Збірник матеріалів з української літератури для учнів 7-го класу



Скачати 11.17 Mb.
Сторінка37/51
Дата конвертації19.02.2016
Розмір11.17 Mb.
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   51

- Діду, а як це чорти б'ються навкулачки?

- Так само, вважай, як i люди. Тiльки нечисть вiд стусана летить далi i аж земля двигтить пiд нею, - навiть не посмiхаючись, пояснює дiд.

- Ой, мовчи, старий грiховоднику. Чого навчає дитину проти святої недiлi? - докiрливо говорить бабуся, яка нiколи чорта не назве своїм iм'ям, а тiльки - Гнатом-безп'ятком або тим, хто в греблi сидить.

- А що ж тут такого? Йому все треба знати.

- Дiду, а чим будемо ловити рибу?

- Саком. Я знаю одне мiсце в'юняче...

- А щупаки там будуть?

- I щупаки, i карасi, i лини будуть, - лагiдно говорить дiд, i хороше-хороше стає менi на душi вiд його слiв, а до очей наближається та Ведмежа долина з рiчечкою, куди я ще не заходив рибалити зi своїм продiрявленим решетом. Дiд говорить, що там колись водилось риби тьма-тьмуща. Косарi, бувало, захочуть юшки на обiд, то, не довго думаючи, й пускають у дiло сорочки: зав'яжуть рукава, ковнiр - та й у рiчку. Наловлять отак рибки - i таганують собi на березi. А в ятерi набивалось того карася мало не до горловини, та все такого, наче вiн iз золота вийшов. А тепер навiть iз снастю треба цiлий день талапатись, щоб наловити якоїсь дрiбноти.

Ми виходимо з дiдом на подвiр'я, оглядаємо невеликий сак, на якому завбачливо висить торба, оглядаємо довжелезний бовт, яким буде орудувати дiдусь. Коли б скорiше збiгла ця нiч!

- День завтра буде як золото, - дивиться на зорi дiдусь i йде зi мною до ворiт.

- Звiдки ви знаєте?

- Зорi вiщують, - i знову якась таємниця вчувається менi в дiдових словах.

Одразу ж за нашою вулицею стоять, як Дунай, молодi коноплi й соняшники, за ними темно виткнулась церковця, ще далi, бiля самого неба, диркає деркач, а в небi виблискує Вiз. Вiн зовсiм був би схожий на звичайний земний вiз, аби хтось начепив на нього колеса, хоча б змайстрованi дiдусем. Притихши бiля ворiт i придивляючись до семи зiрок, я несподiвано кажу про це дiдусевi, а вiн у подивi прикладає руку до сивих карлючок вусiв i, зiбравши на лобi ряснi зморшки, починає смiятися:

- Оце додумався! Нiхто не почепить отам колiс, бо в небi нема стельмахiв.

Тепер уже я дивуюся, бо знаю, що стельмахи є в кожному селi: i в Кусекiвцях, i в Лiтинцi, i в Зiнов'єнцях, i у Вербцi, i в Березцi, i в Майданах, i в Руднях, i в Гутах, i в отих Тесах, що стрiчають i випроводжають вас виводками дрiбноти, бо тут сiм'я не вважається сiм'єю, коли в нiй немає шестеро дiтей. А через те що тут у родинах водиться не тiльки по шестеро, а й по шiстнадцятеро дiтей, то в нас ще й досi Теси називають Китаєм.

- А чого, дiду, в небi немає стельмахiв?

- Бо там живуть однi святi.

- То й що? - пильно дивлюся, чи не пiдсмiюються з мене. - Хiба святi не їздять один до одного в гостi?

- Нi, не їздять - вони пiшки ходять.

- Пiшки? Це насправдi?

- Насправдi.

Менi шкода стає святих, якi не знають такої радостi, як їздити в гостi. Це ж колеса поскрипують, а конi пофоркують, а дорога петляє, петляє то полями, то луками, то дiбровами, а далi, десь понад ставом, i сiльце вигулькне. А в ньому далека рiдня чи свояцтво проживає, а в них i хлiб смачнiший, i вишнi не такi оскомистi, i люди уважнiшi до тебе, i очi їхнi так добре зорiють, i всi тебе рiднею величають i навiть пiдшукують молоду...

- Діду, а святi багато ходять?

- Багато.

- А в них ноги не болять?

- У святих нiчого не болить, їм добре живеться.

- А чого їм добре живеться?

- Бо вони мають у що взутися, у них є хлiб i до хлiба.

- А хто їм поле оре?

- Нiхто їм не оре, - вони мають хлiб не з поля.

- А-а-а, в них є крамниця з булками! - враз вшолопую я, пригадуючи лавку Митрофаненка, а дiд обома руками хапається за ворiтницю, присiдає i так починає реготати, що на вишнi-лутовцi прокидається пiвень i ранiше, нiж звичайно, кличе ранок.

На сiнешньому порозi з'являється бабуся. Вона ще не знає що й до чого, але теж починає - смiятися, бо ж чогось смiється її чоловiк.

Я нiколи не бачив дружнiших людей, як мої дiди. В селянствi, та ще в нестатках, усього доводилось менi надивитись i начутись. Але жодна крихiтка житейського бруду не виповзла з двору моїх дiдiв, недобре слово з їхнiх уст не торкнулося жодної людини.

З незвичайної делiкатностi дiдуся дивувались i потроху пiдсмiювалися нашi вуличани. Де ж це видано так жалувати в селянствi жiнку, як жалував вiн? Коли дiдусь пiзно повертався з роботи чи заробiткiв, то шкодував будити свою дружину, а сiдав на призьбi коло її вiкна i отут, припадаючи росою, засинав до ранку. За це не раз його сварила бабуня. Дiд обiцяв, що бiльше цього не буде, i знову робив по-своєму.

Народились мої дiд та баба ще крiпаками, побралися уже вiльними i стали жити на пiшаку *(* Пiший надiл пiсля 1861 року селянину, який не має тягла.). А коли селянський поземельний банк почав продавати землю князя Кочубея по сто двадцять п'ять карбованцiв готiвкою, а в розстрочку на сорок дев'ять рокiв - по триста карбованцiв за десятину, мiй дiд скрiпив купчу на три шнури* (* 1,1 десятини.) та й продав за них свою силу й роки. А що ж було робити, коли в хатi як не через рiк, то через два скрипiла колиска i народжене життя мало йти в свiт не старцем, а сiвачем.

I наоралися, i насiялися, i накосилися його усi бiлявi сини й онуки, аж поки не взялися їх косити вiйни i смерть. Косила вона, не жалуючи, i залишилось тепер з усього нашого великого роду тiльки двоє чоловiкiв...

Бабуся, пересмiявшись iз того, що я зморозив, заганяє нас до хати, а сама ще йде поглянути на свою втiху - садок. Кожне деревце тут посаджене її руками, й до кожного з них вона мала своє тихе слово. Було так цiкаво слухати, коли бабуся, наче з рiднею, розмовляє з деревами, тому я й ув'язуюсь за нею. Але бабуся не полюбляє, щоб хтось прислухався до її розмови з садком. Тому вона зараз тiльки пiдiйшла до кiлькох дерев, поторгала їх руками, щось прошепотiла й незабаром повела мене в хату.

Роздягнувшись, я падаю на тапчанчик i спочатку чую слова бабусi, зверненi до царицi преблагої, усердної заступницi скорбних, а далi, крiзь молитву, вловлюю скрип наших ворiт.

"А може, це тато приїхав?" - схоплююсь iз тапчанчика i припадаю до вiкна. Нi, то на воротах пiд зорями вмостилися парубок iз дiвчиною i нiчутiнку не журяться, що ворота скриплять i скриплять.

Я припадаю до подушки, i незабаром пiд слова молитви i воркування закоханих щось починає злегенька погойдувати нашу хату. То, певне, дрiмота пiдiйшла до неї i робить своє дiлечко... Ось вона трохи розгорнула темiнь, i надi мною зашелестiла росою пiсня-черешня, з вечiрнього куреня вийшла усмiхнена Люба, а побiля нори, прислухаючись до лiсу, насторожився борсук.

А далi в мiй сон залiтають лебедi, їх стiльки, скiльки може бути лише у снi. Вони пiдхоплюють мене на крила i летять своїм лебединим шляхом на широку долину, де вже з саком стоїть мiй дiдусь. Приклавши руку до очей, вiн придивляється до неба й смiється:

- Ага, припiзнився. А я вже сам трохи щук i в'юнiв наловив.

I справдi, на прибережнiм сухопуттi звиваються посiрiлi в'юни i, поблискуючи, вигинаються носатi щупаки...

Дiдусь збудив мене, коли в небi ледь-ледь почала вибiлюватися зоряна iмла. Я пiдiйшов до сака, одволожений росою, вiн вибивав з себе пахощi риби й водяного зiлля. I раптом у нашому садку почувся шелест. Я озирнувся. Мiж деревами, що кутались у туман, сполохано майнула жiноча постать i зникла за ворiтцями в городах.

"Невже це лiто зупинилось було бiля нашого саду та й пiшло собi до iнших людей? - завмер я на мiсцi. - Але чого воно було таким схожим на Мар'яну?.. Навiть хустку так розправило, як Мар'яна". Та яких тiльки див не зробить лiто? Про це найбiльше знає моя мама...

 

РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ



За хмарами-хмарами куталось сонце; воно зрiдка опускало пiд краї неба iмлавi просвiтки, i тодi земля трималась на них, мов колиска. Навколо тихо бринiв золотий пiвсон передосiннього степу. Здалеку, наче по блакитнiй водi, поволi пропливав приломлений до плуга орач, а за ним, бiля самого неба, вiтряки намотували на свої крила бабине лiто i час...

Я i досi завжди з хвилюванням входжу в передосiнню золотисту втому полiв, я i досi не можу спокiйно дивитися на останнi, сизi вiд негоди, вiтряки, на цi добрi душi українського степу, що вiками вписували в сторiнки хмар i неба нелегкий лiтопис хлiборобської долi.

Менi iнодi здається, що я теж схожий на вiтряка, який основою, хрестовиною тримається чорної, репаної землi, а крилами жадає неба...

З курної дороги, нарештi, видибцьовує, сповнена гiдностi, постать Петра. Пообiдавши, малий бурмотiй байдужувато б'є палюгою по цупких стеблах "Петрового батога", i вони закипають сполоханим синьоцвiттям. Зараз на темному обличчi пастушка тримаються лише пiвсонна добрiсть i ситiсть. Розiмлiлим оком вiн перелiчує корiв, що пасуться на стернях, зупиняє погляд на скопищi i задоволене, але з прихованою насмiшечкою хмикає:

- Ну, як, читальнику?

- Погано, обiднику!

- Ти ще гнiваєшся? - вдовиченко примирливо поклiпує вiями, на яких осiв пилок дороги.

- Та нi, перегнiвався.

- То чому ж погано? - пiдiймає одне плече вгору, далi його обличчя розповзається в широкiй посмiшцi, при цьому вiн показує все своє пiдсинене дрiбнозуб'я. - А-а-а, панська журба: нема чого читати? Вгадав?

- Вгадав, - необачно зiтхнув, бо знаю, що це викличе тiльки нову насмiшку.

- Читай не читай, грамотяко, все одно попом не станеш, - неквапливо виважує скотарчук насмиканi з чужих мудрувань слова, а далi задоволене б'є долонею по дерев'янiй цурцi, на якiй тримаються штаненята: - От погобiдав, так погобiдав, що й самому не думалось, не гадалось.

Я глузливо чмихаю:

- Чого тiльки не було на тому столi: i хлiба, i води, а цибулi якої, а хрiну, i навiть самої редьки!..

Петро зневажливо, як тiльки вiн умiє, рукою, очима i губами вiдкидає вищесказане i звертається наче не до мене, а до когось стороннього :

- Не дивуйтесь, бо що воно, бiдне, тямить у панському їдлi?

- Що, що? Ти аж до панського їдла допався?!

- Атож! - зверхньо напiвобертається до мене Петро i лiньки цiдить : - Чуєш, i борщ з товчениками, i качатину, i аж солодкi пундики їв.

- У снi?


- Та нi, у самого попа!

- Тороч та балакай! - Тепер я зневажливо махаю рукою, бо добре знаю скареднiсть нашої блiдавовидої попадi, в очах якої зеленкувато застоявся мед, а на язицi трималася жовч; присадкувата i широка, мов дзвiн, матушка цiлоденне товчеться на своєму попiвствi i все буботить що тепер настало не життя, а один розор - усi i всякi руїнники об'їдають та обносять її статки. Правда, коли на попiвському подвір'ї стоять червонi козаки, матушка до їхнього вiд'їзду стає тихою, нiби зiтхання, i навiть наймичку Мар'яну називає не богопротивим плевелом, а - серце моє...

- I ти нiяк не вiриш, що я в попа обiдав? - пастушок удавано байдуже лягає горiлиць на стерню, кладе в узголiв'я сплетенi руки i ловить очима бiлi хмари, що з своїх краєчкiв обтрушують та й обтрушують на поле нитки бабиного лiта.

- А хто й повiрить брехуненку? Ще, може, скажеш, що сама попадя аж на покуття посадила тебе?

- Дурний, та й годi! - задоволене пiдсмiюється Петро. - Матушки саме дома не було: вона аж у Лiтин поїхала храмувати. А наймичка Мар'яна чого тiльки, чуєш, не поставила на стiл i... - вдовиченко напівпiдводиться з землi, а голос його стихає, нiяковiє... - i чорнобривцем назвала мене, i казала, що я, кхи... вигарнiв.

- О!


- От тобi й о! - Петро збирає в оборку потрiсканi вуста, напевне, передумує, чи варто було говорити оте, що про нього сказала дiвчина, бо вже й ми перехопили од старших поведенцiю зверхньо ставитись до того, що говорять жiнки. - Думаєш, вихваляюсь перед тобою? Дуже потрiбно менi!

Нi, я не думаю, що вiн вихваляється. Слова Мар'яни вражають мене. Тепер я зовсiм iншими очима оглядаю пастушка, його старий залоєний картузик, ганчiр'ясту одежинку i чи не вперше бачу, що вiн справдi славний: i брови в нього чорнi, сосонкою, i очi красивi.

Як iнодi важливо буває, щоб хтось видiлив у людини щось гарне та й iншим, менш видющим, пiдказав. Я дивлюсь через поле вдалину, де лише купинами яворiв i тополь окреслюється село, i тепло згадую заповзяту попiвську наймичку Мар'яну, оту босоногу з двома рухливими косами вiхолу, що все робить навбiжки, пританцьовуючи i смiючись або спiваючи. Навiть коли матушка сварить її, наймичка насочується смiхом, продаючи бiлi пiдкiвки зубiв i аж три ямки: двi на щоках, а третю на пiдборiддi.

- Нема на тебе, шибайголово в спiдницi, нi грому, нi блискавки, нi трясцi, нi трiсця, нi лихої години, анi синього смутку.

- То й добре, що нема! Хай i повiк не буде - не зажурюсь! - дивиться кудись поверх матушки Мар'яна, пританцьовує на мiсцi i пiдсмiюється.

Попадя озирається довкола, зiтхає:

- Прости, господи, согрiшенiя нашi, вольная i невольная... Запам'ятай, маловiре, моє слово: будуть тебе невдовзi тягнути куцохвостi у саме пекло i тiльки одним свiжим мотуззям, бо старе не витримає.

- Гi! Поки вони собi натiпають конопель та насучать мотуззя, то я ще наживуся.

- От хай мене уб'є золотий хрест, - била себе роздутою рукою в пiдпаристi груди попадя, - коли не кинуть тебе хвостатi аж на саме днище геєни огненної.

- I там, кажуть, матушко, є люди!

- Свят, свят, свят. I що ти, богопротивна, мелеш i вже наперед шукаєш кумпанiю в пеклi? Зникни i щезни з моїх очей, вiдлюдку!

- Куди ж, матушко, щезнути: до худоби, сапання чи на леваду? - смиренно питає Мар'яна, а з кiнчикiв її вiй аж капотить молодече життєлюбство.

- Революцiонерка! - нарештi волала матушка, сама лякалася цього слова, одразу ж руками стримувала серце, а очi пiдводила до неба: - Прости, господи, согрiшенiя нашi, вольная i невольная, прости i остави...

А наймичка, метляючи спiдницею i косами, вже проворно бiгла до обори чи на город i скрiзь ронила на стежки i дорiжки безжурний смiх чи пiсню. В селi, хто знав Мар'яну, жалували її, зичили добра i гарного жениха, який мав би земельку i славно хлiборобив.

"Так от хто менi зможе пособити - знайти в попа якусь книгу, i чого ранiше не додумався до такого?" - веселiю я, вже не дослухаючись, як розкошував пастушок за панотцiвським столом.

- Ну, бiжи на обiд, бо перепадешся на смик, - нарештi каже Петро i виймає з кишенi свою єдину цяцьку - кресало з напильника i кремiнь аж з Карпатських гiр, де воював з австрiяками його дядько.

Стернями та картоплищами я скочуюсь до микитiвського ставочка, де були отакеннi коропи, аж поки їх не повиглушували бомбами. Тут срiбно жебонить синя-синя долинкова вода, я нахиляюсь до неї, п'ю її спiв i прислухаюсь до шелесту отави. Я дуже люблю, як спiває вода, - весною вона з ревiнням нуртує по всiй долинцi i, аж запiнившись од лютi, рве греблi, влiтку - ледь-ледь награє у сопiлку, а взимку тiльки iнодi спросоння писне, як в'юн, i знову спить.

А ви чули, де i як вона прокидається? От пiдiть напровеснi до яружанських трьох ставкiв, де Куценький Михайло проживав, i ви побачите сонячно розтрушений на снiгу лiщиновий цвiт, а пiд снiгом почуєте зненацька якийсь схлип i голос жайворонка, i знову схлип, i знову голос жайворонка. Ото вже й знайте - прокинулась вода i дмухає в торiшню розколену очеретину, а та, дурненька, ще не второпала, що настає весна, i чогось схлипує собi.

Обминувши в долинцi пiзнє волотисте просо, я вихоплююсь на шлях i одразу наздоганяю драбинчастий вiз горшковоза Терентiя. Зсутулившись, старий коливається на передку, а позад нього на помiсницi вмостились чорнi, як шпаки, дрiбнята з глиняними кониками в руках. Очi в коникiв великi, гриви пишнi, у вiнки позаплiтались, а хвости до самих копит дiстають; глянеш на таку худобину - зрадiєш i пожалкуєш, що не маєш її в себе. А дiд Терентiй щоразу над новою худобинкою мудрує, щоб звеселити нею i людей, i своїх онукiв, хоча сам уже й розлучився з радiстю: гетьманцi повiсили Терентiєвого сина. Тепер хоч i незахисно стало старому гончаревi на свiтi, проте вiн не розлучається зi своїми дрiбнятами, навiть їде з ними в далекi села ярмаркувати. Ну, а дiтям дорога завжди радiсна дивовижа.

На возi злегенька поторохкують червонобокi, в поливi миски, на днищах яких спочивають соняшники, квiти i сонце; перехоплюють вiтрець зеленкуватi i сизi, наче в них i досi не розтопилась наморозь, глечики; розкапустились макiтри i ринки, запишались горшки-двiйнята, що в них аж цiлий обiд понесуть добрим людям; дебелiють горловi горщики, в яких би вмiстився i я, i гончаревi скощавленi дрiбнята; цвiтуть бокастi куманцi, зачепленi кумедними п'яноокими голiвками баранцiв, мовляв, кумуватись, чоловiче, можна, та баранячої голови не напивай.

Окинувши оком усе це добро, я радiсно гукаю старому:

- Діду Терентiю, дайте коника!

- А батога не хочеш? - обертається до мене пропечений вогнем i сонцем гончар.

- А батога не хочу, - смiюсь я, посмiхається у пiваршиннi вусища гончар, i дружно пiдсмiюються гончаренята, смiх у них тоненький i сходиться водно, як двi ниточки. - Дасте, дiду?

- Пiдрости трохи.

- Еге, пiдрости! Це саме ви казали менi й торiк.

- Справдi казав торiк? - хитрує старий. - Певно, доведеться дати, коли пособиш крутити круг.

- Пособлю, ще й як!

- Тодi приходь завтра.

- А коника - сьогоднi?

- Теж завтра.

- I де ви будете стояти?

- На Королевщинi. Може, пiдвезти? - запрошує на вiз гудзукуватою рукою, в яку пов'їдалась глина.

- Та нi, боюсь, щоб вашi миски не потовкти.

- Хазяйська дитина.

- А ви думаєте!

Гончар знову посмiхається, а я, задоволений розмовою, попiд вiковими липами бiжу та й бiжу до села. М'яка тепла курява кущами виростає з-пiд нiг, а над головою ледь-ледь ворушиться вже прихоплене холодними свiтанками i ядерними росами листя. З шляху повертаю не до своєї хати, а на перетин вулиць, за якими в завулку дрiмає в бузку попiвський будинок. Назустрiч менi з дворища двома клубками кидаються гончаки, а найстарiший лемехуватий пес, нiби впаяний, незрушно стоїть на камiнних схiдцях i так вигавкуе, наче по командi вибиває у барабан.

З городу не бiжить - вихором вилiтає Мар'яна. Спiдниця з червоної баї кружляє навколо її легких босих нiг, у косах коливається патлатенька гвоздичка. Ось дiвчина махнула рукою, i на подвiр'ї спочатку стихає гарчання, а далi втихомирюється й барабан.

- Оу Михайлик до нас прийшов! - з такою радiстю говорить Мар'яна, нiби я її найближчий родич. I очi її, голубi, з сизим туманцем, лагiдно осявають мене, а руки поправляють мою сорочечку i картузик. Потiм вона зиркає на будинок i тихо питає: - Ти, може, Михайлику, їсти хочеш?

- Нi, не хочу, - я вiдчуваю, що червонiю, i вiдводжу погляд од Мар'яни.

- Не соромся, дурненький, - наближаються до мене чорнi вiночки вiй, а пiд ними лежить i глибока степова далина, i така добрiсть, яку повiк не забудеш.

- Я не соромлюсь, Мар'яно... Ти не подумай. Я вже обiдав, i так начасничився.. .

- Начасничився?-смiється дiвчина. - Ой горе моє: знайшов чим похвалитись. Тепер я веселiю:

- Таки є чим: у нас головки часнику прямо як у мене кулаки.

- Аби ще сало було до нього.

- I сало в нас е борщ затовкти.

- Чом не багачi, - жалiснiє Мар'янине обличчя. - Тебе мати до мене прислали?

- НI... Я сам прийшов.

- До кого?

- До тебе, Мар'яно.

-Справдi? - знову щирою радiстю береться дiвоче обличчя. - От молодчага! А я оце нещодавно подумала й зажурилась собi: хто мене згадав i перед святом провiдає? Рiдня ж моя далеко-далеко живе, -посмурнiла i зiтхнула дiвчина, i куточки вуст її стали журнi. I чого тiльки веi кажуть, що вона нiколи не печалиться?

- Мар'яно, я щось маю до тебе, - не знаю, як i почати про своє.

- То кажи!

- Ти це можеш знайти менi якусь книжку?

- Комусь на куриво чи собi читати?

- Собi.


- Ой, не можу тобi, Михайлику, запомогти: пiп усi книжки, як невiльникiв, замикає, - смутнiє дiвчина, i смутнiє в її косах червона патлатенька гвоздичка.

- Як невiльникiв? - повторюю я.

- Якби не замикав, то я крадькома iз самого вогню винесла б тобi... От горенько, та й годi! I чим тiльки пособити моєму Михайлику?.. Правда ж, ти мiй? - Уже веселiють очi, уста i всi три ямки Мар'яни.

Я нiяковiю, не знаю, що сказати, i перестуцаю з ноги на ногу.

- Та ти не журись, перечасуй без книжки, а я щось залукавлю на радiсть попу чи попадi.

Мар'яна, смiючись, хапає мене за руку, i ми вже навзаводи бiжимо до просторої попiвської кухнi. Тут чисто, як на Великдень.

В коцюбнику, перевертаючись, граються котята, на лавi попискує тiстом забучавлена дiжа, а з панського мисника так пахне солодкими стравами, що у мене одразу йде обертом голова, а всерединi прокидається голод. Мар'яна метнулась до мисника, вихопила з якоїсь блакитної, у лiлеях, посуди пундики, посиланi справжнiм цукром, i почала запихати в мою торбину.

- Потiм з'їсиш собi. Смачнi - сама пекла, сама й хвалю! I почекай мене одну хвилинку. Вона змовницьки приклала пальця до рота, припала вухом до дверей, що вели до покоїв, i одразу зникла в них. Незабаром повернулася, таємнича й радiсна, крутнулась на мiсцi, - цього тiльки й треба було котятам - вони одразу ж повисли на її спiдницi.

- Вас тiльки й бракувало менi! - Мар'яна обережно вигойднула причеп у запiчок i тодi стала передi мною. - Михайлику - вкрала!

- Що? - холону вiд радiсного здогаду.

- Ось! - дiвчина напiвобертається, дiстає з пазухи книгу в крамних палiтурках, урочисто подає менi, а очима пантрує на дверi. - Хай попошукають тепер її!

- Спасибi, Мар'янко, велике спасибi, - беру книгу, не знаючи, як i де її заховати.

- Нема за що. Вчися, Михайлику, вчись, дорогенький, може, хоч ти не будеш таким темним, як ми. А вивчишся, не понехтуй нами, - зiтхає наймичка, махає рукою перед очима, наче вiдганяє од них печаль, i переводить погляд на книгу. - І за скiльки ти можеш її вчитати?

- Та за два днi й прочитаю.

- За два днi? - дивується Мар'яна. - А я, певне, за все життя не вчитала б. I що там тiльки пишуть мудрi голови? Прочитай менi, Михайлику, хоч тронiчки, - Вона, прислухаючись, бере сiнешнi й покойовi дверi на клямки, а я розглядаю книгу, i менi мерхне в очах.

- Що таке, Михайлику? - перелякалась Мар'яна. - Ой, це, може, з неподобством? - Дiвчина, щось згадавши, шарiє i вишарпує книгу з моїх рук.

- Ти чого, Мар'яно? - потискую в подивi плечима.

- А чого ж ти таким став, коли заглянув у неї? - обережно погортала кiлька сторiнок.

- Бо вона не по-нашому написана, - беру книгу i дивлюсь на чуже, незрозумiле письмо.

- Не по-нашому? Оце удружила тобi! - похитала головою Мар'яна. - Хто ж його з мужицькою грамотою добере, як цi книги пишуться? - Вона замислюється, а далi рiшучiе: - Ну, ти не смутнiй! Догнав не догнав, а побiгти можна. Пiдемо зараз до панича i попросимо в нього наську книгу.

I от ми обоє стоїмо в просторому покої перед великим (на ньому й спати можна) столом поповича; його нещодавно революцiя витурила з якогось київського iнституту. Головешкуватий, вислоносий панич уважно вислухав Мар'яну, пiдвiвся i довго примiряється до мене темним з насмiшкуватою вологiстю оком, зупиняє його на моїх ногах, i я починаю соромитись їх, брудних, порепаних i подряпаних стернею, починаю соромитись свого незугарного полотняного одягу i торби, що пропiкає мою спину попiвськими пундиками iз справжнiм цукром.

- Так-так, хочеш дуже розумним стати? - нарештi, питається попович.

Я чую пiдступнiсть, насмiшку в його запитаннi i тихо вiдповiдаю:

- Хочу щось почитати.

- Тепер усi чогось хочуть, навiть ось така дрiбнота, - вцюкнув мене словом i пропiк очима панич, а далi пiдняв голос на Мар'яну: - Можеш, дiвко, йти до своєї роботи! Чи ти її всю переробила?

- А хто її усю переробить?.. Прощавай, Михайлику, - пiдбадьорює мене очима i високими здивованими бровами. - Панич неодмiнно дасть тобi гарну книжку.

Мар'яна, красиво погойдуючи станом, вививається з кiмнати i вже з-за напiвпрочинених дверей перекривлює поповича. Я мало не пирснув од смiху, але в цей час рiвно входить в старому пiдряснику сивогривий батюшка. З-пiд його пiдрясника видно штани, i це мене дуже дивує - чогось досi я й подумати не мiг, що попи ходять у штанях.

1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка