали ворогiв. Ось чути вже скрип щаблiв, сапання мужiв, брязкiт їх оружжя - i звiльна, несмiло виринають перед очима лежачих мохнатi кучми, а пiд ними чорнi, страшнi голови з маленькими, блискучими очима. Очi тi тривожно, несхибно, мов заклятi, глядять на лежачих тухольцiв, але голови пiднiмаються вище, чимраз вище; вже пiд ними виднiються рамена, плечi, окритi мохнатими кожухами, широкi груди,- в тiй хвилi з страшним криком зриваються тухольцi, i ратища їх разом глибоко тонуть у грудях напасникiв.

Крик, ревiт, замiшання, тут i там судорожнi рухи, тут i там коротка боротьба, прокляття, стогнання,- i, мов тяжка лавина, валиться ворог долi драбиною додолу, обалюючи за собою слiдуючi ряди,- а на ту купу живих i мертвих, без ладу змiшаних, кровавих, трепечучих i ревучих тiл людських валяться згори величезнi брили камiння - i понад усiм тим пеклом напiвзакритим заслоною ночi, виривається вгору радiсний оклик тухольцiв, жалiбне виття монголiв i страшнi прокляття Бурунди-бегадира. Той скакав по майданi мов скажений, рвучи собi волосся з голови, а вкiнцi, не тямлячись з лютостi, з голою шаблею прискочив до Тугара Вовка.

- Псе блiдолиций! - кричав вiн, скрегочучи зубами.- Подвiйний заднику - се твоя вина! Ти запровадив нас у сесю западню, вiдки ми вийти не можемо! Тугар Вовк полум'ям спалахнув на таку мову, якої вiн ще не чув вiдроду.

Рука його мимоволi вхопила за меча, але в тiй хвилi щось так глибоко, так важко заболiло його в серцi, що рука ослабла, впала, мов глиняна, i вiн, похиливши лице й затиснувши зуби, сказав придушеним голосом:

- Великий бегадире, несправедливий твiй гнiв на вiрного слугу Чiнгiсхана. Я не винен тому, що тi смерди опираються нам. Вели розложитися вiйську на нiч i вiдпочити, а завтра рано сам побачиш, що вони пирснуть перед нашими стрiлами, як сухе осiннє листя перед подувом вiтру.

- Ага, так! - крикнув Бурунда.- Щоб вони поночi напали на нас у хатах i порiзали наше вiйсько!

- То вели спалити хати i ночувати вiйську пiд голим небом!

- Усе ти хитро говориш, щоб вiдвернути мiй гнiв, аби скинути з себе вину! Але нi! Ти запровадив нас сюди, ти мусиш i вивести нас, i то зараз завтра, без страти часу й людей! Чуєш, що мовлю? Так мусить статись, або горе тобi!

Дармо Тугар Вовк запевняв дикого бегадира, що вiн не всьому винен, що вiн радив, як по його думцi було найлiпше, що рада начальникiв монгольських пристала на його слова, що нiякий провiдник не може ручити за несподiванi пригоди, якi лучаються по дорозi,- все те вiдскакувало вiд переконання Бурунди, мов горох вiд стiни.

- Добре, боярине,- сказав вiн вкiнцi,- я зроблю по-твойому, але завтра все-таки мусиш створити нам дорогу з сеї западнi, а нi, то горе тобi! Се моє останнє слово. Жду дiл, а не слiв вiд тебе!

I вiн з погордою вiдвернувся вiд боярина i пiшов до своїх монголiв, могутнiм голосом розказуючи їм зараз зi всiх кiнцiв пiдпалити село i очистити рiвнину з усього, що могло би служити вороговi покривкою для нiчного нападу. Радiсно закричали монголи - вони давно вижидали такого наказу. Разом зi всiх бокiв запалала Тухля, прориваючи огненними язиками грубу пiтьму, що залягла над нею. Дим бовдурами покотився низом i вкрив долину. Стрiхи трiщали, злизуванi кровавим полум'ям. Iз стрiх бухав огонь угору, немов то присiдав, то пiдскакував, хотячи досягнути до неба. Часом знов вiд пориву вiтру полум'я стелилося плазом, золотилося iскрами, меркотiло, хвилювало, мов огняне озеро. Хрускiт упадаючих кроквiв i стiн котився глухо по долинi; стiжки збiжжя й сiна виглядали мов купи розжареного вугля, а з їх середини де-де пролизувалися бiлявi огневi пасма; дерева горiли, мов свiчки, високо в повiтря викидуючи огнисте, горюче листя, мов рої золотих мотилiв. Цiла тухольська долина виглядала тепер мов пекло, залите огнем; з диким вереском гуляли й бiгали серед пожежi монголи, вкидаючи в огонь усе, що тiльки попадалось їм пiд руки. З жалiбним стогнанням гепнула додолу пiдтята монгольськими сокирами прастара липа, свiдок громадських копних зборiв. Повiтря в тухольськiй кiтловинi розiгрiлося, мов справдi в кiтлi, i живо схопився з гiр страшний вiтер, що курбелив iскрами, рвав горючу солому i головнi та кидав ними, мов огняними стрiлами. Потiк тухольський перший раз вiдроду побачив такий блиск; перший раз розiгрiвся в своїм холоднiм кам'янiм ложi. Може, зо двi години тривала пожежа, якiй з високих берегiв нiмо, з виразом безсильних жалощiв придивлялися тухольцi. Тодi монголи почали гасити недогарки, вкидуючи їх у потiк, i заходилися обкопувати свiй табiр широким ровом. Посеред табору в однiй хвилi виставлено шатри для старшин,- решта вiйська мала ночувати пiд голим небом, на розiгрiтiй пожежею землi.

I знову стемнiлося в тухольськiй кiтловинi. Монголи радо були б порозкладали огнi в таборi, але сього годi було зробити: аж тепер вони нагадали собi, що пожежею опустошили цiлу рiвнину, i все, що тiльки могло згорiти, згорiло або поплило долi потоком. Прийшлось спати вiйську i стояти вартi напотемки,- рови навiть не викопано так глибокi, як треба, бо вже зовсiм було стемнiлося. Гнiвний, невдоволений, мов чорна хмара, ходив Бурунда по таборi, оглядаючи окопи й варти, поставленi коло них, перекликаючись з начальниками i видаючи накази, як пильнуватися нiчного нападу. Вже пiвнiч була близька, коли в таборi потроха втихло: тiльки крики вартових i рев водопаду переривали загальну тишу.

Тiльки в однiм мiсцi монгольського табору блищалося свiтло: се горiв-палахкотiв смоляний свiтич у шатрi Тугара Вовка. Бiлявий огник мигкотiв, i шкварчав, i димив, пожираючи розтоплену смолу i кидаючи непевне, понуре свiтло на нутро боярського намета. Пусто i непривiтно було в наметi, так само, як тепер у душi Тугара Вовка. Вiн ходив по наметi, занятий важкими думами. Згiрднi слова Бурунди пекли його горду душу. Вони були мов удар в лице,- разом блисло в очах у боярина i разом побачив вiн, на яку ховзьку дорогу попався.

- Пета обiцяв менi ласку Чiнгiсхана,- воркотiв вiн,- а сей поганець трактує мене, як пса. Невже ж таки я слуга їх, найнижчий iз слуг сього невольника? Пета обiцяв менi всi гори в дiдицтво, велике карпатське князiвство, а Бурунда грозить менi не знати чим. I вiн мiг би додержати слова, проклятий! Що ж, чи пiдлягати йому? Авжеж! я в його руках! Я невольник, як сказав той поганець Максим! Та от нагадав я про Максима,- де вiн? Чи не можна з ним зробити те, чого хоче Бурунда? Чи не можна б, от напримiр, його самого промiняти за вiльний вихiд iз сеї западнi? Се думка добра!

I вiн покликав двох монголiв, що лежали недалеко його шатра, i велiв їм знайти i припровадити до себе невольника Максима. Нерадо, воркотячи щось, пiшли монголи,здавалось, що повiтря тухольської долини не сприяло якось острiй монгольськiй дисциплiнi...

Але де ж був Максим? Як жилось йому в неволi?

Максим сидiв насеред тухольської вулицi, закований у тяжкi ланцюги, якраз проти своєї батькiвської хати, лицем обернений до того подвiр'я, на котрiм вiн гуляв хлопчиною i ходив ще вчора вiльний, занятий щоденною працею, а по котрiм нинi снувалися купи гидких монголiв. Його привезли сюди на конi, а коли прийшов наказ тут зупинитися i спалити село, його скинули з коня на вулицю. Нiхто до нього не турався, не пильнував його, але про втечу не було й мови, бо купи монголiв раз у раз снувалися довкола, кричачи, руйнуючи, шукаючи за добичею. Максим не знав, що дiється довкола нього, i сидiв непорушне на дорозi, мов кам'яний милевий знак. У головi його було пусто, думки не клеїлися докупи, навiть вражiння не хотiли в'язатися в один суцiльний образ, тiлько миготiли та перхали поперед його очима, мов сполошенi чорнi птахи. Вiн одно тiльки чув виразно, що ланцюги тиснуть його, мов залiзнi, холоднi гадюки, i що вони висисають усю силу з його тiла, всi думки з його мiзку.

Нараз зажеврiлось довкола, дим бовдурами повалив по дорозi i вкрив Максима, жручи його очi, запираючи дух у грудях. Се горiла Тухля. Максим сидiв серед пожарища i не поворухнувся. Вiтер закрутив димом, сипав на нього iскрами, бухав гарячим повiтрям,- Максим немов не чув усього того.

Вiн рад би був разом згинути, полетiти в повiтрi отакою золотою iскрою i згаснути там, у яснiм, холоднiм блакитi, близько золотих зiрок. Але пута, пута! Як вони тепер страшно тисли його!.. Ось i його батькiвська хата занялася, полум'я бухнуло попiд дах, обвилось огняною гадюкою поперед вiкна, зазирнуло дверима до хати i вигнало вiдтам величезний бовдур диму, щоб вiдтак самому поселитися в Беркутовiм житлi. Мов мертвий, глядiв Максим на пожежу: йому здавалось, що в його грудях щось обривається, щось палахкоче й ниє; а коли грянуло пожарище, повалилася покрiвля, розсiлися угла його рiдної хати i бухнуло з розжеврiлої огняної маси цiле море iскор пiд небо,- Максим скрикнув болiзно i зiрвався на рiвнi ноги, щоб бiгти кудись, рятувати щось,- але, поступившись усього один крок, безсильний, мов пiдкошений, упав на землю й зомлiв.

Уже погасла пожежа, повiяло гарячим, гiрким димом по долинi, вже затих бойовий крик монголiв, що пiд проводом Бурунди i Тугара Вовка рiзалися з тухольцями при вивозi, вже прояснилось i визвiздилось нiчне небо над Тухольщиною i спокiйно зробилося в монгольськiм таборi, а Максим усе ще лежав, мов мертвий, насеред дороги, проти згарищ своєї рiдної хати. Зорi жалiбно глядiли на його блiде, кровавими пасмугами вкрите лице; груди його ледво-ледво пiднiмалися - єдиний знак, що се лежав живий чоловiк, а не труп. В такiм положенню знайшли його монголи i зразу дуже злякалися, думаючи, що вже неживий, що задушився в пожежi. Аж коли бризнули на нього водою, обмили його лице i дали йому напитися, вiн глипнув очима i позирнув довкола себе.

- Живий! живий! - завили радiсно монголи i нетямного, ослабленого пiдхопили попiд руки i помчали до шатра боярина.

Аж злякався Тугар Вовк, побачивши ненависного собi парубка в такiм страшнiм i оплаканiм станi. Свiжо промите лице було блiде-блiде, аж зелене, губи потрiскались iз жари й спраги, очi були червонi вiд диму i тусклi, мов склянi, вiд утоми й душевної муки, ноги дрожали пiд ним, мов пiд столiтнiм дiдом, а постоявши на них хвилину, вiн не мiг довше вдержатися i сiв на землю. Монголи вiддалилися; боярин довго, нiмо, в задумi глядiв на Максима. За що вiн ненавидiв того чоловiка? За що накликав на його молоду голову таке страшне горе? Чому не велiв вiдразу вбити його, але видав його на повiльну, а все ж таки несхибну смерть - бо се ж прецiнь певна рiч, що монголи не випустять його з своїх рук живого, але скоро їм навкучиться тягати його з собою, зарiжуть, як худобину, i покинуть серед шляху. I за що вiн так зненавидiв сього бiдного хлопця? Чи за те, що вiн урятував життя його доньцi? Чи, може, за те, що вона полюбила його? Чи за його правдиво рицарську смiлiсть i одвертiсть? Чи, може, за те, що вiн хотiв зрiвнятися з ним? Отже ж тепер зрiвнялися: оба вони невольники i - оба нещасливi. Тугар Вовк чув, що гнiв його до Максима якось пригасає, мов пожежа, якiй не стало вже дров. Вiн i вперед уже, зараз по взяттю Максима до неволi, старався пiддобритись до нього, не iз спiвчуття, а з хитростi, але Максим не хотiв анi слова говорити до нього.

Правда, боярин давав йому такi ради, котрих Максим не мiг послухати. Вiн радив йому перейти на службу до монголiв, вести їх через гори, i обiцював за те велику надгороду, а в противнiм разi грозив, що монголи заб'ють його. "Нехай б'ють!" - се було єдине слово, яке чув боярин iз Максимович уст. Тiльки ж диво, що й тодi вже те горде слово, що свiдчило про твердiсть Максимової вдачi i його велику любов до свободи, не тiльки не розгнiвало боярина, але дуже сподобалось йому. Тепер же вiн чув виразно, що щось мов крига тає в його серцi; тепер, на згарищах вiльної Тухлi, вiн зачинав розумiти, що тухольцi поступали зовсiм розумно i право, а серце його, хоч заслiплене жадобою властi, все-таки не було ще настiлько глухе на голос сумлiння, щоб не признати сього. Все те передумав боярин сьогоднi i вже зовсiм iншими очима i з iншим серцем глядiв на сидячого в наметi, напiвмертвого, нужденного Максима. Вiн приступив до нього, взяв його за руку i хотiв пiдвести та посадити його на стiльцi.

- Максиме? - сказав вiн лагiдно.- Що се сталося з тобою?

- Пусти мене! - простогнав слабим голосом Максим.- Дай менi вмерти в спокою!

- Максиме, хлопче, вiдки тобi думки про смерть? Я мiркую, як би то його зробити вiльним, а вiн про смерть! Устань, сядь ось тут на лавицi, покрiпись, я маю з тобою поговорити де про що.

Хоча Максим наполовину не розумiв, а наполовину не вiрив словам i добротi боярина, то все ж таки ослаблення його, голод i втома надто голосно домагалися для його тiла покрiплення, щоб вiн мiг вiдкинути боярську гостиннiсть. Кубок огнистого вина вiдразу освiжив його, немов розбудив його живу силу до нового життя; кусень печеного м'яса втишив його голод. Поки вiн їв, боярин сидiв проти нього, додаючи йому ласкавшими - Дурний хлопче,- говорив вiн,- таким, як ти, треба жити, а не про смерть думати. Життя - дорога рiч, i за нiякi скарби його не купиш.

- Життя в неволi нiчого не варте,- вiдказав Максим,- краща смерть!

- Ну... так... розумiється,- мовив боярин,- але ж я кажу тобi, що можеш бути вiльний.

- Зраджуючи свiй нарiд, ведучи монголiв через гори... Нi, краще вмерти, нiж так заробляти на вiльнiсть!

- Не про те тепер рiч,- сказав з усмiхом боярин,- а про те, що й без тої, як ти кажеш, зради ти можеш бути вiльний,- ще сьогоднi.

- Як? - спитав Максим.

- Я знав, що ти зацiкавишся,- знов усмiхнувся боярин.- Отже ж, небоже, дiло таке. Твої тухольцi обскочили нас у тiй долинi, завалили вихiд.

Розумiється, їх опiр тiлько смiху варт, бо прецiнь же вони не спинять нас.

Але нам шкода часу. О те тiлько ходить.

Очi Максимовi розгорiлися радiстю на сю вiсть.

- Обскочили вас тухольцi, кажеш? - кликнув вiн радiсно.- I вийти вiдси не можете? Ну, то богу дякувати! Надiюсь, що й не вийдете вже! Тухольцi цiпкий народ: кого раз у руки зловлять, то вже не люблять пустити.

- Те-те-те! - перервав його боярин.- Не радуйся завчасно, хлопче. Не така наша сила, щоб могла горстка твоїх тухольцiв зловити її в руки! Кажу тобi, не о те ходить, щоб тут не зловили нас, а о час, о кожду хвилю часу!

Нам квапно дiється.

- I що ж я можу вам у тiм порадити?

- А от що. Я думаю нинi ще йти до твоїх тухольцiв для переговорiв: хочу обiцяти їм тебе взамiн за вiльний прохiд. Так, отже, надiюсь, що ти скажеш менi те слово, як трафити до серця твоїх громадян i твого батька, щоб пристали на наше предложення.

- Дарма твоя робота, боярине! Тухольцi не пристануть на таку замiну.

1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка