Збірник матеріалів з української літератури для учнів 7-го класу



Скачати 11.17 Mb.
Сторінка24/51
Дата конвертації19.02.2016
Розмір11.17 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   51

Свекор


Тими сірими великими очима, що суворо оглядали всякого з-під великого чола, тією поважною ходою Василько завжди викликав усмішку у дорослих. Коли б хто почув, як було гукне він улітку, одвертаючи од гречки корову, то, не бачивши його, подумав би, що то гримає старий бородатий Микита-чабан, а не малий Василько, якому тільки цеї весни пошили штани.

Дома Василько часом як почне «старувати», то всі тільки дивуються!

За обідом нехай тільки хто накришить хлібом на столі або розіллє борщ з ложки, — Василько так i гукне, чи то буде сій, чи чужий: «А нащо так накришувати та наляпувати!» Або забуде хто шапку в хаті зняти, він зразу видереться на лаву або на ослін, підбереться, скине шапку й пучкою на образи покаже, мовлячи суворо: «Он бач, що там таке!»

Не вподобається йому що-небудь — зараз на піч, укриється рядном i почне звідтіль вичитувати та всі непорядки в хазяйстві перебирати: i те в нас недобре, i те не так, як у людей, ведеться!

Батько, було, слухає, а потім i скаже:

— Десь ти, Василю, старшиною будеш колись, що такий сердитий!..

Отакий Василько. Недурно всі в сім’ї взивали його «свекром».

«Свекор», «свекор», а проте кожного ранку любив лазити під піч, де в його було сховане в куточку з деяких цяцьок ціле хазяйство. Часом, з ранку до самого обіду сидить там, цяцьками бавиться, щось до їх бубонить собі.

— Ти б, Васильку, взяв краще букваря та азбуки вчився, — каже йому одного разу мати, — тебе он женити пора, а ти раз у раз шмаруєшся попід піччю.

— Ну, так i женіть, коли пора! — озвався з-під печі Василько.

— Оттакої!.. — сміється, дивуючись, мати. — А до школи ходити вже й не хочеш?

— Що меш та школа — хліба дасть? — старує десь у куточку Василько, перекладаючи бляшки та стекольця.

Увечері до хати посходилась уся сім’я: батько, мати, два старших брати, сестра-дівка. Після вечері батько сів край столу, схилився на руку, глянув на матір, на діти та й промовляє:

— Хай його батько стеряється!.. Не хочу вже робити: ось i ноги подерев’яніли, спину ломить, руки болять, — старий роблюся вже!.. Треба, мабуть, женити котрого-небудь із хлопців та й хазяйство з рук передати. Нехай хазяйнують молоді, а нам вже із старою й одпочити можна!

Василько сидить на полу коло вікна, немов дивиться на місяць, як він срібні свої ріжки вистромив над вербами; а сам все ж ухо наставляє, щоб почути батькову мову.

— Тільки котрого б нам з трьох женити? – міркує батько даль — Миколі он на осінь у москалі треба йти. Петро не скінчив ще науки своєї... хіба Василь? Він же й до хазяйства більше має охоти, ніж до вчення.

Василько спідлоба поглянув на батька й знову дивиться у вікно, немовби не про його й piч...

То як ти скажеш, Василю? — вдався вже до його батько. — Тебе будем женити, чи, може, пождемо, поки Петро школу скінчить?

— Ги!.. — засміявся Василько, соромливо закриваючись рукавом. Батькова розмова йому до вподоби, проте він стережеться, чи не жартує батько.

— Ну, то чого ж там сміятися! — промовляє поважно батько. — Кажи: — коли женити — будемо женити, коли ні — підождемо.

Кажи, Васильку, — то, може, сьогодні де-небудь i засватаємо дівчину, — обізвалася й мати.

Василько оглянув усіх — ніхто не сміється.

«Чому б i справді мені не женитись? — подумав він собі. — Було б добре, коли б у його була жінка: обід варила б йому, сорочки прала, а він лежав би собі на печі та погукував би до неї «Стара, а принеси огню, я люльку запалю!..»

— Ну, то як же? — казала мати. — Хочеш одружитися?

Василько втер рукавом носа, почервонів трохи й промовив, закриваючи рот рукою:

Хо-чу!..


— Ну, от i гаразд! — каже батько. – Тепер тільки молоду треба йому вибрати. Чи, може, в тебе вже є на приміті яка?

А в Василька й справді є вже одна дівчина на думці. Давно вже сподобалась йому чорноброва Ганна — ще тоді, як вирятувала його з багнюки, як він був загруз колись, вертаючись з церкви; тоді Ганна вирятувала спершу його самого, потам його чоботи, що тільки халявки визирали з калюжі; втерла йому носа, заплакане обличчя та на додачу й поцілувала ще.

— Ганну хочу, — промовив Василько сміливіше.

— Ганну, то й Ганну, — згоджується батько, — тобі видніше. Та коли казати правду, то й дівка вона хороша: доброго роду, й на вроду гарна, й здорова... та, може, ще й приданого сот п’ять дадуть!.. Поможи тобі Боже, Василю!

Василько знає, що тут йому слід було б подякувати батькові, та чогось соромився й тільки чмихнув носом.

— Ну, то не будемо ж i гаятися, — каже далі батько, — будемо зараз одягатися та й по рушники підемо!.. Подай-но йому Петрову свитку! — гукнув до матері.

Мати стягла з жердки свитинку, червоного пояса — кличе Василька одягатись. Василько зліз з полу, взяв палець у рот, боком виходить на середину хати. Трохи немов соромно йому, ну та в новину це, — то й не дивно. Одягла його мати в свитину, поясом підперезала, в кишеню поклала батькову люльку, папушу тютюну за пояс застромила. Батько взяв зі столу хліб, дає йому під пахву. Взяв Василько той хліб, обома руками вчепився в його, насилу вдержить.

— Ну, сину, помолимося Богу й підемо, поки зовсім не спізніло, — каже до його батько. — Тільки треба тобі ще дещо сказати, попереду як іти. Чи будеш же ти за мене в громаду ходити, податки платити?

В громаду ходити — Василько залюбки ходив би, а от податки платити — то вже й не до душі йому...

— А де ж я грошей візьму? — спитав він.

— Як де грошей візьмеш? — дивується батько. — А ти ж будеш заробляти! Будеш орати, косити... Ти ж тоді хазяїном будеш у нас. Ми тебе всі будемо слухати.

— Е-е!.. — протяг Василько з непевністю.

— Будеш уже сам усе робити, — себе й жінку годувати й зодягати, сестру заміж оддаси, а мене з матір’ю до смерті доглядати мусиш. Будеш доглядати? — перепитав батько.

Василька в жар кинуло, a уші зашарілись. Він уже й не радий був, що розпочав таку справу!

— Я не хо... — промовив він i схлипнув. Очі зразу налились слізьми.

— Ну, а як же, сину? — ласкаво й тихо казав батько. — Хто ж нас з матір’ю стане годувати та доглядати? Поки ми здужали — робили, вас усіх годували, до розуму доводили, а як постарілися, то невже ж ти виженеш нас із хати, щоб ми з торбинками пішли попідвіконню?

Василькові зробилося i боязно чогось, i, Боже, як шкода тата з мамою...

Хліб випав у його з рук, i він на всю хату так i заголосив:

— Я ма-а-лий ще!..

Всі, що були в хаті, далі не могли вже втерпіти й весело зареготали.

Василько глянув кругом i зрозумів, що то все були жарти. Він з радощів аж сам засміявся. Потім засоромився, закрився руками та, скинувши Петрову свитку, вистрибом так i метну вся на піч.

Часто після того питали його:

— А що, Василю, швидко будеш женитися?

Василько було помовчить трохи, а потім поважно одмовить:

— Так-то й женитись!.. Там тобі така морока, ще нехай його й кат візьме!..

[1911]


Життя і творчість Степана Васильченко

Степан Васильович Васильченко (справжнє прізвище Панасенко) народився 8 січня 1879 року в містечку Ічні на Чернігівщині, в родині безземельного селянина-шевця. Нелегке було дитинство майбутнього письменника. Минало воно, як згадував він сам, серед чарівної, мальовничої природи, але в щоденних злиднях. Уже змалку зазнав хлопець багато кривди і знущань. Батько з синами взимку займалися ремеслом, обслуговуючи головним чином селян навколишніх сіл і хуторів. А влітку всією родиною йшли на заробітки до поміщицької економії.

Велика родина Панасенків, незважаючи на постійну матеріальну скруту, жила дружно. У сім'ї любили книжку, задушевні народні пісні й думи, щирий сміх. Часто в убогій хатині шевця звучали “Тарас Бульба” Гоголя, поезії Шевченка, лунала пісня про легендарного Кармелюка. Атмосфера повсякденної праці, шанування народних звичаїв, у якій зростав Степан, прищепила хлопцеві добрі естетичні смаки, визначила подальші шляхи в житті. Дитячі враження згодом стали для Васильченка невичерпним джерелом художньої творчості.

Батько поважав у людях освіту, заохочував до знань дітей. Зазнавши в житті чимало горя, намагався дати дітям освіту і на останні копійки вчив їх. “Ні землі, ні худоби, ні доброго ремества я вам не залишу після смерті, - говорив він, - учіться, діти, та шукайте других шляхів”.

Восьмирічним хлопчиком, боязким і соромливим, вступає Васильченко до місцевої п'ятирічної школи, вчиться сумлінно й наполегливо. Після місцевої п'ятирічної школи Степан Панасенко як її стипендіат упродовж двох років займається самоосвітою для підготовки в учительську семінарію. Саме в цей час він перечитав усе краще з всесвітньої літератури, грунтовно простудіював книжки з природознавства, всесвітньої історії. 1894 року юнак їде до Коростишівської семінарії.

Назавжди запам'ятався хлопцеві прощальний вечір, коли батьки випроводжали його до Коростишівської семінарії на Житомирщині, нагадували не забувати, “з якого коліна вийшов”. Жаль було хлопцеві розлучатися з старою, похиленою хатою, але окрилювала радісна думка: “Між моїм родом - батьками, дідами, самими далекими пращурами - я перший іду до культури, до світла”.

Казенно-схоластична система навчання в Коростишівській семінарії не могла задовольнити жадоби знань у допитливого юнака, і він багато надолужував самоосвітою Відтоді звичка досягати мети самотужки постійною наполегливою працею стала правилом на все життя. Мабуть, через велику вимогливість до себе Васильченко в ці роки ще не зважувався писати, хоч його класні твори, як він сам згадував, завжди були найкращими і до сліз зворушували вчителя словесності. Тут, у семінарії, вперше вималювався в його уяві образ сміливого, незалежного народного вчителя.

90-і роки на Україні відзначаються бурхливим розвитком промислового капіталізму. Разом з тим зростає і робітничий рух. Це був час активного формування духовного світу й Степана Васильченка.

1898 року Васильченко закінчує семінарію і одержує призначення в однокласну міністерську школу в селі Потоках. Весь запал свого серця, всю енергію віддає він педагогічній роботі: посилено працює над методикою викладання, відкриває для дорослих вечірні класи, організовує хоровий і драматичний гуртки. За чотири роки роботи в Потоках Васильченко глибоко пізнав гірке життя сільського вчителя. Школа - брудна й холодна, брак підручників, постійні утиски з боку панів, попів, урядників. А навколо - безпросвітні селянські злидні, і як наслідок крайнього зубожіння - переселення селян, шукання кращої долі на інших землях. Перший твір письменника - поему “Розбита бандура” - було присвячено долі селян-переселенців, “сільському безземеллю”. Надіслана до “Киевской старины”, поема так і не з'явилась друком. А її автора незабаром за розпорядженням “згори” звільняють з роботи.

І починаються нескінченні мандри сільського вчителя. Молодого вчителя звільняли з посади, переводили з місця на місце не тому, що не справлявся з своїми обов'язками, а через те, що говорив начальству правду у вічі, не схилявся перед сільськими властями, не мирився з несправедливостями.

Не було з ким поділитися своїми болями, і молодий учитель звіряв бентежні роздуми паперові. Зачинившись у маленькій кімнатці при школі, яка служила йому за помешкання, він довгими осінніми та зимовими вечорами просиджував над щоденником, писав кореспонденції до газет, потай від усіх віршував.

За переконанням Васильченка, “учитель повинен бути сильний, незалежний, - до цього мусить прагнути. Вирішив: так жити не можна - треба боротись. Та як? За зброю до такої боротьби я вирішив узяти слово”.

Багатий життєвий матеріал, природний талант і художнє чуття, виховане на кращих зразках української і російської літератури, підказували Васильченку, як треба писати.

Сам Васильченко, як відомо, неодноразово вказував на те велике значення, яке мали для його ідейно-художнього зростання твори видатного російського художника слова Чехова.

Зацькований інспекторами, сільськими “начальниками”, реакційними попами, зневірившись у можливості щось переінакшити в житті селянства шкільною працею чи скромною громадсько-культурною діяльністю, а також бажаючи підвищити освіту, Панасенко у 1904 р. вступає до Глухівського вчительського інституту, або, як його ще називали, “мужицького університету”. Це були часи наростання визвольних прагнень народу, і студент Панасенко організовує політичний страйк в інституті, виступає з петиціями демократизації навчання у вищій школі.

Життя в Глухові пожвавішало. Засновувались гуртки по вивченню політекономії В інституті читаються заборонені книжки, ведуться антидержавні розмови. Від гнітючих казармених стін, як писав згодом письменник, повіяло “весною, квітами”.

Схвильований подіями 1905 року, Васильченко вирішує залишити Глухівський інститут і повернутися на село, ближче до народу, сподіваючись на вільну працю в школі. За першими вибухами революції надійшла незабаром люта реакція.

При посиленні репресій його в 1906 р. арештовують і ув'язнюють у Бахмутській тюрмі, де за гратами й просидів півтора року. Бентежні роздуми тих днів згодом виллються на папір, засвідчивши пристрасне бажання автора взяти участь у будівництві нового життя, покласти “хоч один камінчик, хоч цеглинку на те нове велике будування”.

Тюремні враження на все життя залишили глибокий слід у пам'яті письменника, і пізніше на їх основі він створив низку новел з життя в'язнів - “Петруня”, “Пацанок”, “Спасенник” та ін.

Степан Васильченко, тісно пов'язаний з трудовим народом, сам виходець з його низів, з гіркотою і щирим співчуттям змалював уже в своїх ранніх .творах нестерпні умови життя селян, їх цілковиту безправність. Глибоко проникаючи у внутрішній світ своїх героїв, письменник-реаліст не тільки подає типові образи представників народу, а й простежує причини суспільного лиха. Водночас він показує незбориме прагнення простих, мужніх і красивих у своїх діяннях людей до волі, до кращого життя. Палкою любов'ю до свого народу, до рідного краю пройняті повісті та оповідання Васильченка.

У 1908 році Васильченко, хворого на тиф, випускають із в'язниці. Йому було категорично заборонено вчителювати, і він повертається у рідну Ічню до матері, заробляючи там на життя приватними уроками. З цього часу письменник починає серйозно і систематично займатися літературною працею. Одне за одним з'являються його оповідання “Роман”, “Мужицька арихметика”, “У панів”, “На чужину”, “З самого початку”, “Над Россю”, “Дощ” та ін

У 1910 році редакція ліберально-буржуазної газети “Рада”, на сторінках якої Васильченко виступив з деякими своїми оповіданнями, запрошує його на постійну роботу, і письменник переїжджає до Києва.

Васильченко з 1910 до 1914 рр., аж до закриття газети, завідує в її редакції відділом хроніки і, продовжуючи писати художні твори, публікує їх у “Раді”.

1914 року Степан Васильченко підгортував до друку другу збірку своїх творів під назвою “Оповідання” (перша, “Ескізи”, вийшла 1911 році), але світу вона так і не побачила.

Творчу працю письменника перервала світова війна. Майже всі три роки Васильченкові довелося вистраждати на фронті. Цікавим документом того часу е його “Окопний щоденник”, в якому відбито жахи кривавої бійні.

З сарказмом викриває він тут брехню офіційної преси про становище на фронтах 3 “Окопного щоденника” вимальовуються тяжкі воєнні будні російського солдата, голодного, обідраного, що перебуває під постійною загрозою смерті і не знає, за що змушений воювати, віддавати своє життя.

Правдиво відобразив Васильченко жахи імперіалістичної війни в оповіданнях “Чорні маки”, “Отруйна квітка”, “На золотому лоні”, “Під святий гомін”, “Русин”, що вийшли друком уже 1920 року. В центрі їх - проста людина в сірій солдатській шинелі або селянин-галичанин, якому війна принесла голод, нещастя, розруху.

Твори Васильченка воєнного циклу відрізняються від попередніх не лише тематикою, а й трактовкою образів, і навіть манерою зображення подій, героїв, пейзажу тощо. Жахи війни глибоко вразили письменника, в його новелах цього часу раз у раз з'являються ноти суму і навіть песимізму.

Повалення самодержавства, початок української національної революції прискорили повернення Васильченка з фронту. Він бере участь в українських військових з'їздах у Бєлгороді, Одесі, Києві. Відродження української преси сприяє публікуванню творів письменника, їх оцінці критикою. Живе він то в Києві, то в сестри у Фастові. Письменник відчував гостру потребу нових тем, ідей та образів. І він починає активно вивчати радянську дійсність.

Не випадковою була мандрівка письменника з хоровою капелою “Дніпросоюзу” (“Думка”) по Лівобережній Україні 1920 року. Концерти відбулися в Лубнах, Ромодані, Кибенцях, Миргороді, Полтаві, Харкові, Кобеляках, Кременчуці, Лохвиці, Ромні. У щоденнику “З піснею крізь вогонь і води” письменник зафіксував враження від цієї поїздки впродовж півтора місяця, підкреслюючи нестримний потяг простих людей до рідної культури, інтерес до народної пісні.

У 1920 р. Васильченко знову повертається до педагогічної праці. У 1921 році він - вихователь дитячого будинку в Києві, в 1922 року й по 1928-й - учитель 61-ї трудшколи ім. Івана Франка де керує драмгуртком, пише для нього дитячі п'єси (“Свекор”, “Минають дні”, “Кобзар” у селянській хаті”), інсценізує твори Тараса Шевченка (“Іван Гус”), Івана Франка (“До світла”). Організовує для учнів екскурсії до навколишніх сіл. Робота в школі поєднується з обов'язками уповноваженого комісії дитячої книги Наукового педагогічного товариства АН.

Важкі це були часи. Та Васильченко сповнений оптимізму: “Немає взимку дров, немає потрібного ремонту. Фізичний кабінет до краю убогий, майже порожня бібліотека, але школа бадьоро дивиться в своє майбутнє й вірить, що вона згодом стане в повному розумінні тією кузнею, де кується краща доля”. Оця нова школа цікавила його як письменника, звідси він черпав сюжети, конфлікти, характери. Вона стала об'єктом його художнього дослідження. Уважно й пильно стежив він за її розвитком.

Можливість навчатися, здобувати знання, освіту дала дітям трудящих Радянська влада. Письменник показує потяг дорослих і дітей до науки. На відміну від дожовтневих творів, де цей потяг зображувався як пристрасна, часто недосяжна мрія, у повісті “Олив'яний перстень” він поставлений на конкретну основу: саме освічених кадрів чекають оновлені міста й села, в цьому запорука суспільного прогресу.

В оповіданнях і повістях Васильченка, написаних у перші роки Радянської влади, відтворені тогочасні суспільні процеси, типові картини життя, народження нових форм моралі й етики. І в цьому їх велике художньо-пізнавальне значення.

Наприкінці двадцятих - на початку тридцятих років Васильченко з великим натхненням працює над твором про Тараса Шевченка. Це мало бути велике полотно в п'яти частинах під назвою “Широкий шлях”. Але встиг письменник закінчити лише одну частину (“В бур'янах”).

Безприкладний громадянський подвиг геніального поета, його полум'яна творчість наснажували Васильченка протягом усього свідомого життя. “Якось прохали мене написати маленький доклад на Шевченкові дні, тему радили взяти узеньку - Шевченків словник абощо. Звечора роблю собі свято - беру “Кобзаря”, розгортаю. Не написав я того докладу ні одного рядка, хоч просидів допізна. Не туди повів він мене, не на ті погнав думки, - погнав могучим вітром, противитись йому було трудно, і не хотів противитись. І це не перший раз бувало - візьмеш книжку, якусь справну навести, знайти потрібний вірш, почнеш читати - вхопить жива хвиля і понесе”.

“В бур'янах” - повість про безталанне дитинство Тараса. Тільки й радості було сироті, що читання, малювання й пісні. Легко скривдити наймита, та нелегко зламати його гордість, непокору. Автор обставляє факти біографії поета такими психологічними деталями, подробицями побуту, живими спостереженнями, стільки вкладає свого глибоко особистого, що повість виходить, за біографічні межі, набирає широкого ідейно-художнього звучання.

Степан Васильченко був не лише талановитим новелістом, автором повістей та інших прозаїчних творів. Викликають інтерес і його п'єси, що відіграли певну роль у становленні й формуванні української радянської драматургії, нового театру, який завжди приваблював письменника. Ще в дореволюційний період він пише ряд п'єс (“Чарівниця”, “На перші гулі”, “Недоросток” та ін.), які за своєю тематикою близькі до його прозових творів. Найбільшою сценічністю відзначається п'єса-жарт “На перші гулі”.

Уважно стежачи за сценічною долею своїх п'єс, автор допомагав театральним колективам цінними порадами. Так, загалом схвально відзиваючись про постановку в театрі М.К. Садовського 1913 року п'єси “На перші гулі”, драматург вказував на необхідність кращого відтворення ряду побутових сцен, зокрема сцени з вечірніми співами на селі.

Ніколи зв'язки Васильченка з театром не обмежувалися лише написанням п'єс. У дореволюційній періодичній пресі він виступає з рецензіями на спектаклі М. Старицького, І. Карпенка-Карого, М. Кропивницького та ін., висловлюючи свої критичні зауваження з приводу постановки, художнього оформлення тієї чи іншої п'єси, він зупиняється й на розгляді їх ідейного змісту. Особливо високої думки був він про “Суєту”, “Наталку Полтавку” та інші п'єси українського класичного репертуару. Захоплювався Васильченко талановитою грою П. Саксаганського, І Мар'яненка, М. Литвиненко (Вольгемут), голос якої, за його висловом, “чистий, як щире срібло... іскрами розсипався по найдальнішим куткам театру”.

З невтомною енергією боровся письменник за створення нового, реалістичного театрального мистецтва в пожовтневий період Він проводить велику організаційну роботу як член Українського товариства драматургів і композиторів, театральної ради, Московського товариства драматичних письменників і композиторів, бере активну участь у диспутах про шляхи розвитку нового українського театру.

За радянського часу створив письменник і кілька драматичних творів. Серед них інсценізації “До світла” (оповідання І. Франка), “Свекор” (власної новели), “Іван Гус” (поеми Т. Шевченка “Єретик”), п'єси “Кармелюк”, “Минають дні” та ін.

Образ народного месника Кармелюка привертав увагу Васильченка ще в дореволюційні часи. Йому, певно, були відомі літературні розробки образу улюбленого селянського ватажка. Про те, що цей образ постійно вабив письменника, свідчить той факт, що йому належать три завершені п'єси про Кармелюка. Одна на чотири дії (1918), друга на одну (1924) і третя на три (1927). Працював він над образом Кармелюка наполегливо, їздив на Поділля, вивчав матеріал. Збереглася копія мандата на ім'я С. Васильченка, що уповноважував його збирати “етнографічний і архівний матеріал про відомого народного революціонера початку XIX століття, так званого розбійника Кармелюка”.

У всіх трьох п'єсах образ Кармелюка витриманий в народно-легендарних традиціях, підкреслюється його розум, незвичайна сила, сміливість. Він завжди у своїх діях спирається на підтримку народних мас. Кармелюк люто ненавидить панів і палко любить кривджених і визискуваних трударів. Щиро зворушують сцени інтимного життя героя, його ставлення до дружини, сина. Такими ж привабливими рисами наділені й Кармелюкові побратими. І навпаки, представники ворожого табору - поміщики, лихварі - змальовані автором темними, непривабливими фарбами.

Працював С. Васильченко і на ниві кінодраматургії. Ним написані сценарії “Бондарівна”, “Ой не ходи, Грицю”, “Олив'яний перстень”, “Петруня”, “Недоросток” та ін. Створювалися вони для німого кіно. На жаль, жоден з цих кіносценаріїв не був екранізований. Заслуговують на увагу й переклади письменника на українську мову творів Гоголя, Лєскова, Серафимовича та ін.

Ще перебуваючи на фронтах імперіалістичної війни, Васильченко захворів на серце. 1927 року хвороба загострилася, а ще через рік він змушений був лишити роботу в школі. П'ятдесятиліття зустрів письменник уже зовсім хворим, не зміг навіть бути присутнім на своєму ювілеї, що відбувся 1 березня 1929 року.

Письменник шкодував, що не міг за станом здоров'я побути на святі: “Там я зустрівся б з моїм читачем лицем до лиця, - згадував він пізніше. - Виключна була аудиторія, виключно панували там інтимність і щирість у настрої, виключні, не стереотипні привітання, живі, гарячі. Більшість їх було писаних. Я читав їх після. Ціла злива. Одно другого тепліше, як читав - мов стояв під гарячим душем”.

В останні роки письменник усе частіше скаржився на хворобу. Виїжджав на лікування й до Кисловодська, але недуга не відступала. Помер Васильченко 11 серпня 1932 р. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Художня спадщина Степана Васильченка, талановитого письменника і обдарованого педагога, порівняно невелика, але завдяки глибокій правдивості, життєдайному оптимізму і художній довершеності вона завоювала щиру любов читачів.

Яку б тему не порушував письменник, всюди відчувається гуманістичний пафос: твори різних жанрів наснажені світлом любові до людини. На долю його героїв випадало всього - і доброго, і гіркого, але вони ніколи не втрачають високих якостей своєї душі, бережно несуть у душі все те найкраще, що виробив народ упродовж тисячоліть. Це ті духовні цінності, які витримують випробування часу.



Агатангел Кримський

(1871-1942)



Походив з татарського роду. Народився 15 січня 1871 року у м. Володимир-Волинський у родині вчителя історії та географії. У дитячі роки його батьки переїхали у Звенигородку під Києвом. У трирічному віці навчився читати, а через два роки батько віддав його у місцеве училище, де Агатангел провчився п’ять років (1876—1881). Після навчання у протогімназії в Острозі (1881—1884) та Другій київській гімназії (1884—1885) вступив за конкурсом у Колегію Павла Галагана (1885—1889). У ті роки опановує іноземні мови: польську, французьку, англійську, німецьку, грецьку, італійську, турецьку та латинську. У колегії заприязнився з Павлом Житецьким, Михайлом Драгомановим, які пробудили в ньому любов до української мови, літератури, історії, завдяки чому він, не маючи й краплини української крові, присвятив своє життя українській науці та культурі. 1889 року, по закінченні Колегії Павла Галагана, Кримський вступає до Лазаревського інституту східних мов у Москві, після закінчення якого у 1892 році його було залишено на кафедрі арабської філології для підготовки до професури. Основними дисциплінами вченого були арабська філологія, іслам та арабська література, перська і турецька мова та література. Протягом 1892—1896 років Кримський пройшов повний курс славістичних студій на історико-філологічному факультеті Московського університету під керівництвом мовознавця В.Міллера, славіста Р.Брандта, знавця індоєвропейських мов П.Фортунатова. 1896 року молодий вчений склав магістерські іспити з арабістики у Петербурзькому університеті та зі слов’янської філології у Московському університеті. Крім того, він слухав у Московському університеті лекції із всесвітньої історії у професора В.Гер’є. По закінченні Московського університету Кримський одержав від Лазаревського інституту дворічну стипендію для поїздки в Сирію та Ліван. Після повернення з поїздки 1898 року Кримський працює в Лазаревському інституті, викладає курси семітських мов, веде курс перекладу з російської мови на арабську і навпаки, вивчення Корану, читає лекції з історії арабської літератури. З 1901 року очолює кафедру арабської лінгвістики, стає професором арабської літератури та історії мусульманського Сходу. За час викладання в Лазаревському інституті східних мов написав і видав цілу бібліотеку академічних підручників з філології та історії Близького Сходу, про Коран, мусульманство, курси історії і літератури арабів, персів і турків. У 1918 році переїхав до Києва, де став секретарем заснованої гетьманом Павлом Скоропадським Української Академії наук. У Києві Кримський був творцем українського сходознавства. В Академії наук він також очолював історико-філологічний відділ, кабінет арабо-іранської філології, комісію словника живої мови, комісію історії української мови, діалектологічну та правописну комісії. З 1921 року він також був директором Інституту української наукової мови. У 1918—1921 роках працює професором всесвітньої історії у Київському університеті. Водночас він був редактором «Записок Історично-філологічного відділу Української Академії наук», головою Київського філіалу Всесоюзної асоціації сходознавства. У Києві Агатангел Кримський плідно працював лише у 1918—1928 роках. З 1929 року його почали переслідувати, позбавляти посад. 20 липня 1941 року Кримського заарештовують, вивозять до Казахстану. 25 січня 1942 року вчений помер у кустанайській в’язниці.

Агатангел Кримський був учений надзвичайного обдаровання і широти наукового діапазону. Про нього важко сказати, який був його головний фах: орієнталіст, знавець великої кількості східних мов (відомо тепер, що знав він їх понад тридцять), історик Сходу, він був водночас одним з найкращих знавців української мови та літератури, белетрист, автор популярного роману «Андрій Лаговський» та збірки екзотичних ліричних поезій «Пальмове гілля». Завдяки своїй феноменальній пам’яті Кримський був винятковим ерудитом і часто скаржився знайомим, що «не може нічого забути». Фізично немічний, хворобливий, майже незрячий, бо втратив зір через постійне читання, він, проте, мав палку й пристрасну вдачу. Кримський добре розумівся на мистецтві, знав сучасну європейську літературу, зокрема французьку, і дуже любив музику. Цікаво, що він перший помітив талант молодого тенора, співака хору в трупі Миколи Садовського, і пророкував йому велике майбутнє. Цим хористом був згодом всесвітньо відомий тенор Леонід Собінов. Кримський не мав щастя в особистому житті й був самітником, протягом життя ніжно, таємно й безнадійно кохаючи талановиту письменницю. На його шістдесятирічному ювілеї в приміщенні теперішньої президії Академії наук України Павло Тичина прочитав присвячений Кримському вірш, де згадувалася «вічно мрійна Леся Українка», що розкрило цю таємницю. Його особисте життя було заповнене клопотами про брата і сестру, а пізнє одруження не принесло щастя й родини. Напівсліпий, немічний самітний вчений потребував допомоги секретаря, читця або коректора. Таким помічником був для нього Микола Левченко, якого він усиновив і який з часом став дослідником, завідував академічною друкарнею. Коли 1929 року почалися арешти, які завершилися інспірованим НКВС процесом над Спілкою Визволення України, Левченка разом з багатьма іншими співробітниками Академії було репресовано. Перед цим він своїм свідченням врятував Кримського від арешту. Після заслання Левченка залишилася його вагітна дружина, і, щоб дати дитині ім’я, Кримський одружився з нею. Такий жертовний вчинок не приніс йому особистого щастя, хоч він палко любив свого названого сина. Впродовж 10 років Кримський фактично керував Академією. Поміж співробітниками ходив навіть жарт про «кримську» Академію, що мало підстави. Першим президентом Академії, заснованої 14 липня 1918 року гетьманом Павлом Скоропадським, був В.Вернадський, але на початку 1920 року він виїхав до Петрограда й очолив Радіоінститут. Обраний на його місце В.Липський, чудовий ботанік, не мав адміністраторського хисту, тому фактичним господарем великої установи був Агатангел Юхимович, неодмінний секретар Академії. Найтяжчим для Академії був 1919 рік, коли в лютому Київ зайняли більшовики, що принесли червоний терор і голод, розстріли та переслідування вчених. А 31 серпня того ж року в Київ увійшла Добровольча армія на чолі з генералами Бредовим та Драгомировим, які почали боротьбу з усіма виявами української культури, зняли вивіску з приміщення Академії й оголосили її філією Російської академії наук. У грудні 1919 року прийшли більшовики, потім на короткий час українські та польські війська, потім знову більшовики. Під час цього лихоліття Кримський виявляв велику гнучкість і дипломатичні здібності, не даючи Академії загинути на початку свого існування. Він випрошував у влади пайки та одяг для співробітників, домігся, щоб Академії виділили ділянку землі, де вчені розводили городи й заготовляли дрова, оскільки в приміщенні Академії на Володимирській, 54, колишньому пансіоні Левашової, не опалювалося й чорнило замерзало. Але там, у холодних кімнатах, збиралися напівголодні ентузіасти, які складали плани розбудови української науки. На зворотних сторінках календарів та старих театральних афішах, чорнилом — розчиненими у воді хімічними олівцями, вони писали свої твори. З часом завдяки старанням і наполегливості Кримського та його співробітників Академія обростала різними установами, до неї приєдналися вже існуючі заклади — Археографічна комісія, Історичне Товариство Нестора-літописця, Юридичне товариство, музей Ханенка. Установи та приватні особи передавали їй свої книгозбірні. Першою передала цінні книги вдова професора В.Антоновича, пізніше до Академії передали свої книгозбірні А.Кримський, В.Модзалевський, О.Левицький та ін. Поліпшувався й матеріальний стан установи, Академія одержала великі приміщення на розі Фундуклеївської та Володимирської, славетну колись лаврську друкарню, де друкувалися наукові записки, праці всіх наукових відділів, окремі монографії, зокрема й праці А.Кримського. Сам Агатангел Юхимович був відповідальним редактором переважної більшості видань і віддавав видавничій діяльності багато часу, нерідко на шкоду власній науковій роботі. Таким чином, Академія ставала осередком національного та громадського життя України до 1929 року, коли почалися репресії, пов’язані з процесом над СВУ. Того року Кримського не затвердили неодмінним секретарем, позбавили адміністративних функцій, через що він тяжко переживав. Заарештовано і вислано багатьох співробітників, зокрема академіків С.Єфремова, М.Слабченка, О.Леонтовича, а замість них прийшли партійці М.Скрипник, О.Шліхтер, М.Яворський. 1934 року було скасовано гуманітарний відділ, окремі комісії було ліквідовано, співробітників звільнено. З 1939 року, після приєднання західноукраїнських земель до Радян-ської України, коли у Львові почали створюватися наукові установи, Кримський їде до Львова, де виступає з науковими доповідями, спогадами, вірячи у краще майбутнє української науки. У січні 1941 року урочисто святкувався ювілей вченого, і він одержав орден Леніна. На початку червня 1941 року Кримський повернувся зі Львова, де відбувалася сесія Академії наук, і їде зі своїм прийомним сином Василем до Ялти, де його застало оголошення війни. Він поспішив з Криму до Звенигородки, щоб там перебути літо. Його дуже непокоїла доля численних рукописів, що залишилися у Києві. Наприкінці червня почалася поспішна евакуація цінностей та установ. На початку липня було евакуйовано Академію наук до Уфи. За кілька днів після того до Звенигородки приїхало авто з енкаведистами, й Кримському наказано було негайно збиратися. Постановою НКВС від 20 липня 1941 року він оголошується «ідеологом українських націоналістів, який протягом ряду років очолював націоналістичне підпілля». Після цього він, разом з іншими україн-ськими патріотами — Л.Старицькою-Черняхівською, О.Стешенко, І.Черкаським, О.Ярошевичем — опиняється у Казахстані, де помирає 25 січня 1942 року в лікарні кустанайської в’язниці, що славилася своїм жорстоким режимом та витонченими тортурами. Ім’я українського академіка Агатангела Кримського 1970 року було занесене у затверджений XVI сесією Генеральної Асамблеї ЮНЕСКО перелік видатних діячів світу.

** Незвичайна поява серед українців, незвична своєю енергією, пристрасною любов’ю до України і різносторонністю знання й таланту, се Агатангел Кримський. Філолог із фаху, орієнталіст із замилування, він виявив себе високоталановитим поетом, дуже оригінальним повістярем. /**І.Франко. 1910.**/

** Жоден із нових істориків Османської імперії не мав такої ерудиції, як Агатангел Кримський. /**О.Пріцак. 1996.**/

ВЕСНЯНА РОЗМОВА

Весна вже надворі! І гріє, і світить

Ласкавее сонце.

Весняне повітря потоками лине

У хатнє віконце.

Бігаймо з хатини! Яка ж то принадна

Лука молоденька!

З сусіднього гаю летять чарівницькі

Пісні соловейка.

Привітно несе течія-дзюркотонька

Прозорую воду.

Журчить-повідає чудовую казку

Про дівчину-вроду.

Вітрець подиха, розливає нам силу

Новітню по крові.

З фіалки й конвалії пахощі дишуть

І звуть до любові.

І сонце, й лука, й течія, й соловейко,

І вітер, і квіти —

Вмовляють і кличуть: «Кохати!.. Любити!..

Кохати!.. Любити!..»

Лю-би-ти... ко-ха-ти... О ні! Не для мене

Обійми жіночі!

Ні в зиму, ні в весну мене не приваблять

Жіночії очі.

Запашне повітря та вітер весняний

Зовуть до кохання?!

Це легіт для тебе, мені ж він доносить

Мужицькі стогнання.

Тобі про кохання торочить фіалка

И південнії квіти.

Мені ж вони шепчуть: мужик безталанний

Без хліба й просвіти.

Тобі дзюркотонька нагадує любку!

Немов на наругу,

В ній бачу я тільки мужицькії сльози

Та вічную тугу!

Нехай соловейко верзе про кохання,—

Дурненька пташина!

У мене коханка, у мене є любка,

То — рідна країна.

До неї горнуся, її поцілунком

Уп'юсь до сконання.

О друзі! Чи є що на світі солодше

Од цього кохання?
СВЯТЕ КОХАННЯ

Ідилія

Обновилась, яко орля,

Юность мого серця;

Розпустила душа крила;

Пісня ллється, ллється... (Куліш)
Так! тільки божество бува таке блаженне

З любові я святий!., святе моє кохання!

І де ж на світі є хтось інший, окрім мене,

Щоб мав такі, як я, шляхетні почування?

Хай скептики речуть: «Є тисячі! стидався б!

Твої чуття ні кращі, ані гірші....»

А я, мов гімназист, що вперше закохався,

Із пафосом пишу наївно-щирі вірші:

***

І весело і страшно...



І радощі, і сум...

Затемнюється розум

З усяких п'яних дум.

Що ж діється зо мною?

Я в пеклі чи в раю? —

Та ні! Я загадався

Про милую свою!

Невже ж таки направду

Мене кохаєш ти?

Невже ж на світі долю

Я зміг таки найти?

***


Літав соловейко в рожевий городчик,

Кохав-бо він рожу,

А поруч коханки він навіть не бачив

Тернину негожу.

Та знудилась квітка от пташчиних співів,—

їй щирості хтілось,

Відради, розваги... 1 от — до тернини

Вона прихилилась.

Щасливеє терня спершу аж боялося

Долі такої...

Чи треба розказувать повість кохання

Мойого та Зої?

***

Сидю я в самотині,



Та не з журбою:

Якщо мене ти любиш,

То ти зо мною.

1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка