Збірник матеріалів з української літератури для учнів 7-го класу



Скачати 11.17 Mb.
Сторінка20/51
Дата конвертації19.02.2016
Розмір11.17 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   51

Непорадний, звернений головою в сторону Спасівки, завважив незадовго, як захвилювала трава, а далі побачив татарина на коні. Татарин їхав поволі та все розглядався за слідами, куди рано переїжджав Павлусь. Від того часу потоптана трава попідносилася, роси не стало і слід позатирався. Тому татарин так помалу проїхав ту просторінь, яку Павлусь минув ще рано.

Непорадний скрився в траву, аби його не видко було, й пильно зорив за татарином. Коли цей наблизився до могили, Непорадний держав уже напоготові рушницю…

Татарин приїхав аж над саму річку і зліз з коня...

“Тепер пора”, подумав Непорадний і почав прицілюватися... Татарин прив'язав коня до куща, а сам пішов убрід на цей бік...

Але Непорадний відразу поклав рушницю біля себе й почав мерщій зсуватися з могили вниз...

“Дурень я, тай годі!” — думав, наближаючись поза могилу до свого леговища. “Чи то штука на таку віддаль татарина вбити та й товаришів розбудити? Я його живого піймаю”.

Він вмить відв'язав від сідла свій аркан і скочив за могилу так, що татарин його не помітив.

Непорадний був мистець орудувати арканом. У цьому була сильна його сторона. Ніхто з товаришів не запам'ятав, щоб Непорадний не втрапив. І славний був у нього аркан: увесь шовковий, тонкий і дуже міцний. На аркан ловили козаки ворога, коней, а коли траплялося, то й дику козу, сугака. Непорадний аж усміхнувся, беручи свій струмент у руку. Затягнув петлю, відтак поскладав увесь аркан. Один кінець держав цупко в лівій руці, а в праву узяв петлю із складками мотуза... Приладившися отак і криючись поза могилу, він стежив, що татарин робитиме

Татарин підкрадався до обозу, як кіт. Він, ще як сидів на коні, бачив, що козаки спали як мертві, що сонце пекло їм голови, і знав добре, що чоловік, сплячи на сонці, має важкий сон, наче б зачадів... Такий не легко прокинеться.

Йому майнуло в голові зайти сюди й вирізати всіх, як баранів, заки хто видасть із себе голос.

Те, що він думав, можна було зміркувати з того, що він тепер робив.

Татарин, високий і плечистий хлоп, засукав рукави своєї свитки, поправив шапку й витягнув із-за пояса довгого ножа. Ніж заблищав на сонці, як срібло. Татарин поправив ще щось на собі й узяв ножа в зуби...

Цю хвилину використав Непорадний. Повернувся до татарина боком, розставив широко ноги і махнув правою рукою.

Аркан фуркнув у повітрі, став блискавкою розвиватися і впав на голову татарина в хвилину... коли він брав ножа в руку.

Петля вхопила його впоперек.

Коли перша трудність з арканом у тому, щоб потрапити петлею як слід, то ще більша тягнути аркан так, щоб петля засилилася, а пійманий, не мав часу розмотатися. Легше це зробити, коли пійманий на бігу; тоді він сам засиляється. А тут татарин стояв на місці й треба було його засилити.

В Непорадного бігали руки, як у ткача. Він великими куснями стягав аркан до себе, а відтак, сіпнув з усієї сили, й татарин упав горілиць на землю...

Миттю прискочив до нього Непорадний і вхопив лівою рукою за горло.

Настала скажена боротьба. 'Татарин, пійманий в петлю, випустив з руки ножа. Він став пручатися й звільнився настільки, що мав свобідні руки. Непорадний зміркував, що татарин дужчий від нього... Гукнути б на товаришів, щоб помогли? Знову б його прозвали та ще й насміялиси. Ні! Мусить собі сам помогти. Скрутив татарина з усієї сили. Обом зайшли кров'ю очі. Важко дихали один на одного, а жили на руках понабігали, як мотузки.

Татарин придавив Непорадному руку костистим підборіддям до грудей так сильно, що йому аж заболіло. Хотів її звільнити, та не міг. В цю хвилину вихопив татарин у Непорадного з-за пояса гострий ніж, а Непорадний вирвав руку з-під татаринової бороди і вхопив його за руку, в якій цей держав ножа. Ще хвилина, і Непорадний заціпив з усієї сили татарина кулаком меживіч.

З носа жбухнула кров. Татарин втратив пам'ять, а тоді заки отямився, вже був зв'язаний. Непорадний устав з землі і так важко дихав, що йому аж дух захоплювало.

— Гей, козаки! Уставайте, — кричав захриплим голосом, — маємо гостя.

Козаки посхапувалися з трави. Кожний був заспаний і не міг зараз очуняти. Ярке сонце освітлювало їх. Протирали очі, та й лягали знову. Другі, повстававши, ходили один поза одного, як сонні.

— Та що ви? Попились, чи що? Кажу: татарина піймав.

Найскорше отямився дід Панас. Він перший прийшов до Непорадного.

— Гей, діти, очуняйте, — гукав дід. — Воно не жарти. Один татарин вже тут, а за хвилину може їх бути більше.

Непорадний поспішив до. татарського коня, бо то була його воєнна добича. Козаки стали сходитися. Татарин пручався з усієї сили.

— Хіба в нас ножа немає? — гукав один козак, виймаючи ножа з-за халяви. — Чого з ним воловодитись?

— А не сором тобі пов'язаного різати? — каже дід Панас. — Живий все більшу ціну має, як мертвий, не руш його!

Козак відійшов, сплюнувши. Дід Панас наблизився до татарина, якому кров текла з носа й заливала уста.

— Як би воно помогти, щоб не околів, — каже повагом Трісска, — його язик може нам придатися. Принесіть, хлопці, води, а ти, діду, роби, що знаєш, щоб татарин був живий.

Принесли води. Дід присів до татарина й обмивав йому кров з лиця. Татарин закляв по-татарськи і заскреготав зубами.

Дід Панас знав татарську мову й каже:

— Послухай, небоже. Хочеш бути живий, то говори правду, про що тебе питатиму, а то буде з тобою лихо. Козаки не знають жартів. Не те, щоб тебе вбили, та ще мучитимуть поперед.

Татарин знову став злитися і страшно проклинати.

— Що він каже? — питали козаки.

— То ж то й біда, що нічого не каже... Ти мені кажи зараз, кілько вас було цеї ночі у Спасівці і де тепер твій кіш буває?.. Татарин ні слова, лише відвернув голову набік...

— Ану, що промовить, коли гарненько попросимо! — говорив один козак, наближаючися з розпаленим залізом: — Я заздалегідь приладив. Трохи припечемо п'яти, так. скаже, усе виспіває. Подержіть, хлопці, ноги.

Козаки підняли татаринові ногу вгору...

— Не дай пекти ноги, — каже татарин до діда, — я все скажу.

— Лишіть його, хлопці! — каже дід: — Ну, говори, а не дуже бреши!..

— Ми були цеї ночі в Спасівці. В нашому загоні було 400 люда. Ватажкував наш славний Мустафа-аґа, син Ібрагіма, ханського Девлетгірея1 Ми пішли на Україну на свою руку грабувати й брати ясир. Що сталось із Спасівкою, чи багато взяли бранців, я не знаю, бо я стояв за частоколом на сторожі, а відтак пігнав за якимсь хлопцем.

— Чи варто було за хлопцем ганяти?

— Так казав ватажок, значить, ніхто не смів втекти... Ми знали про Спасівку, що там багато заможних людей. Це донесли нам татари-крамарі. На це село ми .давно ладились. Де тепер наш кіш, я не знаю... Мабуть, додому вертається.

Тріска прислухувався тій мові, бо розумів її.

— Багато вас перебили в Спасівці? — питає.

— Не знаю. Я в Спасівці не був, а за частоколом сторожив.

Тріска мотав усе на вус і підсміхався, бо вже мав у голові готовий план, що йому робити: треба до татар зблизитися, а ніччю на їх кіш напасти. Вони ще не будуть далеко, бо з грабіжжю та з ясиром ідеться поволі...

— Аллах! Аллах! Аллах! — заревіло з усіх боків, аж луна степом пішла...

Козаки усі розскочились від татарина й кинулись до зброї...

Дивляться, а їх з усіх боків обскочило більш як сотня козаків...

— Чорт батька твого! — сердяться козаки: — От налякали!

— Ха! ха! ха! — сміялися ті, що тепер прийшли: — Правда, що налякали?..

Попереду виїхав сотник Андрій Недоля на буланому турецькому коні.

— А в вас до біса який звичай? Вас би треба палицями! Згуртувались, як вівці над сіном, та й про світ забули... А де вартові, де сторожа?

— Якого біса нам удень сторожі? — обізвався Тріска. — Хіба ми посліпли?

— Видно, що й посліпли й поглухли. Ми під'їхали під саміський обоз, а ви ні чичирк... Вам би чабанами бути, а не козаками; тьфу, крамарі! Татарина торгують.

Трісці кров підступила до голови на таку зневагу...

— Ти нє гримай! — каже і вдарив рукою по шаблі.

— Звідки Господь привів? — спитав дід Панас.

— Що тут у вас сталося? — питає Недоля.

Дід Панас розповів йому усе...

— Гаразд, хлопці! Робота буде, лише коні трохи спочинуть... Як тебе звуть?

— Я Остап Тріска, ватажок...

— Ось і добре, — каже Недоля.

— Пристаете, панове козаки, під мою руку? — гукнув Недоля.

— Нема що говорити, а треба пристати! — каже дід Панас: — Хай буде один ватажок, бо де дві ґаздині, там хата неметена. Сотника Недолю я добре знаю й скажу, що славний козак...

— Хай буде й він, аби добрий! — гукали козаки.

Недолині козаки пустили своїх коней у річку, а відтак поприпинали пастися.

Недоля, узявши Тріску й діда Панаса під руку, пішов з ними на могилу порадитись.

Тим часом козаки забавлялися з татарином. І між ними були такі, що знали по-татарськи.

Татарин просив їсти. Йому розв'язали руки, дали чарку горілки й піднесли казанок з кашею. Татарин був голодний, як вовк, і жваво напихав в себе кашу. Тепер стало йому весело і він став розмовляти...

— Може тобі показати того хлопця, що ти за ним гнався?

— Ану, покажіт...

— Павлусю, ходи сюди!

Павлусь, побачивши татарина, задрижав на тілі... Не хотів іти...

— Ну, ходи, не бійся, він тобі нічого не зробить тепер, — підбадьорювали його козаки.

Павлусь дивився заляканими очима на татарина.

Татарин махав до нього рукою й усміхався.

— То бач, сину, воєнне діло! До цього треба звикати, — пояснював один козак. — Зловиш ти його, ти йому пан, зловить він тебе, то в ясир пожене.

Павлусь справді осмілився. Він почав приглядатися до татарина зблизька. Це справді такий, як ті крамарі татари, що в село заходили. А які вони вчора були страшні! Він гадав, що їм ніхто не встоїть, а тут ось зловив його сам Непорадний та й зв'язав, як барана.

— Ти налякався вчора? — питає татарин.

Павлусеві переклали ці слова на українську мову.

— Ти мене, чорте, стрілою у спину поцілив, — каже Павлусь.

Татарин засміявся...

— Ну, вибачай, це воєнне діло, я не знав, що поцілю на бігу...

— А де твій кінь?

— Пасеться.

— А сідло є?

— Егеж!

— Ти мені подаруй твоє сідло, а я тобі моє дам. Заміняємося та побратимами будемо.

Ця розмова велася через перекладача. Павлусь, почувши Останні слова, не розумів, чого татариннові треба. Він знав за козацьке побратимство, але хіба з татарином можна?

— Міняйся, хлопче, це можна, — кажуть козаки. — Як треба, то й з чортом покумайся. Може він поможе тобі сестру віднайти, — дораджував йому хтось.

Коли діло йшло про сестру, то Павлусь не жалів нічого, себе самого віддав би.

Згодився. Татарин подав руку і дуже радий був.

Павлусь уже йшов з сідлом, тай стрінув Непорадного й розповів йому про заміну сідла. Непорадний його задержав.

— Так ти, татарине, сідло міняєш з хлопцем?

— Вже й заміняв...

— Егеж? А ти маєш своє сідло? Вибачай, це моя воєнна добича, і ти і твій кінь і твоє сідло…

Татарин нахмурився і люто глянув на Непорадного...

— Ось що, небоже! Тобі не побратимства хочеться, а червінців, що в сідлі заховані, от як! Ну, признайся! Правда? Скажи, чийого коня хлопець забрав?

Татарин мовчав.

— От хитрий поганець! — говорили козаки сміючись. — Якого побратима знайшов... Відтак з легким серцем продав би цього побратима на базарі...

Татаринові не вдалося.

За той час обидва ватажки порадились зробити так: Вони підійдуть під татарський кіш. Татарин покаже дорогу. Передом підуть козаки з Тріскою і стануть зачіпати татар, щоб їх з коша заманити. Тріска із своїми втікатиме. Татари поженуть за ними, а тут уже стоятиме Недоля й привітає їх гарненько. Коли б татари не рушались у погоню, то це значить, що їх небагато й можна вдарити на кіш. Татарина поведе на аркані Непорадний.

Такий наказ виголосив Недоля перед козаками і звелів сідлати коні.

 

IV



Павлусеві забилося серце, як почув сотників наказ. Він сьогодні побачить те, про що від дідуся стільки наслухався. Побачить, як козацтво зустрінеться з татарами, тими страшними чортами, що цієї ночі так лютували у Спасівці. Його напав страх. Чи козаки дадуть раду тим чортам?

Павлусь дрижав усім тілом, хоч надворі була спека, і дивувався, що козакам було все байдуже, наче б на празник ішли. До нього наблизився Петро.

— Ти, братчику, вважай, щоб де в купу не попав. Держися сотника, або діда Панаса. Держи добре коня... Пожди, я тобі стремена до ноги приладжу.

Петро осідлав татарського коня, на якім Павлусь утік, прикоротив стремена і, поцілувавши брата, посадив на коня.

Петро був відважний козак і не жалів себе...Тепер йому стало ніяково, як погадав, що його можуть вбити, а тоді Павлусь лишиться круглим сиротою. Хлопцеві саме тепер треба опіки, а йому честь козацька не дозволяє лишитись позаду та й пильнувати

брата.


Петро ще раз погладив хлопця й хотів сідлати свого коня.

Павлусь вийняв щось із кишені.

— Петре, братіку, на тобі...

— Що це?

— Ще вчора мама бублики з медом пекла. Я заховав у кишені та з цим і втік; на тобі, Петре, це мама пекла! — Його лице скривилось і він став хлипати. Петрові теж сльози з очей капнули. Він узяв бублика й розділив надвоє.

— На, брате, разом ззімо.

Держачи отак бублика в руках, обидва брати обнялись. Побачив це сотник Недоля і під'їхав ближче. Він відразу зрозумів, у чому справа...

— Ти, Петре, лишишся при мені між посильними козаками, хлопець теж...

Петро аж зрадів. Сталося, як хотів. І ніхто йому докоряти не буде; бо це наказ старшини,

А поки що, Тріска із своєю ватагою поїхав вперед. З ними їхав Непорадний і вів татарина на мотузі із зв'язаними позаду руками,

Татарин показував дорогу.

На самім переді їхали два козаки без списів. У віддалі яких 50 кроків їхав один козак, що мав ватажкові переказувати вісті від передньої сторожі. Ще далі за цим лучником рушила ціла ватага.

Татарин показував головою напрям дороги. Передні козаки оглядались вряди-годи позад себе, а тоді козаки показували їм знаками, куди йти.

Ватага Тріски вже далеко відійшла, як Недоля рушив із своїми. Недоля йшов слідом за ними. Він їхав передом на своїм буланім. Біля нього їхав дід Панас із бандурою, Петро й Павлусь. Не говорили нічого.

Був південь. Сонце страшенно пекло. І коні й люди попріли від спеки. Земля гуділа глухо від кінського ступання. Коні обганялися довгими хвостами та й головами від мух, що роєм літали над ними.

Передні козаки натрапили на високу могилу. Ось вже й Самара недалеко. Один із них зліз з коня і дав його держати товаришеві.

І лучний козак і ціла ватага стали. Козак, зігнувшись, простував до могили. Прийшов під саму могилу і став крадькома, як кіт, закрадатися в гору, лізучи на руках і ногах. Коли тихесенько розгорнув траву на могилі, побачив татарина.

Це був вартовий татарин. Він лежав на розстеленому кожусі спиною вгору й опер голову на схрещені руки. Він, очевидно, заснув на степу, не спавши цілу ніч.

Козак підліз ще вище, запираючи в собі дух. Татарин хропів. Козак добув ножа.

З-під ноги йому усунулась земля й зашелестіла, злітаючи з могили вниз по траві. Від того татарин прокинувся, підвій голову й поклав її знову на руки. Навіть сонних повік не підвів. Ще раз розплющив очі та вже не замкнув їх, бо в цій хвилині козак одним махом відрізав йому голову. Татарин і не застогнав.

Козак підняв шапку татаринову, надів на свою голову і став обережно підійматись і розглядатися навкруги.

Перед ним лежав татарський кіш. Коні лежали в траві. За ним стояли рядом козацькі вози. В такий спосіб уставляли козаки свої вози, як обозували, і хоронилися за ними, мов за валом твердині. До возів з другого боку поприпинані були воли, що лежали в траві. А далі стояли. татарські арби (вози) поміж татарами. За шатрами плила ріка Самара.

Козак рахував оком шатра. Після цього міг обміркувати, скільки було татар, бо їх не було видко. Усе поховалося в холоді під шатрами. Навкруги панувала тишина.

Козак знав, що коли б тепер скочити в татарський кіш, ні один не втік би живцем. Та, заки зсунувся з могили, щоб під'їхати до своїх, він побачив, як із шатра вийшло двох татар і, розмовляючи щось, показували на могилу, де сидів козак. Вони почали туди простувати.

Козак нагадав, що треба вбитого татарина сховати. Він ухопив його за руку, потягнув вниз і тут сховав його в траві. Та годі було слід затерти, бо під татарином на могилі стояла калюжа крови.

Козакові прийшло на гадку прикликати товариша і так удвох і цих татар, притаївшись, порізати, але вже було запізно. Татари, не бачивши на могилі вартівника, затривожились і почали бігти до могили. Вони скорше добіжать, як товариш. Цілий плян пропав. Козак скочив з могили й побіг до товариша.

На могилі були татари й побачили козаків. Тепер вони стали приглядатися до крови. Один зараз завернув у татарський обоз.

Козаки завернули коней і пігнали вихром до своїх. Козак, що зарізав татарина, розповів усе Трісці.

— Біжи, Ониську, до сотника й розкажи, що знаєш.

— Розвивайся! — командував Тріска. — Списи готов!

Козаки станули лавою, поздіймали списи з ремінців і насторчили перед себе...

— З Богом! Вперед!

Козаки рушили спочатку ходом, а відтак підбігцем...

Татарин, що прибіг у кіш, засвистав на тривогу. В коші заворушилось, як у муравлищі. Молодий Мустафа-аґа вже сидів на коні й порядкував.

Татари кинулись до коней, миттю посідлали їх і виступили перед кіш та уставились по-татарському звичаю півмісяцем. Вони хотіли лиш оборонятися, а не нападати. На те не було в них ні охоти, ні спроможноети.

Не знаючи, яка в козаків сила, Мустафа наказав запрягти вози, звивати шатра й готовитися в похід.

Коли Тріска наблизився, застав татар готових до бою. їх середина стояла не рушаючись, щоб так замкнути козакам дорогу назад.

Це зміркував Тріска відразу. Він підвів шаблю вгору і скомандував:

— Завертай!

Мустафа не хотів пустити їх. Козаків так мало, що можна їх на аркан половити... Йому здавалося, що це вся козацька сила, бо більше нікого й не було видко.

Тепер з усіх боків засвистали по татарській стороні боєві свиставки, й татари з пекельним криком “аллах! аллах!” кинулись наздогін за козаками. Татарські коні, витягнувши шиї, як гуси в лету, з створеними широко ніздрями, гнали так, що животами мало не доставали землі. На них сиділи поганці в сторчатих шапках та вивернених кожухах, похилившись уперед. У кожного блищала в руках шабля. Вони доганяли козаків. Віддаль між ними меншала.

Позаду ватаги їхав Тріска. Нараз Тріска завернув півкругом коня і став проти татар. Підчас погоні татари поміщалися трохи. Деякі коні висунулись наперед.

Тріска першому стрічному татаринові відрубав голову. Вона впала в траву, а кінь пігнав з татарином дальше. Він все ще держав шаблю вгору, поки не звалився з коня. Нога лишилася в стремені і кінь поволік його отак у степ.

Коло Тріски збиралася щораз більша купа татар. Він рубав на обидва боки.

З того одна частина татарської сили здержалася.

Козаки зміркували, що щось сталося. Один оглянувся й крикнув:

— Хлопці, ватажок між татарвою... Хто в Бога вірує, не даймо! Який десяток козаків завернули коней і пустилися виручати Тріску. Вони бачили, як Тріска ввихався, врубаючи поганців. Але й татари роз'їлися, як оси. Козакам стало зле. Татар було чи не триста, козаків сорок. Вони готовились вже на певну смерть, і кожен молився Богові в передсмертній годині. Татари згуртувались у подовгасту валку і вже досягали козаків.

В одного козака кінь спотикнувся і впав, його сердегу розтоптали татарські коні.

А поки те, Недоля заходився привітати татар. Він розділив свою сотню на дві частини к поставив їх лицем до дороги, куди мали втікати Тріска з своєю ватагою. Для більшого розгону лишили між собою віддаль шістсот ступенів.

Татари були такі певні перемоги, що й не дивились на боки. Вони гнали вперед, як хорти за серною.

Як наблизилися до того місця, Недоля дав умовлений знак.

Козацтво рушило з місця, і в найбільшім розгоні вдарили на татар з обох боків.

Залунало козацьке: “Слава Богу! ”

Татари не були в силі здержати розігнаних коней. Вони гнали одною збитою валкою. Розвитися по боках проти козаків вони й не гадали. Козаки насторчили свої списи і кололи ними завзято у збиту купу.

Козакам не стало часу витягати списів, бо з великого розгону списи прошибали татарські тіла; вони взялись до шаблюк. Настала страшна рубанина.

Козакам аж руки мліли, а татари поміщались так, що один одного рубав. Татари верещали, коні кричали і ставали дуба, а це все заглушав могутній крик з козацької груди: “Ріж, бий!”

Татари загадали перебитися іншим боком і вийти з тої тісної вулиці. Вони рвались наперед, та тут натрапили на нову перешкоду. Ватага Тріски, побачивши, в чому справа, завернула і вдарила спереду.

Козаки встигли стільки нарубати татарських трупів, що зробилася з них гребля.

Коні без їздців пігнали в степ.

Ті татари, що йшли ззаду, завернули коней і втікали. За ними пігнали козаки.

Між ними був і Непорадний. Він довго не знав, що йому робити, держачи на мотузі татарина, якого велів йому сотник пильнувати. Коли його товариші втікали від татар, він втікав між ними, поганяючи перед собою й татарського коня. Йому самому смішно стало, бо держав татарина, як теля на мотузку. Було й таке, що коли татарський кінь побіг швидше, то мало татарина не стягнув з коня. Тепер, коли діло пішло інакше, Непорадний не втерпів. Він передав татарина якомусь молодому козакові, велів його із сотникового наказу берегти, а сам кинувся у вир бою. Та нікуди було приступити до того місця, де козаки рубали татар. Непорадний об'їхав другим боком і тут знайшов роботу, яку він любив.

Татари один по одному відлучалися від гуртка й утікали до свого коша.

“Ось і на моїй вулиці празник!” — подумав Непорадний і відіпняв від сідла свій шовковий аркан.

Аркан форкнув у повітрі і вхопив татарина, за шию та звалив з коня.

Непорадний вийняв шаблю і взяв її в зуби. Руками звивав аркан, поки не доїхав до татарина та відрубав йому голову.

— А в мене піде воно швидше, — говорив біля нього дід Панас, прицілився і стрілив в найдальшого татарина.

— Коби так хто набивав вам рушницю! — каже Непорадний. — А я то швидше шнурок розмотаю.

Вороний пігнав вихром, а Непорадний складав аркан, поки не пустив його на голову татаринові.

Повторив так кілька разів. Багато козаків розпустили теж свої аркани, а деякі стріляли з рушниць.

Погром татарів повний.

Непорадний впіймав ще одного татарина. Кінь шарпнув, а татарин впав на землю.

Татарин успів розсилити петлю, щоб його не задушила. Над ним стояв уже Непорадний з піднятою шаблею.

— Не забивала мене козак... Татарин да гроші, много золота син девлет-ґірей, — лепетав татарин, заслонюючи себе руками.

Непорадний задержався. Це був татарський ватажок. На те вказувала його багата одежа.

— Вставай! — гукнув Непорадний.

Татарин підвівся, а козак зв'язав йому руки і повів між своїх.

Битва скінчилася. На побоевищу лежали трупи людей і коней. Козаки добивали ранених. Інші пігнались з арканами по степу ловити налякані коні без їздців...

Поміж козаками їздив на своєму коні Недоля, опершись рукою під боки і порядкував.

— Де Тріска? — питає.

— Він поляг перший, — відповіли козаки. — Він здержав на собі цілу татарську навалу.

— Треба його відшукати...

Та його вже знайшли. Лежав на дорозі, куди гналась татарва, та ледве дихав. Дід Панас уже порався біля нього. У Тріски була порубана голова та поламані ребра й ноги.

Сюди приїхав Недоля і зліз з коня. Тріска ще дихав. Він розплющив очі... Побачивши козаків, він сказав, тільки:

1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка