Збірник матеріалів з української літератури для учнів 7-го класу



Скачати 11.17 Mb.
Сторінка6/51
Дата конвертації19.02.2016
Розмір11.17 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   51

Вивчення прозових творів Пантелеймона Куліша у школі.

“Орися” (1844) - найпомітніший твір романтичної малої прози письменника. Фабульною основою оповідання - ідилії стало своєрідне зрощення античного міфа й українського фольклорного переказу - легенди. Вже цим автор підносив патріархальний побут і звичаї багатого українського козацтва на рівень гармонійного гомерівського світу. Ідеали старовини виступали еталоном національного способу життя, втілення “духу нації, які в незайманій частоті мають передаватися від покоління до покоління."


Разом з тим, і в “Орисі”, і в інших романтичних оповіданнях Пантелеймона Куліша над фольклорною барвистістю панують суб’єктивність і умовність авторського стилю, що обертається з театральністю й сентиментально-дидактичною повчальністю.

Оповідання “Орися” (1844) справедливо вважається кращим серед Кулішевих романтичних творів: “Дівоче серце”, “Гордовита пара” та ін., що позначені етнографічною вірогідністю, романтичним зображенням життя, близькістю художньої манери до народнопоетичної творчості.


Сюжет оповідання навіяний шостою піснею Гомерової “Одисеї”. Чистими, свіжими барвами змальована сотниківна Орися - цілком у дусі народної творчості: “Співають у пісні, що нема найкращого на вроду, як ясная зоря в погоду. Отже, хто бачив дочку покійного сотника Таволги, той би сказав, може, що вона краща й над саме сонце...” .
 УКРАЇНСЬКИЙ ВІНОЧОК

Своєрідним жіночим оберегом на Україні завжди був віночок. І нині, як і в давнину, з раннього дитинства кожна дівчинка вчиться виплітати квіткові віночки. Віночки на Украї­ні виплітали з різного зілля від вес­ни і до пізньої осені. Найпершими були віночки з маленьких квіточок, що килимом встеляли трав'янисті луги, а називаються вони на Терно­пільщині «стогрудки», від «сто гру­док», або «сто пелюсток». На вигляд вони нагадують маленькі ромашки. За тим виплітали вінки із жовтих квіточок «болотяних лепех», цвіту кульбаби. Влітку віночки виплітали з набору різних квітів. А останнім у році був вінок із золотистого кленового листя. Кожний віночок служив не тільки окрасою голови дівчини, він був «знахарем душі», бо в ньому є чаклунська сила, що і біль знімає, і волосся береже.

До віночка, як уже згадувалося, впліталися багато різних квітів. Переважна більшість із них мають лікувальні властивості. Це, зокрема, ружа і деревій, безсмертник і любис­ток, волошка і ромашка, незабудка і цвіт (ягоди) калини, барвінок та ін. Найпочесніше місце у вінку нале­жало деревію. Вплітали цілі грона цих дрібненьких білих квіточок, які в народі називають деревцем через те, що насіння деревію розносить на велику відстань його невибагли­вість до ґрунту та інших природних умов. Таким чином, деревій у вінку є символом нескореності.

Особливе місце у вінку належить барвінку. Він — символ життя і без­смертя людської душі. Тягнеться барвінок до людських хат. Його від­вар п'ють від простуди. Він прикра­шає весільний вінок молодої, груди гостей, святковий коровай.



Безсмертник дарує здоров'я людині. Гоїть виразки, підшлункову залізу, печінку. Його квіти знімають голов­ний біль.

Ружа, мальва і півонія. За давньою легендою, це три сестри, які симво­лізують віру, надію і любов.

Цвіт вишні та яблуні — символ материнської відданості і любові.

Любисток і блават (волошка) сусі­дять у вінку. Вони є символом відда­ності. Ними освіжають хату, миють волосся, купають маленьких дітей.

Ромашка у вінку — символ діво­чої чистоти і цноти. її вплітають у вінок поруч з цвітом калини, яблу­ні, вишні. Поміж них переплітають вусики хмелю — символу гнучкості і розуму.

А всього у повному українському вінку двадцять квіток, і кожна з них є своєрідним лікарем й оберегом.

Віночок в Україні мали право носи­ти тільки дівчата. Заміжні жінки виплітали вінки з лікувальних рослин, які освячували у церкві на Божого Тіла, Першого (12.08) і Другого (19.08) Спаса. Прикра­шати голову вінком заміжні жінки, вдовиці і розлучені не мали права.

Плетіння вінка — то ціла наука і дійство. Живуть у народі давні секрети: як і коли плести, як збері­гати квіти у вінках, яке зілля з яким має сусідити та ін. Збирали окремі квіти до вінка тільки у певні дні і певну годину, при росі чи без неї. Категорично заборонялося вплітати до вінка листя і квіти «нечистого» зілля, як: листя папороті, цвіт куща вовчих ягід, дурману, гірчиці, осо­ту та ін. Перед виплітанням вінка квіти «очищали» у відварах полину, кропиви, лопуха для кращого збе­рігання. Проте повної науки виплі­тання вінків вже не збереглося. Ми мусимо по перлинах зібрати все те, що залишилося у пам'яті наших бабусь, згрупувати у єдине ціле з тим, щоб передати нащадкам.

До дівочого віночка в'яжуть кольо­рові стрічки (ленти, бинди). Пер­шою посередині завжди в'яжуть світло-коричневу стрічку: символ землі-матінки., Зліва і справа від неї — дві жовті — символ сонця. За ними їдуть з різних боків зелена світла і зелена темна — символи живої природи, краси та юності.

За ними, у свою чергу, синя і голу­ба — символи неба і води, що дають силу і здоров'я. Тоді з однієї сто­рони оранжева — символ хліба, а з другої — фіолетова — символ розуму, а потім малинова — сим­вол щирості та рожева — символ багатства, достатку. По краях він­ка в'язали білі стрічки — символ чистоти. На лівій білій внизу виши­вали сонце, а на правій — місяць. Ці два основні солярні знаки — осно­вні обереги голови. Стрічки бере­гли дівоче волосся від чужих очей. Вони мусили бути не коротшими від кіс (колись зі стриженим волос­сям ходили лише покритки). Віноч­ки дівчата одягали тільки на вели­кі свята року: Великодень, Зелені свята, Івана Купала, Спаса. Окрім того, дівчата йшли у вінках на роз­маїті фестони, концерти. До церк­ви чи на вечорниці в дівочі коси також вплітали стрічки. І тут вони мали свої символи. Приміром, білу стрічку вплітали дівчата до 16 років і заручені перед весіллям. Голубу стрічку — сироти, червону — хто мав парубка, зелену — незайняті дівчата. Коричнева свідчила про те, що у родині хтось хворіє, а чорна була символом жалоби.

Цікавим є у весільному обряді укра­їнців той звичай, коли молода після посагу знімає дівочий вінок і одя­гає хустку молодиці. Тут вона роз­дає присутнім дівчатам по стрічці, зі свого вінка на щастя. Якби якій із дівчат не дісталося стрічки, то це віщувало б нещастя. Тож стрічок у весільному вінку було значно біль­ше: по декілька одного кольору.

Отож, український вінок є непо­вторним народним символом Укра­їни, свідченням його високої куль­тури, запорукою дівочою чистоти і цноти.

Відродження його первісного зна­чення у нашому побуті служитиме й відродженню однієї із найчарівніших гілок культури України.

Віночок — оберіг для моєї Батьків­щини. Виплети його із дива землі — квітів і зодягни у намистинки Рід­ного Слова.



V. Іван Франко

(1856-1916)

Народився 27 серпня 1856 р. в селі Нагуєвичі (нині с. Івана Франка) Львівської області. Після Дрогобицької гімназії вступив до Львівського університету. Через 16 років закінчує Чернівецький університет. У 1893 р. захистив у Відні докторську дисертацію. Організатор видань «Громадський друг», «Дзвін», «Молот». Його друкована спадщина сягає 50 томів «Зібрання творів». Відомий визначними творами політичної лірики: «Гімн», «Каменярі», «Товаришам із тюрми». У збірнику «Зів’яле листя», «Мій ізмарагд» переважають мотиви філософської та інтимної лірики. Автор поем «Панські жарти», «Смерть Каїна», «Похорон», «Іван Вишенський», «Мойсей», оповідань «бориславського циклу», повістей «Борислав сміється», «Захар Беркут», «Для домашнього вогнища», «Перехресні стежки» та ін. Написав драматичні твори «Сон князя Святослава», «Кам’яна душа», «Украдене щастя» та ін.

Автор праць з історії та теорії літератури, перекладач творів з російської, польської, чеської, сербської, хорватської, німецької, англійської, французької, старогрецької, римської, арабської, ассиро-вавилонської та інших мов. Твори І.Франка перекладено багатьма мовами світу. Окремі поезії покладено на музику, деякі прозові твори екранізовано й інсценізовано. Помер І.Франко 28 травня 1916 року. Коли ми думаємо про Івана Франка, в нашій уяві постає перш за все титан думки і праці, людина, в якої дух і тіло рве до бою заради поступу і щастя людського, українець, корені якого сягають глибини народного життя і переходять у дерево, квіт якого величний, щедрий, добрий. Той корінь бере початок з батьківської хати. Батько Яків — відомий на всю округу коваль, невтомна у праці мати Марія. В такій сім’ї найперше привчали до праці, поваги до людей. І, звичайно ж, хотіли, щоб дитина вчилася на радість батькам, на добро людям.

З шести років хлопець навчається в початковій школі в сусідньому селі Ясениця-Сільна, пізніше у Дрогобицькій нормальній школі отців- василіан, а ще через деякий час — у Дрогобицькій гімназії. Михайло Коцюбинський у нарисі про Івана Франка зазначає, що здібна дитина в сільській школі навчилася читати українською, польською і німецькою мовами. Сміялися з Франка в німецькій школі при монастирі. Але «минув рік, настав екзамен — і малий Франко здивував усіх: він опинився першим учеником». 1865 року помер батько. В дім прийшов вітчим Гринь Гаврилик, ріпник.

На шістнадцятому році Франко залишився круглим сиротою — померла мама. Дорога ж до знань не зупинилася. Під час навчання в гімназії Франко читає твори Гете, Лессінга, Шіллера, Расіна, Корнеля та ін., писані німецькою та французькою в оригіналі. Береться й сам за літературну працю. Перший вірш — «Великдень 1871 року» — присвятив батькові. Перекладає твори Гомера, Софокла, Горація, Гейне, а також «Слово о полку Ігоревім», «Краледворський рукопис» В.Ганки. В гімназії Іван Франко обстоює думку, що основою української літературної мови повинна бути мова народна. Після Дрогобича юнак їде у Львів, вступає до університету. Багато пише, стає найвпливовішою постаттю в редакції журналу «Друг», знайомиться з М.Павликом і І.Белеєм. Івана Франка цікавить також філософія, політична економія, соціологія. 1877 року Іван Франко переживає перший арешт. Перед цим поліція зробила обшук на квартирі, виявивши революційну літературу. Франка звинувачують у належності до таємної соціалістичної організації.

«Протягом дев’яти місяців, — писав він, — проведених у тюрмі, сидів я переважно у великiй камері, де перебувало 18—28 злочинців, де зимою ніколи вікно не зачинялося і де я, слабий на груди, з бідою добився привілею спати під вікном… але зате прокидався майже завжди з повним снігу волоссям на голові». Широта політичних і літературних уподобань викликала неоднозначну реакцію у громадськості. Реакційні кола Галичини доходили навіть до ігнорування його творчості. Зокрема, в «Зорі» відмовилися друкувати оповідання «Муляр», оскільки мулярі «найгірші п’яниці» і не варті уваги. Відстоювання власних позицій позначалося й на матеріальних статках. Був час, коли письменник зовсім не мав коштів на проживання і змушений був мешкати у робітника Данилюка. У квітні 1881 року Франко їде в село Нагуєвичі. Крім літературної праці, виконував і щоденну селянську роботу. Великі надії на здійснення політичних і літературних намірів покладав Франко на Київ, куди він прибув наприкінці лютого 1885 року.

Зустрічі з О.Кониським і В.Антоновичем не виправдали сподівань щодо видання газети. Теплий спогад залишили зустрічі з родинами Лисенків, Старицьких і Косачів. Приїхавши в Київ наступного року, Франко одружується з Ольгою Хорунжинською. 1892 року Франко виїжджає до Відня, щоб закінчити докторську дисертацію «Про Варлаама і Йоасафа та притчу про однорожця». Через рік відбувся захист, Франко здобув ступінь доктора філософських наук. 1894 року трапилася нагода посісти професорську посаду кафедри історії української літератури і мо-ви Львівського університету. Хоч пробна лекція і мала успіх, однак лідери народовців, «москвофілів», польсько-шляхетські шовіністи вдалися до наклепів і провокацій, щоб не допустити Франка до професорства. Кандидатуру письменника було забалотовано. Це не могло не засмутити Франка, але й не зупинило його подальшого духовного поступу, яким би важким він не був. Не вистачало хіба що фізичних сил.

У 1897 році Франко від перевтоми захворів. Подальші роки також були не з легких. «Сильна, уперта натура, яка цілою вийшла з житейського бою, — писав про зустріч з І.Франком у 1905 році Михайло Коцюбинський.

— В своїй убогій хаті сидів він за столом босий і плів рибацькі сіті, як бідний апостол. Плів сіті й писав поему «Мойсей». Не знаю, чи попалася риба у його сіті, але душу мою він полонив своєю поемою».

1908 року Франко знов переживає хворобу. Велика перевтома призвела до нервових розладів, контрактури обох рук і пальців. Вийти з цього стану допомогло лікування в Хорватії, на берегах Адріатичного моря.

Початок першої світової війни застав родину Франка в трагічному становищі. Хвора дружина перебувала в лікарні, сини — в армії.

Позбавлений засобів до існування, письменник мешкав у домі шкільного товариша. Невдовзі захворів, але й, перебуваючи в такому стані, не випускав пера з рук.

Помер І.Франко 27 травня 1916 р., поховано його 31 травня на Личаківському кладовищі у Львові.

Радянське літературознавство розглядало творчість письменника з позицій соціалістичного реалізму, уникало оцінок його поглядів щодо суверенності України. У той час ніхто інший, як Франко, писав: «Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фанатів, що раді би широкими і вселюдськими фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації». І донині актуальні його слова про те, що «ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів».

«Захар Беркут»

IСТОРИЧНА ПОВIСТЬ

ОБРАЗ ГРОМАДСЬКОГО ЖИТТЯ КАРПАТСЬКОЇ РУСI В XIII ВIЦI

Дела давно минувших дней,

Преданья старины глубокой...

А. С. Пушкин

I

Сумно i непривiтно тепер в нашiй Тухольщинi! Правда, i Стрий, i Опiр однаково миють її рiнистi, зеленi узберiжжя, луги її однаково покриваються весною травами та цвiтами i в її лазуровiм, чистiм повiтрi однаково плавле та колесує орел-беркут, як i перед давнiми вiками. Але все iнше як же змiнилося! I лiси, i села, i люди! Що давно лiси густi, непрохiднi закривали майже весь її простiр, окрiм високих полонин, сходили вдолину аж над самi рiки,- тепер вони, мов снiг на сонцi, стопилися, зрiдли, змалiли, декуди пощезали, лишаючи по собi лисi облази; iнде знов iз них остоялися лише пообсмалюванi пеньки, а з-мiж них де-де несмiло виростає нужденна смеречина або ще нужденнiший яловець. Що давно тихо тут було, не чути нiякого голосу, крiм вiвчарської трембiти десь на далекiй полонинi або рику дикого тура чи оленя в гущавинах,- тепер на полонинi гейкають воларi, а в ярах i дебрях галюкають рубачi, трачi й гонтарi, ненастанно, мов невмирущий черв, пiдгризаючи та пiдтинаючи красу тухольських гiр - столiтнi ялицi та смереки, i або спускаючи їх, потятих на великi ботюки, долi потоками до нових парових тартакiв, або таки на мiсцi рiжучи на дошки та на гонти.



Але найбiльше змiнилися люди. Зверха глянувши, то немовби змоглася мiж ними "культура", але на дiлi виходить, що змоглося тiльки їх число. Сiл i присiлкiв бiльше, хат по селах бiльше, але зате по хатах убожество больше i нужда бiльша. Народ нужденний, прибитий, понурий, супроти чужих несмiлий i недотепний. Кождий дбає тiльки про себе, не розумiючи того, що таким робом роздроблюються їх сили, ослаблюється громада. Не так тут колись було! Хоч менше народу, та зате що за народ! що за життя кипiло в тих горах, серед тих непрохiдних борiв у стiп могутнього Зелеменя! Лиха доля довгi вiки знущалася над тим народом. Тяжкi удари пiдкопали його добробит, нужда зломала його свобiдну, здорову вдачу, i нинi тiльки неяснi, давно спомини нагадують правнукам щасливiше життя предкiв. I коли часом стара бабуся, сидячи в запiчку та прядучи грубу вовну, почне розповiдати дрiбним унукам про давню давнину, про напади монголiв-песиголовцiв i про тухольського ватажка Беркута,- дiти слухають тривожно, в їх сивих оленятах блискотять сльози. А коли скiнчиться дивовижна повiсть, то малi й старi, зiтхаючи, шепчуть: "Ах, яка ж то красна байка!"

- Так, так,говорить бабуся, похитуючи головою,- так, так, дiтоньки! Для нас то байка, а колись то правда була!

- А не знати, чи вернуться ще коли такi часи,- закидає дехто старший.

- Говорять старi люди, що ще колись вернуться, але, мабуть, аж перед кiнцем свiта.

Сумно i непривiтно тепер в нашiй Тухольщинi! Казкою видається повесть про давнi часи i давнiх людей. Вiрити не хотять нинiшнi люди, що виросли в нуждi й притиску, в тисячолiтнiх путах i залежностях. Але нехай собi!

Думка поета летить у тi давнi часи, оживляє давнiх людей, а в кого серце чисте i щиро-людське чуття, той i в них побачить своїх братiв, живих людей, а в життю їх, хоч i як неподiбнiм до нашого, догляне не одно таке, що може бути пожадане i для наших "культурних" часiв.

Було се 1241 року. Весна стояла в тухольських горах.

Одної прегарної днини лунали лiсистi пригiрки Зелеменя голосами стрiлецьких рогiв i криками численних стрiльцiв.

Се новий тухольський боярин, Тугар Вовк, справляв великi лови на грубу звiрину. Вiн святкував почин свого нового життя,- бо недавно князь Данило дарував йому в Тухольщинi величезнi полонини i цiле одно пригiр'я Зелеменя; недавно вiн появився в тих горах i побудував собi гарну хату i оце першу учту справляє, знайомиться з довколичними боярами. По учтi рушили на лови в тухольськi лiси.

Лови на грубого звiра - то не забавка, то боротьба тяжка, не раз кровава, не раз на життя i смерть. Тури, медведi, дики - се небезпечнi противники; стрiлами з лукiв рiдко кому удасться повалити такого звiра; навiть рогатиною, яку кидалось на противника при вiдповiднiм приближенню, нелегко дати йому раду. Тож остатньою i рiшучою зброєю було важке копiє, яким треба було влучити противника зблизька, власноручно, з цiлою силою, вiдразу. Схиблений удар - i життю борця грозила велика небезпека, коли йому не вдалось в остатнiй хвилi сховатись у безпечну криївку i до бути меча або тяжкого топора для своєї оборони.

Не диво, отже, що Тугар зi своїми гiстьми вибирався на лови, мов на вiйну, з запасом стрiл i рогатин, зi слугами й запасами живностi, навiть з досвiдним знахарем, що вмiв замовляти рани. Не диво також, що Тугар i його гостi були в повнiй рицарськiй зброї, окрiм панцирiв, бо тi спиняли би їх у ходi по ломах та гущавинах. Те тiльки диво, що й Тугарова донька Мирослава, не покидаючись батька, посмiла також вирушити разом з гiстьми на лови. Тухольськi громадяни, видячи її, як їхала на лови посеред гостей, гордо, смiло, мов стрiмка тополя серед коренастих дубiв, з уподоблю поводили за нею очима, поговорюючи:

- От дiвчина! Тiй не жаль би бути мужем. I певно, лiпший з неї би був муж, нiж її батько!

А се, певно, була немала похвала, бо Тугар Вовк був мужчина, як дуб.

Плечистий, пiдсадкуватий, з грубими обрисами лиця i грубим, черним волоссям, вiн i сам подобав на одного з тих злющих тухольських медведiв, яких їхав воювати. Але ж бо й донька його Мирослава була дiвчина, якої пошукати. Не кажемо вже про її уроду й красу, анi про її добре серце - в тiм зглядi багато її ровесниць могло стати з нею нарiвнi, хоч i небогато могло перевищити її. Але в чiм не мала вона пари мiж своїми ровесницями, так се в природнiй свободi свого поводження, в незвичайнiй силi мускулiв, у смiлостi й рiшучостi, властивiй тiльки мужчинам, що виросли в ненастаннiй боротьбi з супротивними обставинами. Зараз з першого разу видно було, що Мирослава виросла на свободi, що виховання її було мужеське i що в тiм прегарно розвиненiм дiвочiм тiлi живе сильний, великими здiбностями обдарований дух. Вона була в батька одиначка, а до того ще зараз при народженню втратила матiр. Нянька її, стара мужичка, вiдмалку заправляла її до всякої ручної роботи, а коли пiдросла, то батько, щоб розважити свою самоту, брав її всюди з собою i, щоб задоволити її палку

натуру, привчив її владати рицарською зброєю, зносити всякi невигоди i смiло стояти в небезпеках. I чим бiльшi трудностi їй приходилось поборювати, тим охiтнiше бралась вона за дiло, тим краще проявлялася сила її тiла й її рiшучого, прямого характеру. Але попри все те Мирослава нiколи не переставала бути женщиною: нiжною, доброю, з живим чуттям i скромним, стидливим лицем, а все те лучилось в нiй у таку дивну, чаруючу гармонiю, що хто раз бачив її, чув її мову,- той довiку не мiг забути її лиця, її ходу, її голосу,- тому вони пригадувалися живо i виразно в найкращих хвилях його життя, так, як весна навiть старому старцев пригадує його молоду любов.

Вже третiй день тривали лови. Багато, оленiв-рогачiв i чорногривих турiв лягло головами вiд стрiл i ратищ боярських. Над шумним гiрським потоком, на зеленiй полянi серед лiса стояли шатри ловцiв, курилися раз у раз величезнi огнища, де висiли на гаках кiтли, оберталися рожни, де варилось i пеклось м'ясиво вбитої дичини для гостей. Нинiшнiй, останнiй день ловiв мав бути посвячений самому головному, та заразом i найбiльше небезпечному дiлу - ловам на медведiв.

На стрiмкiм пригiрку, вiддiленiм вiд iнших страшними дебрями, порослiм густо величезними буками та смереками, покритими ломами й обвалищами дерев, було вiддавна головне леговище медведiв. Тут, як твердив тухольський провiдник, молодий гiрняк Максим Беркут, гнiздилася медведяча матка. Вiдси дикi звiрi розносили пострах на цiлу околицю i на всi полонини. I хоч не раз удавалось смiлим вiвчарям забити одного або другого стрiлами та топорами або завабити пiд слiп, де йому ломала крижi важка колода, спадаючи вниз,- то все-таки число їх було надто велике, щоб iз того була значна полегша для околицi. То й не диво, що, коли новоприбулий боярин Тугар Вовк оповiстив тухольцям, що хотiв би зробити великi лови на медведiв i просить дати йому провiдника, вони не тiльки дали йому на провiдника першого удальця на всю тухольську верховину, Максима Беркута, сина тухольського бесiдника Захара, але, крiм того, вирядили з власної волi цiлий вiддiл пасемцiв з луками й ратищами для помочi зiбраним боярам.

Цiла та громада мала обступити медведяче леговище i очистити його доразу вiд поганого звiра.

Вiд самого досвiта в ловецькiм таборi великий рух i тривожне дожидання.

Боярськi слуги вiд пiвночi звивалися, приготовляючи для гостей їду на цiлий день, наповнюючи шипучим медом i яблучником подорожнi боклаги.

Тухольськi пасемцi й собi готовились, острячи ножi та тесаки, обуваючи мiцнi жубровi постоли i складаючи в невеличкi дорожнi бисаги печене м'ясо, паляницi, сир i все, що могло понадобитися в цiлоденнiй труднiй переправi.

Максим Беркут який аж нинi, супроти найважнiшого i найтяжчого дiла, почув себе вповнi самим собою, вповнi начальником сеї невеличкої армiї, заряджував з правдиво начальницькою вважливiстю й повагою все, що належало до дiла, нiчого не забуваючи, нi з чим не кваплячись, але й нi з чим не опiзнюючись. Все у нього виходило в свiй час i на своїм мiсцi, без сумiшки й сутолоки; всюди вiн був, де його потрiбно, всюди вмiв зробити лад i порядок. Чи то мiж своїми товаришами тухольцями, чи мiж боярами, чи мiж їх слугами, Максим Беркут усюди був однаковий, спокiйний, свобiдний в рухах i словах, мов рiвний серед рiвних. Товаришi поводились з ним так само, як вiн з ними, свобiдно, несилувано, смiялись i жартували з ним, а проте виповнювали його розкази точно, швидко i так весело та радо, немов i самi без розказу були би в тiй хвилi зробили те саме. Боярська служба, хоч далеко не такої рiвної вдачi, далеко не так свобiдна в поводженню, далеко похiпнiша з одних гордо висмiватися, а перед другими низенько хилитися, все ж таки поважала Максима Беркута за його звичайнiсть i розсудливiсть i, хоч не без дотинкiв та жартiв, таки робила те, що вiн казав. А й самi бояри, по бiльшiй частi люди гордi, воєннi, що нерадо бачили "смерда" в своїм товариствi, та й то ще смерда, що вважав їх чимось немов собi рiвним,- i вони тепер не показували надто виразно своєї неохоти i виповнювали розпорядження молодого провiдника, маючи на кождiм кроцi нагоду переконатися, що тi розпорядження були зовсiм розумнi, такi, як треба.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка