Збірник матеріалів з української літератури для учнів 7-го класу



Скачати 11.17 Mb.
Сторінка16/51
Дата конвертації19.02.2016
Розмір11.17 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   51

- Не пристануть? - скрикнув боярин.- Чому ж не пристануть?

- Тухольцi будуть битися до остатнього, щоб не пустити вас через гори.

Чи, може, мали б за таку нужденну замiну, як я, допуститися зради на своїх верховинських i загiрних братах, котрих села мусили б тодi бути зруйнованi отак, як наша Тухля?

- I вони будуть зруйнованi, дурний хлопче! - сказав боярин.- Адже ж замала сила твоїх тухольцiв, щоб спинити нас.

- Не хвали, боярине, дня перед вечером! Нащо тут великої сили, де сама природа своїми стiнами i скалами спиняє вас?

- А все-таки ти скажи менi, як говорити до твого батька i до тухольцiв, щоб трафити до їх серця.

- Говори щиро, по правдi,- се єдине чародiйське слово.

- Ой, не так воно, хлопче, не так! - сказав невдоволений боярин.- Неспроста то йде у вас. Твiй батько старий чарiвник, вiн знає таке слово, що кождому до серця трафляє,вiн тебе мусив його навчити. Адже ж без такого слова ти не мiг наклонити на свiй бiк моїх лучникiв, котрi так скажено за нiщо билися з монголами, як би, певно, не билися ва найлiпшу плату.

Максим усмiхнувся.

- Дивний ти чоловiк, боярине! - сказав вiн.- Я нiякого такого слова не знаю, але скажу тобi виразно, що хоч би й знав, то не сказав би тобi, щоб ти не мiг намовити тухольцiв на таку замiну.

Гнiвом спалахнув гордий боярин.

- Хлопче! уважай, хто ти i де ти! - скрикнув вiн.- Уважай, що ти невольник, що життя твоє залежить вiд волi якого-небудь монгола.

- Що моє життя!..- сказав спокiйно Максим.- Я не стою о життя! Хто хоч хвилю зазнав неволi, той зазнав гiршого, нiж смерть.

В тiй хвилi вiдхилилася запона намета, i швидким кроком ввiйшла до намета Мирослава. Вона бистро зиркнула довкола i, не звертаючи уваги на батька, кинулася до Максима.

- Ах, ось вiн, ось вiн! - скрикнула вона.- Мене мов тягло щось сюди! Соколе мiй, Максиме! Що з тобою дiється?

Максим сидiв, мов остовпiлий, не зводячи очей iз Мирослави. Його руку держала вона в своїй, її слова були мов великоднiй дзвiн для нього, мов оживляюча роса для зiв'ялої квiтки. А вона, мов ясочка, припадала край нього, слiзьми обливала його тяжкi пута, змивала з рук його засохлу кров.

Як радiсно, як тепло зробилося в серцi у Максима при її наближенню, за дотиком її м'якої руки! Як гаряче забилася кров у його грудях! Як сильно розбудилася любов до життя! А тут ланцюги тиснуть немилосердно, нагадують йому, що вiн невольник, що над його головою висить кровавий нож монгольський! I та згадка в тiй щасливiй хвилi гадюкою вповзла в його серце, i з очей його бризнули сльози.

- Мирославе,- сказав вiн вiдвертаючись,- чого ти прийшла сюди, щоб дужчої муки завдати менi? Я вже готов був на смерть,- ти знов збудила в менi любов до життя!

- Милий мiй! - сказала Мирослава.- Не трать надiї. Я задля того йшла сюди, в ворожий табiр, через усякi небезпеки, щоб сказати тобi: не трать надiї!

- Нащо менi надiї? Надiя не розiб'є тих ланцюгiв.

- Але мiй батько розiб'є.

- О, твiй батько! Так, вiн говорить, що готов се зробити, але жадає вiд мене такої услуги, якої я йому не можу зробити.

- Якої услуги?

- Вiн хоче йти до тухольцiв i робити з ними таку угоду, щоб в замiну за мене випустили монголiв iз сеї долини, i жадає вiд мене того чарiвного слова, котре би прихилило до нього серця тухольцiв.

Мирослава з подивом поглянула перший раз на свого батька, а подив сей чим далi, тим бiльше перемiнявся на радiсть.

- Тату,сказала вона,- правда се?

- Правда! - сказав Тугар Вовк.

- I ти думаєш, що Максим знає таке слово?

- Мусить знати. Адже й тебе вiн за першим разом як прикував до себе. Без чарiв се не могло статися.

Мирослава з усмiхом, повним безмежної любовi, поглянула на Максима, а потiм, обертаючись до свого батька, сказала:

- Ти вже маєш дозвiл начальника на переговори?

- Нi ще,але се стояти буде хвилю. Його намет поуз мойого.

- То йди ж. Я тим часом наклоню Максима, щоб сказав тобi се слово.

- Ти наклониш?

- Побачиш! Iди лишень!

- Причарована дiвчина,- воркотiв сам собi боярин, виходячи з намета.- Причарована, не iнакше! Сама йому на шию кидається!

- Серце моє, Максиме! - сказала по його виходi Мирослава, обвивши руками шию Максимову i цiлуючи його блiдi, спеченi уста.- Не журися!

Монголи вiд си не вийдуть - тут їм усiм погибати!

- Ох, Мирославе, зоре моя! - сумовито сказав Максим.- Рад би я сьому вiрити, але надто велика їх сила, заслабi нашi тухольцi.

- Нам прийшли в помiч загiряни i верховинцi.

- Зброї доброї не мають.

- I про се не бiйся. Слухай лишень: сотнi сокир цюкають у лiсi - хвиля ще, а сотнi огнищ запалають довкола долини, а при кождiм огнищу робити будуть вашi майстри машини, котрими можна буде кидати камiння аж до середини монгольського табору.

- I хто ж се таке вигадав? хто навчив наших майстрiв?

- Я, серце моє. Я придивлялася не раз таким машинам, що стоять на мурах Галича. Заким iще сонiчко вийде з-за Зелеменя, п'ятдесят таких машин буде кидати камiння на голови монголiв.

Максим радiсно обняв Мирославу i крiпко притиснув її до серця.

- Життя моє! - сказав вiн.- Ти будеш спасителькою нашої Тухольщини!

- Нi, Максиме! - сказала Мирослава.- Я не буду спасителькою Тухольщини, але твiй батько. Що мої мiзернi машини проти такої ворожої сили? Твiй батько не таку силу виведе проти них, а таку, проти котрої нiяке вiйсько не встоїть.

- Яку силу? - спитав Максим.

- Слухай! - сказала Мирослава. Тихо стало довкола, тiлько десь далеко-далеко в горах покотився глухий гуркiт грому.

- Гримить,сказав Максим,- ну, i що ж з того?

- Що з того? - живо сказала Мирослава,- се смерть монголiв! Се бiльший нищитель, нiж вони, i такий нищитель, що буде з нами держати руку...

Слухай лишень!

I вона озирнулася по наметi, хоч там було зовсiм пусто, а потiм, мов не довiряючи тiй тишi й пустотi, нахилилася до Максимового лиця i шепнула йому в вухо кiлька слiв. Мов могучою рукою шарпнений, зiрвався Максим, аж забряжчали на нiм ланцюги.

- Дiвчино! чародiйська появо! - скрикнув вiн, вдивляючись у неї напiв з тривогою, а напiв з глибоким поважанням.- Хто ти, i хто прислав тебе сюди з такими вiстями? Бо тепер я бачу, що ти не можеш бути Мирослава, дочка Тугара Вовка. Нi, ти, певно, дух того Сторожа, котрого звуть опiкуном Тухлi.

- Нi, Максиме, нi, милий мiй,- сказала дивна дiвчина.- Се я сама, та сама Мирослава, що тебе так дуже любить, що радо вiддала б життя своє, щоб зробити тебе щасливим!

- Немовби я мiг бути щасливим без тебе!..

- Нi, Максиме, слухай ще одного, що я тобi скажу: утiкай iз сього табору, зараз!

- Як утiкати? Адже варта не спить.

- Варта перепустить тебе. Бачиш прецiнь, що мене перепустила! Тiлько ось що зроби: переберись у мою одiж i вiзьми сей золотий перстiнь: його дав менi їх начальник на знак свободи i безпечного проходу. Покажеш його сторожам, i вони пропустять тебе.

- А ти?

- За мене не бiйся. Я тут з батьком лишуся.



- Але ж монголи дiзнаються, що ти випустила мене, а тодi не пощадять тебе. О, нi, не хочу сього.

- Але ж не бiйся за мене, я зумiю собi дати раду.

- Я також! - сказав уперто Максим.

В тiй хвилi ввiйшов боярин, понурий i червоний. Хмара гнiву й невдоволення висiла на його чолi. Бурунда показався ще неласкавiшим до нього, стрiтив його раду про вимiну Максима докорами i ледве-ледве згодився на неї. Боярин чимраз виразнiше зачинав почувати якусь тiсноту, немов ось-ось довкола нього стояли i чимраз тiснiше зступалися штаби залiзної клiтки.

- А що? - сказав вiн рiзко, не дивлячись нi на доньку, нi на Максима.

Щаслива думка блиснула в головi у Мирослави.

- Все добре, тату,- сказала вона,- тiлько...

- Тiлько що?

- Максимове слово таке, що воно не має сили в устах iншого; тiлько як вiн сам може сказати його, воно має силу.

- Ну, то чорт його бери! - вiдворкнув гнiвно боярин.

- Нi, тату, постiй, що я тобi скажу. Вели розкувати його з ланцюгiв i йди з ним до тухольцiв. Ось перстiнь вiд Пети: з тим перстенем варта

пропустить його.

- О, дякую тобi, донечко, за добру раду! "Заведи його до тухольцiв", а то значить - сам собi вирви з рук останню поруку вдачi. Тухольцi полоняника вiзьмуть, а мене проженуть! Нi, сього не буде. Я йду сам i без його слова.

Засумувалася Мирослава, її яснi очi покрилися сльозами.

- Соколе мiй! - сказала вона, знов припадаючи до Максима.- Зроби так, як я тобi раджу: вiзьми сей перстiнь!

- Нi, Мирославе, не бiйся за мене! - сказав Максим.- Я вже придумав, що маю робити. Iди й помагай нашим, i нехай наш Сторож помагає вам.

Важке було прощання Мирослави з Максимом. Адже вона лишала його майже на певну загибiль, хоч i як силкувалася не показувати сього по собi.

Украдком поцiлувавши його i гаряче стиснувши його руку, вона вибiгла з намета за своїм батьком. А Максим лишився сам у боярськiм наметi, з серцем, що трiпалося вiд якоїсь неясної мiшанини радостi, i тривоги, i надiї.


VII

- Що се за стук такий у лiсi? - спитав боярин у своєї доньки, йдучи поруч iз нею через монгольський табiр.

- Дрова рубають,- вiдповiла коротко Мирослава.

- Та тепер? уночi?

- Зараз буде день.

I справдi, ледве сказала се Мирослава, коли втiм на високих кам'яних обривах, що стiною окружали тухольську кiтловину, тут i там замиготiли iскри: се тухольцi кресали огонь i розкладали огнища. Невелика хвиля минула, а вже довкола цiлої долини запалали огнища довгим рядом, немов заблискотiли серед пiтьми очi величезних вовкiв, що готовилися скочити в долину i пожерти монгольську силу. Коло кождого огнища купами снували якiсь темнi постатi. Цюкання сокир залунало з подвiйною силою.

- Що вони роблять? - спитав боярин доньки.

- Дерево обтiсують.

- Нащо?

- Прийдеш, то й побачиш.



Вони йшли далi через табiр. Де-не-де варта зупиняла їх - приходилось показувати начальницькi знаки, щоб пропустила. Вартовi дивилися з тривогою на огнища, будили своїх начальникiв, але тi, видячи, що тухольцi держаться спокiйно, велiли їм не робити крику, а тiльки матися на осторозi. Що позапалювали так много огнiв, се ще й лiпше для монголiв - не зроблять скритого нападу. Можна спати спокiйно, доки тi огнi горять, бо й так завтра чекає вiйсько велика праця.

А Тугар Вовк з дочкою вже й минули табiр i, перейшовши не дуже широкий кусень поля, дiйшли до стрiмкої кам'яної стiни. Довго ходили вони, шукаючи стежки пiд гору, поки вкiнцi мiж корчами та папоротями не вiдшукала її Мирослава. З трудом почали обоє дертися вгору.

- Хто йде? - крикнули вгорi голоси вiд огнища.

- Свої! - сказала Мирослава.

- Що за свої? - скрикнули тухольцi, заступивши стежку. Живо пiзнали Мирославу, що йшла передом.

- А за тобою хто.

- Мiй батько. Бегадир монгольський вислав його для мирних переговорiв з нашими старцями.

- До якого бiса нам переговорiв? Коби борзо сонiчко на небо, не так ми з ними переговоримося.

- От якi ви смiлi! - сказав усмiхаючись Тугар Вовк.- Ну, ну, до такої радости не довго ждати. Та тiлько не знати, чи вашим матерям се буде така радiсть - видiти вашi голови на монгольських списах!

- Цур твойому слову, вороне! - скрикнули тухольцi, обступаючи боярина.

- Ну, ну,задобрював їх Тугар Вовк,- я ж не бажаю вам того, а тiлько кажу, що се не було би добре. I власне, щоб вас охоронити вiд такої долi, я й хотiв би переговорити з вашими старими. Бо жаль менi вас, молодi, нерозважнi дiти! Ви готовi йти слiпо на смерть, не питаючи, чи буде з того кому який хосен, чи нi. Але старi повиннi розважити.

Так гуторячи, боярин наблизився до огнища, при котрiм майстри обтiсували дерево, iншi в обтесаних уже стовпках довбали дiри, iншi бортили борти та притiсували чопи.

- Що се ви робите? - спитав боярин майстрiв.

- Згадай, коли мудрий! - вiдповiли тi з насмiшкою, збиваючи пообтiсуване дерево докупи в видi ворiт iз сильними поперечниками i зв'язуючи пару таких ворiт горою й сподом подовжнiми платвами з грубого дилиння. Боярин зирнув i аж руками об поли вдарився.

- Метавка,скрикнув вiн.- Хлопи, а вас хто навчив робити таку посуду?

- Були такi, що нас навчили,- вiдказали майстри i принялися з сильного букового пня витiсувати щось на подобу величезної ложки, котра держаком мала бути встромлена в грубу, сильно скручену линву, нап'яту мiж стовпками переднiх воротець i скручувану чимраз сильнiше при помочi двох корб, прироблених до стовпкiв. А в широку жолобину на другiм кiнцi мало вкладатися камiння; пружнiсть скрученої ужви мала кидати те камiння з ложки далеко на монголiв.

Тугар Вовк озирнувся кругом: коло кождого огнища майстри - а в Тухольщинi кождий селянин був майстер - ладили таку саму посудину, а молодцi, жiнки й дiти крутили ужви.

"Ну, горячо прийдеться нашим монголам пiд такими посудинами здобувати собi вихiд iз сеї ями!" - подумав Тугар Вовк, iдучи з донькою дальше в лiс убитою дорiжкою, до поляни, серед якої горiло велике огнище, а довкола

нього сидiла згромаджена рада тухольських старцiв.

- Мирославе,- сказав по хвилевiй мовчанцi Тугар Вовк,- чи се ти навчила їх робити метавки?

- Я,вiдповiла Мирослава i пильно поглядiла на батька, надiючись вибуху його гнiву. Але нi! По лицi боярина перемигнув вираз якогось задоволення.

- Добре, доню! - сказав вiн коротко.

Мирослава здивувалась, не знаючи, що значить ота змiна в успособленню її батька, не знаючи, що його вiра в щасливу вдачу монгольського походу, а тим бiльше в додержання монгольських обiцянок, дуже вже похиталася i що боярин у такiм разi з конечностi мусив чiпатися громади, i поступок доньки був йому в тiм пожаданою опорою.

Наблизилися вже до поляни, на якiй усю нiч сидiли безсоннi, радою занятi старцi тухольськi. Була се простора поляна, похилена трохи на полудень, а вiд пiвночi замкнена стрiмкою скалою м'якого карпатського лупаку. Величезнi смереки окружали поляну впiвокруг вiд сходу, полудня й заходу, так що сонце тiльки на найвищiм вершку полудневого стояння могло зазирнути до неї. Поляна була давно колись уся вимощена кам'яними плитами, котрi тепер поросли м'яким руном моху та корчами чепiргатої папоротi.

Тiльки одна стежка через середину поляни була протоптана i вела до глибокої, в скалi викутої яскинi в видi склепу, зовсiм вiдкритого на полудне. Стiни склепу стояли сiрi, без нiякої оздоби, сподом були в камень викутi лави й заглибини; тут камiнь був червоний, перепалений, а на паленищах виднi ще були слiди огню; тiльки стеля мала на собi одну-однiсiньку оздобу - виковану з каменя випуклясту пiвкулю, завбiльшки з добрий хлiб, обведену блискучим золотим обручем, мов короною.

Се була давня тухольська контина, де дiди теперiшнього поколiння засилали свої молитви найвищому творцевi життя, Дажбоговi-Сонцю, котрого образ означала на стелi викута золотовiнчана пiвкуля. Хоча християнськi монахи давненько вже охрестили тухольський нарiд, то все-таки вiн довгi ще часи, молячись у корчинськiй церквi християнському богу, не покидав i своїх прадiдiвських богiв, i дорога до "Ясної поляни" нiколи не заростала, вiчний огонь серед поляни нiколи не вгасав - вiдти й назва її "Ясна поляна",- а й перед невеличкими боковими вiвтарями Лади й Дiда частенько курився пахучий яловець i трiпоталися рiзанi їм у жертву голуби - дар тухольських дiвчат i парубкiв. Але звiльна нарiд забував про давнiх богiв.

Священики надзирали острiше за тим, аби люди не молились по-давньому; молодiж перестала приносити дари Ладi й Дiдовi; дiти виростали, не чувши нiчого про давнiх богiв i давнi звичаї; тiльки мiж старцями де-не-де хоронились iще останки давньої, вiльної, чисто громадської релiгiї, котра дозволяла кождiй громадi мати свого окремого бога (як Тухля мала свого Сторожа), котра не лякала людей карами й муками по смертi, але найбiльшою карою вважала iменно саму смерть, смерть тiла й душi для людей неправедних. Нова релiгiя, зроджена далеко на Сходi, запанувала на нашiй землi, а радше змiшалася з нашою давньою релiгiєю, i тiльки та сумiшка дала їй можнiсть сумирно зжитися з поглядами народу. Вимирали звiльна старцi, тямущi давньої вiри, а хоч деякi й жили ще, то вже не смiли визнавати її одверто, не смiли навчати її молоде поколiння, але жили собi самiтно, ховаючи свою вiру в серцi, з тим сумним переконанням, що разом iз ними й вона зiйде до гробу.

Одним iз остатнiх явних прихильникiв старої вiри на нашiй Русi був Захар Беркут. I диво дивне! прихильнiсть оту вiн винiс iз Скитського монастиря, вiд старого монаха Акинтiя. Чи старий дивовижний лiкар случайно тiльки розповiдав свойому учениковi про давню вiру, так близьку до природи й її сил, чи, може, й його серце бiльше потягало до тої вiри в противенствi до строгого вiзантiйського християнства,досить, що з побуту при старiм монасi Захар винiс велику прихильнiсть до старої вiри i поклявся бути їй до смертi вiрним. У своїй Тухлi знав вiн про "Ясну поляну", на якiй давно вже погас вiчний огонь i не курився пахущий яловець i котру корчинськi священики окричали мiсцем заклятим i нечистим. Та хоч як опущена була Ясна поляна, то все-таки досi нiхто не посмiв дiткнутися образу Сонця, т. є. золотої бляхи, котрою вiн був окований, i той золотий образ усе ще яснiв серед стелi контини, дожидаючи промiння полудневого сонця, щоб у ньому розжеврiтися тисячами iскор. По добрiй волi приняв на себе Захар Беркут догляд старої святинi; стежка, що виднiлася поперек поляни до печери, протоптана була його ногами; кождої весни, протягом бiльше вже як п'ятдесятьох лiт, Захар, виходячи за лiками, пробував самiтно, в молитвах i думах, на Яснiй полянi тиждень i по кождiм такiм пробутку вертав до села скрiплений духом, з яснiшими i чистiшими мислями.

Не раз тодi тухольцi з своєї долини бачили, як понад вершками смерек, що окружали Ясну поляну, вився синявими клубочками дим запахущого ялiвцю, i говорили до себе: "Се старий старим богам молиться". I говорили се без насмiху, без ненавистi, бо Захар, хоч i не навчав нiкого старої вiри, та зате тим пильнiше навчав усiх шанувати чуже переконання i чужу вiру.

Отут-то, на Ясну поляну, зiйшлись сеї страшної ночi тухольськi старцi. Великий огонь палав серед поляни; таємничо шумiли стародавнi смереки, немов нагадуючи давнi часи; у вiдблиску огнища яснiв золотий образ сонця в яскинi кровавим блиском; у задумi сидiли старцi, слухаючи цюкання сокир по лiсi та оповiдань старого Захара про давню давнину. Дивний якийсь дух уступив нинi в старого. Вiн, що нiколи не любив говорити про стару вiру, нинi розговорився, i то з таким сердечним жалем, з яким говорив хiба про найближчi й найдорожчi серцю дiла. Вiн оповiдав про дiла Дажбога, про побiди Свiтовида, про те, як три святi голуби, Дажбог, Свiтовид i Перун, сотворили землю з пiскового зерна, як Дажбог три днi шукав на днi безоднi, поки знайшов три зеренця: одно зерно пшеницi, друге жита, а третє ячменю, i дарував їх першому чоловiковi Дiдовi та його жiнцi Ладi; як Перун дарував їм iскру огню, а Свiтовид волосинку, з котрої за його благословенством зробилася корова й пастух, що його назвали Волосом. I далi розповiдав Захар про життя перших людей, про великий потоп, вiд якого люди ховалися в горах i печерах, про старих велетнiв i їх царя, тухольського Сторожа, що розгатив тухольське озеро. Слухали тухольськi старцi тих оповiдань, мов вiстей про якийсь новий, незнаний свiт; багато такого, що вони говорили i спiвали в пiснях не розумiючи, тепер ставало ясно i в суцiльнiм зв'язку перед їх очима, Захар Беркут сам видався їм останнiм iз тих добрих велетнiв-сторожiв тухольських, про яких добрi дiла так само оповiдати собi будуть пiзнi поколiння.

Аж ось захрустiло сухе гiлля на стежцi i разом виринули з лiсової пiтьми Мирослава й Тугар Вовк. Мирослава просто наблизилася до старого Захара, а боярин зупинився близ огнища.

- Батьку,сказала Мирослава до Захара,- я бачила твого сина!

- Мого сина? - сказав Захар спокiйно, мов про помершого.

- Так! При помочi отсього перстеня я пройшла монгольський табiр i бачила його. Маймо надiю, батько, що вiн швидко буде знов на волi.

- Трудно, доню, трудно! Але хто се прийшов iще з тобою?

- Се я, старче,- сказав, виступаючи перед нього, Тугар Вовк,- чи пiзнаєш мене?

- Лице твоє пiзнаю,- ти був боярин Тугар Вовк. Що привело тебе до нас?

- Я прийшов до вас, старцi тухольськi, в посольствi вiд великого

Бурунди-бегадира, начальника монгольської сили.

- Чого ж хоче вiд нас Бурунда-бегадир? - спитав Захар.

- Бурунда-бегадир велить сказати вам, що сила його велика i непоборна, що дармо ви робите засiки в ваших вивозах, дармо будуєте машини до кидання камiння,- нiчим ви не врадите проти його сили.

- Видно, що твiй Бурунда починає нас боятися, коли задумав нас лякати.

Се добрий знак. Говори дальше.

- Нi, старче, не слiд тобi легковажити слiв начальника монгольського. Його погроза - то половина кари, а його кара страшна, як кара божа! Слухай же, що велить далi сказати вам Бурунда-бегадир моїми устами. Цiль його походу - край угорський, дiдицтво Арпада, що був пiдданим великого Чiнгiсхана, а тепер не хоче признати його зверхностi. Щоб укарати непокiрного, вислав великий Чiнгiсхан свою силу на захiд сонця. Чи ж ваша рiч спиняти ту силу в її походi? Бурунда-бегадир, начальник одної частi тої сили, бажає по добру розстатися з вами. В його руках ваш полоняник, а твiй син, старче. От що каже вiн звiстити вам: розвалiть свої засiки i пустiть монгольську силу з вашої долини, а в замiну за те вiн готов вiддати вам вашого полоняника живого i здорового. Розважте добре, як корисна для вас ласка Бурунди! Опiр ваш даремний,- чи сяк, чи так, а монголи розвалять вашi засiки i пiдуть своєю дорогою. Але вони не хотять тратити часу в вашiй долинi, не хотять проливати вашої крови i готовi вiддати вам полоняника за пропуск. У противнiм разi, розумiється, його жде несхибна смерть, i то серед страшних мук, а вас жде кровава рiзанина, в якiй, помимо всяких способiв, ви мусите бути побитi. Вибирайте ж, що лiпше для вас!

З увагою слухали тухольськi старцi тих слiв Тугара Вовка, i на деяких вони справдi зробили вражiння. Побачив се Захар i сказав:

- Чеснi браття, чи хочете порадитись по щиростi над предложенням Бурунди, чи, може, однозгiдно подасте про нього свiй голос?

- Порадимось, порадимось!- сказали старцi. Тодi Захар попросив Тугара Вовка вiддалитися на хвилю. Боярин гордо вiддалився в супроводi своєї доньки.

- Захаре,сказав один iз громадян,- тут дiло йде про життя або смерть твого сина. Чи не лiпше б нам вiдступити вiд непевного бою i вирятувати хлопця?

- Тут дiло не йде про мойого сина,- сказав Захар твердо.- Коли б про нього справдi йшло дiло, то я сказав би вам: "Я не маю сина, мiй син погиб у бою". Але тут дiло йде про наших сусiдiв, верховинцiв i загiрян, котрi спустилися на нашу оборону i тепер мусили б усi, неприготованi, погинути вiд монголiв. Для того я говорю вам: не дбайте про мого сина, а рiшайте так, як би вiн був уже в гробi!

- Але все-таки, Захаре, боротьба з такою силою монголiв непевна.

- Ну, то погинемо всi до остатнього в бою, а тодi по наших трупах нехай собi монголи йдуть, куди хочуть. Тодi бодай ми сповнимо свiй обов'язок. А тепер робити з ними згоду, а ще таку згоду: мiняти одного хлопця за руїну наших сусiдiв, се була б ганьба, була б зрада. Але се ще хто знає, чи боротьба з монголами така непевна. Становище наше сильне, монголи запертi в кам'янiй клiтцi. З малими стратами ми можемо вiдбивати й найзавзятiшi їх напади. Але що,- i сього не треба буде. Сеї ночi ще ми пустимо на них свого союзника, що проти нього нiяка людська сила не встоїться, будь вона й десять раз сильнiша вiд монгольської.

- Так ти радиш нам вiдкинути предложення Бурунди?

- Зовсiм конечно.

- I видати твого сина на певну загибiль?

- Не згадуйте про мого сина! - скрикнув болiзно Захар.- Хто менi при такiм дiлi нагадає про нього, той стає в союзi з батькiвським серцем проти мого розуму. Розум каже: вiдкинути згоду! А що каже моє серце, се вже моя рiч, i що кому до того!

- То нехай буде по-твойому! - сказали старцi.- Коли бог судив йому згинути, то ми проти того нiчого не врадимо; коли ж нi, то й так вiн вирятується з пащi лютого ворога.

Прикликано боярина, i Захар устав, щоб оголосити йому вiдповiдь громади. З смертельною тривогою в серцi глядiла на нього Мирослава: вона, бiдна, все ще надiялася, що тухольцi схотять викупити її Максима.

- Розумно,звiсна рiч: по-свойому розумно- захвалював ти нам, боярине, згоду зi своїм начальником. Ми й не дивуємось тобi: твiй обов'язок був так говорити, у всiм сповняти волю того, кому ти служиш. Послухай же тепер, що на те каже наш хлопський, громадський розум. Коли б дiло йшло тiлько мiж мною а твоїм бегадиром, то я радо вiддав би йому все, що маю, навiть свою власну стару голову, за увiльнення сина. Але ти радиш нам нерiвну замiну, при якiй скористати можу тiлько я сам i мiй рiд, але стратити мусить не тiлько одна громада, а всi тi громади, через якi мусить iти ваш похiд. Чи можна ж так мiнятися? Яка користь верховинським i загiрним громадам iз мого сина? А випустивши вас iз сеї долини, ми випустимо згубу на тi сусiднi, з нами сполученi громади. Ми зобов'язалися боронити їх вiд вашего нападу, i на таке наше слово вони прислали нам свою помiч - п'ятсот добiрних молодцiв. Обов'язок наш витривати на своїм становищi до остатньої хвилини,- i так ми зробимо. Може бути, що бог судив вам побiду над нами, i в такiм разi ми не спинимо вас; тiлько ж знайте, що лише по трупi остатнього тухольця ви зможете вийти з сеї долини. Та хто знає, може, побiда судилася нам, а тодi знайте й ви, що, ввiйшовши в нашу долину, ви всi ввiйшли в могилу, що навiть трупи вашi з неї нiколи вже не видобудуться. Або ми всi погинемо, або ви всi - iншого вибору нема. Се наша вiдповiдь.

Лице Захара палало дивним огнем при тих грiзних словах,- так що боярин, задивившись на того високого старця з простягнутою наперед рукою, не мiг здобутися на нiяку вiдповiдь. Вiн бачив, що тут даремна всяка дальше балаканка,- тож мовчки вiдвернувся i пiшов назад у свiй бiк. Мертва мовчанка стояла в зборi,- тiльки огонь трiщав та лунало невпинне цюкання сокир, що майстрували вбiйчi прилади на монголiв.

- Тату! - скрикнула нараз болющим голосом Мирослава,- тату, вернися! - I вона побiгла за ним i вхопила його за руку: дитяча любов ще раз заговорила в її серцi могучим, незаглушеним голосом.- Вернися, таточку!

Лишися тут, мiж своїми людьми! Стань мiж ними до бою з наїзниками, як брат обiк братiв,- а вони простять тобi все минувше! А там - чого там можеш надiятися? Вони зрадять тебе, упоять обiцянками i зарiжуть! Таточку, не йди бiльше мiж монголiв,- там смерть тебе чекає!

Боярин, очевидно, завагувався, але лиш на хвилю. Потiм притис Мирославу до грудi i сказав стиха, напiвстрого, а напiвласкаво:

- Дурна дiвчино, не пора ще менi! Ще не вся надiя монголiв пропала.

Треба користати з того, що в руках. Але коли б там не повелося...

- Нi, таточку,- прошептала крiзь сльози Мирослава,- покинь такi думки!

Хто знає, може, тодi буде запiзно!

- Не бiйся, не буде запiзно. Лишайся тут i братайся, про мене, з тухольцями,- а я мушу йти туди. Не забувай, дiвчино, що там... той... твой Максим, i хто знає, може, ми один другому ще пригодимось. Бувай здорова!

Тугар Вовк щез у перелiску, спiшачи стежкою до огнища над обривом, щоб по його склонi зiйти до монгольського табору. При огнищу вiн ще оглянув майже готову вже метавку, попробував ужву i, похитавши головою, сказав: "слаба", а потiм, проводжений тухольською вартою, спустився вузькою скiсною стежкою в долину.

Тимчасом на Яснiй полянi було тихо, важко, сумно, немов оце посеред збору лежав дорогий усiм мертвець. Тiльки Мирослава хлипала голосно, втираючи ряснi сльози, що котились по її лицi. Нарештi вона зблизилася до Захара i сказала:

- Батьку, що ви зробили?

- Те, що мусив зробити. Iнакше було б нечесно,- вiдповiв Захар.

- Але ваш син, ваш син! що з ним буде?

- Що бог дасть, доню. Та годi, не плач! Пора нам думати про дiла. От уже Вiз по заходу клониться i готури голосять у гущавi,- ранок зближається. Ану, громадяни, ходiмо братися до оборони, нi, до нападу, до остатньої боротьби з наїзниками! Тямте, яку я вiдповiдь передав їм! Ходiм, най нiхто не лишається! I старi й малi, кожде придасться. Покажiмо тим дикунам, що може громада!

З гомоном повстали старi тухольцi i повалили з Ясної поляни над обриви оглядати дiло майстрiв, машини-метавки. Машини майже всюди вже стояли готовi, грубо збитi з сирого, грубого дерева, позверчуванi i позбиванi кiлками, але ж i робленi не навмiць, а про хвилеву потребу. Та не до оглядання закликав громадян Захар. На хвилю тiльки вони спинилися коло машин, а потiм купками йшли чимраз далi понад кручею, долi долиною, аж до того мiсця, де тухольський потiк тiсниною випливав iз долини i де край нього стояв величезний кам'яний стовп, чотирогранний, грубий i нахилений над потоком, званий тухольським Сторожем. Туди, за проводом Захара й Мирослави, спiшила вся тухольська громада: молодцi несли на плечах довгi, грубi ялицi й драбини, дiвчата величезнi вiнцi з листя i смерекового галуззя, старшi несли довгi звитки шнурiв i линвiв. Огнi в тiй сторонi погашено, щоб ворог перед часом не доглянув, що тут робиться. Звiльна, обережно, без шуму, мов тиха вода, почала громада крутими стежками вниз по обривах спускатися в долину. Попереду сильний вiдряд узброєної молодежi, котрий лавою в три ряди став у долинi, лицем звернений до монгольського табору, може, на яких тисячу крокiв вiддаленого вiдси. Далi пiшли молодцi з драбинами, шнурами й ялицями: драбини приставлено до обривiв i по них легенько зсунено ялицi в долину. Дiвчата передали свої вiнцi молодцям – їм не слiд було сходити в долину, де кождої хвилi мiг напасти ворог.

Напослiдку посходили до долу i старi з Захаром Беркутом i, оглянувши становище узброєних i всi прилади, поспiшили до тiснини, крiзь яку з шумом котив до долу свої чистi хвилi тухольський потiк.

Захар зупинився перед Сторожем i пильно почав дивитися на нього.

Тихо було довкола. Захар молився:

- Великий наш Сторожу! Ти, котрого дiди нашi вважали своїм опiкуном, котрого i ми шанували досi щорiчними празниками! Три рази вже ти, нiч по ночi, являвся менi в снах, немов то ти падеш i привалюєш собою мене. Я вiрю, що ти добрий i ласкавий, i коли ти кличеш мене до себе, то я радуюсь твойому зазиву i радо пiду за тобою. Але коли й ти сам хочеш двигнутися за свойого вiдвiчного стояння, то розбий, господине, своїм тягарем отсього поганого ворога, дiтей Морани, що знов нинi вкрили благословенне твоє дiдицтво, тухольську долину! Зломи другий раз погану силу так, як зломив її перший раз, коли могутньою рукою розбив сесю кам'яну стiну i дав водам протоку, i дарував людям отсю прекрасну долину! Загати її тепер назад, нехай згине горда ворожа сила, що тепер знущається над нами!

В тiй хвилi огниста блискавка з полудня до пiвночi роздерла темне небо, i далеко в горах загуркотiв грiм.

- Так, се твiй могутнiй голос! - сказав радiсно Захар.- Ану, дiти!

Останнiй раз увiнчайте сей святий камiнь!

Чотири молодцi по драбинi вилiзли на камiнь i обвили його вершок зеленими вiнцями. Знов загримiло в полудневiй сторонi.

- Воля його, дiти! - сказав Захар.- Обвивайте його шнурами! А ви, iншi, живо до рискалiв! Пiдкопуйте його здолу, пiдкладайте пiдойми! Живо, дiти, живо!

Тихо, без стуку працювали десятки рук коло Сторожа. Згори його обкручувано линвами i шнурами, здолу пiдкопувано його насаду, i в шпару, що показалася недалеко пiд землею, вкладано скосом ялицi, що мали служити за пiдойми для обалення каменя поперек тiснини. Швидко справнi молодцi зробили всi потрiбнi приготовання, повiднiмали драбини, попiдкладали грубе камiння пiд пiдойми.

- Берiться за линви, всi, хто може досягнути! За пiдойми, хлопцi! - розказував Захар, i вiдразу сотнi рук приймилися за дiло.

- Далi, дружною силою! - крикнув Захар.- Тягнiть, тиснiть!

Ухнув народ з натуги, затрiщали грубi пiдойми, але камiнь i не похитнувся.

- Ще раз! дужче натискайте!-кричав Захар i сам принявся за линву.

Захитався величезний камiнь.

- Рушається! рушається! подається! - закричав радiсно народ.

- Ще раз напирайте, з усiєї сили!

Ще раз ухнув народ - i разом звiльнiло напруження шнурiв, величезний камiнь рушився зi своєї посади i, хвилю захитавшися в повiтрi, з страшенним глухим ломотом повалився додолу, поперек потока й тiснини.

Застогнала i затряслася тухольська долина вiд страшного удару, далеко перловими краплями бризнула вода потока, i радiсним, голосним криком наповнили повiтря тухольцi. Ворухнулася в своїм таборi сонна монгольська сила, заверещали вартовi, загомонiли начальники, забряжчала зброя, але за хвилю все втихло. Монголи надiялись нападу i стояли готовi до оборони, але тухольцi й не думали нападати на них. Вони зовсiм iнший напад виконували.

Захар живо, мов молодець, оглянув положення обваленого каменя. Камiнь упав так добре, немов вiд вiку сюди був припасований. Острими кiнцями вiн позапинався за вистаючi роги обривiв, що творили тiснину, а цiлою своєю масою мостом ляг поперек потоку. Правда, води потока вiн собою не загатив,бо вода плила глибшим коритом,- але ось уже тухольськi молодцi двигали на руках великi плити, а iншi вичищували дно потока вiд намулу i круглого камiння, щоб зовсiм щiльно замурувати водi прохiд. А iншi знов мурували з другого боку, поза каменем, у тiснинi, виводячи таким способом з найгрубшого камiння стiну на якi три сажнi завгрубшки вiд одної стiни тiснини до другої. Та стiна, а ще з величезним Сторожем у своїй основi, могла безпечно опертися хоч би й найсильнiшому напоровi води.

- Живо, дiти, живо! - заохочував Захар, стоячи над потоком i допомагаючи то своєю радою, то руками до роботи.- Затикайте, замуровуйте потiк, поки ще вода не прибула. В горах, мабуть, дощi впали великi, живо прибуде повiнь, а тодi трудне було би наше дiло. А стiну вивести треба рiвно з отсими обривами заввишки,- побачимо, що вдiє сила Чiнгiсхана проти сили води.

Робота йшла прудко. Незабаром потiк був зовсiм замурований. Гнiвно закрутилася виром на мiсцi спинена вода, мов не розумiючи, пощо се спиняють її в бiгу. Люто плюснула хвиля за хвилею о величезний камiнь, кинулась було пiдгризати спiднi, на днi покладенi плити, шукати мiж ними проходу, але все було даремно, всюди камiнь та й камiнь, щiльно стиснений i збитий в одну незломну стiну. Заклекотiла вода. Порушилася в усiм своїм ложищу - i стала, зачудувана, спокiйна на вид, але з гнiвом у її кришталевiй глибинi. Мов тур, готуючись до нападу, стане i голову вниз похилить, i роги до землi згинає, i стишиться, щоб опiсля разом вирватись iз того приниженого положення i кинутися з цiлою силою на противника, так i непривична до пут вода тухольського потока на хвилю притишилася, немов злiнивiла, задрiмала в плоских своїх берегах, а тимчасом набирала сили i смiлостi до нового рiшучого нападу, i тiльки стиха перла собою о стiну, немов пробуючи своїх плечей, чи не зможе ними вiдсунути кинену їй так несподiвано запору. Але нi; запора стояла на мiсцi, зимна, гладка, горда в своїй непорушностi, непереможна. Пильнi руки тухольцiв раз у раз скрiпляли її, навалюючи камiння на камiння, плити на плити, споюючи їх липкою, непромокальною глиною. Мов нова, всемогучою волею здвигнена скеля, так пiднiмалася кам'яна гать усе вище й вище пiд руками тухольцiв. Узброєнi молодцi давно вже покинули своє становище в долинi, лицем до монгольского табору, i промiняли луки та топори на друччя й молотки до оббивання камiння. Радiсно глядiв Захар на їх роботу i на їх дiло, в його очах свiтилася певнiсть побiди.

А втiм, на сходi, над монгольським табором, кровавою загравою розжеврiлися хмари. Свiтало. Рожеве свiтло облило високий шпиль Зелеменя i сипалося iскрами чимраз нижче. Далi хмари проступилися, i звiльна, мов боязко, викотилося сонце на небо i глипнуло на занятих своєю роботою тухольцiв. Повен щирої радостi, глянув Захар на схiд i, простягши руки, проговорив пiднесеним голосом:

- Сонце, великий преясний володарю свiта! вiдвiчний опiкуне всiх добрих i чистих душею! Зглянься на нас! Бач, ми нападенi диким ворогом, що понищив нашi хати, зруйнував наш край, порiзав тисячi нашого народу. В твоїм iменi стали ми з ним до смертельного бою i твоїм свiтлом кленемось, що не уступимо до остатньої хвилi, до послiднього вiддиху нашого. Поможи нам у тiм страшнiм бою! Дай нам твердiсть, i вмiлiсть, i згоду! Дай нам не злякатися їх многоти i вiрити в свою силу! Дай нам дружнiстю, i згодою, i розумом побiдити нищителiв! Сонце, я поклоняюсь тобi, як дiди нашi тобi поклонялися, i молюсь до тебе всiм серцем: дай нам побiдити!

Вiн замовк. Слова його, горячi, могучi, тремтiли у свiжiм раннiм повiтрi. Слухали їх не тiльки тухольцi. Слухали їх гори i подавали собi їх вiдгомiн вiд плаю до плаю. Слухала їх сперта хвиля потока i, мов надумавшись, покинула бити собою в кам'яну гать, а повернулася взад.

VIII


Поки боярин вернувся зi свойого невдатного посольства, Максим сидiв у його шатрi i прислухувався та думав, що йому робити. Коротка стрiча з Мирославою була свiтлою хвилею серед пiтьми його невольництва. Її слова, її погляд, дотик її рук i її вiстi - все те немов вирвало його з темного гробу, повернуло йому життя. Вiн чув, як вертала його давня смiлiсть i надiя. Спокiйно, але з ясними думками дожидався вiн боярина.

- Так ти тут? - скрикнув боярин, вступаючи в намет.- Бiдний хлопче, даремно я старався о твоє увiльнення. Завзятий твiй старий! Хоч сивий, а дитина.

- А хiба ж я не казав тобi, боярине, що даремне твоє старання? - вiдповiв Максим.- Ну, але що ж таке сказав мiй батько?

- Казав, що будуть битися до остатнього духу та й годi! "Або ми,- каже,- всi поляжемо, або ви".

- Мiй батько не на вiтер говорить, боярине. Вiн звик добре передумати, заким що говорить.

- Вже я то бачу, що вiн хоч потроха, а правду каже,- мовив неохiтно боярин.- Але що дiяти? Все-таки боротьба тухольцiв з монголами нерiвна.

Сила солому зломить, що кажи, те й кажи!

- Ей, боярине! є способи на силу! - вiдмовив Максим.

- Ну, ну, бачив я їх способи! Моя дочка, запалена голова,- ви вчарували її, то певна рiч,навчила їх робити метавки. Будемо тут мати градок камiння завтра, але не дуже шкiдливий градок, бо не вмiли добре виплести шнурових пружин.

- А крiм метавок, думаєш, не мають iншого способу?

- Не знаю. Бачиться, нема. А втiм, не довго й чекати, рано побачимо.

Тiлько лихо моє з Бурундою; конче налягає: шукай та й шукай способу, щоб завтра рано вивести нас вiдси без бою i без страти часу. А тут тухольцi вперлися, мов цапи рогами. Ну, та що менi зробить? Як не можна, то не можна!

- Нi, боярине, так не кажи! Поки що ти все-таки в монгольських руках, так само, як я. Мусиш волити їх волю.

- Але що ж я їм удiю?

- Я, може, мiг би тобi стати в пригодi, боярине. Я вдячний тобi за твоє нинiшнє милосердя надi мною. Коли хочеш, то я послужу тобi сьогоднi.

- Ти? Менi? - скрикнув здивований боярин.- Що ж ти можеш зробити для мене?

- Я знаю стежку з сеї кiтловини, безпечну, а скриту, про яку не знає нiхто в Тухлi, окрiм мойого батька й мене. Стежки тої не пильнують. Туди можна вивести вiддiл монголiв наверх i обсадити ними вивiз, а тодi легка рiч буде розвалити засiки i вийти з сеї долини.

Боярин стояв, мов остовпiлий, перед Максимом, ушам своїм вiри не няв. "Невже ж се може бути?" - блиснуло в його головi, i знов потемнiло, i щось защемiло в його серцi. Хоч i як донедавна вiн ворогував на Максима, то все-таки йому подобалася його рицарська твердiсть i незломнiсть; тож тепер, коли почув такi Максимовi слова, йому здавалося, що в його серцi рветься щось глибоке i святе, рветься остатнє пасмо вiри в чеснiсть i постiйнiсть людей.

-Хлопче,-скрикнув вiн,-що се ти говориш? Ти мав би хотiти зробити щось подiбного?

- А що ж, боярине,- сказав напiвсумно, а напiвнасмiшливо Максим,- сам же ти сказав, що сила солому ломить.

- Але ти, ти, що недавно ще присягався, що "волю, мовляв, умерти, нiж податися на зраду"?

- Що дiяти,сказав знов так само Максим,- як не можна додержати присяги, то не можна!

- I ти, з такою податливою натурою, смiєш думати, що моя дочка буде любити тебе? - скрикнув гнiвно боярин.

- Боярине,вiдказав терпко Максим,- не згадуй про неї!

- А видиш, як тебе се вкололо! - сказав боярин.- Видно, що я правду кажу.

- Хто знає, боярине, хто знає! У нас воєнний час, вiйна вчить усякої штуки. А що, якби..?

- Якби що? Чому не договорюєш? - скрикнув Тугар Вовк.

- Нiчого, нiчого! Я тiлько ще раз питаю тебе: чи приймеш моє предложення?

- Але чи направду ти думаєш вести монголiв проти своїх тухольцiв?

- Направду, коли тiлько буде можна...

- Як то, коли буде можна? То значить, коли стежка не буде пильнована?

- Нi, я за те ручу, що стежка не буде пильнована i що пройдемо в бiлий день незамiченi, коли тiлько не буде якої iншої перешкоди.

- А яка ж би могла бути?

- Я... не знаю...

- Коли так, то нiчого й баритися довго. Ходiмо до Бурунди!

- Iди сам, боярине, i скажи йому те, що я отсе тобi сказав. Про можливу перешкоду не потребуєш згадувати, бо я ще раз ручу тобi, що анi тухольцi, анi нiякi iншi збройнi люди нам не перешкодять, а iншi перешкоди чей не злякають ваших смiльчакiв.

- Нехай i так,- сказав Тугар Вовк.

- I проси його, щоб велiв розкувати мене, бо в тих ланцюгах годi менi буде.

- Се розумiється само собою,- сказав боярин i пiшов, усяко мiркуючи по дорозi.

Якi тривожнi, якi страшнi, пекельнi хвилi перебував Максим за той час, поки боярин пiшов звiщати Бурунду про його намiр! Схопивши голову в руки, сидiв вiн у страшнiй непевностi, ловив вухом усякий найлегший шелест, немов ждав приходу когось найдорожчого його серцю. Вiн тремтiв увесь, немов у лихорадцi, i сiк зубами, мов на морозi. Але хвилi плили так тихо, спокiйно, лiниво, i кожда з них мов острими медвежими кiгтями впивалася в його серце. А коли так не станеться, як казала Мирослава, i боярин почне налягати, щоб вiн сповняв свою обiцянку? Ну, звiсна рiч, смертi йому не минути, на смерть вiн готов вiддавна,- але вмирати, не додержавши слова чоловiковi, який на те слово поклався, якого будучнiсть, може, й життя, лежить на тiм словi,- вмирати зрадником хоч би тiльки в очах зрадника,- се страшно, се мука, се гiрше самої смертi. Але й сама смерть була йому тепер, пiсля побачення з Мирославою, далеко страшнiша, нiж перед годиною, нiж тодi, коли вiн сидiв серед вулицi i непорушне глядiв на пожежу рiдної хати, душачися димом тої пожежi... Але що се таке? В тiй хвилi задрожала земля, i страшенний лускiт потряс повiтрям. Гамiр знявся в таборi, крик, брязкiт оружжя - що се таке сталося? Максим зiрвався на рiвнi ноги i сплеснув у долонi, аж забряжчали його пута. Радiсть, радiсть! Се тухольцi працюють! Се вони будують оту заваду, що спинить монголiв i не дасть йому бути зрадником! Тепер йому можна й умерти спокiйно, бо вiн навiть вороговi не зломить свого слова. Серце його билося живо, голосно- вiн не мiг висидiти на мiсцi, але почав ходити по наметi. Гамiр у таборi почав стихати, i в тiй хвилi вбiг боярин до намету. Лице його яснiло радiстю i вдоволенням.

- Хлопче,сказав вiн живо,- дуже впору прийшло твоє предложення. Воно вирятувало мене з великої бiди. Ти чув той гук? Хитрi твої тухольцi: роблять засiки i позаду нас. Живо ходи до начальника, вiн уже збирає вiддiл, що має йти з тобою. Нам треба швидко видобутися вiдси - тут небезпечно!

Мов острi ножi, вразили в серце Максима тi слова. Будь-що-будь, а йому треба було припiзнити похiд аж до тої хвилi, коли вiн станеться неможливим.

- А се вiдколи, боярине, ви почали лякатися хлопських засiкiв? Я не думаю, щоб так нагло яка небезпека грозила монголам. Нехай собi тухольцi бавляться засiками,живо ми зженемо їх iз них. А квапитись нам нiчого, бо й так, бачиш, ще не розвиднiлося. А поки не стане зовсiм видно, поти й виходу, про який кажу, не знайдемо.

- Але що ж се за вихiд такий, що тiлько вдень можна його знайти?

- Слухай, боярине, що за вихiд. У нашiм огородi, в однiм мiсцi пiд верствою землi, лежить велика плита. Треба винайти се мiсце, вiдкопати i вiдвалити плиту, а тодi ввiйдемо до тiсного, помiж пiдземнi скали проробленого хiдника, який виведе нас аж на гору, просто на Ясну поляну, там, де ти недавно бачив мойого батька.

- Ну, чого ж тут чекати? Ходiмо зараз i шукаймо! - скрикнув боярин.

- Добре тобi мовити, боярине, тiлько одно забув, що село згорiло, плоти i будинки нашi погорiли, знак, по якому можна було пiзнати те мiсце, також згорiв, так що напотемки я нiяким свiтом не знайду його. Та й ще раз кажу: чого квапитися, коли хiд наш безпечний i серед бiлого дня?

- Га, нехай буде по-твойому,- сказав вкiнцi боярин.- Iду звiстити про се Бурунду i зараз пришлю таких, що розкують тебе. Тiлько, небоже, ти все-таки лишишся пiд вартою, бо скажу тобi правду, анi Бурунда, анi я не довiряємо тобi, i скоро би показалося, що ти зводиш нас, то будь певний, що смерти не минеш.

- Я се давно знаю, боярине! - сказав безжурно Максим.

Знов вийшов боярин, i швидко потiм ввiйшли два монгольськi ковалi, розкували Максима i зняли з нього тяжкi ланцюги. Мов на свiт народився, таким легким почув себе Максим, позбувшися тих залiзних тягарiв, що близько добу втискалися йому не лише в тiло, але немовби аж у душу. З легким серцем i повний надiї, вiн пiшов пiд проводом монголiв перед намет Бурунди. Бурунда змiрив його вiд нiг до голови своїми грiзними, дикими очима i сказав через товмача - сю послугу сим разом сповняв для обох Тугар Вовк.

- Рабе,мовив Бурунда.- Я чув, що ти знаєш вихiд iз сеї долини?

- Знаю,вiдказав Максим.

- I готов показати його нам?

- Готов.


- Якої плати надiєшся за те?

- Нiякої.

- Для чого ж се робиш?

- З доброї волi.

- Де сей вихiд?

- В огородi мойого батька.

- Можеш зараз знайти його?

- Не можу. Все там погорiло, а вихiд грубо прикопаний землею. Коли розвидниться, знайду.

- Отсе ж розвиднюється. Йди й шукай! I слухай, що тобi скажу. Коли говориш правду, коли знайдеш вихiд, то будеш свобiдний, ще й дари одержиш.

Коли ж дуриш нас пустими словами, то згинеш у страшних муках.

- Покладаюсь на твоє слово, великий бегадире,- сказав Максим,- покладайсь i ти на моє слово!

- Iди ж шукай виходу. Ось тобi помiч! Я сам iду з тобою.

Як повiльно, оглядно йшов Максим! Як старанно обзирав кождий куточок, кождий камiнчик, немов стараючись прикликати собi в тямку положення мiсцевостi, змiнене вчорашньою пожежею! Хоч до огорода його батька було ще далеко, то вiн кiлька разiв зупинявся, прилягав до землi, стукав, шпортав, а все позирав наперед себе, до потока, вiдки мала прийти для нього помiч.

Слимаковим ходом поступав вiддiл наперед, уже Бурунда почав нетерпитися.

- Не гнiвайся, великий бегадире,- сказав Максим.- Учорашня пожежа загладила всi слiди людського життя на тiй долинi. Годi менi вiдразу розпiзнатися. От зараз i будемо на обiйстю мойого батька.

Цiкавим оком зиркнув Максим на потiк. Господи, тобi слава! Береги вже

повнiсiнькi - ще хвиля, а вода розiллється по долинi! Ба, понижче села, при тiснинi, вже виднiлися широкi рiчки i ставки, червонi, як кров, вiд червоностi сходового сонця. Тепер, значиться, можна. Швидко попровадив Максим монголiв на батькiв огород, швидко винайшов мiсце, де земля глухо стугонiла, а Бурунда, дрожачи з нетерплячки, крикнув монголам, щоб копали.

Аж тепер вiн глипнув кругом i побачив розлиту по рiвнинi воду.

- Га, а се що? - скрикнув вiн, знятий якоюсь невиясненною тривогою.

Тугар Вовк i собi ж затремтiв. Тiльки Максим стояв спокiйний, безжурний.

- Нiчого, бегадире! Сеї ночi впали дощi в горах, а по кождiй зливi наш потiк виливає. Але се нiчого, сюди не доходить вода нiколи.

- А, так,сказав Бурунда, перемагаючи в собi тривогу.- Ну, коли так, то копайте далi!

Але Максим мовив неправду. Вода розливалася чимраз ширше по рiвнинi, i тiльки несвiдущi та заляканi монголи не могли порозумiти, що се не повiнь, що вода в потоцi зовсiм чиста, що не тече наперед, не шумить, тюльки дується вгору i розливається з берегiв.

Тимчасом копання йшло поволi, хоч монголи трудилися з усеї сили. Аж ось i справдi рискалi задуднiли о щось тверде. Плита! Але плита показалася широка, ширша, нiж викопана монголами яма. Приходилось розкопувати яму ширше, щоб виняти її, або розбивати плиту. Максим тривожними очима слiдив зрiст води. Цiла часть долини понижче села була вже залита. Валом котилася вода горi долиною, якраз у противнiм напрямi вiд того, в якiм плила вiдвiку. Аж ось у монгольськiм таборi залунали страшнi крики. Вода виступила з берегiв i тисячними потоками розливалася по таборi.

- Рабе, що се значить? - скрикнув на Максима Бурунда.

- Що ж, бегадире,- вiдмовив Максим,- видно, велика туча впала в горах, наш потiчок дужче виливає, нiж звичайно. Але невже ж вам боятися води, що сягає по кiстки? Розбивайте плиту! - скрикнув вiн до монголiв,- нехай побачить великий бегадир, що я не обдурював його!

Загримали монгольськi топори о плиту, але плита була груба i мiцна, годi було її розбити.

- Гримайте лiпше! - кричав Бурунда, не можучи вже тепер опанувати своєї тривоги на вид тої води, що заливала одностайним озером велику часть тухольської долини i валом котилася просто до них. Але плита була тухольської вдачi i опиралася до остатньої змоги. Та ось вона луснула; ще один дружний удар, i вона, розбита на куснi, впала додолу, а разом з нею впали й тi монголи, що стояли на нiй. Темне гирло пiдземного хiдника показалося очам згромаджених.

- Видиш, бегадире! - сказав Максим.- Скажи сам, чи обдурював я тебе?

Але Бурунда якось не радувався вiдкритим хiдником. Валом набiгла вода i заплюскотiла при ногах монголiв. Ще хвиля, i з веселим плюскотом полилася вода в нововiдкриту яму.

- Спинiть воду, спинiть воду! - кричав Бурунда, i кинулись монголи гатити воду довкола ями. Але й се вже було запiзно. Вода покрила землю, глина розм'якла i розпливалася болотом у руках монголiв - така гать не могла спинити води, яка чимраз сильнiше, з усiх бокiв валилася в яму, довго плюскотiла i щезала в нiй, поки вкiнцi не наповнила її зовсiм. Мов остовпiлi стояли монголи над ямою i дивилися, як вода заливала остатнiй їх вихiд iз долини!

- Рабе! - сказав Бурунда до Максима.- Чи се твiй вихiд?

- Бегадире, чи можу ж я розказувати водам? - вiдповiв Максим.

Бурунда нiчого не вiдповiв, а лише дивився кругом на воду, що чимраз грубшою верствою покривала долину. Вже гладким дзеркалом iскрилася вода по цiлiй долинi, тiльки де-де визирали, мов невеличкi острови, кусники сухої землi. В монгольськiм таборi був крик i замiшання, хоч вода доходила монголам ледве до кiсток.

- Бегадире,сказав Максим до Бурунди, бачучи, що той забирається вер тати до свойого намету,пригадую тобi твоє слово. Ти сказав, що як покажу тобi вихiд, буду вiльний. Я показав тобi вихiд.

- I вихiд одурив мене. Тодi будеш вiльний, як усi вийдемо з сеї долини, не борше!

I Бурунда пiшов робити порядок у своїм змiшанiм вiйську, а за ним пiшла i його дружина.

Монгольське вiйсько стояло довгими рядами, по кiстки в водi, сумне, безрадне. Хоч i як мiлка була вода, але тота її маса, що вкрила вже всю долину, гладка, прозiрчаста, мов блискуче розтоплене скло, i той водопад, що, мов свiтляний стовп, стояв над водяною площею i раз у раз доливав до неї нової води,- от що лякало монголiв. Але годi було стояти! Сама тривога, сам вид грiзної небезпеки побуджували тих людей до якогось дiла, хоч би й безплодного, до руху. Конечно треба було щось зробити, стрiбувати щастя, бо iнакше,- Бурунда чув се добре - вся та маса монголiв пiде врозтiч, розбiгнеться, гнана власною тривогою. Бурунда велiв цiлому вiйську зiбратися докупи, збитися в тiсну масу.

- Що ви, мужi чи коти, що так боїтеся тих кiлькох крапель води? Чи такi ж то рiки перебували ми? Що сей потiк проти Яїка, i Волги, i Дону, i Днiпра? Не бiйтеся, вода по кiстки не здужає затопити вас! Далi до вивозу!

Нападемо всi збитою масою! Не дбаймо на страти! Побiда мусить бути наша! Так кричав Бурунда i пiшов передом. Двигнулась за ним монгольська сила, бродячи в водi з голосним плюскотом, вiд якого лунали гори i стогнали

лiси. Але на сто крокiв вiд вивозу стрiнув їх убiйчий град камiння, киданого метавками. Великi кам'янi кругляки, щербате камiння i рiчний пiщаник - усе те валило в збиту громаду монголiв, друхотало костi,розбивало голови. Кров'ю зачервонiлася вода пiд їх ногами. Незважаючи на крик Бурунди, вiйсько розскочилося, найбiльша частина подалася взад, там,

де не могло досягнути її камiння. Вкiнцi й сам Бурунда з рештою своих найсмiливiших туркоманiв мусив вiдступити, бо град камiння чимдалi ставав дужчий, а монгольськi стрiли не робили тухольцям нiякої шкоди. Тугар Вовк зирнув пильно на ворожi становища i побачив, що при найбiльшiй метавцi, яка ненастанно кидала то тяжкi брили, то цiлi кiрцi дрiбного камiння на монголiв, стояла його донька Мирослава серед кiлькох вiкових уже тухольцiв i кермувала всiми рухами страшної машини. Максим давно вже побачив її й не зводив iз неї очей. Як рад би був вiн тепер стояти коло неї i слухати її смiлих, розумних розказiв i поражати ворога по її показу! Та ба, не так йому судилося! Ось вiн стоїть сам серед тих ворогiв, правда, без кайданiв, та все-таки безоружний, невольник, i бажає, щоб хоть камiнь, кинений її рукою, закiнчив його життя i його муку.

Тугар Вовк сiпнув його за рукав.

- Годi там вдивлятися, хлопче,- сказав вiн. - Здурiла моя донька, та он що виробляє! Але нам усе-таки круто приходиться. Чи у вас такi повенi часто бувають?

- Такi? Нiколи.

- Як то? Нiколи?

- А так, бо се не повiнь. Адже ж бачиш, що вода чиста.

- Не повiнь? А що ж?

- Хiба ж ти ще не догадався, боярине? Тухольцi загатили потiк, щоб залити водою долину.

- Загатили! - скрикнув боярин.- Значиться...

- Значиться, вода буде раз у раз бiльшати поки...

- Поки що?

- Поки всiх нас не затопить. От що!

Боярин кулаком ударив себе в голову.

- I ти се знав наперед?

- Знав, вiд твоєї доньки. Се, боярине, мiй батько таке придумав.

- О, прокляття! I чому ж ти не казав менi сього борше?

- Нащо?


- Ми були б хоч оба спаслися.

- На се ще маємо час,- сказав спокiйно Максим.- Тiлько держiмся разом, i коли б що до чого, не дай мене, боярине, безоружного скривдити.

- Се розумiється,- сказав боярин,-тiлько що ж нам робити?

- Поки що нема ще страху,-вiдказав Максим.- Потiк малий, а долина широка, вода прибуває дуже поволi. Але се недовго так буде. Може, за пiвгодини прибуде з гiр правдива повiнь i живо наповнить цiлу долину. До вечора вже буде по цiлiй долинi води вище, нiж найвищий муж. А нам конче треба продержатися до того часу. Бо поки ще монголи будуть живi, то, певно, не випустять нас живих iз своїх рук.

- Але до того часу вони можуть розсiкти нас.

- Не бiйся, боярине. Чоловiк у небезпецi дуже смирний, дбає про себе, а не про смерть iншого. Стараймось тiлько винайти для себе безпечне мiсце, де би нас вода не затопила, як прибуде повiнь.

За час тої розмови мiж боярином i Максимом монголи зовсiм уже вiдступили вiд берега i стояли серед води, не знаючи, що дiяти. Вода сягала вже до колiн. Бурунда люто глядiв на того несподiваного ворога, що не лякався його гнiвного голосу, анi його богатирської руки. Вiн копав його ногами, плював на нього, ганьбив його найзгiрднiшими словами, Але ворог тихо, спокiйно хлюпотiв по долинi, хвилював легенько, i рiс, i рiс чимраз вище. Вже сягав монголам до колiн, утруднював їм хiд, вiдбирав охоту до бою, ослаблював вiйськову карнiсть. Що се все мало значити? Невже ж вода довго буде ще змагатися? Коли дiйде до пояса, то тодi всякий Рух буде утруднений, i тухольцi своїм камiнням повистрiлюють їх, мов качок!

Але вода ще була чиста, ясна; тiльки там, куди брели монголи, стояли широкi болотянi калюжi.

Тугар Вовк приблизився до Бурунди.

- Великий бегадире,- сказав вiн,- ми в великiй небезпецi.

- Чому? - спитав грiзно Бурунда.

- Сеся вода не буде опадати, бо нашi вороги загатили потiк, щоб затопити в тiй долинi всю монгольську силу.

- Га! - скрикнув Бурунда.- I ти, рабе поганий, смiєш менi говорити се, коли сам запровадив нас у сесю западню?

- Зважай, великий бегадире, що я не мiг для зради запровадити вас сюди, бо що вам грозить, те грозить i менi.

- О, я знаю тебе! Ти ж i сеї ночi ходив до них торгуватися за згубу монголiв.

- Коли б я в тiй цiлi ходив, то чи думаєш, бегадире, що, знаючи згубу монголiв, я був би вертався гинути разом з ними?

Бурунда вспокоївся троха.

- Що ж нам дiяти? - спитав вiн.-Невже ж таки так гинути?

- Нi, нам треба боронитися. Ще хвиля, бегадире, а тодi прийде з гiр правдива повiнь, i вона швидко наповнить сесю долину. Проти неї передовсiм треба боротися нам.

- Але як?

- Вели свойому вiйську, поки вода прозiрчаста, збирати з дна камiння i класти на купи, високо, понад поверхнiсть води. Стоячи на них, ми зможемо оборонитися й вiд слабшого ворога - тухольцiв.

Не роздумуючи довго, видав Бурунда вiйську наказ збирати камiння i класти на купи, кождий вiддiл для себе. Той наказ, що не грозив нiякою небезпекою, подобався монголам, а надiя стояти на сухiм i не лазити повиш колiн у водi додала їм духа. З радiсним криком вони кинулися врозбрiд по долинi, збираючи камiння i стягаючи його на купи. Тухольцi стояли на своїх стiнах довкола озера i реготалися, дивлячись на їх роботу.

- Сюди, сюди! - кликали вони монголiв.- У нас камiння досить, усiх вас обдiлимо!

Але коли деякi монголи надто наближалися до їх становищ, зараз скрипiла машина i жужмом летiло камiння на нещасних, що, бродячи в глибокiй водi, ховалися, мордувалися, а втiкати не могли. Хотя-не-хотя мусили тепер монголи держатися на серединi долини, здалека вiд тухольських метавок.

Бурунда трохи не сказився в своїй немочi, видячи гордiсть, чуючи насмiхи тухольцiв.

- Нi, се не може бути! - скрикнув вiн.- Гей, до мене, мої вiрнi туркомани!

Найсмiлiший вiддiл монгольського вiйська зiбрався довкола нього,- хлопи, як дуб'я, як степовi тигри, з яких шкiри мали понапинанi на собi.

Вiн попровадив їх проти одного тухольського становища, висуненого наперед, самiтного, на острiм, щербатiм обривi. Невеличка купка тухольцiв стояла там коло нової метавки.

- Затроєними стрiлами на них! - крикнув Бурунда, i, мов шершенi, засвистiли стрiли в повiтрi. Зойкнули пораненi тухольцi i замiшалися, а монголи з радiсним криком поступили наперед.

- Не давайте їм громадитися! - крикнув Бурунда.- Не давайте їм кидати на нас камiння. Тут можемо вкрiпитися.

I вiн подiлив свiй вiдряд на двi половини: одна мала ненастанно стрiляти на вороже становище, а друга - громадити на купу камiння для охорони вiд води. Тугар Вовк i Максим, котрих Бурунда невiдлучно провадив iз собою, також прикладали рук до роботи, зносили камiння i скидали його на купу. Але ся робота ставала чимраз труднiшою. Вода доходила вже до пояса. Почало неставати камiння, а купа ще не досягала до поверхнi води.

Бурунда командував над стрiльцями. Вже десять тухольцiв було ранених; вони конали вiд страшної гадючої отрути, що дiсталась їм у кров - на тi рани даремнi були всi лiки Захара Беркута.

- Покиньте, дiти, се становище! - сказав Захар.- Нехай вiн стоїть собi тут перед стрiмкою стiною! Вирятуватись туди не зможе, а ще до того маючи воду пiд ногами!

Тухольцi покинули становище. Втiшно бродили монголи по водi, зносячи камiння на купу. Вкiнцi камiння зовсiм нестало.

- Годi вам, хлопцi, тягати камiння,- сказав до своїх воякiв Бурунда.- Стрiльцi з луками, ставайте на купу i стрiляйте на тих хлопiв! Решта за мною! Мусимо здобути се становище, видряпатися горi сею стiною, хоч нехай тут i небо валиться! Ви, раби, також зi мною! Показуйте дорогу!

- Бегадире,сказав Максим через уста Тугара Вовка,- туди дарма нам дертися, туди нема стежки вгору.

- Мусить бути! - скрикнув Бурунда i кинувся в воду, а за ним його туркомани. Грунт у тiм мiсцi був нерiвний. Монголи ховзалися, падали,-вода, рушана легким вiтром, билась сильними хвилями о стрiмкi скали i утруднювала їм дорогу. Хоч вiд монгольського становища до берега було не дальше, як двiстi крокiв, усе ж таки вони майже пiвгодини потребували, щоб дiйти туди. Тiльки ж пiд самою скалою вода була ще глибша, майже по пахи, а стежки горi скалою не було нiякої. Зате з сусiднiх тухольських становищ летiло камiння на смiльчакiв, i хоч бiльша його частина даремно гримала о скалу або падала в воду, то все ж становище Бурунди в тiм мiсцi було дуже невигiдне й некорисне.

- Може, твої молодцi вмiють добре лазити,- кепкував собi Максим,- туди горi сею стiною можна видряпатися наверх.

Але нiкотрий iз туркоманiв-степовикiв не вмiв дряпатися горi стрiмкими кам'яними стiнами.

- Коли так,сказав Максим,- то позволь, бегадире, менi першому вилiзти i показати вам дорогу!

Але Бурунда вже й не слухав тих слiв, що iншого надумуючи. Вiн знов роздiлив свою дружину надвоє: одну часть лишив на здобутiм становищi, за захистом вистаючого скального ребра, а з другою часткою, пiд проводом Максима й Тугара Вовка, пiшов дальше, шукати кориснiшого мiсця. Але скоро тiльки купа їх, по пояс бродячи в водi, вихилилася з-за захищеного приберiжка, коли разом iз гори, з тухольських машин, посипалося на них камiння. Майже половина цiлої громадки вiдразу полягла головами,- решта мусила вертатися.

- Ходiмо на своє безпечне становище, бегадире,- сказав Тугар Вовк.- Чи чуєш, який шум i крик по долинi,- мабуть, повiнь зближаєтьсяi Боярин сказав правду. Страшний шум водопаду, вiд котрого аж земля дриготiла, звiщав, що вода прибула велика. Каламутним валом котилися вiд водопаду величезнi хвилi; цiла поверхня широкого озера збентежилася, покрилася пiною. Замiсть чистого, спокiйного дзеркала бушували тепер лютi води, крутилися з шипотом вири, гойдалося i билося в кам'яних берегах розбурхане море. Страшно було глянути тепер по долинi! Тут i там, мов чорнi острови, виднiлися з води купи монголiв. Анi слiду якого-будь вiйськового порядку не було вже мiж ними. Мов полова, розсiяна з купи буйним вiтром, так розсiялась їх сила по долинi, борючись iз хвилями, десь-кудись з трудом прямуючи, кричачи i проклинаючи. Нiхто нiкого не слухав, нi про кого не дбав. Однi стояли на нагромаджених купах камiння, щасливi, що хоч на хвилю були забезпеченi вiд напору води. Iншi тонули в водi по пахи, по шию, пiдпираючись на свої списи або махаючи вгору своїми луками. Але бiльша часть покидала луки, котрi, мов солома, крутилися в вирах. Деякi скидали з себе кожухи i пускали їх з водою, хоч самi сiкли зубами з зимна, бажаючи тiльки влегшити себе як-небудь. Котрi були нижчого росту, чiпалися високих i валили їх iз нiг, разом з ними ще в водi шемечучись та борикаючись. Деякi пускалися вплав, хоч самi не знали, куди й за чим плисти, бо опори не було нiде нiякої. Купи камiння, накиданi серед поля в остатнiй хвилi, могли помiстити на собi тiльки невеличке число щасливцiв, i тi були метою смертельної завистi, безтямних проклять з боку тих, що потопали. Довкола кождої купи тиснулись їх тисячi, скажених, ревучи, домагаючись i собi стояти на безпечнiм мiсцi. Даремно тi, що стояли на камiнню, толкували їм, що купа не може помiстити всiх, що комусь же треба гинути - нiхто не хотiв гинути, всi дерлися на камiння. Тi, що стояли на купах, мусили боронитися вiд того напору, не хотячи самi гинути.

Загримали молоти i топори монгольськi о руки й черепи самих же монголiв.

Брат не знав брата в тiй страшнiй хвилi близької смертi; товариш мордував товариша з бiльшою лютiстю, нiж мордував би ворога. Тi з потопаючих, що стояли ззаду, ближче несхибної водяної смертi, тислися наперед; тi, що стояли при самих купах, виставленi на удари своїх товаришiв, з зойком перлися взад; середнi ревiли з болю й тривоги, стисненi з усiх бокiв, вдавлюванi й заднiми й переднiми в воду. Деякi, вже тонучи, хапалися ще пiд водою за навалене в купи камiння i своїми судорожними рухами виривали його з мiсця. П'ять куп завалилося, i всi, що стояли на них, попадали в воду, зрiвнялися з тими, вiд кого боронилися. А тi знов, нещаснi, безумнi з смертельної тривоги, за кождим разом пiднiмали радiсний окрик, коли нова купа розвалювалась i новi жертви падали в пащеку страшного, безжалiсного ворога. Деякi попадали в правдиву манiю вбивання та нищення. Ось один, ростом велетень, з посинiлим лицем, з затисненими зубами i покусаними до кровi губами, наослiп валить своїм топором по головах своїх товаришiв, хто тiлько пiдпадеться йому пiд руки, а коли нiхто не пiдпадається, валить по кровавих, клекочучих i запiнених хвилях. Другий, регочучись iстерично, спихає в воду тих, кому вдалось стати на якiм пiдвищенню, на каменi, на трупi товариша. Третiй ричить, мов вiл, i гримає ззаду потопаючих у плечi, мов рогами. Iнший, закленувши руки над головою, ридає, скиглить, пищить, мов дитина. Деякi, нiчого не бачучи, крiм неминучої смертi, вдираються на голови своїм товаришам, чiпаються їх волосся, пригинають їх додолу i тонуть разом з ними. Мов риби на терлi, спершися в тiснiм шипотi, тиснуться, плюскочуть, виставляють голови з води, то знов тонуть, каламутять воду i хапають рознятими ротами повiтря,- так i тут, серед великого, каламутного, розбурханого озера, кишiли, мордували себе, тонули, то знов на хвилю вихапувались iз води, махали руками та головами i знов тонули й гибли сотки, тисячi монголiв. Нiмо, непорушно, мов дерев'янi стовпи, стояли на берегах тухольцi; навiть найзавзятiшi не могли без дрожi, без зойку, без слiз глядiти на ту громадну загибiль людей.

Мов остовпiлий, глядiв на сю страшну картину Бурунда-бегадир. Хоч йому самому грозила не менша небезпека, хоч вода у його людей сягала вже по пахи, а бистрi течiї, що потворилися в водi, валили їх iз нiг i нагадували їм наглу потребу повороту на своє безпечне становище,- то прецiнь довгу хвилю Бурунда стояв на мiсцi, рвучи собi волосся i видаючи з горла страшнi, беззв'язнi окрики на вид загибелi свойого вiйська. Нiхто не смiв обiзватися до нього словом у тiй страшнiй хвилi: всi стояли довкола нього, тремтячи, борикаючись з надсильним ворогом - водою.

- Ходiмо! - сказав наостатку Бурунда. I вони почали простувати до тої купи камiння, яку виставили туркомани проти здобутого тухольського становища. Та й пора була! Вода змагалася чимраз дужче. Мiж ними i їх становищем утворився широкий вир, який вони могли перебути тiлько купою, побравшися за руки. Тiльки велетень Бурунда йшов передом сам, могутными грудьми розбиваючи лютi хвилi. Мов островець серед моря, стояла горстка воякiв на їх становищу, по пояс у водi, з луками, все ще нап'ятими й вимiреними на опущене тухольське становище. У тих небезпека не знищила вiйськового послуху. На щастя, сеся купа камiння була бiльша вiд iнших, зложена з великих брил i плит, якi лише в водi можна було так легко пiддвигнути. Бiльше як сто люда могло вигiдно стояти на нiй у бойових поставах, а якраз стiлько було людей довкола Бурунди, не числячи тих, яких вiн лишив пiд скалою. Ставши на тiй купi, легше якось вiдiтхнули товаришi Бурунди. Поперед усього вони позирнули на тих своїх товаришiв, що лишили їх були пiд скалою, числом сорок хлопа. В тiм мiсцi шалiла тепер люта хвиля, розбиваючись о зубцi скали i прискаючи далеко срiбною пiною. З туркоманiв не було вже анi слiду, тiльки часом, коли хвиля на момент уляглася, щось чорнiлося на сiрiм каменi: се буз одинокий живий iще чоловiк iз тої дружини, заков'язлими пальцями вiн держався скали, хоч як шарпала i рвала його люта хвиля. Вiн не кричав, не кликав рятунку, тiльки гойдався за кождим приливом води, поки вкiнцi й вiн не щез, мов листок, сполосканий водою.

Бурунда, нiмий, синiй з натуги i злостi, зирнув довкола по долинi.

Страшнi крики i зойки стихли вже. В вирах купами крутилися трупи, де-де виставляючи з води то затисненi п'ястуки, то ноги, то голови. Тiльки десять куп, мов десять чорних островiв, стояло ще живих на своїх кам'яних баштах, але й то вже було не вiйсько, а тiлько заляканi, безсильнi, безоружнi недобитки, тремтячi й розбитi розпукою. Хоч однi з другими могли перекликатися, але помогти однi одним не могли i, чи в купах, чи поодинцю, були однаково безраднi, ждали одної неминучої загибелi.


- Як думаєш, боярине? - спитав нараз Бурунда Тугара Вовка.- Що буде з нами?

- Всi погинемо,- вiдповiв Тугар Вовк спокiйно.

- I я так думаю, - потвердив Бурунда. - I що найдужче мене лютить, так се те, що погинемо без бою, без слави, мов коти, киненi в ставок!

Боярин нiчого не вiдповiдав на се. Новi подiї звернули всiх увагу на себе. Тухольцi, очевидно, не хотiли дожидати, аж поки вода настiлько прибуде, щоб спокiйно витопити нужденнi останки монголiв. Їм квапно дiялося доконати ворога. В лiсi повише потока їх молодцi рубали грубi ялицi, заострювали їх з обох кiнцiв, мов палi, прив'язували до обрубаних iз гiлля пнiв важке камiння, щоб тi новомоднi стiноломи плили попiд водою, i, виждавши вiдповiдну хвилю, коли серединою озера зробилася вiд водопаду прудка течiя просто до монгольських становищ, почали долi потоком пускати тi пнi. Зараз перший iз них iз страшною силою своїм острим рогом ударив об одну купу, на якiй стояли монголи. Загуркотiло пiд водою камiння а, натиснене зверху монгольськими ногами, зрушене зi свойого становища, розсунулося. З голосним криком попадали монголи в воду. Два чи три з них напали в водi на зрадливу ялицю i вчепилися за неї. Течiя хопила їх ураз iз ялицею i понесла геть на широку воду, поки не попала на вир, який закрутив ялицею i поставив її сторчака. Монголи попадали в воду i вже бiльше не показувалися. А iншi монголи, що їх так нечайно зопхнуто з їх становища, метушилися на мiсцi, толочили однi одних у воду або просили у iнших рятунку. Два чи три, очевидно, добрi пливаки, пустилися вплав до берега, але й тут не минула їх смерть: кiлька великих каменiв, кинених iз берега, зробили конець їх плавбi. Тiльки немногих приняли товаришi на сусiднi становища. Але недовго й тут вони були безпечнi. Тухольцi, бачучи добру вдачу своєї першої проби, почали пускати таран за тараном. Та вже тi тарани не робили нiякої шкоди монголам: течiя проносила їх поуз монгольських становищ.

Тодi нову раду дала їм Мирослава: збивати по кiлька таких пнiв докупи, спускати таку плоть на ужвi долi водопадом, а потiм, притягнувши до берега, ставити на кожду по десять щонайсильнiших i добре узброєних молодцiв, а двом довгими жердками кермувати плотину проти монгольських становищ. Живо готовi були двi такi плотi, спущенi вниз водопадом, котрий тепер зробився о половину нижчий, нiж був при низькiм станi води. Вже двадцять смiливих молодцiв стало на плотях i виплили до бою з монголами.

Се був легкий, хоч i рiшучий бiй. Перша купа монголiв, на яку вони вдарили, була майже безоружна, залякана, безсильна. Вони живо дрюками поспихали тих нещасних у воду, а тих, що опиралися, позшибали стрiлами та списами. Жалiбно заревли монголи на iнших становищах, видячи неминучу загибiль. Бурунда, побачивши ворогiв i таке їх войовання, аж зубами заскреготав i за зброю вхопився, але його гнiв був даремний; навiть затроєнi стрiли його туркоманiв не могли досягнути смiлих тухольцiв.

Приходилось завзятому бегадировi без дiла стояти по груди в водi i дивитися, як тухольцi становище за становищем розбивали останки монгольської сили. А тухольцi тимчасом бушували по водi. З затисненими зубами, присiдаючи на своїх плотях, наближалися вони до монголiв. Дек уди стрiчали завзятий опiр; кров плила, зойки лунали з обох бокiв, трупи падали з плотин i з кам'яних башт, але сила монголiв була зломана, їх опiр був короткий. Немов огонь, пущений по скошенiй сiножатi, повзе покiс за покосом i злизує копицю сухого сiна за копицею,- так тухольцi спихали монголiв з одного становища за другим у воду, в холоднi обiйми смертi. Всi погибли, до остатнього; з купи чорних острiвцiв насеред озера не лишилось анi слiду. Тiльки вiддалiк, наприбоцi, недалеко берега стояла ще одна купа, немов остання чорна скала, вистаючи з-посеред повенi. Се був вiддiл Бурунди. Сотня туркоманiв, Тугар Вовк i Максим - се був єдиний останок великої монгольської сили, що мала тухольським шляхом iти в угорську землю i тут, серед гiр, знайшла холодний грiб у водах, хоч переплила Яїк i Волгу, Дон i Днiпро. Остатня жертва смертi, ота смiла горстка стояла серед води, без надiї рятунку, з одиноким бажанням - дорого продати своє життя в бою.

Вся тухольська громада зiбралася тепер перед тим остатнiм ворожим становищем. Спустили ще двi плотi, щоб, окружаючи ворогiв, турбували їх iззаду стрiлами; але i спереду, з берегiв, градом летiли тухольськi стрiли й камiння на ворогiв. Та бiльша часть тих стрiл не долiтала навiть до становища Бурунди; iншi, хоч i долiтали, не могли зробити туркоманам нiякої шкоди. Ближче ж пiдступати тухольцi боялися задля затроених стрiл, а швидко, видячи нешкiдливiсть свойого стрiляння, покинули тоту роботу i стояли спокiйно. Високо на скалi стояв старий Захар, не зводячи очей iз свого сина, що стояв мiж ворогами i зручними рухами обминав густi стрiли та камiння. А вiддалiк, серед тих, що стрiляли, стояла Мирослава, а погляди її летiли бистрiше, нiж її стрiли, в ворожу купу, серед якої тепер стояло все, що було найдорожче їй у життю: батько й Максим. За кождою пущеною з тухольських лукiв стрiлою завмирало її серце.

Навкучило молодцям, що стояли на плотях, стрiляти звiддалiк даремно. Вони зiбралися на вiдвагу i рушили ближче. Туркомани стрiнули їх своїми стрiлами i ранили кiлькох; але живо тухольцi завважили, що у ворогiв не стало вже того страшного оружжя, i з грiзним криком кинулися на них.

Мовчки дожидали туркомани їх нападу, тiсно збитi один при другiм, опираючись i тухольцям, i водяним валам. Але тухольцi, наблизившись до них на два сажнi, кинули своїми рогатинами, прип'ятими у кожного довгим ремiнним припоном до руки. Десять ворогiв зойкнуло в один час; десять тiл повалилося в воду. Знов кинули молодцi свої рогатини, i знов упало кiлька ворогiв.

- Прокляття на вас! - кричав Бурунда. - Вони так i всiх нас видзьобають, хами поганi!

Але його гнiв був тепер, як пустий вiтер, що шумить, а нiкому не шкодить. Тухольськi молодцi з криком, мов ворони, кружили довкола становища ворогiв, то тут, то там разячи одного або другого добре вимiреним покидом рогатини. Оборона сталася для монголiв неможливою.

Приходилось їм стояти спокiйно, мов зв'язаним, i ждати смертi.

- Бегадире,сказав до Бурунди Тугар Вовк, - чи не можна нам як-небудь спасти своє життя?

- Нащо? - сказав понуро Бурунда.

- Все ж таки життя краще, нiж смерть!

- Правду кажеш,- сказав Бурунда, i очi його заблищали не жадобою життя, але радше жадобою пiмсти.- Але що ж нам дiяти? як рятуватися?

- Може, схочуть тепер за свого полоняника дарувати нам життя i вольний вихiд?

- Спробуймо! - сказав Бурунда i, вхопивши рукою за груди Максима, витяг його перед себе. Бiля нього став Тугар Вовк i почав махати бiлою хусткою.

- Тухольцi! - закричав вiн, звертаючись до берега.

Тихо стало довкола.

- Кажи їм, що, коли хотять мати сього раба живого мiж собою, нехай дарують нам життя i пустять свобiдно! Коли ж нi, то ми зумiємо загинути, але й йому, тут-таки перед їх очима, смерть буде.

- Тухольцi! - кричав Тугар Вовк. - Начальник монголiв обiцює вам вiддати вашого полоняника живого й здорового i жадає, щоб ви за те нас, кiлько нас iще лишилося, випустили живих i здорових iз сеї долини! В противнiм разi жде вашого сина несхибна смерть.

Немов хотячи доочне показати їм усю правдивiсть тої погрози, Бурунда пiдняв свiй страшний топiр над головою безоружного Максима.

Вся громада стала мов без духа. Затремтiв старий Захар i вiдвернув очi вiд того виду, що рiзав його серце.

- Захаре,сказали старi тухольцi, обступаючи його.- ми думаємо, що можна приняти се предложення. Сила монгольська знищена, а тих кiлька людей не можуть нам бути страшнi.

- Не знаєте ви, браття, монголiв. Мiж тими кiлькома людьми є їх найстрашнiший начальник, i сей нiколи не дарує нам загибелi свойого вiйська. Вiн наведе нову силу на нашi гори, i хто знає, чи ми тодi другий раз розiб'ємо її.

- Але твiй син, Захаре, твiй син! Уважай, що його жде загибiль! Глянь, сокира над його головою!

- Нехай радше гине мiй син, нiж задля нього має уйти хоч один ворог нашого краю!

З плачем наблизилася Мирослава до старого Захара.

- Батьку! - ридала вона.- Що ти думаєш робити? За що ти хочеш погубити свого сина i... i мене, батьку? Я люблю твого сина, я присягла з ним жити i йому служити! Хвиля його смертi буде й моєю смертю!

- Бiдна дiвчино, - сказав Захар, - що я можу тобi порадити? Ти знаєш тiлько чорнi очi та стан хороший, а я дивлюсь на добро всiх. Тут нема вибору, доню!

- Захаре, Захаре,- говорили громадяни,- всi ми уважаємо, що досить того знищення, що сила ворожа вломана, i громада не бажає смерти тих остатнiх.

У твої руки складаємо долю їх i долю твого сина. Змилуйся над своєю власною кров'ю!

- Змилуйся над нашою молодiстю, над нашою любов'ю! - ридала Мирослава.

- Можеш обiцяти їм на словах усе, щоб лише вiддали тобi сина,- сказав один iз загiрних молодцiв.- Скоро тiльки Максим буде свобiдний, ти лише кивни на нас, а ми всiх iнших пiшлемо на дно ракiв годувати.

- Нi! - сказав обурений Захар,- се було б нечесно. Беркути додержують слова навiть вороговi i зрадниковi. Беркути нiколи не сплямують нi своїх рук, нi свого серця пiдступно пролитою кров'ю! Досить, дiти, тої бесiди!

Заждiть, я сам пiшлю їм вiдповiдь своєю рукою!

I, вiдвернувши своє лице, вiн пiшов до машини, на якої варесi лежав величезний камiнь, i сильною, недрожачою рукою взяв за ужовку, що придержувала тоту вареху в плоскiм положенню.

- Батьку, батьку! - кричала Мирослава, рвучись до нього.- Що ти хочеш робити?

Але Захар, мов не чув її крику, спокiйно намiрював вареху на ворогiв.

Тимчасом Бурунда i Тугар Вовк дармо ждали на вiдповiдь тухольцiв.

Похиливши голову, спокiйно, рiшившись на все можливе, стояв Максим пiд пiднесеною сокирою Бурунди. Тiльки Тугар Вовк, не знати чого, тремтiв цiлим тiлом.

- Е, що нам так довго ждати! - скрикнув наостанку Бурунда.- Раз мати родила, раз i гинути прийдеться. Але поперед мене гинь ти, рабе поганий!

I вiн iз страшенною силою замахнувся, щоб сокирою розлупати Максимову голову.

Але в тiй хвилi блиснув меч Тугара Вовка понад Максимовою головою, грiзна, вбiйча рука Бурунди враз iз топором, вiдтята одним замахом вiд раменi, впала, оббризкана кров'ю, мов сухе полiно, в воду.

Ревнув з лютостi i з болю Бурунда i лiвою рукою стис Максима за груди, а його очi з виразом пекельної ненавистi звернулися на зрадливого боярина.

Але в тiй самiй хвилi Максим похилився i з цiлою можливою натугою вдарив страшного туркомана головою i плечима в лiвий бiк так, що Бурунда вiд сього удару стратив рiвновагу i покотився в воду, потягнувши за собою й Максима.

А в слiдуючiй хвилi зашумiло повiтря, i величезний камiнь, кинений з тухольської метавки руками Захара Беркута, з лускотом грюкнув на купку ворогiв. Бризнула аж до хмар вода, загуркотiло камiння, роздираючий серце зойк залунав на березi,- i за кiлька хвилин гладка й тиха вже була поверхня озера, а з Бурундової дружини не було анi слiду.

Мов мертва, без духа стояла над берегом тухольська громада.

Старий Захар, досi такий сильний i незломний, тепер тремтiв, мов мала дитина, i, закривши лице руками, ридав тяжко. При його ногах лежала зомлiла, непорушна Мирослава.

А втiм, радiсний крик залунав iздолу. Молодцi, що плавали на плотах, наблизившись до того мiсця, де потонув Максим з Бурундою, разом побачили Максима, як виринав iз води, здоровий i сильний, i повiтали його веселим криком. Радiсть їх живо удiлилася цiлiй громадi. Навiть тi, що потратили своїх синiв, братiв та мужiв, i тi радувалися Максимом, немов з його поворотом повертали всi дорогi серцю, страченi в бою.

- Максим живий! Максим живий! Гурра, Максим! - залунали громовi окрики i понеслися широко по лiсах i горах.- Батьку Захаре! твiй син живий! твой син вертає до тебе!

Тремтячи з глибокого зворушення, з сльозами на старечих очах, пiднявся Захар.

- Де вiн? де мiй син? - спитав вiн слабим голосом.

Весь мокрий, але з лицем, роз'ясненим радiстю, вискочив Максим iз плотi на берiг i кинувся до нiг батьковi.

- Батьку мiй!

- Синку, Максиме!

Бiльше не мiг сказати нi один, нi другий. Захар захитався i впав у могутнi Максимовi обiйми.

- Батьку мiй, що тобi такого? - скрикнув Максим, бачучи смертельну блiдiсть на його лицi i чуючи ненастанну дрож, що потрясала його тiлом.

- Нiчого, синку, нiчого,- сказав потихо, з усмiхом Захар.- Сторож кличе мене до себе. Чую його голос, синку. Вiн кличе до мене: "Захаре, ти зробив своє дiло, пора спочити!"

- Батьку, батьку, не говори того! - ридав Максим, припадаючи коло нього. Старий Захар, спокiйний, усмiхаючись, лежав на муравi, з лицем проясненим, зверненим до полуденного сонця. Вiн легко вiдняв руку свойого сина вiд своєї грудi i сказав:

- Нi, синку, не ридай за мною, я щасливий! А глянь лише тут обiч. Тут е хтось, що потребує твоєї помочi.

Озирнувся Максим i задубiв. На землi лежала Мирослава, блiда, з виражом розпуки на прегарнiм лицi. Вже молодцi принесли води, i Максим кинувся вiдтирати свою милу. Ось вона дихнула, створила очi i знов зажмурила їх.

- Мирославе! Мирославе! серце моє! - кликав Максим, цiлуючи її руки,прокинься!

Мирослава мов пробудилась i здивованими очима вдивлялася в Максимове лице.

- Де я? що зо мною? - спитала вона слабим голосом.

- Тут, тут, мiж нами! коло твойого Максима!

- Максима? - скрикнула вона, зриваючися.

- Так, так! гляди, я живий, я свобiдний!

Довго-довго мовчала Мирослава, не можучи прийти до себе з дива. Втiм разом кинулася на шию Максимовi, а гарячi сльози бризнули з її очей.

- Максиме, серце моє!..

Бiльше не могла нiчого сказати.

- А де мiй батько? - спитала по хвилi Мирослава. Максим вiдвернув лице.

- Не згадуй про нього, серце. Той, що важить правду й неправду, важить тепер його добрi i злi дiла. Молiмося, щоб добрi переважили.

Мирослава обтерла сльози з своїх очей i повним любовi поглядом глянула на Максима.

- Але ходи, Мирославе,- сказав Максим,- ось наш батько, та й той покидає нас.

Захар глядiв на молоду пару ясними, радiсними очима.

- Клякнiть коло мене, дiти,- сказав вiн потихо, слабим уже голосом.-Доню Мирославе, твiй батько поляг,- не судiм, чи винен, чи не винен,- поляг так, як полягли тисячi iнших. Не сумуй, доню! Замiсть батька доля дає тобi брата...

- I мужа! - додав Максим, стискаючи її руку в своїй.

- Нехай боги дiдiв наших благословлять вас, дiти! - сказав Захар.- В тяжких днях звела вас доля докупи i злучила вашi серця, i ви показалися гiдними перестояти й найстрашнiшу бурю. Нехай же ваш зв'язок в нинiшню побiдну днину буде порукою, що й наш народ так само перебуде тяжкi злигоднi i не розiрве свого сердечного зв'язку з чеснотою й людяним норовом!

I вiн холодними вже устами поцiлував у чоло Мирославу й Максима.

- А тепер, дiти, встаньте i пiдведiть мене крихiточку! Я хотiв би ще перед вiдходом сказати дещо до громади, якiй я старався щиро служити весь свiй вiк. Батьки i браття! нинiшня наша побiда - велике дiло для нас. Чим ми побiдили? Чи нашим оружжям тiлько? Нi. Чи нашою хитрiстю тiлько? Нi. Ми побiдили нашим громадським ладом, нашою згодою i дружнiстю. Уважайте добре на се! Доки будете жити в громадськiм порядку, дружно держатися купи, незломно стояти всi за одного, а один за всiх, доти нiяка ворожа сила не побiдить вас. Але я знаю, браття, i чує се моя душа, що се не був остатнiй удар на нашу громадську твердиню, що за ним пiдуть iншi i вкiнцi розiб'ють нашу громаду. Поганi часи настануть для нашого народу. Вiдчужиться брат вiд брата, вiдмежиться син вiд батька, i почнуться великi свари i роздори по руськiй землi, i пожруть вони силу народу, а тодi попаде весь народ у неволю чужим i своїм наїзникам, i вони зроблять iз нього покiрного слугу своїх забагiв i робу-чого вола. Але серед тих злиднiв знов нагадає собi народ своє давнє громадство, i благо йому, коли скоро й живо нагадає собi його: се ощадить йому цiле море слiз i крови, цiлi столiття неволi. Але чи швидше, чи пiзнiше, вiн нагадає собi життя своїх предкiв i забажає йти їх слiдом. Щаслив, кому судилося жити в тi днi! Се будуть гарнi днi, днi веснянi, днi вiдродження народного! Передавайте ж дiтям i внукам своїм вiсти про давнє життя i давнi порядки. Нехай живе мiж ними тота пам'ять серед грядущих злиднiв, так, як жива iскра не гасне в попелi. Прийде пора, iскра розгориться новим огнем! Прощайте!

Важко зiтхнув старий Захар, зирнув на сонце, всмiхнувся, i по хвилi вже його не стало.

Не плакали за ним нi сини, нi сусiди, нi громадяни, бо добре знали, що за щасливим грiх плакати. Але з радiсними спiвами обмили його тiло i занесли його на Ясну поляну, до стародавнього житла прадiдiвських богiв, i, зложивши його в кам'янiй континi, лицем до золотого образа сонця, вмiщеного на стелi, потiм привалили вхiд величезною плитою i замурували.

От так спочив старий Захар Беркут на лонi тих богiв, що жили в його серцi i нашiптували йому весь вiк чеснi, до добра громади вимiренi думки.

Багато змiнилося вiд того часу. Аж надто докладно збулося вiщування старого громадянина. Великi злигоднi градовою хмарою перейшли понад руською землею.

Давне громадство давно забуте i, здавалось би, похоронене. Та нi! Чи не нашим дням судилось вiдновити його? Чи не ми се жиємо в тiй щасливiй добi вiдродження, про яку, вмираючи, говорив Захар, а бодай у досвiтках тої щасливої доби?


ЮРІЙ БОНДАРЕНКО, м.Ніжин

1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка