Збірник матеріалів з української літератури для учнів 7-го класу



Скачати 11.17 Mb.
Сторінка9/51
Дата конвертації19.02.2016
Розмір11.17 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   51

Грiзний крик боярина збудив i в Максима його звичайну смiлiсть i рiшучiсть. Вiн випростувався перед боярином, мов молодий, пишний дубчак, i сказав лагiдним, але певним голосом:

- Нiчого злого я не сказав тобi, боярине,- нiчого такого, що би приносило нечесть тобi або твоїй доньцi. Я просив у тебе руки твоєї доньки, котру я люблю, як її нiхто в свiтi не буде любити. Невже ж мiж

твоїм боярським, а моїм мужицьким родом така велика пропасть, щоб її любов не могла перегатити? Та й чим же ж ти так дуже вищий вiд мене?

- Мовчи, смерде! - перебив його лютим криком Тугар Вовк.- Рука моя судорожно стискає рукоять меча, щоб заткати ним твою глупу гортанку. Одно тiльки рятує тебе вiд моєї мести,- а се те, що ти нинi вирятував мою доньку з небезпеки. Iнакше ляг би ти в тiй хвилi трупом за такi слова. I ти, безумний, мiг подумати, мiг посмiти пiдносити очi свої до неї, до моєї доньки?.. Се за те, що я й вона говоримо з тобою по-людськи, а не копаємо

тебе, як собаку! I ти думав, що, рятуючи її вiд пазурiв медведя, ти здобув її для себе, як бранку? О, нi! Коли б мало на таке прийти, то волiла б вона згинути в кровавих обiймах дикого звiра, нiж мала би тобi дiстатися!

- Нi, боярине, не так кажи! Водiв би я згинути в лапах медведя, анiж мав би один її волосок бути ушкоджений.

Мирослава вiдвернулася при тих словах, щоб скрити вiд батька i вiд Максима довго здержуванi сльози, що тепер бризнули з її очей. Але Тугар Вовк не зважав на те i говорив дальше:

- I ти, пiдлий хамiв роде, смiєш рiвняти себе зо мною? Зо мною, що вiк звiкував мiж князями, вдостоївся княжої похвали i надгороди за рицарськi дiла! Моя донька може вибирати собi жениха мiж найпершими i найславнiшими молодцями в краю, а я мав би дати її тобi, смердовi, до твого тухольського гнiзда, де би вона зiв'яла, зсохла i пропала в нуждi! Нi, нi, йди геть, бiдний хлопче, ти не сповна розуму, ти сказав свої слова в нападi божевiльства!

Максим бачив тепер, що його надiї розбитi, що боярин надто високо мiряє, надто гордо глядить на нього. Хоч i як тяжко приходилось йому, але нiщо було робити.

- Боярине, боярине,- сказав вiн сумним, теплим голосом,- занадто ти високо пiднявся на крилах гордости,- але уважай! Доля звичайно тих найвище пiдносить, кого думає найнижче зiпхнути. Не гордуй бiдними, не гордуй низькими, не гордуй робучими, боярине, бо хто ще знає, до котрої хто криницi прийде воду пити!

- Ти ще смiєш менi давати науки, гаде? - скрикнув розлючений Тугар Вовк, i очi його заблищали безумним гнiвом. - Геть менi з очей, а то, богом кленусь, не буду нi на що зважав, а просаджу тебе отсим ножем, як просадив нинi рано медведя!

- Не гнiвайся, боярине, за слова дурного хлопця,- вiдповiв усе спокiйний Максим.Прощай! Прощай i ти, моя зоре, що блиснула менi так чудово на одну днину, а тепер мусиш навiки для мене померкнути! Прощай i будь щаслива!

- Нi, годi мовчати,- сказала нараз Мирослава, рiшучо обертаючись,- я не померкну для тебе, молодче, я буду твоя.

Тугар Вовк, мов остовпiлий, глядiв на свою доньку i вже аж тепер не знав, що йому робити.

- Доню, а се що ти кажеш! - скрикнув вiн.

- Те, що чуєш, таточку. Вiддай мене за Максима! Я пiду за нього.

- Дурна дiвчино, се не може бути!

- Спробуй, а побачиш, що може.

- Ти в горячцi говориш, доню,- ти перелякалася дикого звiра, ти недужа!..

- Нi, таточку, я здорова i скажу тобi ще раз, i кленусь перед онтим ясним сонцем, що сей молодець мусить бути моїм! Сонце, будь свiдком!

I вона взяла Максима за руку i гаряче прилипла устами до його уст.

Тугар Вовк не мiг отямитися, не мiг здобутися на один рух, на одно слово.

- А тепер, молодче, йди домiв i не лякайся нiчого. Мирослава присягла, що буде твоєю, i Мирослава зумiє додержати присяги. А ми, таточку, спiшiмо додому! Онде в долинi наш двiр, а ось i нашi гостi надходять.

I, сказавши се, дивна дiвчина взяла безтямного з диву батька за руку i пiшла з ним долi горою. А Максим довго ще стояв на мiсцi, очарований, щасливий. Вкiнцi прочунявся i, впавши лицем на землю, помолився заходовому сонцю так, як молилися його дiди й прадiди, як молився тайком i його батько. Потiм устав i тихою ходою пiшов додому.

III

За селом Тухлею, зараз же близ водопаду, стояла насеред поля величезна липа. Нiхто не затямив, коли її засаджено i коли вона розрослася така здорова та конариста. Тухля була оселя не дуже давня, i деревина, що росла на тухольськiй долинi, була геть-геть молодша вiд тої липи; тим-то й не диво, що тухольський народ уважав її найдавнiшим свiдком давнини i окружав великою пошаною.



Тухольцi вiрили, що тота липа - дар їх споконвiчного добродiя, царя велетнiв, який засадив її власноручно на тухольськiй долинi на знак своєї побiди над Мораною. З-пiд корiння липи било джерело погожої води i вiдтак, тихо журчачи по дрiбних камiнцях, впливало до потока. Се було мiсце копних зборiв тухольських, мiсце сiльського вiча, котре в старовину являло з себе всю i одиноку власть у руських громадах.

Довкола липи був широкий, рiвний майдан. Рядами стояли на нiм до схiд сонця гладкi кам'янi брили, призначенi на стiльцi, де сiдали старцi громадськi, батьки родин. Кiлько було таких батькiв, стiлько й кам'яних стiльцiв. Поза ними було вiльне мiсце. Пiд липою, над самим джерелом, стояв чотиригранний камiнь з проверченою всерединi дiрою; тут на час ради виставлялося копне знамено. А обiк зроблене було друге пiдвищення для бесiдника, себто для того, хто в якiй-будь справi говорив; вiн виступав iз свого мiсця i входив на се пiдвищення, щоб увесь народ мiг чути його.

На другий день пiсля боярських ловiв густо тухольського народу роїлося по копнiм майданi. Гамiр iшов по долинi. Старцi громадськi йшли повагом iз села один за одним i засiдали на своїх мiсцях. Шумно збиралася молодiж i ставала поза ними широким пiвколесом. I жiнки сходилися, хоч не так численно: вiд громадської ради жаден дорослий громадянин, чи муж, чи жiнка, не був виключений. I хоч рiшаючий голос мали тiльки старцi-батьки, але при нарадi вiльно було й молодежi й жiноцтву подавати свiй голос пiд розвагу старцям.

Сонце пiднялось уже високо на небi, коли з села, остатнi за всiма, надiйшли закличники, несучи перед собою тухольське копне знамено. Поява їх викликала загальний шепiт мiж громадою, а коли вони наблизилися, все втихло. Закличники, тричi поклонившися громадi, вийшли пiд липу i познiмали шапки з голiв. Уся громада зробила те саме.

- Чесна громадо,- вiдiзвалися закличники,- чи воля ваша нинi раду держати?

- Так, так! - загула громада.

- То нехай же бог помагає! -- сказали вони i, пiднявши високо вгору копне знамено, встромили його в дiрку, продовбану в каменi. Се був знак, що рада зачата.

Потiм устав iз свого мiсця найстарший у зборi, Захар Беркут, i повiльним, але твердим кроком виступив пiд липу i, доторкнувшися її рукою, наблизився до пливучої з її корiння нори i, припавши на колiна, помазав собi нею очi й уста. Се була звичайна, стародавня церемонiя, що знаменувала очищення уст i прояснення ока, потрiбне при такiм важнiм дiлi, як народна рада. По тiм вiн сiв на пiдвищенiм мiсцi, звернений лицем до народу, тобто до схiдної сторони неба.

Захар Беркут - се був сивий, як голуб, звиш 90-лiтнiй старець, найстарший вiком у цiлiй тухольськiй громадi. Батько вiсьмох синiв, iз яких три сидiли вже разом iз ним мiж старцями, а наймолодший Максим, мов здоровий дубчак мiж явориною, визначався мiж усiм тухольським парубоцтвом.

Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвiдом життя й знанням людей та обставин, Захар Беркут був правдивим образом тих давнiх патрiархiв, батькiв i провiдникiв цiлого народу, про яких говорять нам тисячолiтнi пiснi та перекази. Невважаючи на глибоку старiсть, Захар Беркут був iще сильний i кремезний. Правда, вiн не робив уже коло поля, не гонив овець у полонину, анi не ловив звiра в лiсових нетрях,- та проте працювати вiн не переставав. Сад, пасiка й лiки - се була його робота.

Скоро лишень весна завiтає в тухольськi гори, Захар Беркут уже в своїм саду, копле, чистить, пiдрiзує, щепить i пересаджує. Дивувалися громадяни його знанню в садiвництвi, тим бiльше дивувалися, що вiн не крився з тим знанням, але радо навчав кождого, показував i заохочував. Пасiка його була в лiсi, i кождої погiдної днини Захар Беркут ходив у свою пасiку, хоч дорога була утяжлива i досить далека. А вже найбiльшим добродiєм уважали тухольцi Захара Беркута за його лiки. Коли було настане час, мiж зеленими святами а святом Купайла, Захар Беркут з своїм наймолодшим сином Максимом iде на кiлька недiль у гори за зiллям i лiками. Правда, чистi та простi звичаї тодiшнього народу, свiже тухольське повiтря, просторi та здоровi хати i ненастанна, та зовсiм не надсильна праця - все те вкупi хоронило людей вiд частих i заразливих хороб. Зате частiше лучалися калiцтва, рани, на якi, певно, нiякий знахар не вмiв так скоро i так гарно зарадити, як Захар Беркут.

Але не в тiм усiм покладав Захар Беркут головну вагу свого старечого життя. "Життя лиш доти має вартiсть,- говорив вiн частенько,- доки чоловiк може помагати iншим. Коли вiн став для iнших тягарем, а хiсна не приносить їм нiякого, тодi вiн уже не чоловiк, а завада, тодi вiн уже й жити не варт. Хорони мене боже, щоб я коли-небудь мав статися тягарем для iнших i їсти ласкавий, хоч i як заслужений хлiб!" Тi слова - то була провiдна, золота нитка в життю Захара Беркута. Все, що вiн робив, що говорив, що думав, те робив, говорив i думав вiн з поглядом на добро i хосен iнших, а поперед усього громади. Громада - то був його свiт, то була цiль його життя. Видячи, що медведi та дики часто калiчать худобу й людей у горах, вiн, ще бувши молодим парубком, задумав навчитися лiчити рани, i, покинувши батькiвський дiм, вибрався в далеку, незнайому дорогу до одного славного ворожбита, який, чутка була, вмiв замовляти стрiли i кров. Але примова того лiкаря показалася пустою. Захар Беркут, прийшовши до нього, обiцяв йому десять куниць плати, щоб навчив його своєї примови. Ворожит пристав, але Захаровi не досить було навчитися наслiпо, вiн хотiв попереду переконатися, чи лiк ворожбитiв добрий. Вiн виняв свiй нiж i задав собi ним глибоку рану в стегно.

- На, замов! - сказав вiн до зачудованого лiкаря. Примова не вдалася.

- Е,- сказав лiкар,- се для того не вдається, що ти самовiльно завдав собi рану. Такої рани замовити не можна.

- Ну, то видно, що кепська твоя примова, i менi її не потрiбно. Я потребую такої примови, котра не питала би, чи рана самовiльна, чи нi, а загоїла б усяку.

I як стiй Захар Беркут покинув ворожбита i пiшов дальше, розпитувати лiпших лiкарiв. Довго блукав вiн по горах i долах, аж поки по роцi блукання не зайшов до скитських* монахiв. Мiж ними був один, столiтнiй старець, що довгi часи пробував на Афонськiй горi у грекiв i читав там багато старих грецьких книг. Той монах умiв чудово лiчити рани i брався навчити своєї штуки кождого, хто проживе з ним рiк у добрiй злагодi i покажеться йому чоловiком щирого серця й чистої душi. Багато вже ученикiв приходило до старого, вiчно задуманого i вiчно сумовитого монаха, але нi одного вiн не вподобав, нi один не прожив з ним умовленого року i не винiс його тайникiв лiкарських. Про сього-то лiкаря почув Захар Беркут i наважився вiдбути його пробу. Прийшовши до скитського монастиря, просив, щоб заведено його до старця Акинтiя, i одверто розповiв йому про цiль свого приходу. Сивобородий, понурий дiд Акинтiй прийняв його без суперечки - i Захар вибув не рiк, а цiлi три роки. Вiн вернувся зо скита новим чоловiком: його любов до громади стала ще гарячiшою i сильнiшою, його слова плили кришталевою, чистою хвилею, були спокiйнi, розумнi i твердi,

як сталь, а против усякої неправди острi, як бритва. В своїй чотирилiтнiй мандрiвцi Захар Беркут пiзнав свiт, був i в Галичi, i в Києвi, бачив князiв i їх дiла, пiзнав воякiв i купцiв, а його простий, ясний розум складав усе бачене й чуте, зерно до зерна, в скарбницю пам'ятi, як матерiали для думки. Вiн вернувся з мандрiвки не тiльки лiкарем, але й громадянином. Бачучи по долах, як князi та їх бояри силуються ослабити i розiрвати громадськi вiльнi порядки по селах, щоб опiсля роз'єднаних i розрiзнених людей тим легше повернути в невольникiв i слуг, Захар Беркут переконався, що для його братiв-селян нема iншого рятунку й iншої надiї, як тiльки добре уладження i розумне ведення та розвивання громадських порядкiв, громадської спiльностi та дружностi. А з другого боку, вiд старця Акинтiя i вiд iнших бувалих людей вiн чимало наслухався про громадськi порядки в пiвнiчнiй Русi, в Новгородi, Псковi, про добробут i розцвiт тамошнiх людей, i все те запалювало його гарячу душу до бажання - вiддати цiле свое життя на поправу й скрiплення добрих громадських порядкiв у своїй рiднiй Тухольщинi.

Сiмдесят лiт минуло вiд того часу. Мов стародавнiй дуб-велетень стояв Захар Беркут серед молодого поколiння i мiг тепер бачити плоди своєї довголiтньої дiяльностi. I, певно, не без радостi мiг вiн глядiти на них.

Мов одна душа, стояла тухольська громада дружно в працi i вживанню, в радощах i в горю. Громада була для себе i суддею, i впорядчиком у всьому.

Громадське поле, громадськi лiси не потребували сторожа - громада сама, вся i завсiди, бачно берегла своє добро. Бiдних не було в громадi; земля достачала пожитку для всiх, а громадськi шпихлiри та стодоли стояли завсiди отвором для потребуючих. Князi i їх бояри зависливим оком глядiли на те життя, в якiм для них не було мiсця, в якiм їх не потребували. Раз у рiк з'їздив у Тухольщину князiвський збiрщик податкiв, i громада старалась якнайборше позбутися немилого урядового гостя: через день або два вiн виїздив, обвантажений усяким добром - бо податки в великiй мiрi платили тухольцi натурою. Але в Тухольщинi збiрщик князiвських податкiв не був таким самовладним паном, як по iнших селах. Тухольцi добре уважали, що належиться збiрщиковi, а що князевi, i не попускали йому зробити над ними нiякого надужиття.

Але не тiльки в самiй Тухольщинi видний i спасенний був вплив Захара Беркута; його знали люди на кiльканадцять миль довкола, по руськiм i угорськiм боцi. Та й то знали його не лиш як чудовного лiкаря, що лiчить рани i всякi болiстi, але й не менше як чудовного бесiдника та порадника, котрий "як заговорить, то немов бог тобi в серце вступає", а як порадить чи то одному чоловiковi, чи й цiлiй громадi, то хоч цiлий майдан старців набери, то й тi вкупi, певно, лiпшої ради не придумають. Вiддавна Захар Беркут прийшов був до того твердого переконання, що як чоловiк сам один серед громади слабий i безрадний, так i одна громада слаба, i що тiльки спiльне порозумiння i спiльне дiлання многих сусiднiх громад може надати їм силу i може в кождiй громадi поокремо змiцнити свобiднi порядки громадськi. Тож нiколи, працюючи всiлякими способами для своєї Тухольщини, Захар не забував i про сусiднi громади. Вiн за молодших часiв часто ходив по громадах, бував на їх копних зборах, старався пiзнати добре їх потреби й людей, i всюди ради та намови його змагали до одного: до скрiплення дружнiх, товариських i братерських зв'язкiв мiж людьми в громадах i мiж громадами в сусiдствi. А зв'язки тi були тодi ще досить живi й сильнi; ще роз'їдлива князiвщина та боярщина не здужала була порозривати їх дорешти,- тому й не диво, що пiд проводом так усiма любленого, так досвiдного i громадському дiлу вiдданого чоловiка, як Захар Беркут, тi зв'язки живо вiдновилися i змiцнiли. Особливо зв'язок з руськими громадами по угорськiм боцi був дуже важним дiлом для Тухольщини, ба й для цiлої стрийської верховини, багатої вовною та кожухами, та зате досить убогої на хлiб, якого мали подостатком загiрнi люди. Отже ж то одним iз головних старань Захара було - провести зi своєї Тухольщини просту i безпечну дорогу на угорський бiк. Довгi лiта вiн носився з тою гадкою, переходив здовж i вшир тухольськi полонини, розмiрковуючи, куди би найлiпше, найбезпечнiше i з найменшим коштом можна провести дорогу а заразом старався звiльна й ненастанно наклонювати верховинськi громади по однiм i другiм боцi Бескида до того дiла. При кождiй нагодi, на кождiй громадськiй радi вiн не залишав доказувати користь i потребу такої дороги, поки вкiнцi не добився сього.

Бiльше як десять громад з ближчої й дальшої околицi прислали до Тухлi своїх виборних на громадську раду, на якiй мало обговорюватись побудовання нової дороги. Се був радiсний день для Захара. Вiн не тiльки принявся радо сам повитичувати, куди має йти дорога, але також через весь час, поки вона мала будуватися, взявся надзирати за роботою, а окрiм того, виправив чотирьох своїх синiв до роботи, а п'ятий його син, коваль, мав iз своєю перевiзною кузнею все бути на мiсцi роботи для направи потрiбних знаряддiв. Кожда громада висилала по кiльканадцять робiтникiв, iз запасом свого хлiба й своєї страви,- i пiд проводом невтомного Захара дорога була збудована в однiм роцi. Користi її вiдразу для всiх стали очевиднi.



Зв'язок з богатими ще тодi угро-руськими громадами оживив усю верховину; почалася жива i обопiльно хосенна обмiна здобуткiв працi: туди йшли кожухи, сир овечий та й цiлi отари на зарiз, а вiдтам пшениця, жито та полотна. Але не тiльки для такого обмiнного торгу була вигiдна тухольська дорога; вона була також проводом для всiляких вiстей про життя громад по однiм i по другiм боцi Бескида, була живою ниткою, що в'язала докупи дiтей одного народу, розбитих мiж двома державами.

Правда, тухольська дорога була не перша така нитка. Давнiша i колись далеко славнiша була дуклянська дорога. Але галицько-руським князям вона з многих причин не злюбилася, менше, може, для того, що пiддержувала живий зв'язок мiж громадами по сiм i по тiм боцi Бескида та через те скрiплювала в одних i в других вольнi громадськi порядки, як радше для того, що туди частенько мадярськi королi й дуки впадали з вiйськами до Червоної Русi. От тому-то галицькi та перемиськi князi старались коли не зовсiм замкнути, то, бодай, укрiпити тоту входову браму в свої границi, а звiсно, що таке "укрiплення", зроблене по-державному i для державних цiлей, мусило вийти на шкоду громад i громадської самоуправи. Князi понасаджували здовж дуклянської дороги своїх бояр, понадаровували їм iз громадських земель просторi грунти й посiдища i вложили на них обов'язок - пильнувати дуклянської брами, в разi воєнного нападу спиняти неприятеля воєнними дружинами, набраними з околичних громад, а також засiками, себто дерев'яними та кам'яними запорами, що ними в тiсних мiсцях завалювано дорогу, чинячи її при якiй-такiй оборонi зовсiм непрохiдною для ворожих воякiв. Розумiється, що тi обов'язки цiлим своїм тягарем спадали на селян, на громади. Вони не тiльки тратили часть своїх споконвiчних земель, на яких розсiдалися бояри, але мусили, крiм того, ставити варти, давати дружинникiв та слуг боярам, робити засiки, ба, в разi воєнного часу, пiдданi були зовсiм боярським розказам i боярському судовi. Очевидна рiч, боярин, обдарований такими широкими правами, ставався силою в селi i, зовсiм природно, дбав про побiльшення й укрiплення своєї сили. Щоб забагатiти, бояри закладали на шляху свої власнi засiки-рогачки i побирали з них i в спокiйних часах оплату вiд усякого проїжджого, а се мусило спинити живий рух по дуклянськiй дорозi, ослабити живi зв'язки мiж громадами. А рiвночасно з ослабленням тих зв'язкiв мусив iти й упадок вiчевих, вiльних порядкiв у самих громадах. Власть боярська не могла й не хотiла обiк себе терпiти другої, громадської властi; мiж боярами а громадами мусило прийти до довгої й тяжкої боротьби, яка вкiнцi випала на некористь громад. Правда, в тiм часi, коли йде наше оповiдання, боротьба тота ще далеко не була скiнчена, а декуди, в вiдлюдних гiрських селах, ще й зовсiм не почалася,- i се були, можна сказати напевно, найщасливiшi закутки тодiшньої Русi. До таких щасливих закуткiв належала й Тухольщина, а дорога, проведена через Бескид на Угри, на довгi часи забезпечила її добробуток. Тухольська дорога не була ще в руках боярських, була вiльна для кождого, хоч громадяни сумежних з нею селищ, як червоноруського, так i угорського боку, пильно стерегли її вiд усякого ворожого нападу i давали собi взаїмно знати про всяку грозячу небезпечу, яку таким способом вiдбивано завчасу i тихо, сполученими силами всiх заiнтересованих тим дiлом громад. Не диво, проте, що, лежачи при тiй дорозi, на серединi мiж Угорщиною i Пiдгiр'ям, Тухольщина раз у раз пiдносилася не лише добрим побутом, але й свобiдним громадським ладом. Своїм примiром вона освiжувала i пiддержувала всю дооколичну верховину, а особливо тi села, в яких уже були княжi бояри i в яких почалась уже руйнуюча боротьба мiж давнiм громадством а новим панством. Гаряче слово i велика повага Захара Беркута причинювалася немало до того, що, поки бiльша часть громад держалася добре в тiй боротьбi, бояри не могли так швидко розширювати своєї властi, як їм сього бажалося, i мусили жити в добрiй злагодi з громадами, пiдлягаючи в часах супокою їх копним судам i засiдаючи в них поруч з iншими старцями, як рiвнi з рiвними. Але такий стан був боярам дуже немилий; вони ждали воєнного часу, як не знати якого празника, бо тодi всмiхалася їм надiя - вiдразу захопити всю власть у свої руки, а при тiй нагодi розбити до крихти ненависнi громадськi порядки, так, аби раз захоплена власть уже не потребувала виходити з їх рук. Але часу воєнного не було. Володар Червоної Русi, князь Данило Романович, хоч i який був ласкавий для бояр - не то що його батько,- але допомогти їм багато не мiг, занятий то стараннями о королiвську корону, то спорами князiв, що дерлись за великокняжий київський престол, а найменше забезпечуванням свого краю против нового, досi нечуваного ворога, монголiв, що перед десятьма роками, мов страшна громова хмара, появилися були на схiдних границях Русi, в наддонських степах, i побили зiбраних руських князiв у страшнiй i дуже кровавiй битвi над рiкою Калкою. Але з-над Калки нагло, немов наполошенi хоробрiстю русичiв, вони вернули назад, i ось уже десятий рiк минав, а про них не було нiчого чути. Тiльки глуха тривога ходила по народi, мов гаряча вiтрова хвиля ходить по дозрiваючiм житi, i нiхто не знав, чи хвиля уляжеться, чи, може, нажене з собою грiзну, градову тучу. А найменше знали се й надiялись сього князi та бояри. Вони спокiйно по погромi над Калкою принялися за свою давню роботу - спори за наслiддя престолiв i пiдкопування свобiдних та самоуправних громадських порядкiв. Нерозумнi!

Вони пiдривали дуба, котрий годував їх своїми жолудьми! Коли б були свою власть i свою силу повернули на скрiплювання, а не на пiдкопування тих порядкiв по громадах i живих зв'язкiв мiж громадами, то наша Русь, певно, не була б упала пiд стрiлами та топорами монголiв, але була б остоялася проти них, як глибоко вкорiнений дуб-велетень остоюється проти осiнньої бурi!

Щаслива була Тухольщина, бо досi якось обминали її неситi очi князiв i бояр. Чи то для того, що лежала так вiддалiк вiд свiта, мiж горами та скалами, чи, може, для того, що надто великого багатства в нiй не було.

Досить того, що бояри якось не мали охоти затiсуватися в той закуток. Але i се щастя не було вiчне. Нараз одної гарної днини заїхав у тухольськi гори боярин Тугар Вовк i, не кажучи нiкому анi слова, почав на горбi над Опором, вiддалiк вiд Тухлi, але на тухольськiм грунтi, будувати собi дiм.

Тухольцi з зачудування зразу мовчали i не спиняли нового гостя, далi почали допитуватися його, хто вiн, вiдки i за чим приходить сюди?

- Я боярин князя Данила,- гордо вiдповiдав Їм Тугар Вовк.- За мої заслуги князь надгородив мене землями й лiсами в Тухольщинi.

- Але ж се землi й лiси громадськi! - вiдповiдали йому тухольцi.

- Се мене нiчого не обходить,- вiдказував боярин,- iдiть i в князя допоминайтеся. Я маю його грамоту i бiльше нiчого знати не хочу!

Тухольцi кивали головами на такi боярськi слова i не казали нiчого. А боярин тимчасом починав собi все згорда, все похвалявся княжою ласкою та княжою волею, хоч зрештою наразi й не стiсняв нi в чiм тухольцiв i не мiшався в їх громадськi дiла. Тухольцi, а особливо молодшi, зразу чи то з цiкавостi, чи з звичайної гостинностi частенько сходилися з боярином i робили йому деякi прислуги,- аж нараз, мов сокирою втяв, перестали ходити i, очевидно, зовсiм уникали його. Се зразу здивувало, а далi й розсердило боярина, i вiн почав тепер чинити тухольцям усякi пакостi. Дiм його стояв якраз над тухольською дорогою, i вiн, iдучи за примiром iнших бояр, поставив на дорозi величезну рогачку i жадав вiд проїжджих для себе мита.

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка