Збірник матеріалів з української літератури для учнів 7-го класу



Скачати 11.17 Mb.
Сторінка25/51
Дата конвертації19.02.2016
Розмір11.17 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   51

Ні лащень, ні обіймів


Мені не треба:

Я ж знаю: ти кохаєш,—

І я — цар неба.

***


Жахавсь я любові,— гадав, що кохання

Нам працю спиняє.

Аж бачу я, любко, що й крихітки правди

У тому немає.

Тебе ж я кохаю, а чую, що в мене

Подужчали руки;

Ще більше душа моя лине до світла

Знаття і науки.

***

Дивись на тую зірку: Ото моя.



А поруч неї друга:

Ото твоя.

В тих зорях ми й по смерті

Зійдемся знов,

Ізнову нам засяє

Свята любов.

***

Мій краю! за тебе прийнять не лякаюсь



Найгіршого лиха,

Бо всякеє горе, недоля, скорбота

Тепер мені втіха.

Дурниця всі рани'й душевні, й тілесні,

З нудьгою чи з кров'ю:

Бо знаю я серце, що всі мої болі

Погоїть любов'ю.

***


Так пишуть школярі... А що ж робити:

Я знов дитина!

Рефлексіє, щезай! бо час — радіти:

Така година!

***

Гей, вінок,



Кучерявий од квіток!

З рожі квіт

Заховавсь під гіацинт.

Ой, не білая ж то рожа:

Біла жіночка, хороша.

Гіацинт, що так навис,—

Пасма темних кіс.

Море, грай!

Білий замок обмивай.

Хвиля йде,—

Білий замок аж гуде.

Ой, не синяя ж то хвиля,

А хвилястая мантиля;

Мармуровий замок звуть Білосніжна грудь.

***

СЕРЕНАДА

Лягає тінь вечірняя

На небо голубе...

Зійди ж, моя ти зіронько,

Я жду, я жду тебе!

Щебечуть між бананами

Співці солодких мрій...

Заждавсь я, сива горлинкої

Виходь, виходь мерщій!

Затишную альтаночку

В лавровому саду

Я вистелив трояндами

***

(З Гете)

Я покинув хату любки

І ступаю тихо вниз

Серед сутінку нічного

У густий, розлогий ліс.

З-поза гілля ллється місяць;

Вітерець не шелестить;

А з похилених берізок

Свіжий ладан капотить.

Скільки щастя й осолоди

Я з такої ночі п'ю!

Скільки тихої відради

В душу лащиться мою!

Ну, й чого б іще бажати!—

А зачув би любчин клич,—

Дав би тисячу тих нічок

За єдину з нею ніч.

***


(Іспанський романс)

З-поза срібного туману

Хвиля срібного фонтану

Плеще та бринить...

Сад дрімає... Тиша... Темно...

Чи не тінь отам таємно

Ледве шелестить?!

Бачу постать... Легкість стану...

Так! се ти, моя гітано!

Серцем чую я!

Довго ждав я, повний муки...

О! впади ж мені на руки,

Милая моя!..

***


Гарячий шепіт з-поміж листя,

Із полутьми.

Під виноградною лозою

Сиділи ми.

Лукаво шелестіли пальми;

П'янів весь сад.

І я не знав, чи ти солодша,

Чи виноград.



Кінець «Святому коханню». (Заслона спадає)

Пальмове гілля
Агатангела Кримського


Щастя, братику, хвилиночка одна:
Наче хмарка, понад нами промина.
Не впусти!
Життя не довго тішить нас.
Промине – тоді спобігти вже не час.
З Хафизових пісень (XIV ст.)

Своєрідним і незвичайним явищем в житті української нації кінця ХІХ – початку ХХ століття, а як на мене, то і сьогодення, можна сміливо назвати відомого сходознавця, філолога, поета, перекладача Агатангела Юхимовича Кримського. Один з найбільших поліглотів свого часу, вільно володіючи майже 60-ма мовами народів світу, а також знаючи всі діалектні особливості української мови, зробив значний внесок в українське і російське сходознавство та україністику. Визначний історик Сходу, автор численних книг з історії Персії, Туреччини та інших східних країн і народів. Етнограф і фольклорист, невтомний дослідник історії і культури арабів, персів, тюрків, автор 26-томного зібрання монографій з проблем сходознавства і десятків підручників, вчитель кількох поколінь вітчизняного студентства і, звичайно ж, унікальний творець «екзотичних» поезій «Пальмове гілля». Все це – Агатангел Кримський. Про унікальність А. Кримського як феномена у світовій культурі свідчило рішення ЮНЕСКО про відзначення його 100-літнього ювілею.

Народився Агатангел Юхимович Кримський 15 січня 1871 року в місті Володимир-Волинському в родині вчителя гімназії. Його батько походив з бахчисарайського татарського роду, який наприкінці ХVІІ століття переселився з Криму до Литви. Мати – з бідної родини литовських поляків.

Невдовзі після народження Агатангела сім’я переїздить до Звенигородки, що на Черкащині, яка назавжди стала батьківською оселею для майбутнього поета і вченого. Навчався він у Острозькій прогімназії, потім у другій гімназії у Києві, закінчив Київську колегію Павла Галагана (1885 – 1889 рр.). Починає писати вірші, статті, листується з Іваном Франком. Можливо, саме листування з Каменярем вплинуло на його подальший розвиток світогляду та науково-літературну діяльність.

Доволі рано А. Кримський зацікавлюється східними мовами, робить перші спроби перекладів східних поетів українською мовою. Певна річ, цю ініціативу всіляко підтримує і заохочує Іван Франко, при цьому не відкидаючи його спроб оригінальної творчості віршами і прозою: «Смію радити Вам: пишіть вірші, новели, перекладайте Гафіза, Сааді і кого хочете – сим Ви здобудете собі ім’я і пошану в літературі».

У 1892 році Агатангел Кримський закінчує Лазаревський інститут східних мов у Москві, після чого поглиблює свої знання на історико-філологічному факультеті Московського університету. Здобувши звання магістра в Лазаревському інституті, з 1896 по 1898 роки він перебуває у науковому відрядженні в Сірії та Лівані. Незважаючи на нелегке перебування в Бейруті, його враження від Сходу знаходять гідне місце на шпальтах газет і стають підґрунтям для подальших поезій. За ці два роки його внутрішній світ значно збагатився, і він будь-що вирішив стати сходознавцем.

У 1900 році А. Кримський стає професором арабської словесності й історії мусульманського Сходу в Лазаревському інституті. Викладає арабську і турецьку мови, популяризує українську літературу, заохочує до спільної праці вчених-українців та росіян, пише низку статей до «Енциклопедичного словника», захоплюється філологією тощо.

У вересні 1918 року Агатангел Юхимович переїжджає з Москви до Києва, де очолює кафедру східної історії в університеті, а також бере участь в організації української академії наук. В тому ж році президентом академії обирають Вернадського, а Кримського призначають неодмінним секретарем. Цю посаду він обіймає десять років. У Києві мовознавець розвиває титанічну науково-педагогічну та громадську діяльність: очолює історико-філологічне відділення УАН, стає директором Інституту української наукової мови, завідуючим кафедрою сходознавства Київського державного університету, входить до складу Київської міської ради робітничих та червоноармійських депутатів. Згодом Радянський уряд нагороджує його званням «Заслужений діяч науки».

Велика Вітчизняна війна застає Агатангела Кримського в Звенигородці на восьмому десятку літ хворим, нагадали про себе і давнішні хвороби, набуті в далеких світах, і, звичайно ж, неймовірна перевтома. Тоді ж, у липні 1941 року, під виглядом евакуації Академії наук у Саратов, хворого академіка привозять до Києва і заарештовують. Йому інкримінують антирадянську націоналістичну діяльність, нібито він керував антирадянським підпіллям. А щоб так зване підпілля виглядало масовим, сюди долучили ще заарештованих у Києві безневинних дочок класика української літератури Михайла Старицького – сімдесятитрирічну Людмилу Михайлівну Старицьку-Черняхівську, шістдесятисемирічну Оксану Михайлівну Стешенко та маловідомих в’язнів похилого віку. Більш детально про цей та інші подібні злочини скоєні Радянською владою проти української інтелігенції розповідає документальна книга-некролог «З порога смерті», де ілюстровано і задокументовано судово-слідчі справи із архівів КДБ, що побачила світ 1991 року.

Отже, у постанові на арешт старший оперуповноважений ІІ відділу ІІІ управління НКДБ УРСР сержант Держбезпеки Секарєв писав, що Кримський «був ідеологом українських націоналістів і впродовж ряду літ очолював антирадянське національне підпілля. За зізнанням засуджених учасників контрреволюційної націоналістичної організації СВУ (Спілки визволення України) Єфремова, Дурдуківського та іних, Кримський брав активну участь у цій організації. За наявними даними, Кримський останнім часом активізував свою антирадянську націоналістичну діяльність, спрямовану на утворення самостійної буржуазної української держави, на відрив України від Радянського Союзу. Ця підривна діяльність велася Кримським на фронті української культури і у вихованні в антирадянському націоналістичному дусі студентів Київського університету...». Певна річ, на допитах засуджені своєї вини не визнавали. Та, по суті, її і не було. Адже всі обвинувачення на адресу заарештованих були сфабриковані від самого початку. Подібні допити продовжувались і у Харкові, куди було відконвойовано так зване підпілля в зв’язку із форсуванням фашистами Дніпра.

Далі ув’язнених у промерзлих, запломбованих вагонах, без крихти їжі, під німецькими бомбами перевозять до Казахстану. Дорогою, десь за Волгою, на казахській землі, сконали Людмила та Оксана Старицькі, чиї задубілі тіла було викинуто конвоїрами на безіменному степовому полустанку. Ненадовго пережив їх і академік Агатангел Юхимович Кримський.

26 січня 1942 року було складено акт про те, що цього дня сержант безпеки Сєткін, начальник банної частини лікар Ібрагімова та черговий фельдшер Нефедов «оглянули труп ув’язненого Кустанайської загальної тюрми №7 НКВС Казахської РСР Кримського А. Ю., 72 роки, померлого 25 січня 1942 р. о 1 год. 30 хв. дня... Хворий ув’язнений поступив з етапу 30 жовтня 1941 р. із Харкова в дуже тяжкому стані виснаження і одряхління організму, зі змінами в серцево-судинній системі... Хворий не міг ходити і вставати без сторонньої допомоги...»

Тільки через п’ятнадцять років після смерті поета і вченого заступник начальника відділу по нагляду за слідством в органах Держбезпеки Прокуратури УРСР старший радник І. І. Яновський знайде, що «...20 липня 1941 р. НКДБ УРСР був заарештований і притягнутий до карної відповідальності за контрреволюційну діяльність Кримський... 14 вересня 1941 р. йому пред’явлено обвинувачення... але в чому конкретно – в постанові не вказано. На слідстві Кримський винним себе... не визнав.

Перебуваючи у в’язниці № 7 в Кустанаї, Кримський 25 січня 1942 р. помер, і 3 лютого 1942 р. справа про нього була припинена... В листопаді 1956 р. Інститут мовознавства АН УРСР звернувся до Прокуратури УРСР з клопотанням переглянути справу Кримського, у зв’язку з чим по справі КДБ при Раді Міністрів УРСР була проведена додаткова перевірка». Лише 8 травня 1957 року справу щодо Агатангела Кримського КДБ при Раді Міністрів УРСР було припинено за відсутністю складу злочину й письменника реабілітовано посмертно.

Своїм нащадкам, науковцям, історикам, літераторам Агатангел Юхимович Кримський залишив у спадок величезний творчий доробок, аби наступні покоління могли вчитися і пізнавати безмежний світ знань. Як уже було вище сказано, він створив капітальні праці з історії і літератури арабів, турків, персів та інших народів Близького й Середнього Сходу, історії мусульманства, історії семітських мов, навчальні посібники з орієнталістики. Він є автором понад 500 статей, що стосуються сходознавства в словниках Блокгауза і Єфрона та Товариства братів Гранат. Йому належать дослідження з української лексикології та лексикографії, діалектології, правопису, українського літературознавства, фольклористики й етнографії.

Агатангел Кримський є автором «Української граматики» (т. 1 – 2, 1907 – 1908), «Нарисів із історії української мови та хрестоматії з пам’ятників староукраїнщини ХІ – ХVІІ ст.» (1922, у співавторстві з О.О. Шахматовим), «Програми для збирання особливостей малоруських говорів» (1910).

Не менш яскравий слід Агатангела Юхимовича ми бачимо і в поезії. По суті, поетичний доробок всього життя А. Кримського поділений на три частини «екзотичних» поезій «Пальмового гілля». Перша частина є підсумком його десятирічних життєвих і поетичних пошуків (1898 – 1901), друга увібрала в себе плідний і творчий період роботи над книгами про Туреччину і Персію (1903 – 1908), третя складається переважно з перекладів (1917 – 1920). Оповідання письменника увійшли до збірок «Повістки і ескізи з українського життя» та «Бейрутські оповідання». Також у 1972 році повністю опублікований роман митця «Андрій Лаговський».

Саме таким, всебічно розвинутим і багатогранним, постає перед нами славетний сходознавець, філолог, перекладач, поет Агатангел Юхимович Кримський. Постають перед нами його наукові і творчі здобутки. І, звичайно ж, його невмируще «Пальмове гілля»...

Ярослав СИНГАЇВСЬКИЙ



Наталена Королева



(3 березня 1888 — 1 липня 1966)

 

ДИВОСВІТИ НАТАЛЕНИ КОРОЛЕВОЇ


Тільки в 1988р. ми дізналися про Наталену Королеву, творчість якої могла б стати окрасою будь-якої розвиненої європейської літератури. На 100-річчя з дня народження письменниці відгукнулися журнали “Жовтень”, “Українська мова і література в школі”, “Радянське літературознавство”, газети “Молода гвардія”, “Літературна Україна”. Спілка письменників України провела літературний вечір “Наталена Королева — український історичний белетрист”. Не читавши більшості книжок, не знаючи достеменно навіть життєвого шляху письменниці, нелегко було говорити предметно про її творчість. В Україні донині не видано жодного твору Н. Королевої, а випущені в 30-х роках у Львові її книжки стали справжньою бібліографічною рідкістю, їх лічені примірники в наукових бібліотеках закриті для широкого читача. В останній рік життя письменниці у Пряшеві побачили світ дві її повісті “Сон тіні. 1313” (1966). Проте вони майже не дійшли до України. Цьому спричинилися як відомі події в Чехо-Словаччині 1968 року, так і чомусь одіозна на той час постать упорядника книги д ра Ореста Зілинського. Кілька її примірників в особистих бібліотеках письменників і бібліофілів не могли створити загальної думки. Видання не було навіть прорецензоване, і самобутня творчість Н. Королевої після її смерті понад двадцять років залишалася забутою.

Останнім часом зріс інтерес до історичного минулого, заповнюються прогалини в історії української літератури і в літературний процес повертаються письменники, які з різних причин жили й працювали поза межами України. Ім'я Н. Королевої також викликає пильну зацікавленість. Н. Королева не належить до української еміграції. Не українка за походженням і освітою, вона прийшла в українську літературу, випробувавши свої сили в літературі французькій. Сталося так, що доля зв'язала її з українським письменником Василем Королівом-Старим, який уже в зрілому віці схилив талановиту письменницю до української літератури. Вона все життя була вдячна чоловікові за те, що вивів її “з інших далеких шляхів на шлях українського письменства”. Гірко переживала письменниця свою самотність після смерті В. Короліва-Старого, не могла змиритися із забуттям, що супроводжувало її у 40-і — на початку 60-х років.

Спадщина письменниці не вивчена, частина її творів ще не видана, але і те, що свого часу побачило світ і доступне нині для прочитання, свідчить, що Н. Королева — видатне явище в історії української літератури. Вона внесла в українську прозу нові теми з античного і європейського світу, успішно продовживши традиції Лесі Українки. В цьому найбільша її заслуга. Опрацьовуючи історичні та біблійні теми, письменниця свідомо обходила теми української історії, але намагалася бодай якимись невидимими гранями пов'язати світ стародавніх Скіфії, Русі і України з світом античності й середньовіччя. Вона обновила деякі прозові жанри в українській літературі: довела до класичної віртуозності жанр історичної повісті, розкувала жанр літературної легенди, вдало поєднавши язичницький, античний, скіфський і староруський світи з біблійним, християнським. В традиційний стиль і образну мову української прози влився свіжий струмінь європейського письма. Лексика, фразеологія, точність образу і вислову, навіть синтаксичні конструкції речень відрізняють її художній текст від суто українського.

Н. Королева знайшла в українській літературі свій індивідуальний художній світ, для якого характерний симбіоз східної і західної культур, язичництва і християнства, синтез романського, арабського, греко-римського, візантійського і слов'янського стилів. Як вчений-археолог, ерудит, людина новітньої європейської культури, пишучи твори на світові теми, Н. Королева зовсім не переслідувала пізнавальні і популяризаторські цілі. В центрі її уваги — людина, її духовний світ. Герої творів письменниці — люди непересічні, біблійні, античні і міфологічні постаті, лицарі, винахідники, яких об'єднує жадоба знань, пошук істини, утвердження високих ідеалів загального добра, братерства і любові. За зовнішньою оболонкою світових тем творів Н. Королевої ми повинні побачити саме це, основне, що є наслідком болісних шукань письменниці, виявом її високого благородства, чистоти і шляхетності.

Життя письменниці, може, комусь нагадає фантастично-пригодницьку арабську казку, але насправді воно було тяжким і тривожним, суголосним тим історичним і суспільним катаклізмам, свідком і учасником яких вона була.

Наталена Королева народилася 3 березня 1888р. в селі Сан-Педро де Карденья біля м. Бургос у Північній Іспанії. Повне її ім'я за старовинним іспанським звичаєм: Кармен-Альфонса-Фернанда-Естрелья-Наталена. Мати майбутньої письменниці Марія-Клара де Кастро Лачерда Медіна-селі померла при пологах. Вона походила із старовинного іспанського роду Лачерда. Батько Наталени — польський граф Адріан-Юрій Дунін-Борковський — займався археологією, жив переважно у Франції. Родовий маєток його матері Теофілі з литовського роду Домонтовичів знаходився у с. Великі Борки на Волині. Батько А.-Ю. Дуніна-Борковського Адам Дунін-Борковський загинув під час польського повстання 1863р., його майно було конфісковане царським урядом. Наталену одразу після народження взяла до себе бабуся Теофіля, у якої вона жила до п'яти років. Після смерті бабусі дівчинку забрав до Іспанії материн брат Еугеніо, старшина королівської гвардії, згодом католицький священик. Там нею опікувалась також тітка Інеса. Наталену віддали на виховання в монастир Нотр-Дам де Сіон у французьких Піренеях, де вона пробула майже дванадцать років. Пізніше Н. Королева з великим пієтетом згадувала монастир Нотр-Дам, де формувалась як особистість, вчилася добру, милосердю, самопожертві. Студіювала мови, філософію, історію, археологію, медицину, музику, співи. Часто вона бувала у своїх іспанських родичів. Вчилася їздити на конях, фехтувати, стріляти. Тим часом батько одружився вдруге з Людмилою Лось, що походила із знатного чеського роду і мала маєток в містечку Красне біля Львова. Оселилися в Києві, і мачуха забажала, щоб її падчерка продовжувала тут навчання. Восени 1904р. сімнадцятирічна Наталена приїздить до Києва. На цей час вона вже знала іспанську, французьку, латинську, італійську, арабську мови, з дитинства трохи пам'ятала українську й польську. В сім'ї розмовною була французька. Освоївши російську мову, дівчина вступила до київського Інституту шляхетних дівчат, який закінчила через два роки.

Програма не була особливо обтяжливою. Насамперед тут мали навчити “манір”, “доброї поведінки” та “мистецтва обертатися в товаристві собі рівних”. Все інше було другорядним. Пізніше, у повісті “Без коріння”, письменниця так охарактеризувала життя в цьому інституті: “Одноманітне інститутське життя таке ж далеке їй (героїні твору. — О. М.) і чуже, як і першого дня, коли вона опинилася поміж цими сливе дорослими дівчатами, які мали або так часто попадали в психіку дітей, що були примушені нудитись у хаті в дощовий день”. Наталена стала свідком справжньої війни між вихованками й вихователями, спостерігала, як “класні дами” ненавиділи й переслідували своїх учениць. Уже на схилі віку, у 1962р., в одному з листів письменниця згадувала про те, “як колись жилося в Києві, як за ті часи виховували дівчат, як поводились “маючі владу”, і доходила невтішного висновку: “На думку мою — були то кошмарні часи й звичаї, яких ані навмисне не вигадаєш!” Та не зважаючи ні на що, молода Н. Королева вийшла чистою й неозлобленою з цього закладу. Мачуха не сприйняла її, не хотіла та й не могла побачити в ній особистості, що має свої життєві принципи. Їй готували вторований шлях для дівчат її стану — вигідне одруження і спокійне існування. Батьки підшукали й нареченого — бравого гусара російської армії. Наталена й чути не хотіла про одруження і поїхала здобувати вищу освіту. Спочатку вчилася в Петербурзі, закінчила тут археологічний інститут, одержала ступінь доктора археології за праці з литовської старовини, потім зайнялася єгиптологією і водночас вчилася в Петербурзькій мистецькій академії, після закінчення якої одержала диплом “вільного художника”, мала свої художні виставки в Петербурзі й Варшаві. Контакти з батьком і мачухою не налагоджувались, бо вони наполягали на її одруженні з нелюбом. Тоді Наталена йде на нечуваний у шляхетському роду вчинок — вступає до французького Михайлівського театру в Петербурзі, а згодом укладає контракт з паризьким “Theatre Gymnase”, що гастролював тоді в столиці. Незважаючи на успіх на сцені, театральна кар'єра Наталени не вдалася через слабке здоров'я. Вона залишає театр, лікується на Закавказзі, а потім виїжджає в Західну Європу, де продовжує лікування, займається улюбленою справою — мистецтвом і археологією. Ці роки були чи не найкращими в її сповненому тривог житті. Вона побувала в Іспанії, Франції, Італії, країнах Близького Сходу, знову виступила в оперних театрах Парижа і Венеції (співала партію Кармен в опері Ж. Бізе), взяла участь в археологічних розкопках Помпей і в Єгипті, з 1909р. почала системачно виступати з художніми творами і науковими статтями у французьких літературних і наукових журналах.

Перша світова війна застає Н. Королеву в Києві: вона приїхала до хворого батька, який невдовзі й помер. Тут за нею було встановлено поліційний нагляд, на квартирі вчинено обшук. Не маючи змоги виїхати (кордони було закрито), вона (через товариство Червоного Хреста) стає сестрою милосердя в російській армії. Майже три роки пробула Наталена на війні, одержала солдатський хрест “За храбрость”, три поранення, тиф і кілька запалень легенів. Пізніше письменниця згадувала, що хрест “За храбрость” їй дали тільки за те, що під час ворожого обстрілу залишилася з пораненими вояками, виконавши свій звичайний обов'язок.

Особисте життя Н. Королевої під час війни склалося драматично. Вона одружилася з офіцером російської армії і громадянином Ірану, що служив у “дикій дивізії”, — Іскандером Гакгаманіш ібн Курушем, який невдовзі загинув під Варшавою. Відпровадивши домовину з тілом чоловіка до Ірану, Наталена повернулася до Києва. Зупинилась у мачухи. Війна наближалась до кінця. Разом з мачухою вона записується в групу чеських репатріантів і виїжджає до Львова. (В містечку Красне біля Львова жили родичі мачухи, і в цей голодний і холодний час грудня 1919р. вони й вирішили їх відвідати). Але тут мачуха захворіла й померла. Наталена ледве добралась до Праги, де почала працювати в системі народного шкільництва. У Празі вона зустрілася з Василем Королівом-Старим, якого знала ще з Києва як письменника, культурно-громадського діяча і видавця. Вони одружилися, придбали скромний будиночок на околиці містечка Мельнік біля Праги. Тут і прожили до кінця днів своїх. В. Королів-Старий займався літературною, педагогічною, мистецькою діяльністю. Помер 1941р., після чергового допиту в гестапо. Н. Королева все подальше життя присвятила літературній праці. Саме тут вона почала писати українською мовою.

Приїхавши з Києва до Праги, Н. Королева на замовлення міністерства освіти уклала невеличкий шкільний чесько-український словник, який вийшов під редакцією професора С. Смаль-Стоцького. Пізніше — великий (понад 30 арк.) французько-український словник (залишився недрукованим). Писати художні твори українською мовою почала з 1919р. за порадою В. Короліва-Старого. Перше оповідання українською мовою “Гріх (З пам'ятної книжки)” було надруковано у віденському українському тижневику “Воля” 15 січня 1921р. за підписом “Н. Ковалівська-Короліва”. З того часу понад двадцять років усі західноукраїнські, буковинські, закарпатські українські журнали, а також журнали, що виходили в Чехо-Словаччині, вміщували її твори. Вона принципово не відмовляла жодній редакції у друкуванні своїх творів, тому її ім'я зустрічаємо в досить строкатому списку української періодики.

У середині 30-х — на початку 40-х років виходять книжки Н. Королевої, що принесли їй широке визнання и популярність: збірка легенд “Во дні они” (1935), повісті “1313” (1935), “Без коріння” (1936), збірка оповідань “Інакший світ” (1936), повісті “Предок” (1937), “Сон тіні” (1938), “Легенди старокиївські” (1942 — 1943). Після війни у Чікаго випущено її повість “Quid est veritas?” (1961), завершену ще в 1939p. Останні роки життя письменниця жила самотня, всіма забута, заробляла на прожиття приватними уроками французької та іспанської мов. Її намагання встановити контакти з київськими видавництвами та Інститутом літератури імені Т. Г. Шевченка АН УРСР успіху не мали. Н. Королевій судилося ще побачити віддруковані аркуші своєї книги “Сон тіні. 1313”, яка вийшла 1966р. у Пряшеві. Померла письменниця 1 липня 1966р. в Мельніку.  

Олекса МИШАНИЧ

Українське слово. — Т. 1. — К., 1994.

1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка