Збірник матеріалів з української літератури для учнів 7-го класу



Скачати 11.17 Mb.
Сторінка7/51
Дата конвертації19.02.2016
Розмір11.17 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   51

Ще сонечко не зараз мало сходити, а вже ловецьке товариство вирушило з табору. Глибока тиша стояла над горами; нiчнi сумерки дрiмали пiд темно-зеленими коронами смерек; на густiм, чепiргатiм листю папоротi висiли краплi роси; повзучi зеленi поясники вилися попiд ноги, плуталися помiж корiнням величезних вивертiв, сплiталися в непрохiднi клебуки з корчами гнучкої, колючої ожини та з сплетами дикого, пнучого хмелю. З пропадистих, чорних, мов горла безоднi, дебрiв пiднiмалася сивими туманами пара - знак, що на днi тих дебрiв плили невеличкi лiсовi потоки. Повiтря в лiсi напоєне було тою парою й запахом живицi; воно захоплювало дух, немовбито ширших грудей треба було, щоб дихати ним свобiдно.

Мовчки пробиралася ловецька дружина непрохiдними нетрями, дебрями й ломами без стежки, без нiяких провiдних знакiв у тьмавiй гущавинi.

Попереду йшов Максим Беркут, а за ним Тугар Вовк i iншi бояри. Обiк Тугара йшла його донька Мирослава. Позаду йшли тухольськi пасемцi. Всi йшли озираючись, i надслухували пильно.

Лiс починав оживати денним життям. Пестропера сойка хрипiла в вершках смерек, зелена жовна, причепившися до пня тут же над головами прохожих, довбала своїм залiзним дзюбом кору; в далеких зворах чути було рик турiв i виття вовкiв. Медведi в ту пору, наївшися, дрiмали пiд ломами на моховой постелi. Стадо дикiв рохкало десь у дебрi, холодячися в студенiм намулi.

Може, годину йшло товариство тою трудною, нетоптаною дорогою. Всi дихали важко, ледве можучи наловити грудьми повiтря, всi отирали краплистий пiт iз лиць. Максим частенько озирався позад себе. Вiн зразу противний був тому, щоб i женщина йшла разом з мужами в той небезпечний похiд, але Мирослава уперлася. Вона ж перший раз була на таких великих ловах i мала би для бог зна яких трудностей занехати найкращу їх частину!

Нiякi Максимовi докази про трудностi дороги, про небезпеки на становищi, про силу й лютiсть звiра не могли переконати її. "Тим лiпше! тим лiпше!" - говорила вона з таким смiлим поглядом, з таким солодким усмiхом, що Максим, мов очарований, не мiг нiчого бiльше сказати. I батько, що зразу також радив Мирославi лишитися в таборi, вкiнцi мусив уступити її просьбам. З подивом глядiв тепер Максим, як ота незвичайна женщина поровень з найсильнiшими мужами поборювала всякi трудностi утяжливої дороги, як легко перескакувала гнилi ломи i величезнi трами, яким певним кроком iшла понад урвища, горi стрiмкими дебрями, просковзувала помiж виверти, i притiм так безпечно, так невтомимо, що Максимовi здавалося, що вона хiба на яких чудових крилах уноситься. Вiн глядiв на се й не мiг наглядiтися.

"Дивна дiвчина! - думалось йому раз по разу,- такої я ще й не видав нiколи!"

Ось уже прийшли на мiсце. Медведяче леговище - то був високий, тюльки вiд пiвденного боку з трудом доступний горб, покритий грубезними буками й смереками, завалений вивертами й ломами. Вiд пiвночi, заходу i сходу вход i вихiд замикали високi скалистi стiни, немов величезною сокирою вирубанi з тiла велетня Зелеменя i вiдсуненi вiд нього за кiльканадцять сажнiв; сподом попiд тi стiни вузькою щiлиною шумiв i пiнився студений гiрський потiк. Таке положення улегшувало нашим ловцям роботу; вони потребували тiльки обсадити не надто широкий плай вiд пiвденного боку i тим плаєм поступати чимраз далi догори, а звiр, не маючи iншого виходу, мусив конечно попастися в їх руки i на їх ратища.

Опинившися на тiм важнiм, хоч дуже небезпечнiм плаю, Максим Беркут велiв товариству на хвилю розложитися i спочити, аби набрати сил до трудного дiла. Сонце сходило, але гiлля смерек i сусiднi горби заслоню вали його вид. По короткiм вiддиху Максим почав розставляти ловцiв у два ряди так, аби вповнi обсадити плай. Доки плай ще вузький, кождому ловцевi прийдеться стояти о п'ять крокiв вiд другого: але дальше вгорi, де Плай розширяється в цiлу споховасту площину, там прийдеться ловцям ширше розступитися. Одно тiлько клопотало його: що зробити з Мирославою, яка конче хотiла й собi стояти на окремiм становищi, а не при боцi свого батька.

- А що ж то я гiрша вiд отсих твоїх пасемцiв?- говорила вона, рум'янiючись мов рожа, до Максима.- Їх ти ставиш на становищi, а мене не хочеш... Нi, сього не буде! I для мого батька се був би стид, коли б нас двоє стояло на однiм становищi! Правда, батеньку?

Тугар Вовк не мiг їй супротивитися. Максим почав говорити їй про небезпеку, про силу й лютiсть розжертого звiра, але вона зацитькала його.

- А що ж то в мене нема сили? А що ж то я не владаю луком, ратищем i топором? Ану, нехай котрий-будь iз твоїх пасемцiв спробує зо мною порiвнятися,- побачимо, хто дужчий!

Максим вкiнцi замовк i мусив учинити її волю. Та й чи мiг спротивитися тiй дивнiй, чарiвнiй дiвчинi? Вiн хотiв хоч становище визначити їй найменше небезпечне, але, на лихо, сього не можна було зробити, бо тут усi становища були однаково небезпечнi. Розстановивши цiле товариство, Максим дав ось який розпорядок:

- Тепер помолiмся, кому хто знає, а потiм разом заграймо в роги. Це буде перший знак i сполошить звiра. Потiм пiдемо горi плаєм i станемо аж там, де вiн розширюється. Там мої товаришi лишаться пильнувати виходу, щоб анi один звiр не уйшов, а ви, бояри, пiдете дальше, до самого матчиного леговища!

В добру хвилю потiм залунали лiси й полонини хрипливим ревом жубрових рогiв. Немов величезна хвиля, покотився голос по лiсах i зворах, розбиваючися, глухнучи, то знов подвоюючись. Пробуркалися лiси. Заскиглила каня над верховiттям смереки; зляканий беркут, широко розмахуючи крилами, пiднявся на воздухи; захрустiв звiр помiж ломами, шукаючи безпечної криївки. Нараз рик рогiв утих, i ловцi пустилися в дорогу горi плаєм. Усiх серця билися живiше ожиданиям незвiсних небезпек, бою i побiди. Обережно пробирались вони рядами; передом ряд боярський, за ним парубоцький ряд; Максим iшов попереду, пильно надслухуючи та слiдячи звiрину. Цар ломiв, медвiдь, ще не показувався.

Дiйшли вже до самого найвужчого гирла, поза яким плай розширювався в велику, споховасту площину. Ловцi знов тут зупинилися на розказ Максима, i знов загримiли ще з бiльшою силою жубровi роги, розносячи тривогу в сумрачнi медведячi гаври. Раптом затрiщав лiм недалеко, за величезною купою грубих, перегнилих вивертiв.

- Бачнiсть! - скрикнув Максим.- Звiр наближається!

Ледве сказав тi слова, коли втiм крiзь велику щiлину мiж двома переверненими пнями просунулася пелехата, величезна голова, i двоє сiрих очей напiв-цiкаво, напiвтривожно вдивлялися в Тугара Вовка, що стояв на своїм становищi, якраз о яких десять крокiв перед щiлиною. Тугар був старий вояк i старий ловець,- вiн не знав, що то тривога. Тож, не говорячи анi слова, не вiдзиваючися нi до кого, вiн вихопив важку залiзну стрiлу з сагайдака, положив на лук i намiрявся до звiра.

- Мiряй в око, боярине! - шепнув з-позаду Максим.

Хвилька тривожної мовчанки - свиснула стрiла - i заревiв звiр, мов скажений кинувши собою взад. I хоть через те щез вiн ловцям з очей, скрившися за купою вивертiв, то ревiт його не втихав i не втихало скажене шеметання.

- Далi за ним! - крикнув Тугар Вовк i кинувся до щiлини, кудою щез медвiдь. Рiвночасно два бояри вже видряпалися були на верх виверту, вже попiднiмали свої ратища i старались дати їм вiдповiдний розмах, аби доконати звiра. Тугар Вовк, стоячи в щiлинi, пустив у нього другою стрiлою. Звiр заревiв ще дужче i кинувся втiкати, але очi його заплили кров'ю, вiн не мiг знайти виходу й розщибав собою о дерева. Ратище одного боярина впилося йому мiж ребра, але не завдало смертельної рани. Дикий рик раненого медведя розлягався чимраз дужче. В розпуцi вiн пiдводився на заднi лапи, обтирав собi кров з очей, рвав i кидав галуззям наперед себе, але дарма; одно його око прошиблене було стрiлою, а друге раз у раз запливало кров'ю наново.

Шемечучись наослiп довкола, звiр наблизився знов до Тугара Вовка. Той вiдкинув лук i, причаївшися за виваленим коренем, ухопив обiруч свiй важкий топiр i, коли медвiдь, мацаючи, добирався до знайомої собi щiлини, вiн з усього розмаху цюкнув його згори в голову, аж череп розколовся надвоє, мов розбита тиква. Бризнув кровавий мозок на боярина, i тихо, без рику повалився звiр додолу. Радiсно заревли труби бояр на знак першої побiди.

Звiра витягнено з-помiж вивертiв i обдерто зi шкiри. Тодi бояри рушили дальше в гущавину. Сонце вже пiднялось на небi i меркотiло крiзь гiлляки, мов скiснi золотi нитки та пасма. Ловцi йшли тепер геть-геть веселiше, перехвалюючися своєю вiдвагою й силою.

- Хоч я лише вовк, дрiбна звiрюка, то все ще дам раду тухольському медведевi! - говорив Тугар Вовк, радiючи.

Максим Беркут слухав тих перехвалок i сам не знав, чому йому жаль зробилося тухольського медведя.

- Що ж,сказав вiн,- дурна звiрюка той медвiдь, самотою держиться. Якби вони зiбрались докупи, то хто знає, чи й стадо вовкiв дало би їм раду.

Тугар позирнув на нього гнiвно, але не сказав нiчого. Ловцi обережно поступали дальше, дряпаючись по вивертах, перескакуючи з пня на пень, западаючи не раз по пояс у порохно та ломи.

Посеред тих звалищ величної природи виднiлися подекуди медведячi стежки, протоптанi вiд давнiх-давен, вузькi, але добре втоптанi, густо засiянi вибiленими кiстками баранiв, оленiв та всякої iншої звiрини.

Максим держався тепер позаду бояр; вiн раз за разом обходив усi становища, осмотрював слiди, щоб догадатися, чи вони свiжi, чи нi, пiдпомагав, заохочував утомлених,- i тiльки на нiм однiм не знати було нiякої втоми. З подивом позирала на нього Мирослава, коли вiн переходив коло неї, i хоч багато досi видала вона молодцiв i сильних, i смiлих, але такого, як Максим, що сполучав би в собi всi прикмети сильного робiтника, рицаря i начальника,- такого їй досi не траплялося бачити.

Нараз захрустiв лiм, i грiзно-люто випав на ловцiв величезний медвiдь.

Вiн бiг зразу на чотирьох лапах, але, побачивши перед собою ворогiв, звiвся на заднi лапи, а в переднi вхопив бурею вiдломаний буковий конар, викручуючи ним довкола себе i видаючи час вiд часу з горла уриваний, немов визиваючий рик.

На становищi супроти звiра були два пiдгiрськi бояри, з тих, що то найголоснiше перехвалювалися i хотiли перед усiми показатися мисливцями.

Побачивши страшного ворога тут же перед собою, вони зблiдли й затремтiли.

Але скритися, тiкати не уходило,- треба було ставити чоло, будь-що-будь.

Двi стрiли вилетiли рiвночасно з двох лукiв, але одна хибила, свиснувши медведевi понад вуха, а друга влучила звiра в бiк, не зранивши значно, а тiльки роздразнивши безмiрно. Величезним скоком пiдплигнув медвiдь i шпурнув на одного ловця свою зброю -- буковий конар, який зi страшною силою гепнувся о дерево. Тодi, не зупиняючись анi на хвильку i не даючи ворогам часу до намислу, медвiдь кинувся на одного з них, що саме стояв на його протоптанiй стежцi. Ратище блисло в тремтячiй руцi боярина,- вiн хотiв кинути ним на звiра.

- Не кидай! - крикнув тривожно Максим, надбiгаючи i ведучи з собою помiч загроженим боярам, Тугара Вовка i ще одного боярина,- не кидай ратище, але настав поприбiч i боронися!

Але боярин не слухав i кинув ратище на звiра. Розмах був невеликий, рука боярина тремтiла, медвiдь був уже на яких п'ять крокiв,- от i не диво, що ратище слабо зранило звiра в передню лопатку. Вхопив медведь дрючину, розломив її i зi страшним риком кинувся на свого ворога. Той держав уже в руках простого, на оба боки острого меча, що його називав медвiдником, i готовився вiпхнути його вiстря в груди звiровi. Але вiстря поховзлося по костi i застряло в лопатцi, i звiр ухопив боярина в свої страшнi, залiзнi обiйми. Страшенно скрикнула нещаслива жертва; захрустiли костi пiд медведячими зубами. Цiла та страшна i дрожжю проймаюча подiя скоїлася так раптовно, так несподiвано, що, заким Максим мiг надбiгти з пiдмогою, вже боярин, хриплячи в передсмертних судорогах, лежав на землi, а над ним стояв кровавий медвiдь, вискаливши свої страшеннi зуби i ревучи на весь лiс з болю вiд одержаних ран.

Дрож пройшла у всiх по тiлi на той вид: бояри стали, мов укопанi.

Тiльки Максим спокiйно наложив стрiлу на свiй роговий лук, пiдiйшов два кроки ближче до медведя i, прицiлившися одну хвилину, пустив йому стрелу просто в серце. Мов ножем перетятий, урвався рик звiра, i вiн повалився трупом на землю.

Не ревiли роги, не лунали веселi оклики по тiй новiй побiдi. Бояри, покинувши свої становища, збiглися на мiсце нещастя. Хоч i як вони були загартованi в вiйнах, привикли бачити смерть бiля себе, але вид кровавого, поторощеного та пошарпаного трупа витиснув iз усiх грудей важкий зойк.

Мирослава вхопилась за груди i вiдвернула очi. Тухольськi пасемцi на сплетенi з галуззя мари положили трупа, а за ним потягли i медведя. Понура мовчанка залягла над товариством. Велика калюжа кровi блискотiла до сонця i нагадувала всiм, що тут iще перед хвилею стояв живий чоловiк, батько дiтям, веселий, охочий i повний надiї, а тепер з нього лишилася лише безформна купа кровавого м'яса. У великої частi бояр вiдiйшла охота до ловiв.

- Цур їм, тим проклятим медведям! - говорили деякi.- Нехай тут хоч жиють, хоч гинуть собi, чи ж нам для них наражувати своє життя?

Але Тугар Вовк, а особливо Мирослава й Максим, налягали конче, аби кiнчити розпочате дiло. Бояри вкiнцi пристали, але якось дуже не радi були вертати на свої становища.

- Позвольте менi, бояри, слово сказати,- заговорив до них Максим.- Мої товаришi тухольцi замкнули вихiд i не пустять анi одного звiра вiдси.

Тим-то нам непотрiбно розходитися вiддалiк одним вiд одних. Найлiпше буде, думаю, роздiлитися нам на двi ровти i йти понад самi краї пропасти по обох боках. Так ми зможемо найлiпше зiгнати все до середини, а там разом з тухольськими пасемцями обступимо густою лавою i вистрiляємо до одного.

- Авжеж, авжеж, що так лiпше! - крикнули деякi бояри, не бачучи насмiшливого усмiху, що перелетiв по устах Максима.

Тодi товариство роздiлилося. Одну ровту провадив Тугар Вовк, а другу Максим. Мирослава з власної охоти прилучилася до другої ровти, хоч i сама не могла собi вияснити для чого. Мабуть, шукала небезпеки, бо Максим виразно казав, що дорога другої ровти небезпечнiша.

Знов заграли роги, i обi ровти розiйшлися. Ловцi йшли де парами, де одинцем, то сходячись, то розходячись, щоб вишукувати дорогу. Купами йти було зовсiм неможливо. Зближались уже до самого верха; верх сам був голий,

але понижче був цiлий вал камiння, звалищ i вивертiв. Туди пройти було найтруднiше i найнебезпечнiше.

В однiм мiсцi стирчала купа звалищ, мов висока башта. Ломаччя, камiння i навiяне вiд давнiх-давен листя загороджувало, бачилось, усякий приступ до природної твердинi. Максим поповз понад самим краєм глибочезної

пропастi, чiпляючись де-де моху та скальних обривiв, щоб туди винайти прохiд. Бояри ж, не навиклi до таких неприступних i карколомних дорiг, пiшли здовж валу, надiючись найти далi перерву i обiйти його.

Мирослава зупинилася, немов щось держало її близ Максима; її бистрi очi вдивлювалися пильно в настобурчену перед нею стiну лому, шукаючи хоч би й як трудного проходу. Недовго так i вдивлялася, але смiло почала вдиратися на великi кам'янi брила та виверти, що завалювали прохiд. Стала на версi i гордо озирнулася довкола. Бояри вiдiйшли вже були досить далеко, Максима не видно, а перед нею безладна сутолока скал та ломiв, через яку, бачилось, прохiд був неможливий. Але нi! Онтам, трохи вiддалiк, лежить величезна смерека кладкою понад те пекло,туди безпечно можна перейти до вершка! Недовго думаючи, Мирослава пустилася на ту кладку. А вступаючи на неї, ще раз озирнулася i, горда зi свого вiдкриття, приложила гарно точений рiг до своїх коралевих уст i затрубила на весь лiс. Луна

покотилася полонинами, розбиваючись у дебрях та зворах чимраз на больше часток, аж поки не сконала десь у далеких, недоступних гущавинах. На голос Мирославиного рога вiдiзвався здалека рiг її батька, а там i роги iнших бояр. Ще хвильку завагувалася Мирослава, стоячи високо на вивертi. Смерена була дуже стара i наскрiзь порохнява, а в споду, в непрогляднiй гущавинi ломiв, здавалось їй, що чує легкий хрускiт i муркотання. Прислухалася лiпше - не чути нiчого. Тодi вона смiло ступила на свою кладку. Але ледве уйшла з п'ять крокiв, коли разом затрiщала перетрупiшiла смерека, зломалася пiд ногами Мирослави, i смiла дiвчина враз iз перегнилим трамом упала додолу, в ломи та звалища.

Впала на ноги, не попускаючись своєї зброї. В руках стискала сильно срiблом оковане ратище; через плечi у неї висiли мiцний лук i сагайдак за стрiлами, а за гарним шкiряним поясом, що, мов вилитий, обхапував її стрункий дiвочий стан, застромлений був топiр i широкий мисливський нiж з кiстяними черенцями. Звалившись несподiвано в тьмаву пропасть, вона, проте, не почула анi на хвилю страху, а тiльки почала озиратися довкола, щоб доглядiти який вихiд. Зразу не могла нiчого виразно добачити, Але швидко її очi привикли до пiвсумерку, i тодi побачила такий вид, котрий i найсмiлiшого мiг переняти смертельною тривогою. Не далi, як на п'ять крокiв, перед нею лежала величезна медведиця в гнiздi коло своїх молодих i гнiвними, зеленкуватими очима глядiла на несподiваного гостя. Мирослава затремтiла. Чи вдаватися в боротьбу зi страшним звiром, чи шукати виходу i спровадити помiч? Але нелегко було знайти вихiд; довкола їжилися ломи й обриви скал, i хоч перелiзти через них з тяжким трудом було би можна, то на очах дикого звiра була така робота крайнє небезпечна. Недовго надумуючись, рiшилася Мирослава не зачiпати звiра, лиш боронитися в разi нападу, а тим часом дати трубою тривожний знак i закликати помiч. Але скоро тiльки вона затрубила, медведиця схопилася з леговища i, виючи, кинулась до неї. Не час було Мирославi братися до лука,- звiр був надто близько. Вона вхопила обома руками ратище i, опершись плечима о кам'яний облаз, наставила його насупротив медведицi. Звiр, побачивши блискуче залiзне вiстря, зупинився. Обi неприятельки стояли так довгу хвилю, не зводячи ока одна з одної, не схибляючи анi одним рухом зi свого становища.

Мирослава не смiла перша нападати на медведицю; медведиця знов шукала очима, куди би напасти на ворога. Раптом медведиця вхопила в переднi лапи великий камiнь i, зводячись на заднi ноги, хотiла шпурнути ним на Мирославу. Але в тiй самiй хвилi, коли зводилася на заднi ноги, Мирослава одним могучим рухом пхнула їй ратище мiж переднi лопатки. Рикнула страшенно медведиця i перевернулась горiлиць, обiллявшися кров'ю. Але рана не була смертельна, i медведиця швидко зiрвалася на ноги. Кров текла з неї, та, незважаючи на бiль, вона знов кинулася на Мирославу. Небезпека була страшна. Розжертий звiр садив просто, грозячи вже тепер своими страшними зубами. Один рятунок для Мирослави був - видряпатися на облаз, о котрий була оперта плечима. Хвилька, один рух,- i вона стояла на облазi.

На серцi в неї полегшало,- тепер її положення не було таке небезпечне, бо в разi нападу могла вдарити звiра згори. Та ледве Мирослава могла дослiдити, що робить медведиця, а вже звiрюка стояла близько неї на каменi, ревучи грiзно i рознявши закровавлену пащеку. Зимний пiт виступив на чолi Мирослави; вона бачила, що тепер настала рiшуча хвиля, що на тiй вузькiй кам'янiй плитi мусить розiгратися боротьба на життя i смерть i що того буде побiда, хто зможе вдержатися на тiм становищi й зiпхнути з нього противника. Медведиця була вже близько; Мирослава пробувала заставитися вiд неї ратищем, але медведиця вхопила дрючину зубами i шарпнула її так сильно, що мало не зiпхнула Мирославу з каменя; ратище виховзлось їй iз рук, i звiр кинув ним геть у ломи.

"Тепер прийдеться загибати!" - блиснуло в думцi в Мирослави, Але вiдвага не покинула її. Вона вхопила обома руками топiр i стала мiцно до остатньої оборони. Звiр сунув чимраз ближче; гарячий його вiддих чула вже Мирослава на своїм лицi; мохната лапа, насторожена острими кiгтями, грозила її грудi,-ще хвиля, i їй довелось би, пошарпанiй, кровавiй, упасти з каменя, бо топорище було закоротке супроти лап величезного звiра.

- Рятунку! - скрикнула у смертельнiй тривозi Мирослава, i в тiй хвилi понад її головою блиснуло ратище, i пхнута в горло медведиця, мов колода, впала з каменя. В щiлинi кам'яних звалищ понад головою Мирослави показалося радiсне, живим огнем палаюче лице Максима Беркута. Один вдячний погляд урятованої дiвчини проняв Максима наскрiзь. Але слова не було мiж ними анi одного. На те не було часу. Медведиця ще жила i, ревучи, зiрвалася з мiсця. Одним скоком була вона коло своїх молодих, що, не розумiючи цiлої тої страшної боротьби, бавилися i переверталися в гнiздi.

Обнюхавши їх, медведиця кинулася знов до Мирослави. На се Мирослава була приготована i, пiднявши обiруч топiр, одним замахом розрубала ним голову медведицi. Впала опосочена звiрюка i, метнувши собою кiлька разiв у боки, сконала.

Тим часом i Максим, продершися крiзь наваленi ломи, станув обок Мирослави. В очах дiвчини заблисли двi перловi сльози, i, не кажучи анi слова, вона гаряче стиснула руку свого порятiвника. Максим чогось немов змiшався, почервонiв, спустив очi i, зупиняючись, проговорив:

- Я чув твiй тривожний знак... але не знав, де ти... Богу дякувати, що й так додряпався!

Мирослава все ще стояла на мiсцi, держачи руку гарного парубка в своїй руцi i дивлячись у його хороше, сонцем опалене i здоровим рум'янцем осяяне, одверте, щире лице. В тiй хвилi вона не почувала нiчого, крiм вдячностi за рятунок вiд нехибної смертi. Але, коли Максим, трохи осмiлившись, стиснув її нiжну, а так сильну руку, тодi Мирослава почула, як щось солодко защемiло її коло серця, як лице її загорiлось стидливим рум'янцем - i вона спустила очi, а слово подяки, котре готове було вилетiти з її уст, так i завмерло на губах i розiллялось по лицi дивним чаром розгаряючого сердечного чуття.

Максим перший отямився. В його серцi, смiлiм i чистiм, як щире золото, вiдразу блиснула щаслива думка, котра тут же перемiнилася в незломне рiшення. Се вернуло йому всю смiлiсть i певнiсть поступування. Приложивши рiг до уст, вiн затрубив радiсно на знак побiди. Тут же, за стiною вивертiв, обiзвалися роги Тугара й iнших бояр.

Звинна, як вивiрка, Мирослава швидко видряпалась назад на той вал, з якого була впала, i вiдтам оголосила цiлому стрiлецькому товариству свою пригоду i помiч, якої дiзнала вiд Максима. З трудом видряпався сюди Тугар Вовк, а за ним i iншi бояри; Тугар довго держав доньку в обiймах, а побачивши кров на її одежi, аж затремтiв.

- I ти, ти, моя доню, була в такiй небезпецi! - I вiн раз по разу обнiмав доньку, немов боячись утратити її.

Потiм вiн злiз униз до Максима, що порався коло медведицi i коло молодих медведят. Молодi, що не знали ще свого ворога в чоловiцi, муркотiли любенько в гнiздi i бавились собi, мов малi песики; вони давали себе гладити руками i зовсiм не боялися людей. Максим узяв їх на руки i положив перед Мирославою й Тугаром.

- Отеє ваша здобич! - сказав вiн.- Ви чей же радо приймете в своїм домi таких гостей.

Згромадженi бояри глядiли то радiсно на малi медведята, то зо страхом на вбиту медведицю, обзирали рани i подивляли силу i смiлiсть Мирослави, що могла вдатися в боротьбу з такою страшною звiрюкою.

-О, нi,-сказала смiючись Мирослава,-без помочi отсього чесного молодця була б я тепер лежала так, як сеся звiрюка, пошарпана й закровавлена! Йому вiд мене належиться велика подяка.

Тугар Вовк якось немов нерадо слухав тої бесiди своєї доньки. Хоч i як вiн любив її, хоч i як радувався її вибавленням iз великої небезпеки, Але все-таки вiн волiв би був, якби вибавив його доньку боярський син, а не сей простий тухольський мужик, не сей "смерд", хоч i як зрештою той смерд умiв подобатися Тугаровi. Та все-таки йому, гордому бояриновi, що вирiс i великої честi дослужився при князiвськiм дворi, важко було прилюдно вiддавати подяку за вирятування доньки мужиковi. Але нiщо було дiяти...

Обов'язок вдячностi так був глибоко вкорiнений у наших рицарських предкiв, що й Тугар Вовк не мiг вiд нього виломатися. Вiн узяв Максима за руку i випровадив його наперед.

- Молодче,-сказав вiн,-донька моя, єдина моя дитина, говорить, що ти вирятував її життя з великої небезпеки. Я не маю причини не вiрити її слову. Прийми ж за своє чесне дiло подяку вiтця, котрого вся любов i вся надiя в тiй однiй дитинi. Я не знаю, чим тобi можемо вiдплатити за це дiло, але будь певний, що скоро се коли-будь буде в моїй силi, то боярин Тугар Вовк не забуде того, що тобi завдячує.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка