Збірник матеріалів з української літератури для учнів 7-го класу



Скачати 11.17 Mb.
Сторінка32/51
Дата конвертації19.02.2016
Розмір11.17 Mb.
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   51

Михайло Стельмах


(1912 — 1983)

 

Михайло Панасович Стельмах народився 24 травня 1912р. у селі Дяківці Літинського району на Вінниччині в родині незаможного хлібороба.



Перші його віршові спроби припадають на тридцяті роки, коли він по закінченні Вінницького педагогічного інституту (1933) вчителює спочатку на рідному Поділлі, а потім у школі села Літки на Київщині. Паралельно з роботою вчителя Стельмах працює і як збирач народнопісенних скарбів; пізніше (після Великої Вітчизняної війни) він деякий час вдосконалював професійні навики фольклориста на посаді наукового співробітника в Інституті фольклору та етнографії АН УРСР.

Перша збірка поезій «Добрий ранок» виходить під редакцією А. Малишка 1941 року.

Перебуваючи у лавах Радянської Армії, М. Стельмах зустрів Велику Вітчизняну війну. У 1941р. отримав важке поранення в голову і спину. Після тривалого лікування — знову на фронті. Списаний медкомісією зі служби в артилерійській частині, працює спеціальним кореспондентом газети «За честь Батьківщини» (Перший Український фронт). Залікувавши друге важке поранення (липень 1944р.), він повертається до лав захисників Вітчизни і закінчує війну на німецькій землі.

Під час війни у Воронежі та Уфі вийшли під редакцією М. Рильського дві збірочки фронтових віршів Стельмаха «Провесінь» і «За ясні зорі» (1942), в 1943р. з'явилась надрукована в Уфі книжка оповідань «Березовий сік» під редакцією Ю. Яновського.

1943 роком датується початок роботи над вимріяним ще до війни великим прозовим твором. Праця над ним тривала вісім років; частини твору «На нашій землі» (1949) та «Великі перелоги» (1951) створили в цілокупності (після кількох «проміжних» редакцій окремих частин) об'ємний роман-хроніку під назвою «Велика рідня». Роман був удостоєний Державної премії Союзу РСР і започаткував серію епічних полотен:

1957р. — роман «Кров людська — не водиця», написаний до 40-річчя Великого Жовтня;

1959р. — роман «Хліб і сіль», який разом з обома попередніми епічними творами письменника був удостоєний Ленінської премії 1961р.;

1961р. — роман «Правда і кривда», несподіваний своєю публіцистичною «відкритістю»;

1969р. — роман «Дума про тебе».

Останній роман — «Чотири броди» (1979, Державна премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка 1980р.), як і «Велика рідня» і «Дума про тебе», об'єктом зображення має українське село 30-х років і часів Великої Вітчизняної війни. Цей роман, який справедливо вважають творчим заповітом видатного письменника, складно і довго йшов до читача. Це пояснюється тим, що в ньому автор порушив заборонені тоді теми — голоду 1933 року, сталінських репресій, атмосфери недовіри та донощицтва, що панували в ті роки, свавілля партійних керівників.

Поетична творчість М. Стельмаха зменшується: після виходу збірок «Шляхи світання» (1953) та «Жито сили набирається» (1954) письменник обмежується упорядкуванням двох книг вибраного — «Поезії» (1958) і «Мак цвіте» (1968) — та виданням кількох книжечок для дітей.

У 1957р. вийшла друком п'єса «Золота метелиця», яка поклала початок низці драматичних творів: «Кров людська — не водиця», 1958; «Правда і кривда», 1965; «Зачарований вітряк», 1966; «На Івана Купала (Дума про Морозенка)», 1966; «Кум королю», 1967; «Дума про любов», 1971.

М Стельмах — знаний далеко за межами нашої країни романіст, поет, драматург, повістяр («Над Черемошем», 1952; «Гуси-лебеді летять», 1964; «Щедрий вечір», 1967), вчений-фольклорист.

Був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці (1972), депутат Верховної Ради СРСР ряду скликань, академік АН УРСР.

Помер письменник 27 вересня 1983p.
ГУСИ-ЛЕБЕДI ЛЕТЯТЬ...

 

Моїм батькам - Ганнi Iванiвнi



й Панасу Дем'яновичу з любов'ю i зажурою

 

РОЗДIЛ ПЕРШИЙ



Прямо над нашою хатою пролiтають лебедi. Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар i струшують на землю бентежнi звуки далеких дзвонiв. Дiд говорить, що так спiвають лебединi крила. Я придивляюсь до їхнього маяння, прислухаюсь до їхнього спiву, i менi теж хочеться полетiти за лебедями, тому й пiдiймаю руки, наче крила. I радiсть, i смуток, i срiбний передзвiн огортають та й огортають мене своїм снуванням.

Я стаю нiби меншим, а навколо бiльшає, росте i мiниться увесь свiт: i загачене бiлими хмарами небо, i одноногi скрипучi журавлi, що нiкуди не полетять, i полатанi веселим зеленим мохом стрiхи, i блакитнава дiброва пiд селом, i чорнотiла, туманцем пiдволохачена земля, що пробилася з-пiд снiгу.

I цей увесь свiт трiпоче-мiниться в моїх очах i вiддаляє та й вiддаляє лебедiв. Але я не хочу, щоб вони одлiтали вiд нас. От коли б якимсь дивом послухали мене: зробили круг над селом i знову пролетiли над нашою хатою. Аби я був чародiєм, то хiба не повернув би їх? Сказав би таке таємниче слово! Я замислююсь над ним, а навколо мене починає кружляти видiння казки, її нерозгаданi дороги, дрiмучi пралiси i тi гуси-лебедята, що на своїх крилах виносять з бiди малого хлопця.

Казка вкладає в мої уста оте слово, до якого дослуховуються земля i вода, птиця в небi й саме небо...

А в цей час надi мною твориться диво: хтось невидимим смичком провiв по синьому пiднебессi, по бiлих хмарах, i вони забринiли, як скрипка. Я тягнусь догори i сам собi не вiрю: вiд зарiчки знову над нашою хатою пролiтають лебедi!

Чи вони послухались мого слова-обкружляли навколо села й повернулись до мене, чи це новий ключ?..

А віща скрипка i срiбний вiдгомiн бринять, єднаються над моїм дитинством, пiдiймають на крила мою душу i забирають її в нерозгадану далину. I хороше, i дивно, i радiсно стає менi, малому, в цiм свiтi...

"Так-так-так", - притирається до моєї ноги стара, з перебитим крилом качка. Вона чогось непокоїться, викручує рухливу шию i то одним, то другим оком придивляється до неба i трiпоче єдиним крилом. Їй щось дуже важливе хочеться сказати менi, та вона бiльше не знає слiв i знову повторює: "Так-так-так"^

За високою стрункою дзвiницею, що теж поривається вгору, десь у бiлому пiдхмар'ї зникають лебедi, але дзвiн їхнiх крил ще озивається в менi, а може, то вже озиваються розбудженi дзвони на дзвiницi?

- От i принесли нам лебедi на крилах життя, - говорить до неба i землi мiй дiд Дем'ян; у його руцi весело поблискує струг, яким вiн донедавна вистругував шпицi.

- Життя? - дивуюсь я.

- Еге ж: i весну, i життя. Тепер, внучку, геть-чисто все почне оживати: скресне крига на рiках та озерах, розмерзнеться сiк у деревах, прокинеться грiм у хмарах, а сонце своїми ключами вiдiмкне землю.

- Діду, а якi у сонця ключi? - ще бiльше дивуюсь я, бо й не догадувався досi, що воно, наче людина, може мати ключi.

- Золотi, внучку, золотi.

- I як воно вiдмикає ними землю?

- А ось так: якоїсь доброї години гляне сонце iз свого вiконечка вниз, побачить, що там i земля, i люди, i худiбка, i птиця помарнiли i скучили за весною, та й спитає мiсяця-брата, чи не пора землю вiдiмкнути? Мiсяць кивне головою, а сонце посмiхнеться i на промiннi спустить у лiси, у луки, в поля i на воду ключi, а вони вже знають своє дiло!

Я уважно слухаю дiда i раптом страхаюсь:

- Діду, а сонце не може їх загубити, як наша мама?

- Що, що, надзигльований? - мов сiро-блакитнавi, побризканi росою безсмертники, оживають старi очi. Дiд ошелешено пiдкидає вгору брови, потiм одгетькує мене вiльною рукою i починає смiятись. Вiн дуже гарно смiється, хапаючись руками за тин, ворота, рiжок хати чи дерево, а коли нема якоїсь пiдпiрки, тодi нею стає його присохлий живiт. В таку хвилину вся дiдова постать перехитується, карлючки вусiв одстовбурчуються, з рота вириваються клекiт i "ох, рятуйте мою душу", з одежi осипається дерев'яний пилок, а з очей так бризкають сльози, що хоч горня пiдставляй пiд них.

Тепер я заспокоююсь: значить, сонце не може загубити своїх ключiв, воно їх десь носить на шиї або ув'язує на руцi. Так i треба, щоб потiм не бiдкатись i не морочити комусь голови.

- Дiду, а куди лебедi полетiли?

- На тихi води, на яснi зорi, - пересмiявшись i споважнiвши, урочисто каже дiд, поглядом показує менi на хату i йде до вчорнiлої катраги майструвати колеса.

- "Так-так-так", - погоджується стара качка i ще раз одним оком поглядає вгору.

А я стою серед подвiр'я i по-своєму перебираю дiдовi слова. Передi мною, наче брама, розчиняється дiброва, до мене живовидячки наближаються далекi тихi води i прихиленi до них зорi. Це в таких краях, де я ще не бував. I покотилась туди моя стежина, мов клубочок.

I так менi хочеться пiти в лiсову далечiнь, побачити з якогось незнайомого берега отих, наче зi срiбла вилитих, лебедiв, подивитись на їхнi спiвучi крила, що в теплому iрiю захопили весну та й принесли нам. Але з ким я пiду i де менi взяти чобiт?

Тiльки тепер дивлюся на свої босi посинiлi ноги, важко зiтхаю i плентаюсь до хати, щоб не схопити маминого запотиличника. I що це за мода пiшла: не встигнеш босонiж вискочити з хати, як одразу сварять, а то й духопелять тебе i називають махометом, вариводою, лоботрясом. А в чому ж ти вискочиш, коли тепер не кожний дорослий розживеться на взуття? Скажи про це, - знову ж розумником назвуть тебе, затюкають, ще й згадають, що за мною давно плаче попруга з мiдною пряжкою, горiла б вона зi своїм плаканням ясним вогнем!

А як дурно-пусто перепало менi, коли тiльки зазимiло i перший льодок запах чорнобривцями! Тодi наш прицерковний пагорб i ковзанку бiля нього вкрила дiтвора - усi на санчатах або на дерев'яних ковзанах. Вони робляться так: береш по довжинi чобота брусочок березини, явора або кленини, вистругуєш з нього копаничку, робиш схiдчик для каблука, а низом рiвненько пропускаєш дрiт, чим товщий, тим краще. От i вся мудрацiя, зате скiльки втiхи вiд неї!

Дивився-дивився я з вiкна, як раюють iншi, та й, вибравши слушну хвилину, тихцем шатнувся у сiни, вихопив з-пiд жорен ночовки, заарканив їх мотузочком i босонiж пометлявся до дiтвори. Нiхто й не здивувався, що я притирився з такою снастю, бо на чому тiльки тут не каталися: однi на санчатах, другi на грамаках, третi на шматковi жерстi, четвертi умудрилися замiсть ковзанiв осiдлати притертi худоб'ячi кiстки, п'ятi - на пiдковах. А Iван дядька Миколи спукався на перевернутому догори ногами ослiнчику. Головне було - не на чому їхати, а щоб тiльки їхати, коли ж гепнешся - не кривитися, а реготати з усiма.

Яка то була втiха вибратись на самiсiньку макiвку пагорба, переможцем поглянути на заснiжене село, що бавилось димами, всiстись на свого самоката і - гайда, гайда, гайда на весь дух донизу!

Машинерiя твоя летить, аж гуде, вiтер у вухах пересвистує, збоку собаки гавкають, на дзвiницi дзвонять, перед тобою хати хитаються, пiдстрибують, уся земля йде обертасом, а ти, мов кум королю, розсiвся на своїх ногах, щоб не так мерзли, i переганяєш дiвчат або якогось страхополоха, з розгону врiзаєшся у чиїсь санчата i м'ячем вилiтаєш на снiг. А ззаду ще i ще хтось наїжджає на тебе, i вже росте отакенна купа, в якiй усе регоче, верещить, клубочиться, видирається наверх i жужмом котиться вниз.

З цiєї веселої i теплої копицi раптом хтось почав мене за ковнiр витягати на свiт божий. Вiн одразу потемнiв у моїх очах, коли я опинився перед поблiдлою од страху i гнiву матiр'ю. Ось тепер усi почали дивитись на мене, нiби я з мiсяця звалився. А хтось уже принiс матерi ночовки, що встигли чомусь надколотись. Мати пiдхопила їх пiд руку та й, не дуже церемонячись, потягла мене з грища на розправу. Хотiв я гайнути кудись навтiки, де перець не росте, та материна рука наче приросла до моїх обох ковнiрiв. Гай-гай, куди подiлася моя радiсть, коли я поперед ночовок i матерi поплентався додому.

Ну, а яке потiм було сум'яття, ви, напевне, догадуєтесь: спершу з мене вибивали дурування i примовляли, який я бузувiр, опришок, урвиголова, харциз, каламут i навiть химород. На таке противне слово я нiяк у душi не мiг погодитись. Але й перечити не став, знаючи, що за це можна вiдхопити зайвого духопелика. Далi менi маминою хусткою на два гудзи перев'язали шию, запакували на пiч, де парилось просо, i почали обпоювати малиновим чаєм, який зовсiм був би добрим, аби коло нього хоч лежала грудочка цукру.

На другий день уже було вiдомо, що чортяка мене не вхопить, бо я вночi нi разу не бухикнув. Тому дiд зауважив, що я одчайдух i весь удався в нього, а мати сказала, що - в оглашенного. Пiсля цього ми з дiдом перезирнулись, усмiхнулися, мати посварилась на мене бровами i кулаком, а бабуня вирiшила повести свого безклепкого внука до церкви. Там я мав i покаятись, i набратися розуму, якого усе чомусь не вистачало менi. Та я не дуже цим i журився, бо не раз чув, що такого добра бракувало не тiльки менi, але й дорослим. I в них теж чогось вискакували клепки, розсихались обручi, губились ключi вiд розуму, не варив баняк, у головi лiтали джмелi, замiсть мiзкiв росла капуста, не родило в черепку, не було лою пiд чуприною, розум якось втулявся аж у п'яти i на в'язах стирчала макiтра...

Отож ранком я вже мало не розкошував: мати на часинку позичила в сусiдiв чоботи i, шмаруючи їх березовим дьогтем, заходилася повчати, щоб я у церквi не лобурясничав, не шморгав носом, не крутивоя дзигою, не ловив гав, не перся наперед, не смiявся, не пирхав, не лiз на крилас та частiше хрестив лоба. Узнавши геть-чисто все, чого не можна робити в церквi, я подався на вулицю, то опереджаючи бабусю, то залишаючись позад неї, а їй хотiлося вести мене тiльки за руку. I чого всi жiнки забувають, що хлопець є хлопцем?

Перед тим як зайти в церкву, бабуся побожно перегнулася, зробив i я так, але, видать, не догодив i схопив саме те слово, якого ще не доказали вчора. В божому храмi страшенно пахло свiжовиробленими кожухами i розiгрiтим воском. I в бабинцi, i в притворах молилися люди, а мiж ними незграбився розчепiрений титар, якого боялася уся дiтвора. Зараз вiн робив двi роботи: збирав коновчаний збiр i гасив свiчi. Губи в нього товстi, капшучистi: дмухне, свiчка тiльки блим - i вже нема нi вогника, нi обличчя святого за ним.

Люди казали, що церковний староста з одних недогаркiв нажив казан грошви. Титар гнiвався на таку мову й говорив, що через церкву й "таке врем'я" скоро стане дрантогузом. Одначе титареве подвiр'я поки ще не закарлючувалось на дрантогузтво: було кому на ньому iржати, мукати, бекати i кувiкати. А "таке врем'я" позначилось тiльки на титаревих стiнах: вiн, неначе шпалерами, обклеїв їх скатертинами керенок вартiстю в сорок i двадцять карбованцiв -. сорокiвки ближче до божницi, двадцятки - до помийницi.

Бабуся перед якимсь втемнiлим образом поставила саморобну свiчечку й ревно почала молитися доти, поки не згадала, що менi доконче треба показати грiзний i страшний суд - господа нашого Iсуса Христа друге пришестя. Це пришестя було намальоване за бабинцем прямо на дерев'янiй стiнi. Через те що з вогкого дерева капало, страшний суд видавався ще страшнiшим: на ньому плакали i праведники, i грiшники.

I чого тiльки не було на тому судiї? Тут на веселцi, як на гойдалцi, владно сидiв Христос-вседержитель, пiд ним чиясь дебела рука важила на шалькових терезах правду i кривду, обабiч вседержителя на бiлих хмарах стояли пророки, богородиця i Iван Предтеча. Нижче, лiворуч, був рай, обнесений товстелезним кам'яним муром. Святий Детро вiв до райської брами виснажених праведникiв, а в самому раю уже стояли три бородатi праотцi i гурт веселих запорожцiв, усi вони були в широких червоних штанях i при зброї, на їхнiх головах пишалися довгi оселедцi.

А от праворуч починалося справжнє страхiття: тут юрмилися чорнi, наче вони всю зиму кiптюжились у коминi, чорти i вогнем дихала мерзопакосна пащека змiя. До неї, туманiючи вiд жаху, пiдходили грiшники: п'яниця з барилком горiлки, товстий салганистий пан, що наїв м'яса на чужому горi, мельник-злодюга з привiшеним на шиї жорном, суддя-хапуга з торбою нечестивих грошей, чернець, що заглядав не в святе письмо, а в грiховнi суєти, якась пiдмальована, гарно зодягнена, але гордовита панi, пiд нею було написано: "Пиха". За нею карлючились брехуни i донощики з язиками, схожими на копистки, та iнша дрiбна потерть, що не жила, а тiльки хитрувала i грiховодила на землi.

Хоча й страшнувато було дивитися на все це людинопадiння, але я таки придивлявся до нього. На моє щастя, тут нiкого не було з тих дурноп'ятих, якi босонiж спускалися б у ночовках, i це мене трохи заспокоїло...

- Михайле, ти ще не в хатi?! - гримнув з катраги дiд. - Гляди: перепаде нам обом за лебедiв! - i вiн для чогось поглянув угору, де сонце i блакитнi розводи змагалися з хмарами.

Я ще раз зiтхнув - це i для себе, i щоб дiд пожалiв мене, безчобiтного, - та й, думаючи своє, почав витирати ноги об прочовганий жорник, що лежить бiля нашого порога. Отут, ближче до призьби, темнiє глибка, в якiй лiтує качка. Вона вже й тепер, наслухавшись лебедiв, поглядає на свiй закоморок - теж почула тепло. Хоча наша качка й однокрила, та своєю смiливiстю i тямущiстю дивує всiх вуличан. Весною, коли повиводяться курчата, вона весь час клопочеться бiля чужого виводка. А побачить десь ворону, то так уже пересварюється з нею та накостричується одним крилом i шиєю, що чорнокрила дзьобаха зо зла каркне i полетить далi шукати здобич.

Вмiла качка якось i в людях розбиратись. Коли бiля нашої хвiртки з'являлася добра людина, ми чули догiдливе чи розважливе "так-так-так". Iшла славна людина до хати, то й качка, хильцем-хильцем, супроводила її, немовби статечна господиня. Та досить було з'явитися на вулицi лютобровому дерилюду Митрофаненку або хитрюзi й пустомолоту Юхриму Бабенку, як птиця нагогошувалась, починала вибивати ногами сердиту плетеницю i застуджено репетувати: "ках-ках-ках!"

- Зараза безкрила, - завжди ще бiля ворiт настручувався на неї Митрофаненко, i на перенiссi в нього вибивався жировий вузол. - Теж має щось проти тебе!

А Юхрим Бабенко облесно викруглював у посмiшцi коржастi щоки, розводив довгими руками i, поолививши голос, удавано дивувався :

- I де, i за якими океанами-морями ви таку преiнтересну птаху дiстали? А ногами як орудує! Поставте її на ступу, то й проса втовче.

- А тебе, шилохвостий, напевне, i в ступi не втовчеш, - косував на нього дiд.

- У всякого свiй нрав i характер, i розум iмiється, - не дуже й зобиджався Юхрим. - Ви ще почуєте про мене i в селi, i поза селом!

До роботи Юхрим був рiдким, наче юшка, зате круто мiг замiсити якусь сутягу чи паскудство i на ньому показати спритнiсть своєї невеликої голови, мiзки якої найбiльше були нацiленi на свiжу копiйку. Дух її колишнiй пiдписар i пiд льодом чув. Тiльки значно пiзнiше, розпiзнавши дрiбненьку, злукавлену i пiдступну душу Юхрима Бабенка, я зрозумiв дiдовi слова:

- Сто друзiв - це мало, один ворог - це багато!..

Знiтившись, я стаю на порiг, знову ж таки розмiрковуючи, як би так вв'юнитися в хату, щоб тебе й не дуже бачили. Добре було б, коли б саме тепер хтось заглянув до нас у гостi чи хоча б мама почала спiвати. Тодi в неї обличчя i очi жалiснiють та й жалiснiють, а ти в цю часину вискакуй на пiч i нишкни, поки не просохнуть ноги, або стружи щось кiскою - i не дуже подавай голос. Але в гостi до нас нiхто не квапиться i з хати не чути нiякого спiву. А ноги вже цвяшками пiдбиває холод, i хоч-не-хоч, а таки мусиш навинутися на очi матерi. Як вона зараз почне вичитувати, я приблизно догадуюсь. Тут головне нi в чому їй не перечити - нi словом, нi очима, а тiльки сумно похнюпити голову, повинитись трохи, а далi зненацька запитати про таке, що одразу б набакирило материнi думки на щось iнше. Що не кажiть, а iнодi це пособляє.

На вулицi чути чиїсь кроки. Я трохи оживаю, обертаюсь, i спочатку дивлюсь не на того, хто чалапає, а на те, чим вiн чалапає, бо коли в тебе немає чобiт, то ти починаєш оглядати людину з нiг.

Попiдтинню, де трохи сухiше, iде наш голова комбiду дядько Себастiян, i я одразу оживаю.

- Добрий ранок, парубче! - забачивши мене, привiтно здоровкається дядько Себастiян. На його високiй статурнiй постатi метляється кавалерiйська шинелина, з-пiд якої вiдстовбурчується пiстолет. - Ти чого, сякий, а не такий, на холодi вухналi куєш зубами?

- Ги-ги, - смiюся я.

- Вiн ще й регоче! - наче сердиться дядько Себастiян i грiзно хитає головою; його рудий чуб вогнистим начосом метнувся над бровами, i чоловiк починає запихати його в стареньку будьонiвку. - Чого босонiж стоїш?

- А то ви не знаєте чого? Купило притупило.

- Тодi сиди, халамиднику, в запiчку i не вирипуй хати! - гримає дядько Себастiян.

А я, тримаючись за клямку, виграю дверима i посмiхаюсь.

- Дивiться на нього: босе, а чогось радiє!

- Птиця також боса ходить, i не журиться, - смiючись, вiдповiдаю я.

То що пiсля цього дядьку Себастiяну робити? Вiн примружується i починає натрушувати смiх на ворота, i нам приємно дивитися один на одного, хоча один з нас взутий, а другому взуття тiльки сниться.

- Дядьку Себастiяне, у вас пiд шинелею стеєр?

- А ти звiдки знаєш? - дивується чоловiк.

- Сорока на крилi принесла.

- Краще б вона тобi чоботи принесла.

- Ви його в бандитiв забрали?

- В бандитiв.

- А вiн добре б'є?

- Нiчого.

- От аби менi хоч раз бабахнути, - аж мружусь вiд задоволення, уявляючи, як би я стрельнув iз стеєра.

- Найшов забавку! - хмурнiє обличчя дядька. - Краще було б, дитино, аби нi ми, нi ви не знали цих забавок.

Тут уже я дядьку Себастiяну й трохи не вiрю, хоч вiн правдивий i добрий чоловiк. Це ж як гарно, коли є зброя - i шабля, i карабiн, i спис, як у червоних козакiв: одне тобi рубає, дрхге стрiляє, третє, як на плакатi, по семеро всяких ворогiв так наскрiзь прохромлює, що вони тiльки ногами дригають i розгублюють чорнi капелюхи. Та хiба старшi всю правду кажуть малим? До цього нам не звикати.

Дядько Себастiян спирається на ворота, а я ближче пiдходжу до нього. Вiн косує довгастим оком, примiряється, через ворота хоче вхопити мене за руку. Я, гигикаючи, вiдскакую од нього, а потiм знову наближаюсь - i все починається заново. Така забава подобається нам обом, хоча я з опаскою iнколи поглядаю на вiкна. Побавившись i так i не впiймавши мене, дядько виймає з кишенi прим'ятого листа:

- Маєш вiд батька. Неси мерщiй матерi.

- Спасибi. То, може, зайдете до хати? - запрошую дядька i прикидаю в головi: як би це добре було - мати i старi заметушилися б по хатi, почали журитися i радiти, а я прикипiв би до дядька Себастiяна, слухав би листа i досхочу роздивлявся б стеєр. - Загляньте до нас, дядьку Себастiяне.

- Нема часу, дитино, - люди чекають, - руйнує всi мої надiї дядько.

- Жаль, жаль, - кажу статечно, беру листа i вже сторч головою так влiтаю в хату, щоб насамперед в очi впадали не ноги, а лист, - Мамо, вiд тата!

- Ой, - аж застогнала мати i прикрила повiками очi. Товстий починок випадає з її руки i розмотує по долiвцi пряжу. - Кажеш, вiд тата?

- Еге ж! - переможно вiдповiдаю, бо кому зараз потрiбнi мої ноги?

Мати прикладає руки до грудей, далi бере листа, безпорадно розглядає його з усiх бокiв, навiть нюхає:

- Махоркою пахне... Може, ти, сину, хоч щось второпаєш?

- Я ж, мамо, тiльки по-друкованому вмiю. - І в мене теж трохи жалiснiє голос.

- Чого б ото людям не зробити однакове письмо - i читане, i писане? - журиться мати над наукою, а далi наказує: - Бiжи, сину, до дядька Миколи, хай прийде прочитає.

- В чому ж це я, мамо, побiжу? - зиркаю на свої ноги i аж пiдростаю вiд надiї, але одразу ж немилосердно кривлюсь: - Тепер так усюди розгасло...

-- У моїх доскочиш - тiльки не гайся, - мати скидає свої старенькi чорнобривцi.

Я, наче саме щастя, хапаю чоботи, нашвидкуруч навстоячки намотую онучi i через хвилину стаю козаком-завзятцем, дарма що маминi чорнобривцi завеликi, дарма що в них пришви чорнi, а халяви жовтi.

- Ну, як, мамо? - питаюсь, пристукуючи каблуками. Та хiба матерi до мого раювання? Вона вже свариться на мене очима:

- Бiжи борше!

- Я в один лет домчусь, як на чортопхайцi!

Коли ти маєш чоботи, то ноги тебе несуть, мов пташинi крила.

Я вилiтаю з хати, щось переможно кричу дiдовi, ляпаю руками по задубiлих халявах, а вони озиваються музикою. Та дiда теж чогось не веселить моя радiсть, вiн заклопотано схиляється над колесом, а я перелiтаю через ворота, i вже мої чоботи з розгону розбризкують весняну вулицю.

1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка