Збірник матеріалів з української літератури для учнів 7-го класу



Скачати 11.17 Mb.
Сторінка34/51
Дата конвертації19.02.2016
Розмір11.17 Mb.
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   51

Отак вперше нечиста сила хотiла розлучити мене з друкованим словом. Та це було не найгiрше. Страшне почалось значно пiзнiше, коли нечиста сила розбирала та не прощала мої книги i в кожному рядку вишукувала ворожi прояви, рiзну апологетику, збочення, селянську обмеженiсть, селянськi дрiбновласницькi тенденцiї i ще якусь погань...

Дядьку Миколо, як iнодi бракувало вашої сокири, щоб вiдтинати хоча б хвости отiй нечистi, що залазила в слово, як плодожерка в яблуко... Та повернуся знову до злощасного каганчика.

Я кiлька днiв i сяк i так добирався до скринi, пiдшукував у залiзяччi рiзнi ключi, але з цього нiчого не вийшло. Та зневiра не дуже довго крутилася бiля мене. Через кiлька днiв менi спало на думку вихимерувати свого слiпака. Робив я його весело, швидко i просто: дiдовою ножiвкою вiдчикрижив денце французького патрона, знизу в шийку втягнув гнiт, все це пропустив через серцевину кукурудзяного качана i ним наглухо зачопив невелику бляшанку з бензином.

Не знаю, чи була задоволена мати своєю вигадкою, а моя менi аж смiялася. Мати помiтила, що зi мною щось коїться, недовiрливо поторгала ляду скринi, а я, щоб не пирхнути, вискочив з хати.

Та зробити каганчика було значно легше, нiж дiстати книгу. В пошуках її я обходив мало не все село, позбувся своїх мiзерних дитячих скарбiв, а iнколи й забирався на засторонок чи вишки, де неслися кури. Отак я й познайомився з мiновим господарством ще в двадцять першому роцi.

На ярмарку за тоненьку книжечку "Три торби реготу" я вiдда" безсовiсному крамаревi аж п'ять крашанок, знайдених на вишках в кубельцi отої зозулястої, що завжди норовить потаємно вивести курчат, бо дуже хотiлося посмiятись. Та недарма кажуть: дасть бог купця, а дiдько розгудця. Хтось про мiй торг переказав матерi, й дома за цi три торби реготу мав я аж сiм смуткiв... Отак i дiзнаєшся, що смiх i грiх живуть по сусiдству.

Найбiльше ж з цих торб реготу смiявся мiй далекий родич Гива. Вiн, довiдавшись про мою кумерцiю, аж затанцював у себе на току, і затанцювали всi його кучерi, яким завжди було тiсно пiд шапкою. Я добре знав, як дражнити Гиву: пiд баранячою шапкою - баранячi кучерi. Але на цей раз нiщо не могло розсердити розвеселiлого хлопця. Його видовженi, з веселою недовiрою, очi, що вже в чотирнадцять рокiв найбiльше трималися пiдлоб'я, аж сльозились од смiху.

-Оце кумерцiя, так кумерцiя: що куп, то й луп!-тримаючи в руцi шапку, витанцьовував Гива по клунi й нiяк не мiг взятися за цiпа. А за це малому молотнику он як могло перепасти.

Гивинi батьки дуже хотiли бути багатими, але так, щоб усiм людям здавалося, що вони бiднi, як мак начетверо. Клята гонитва за багатством навчила їх не берегти нi себе, нi дiтей своїх, нi худобу, нi слова, яке, де треба й не треба, хитрувало, криводушничало i прибiднювалось.

- Хiба ж це воли? - махав рукою на свою таки добрячу круторогу худобу дядько Володимир. - Це не тягло, а кiстки й хвороби, зашитi у шкуру, дурно тiльки харч переводить.

Люди раз у раз чули, що в дядька Володимира найменше родить кiп у полi, копиць у лузi, а картоплi в городi, спiвчували йому в очi i смiялися поза очi. Щоб до нього менше заглядали сусiди й непроханi гостi, обережний дядечко хитро приладнав на сiнешнiх дверях клямку: зачиняй за собою дверi, а клямка зовнi сама заходить на прибоєць, i хто не пiдiйде до порога, бачить, що нiкого нема дома. Коли до дядька Володимира хто звертався з позичкою, вiн спочатку ставав глухим, а далi або мовчав, або таке молов, що хоч святих винось iз хати. Навiть у 1921 роцi, коли в нас люди орудували мiльйонами, в дядька Володимира, як вiн казав, не було за душею i щербатої копiйки.

- Куди ж ви їх, Володимире, дiваєте: чи солите, чи квасите, чи свiжими поїдаєте - iнодi, пiд чаркою, допитувався дядько Микола.

Тодi дядько Володимир тетерiв, корячкуватився, задихався вiд обурення або довгий час видобував iз себе "е-е-е" i захищавсь од напасника пiднятою карлючкою вказiвного пальця.

Але дядько Микола знав, як можна обiрвати й це "е-е-е". Вiн безневинними очима дивився на дядька Володимира, похитував головою, а далi прихилявся до його. вуха:

- А по селi, чуєте, пiшов розголос, що ви грошi мiрками мiряєте. Вiд такого дядько Володимир одразу червонiв, наче квiтка, хапався за шапку i тiкав додому.

Найцiкавiше було послухати десь у бесiдi розмову дядька Володимира з дядьком Миколою. Дядько Володимир, випивши чарку, ще бiльше прибiднювався, а справжнiсiнький злидар дядько Микола ставав багатим, як цар. Вiн i схожий був на останнього нашого iмператора, тiльки мав бiльшi вуса i душу.

- Хiба в цьому роцi жито? - пiдпираючи рукою голову, так печалився дядько Володимир, що здавалося, сльоза от-от капне у миску з варениками. - Однi одвiйки та житець, а не жито.

- А в мене ж вродило як! Зерно хоч на оберемок, наче дрова, клади, - не моргнувши оком, говорив дядько Микола. - Давно в моїй клунi не було такого раю.

- Везе ж декому, - на широкий вид дядька Володимира виходила заздрiсть. - А тут аж в очах тьмiє: одна бiда йде з подвiр'я, а свiжа входить у ворота. Нiчого нема тобi нi вiд мiсяця, нi вiд сонця, нi вiд корови набiлу, нi вiд свинi ратицi. Навiть моя чорна льоха пiдвела: опоросилась i почавила приплiд.

- Невже увесь почавила? - щиросерде дивується дядько Микола, наче й не знає, що Володимирова льоха притовкла тiльки одне порося.

- Вважайте, що весь, до останньої шерстинки, - ще бiльше печалиться дядько Володимир i накриває очi повiками. - Та й скiльки тих поросят було? У мене й свинi норовлять перейти на коров'ячий приплiд.

В дядька ж Миколи брови хитрувато пiдстрибують угору i аж тремтять од прихованої радостi:

- А моя ж ряба, чуєте, наче кролиха, старається: як не чотирнадцять, то шiстнадцятеро приведе, i всi мов линки.

- Шiстнадцятеро!? - вражено вигукував дядько Володимир. - Та що ви, Миколо!? Та не може бути!

- Хiба вам далеко ходити - попитайте моїх вуличан. Вони теж усi завидують менi, як i ви. Та що вуличани - дiдич з Лiтина приходив, калиткою пiвдня трусив над моїм вухом - усю грошву вiддавав за льоху, а я її i за торбу червонцiв не продам.

- Гм, фортунить же вам, та ще як фортунить - саме щастя над вами торбою трусить.

- От цього я вже не бачив. А чого не бачив, казати не буду, - пускав дядько Микола шельмувату посмiшку на пiдборiддя.

- I куди ж ви дiваєте своїх поросят?-нетерпеливився дядько Володимир.

- I на торг вивозимо, i самi їмо, бо в мене всi якось позвикала до поросятини. Яким би я був господарем, аби вставав чи лягав без неї?

I всi, крiм дядька Володимира, починали смiятися, бо знали, що на снiдання i вечерю в дядька Миколи парувала сама картопля...

Володимировi ж дiти мали зовсiм iншу вдачу i, де можна, пiдсмiювались над хитруваннями своїх батькiв. Ось i зараз Гива припав до щiлини брами, а далi тихенько засмiявся:

- Пiшов мiй батечко з горохом на торг, оце повернеться тiльки ввечерi.

- А чого аж увечерi?

- Та вiн ранiше нiяк не складе цiни на той горох, правитиме за нього, як за чорний перець, - i малий молотник почав заганяти кучерi в шапку. - А тобi не кортить на торг?

- Перекортiло. Наторгувався, - похмуро кажу я, згадуючи свої злощаснi "Три торби реготу".

Гива пильно подивився на мене й розсудливо сказав:

- А твоєму, хлопче, лиху, коли крепко подумать, можна зарадити.

- Зарадиш, коли в кишенi й вiтер не хоче свистiти, - безнадiйно зiтхнув я. - Знову був поткнувся на вишки, знайшов нове гнiздо зозулястої, а пiд нею, хитрюгою, вже курчата прокльовувались.

- I ти не понiс їх крамаревi? - засмiявся Гива.

- Нi, побiг до хати. Ото була радiсть! Мати вже думала, що тхiр або собака з'їв зозулясту.

- А ти дуже хочеш мати книжки?

- I не питай, - посмутнiшав я.

- То ми розживемося на них, - заскакали бiсики в насмiшкуватих очах Гиви. - Ось я тобi на самий Великдень справжню кумерцiю зроблю.

- На великдень?

- Еге. Оцей рудий дiдько, що продав тобi "Три торби реготу", на великдень бере не тiльки цiлi крашанки, але й битки: вiн дуже ласий до яєць - накришує їх у миску, солить i їсть ложкою, наче кашу. Сам бачив!

- Ну i що з того? - нiяк не можу второпати, куди тягне Гива мотузочок.

- Що? От за великоднi битки й накупуєш собi книг.

- Де ж я цих биток наберу?

- Натовчемо на цвинтарi! - впевнено каже Гива. - Я тобi до великодйя зроблю вощанку, i ти нею роздобудеш цiлу торбу крашанок, що торбу - цiлiсiнький мiшок!

- Не треба менi мiшка.

- Ну, це вже сам дивись, скiльки тобi треба. Головне - я тобi зроблю справжню кумерцiю, а не те що куп, то й луп! - засмiявся i махнув цiпом Гива.

У великоднiй четвер ми в нашiй клунi потайки взялись за роботу. Гива обережно циганською голкою висвердлив у крашанцi дiрочку, застромив у неї стеблинку метлички та й висмоктав бiлок i жовток. Далi ми, вже в Гивинiй хатi, розiгрiли грудку воску i, щипаючи його, почали розкатувати тоненькi-тоненькi ниточки. Ми ними наповнили порожню крашанку i поставили її нiском донизу бiля вогню. Коли вiск розтопився, крашанку охолодили, покрасили i запишались: вощанка вийшла на славу! Начувайтесь тепер крамаренковi книги - не минете моїх рук!..

Ось i великдень зверху задзвонив у всi дзвони, а низом розстелив веснянки. У церквi вистоювала старiсть, бiля церкви стрiчалися молодiсть i любов, а пiд ними бавилося наше дитинство. Бiля могутнiх прицерковних ясенiв я зустрiвся з Гивою. Вiн кинув угору вiї i брови, покосував на мою вощанку й пошепки запитав:

- Торбу захопив?

- Для чого?

- А куди будеш класти битки?

- В кишеню.

- Ет, нема в тебе, як говорить Юхрим, сображенiя розуму. Скiльки їх у кишеню покладеш? Та й потовчуться вони там на кашу. Я хотiв тобi справжню кумерцiю зробити, а ти... - i вiн невдоволено обертається до своїх товаришiв.

Першим до мене пiдскочив Миколин Iван. Вiн мiцно затис у руцi крашанку, пофарбовану вiдваром вiльхової кори, i жваво запитав:

- Потовкаємось?

- Та нi, почекаю, - неохоче кажу, бо хiба ж можна зобидити свого сусiда? Як-не-як, а в мене ж вощанка.

- Кого ж ти чекатимеш? Може, вчорашнього дня? - смiється Iван. Вiн уже встиг набити повну кишеню биток. - Може, тремтиш над своєю? - показує одним оком на мою вощанку.

- Чого менi тремтiти?

- А може, вона тебе родила? - хихикаючи, допiкає оцупкуватий Iван, а навколо його веселої кирпочки вибиваються i зникають двi ямки.

Я починаю сурмонитись:

- Коли так, тримай свою!

- Тримаю i тремчу! - смiливо пiдставляє кулак зi своєю крашанкою.

Я злегка б'ю по Iвановiй крашанцi, але нi його, нi моя не пiддаються. Тодi я б'ю сильнiше, - i павучки трiщин розповзаються i по моїй, i по Iвановiй вощанцi. Ми спочатку з жалем дивимося на руїни своїх хитрувань, а далi починаємо смiятися - Iван веселiшає, а я сумнiшаю, бо вiдразу пропала надiя на книжки, що лежать собi помiж залiзяччям, синькою i манiйкою, не знаючи, як за ними крається чиясь душа. Навiть справжня Гивина кумерцiя не допомогла. Як не везе, то не везе!

Тому й довелося менi сьогоднi звернутися до колишнього пiдписаря Юхрима Бабенка, якого люди поза очi звали пройдошним, шалапутним, слизькооким i розпронесучим сином. Та це не заважало Юхримовi думати про себе, що вiн розумнiший за всiх у селi, i чекати свого часу. Вiн усе хотiв вирватись у будь-яке, аби тiльки начальство i, де мiг, спiдтишка кусав i оббрiхував отих керiвникiв у свитах i шинелях, що, ледве вмiючи розписатися, у революцiю розписувалися за нову владу своєю кров'ю. Єдине, що мав гарного Бабенко, - то це почерк. Дивно було, як артистично красивi лiтери вмiщували рiзну погань, що вимiзковувала Юхримова голова.

Зараз Юхрим, хизуючись пiдписарською вченiстю, пишається серед парубкiв, лускає насiння i пiдсмiюється над дiвчатами, що, спiваючи, "садять василя" - зiлля юностi. Це тiльки в пiснi таке може бути, що першим часом дiвчина садить квiтку кохання, другим часом поливає, а третiм - уже бере цвiт у свiй вiнок молодостi i з ним iде до судженого.

- Дядьку Юхриме, - з опаскою торкаю парубка за не простецьке, а з мудруватим вирiзом галiфе, в кишенях якого вмiстилося б по доброму поросятi. Тодi саме у нас пiшла - мода на галiфе - чим бiльше, тим краще.

- Ти язиком говори, а рукам свободи не давай: вони у тебе земляничним милом не пахнуть. - Юхрим застережливо пiднiмає палець правої руки, а лiвою поправляє своє зобиджене галiфе. - Чого тобi, нечестивцю? Може, по параграфу похристосуватися хочеш?

- Нi, - розгублено дивлюся на округленi щоки й пiдбiрчастi уста парубка.

- Так чого ж притирився? Яке соображенiе розуму мав? - сам з задоволенням прислухається до своєї мови.

- У вас книжки е?

--Прочотнi чи з розмишленiями?

- Ні, може, є без розмишленiй.

- Усе в мене є, але що тобi до того, иуцьверiнку? Сватами ж ми, розкидаю мiзками, не можемо бути.

- А чого? - смiливiшаю я. - Може, на чомусь i зiйдемось?

- Хiба що на ремiнцевi, - веселiшає парубок. - Соскучився, натурально, за ним?

- Не дуже. I якi у вас є книжки?

- Возможнi i навiть невозможнi, - щось згадує Юхрим i гигикає. - Але я знаю, що тобi найбiльше пiдiйдуть "Пригоди Тома Сойєра". I вони є в дядька Юхрима.

У мене аж у грудях тенькнуло, бо скiльки я чув про тi незвичайнi пригоди, аж ось i напав на їхнiй слiд. У моїх очах починає жалiснiти прохання, i я пiдробляю свої слова пiд Юхримовi:

- Дядьку, а ви менi, натурально, не можете дати "Пригоди Тома Сойєра"? Возможна чи невозможна така возможнiсть?

Але цим старанням я тiльки пошкодив собi: Юхрим одразу набурмилився, а голос його заскрипiв, мов хвiртка:

- Насмiшечки, заводiяко, починаєш сооружати над старшими? Де ти взявся такий дзигльований? Гляди, щоб зараз мулько не стало тобi!

- Якi насмiшечки? Що ви, дядьку! Хiба можна насмiхатися над старшими, та ще у великоднi свята?

Мова моя була, напевне, такою щиросердою, що Юхрим трохи заспокоївся,

- Є ж такi недоколиханi, що не мають анi поняття, анi елеганцiї, а тiльки й соображають насмiшечки собi, - на когось гнiваються очi й уста, окантованi грубими пружками.

- Еге ж, - погоджуюсь я. - То дасте менi "Пригоди Тома Сойєра"?

- А нащо вони тобi?

- Читати.

- Читати? - знизує вузькими плечима парубок, неначе я щось несусвiтне сказав, i вибирає з жменi .соняшникового насiння одну гарбузову. Вона наводить його на якусь думку, i вiн нахиляється до мене : - Добре, дам тобi, пуцьверiнку, почитати книгу, але принеси за це в подяку дядьку Юхриму чотири склянки гарбузового насiння. Мiряй точно, бо я перемiрятиму. У мене так, на шармака, не вискочиш.

Надiя моя розповзається по цвинтарi, але я хапаюсь за її клаптi:

- Дядьку Юхриме, то я вам це насiння, може, восени принесу, бо де його тепер дiстанеш?

- До осенi й книжка полежить, не бiйся, мишi її не струблять. Пам'ятай: дядько Юхрим, натурально, полюбляє смажене гарбузове насiння. - Вiн одвертається од мене, дженджуристе поправляє галіфе, картуз i починає скалити зуби до дiвчат.

А ти стiй на цвинтарi i ламай собi голову, де дiстати насiння Юхриму, бодай вiн однi гарбузи мав од дiвчат. Нi, таки невезучим народився я, та й годi. Недарма ж каже мати, що хто вродиться в маї, то все життя буде маятися. I на якусь часину померх мiй великдень, аж поки я не забрався з такими ж, як сам, збитошниками на дзвiницю. Отут ми вже порозкошували бiля дзвонiв, i вуха залишились цiлi: на великдень навiть дзвонар шанує нашi вуха й чуби...

Одразу ж пiсля свят я помiтив, що мати, перед тим як надiти блузку, пiдперiзується чимсь полотняним, схожим на довжелезну вузьку торбину.

- Мамо, що то ви носите? - здивувався я. - Це такий жiночий пояс?

- Дурненький, - посмiхнулася мати, одвернулась i швидко зав'язала свiй химерний пояс.

- Скажiть, мамо.

- Що ж тобi казати? Це отак я вигрiваю на собi гарбузове насiння.

- Гарбузове? - про всякий випадок недовiрливо поглянув на матiр, - чи не дiзналась вона про мою розмову з Юхримом, а тепер i пiдсмiюється надi мною? Бо в нас i дома, i в селi нiколи не переводилась насмiшка i перець на язицi.

- Тож сказала, що гарбузове.

- Воно захворiло чи як, що треба вигрiвати? - обережно випитую, щоб не попастись у сильце.

- Скажеш таке. Це для того виношую, щоб у ньому ранiше прокидалося життя i щоб гарбузи були бiльшими. Ти ж бачив, що в нас гарбузи, як пiдсвинки, лежать?

- Бачив.

- Тож-бо й воно: вигрiвання дуже пособляє.

Але мене не так зацiкавило вигрiвання, як саме насiння. От аби мати загубила пояс, то мав би Юхрим що трощити, а я читати. I закружляли мої думки навколо пояса, мов нетля бiля вогню. Я знав, що це крутиться ота сама безтолоч, яка не виходить "он звiдти", але вже не мiг нiчого зробити з собою.

I, може, довго б я мудрував бiля того пояса, аби раптом не пофортунило менi: сьогоднi мати почала дiставати з комори, з скринi, з сипанки, з-пiд сволока i навiть з-за божницi свої вузлики. В них лежало все те, що далi зiйде, зацвiте, закрасується й перев'ється по всьому городi: огiрки, квасоля бiла, ряба й фiалкова, безлуский горох, турецький бiб, чорне просо на розвод, кукурудза жовта й червона, капуста, буряки, мак, морква, петрушка, цибуля, часник, наут, соняшник, крученi паничi, нагiдки, чорнобривцi, гвоздика i ще всяка всячина.

Мати радiсно перебирала своє добро, хвалилася його силою i вже бачила себе в городi посеред лiта, коли ноги веселить роса, а очi й руки - рiзне зiлля. Я теж у думках забирався в горох або нахиляв до себе спiвучi макiвки, та це не заважало менi найбiльше придивлятися до вузликiв iз гарбузовим насiнням. Вони були чималi, i дещицю можна було з них надiбрати. Щоб не дуже старатися самому, я попросив трохи його у матерi, але вона, поскупившись, дала менi лише одну пучку:

- Бiльше не можна, Михайлику, бо це насiння!

В її устах i душi "насiння" було святим словом. I хоч не раз вона нарiкала на свою мужицьку долю з її вiчними супутниками - нестатками й злиднями, проте нiчого так не любила, як землю. Мати вiрила: земля усе знає, що говорить чи думає чоловiк, вона може гнiватись i бути доброю, i на самотi тихенько розмовляла з нею, довiряючи свої радощi, болi й просячи, щоб вона родила на долю всякого: i роботящого, i ледащого.

Коли на городi з'являвся перший пуп'янок огiрка чи зацвiтав повернутий до сонця соняшник, мати брала мене, малого, за руку i вела подивитися на це диво, i тодi в блакитнавих очах її назбирувалось стiльки радостi, наче вона була скарбничим усiєї землi. Вона перша в свiтi навчила мене любити роси, легенький ранковий туман, п'янкий любисток, м'яту, маковий цвiт, осiннiй гороб i калину, вона першою показала, як плаче од радостi дерево, коли надходить весна, i як у розквiтлому соняшнику ночує оп'янiлий джмiль. Вiд неї першої я почув про калиновий мiст, до якого й досi тягнуся думкою i серцем...

Забувши за мене, мати починає тихцем розмовляти з насiнням, одне вихваляючи, а друге жалiючи або навiть гудячи.

- Ой гороше, гороше, чого ти минулого лiта допустив до себе черву? - докоряє вона добiрним горошинам. - Гляди в цьому роцi не зроби такого. А ти, бобе, чому почорнiв, яка журба тебе поїдом їсть?..

З двору входить дiдусь, вiн дивиться, що робиться на столi, й посмiхаєтся:

- Почалось бабське чаклування.

- Тату, хiба можна таке казати? - аж нiби страхається мати. Їй i досi вдивовижу, що дiдусь не так тримається землi, як свого ремесла.

- Не можна, не можна, - одразу ж погоджується свекор. В цей час на вулицi гуркоче пiдвода i коло наших ворiт зупиняються вимиршавленi конi. Дiдусь придивляється до селянина, що злазить з воза, i добродушно глузує:

- I ми, коли подумати, люди не простi: до нас теж мiнiстри заїжджають!

- Якi мiнiстри? - одразу стрепенувся я, надiючись почути щось цiкаве.

Дiдусь тицяє пальцем у вiкно:

- Бачиш он дядька в постолах, що вiдчиняє ворота?

- Бачу.

- Це i є мiнiстр.



- Таке скажете! - смiюся я.

- Ти не смiйся - справжнiсiнького мiнiстра бачиш, - запевняє дiдусь.

- Кажiть! Хiба я не читав i не бачив у журналi "Нива", якими були мiнiстри?

- А про таких не читав, i в журналах їх не друкували. - Дiд виходить з хати, а за ним вибiгаю й я, бо ж не кожний день до нас приїжджають мiнiстри, якщо не вигадує дiдусь.

Незнайомий розумноокий селянин сердечно здоровкається з дiдом, питається про його здоров'я, а далi мова йде про погоду й озимину, про невiдомих менi людей, про розруху, голод на Пiвднi, полiтику, бандитiв i загряницю, яка все неситим оком поглядає на нас. Нi, з якого боку не придивись, не схожий дядько Стратон на мiнiстра. Нарештi вiн питає дiда, чи той не доведе йому до пуття дерев'яного плуга.

- Дерев'яного? - перепитав дiдусь.

- А де ж на залiзного розживешся? - нахмурився дядько Стратон. - Пiшло тепер усе залiзо на смерть людську, а на життя нiчого не залишилось.

- Це правда, - зiтхає дiдусь. - Де тiльки не лежать нашi дiти з залiзом у грудях...

- Трьох братiв мав i нi одного не дочекався з вiйни. Найстарший аж у Францiї загинув. Та журба журбою, а орати-сiяти треба.

Ми пiдходимо до воза, на якому лежить саморобний плуг. I корпус його, i градiль, i колiшня - усе зроблено з дерева. Я уперше бачив такого химерного плуга.

- Рiдке жито, - по-своєму говорить дiдусь. Усе, що не подобається йому, вiн зве рiдким чи безкорiнним. - Хiба у вашому селi нема доброго майстра?

- Такого, як ви, немає. Дай комусь, то вiн з дерева наробить трiсок, того й приїхав до вас.

-Доведеться пособити чоловiку, - трохи зневажливо махає рукою на плуга дiдусь. - Лемiш i чересло знайдуться в тебе?

- Лемеша не маю, а чересло, може, з австрiйського багнета зробити? Вiн з доброї сталi варився.

- Бодай нечистi їх на тому свiтi в смолi варили, - когось кляне дiдусь. А я знаю, що це стосується iмперiалiстiв i мiлiтаристiв, тiльки не знаю, яка мiж ними рiзниця.

Коли дiд пiшов у майстерню розшукувати щось на лемiш, я тихенько сказав дядьку Стратону:

- А дiдусь, як ви приїхали, хотiв посмiятися з мене... - і замовкаю.

- Як же вiн хотiв посмiятись? - здогадався запитати мене дядько Стратон.

- А ви не будете сердитись, коли скажу?

- Та, мабуть, не буду.

- Вiн казав, що ви були аж мiнiстром.

- Таки був аж мiнiстром, - посмiхнувся чоловiк i поглянув на свої постоли.

Я пильно дивлюсь на нього, але не схоже, щоб надi мною глузували.

- I де ж ви тодi були мiнiстром? В Санкт-Петербурзi?

- Та нi, трохи ближче, - мружиться дядько Стратон.

- Тодi у Києвi?

- Нi, ще ближче, - грають очi i всi дванадцять золотистих цяток, що весело розмiстились на чоловiчках.

- Тодi у Вiнницi? - зовсiм розчаровано дивлюсь на дядька Стратона.

- Iще ближче: у своєму селi!

- I що це за мода пiшла в дорослих - обманювати малих, - кажу я ображено й, махнувши рукою, повертаю до хати. Але на моє плече лягає цупка рука дядька Стратона.

- Почекай, неймовiрнику, нiхто й не думав тебе обманювати. Я сущу правду кажу тобi, хлопче. То по столицях жили панськi мiнiстри, а ми були мужицькими.

- I ви були з ними заодно?

- Нi, ми були проти них.

- А в що ж ви зодягались?

- В те, що мали: однi в кожухи, другi - в киреї, третi - в свитки, четвертi - в чумарки. Хто мав чоботи - носив чоботи, а хто й у постолах ходив.

"Скiльки свiта, стiльки й дива!" - сказала б на це моя мати.

- I за кого ви були? - питаюсь я далi.

- За свою селянсько-бiдняцьку республiку.

- Вона великою була? . ..

- Троє сiл i два хутiрцi. Та нiмцi, австрiяки й гетьманцi мали з нами клопiт: ми нiкого не пускали до себе, поки нас не розбили. А як розбили, то лiси стали нашою республiкою.

- А тепер ви, дядьку Стратоне, вже не мiнiстр?

- Нi, тепер я комбiдчик, - весело смiється дядько Стратон. Таки, видать, вiн анiтрохи не журиться, що позбувся свого мiнiстерського звання, не так, як дехто тепер.

З дядьком Стратоном ми прощаємося вже друзями, вiн запрошує мене приїхати з дiдом у їхнє село. Там i досi стоїть хата, де збирались усi мужицькi мiнiстри, а їхнiй прем'єр-мiнiстр тепер головує - аж у повiтовiй споживспiлцi.

1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка