Збірник матеріалів з української літератури для учнів 7-го класу



Скачати 11.17 Mb.
Сторінка38/51
Дата конвертації19.02.2016
Розмір11.17 Mb.
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   ...   51

- Ось, тату, нi сiло нi пало, маємо собi нового читальника, прошу любити i жалувати, - каже батьковi син, i вони обоє починають смiятися.

Я печу раки i мовчки стою на одному мiсцi, каючись, що прийшов сюди. Сором, затятiсть i гордiсть змагаються в менi, а до очей зрадливо пiдкочуються сльози. Я нiколи не був скиглiєм, терпляче зносив i батiг, i хлудину, i запотиличники, а це так заболiло i допекло.

Враз батько з сином заговорили не нашою мовою, ще оглянули мене, наче малого грiшника, потiм панич розчинив широченну шафу, i я побачив перед собою цiле багатство в потемнiлому золотi, срiблi, ремiннi й звичайних палiтурках. Аж не вiрилосй, що в однiєї людини може бути стiльки книжок; бери з них розум i радiсть i не печи когось, що й одної книги не має. Попович, щось мугикаючи, довго перебирав їх, нарештi, дiстав одну з тонших, здмухнув з неї пилюку, показав поповi. Той знизав плечима, здивувався, але нiчого не сказав.

- Ось маєш дуже вчену книгу - набирайся розуму. Прочитаєш - принесеш! Тiльки не зашмаруй її - перед читанням руки вимивай! - ткнув менi книгу попович.

Якось вичавивши кiлька слiв, я вибираюся з попiвських покоїв. На камiнних схiдцях мої ноги вiдразу оживають, а вiд серця й очей вiдлягає гiркота. Я пiдстрибую i м'ячем вилiтаю iз двору. Навздогiн лунає смiх поповича, запiзнiле валування гончакiв i старого пса...

- Свят, свят! Чи за тобою, сину, сто вовкiв гналось, чи щось димiлось пiд ногами? - занепокоєно стрiчає мене, захеканого, на порозi мати.

Я гордо пiдiймаю вгору книжку i кажу тiльки:

- Бачили?

- Доп'яв-таки десь? Напевне, через твої походеньки нiде собаки не мали спочинку? - мати заспокоюється, поблажливо з'єднує на грудях руки i, прислухаючись до своїх думок, похитує головою.

Що їй думалось тодi, моїй сiльськiй босоногiй Ярославнi, перед людянiстю, скромнiстю i мудрiстю якої я й досi схиляю свою, вже посивiлу голову. Не знаю, як би склалась моя доля, коли б бiля неї не стояла, мов благання, моя зажурена мати. Я й досi чую на своєму чолi, бiля свого серця спокiй i тепло її позазiлюваних, потрiсканих рук. Може, тому його й було так багато, що воно трималося не на поверхнi, а в глибоких шпаринах материнських рук...

В першi роки пiсля революцiї страшнi нестатки впакували нас у стару дiдiвську клуню. Тут ми якось обладнали голодрабську хижку на двоє пiдслiпуватих вiконець. Щоб вони здавались кращими, перед ними мати посадила малину, а взимку в мiжвiконня клала кетяги горобу. Чого в цiй хижцi було багато, то це диму i цвiркунiв.

Оця бiсова худоба, здавалось, позлазилася з усього села на наше убозтво i кiлька рокiв без угаву пиляла на своїх цвiркалках, а ночами ордою нишпорила по всiх усюдах. Вiд неї ми ховали хлiб на горищi, а люди нам раяли пiти до одного ворожбита, що умiв виводити всяку нечисть.

Нескоро батько отягнувся на стару корiвчину, яку поставив у засторонку бiля хижки. Прокидаючись уночi, я часто чув за стiною глибоке i сумне зiтхання, спочатку лякався, а потiм знову спокiйно засинав. Та недовго побула у нас корiвчина. Коли я закiнчив сiльську чотирирiчку, батько вирiшив вiддати мене в науку до глухого i скаженого шевця, який умiв не тiльки переводити ремiнь, але й знав, як переводити красу i здоров'я своєї великоокої i покiрної, як богоматiр, дружини. Швець був упевнений, що коли чоловiк жiнку не б'є, у неї утроба гниє.

Моя мати муром стала мiж мною i шевством. Вона благала, сварилася, плакала, ночами не спала i батьковi не давала спати, наполягаючи, щоб вiн оддав мене вчитися далi - у школу селянської молодi, що була за двадцять верст од нашого села.

- Коли б ти була трохи розумнiшою, то я б тебе недотямком назвав, а тепер уже й не знаю як! - гнiвався батько. - 3 яких статкiв я його вчитиму, коли таке убожество обсiло нас? Якби можна було руки вiддати пiд заставу, вiддав би до останнього пальця, а сам би пiшов по ярмарках за жебрацьким хлiбом.

- Ти ж сам бачиш, Панасе, як вiн аж тремтить за наукою. Зроби щось, Панасе.

У батька од безсилля i злостi повивались намороззю очi, а в жилах на скронях бiльшало кровi.

- Хоч ти мене живцем не пиляй. Що я можу зробити, коли, де не стану, на злиднi наступаю.

- Тодi продай, Панасе, корову.

- Корову!? Ти що?.. - У хижцi одразу стало тихо, бо хто не знає, що таке корова у бiднiй селянськiй сiм'ї? Навiть мати примовкла...

Згодом батько змирився, що йому й далi доведеться вбожiти - продав корiвчину, а я пiшов учитися...

Та це було потiм. А поки що в моїх руках попова книга. Щоб не схопити "басурмена", я старанно мию руки, витираю десятчаним рушником i вже тiльки тодi, смакуючи, розгортаю палiтурки.

- "Космографiя", - читаю вголос незрозумiлий заголовок, перегортаю сторiнку i на другiй, помiж нашими лiтерами, бачу багато чужих i якихось незрозумiлих значкiв. Радостi як не бувало. Але я пригадую слова, що це дуже розумна книга, i, шкутильгаючи, затинаючись, починаю з усiх бокiв пiдбиратися до її трудного розуму.

Iдучи на поле, я вже з гiркотою поклав у торбу "Космографiю". Мати помiтила, що зi мною щось не те, i занепокоїлась:

- Може, тобi в попа бiблiю дали? То зараз же занеси її назад... - Моя мама десь чула, що найрозумнiшою i найтяжчою книгою в свiтi є бiблiя: дочитаєш її i, гляди, повилiтають клепки з голови.

- Не бiблiю, а космографiю.

- Космографiю? - перепитала i заспокоїлась мати. - Ну, тодi читай.

Добре їй було сказати "читай", а от як менi вчитати ту космографiю? До вечора моє чоло морщилось над цiєю книгою, наче дядькiвський постiл, та щось второпати нiяк не вдавалося. Одначе все-таки збагнув, скiльки i яких є планет i яка вiдстань од землi до мiсяця i сонця, але незрозумiлi значки, лiтери i такi слова, як синуси, тангенси, астрономiя, метеорологiя, космологiя та й безлiч iнших, доводять мене до гiркого розпачу.

Надi мною кружляли далекi планети, про iснування яких я не знав до сьогоднiшнього дня, а перед очима розпливались туманнi слова, що ховали од мене великi таємницi.

Приголомшений велемудрою наукою, я пiдводжуся з охололої стернi. На полi так само гнеться над плугом орач, так само вiтряки намотують на крила бабине лiто i час, але вже небо за ними не має нi кiнця нi краю, i скiльки не йтимеш до нього, воно буде вiдходити од тебе... А де ж та дорога, що єднає небо й землю та й бiжить собi помiж зорями? Про неї я знав, як тiльки зiп'явся на ноги...

- Ну то що? Так нiчого й не втямив? - шпигонув насмiшечкою Петро. - Це, чуєш, того, що наука не йде без дрюка. Ге! Я вперто хитнув головою:

- Ще втямлю! То спочатку трудно.

Але хто пособить менi розiбратись у книжцi? Я перебираю в пам'ятi грамотiїв своєї вулицi, та всi вони щонайбiльше знають написати листа i ждати отвєта, як соловей лєта. Мiг би допомогти пiп, але я не пiду бiльше до нього пекти ракiв, i досi сором, як згадаю. До дяка теж не випадає потикатися, бо нещодавно з Петром лазив у його сад. Недарма кажуть: бiдному Савцi нема долi нi на печi, нi на лавцi... О, а може, добитись до голови комнезаму дядька Себастiяна, який усю вiйну пройшов, не раз був поранений, а потiм партизанив у Летичiвських лiсах? Вiн же всякi папери приймає аж з самої Вiнницi! Окрiм,того, дядько Себастiян добре знає мого батька та й мене пiзнає на вулицi, навiть добридень каже.

Увечерi, приїхавши додому, я поставив конягу в стаєнку, перескочив через ворота i, про всяк випадок, з вулицi, заговорив до матерi:

- Чуєте, менi треба пiти в бiдком.

- Куди, куди? - вiд подиву мати повертає до мене так голову, щоб слухати одним вухом.

- У бiдком! - кажу з гiднiстю, але трохи вiдступаю од ворiт.

- Що, може, маєш виступати перед громадою? -раптом веселiє мати.

Я це зрозумiв як дозвiл i одразу ж здимiв з материних очей. Вона говорить, що це робити я умiю, як нiхто. А Петрова мати те саме каже про Петра.

Отож городами, на яких ще на радiсть горобцям стояла матiрка, я подався до бiдкому, де вечорами завжди було гамiрно i людно. Тут бiднота зустрiчалася iз своїми надiями, тут вона слухала ленiнську правду i не раз за неї брала до рук i росiйську трьохлiнiйку, i англiйськi, французькi, нiмецькi та австрiйськi рушницi.

Очевидно, ще було рано. В примiщеннi комбiду порався лише сторож (вiн курiв деркачем i люлькою-макiтрiвкою, в яку можна всипати жменю тютюну), а край товстоногого дворянського столу не то висипався, не то куняв низькорослий колишнiй пiдписар, колишнiй сiльський староста i колишнiй голова волвиконкому Гаврило Шевко. Все в нього було вже колишнiм, навiть воєнкомiвськi штани i облинялий, напнутий пружиною, картуз. I тiльки з пiвфунта розсипаних всюди веснянок тримали фасон - анiчутiнку нiчим не журились. Не було їх лише на приступцi носа - на неї хтось накинув сiтку прожилок, якi мiняли колiр залежно вiд того, скiльки i чого випивав чоловiк.

Почувши бiля порога шамотiння, Шевко ледь-ледь розплющив вузькуватi навскiснi очi i одразу ж прикрив їх зморшкуватими повiками, матерiалу яких вистачило б на значно бiльшого чоловiка.

Я й досi не можу забути химерного обличчя дядька Шевка, який, як говорили люди, донедавна вельми слабував на падучу до влади. Коли Шевко був тверезим i не сонним, з його очей проглядали i настороженiсть, i обережнiсть, i лукавство, а з-помiж них прокльовувався i знову десь причаювався розум. Та досить було чоловiковi прикрити очицi капицями повiк, як з безлiчi їхнiх зморщок непереможно бризкала нiчим не прихована хитрiсть. Але їй мало було мiсця на повiках, i вона струшувалась на нiздрi носа, на уста, пiдборiддя i владно глузувала над усiм i всiма. Напевне, для кiно дядько Шевко був би неабиякою знахiдкою. Химерною була i Шевкова слава.

Коли в київському цирку об'явився новий правитель України гетьман Скоропадський, коли по церквах за ясновельможного задзвонили дзвони, а на майданах i зборнях по мужицьких шкурах засвистiли нiмецькi й австрiйськi шомполи, у нашому селi нiхто не захотiв стати старостою. Скоропадчики цiлий день тримали на сходi людей, але вiд староства вiдмовились i багатi i бiднi - мало було честi вибивати чужинцям зерно, худобу й грошi. Нарештi розлюченi гетьманцi сказали, що викличуть з повiту державну варту, а та знає, для якої частини мужицького тiла викручуються шомполи. I тодi Шевко статечно вийшов з притихлого гурту i, прикривши очi повiками, запитав хлiборобiв:

- Чули, чим воно пахне?

- Смалятиною, - понуро вiдповiли йому.

- Коли так, обирайте мене старостою. Послужу як умiю.

Сход одразу гукнув: "Хочемо Шевка!"

I незабаром незавидна, в свитинi й постолах, постать дядька Щевка з'явилася на рундуцi управи, де йому вручили печатку, подушечку для неї, каламар, пляшку з чорнилом, папiр'я та iншi ознаки влади. Поклавши все це на столi, староста скинув набундюченого спереду картуза, махнув рукою - i сход притих з того дива, що до нього вперше заговорив незвичний господар села. А в нього й голос виявився не з тих, що на межилюддi втiкає в халяви, i слова захитрились, що спроста не розчовпеш їх.

Люди добрi, кхи, спасибi вам, казав же ж той, за голоси i любов, без якої теж не кожен обiйдеться. Правда, любов буває всяка: любив i вовк кобилу, та залишив хвiст i гриву. Ну, та коли, казав же ж той, нова влада не дуже буде накладати, то я не буду обдирати, бо обдирати й дурбило вмiє. Я думаю: свiтлий гетьман зна, що мужик тепер нiчого не має. То хай батюшка зараз вiдправлять молебень за мужика i нового старосту, а пiсля молебня крамники менi виставлять чоботи, а нам дванадцять вiдер самогону, рiвно стiльки, скiльки в бога було апостолiв, i ми побачимо, чи є в цих вiдрах дно. Правильно я, люди добрi, розумiю владу i полiтику?

- Правильно! - закричав, заколоворотився сход, якому найбiльше сподобалось, що Шевко має понятiє до мужика, i бучно пiдняв старосту на "ура".

Але староство Шевка мало не такий веселий кiнець, як початок. Коли гетьманцi виїхали з села, Шевко ще раз виявив розумiння часу i влади. Це йому не забулося i пiсля смертi. Вiн одразу сказав людям, що не буде з них вибивати нi зерна, нi худоби, нi податi. Таке здивувало навiть тих одчайдухiв, якi на кожну владу дивились, як на напасть:

- За це, чоловiче, тепер можуть записати твою душу на вiчнi поминки.

Але Шевко не послухався перестороги:

- Над шкурою дрижати - людиною не жити.

- А як ти думаєш викрутитися?

-Почекаю, там буде видно. Широко, як менi здається, розпухирилась ця влада, чи не лопне, мов булька. Ну, а поки що хай менi з кожної хати принесуть по десять фунтiв зерна на частування рiзних-усяких i на свiй пропiй.

Така програма припала всiм до душi. Незабаром хата Шевка була засипана пашнею, i вiн загуляв, не шкодуючи нi чужої скаженiвки, нi свого здоров'я.

Закiнчилось старостування Шевка тим, що з державної варти наїхали в нiмецьких залiзних черепахах гайдамаки, всипали чоловiку двадцять п'ять шомполiв у шкуру, забрали останню корову й свиню, щоб не було на подвiр'ї нi писку, нi виску.

Шевко терпляче витримав катування. Вiн знав, що над ним висiла бiльша хмара. Пiсля розправи чоловiк сповз iз покривавленого ослона, сам надiв на себе штани i цього ж вечора, лежачи на печi, пояснював дядькам:

- Не дивуйтесь, люди добрi: коли влада не має своєї голови, то показує чуже гузно. На це нiколи багато розуму не вимагалось...

Недовго протрималось на чужiй зброї оте сузiр'я дрiбних карликiв, яке, дорвавшись до влади, забуло, що надворi стоїть двадцятий вiк. Напхане злобою, затавроване братовбивством i торгом землi батькiв, це сузiр'я дрiбних карликiв подалось на смiтники чужих богiв не свiтити, а гавкати й гарчати на землю батькiв, по якiй уже в яснiй задумi iшов новий ранок...

Коли на Подiллi почала встановлюватися Радянська влада, Шевко, як постраждалий, об'явився аж на полiтичному обрiї волостi. Спочатку вiн став секретарем, а потiм i заступником голови ревкому. Через якийсь час бандити жорстоко розправилися з головою, i на його мiсце якимсь дивом вигулькнув Шевко.

Отодi у чоловiка й прорiзалась падуча до влади. Одне головування вже не могло вдовольнити його, i Шевко почав прибирати до своїх рук iншi посади. Коли треба було вибрати воєнкома, вiн сам висунув свою кандидатуру. Тодi ревком складався з трьох чоловiк. При голосуваннi новий секретар пiдняв руку за Шевка, а заступник - проти. Така ситуацiя не приголомшила голову, i вiн персонально проголосував за себе. Того ж вечора Шевко химерував з кравцями, як йому одягтися, щоб усiм було видно, що вiн i вiйськова i цивiльна влада. Тi пошили йому таке галiфе, що в ньому легко вмiщались два ока горiлки i закуска. Згодом Шевковi здалося, що в нього ще мало влади. Розвинувши письмову i усну дiяльнiсть, вiн охопив i третю посаду - став головою бiдкому i тодi запишався на всю волость, а загуляв на цiлий повiт. I найбiльше в часи запою чоловiк переховувався у дебелої, тарiлощокої бублейницi Стефи. Випивши зайвину, вiн завжди допитувався у вдовицi, чи вона калачниця, чи бублейниця.

- Добереться до тебе совєцька власть, тодi усе взнаєш, навiть, де раки зимують, - беззлобно вiдповiдала жiнка, снуючи мiж пiччю i дiжею.

- А я тобi не Радянська влада? - ворушив на чолi веснянки Шевко.

- О, вигадав яке! Чи ж на тебе, коловладний! Та в тебе на обличчi не влада, а всi гуляння та походеньки пропечатанi! - анiчутiнку не жалувала голову сизоока бублейниця i так вимiшувала тiсто, що воно аж пищало в її руках.

Через якийсь час Шевко розледащiв до краю, i писаревi часто доводилось iз матерiалами на пiдпис бiгати до хати бублейницi. Недбало поглянувши на папiр'я, Шевко незмiнно питався:

- А нема тут помилок?

- Є, тiльки маленькi-маленькi, - знав, що сказати, писар.

- Гляди, щоб надалi й маленьких не було, - повчально казав голова й викарлючував пiдпис...

Незабаром Шевко аж загуркотів з усiх трьох посад. Правда, знiмали його весело, пiд регiт людей i нової влади, дай боже, щоб кожного з нас, коли доведеться, не гiрше знiмали... З часом чоловiк примирився, що полiтична дiяльнiсть заважка для його занадто життєлюбного характеру, i знайшов задоволення в складаннi заяв чи прохань за чарку бiсiвської кровi. Щодо рiзних писань i питва, вiн i надалi залишався неперевершеним в усьому повiтi...

Вiдчуваючи, що я не сходжу з порога, дядько Шевко знову розплющує повiки, i в його поглядi прокидається цiкавiсть:

- Ти чий будеш?

- Панасiв син.

- Ага, Панасiв, - розмiрковує вголос. - Чи не з столярського кутка?

- Вгадали.

- Тодi здоров.

- Здоровi були, дядьку.

- Ти чого сюди притарабанився? Може, заяву якусь треба написати? - i очi в дядька стають такими, наче їх помастили смальцем.

- Нi.


- А чого? - у Шевка одразу ж зменшується цiкавiсть до моєї персони.

- Тут таке дiло, що менi краще б не говорити, а вам не слухати. Дядько Шевко одразу випростується:

- Послухаєм, послухаєм, що ти проглаголиш.

- Хочу, щоб менi книжку пояснили.

- Книжку? - чоловiк зневажливо знизує утлими плечима i вже кисло питає: - Щось не розкумекав?

- Еге.


- Виходить, не вистачило тями?

- Не вистачило, - покiрно погоджуюсь я.

- Ану покажи цю книженцiю, то ми зараз i побачимо, чим напхана i чого варта твоя голова. - Куцими пальцями, в якi врiзались прокуренi, круглi, наче мiднi копiйки, пазурi, Шевко розгортає книгу, нишкне, довго вчитується, здивовано ворушить бровами, в якi теж понабивались веснянки, а потiм спокiйно, без жодного слова повертає книгу i прикриває очi повiками.

Я зовсiм не сподiвався на таке i оторопiло дивлюся на чоловiка, далi кахикаю, але Шевко i вусом не веде.

- Так що ви менi, дядьку, скажете? - нарештi наважуюсь запитати його.

- Що? А ти ще не пiшов звiдси? - дивуються повiки, щоки i вуста Шевка.

- Нi, ще не пiшов.

- То можеш iти. А скажу я тобi одне, якщо вже так хочеш: цю книжку будеш читати, коли бiльше з'їсиш кашi. Тут усе дiло в кашi. Зрозумiв?

- Зрозумiв.

- То й будь здоров, - вiн знову заплющує очi, а в кутку починає реготати сторож. Я спочатку ошелешено дивлюся на нього, а потiм теж смiюся, бо що ж менi залишається робити? I головне - я помiчаю, що й Шевковi повiки починають насочуватися смiхом, але очей не розплющують. Пересмiявшись, я пiдходжу ближче до сторожа i з спiвчуттям питаю:

- Чули кумедiю?

- Вiд нього й не таке почуєш, - добродушно смiється старий. - Нiхто не вгадає, якi джмелi гудуть у головi чоловiка.

- Дiду, а дядько Себастiян скоро прийдуть?

- Вiн сьогоднi, мабуть, не прийде, бо цiлий день ганявся в лiсах Кипорового яру за бандитами. I пораненого коня вiд них привiв.

- Гарного?

- Аж очi вбирає! Прямо, як в Георгiя Победоносця був! Везе ж чоловiку!

-Везе! На нього ще нi разу доля не насварилася пальцем, - пiдсмiюючись, фасоновито переступає порiг довгий i гнучкий, наче навсторч поставлений вуж, Юхрим Бабенко. Маленький картузик прикриває йому маленьку голову, в якiй не було де розгулятись добрим думкам. А очi в Юхрима такi, що в них i смiх не може засклити потаємної злоби.

- Мовчи, баламутний! - одразу накостричується вид i чуприна старого.

- Не бачу в цьому нi резону, нi полiтики, нi параграфу. Ми триста рокiв фактично мовчали, нам треба виговоритись за триста рокiв. Резон iсторичний? - так само зверхньо пiдсмiюється Бабенко, скидає картуза i здмухує з нього невидиму пилинку. - Я вам, дiду, якимсь параграфом не вгодив перед генеральним прибиранням комбiду?

- Слизькоязиким патяканням.

На пiдбiрчастих губах Бабенка розiрвалась i знов стулилась посмiшка.

- Ай-ай-ай, якi ви несовмiстимi стали в комбiдi. Я знаю, що ви зi своєю мiтлою, натурально, пiдвладнi Себастiяну, але це не резон, щоб не мати про нього своєї мислi i сображенiя розуму. I що я сказав? Фактичну справочку: доля не сварилась на нього пальцем.

- Так, смертю, смертю сварилась!

- Це для бiографiї при новiй владi iнтересно i навiть вигiдно.

- Та чи тямиш ти, посмiтнику, що, аби позбирати всi кулi, якi решетили Себастiяна, можна було б галушок наварити?

- Галушок? - спочатку дивується Бабенко, а потiм спокiйнiсiнько любується картузом. - Це ще не факт.

- А що тодi факт? - зовсiм розлютився старий i хмарою посунув на незворушного в своєму френчi i галiфе Бабенка. - Може, те, що ти проколов собi пальця, вiдкрутився вiд фронту ще й iнвалiднiсть вiдхопив та й дуриш своїми мартоплясiвськими соображенiями голови молодицям.

Смiх зiскакує з очей Бабенка, вони викруглюються, мов гудзики, i вже з ненавистю впиваються в старого:

- Глядiть, щоб i ваша вельми розумна голова не задурилась: мiтла i для неї знайдеться.

- За мою голову не журись - за свою богу молись: хитрiстю i дурисвiтством тепер не звiкуєш. Чого вибалушив очища? Не чекав на такий параграф?

- А ви знаєте, що я сiлькор? - вихоплюється в Бабенка, i вiн так пiдiймає руки, наче в них тримає газету. Але й це не страхає старого:

- Я знаю одне: в тебе не вистачило часу стати людиною.

- Це я не став людиною?

- Ти. I який ти сiлькор? У тебе в руках не перо, а лопата копати ями для добрих людей...

Юхрим хотiв чимсь упекти старого, але в цей час, пересмiюючись, зайшли обвiшанi зброєю рослi веселоокi полiсовщики Артем i Сергiй. В широких, пропахлих лiсом i вiтрами киреях з гостроверхими, ременем обшитими вiдлогами, що лежали на плечах, вони нагадували запорiзьких лицарiв, перед ними одразу померх франтуватий одяг Бабенка i сам вiн став мiзерним i дрiбним.

- Що, Юхриме, перчить свята правда? На викрутасах, видать, не протримаєшся все життя? Отож-бо й є, - смiються полiсовщики, а на їхнiх плечах похитуються аж сiм рушниць, а на їхнiх поясах гойдаються рiзномастi бомби i гранати.

-Ого, скiльки натрусили добра! - оживають Шевковi очi. - Де розжились на нього?

- На хуторах! - Полiсовщики недбало скидають на пiдлогу рушницi i починають немилосердно жбурляти в куток бомби i гранати.

- Що ви робите!? - жахається Бабенко, i в нього уста стають бiлими, як i їхня окантовка. - Ще вибухне яка!

- Ну й що, як вибухне? Все одно твоїх мудрувань i хитрувань не виб'є з тебе. - Сергiй, нiби м'яч, кидає в куток лимонку, а новоспечений сiлькор, скулившись, зайцем вискакує з примiщення.

За ним дає дьору Шевко, але бiля дверей його хапає могутня Артемова рука i повертає на старе мiсце.

- Пожди, чоловiче, спочатку запиши, скiльки принесли цього непотребу, а потiм уже тiкай.

Страх i благання зменшують i так невелику постать Шевка, а обличчя його стає таким, наче на нього дихнула смерть.

- Та я ще, хлопцi, хочу якийсь день прожити.

- Проживеш, проживеш, нiкуди не дiнешся, - Сергiй для переконливостi кладе на стiл аршинну бомбу i шельмувато зиркає на Шевка. А той, витираючи рукою пiт з чола, скоцюрблюється в клубок, вiдсовується на самий рiжок столу, похапцем щось пише i вiддає папiрець Сергiю. Сергiй догори дригом перевертає аркушик i зi знанням справи дивиться на нього. - Усе записав?

- Усе, усе!

- Тепер, може, посидиш з нами? - Сергiй чоботом поправляє репану гранату, що вiдкотилась iз кутка. - Про життя погомонимо.

- Нема, нема коли, - Шевко аж колотиться, зиркаючи на гранату, миттю вимiтається, а навздогiн йому лунає розгонистий смiх.

Я захоплено дивлюсь на полiсовщикiв, i менi теж хочеться бути таким завзятим i так добряче i щиро смiятися, як i вони.

Сторож оберемком виносить зброю в холодну, де колись тримали арештантiв, а полiсовщики запалюють довжелезнi самокрутки i пiдходять до вiкна.

До землi вже прихилився зоряний вечiр, з городiв запахло чорнобривцями, соняшниками, прив'ялими нагiдками. Полiсовщики дивляться на небо, перекидаються скупими, багатозначними словами.

- Було ж сьогоднi... - задумано згадує Сергiй.

- А було, - зiтхає Артем.

- Бiля скитка могли б вкоротити голову...

- А чого ж...

- Кажуть, знову банда Гальчевського об'явилася.

- Усе до нашого берега...

- От iнтересно, чи живе хтось на небi?

- Живе.

- Хм... А ти звiдки знаєш?



- Коли б не жили, то хто б там свiтив?

- Хiба то люди свiтять?

- Вони. Звiдки без них взялись би вогники?

- Чи й там, на небi, така тiснота, як у нас?

- Видать, така. Сам подумай: чого на мiсяцi Каїн взяв Авеля на вила? Все через тiсноту.

1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка