Збірник матеріалів з української літератури для учнів 7-го класу



Скачати 11.17 Mb.
Сторінка8/51
Дата конвертації19.02.2016
Розмір11.17 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   51

Максим стояв при тих словах мов на гранi. Вiн не привик до таких прилюдних похвал i зовсiм не надiявся, анi не бажав нiчого подiбного. Вiн змiшався при боярських похвалах i не знав, чи вiдповiдати що-небудь, чи нi, а вкiнцi сказав коротко:

- Нема за що дякувати, боярине! Я зробив те, що кождий на моїм мiсцi зробив би,- за що ж тут дякувати? Нехай донька твоя буде здорова, але на вдячнiсть нiяку я не заслужив.

Сказавши се, вiн пiшов, аби закликати своїх тухольських товаришiв. При їх помочi медведицю швидко обдерто зi шкiри, а малi медведята перенесено на збiрне мiсце, вiдки цiле товариство по скiнченню ловiв мало удатися назад до табору.

Сонце доходило вже полудня i сипало гаряче, золотисте промiння на тухольськi гори; розiгрiта живиця сильнiше запахла в лiсах; гордо i тiльки десь-колись помахуючи розпластаними крилами, плавав яструб високо понад полонинами в лазуровiм океанi. Тиша стояла в природi. Тiльки з одного пригiрка Зелеменя лунали голоси ловецьких труб i крики ловецького товариства. Лови скiнчилися, хоч i не зовсiм щасливо. На дрючках несли тухольськi парубки поперед ловцями три медведячi шкiри i в мiшку двоє медведят, а на ношах iз галуззя несли боярськi слуги позаду товариства окровавленого, задубiлого вже трупа нещасливого боярина, що погиб вiд медведячих лап.

Швидко пiд проводом Максима дiйшло товариство до мисливського табору.

Лови були скiнченi. Сьогоднi ще хотiло цiле товариство вертати домiв, зараз, скоро лише по обiдi. Дорога була вправдi не близька, але Максим обiцяв випровадити товариство простiшою лiсовою стежкою до Тухлi, а вiдтам до двора Тугара Вовка. Тухольськi пасемцi, скоро тiльки пообiдали, зараз пiшли наперед до домiв; Максим лишився з боярами, поки слуги здiйняли табiр i попрятали всi кухоннi та ловецькi знаряди; тодi й боярське товариство вирушило в дорогу з поворотом додому.

II

Стародавнє село Тухля - се була велика гiрська оселя з двома чи трьома чималими присiлками, всього коло пiвтора тисячi душ. Село й присiлки лежали не там, де лежить теперiшня Тухля, але геть вище серед гiр, у просторiй подовжнiй долинi, що тепер поросла лiсом i зоветься Запалою долиною. В тi давнi часи, коли йде наше оповiдання, Запала долина не була поросла лiсом, але, навпаки, була управлена i годувала своїх жильцiв достатнiм хлiбом. Простягаючись звиш пiвмилi вдовж, а мало що не чверть милi в ширину, рiвна й намулиста, обведена з усiх бокiв стрiмкими скалистими стiнами, високими декуди на три або й чотири сажнi, долина тота була немов величезним кiтлом, iз якого вилито воду. I певно, що воно й не iнакше було. Чималий гiрський потiк впадав вiд сходу до тої долини високим на пiвтора сажня водопадом, прориваючи собi дорогу помiж тiснi, твердi скали, i, обкрутившися вужакою по долинi, випливав на захiд у таку ж саму тiсну браму, розбиваючись помiж гладкi кам'янi стiни i гуркотячи ще кiлькома водопадами, поки чверть милi понижче не впав до Опора. Високi, стрiмкi береги тухольської кiтловини покритi були темним смерековим лiсом, що надавав самiй долинi iюзiр ще бiльшого заглиблення i якоїсь пустинної тишi та вiдрубностi вiд усього свiту. Так, справдi, се була величезна гiрська криївка, з усiх бокiв тiльки з великим трудом доступна,- але такi були в тих часах ненастанних вiйн, усобиць i нападiв майже всi гiрськi села, i тiльки дякуючи тiй своїй неприступностi, вони змогли довше, нiж подiльськi села, охоронити своє свобiдне, староруське громадське життя, яке деiнде силувалися чимраз бiльше пiдiрвати гордi, вiйнами збагаченi бояри.



Тухольський народ жив головно скотарством. Тiльки та долина, де лежало село, а також кiлька поменших порiчин, не покритих лiсом, надавалися до хлiборобства i видавали щороку багатi збори вiвса, ячменю i проса. Зате в полонинах, що були, так само, як i всi доокружнi лiси, власнiстю тухольської громади, паслися великi отари овець, у котрих спочивав

головний скарб тухольцiв: з них вони добували собi одежу й страву, омасту й м'ясо.

В лiсах довкола села паслися корови i воли; але сама мiсцевiсть, гориста, скалиста й неприступна, забороняла держати багато тяжкої рогатої худоби. Другим головним джерелом достатку тухольцiв були лiси. Не говорячи вже про дрова, котрих мали безплатно i на топливо, i на всякi будинки, лiси достачали тухольцям звiрини, лiсових овочiв i меду. Правда, життя серед лiсiв i недоступних диких гiр було тяжке, було ненастанною вiйною з природою: з водами, снiгами, диким звiром i дикою, недоступною околицею, але тота боротьба вироблювала силу, смiлiсть i промисловiсть народу, була пiдставою й пружиною його сильного, свобiдного громадського ладу.

Сонце вже геть схилилося з полудня, коли з високого верха в тухольську долину спускалося знайоме нам ловецьке товариство пiд проводом Максима Беркута. Передом iшов Тугар Вовк з донькою i з Максимом, решта товариства ступала за ними невеличкими купками, гуторячи про перебутi лови та ловецькi пригоди. Перед очима товариства розкрилася тухольська долина, облита гарячим сонячним промiнням, мов велике зелене озеро з невеликими чорними острiвцями. Круг неї, мов височезний паркан, бовванiли кам'янi стiни, по яких п'ялися де-де пачоси зеленої ожини та корчi лiщини. При входi в долину ревiв водопад, розбиваючись о камiння срiблястою пiною; поуз водопаду викутий був у скалi вузький вивiз, яким iшлося вгору i далi понад берегом потока через верхи i полонини аж до угорської країни; се був звiсний тодiшнiм гiрнякам "тухольський прохiд", найвигiднiший i найбезпечнiший пiсля дуклянського: десять дооколичних громад, з галицького i з угорського боку, працювали майже два роки над виготовленням сього проходу. Тухольцi вложили найбiльше працi в те дiло, тож гордилися ним, як своїм.

- Гляди, боярине,- сказав Максим, зупиняючись над водопадом при входi в крутий, у каменi кований вивiз,- гляди, боярине, се дiло тухольської громади! Геть ось туди через Бескиди тягнеться сеся дорога, перша така дорога в верховинi. Мiй батько сам витичував її на протягу п'ятьох миль; кождий мiсток, кожда закрутина, кождий вивiз на тiм протязi зроблений за його показом.

Боярин неохiтно якось поглянув горами, куди на далекий протяг понад потоком вилася мiж скалами протерта гiрська дорога. Потiм глянув долi вивозом i похитав головою.

- Твiй батько має велику власть над громадою? - спитав вiн.

- Власть, боярине? - вiдказав здивований Максим.-Нi, власти у нас над громадою не має нiхто: громада має власть сама, а бiльше нiхто, боярине.

Але мiй батько досвiдний чоловiк i радо служить громадi. Як вiн говорить на радi громадськiй, так не зумiє нiхто в цiлiй верховинi. Громада слухає батькової ради,- але власти батько мiй не має нiякої i не жадає її.

Очi Максима блищали огнями гордостi й подиву, коли говорив про свого батька. Тугар Вовк при його словах у задумi похилив голову; зате Мирослава глядiла на Максима, не зводячи з нього очей. Слухаючи Максимових слiв, вона чула, що його батько стається для неї таким близьким, таким мов рiдним чоловiком, немов вона вiк жила пiд його батькiвською опiкою.

Але Тугар Вовк ставав чимраз бiльше понурий, чоло його морщилося i очi з виразом давно здержуваного гнiву звернулися на Максима.

- То се твiй батько бунтує тухольцiв против мене i против князя?-спитав вiн нараз терпким, рiзким тоном. Немов болющий дотик, вразили тi слова Мирославу; вона зблiдла i позирала то на батька, то на Максима. Але Максим цiлком не змiшався вiд тих слiв, а вiдповiв спокiйно:

- Бунтує громаду, боярине? Нi, се тобi неправду сказано. Вся громада гнiвна на тебе за те, що ти присвоюєш собi громадський лiс i полонину, не спитавши навiть громади, чи схоче вона на те пристати, чи нi.

- А так, ще питатися вашої громади! Менi князь дарував той лiс i тоту полонину, i менi нi в кого бiльше дозволятися.

- Те самiсiньке й говорить громадi мiй батько, боярине. Мiй батько уцитькує громаду i радить пiдождати аж до громадського суду, на котрiм те дiло розбереться.

- Громадського суду! - скрикнув Тугар Вовк.- То й я мав би ставати перед тим судом?

- Думаю, що й тобi самому се буде пожадане. Ти будеш мiг усiм доказати своє право, вспокоїти громаду.

Тугар Вовк вiдвернувся. Вони йшли далi вивозом, який закручувався насерединi, щоб зробити дорогу не так похилою i не так небезпечною.

Максим, iдучи позаду, не зводив очей iз Мирослави. Але його лице не яснело вже таким чистим щастям, як недовго перед тим. Чим чорнiша хмара гнiву й невдоволення залягала на чолi її батька, тим виразнiше почував Максим, що мiж ним i Мирославою розвертається глибока пропасть. Притiм вiн, дитя гiр, не знаючи великого свiту i високих боярських замислiв, i не догадувався, яка широка i глибока була та пропасть на самiм дiлi.

Зiйшли вже на долину. Пiд водопадом творив потiк просторий, спокiйний i чистий, мов сльоза, ставок. При його берегах стояли великi шапки перлової, шипучої пiни; дно наїжене було великими й малими обломами скал; прудкi, мов стрiла, пструги блискали помiж камiнням своїми перлово-жовтими, червоно цяткованими боками; в глибинi затоки долi кам'яною стiною ревiв водопад, мов живий срiбний стовп, граючи до сонця всiми барвами веселки.

- Що за пречудове мiсце,- аж скрикнула Мирослава, вдивляючися в водопад i наваленi в глибинi дико пошарпанi скали, обведенi згори темно-зеленою габою смерекового лiсу.

- Се наша Тухольщина, наш рай! - сказав Максим, обкидаючи оком долину, i гори, i водопад з такими гордощами, з якими мало котрий цар обзирає своє царство.

- Тiлько менi ви затроюєте життя в тiм раю,- сказав гнiвно Тугар Вовк.

Нiхто не вiдзивався на тi слова; всi троє йшли мовчки дальше. Ось уже доходили до сел, що розкинулося густими купами порядних, драницями критих хат, густо обсаджене рябиною, вербами та розлогими грушами. Народ робив у полю; тiльки старi дiди, поважнi, сивобородi, походжали коло хат, то дещо тешучи, то плетучи сiтi на звiра та на рибу, то розмовляючи про громадськi дiла. Максим кланявся їм i вiтав їх голосно, приязно; далi й Мирослава почала вiтати старих тухольцiв, що стояли на дорозi; тiльки Тугар Вовк iшов понурий та нiмий, навiть поглянути не хотiв на тих смердiв, що смiли супротивлятися волi його князя.

Аж ось насеред села з ними пострiчалася дивна компанiя. Три старцi, убранi по-празничному, несли дорогою на високiй, гарно точенiй i оздiбно срiблом окованiй дрючинi великий, також срiблом окований ланцюг, вироблений суцiльно з одної штуки дерева в видi перстеня, нерозривного i замкнутого в собi. Понад тим ланцюгом повiвала червона кармазинова, срiблом вишивана хоругов. Три старцi йшли повiльно. Перед кождим дворищем вони зупинялися i викликали голосно хазяїв по iм'ю, а коли той або хто-будь iз жильцiв дворища явився, вони говорили:

- Завтра на копу! - i йшли дальше.

- Се що за дивоглядiя? - спитав Тугар Вовк, коли старцi почали наближатися до них.

- Хiба ж ти не видав ще такого? - спитав його здивований Максим.

- Не видав. У нас коло Галича нема такого звичаю.

- На копу скликають, на раду громадську,- сказав Максим.

- Я гадав, що попи з корогвою,- почав насмiхатися Тугар.- У нас коли скликають на копу, то скликають потиху, передаючи з хати до хати копне знамено.

- У нас копне знамено обноситься по селi отсими закличниками; вони повиннi кождого громадянина по iм'ю закликати на копу. I тебе закличуть, боярине.

- Нехай собi кличуть, я не прийду! Нiчого мене не обходить ваша копа. Я тут iз княжої волi i можу сам збирати копу, коли буду вважати се потрiбним.

- Ти - сам... збирати копу? - спитав зачудований Максим.- Без наших закличникiв? Без нашого знамена?

- У мене свої закличники i своє знамено.

- Але ж на твою копу нiхто з наших громадян не пiде. А наша копа як осудить, так у нашiй громадi й буде.

- Побачимо!-сказав гнiвно й уперто Тугар Вовк.

В ту саму пору наблизилися нашi пiшоходи до закличникiв. Побачивши боярина, закличники поставили знамено, а один iз них вiдозвався:

- Боярине Тугаре Вовче!

- Ось я,вiдповiв боярин понуро.

- Завтра на копу!

- Чого?


Але закличники на се не вiдповiли нiчого i пiшли дальше.

- Не їх дiло, боярине, говорити чого,- пояснив Максим, стараючись якмога втихомирити нехiть боярина до тухольської громадської ради. По довшiй мовчанцi, пiд час котрої вони все йшли селом, Максим знов зачав говорити:

- Боярине, позволь менi, недосвiдному, молодому, сказати тобi слово.

- Говори! - сказав боярин.

- Прийди завтра на копу!

- I пiддатися вашому холопському судовi?

- Що ж, боярине, тухольська громада судить по справедливости, а справедливому судовi хiба стид пiддатися?

- Таточку! - вмiшалася й Мирослава до тої розмови.- Зроби так, як каже Максим! Вiн добре каже! Вiн урятував моє життя,- вiн же ж не хотiв би тобi зле радити; вiн знає добре тутешнi звичаї.

Тугар Вовк знехотя всмiхнувся на ту правдиво жiночу логiку, але чоло його швидко знов наморщилося.

- I вже ти протуркала менi ушi тим Максимом! - сказав вiн.- Ну, урятував тобi життя, я i вдячний йому за те i, коли хочеш, дам йому пару волiв. Але тут знов о iншi рiчi йде, до яких не слiд мiшатися нi тобi, нi Максимовi.

- Нi, боярине,- вiдповiв на се Максим,- ти чей не схочеш унизити мене вiдплатою за моє незначне дiло. Анi я, анi мiй батько не приймемо нiякої вiдплати. А то, що я тебе прошу прийти завтра на копу, я роблю тiлько зi щирої прихильности. Я рад би, боярине, щоб мiж тухольською громадою i тобою була згода.

- Ну, нехай i так,- сказав вкiнцi Тугар Вовк,- прийду завтра на тоту вашу раду, але не на те, щоб їй пiддатися, а лиш на те, щоб побачити, що се за рада буде.

- Прийди, боярине, прийди,- скрикнув радiсно Максим,- побачиш сам, що тухольська громада вмiє бути справедливою.

Приречення Тугара Вовка облегшило серце Максимовi. Вiн став веселий, говiркий, показував Мирославi направо i налiво, що було гарного й цiкавого довкола, а гарного й цiкавого було багато. Нашi пiшоходи були саме серед села i на серединi тухольської долини. Стрiмкi скалистi береги кiтловини свiтилися по обох боках далеко, мов рiвнi, високi мармуровi мури. Потiк плив посеред села, тут же бiля дороги, шумiв i пiнився, розбиваючись по каменях, котрими усiяне було його дно, i навiваючи свiжий холод на всю долину. По обох боках потока, якого береги були досить високi, прорiзанi в намулi давнього озера, побудованi були кашицi (загати) з рiчного камiння i грубих смерекових палiв та колод, щоб охоронити село вiд виливу. Всюди через потiк поробленi були вигiднi з поруччями кладки, а зараз поза кашицями йшли скопанi грядки з фасолею й горохом, що вилися вгору по тичинню, з буряками й капустою, а також загони пшеницi, що чистими ясно-зеленими пасмугами простягалися далеко поза хати. Хати були порядно обгородженi i гарно удержуванi; стiни з гладкого дилиння, не обмазаного глиною, але кiлька разiв до року митого i скобленого рiчними черепницями; тiльки там, де одна долина сходилася з другою, в вузьких пасмугах стiни були полiпленi глиною i побiленi паленим вапном i виглядали дуже гарно серед зелених верб i груш. При входi до кожного дворища стояли двi липи, мiж якими прив'язанi були гарно плетенi в усякi узори ворота. Майже над кождими воротами на жердцi висiла прибита якась хижа птиця: то сова, то сорока, то ворона, то яструб, то орел, з широко розпростертими крилами i звислою додолу головою; се були знаки духiв - опiкунiв дому. За хатами стояли стайнi та iншi господарськi будинки, всi пiд драницями i з грубезних, тесаних брусiв збудованi; тiльки нечисленнi обороги були з соломи i насторошували де-де свої золото-жовтi, острокруглi чуби догори помiж чотирма високими оборожинами.

- Ось мого батька двiр,- сказав Максим, показуючи на один двiр, нiчим не вiдмiнний вiд iнших. Перед домом не було нiкого, але дверi вiд сiней були вiдчиненi, а в стiнi до полудня прорубанi були два невеличкi квадратовi отвори, якi влiтi оставались або зовсiм створенi, або закладались тонкими i напiвпрозiрчастими гiпсовими плитками, i на зиму, крiм того, забивались дощаними вiконницями. Се були тодiшнi вiкна.

Мирослава цiкаво позирнула на те гнiздо Беркутiв, над котрого ворiтьми справдi висiв недавно вбитий величезний беркут, ще й по смертi немов грозячи своїми могутнiми, залiзними пазурами i своїм чорним, у каблук закривленим дзюбом. Затишно, супокiйне i ясно було на тiм обiйстю; потiк вiддiлював його вiд гостинця, перекинений широкою кладкою, i журчав стиха та плескав кришталевою хвилею о кам'яну загату. I Тугар Вовк позирнув туди.

- Ага, то тут сидить той тухольський владика. Ну, рад я пiзнати його. Побачимо, що се за птиця!

Максим хотiв попрощати боярина й його доньку i звернути додому, але щось немов тягло його йти з ними дальше. Мирослава немов порозумiла се.

- Чи вже вертаєш додому? - спитала вона, вiдвертаючись, щоб укрити своє помiшання.

- Хотiв було вертати, але нехай i так,- проведу вас iще через тiснину до вашого двора.

Мирослава втiшилася, сама не знаючи чого. I знов пiшли вони вниз селом, гуторячи, озираючись на всi боки, любуючись одно одним, голосом, присутнiстю, одно для другого забуваючи все довкола, батька, громаду. I хоча в цiлiй розмовi анi одним словом не згадували про себе, про свої чуття й надiї, але й крiзь найбайдужнiшу їх бесiду тремтiло тепло молодих, першою любов'ю огрiтих серць, проявлялася таємнича сила, що притягала до себе тi двi молодi, здоровi й гарнi iстоти, чистi та незопсованi, що в своїй невинностi навiть не думали про перепони, якi мусила стрiнути їх молода любов.

I Тугар Вовк, що йшов передом у важкiй, понурiй задумi та мiркував над тим, як би то завтра стати гiдно i в цiлiм блиску перед тими смердами та показати їм свою повагу та вищiсть,- i Тугар Вовк не завважав нiчого мiж молодими людьми; одно тiльки гнiвало його, що той молодий парубок такий смiлий i так поводиться з ним i з його донькою, мов з рiвними собi. Але до пори, до часу вiн здержував свiй гнiв.

Минули вже село i зближалися до того мiсця, де тухольська кiтловина замикалася, пропускаючи тiльки вузькою скалистою брамою потiк у долину.

Сонце вже похилилося геть iз полудня i стояло над вершиною лiсу, купаючи своє скiсне промiння в спiнених хвилях потока. Вiд скал, що затiснювали виплив потока з тухольської долини, лежали вже довгi тiнi; в самiй тiснинi було сумрачно, холодно i слизько. Внизу розбивалася вода потока о величезне, купами тут навалене камiння, а вгорi високо шумiли величезнi смереки i буки. Понад самим потоком з обох бокiв вели прокованi в скалах вигiднi стежки - також дiло тухольцiв. Якась дрож проняла Мирославу, коли входила в оту дивовижну "кам'яну браму": чи то вiд пануючого тут холоду, чи вiд вогкостi, чи бог знає вiд чого,- вона взяла батька за руку i притиснулася до нього.

- Яке страшне мiсце! - сказала вона, зупиняючись у самiй тiснинi i озираючись кругом та догори. I справдi, мiсце було незвичайне, дике. Потiк був вузький, може, на три сажнi, не бiльше, завширшки, i так гладко прорiзаний рвучою гiрською водою в лупаковiй скалi, що незнающий був би мiг присягнути, що се людських рук робота. А перед самим проходом стояв насторч величезний кам'яний стовп, у споду геть пiдмитий водою i для того тонший, а вгорi немов головатий, оброслий папороттю та карлуватими берiзками. Се був широко звiсний Сторож, котрий, бачилось, пильнував входу в тухольську долину i готов був упасти на кождого, хто в ворожiй цiлi вдирався б до сього тихого, щасливого закутка. Сам Тугар Вовк почув якийсь холод за плечима, зирнувши на того страшного Сторожа.

- Тьфу, яка небезпечна каменюка! - сказав вiн.- Так нависла над самим проходом, що, бачиться, ось-ось упаде!

- Се святий камiнь, боярине,- сказав поважно Максим,- йому щовесни складають вiнки з червоного огнику,- се наш тухольський Сторож.

- Ех, все у вас ваше, все у вас святе, все у вас тухольське,- аж слухати обридло! - скрикнув Тугар Вовк.-Немов-то поза вашою Тухольщиною вже й свiта нема!

- Для нас i справдi нема свiта,- вiдмовив Максим.- Ми над усе любимо свiй кутик,- коли б так кождий iнший любив свiй кутик, то, певно, всi люди жили б на свiтi спокiйно й щасливо.

Максим у своїй невиннiй щиростi й не розумiв, як чутко вколов вiн у серце боярина тими словами. Вiн не завважав також, якими злобними очима позирнув на нього Тугар Вовк. Звертаючися до Мирослави, Максим мовив далi спокiйним, теплим голосом:

- А про той камiнь, про нашого Сторожа, я вам оповiм, що чув вiд батька. Давно то, дуже давно дiялось, ще коли велетнi жили в наших горах.

То тут, де тепер наша Тухля, стояло велике озеро; сеся кiтловина була ще зовсiм замкнена, i тiлько через верх текла вода. Озеро се було закляте: в нiм не було нiчого живого, нi рибки, нi хробачка; а котра звiрина напилася з нього, мусила згинути; а пташина, що хотiла перелетiти понад нього, мусила впасти в воду i втопитися. Озеро було пiд опiкою Морани, богинi смертi.

Але раз сталося, що цар велетнiв посварився з Мораною i, щоб зробити їй наперекiр, ударив своїм чародiйським молотом о скалу i розвалив стiну, так що вся вода з заклятого озера виплила i стратила свою дивну силу. Цiла околиця раптом ожила; дно озера зробилося плодючою долиною i зазеленiлося буйними травами та цвiтами; в потоцi завелися риби, помiж камiнням усяка гадь, у лiсах звiрина, в повiтрi птиця. За те розлютилася Морана, бо вона не любить нiчого живого, i закляла царя велетнiв у отсей камiнь. Але долинi самiй не могла нiчого зробити, бо не могла назад вернути мертвящої води, що виплила з озера; якби була вернула назад усю воду до краплини i

заткала отсей в скалi вибитий прохiд, то була би знов царицею наших гiр. А так, то хоч цар велетнiв i не жиє, та проте й Морана не має вже тут власти. Але цар не зовсiм погиб. Вiн триває в тiм каменi i пильнує сеї долини. Кажуть, що колись Морана ще раз iзбере свою силу, щоб нею завоювати нашу Тухольщину, але отсей заклятий Сторож упаде тодi на силу Морани i роздавить її собою.

З дивним чуттям слухала Мирослава тої повiстi: вона глибоко щемiла її в серцi,- їй так бажалося стати пiд рукою того доброго i животворного царя велетнiв до бою з силою Морани; кров живiше заграла в її молодiм серцi. Як сильно, як гаряче любила вона в тiй хвилi Максима!

А Тугар Вовк, хоч i слухав Максимової повiстi, але, бачилось, не дуже вiрив їй, тiльки ще раз обернувся, позирнув на кам'яного тухольського Сторожа i з погордою всмiхнувся, немов подумав собi: "От дурнi смерди, в якiй дурницi покладають свою гордiсть i свою надiю!"

Вже нашi пiшоходи минули вузький протiк тухольського потока i вийшли на ясний свiт. Перед їх очима раптом розкинулася довга, крутими горами обмежена долина Опору, котра ген-ген сходилася з долиною Стрия. Сонце вже клонилося на захiд i гарячим пурпуром меркотiло в широких хвилях Опору.

Тухольський потiк скаженими скоками i з лютим шумом гуркотiв додолу, щоб скупатися в Опорi. Його вода, рiзко вiдбиваючи в собi заходову червонiсть, виглядала неначе кров, що бурхає з величезної рани. Довкола шумiли темнi вже лiси.

Хвилю стояли нашi пiшоходи, напуваючись тою безсмертною i живущую красою природи. Максим немов вагувався на якiйсь думцi, що так i засiла в його головi i силомiць просилася на волю. Далi вiн зiбрався з вiдвагою i приблизився до Тугара Вовка, тремтячи й червонiючись.

- Боярине-батьку,- сказав вiн незвичайно м'яким i несмiливим голосом.

- Чого тобi треба?

- Позволь менi бути твоїм найщирiшим слугою...

- Слугою? Що ж, се нетрудно,- прийди з батьком i наймись, коли конче хочеш на службу.

- Нi, боярине, не так ти зрозумiв мене... Позволь менi бути твоїм сином!

- Сином? Але ж у тебе є свiй батько, i, як чую, далеко лiпший, справедливiший i мудрiший вiд мене, коли завтра буде судити мене!

Боярин гiрко, їдовито всмiхнувся.

- Я хотiв сказати,- поправився Максим,- хотiв сказати ще не так.

Боярине, вiддай за мене доньку свою, котру я люблю дужче свого життя, дужче душi своєї!

Грiм з ясного неба не був би так перелякав Тугара Вовка, як тi гарячi, а при тiм простi слова молодого парубка. Вiн вiдступив два кроки назад i прошибаючим, з гнiвом i погордою змiшаним поглядом мiрив бiдного Максима вiд нiг до голови. Лице його було недобре, аж синє, зуби йому зацiпило, губи дрожали.

- Смерде! - скрикнув вiн нараз, аж дооколичнi гори залунали тим проклятим окликом.- Що се за слова смiєш ти говорити до мене? Повтори ще раз, бо се не може бути, щоб я справдi чув те, що менi причулося.

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка