Зиновій книш при джерелах українського організованого націоналізму



Сторінка1/4
Дата конвертації28.03.2016
Розмір1.07 Mb.
  1   2   3   4
ФУНДАЦІЯ ІМ. ОЛЕГА ОЛЬЖИЧА

ЗИНОВІЙ КНИШ



Мовна редакція Ю. Куценка-Шеремета

Київ


видавництво ім. Олени Теліги

1994
ЗИНОВІЙ КНИШ



При джерелах українського організованого націоналізму

З передмовою д-ра Дениса Квітковського

СРІБНА СУРМА

Торонто

1970
Книш З.



Становлення ОУН. — К.: Вид-во ім. О. Теліги, 1994. — 128 с.

Перевидання здійснено за виданням:

Зиновій Книш.

При джерелах українського організованого націоналізму / Передмова д-ра Дениса Квітковського. — Торонто: Вид-во «Срібна сурма», 1970. — 186 с.

«Ґенеза народження ОУН є й досі в мряковинні», — писав відо­мий український і міжнародний діяч, емігрант у Швейцарії, Антін Чер-нецький у своїй книжці «Спомин з мого життя», виданій у Лондоні 1964 р., хоч він вже читав видану 1962 року капітальну працю Володимира Марган­ця «Українське підпілля від УВО до ОУН». Соціаліст (хоч і щирий патріот) Чернецький, «крім славословія, приписування ОУН деяких акцій, яких вона фактично не робила», не знайшов у книзі Вол. Мартинця фактичного історичного матеріалу. Не влаштовувала вона — байдуже, з цих самих чи інших причин, — і товаришів Мартинця з націоналістичного табору. Вна­слідок цього ми й маємо честь та задоволення передавати до рук читаче­ві інший чи, радше, — перший — і науковий, і разом з тим доступний кожному виклад історії оформлення стихійно-масового руху українців за своє національне визволення у політично-активне тіло: Організацію Українських Націоналістів — славнозвісну ОУН.

Автор передмови до першого видання праці Зиновія Книша «При джерелах українського організованого націоналізму» (бо так ця книжка була названа автором) Денис Квітковський повідомляє, що вона була задумана й написана як доповідь на ювілейній науковій конференції, присвяченій 40-річчю ОУН. Конференції вистачило снаги заслухати лише вступний розділ її. Одностайно доповідь 3. Книша була прирівняна до наукової дисертації і визнана гідною негайної публікації окремим книжковим виданням. Тоді ж було проведено в США та Канаді збирання коштів на оплату паперу та друку. Двісті тридцять дві особи внесли свої долари і центи, завдяки чому ми тепер маємо з чого перевидавати.

ІSBN 5-7707-6210-1

© Фундація ім. О. Ольжича, 1994, із змінами

® Худ. оформлення, О. Коспа, 1994




І

ПЛАЧІ НА ПОБОЙОВИЩІ

Перші намагання перенести націоналістичну ідеологію на ґрунт практичної політичної роботи починаються з діяль-ности Миколи Міхновського та його однодумців на переломі XIX і XX сторіч. Були вони сформульовані в брошурі «Само­стійна Україна» і знайшли своє вивершення у створенні Революційної Української Партії (РУП).

Визвольні змагання і збройна боротьба 1914-1920 років прискорили процес ідеологічного визрівання і довели до ство­рення Організації Українських Націоналістів, що започатку­вала свій родовід з націоналістичної ідеології, націоналістич­ного світосприймання і написала на своїх прапорах практич­ні суспільні й політичні гасла українського націоналізму як світогляду. ОУН стала формальним завершенням модерного українського націоналізму, руслом, куди влився націоналі­стичний рух після ідеологічних шукань та світопоглядової кристалізації по другій світовій війні. А отже — ОУН не виринула нізвідки на наших політичних овидах!

Носієм ідеї організованого українського націоналізму стало покоління, що брало участь у світовій війні і що на його очах розгорнулася визвольна боротьба. Це був черен живого націоналістичного руху, що стихійно почав розгорятися в ма­сах українського народу після невдалого закінчення визволь­них воєн 1914-1920 років.

Війна не справдила надій українців і не принесла їм вільної держави українського народу. Закінчилася вона мілі­тарною поразкою, а відтак — дипломатично-політичною не­вдачею. Це мусіло викликати реакцію в українській суспіль­ності, що була приголомшена ударами долі, але з новою дій­сністю не погодилася і своїх національно-самостійницьких позицій не здавала. Її політичний і військовий проводи не

* Незнайомі, малозрозумілі й сумнівні щодо їх значення слова читач може перевірити за словничком, поданим у кінці тексту. — Ред.

5
Становлення ОУН

скапітулювали перед ворогом, її армія вийшла поза межі України, щоб звідти продовжувати боротьбу всіма доступни­ми способами, частина ж лишилася на рідних землях в підпіл­лі і в партизанці. Цього не слід забувати, бо звідси черпала натхнення і морально-політичний патос нація в подальшій боротьбі за своє державне визволення. І небагато народів у світі може таким минулим пишатися!

Одначе моральна депресія в більшій чи меншій мірі, як логічний соціологічний наслідок кожної програної війни, му-сіла прийти. По-різному вона себе виявляла в суспільності. Розчарування й огірчення доходили у декого до надмірного песимізму й повної безнадії, але таких було мало, і їхній голос на поставі української суспільносте в зіткненні з повоєнною дійсністю не багато заважив. Гнів і жаль народу виливався критикою тих, що стояли в його проводі під час коротко­тривалого державницького зриву, критикою не так, може, окремих осіб, як суспільно-політичних форм діяння, крити­кою партій і партійно-політичної системи у цілому. Критика розгорнулася упереміш зі взаємними обвинуваченнями: га­личан — за зраду і спілку з Деникином, наддніпрянців — за Варшавський Договір і віддачу Польщі Західніх Земель, геть­манців — за федерацію з Росією. Витворилася піднесена, га­рячкова атмосфера, де вирували пристрасті і розбурхані емо­ції брали верх над холодним розумом.

А при тому йшли шукання причин, чому понад сорок мільйонів українців за таких надзвичайно сприятливих істо­ричних умовин, що трапляються раз на сторіччя, не могли добитися того, чого осягнули народи малі, такі як поляки або фіни, або й зовсім дрібні (Литва, Латвія та Естонія). Ліві й соціялістичні партії бачили причину у недостатній політичній виробленості українського народу, інші шукали виправдання в мілітарній перевазі ворога, в необхідності вести війну на два фронти, неприхильності Антанти до України. Молодий на­ціоналістичний табір відповідав на те, що головним лихом був брак віри тодішніх провідників, брак віри в себе, у свій нарід брак жагучого бажання волі й незалежності!.

Ця критика велася нещадно і пристрасно, лунала криком наболілої душі і чулася скрізь, де тільки українець міг вільно

6
Плачі на побойовищі

висловлювати свою думку. Ось як, наприклад, писав один з чільних пізніше представників націоналістичної ідеології полк. Микола Сціборський:

«Що дала нам визвольна боротьба, які світлі образи й постаті, перед якими мусів би тремтіти наш національ­ний дух? Залишила вона нам яку науку, яку традицію, яку керуючу зорю? «Вчених професорів і розумових арґумен-таторів», які трактували «неуцтвом» національний гін і державницький ідеал та не могли до останнього менту зро­зуміти необхідности самостійної відрубности нації? Зде-ґенерованих морально й духово, пізніше кількакратних змі-новіховних письменників, що ввесь свій талант і темпе­рамент поклали на отруту суспільности й молоді сади­стично-порнографічною розбещеністю і денаціоналізую-чим анархічним «соціялізмом», оспівуючим культ тюрем­них і істеричних пройдисвітів?! Невиразних «коопера­тивних ревізорів» з сумнівним і підозрілим минулим, пересічних хуторянських діячів, здібних полагоджувати справи тільки в масштабі Пирятинської повітової Упра­ви?... Наш провід попав до рук кабінетних і соціялістичних доктринерів, «вселюдських гуманістів», так далеких од ре­альної роботи і кривавої бурі життя, правих «державни-ків», що на першому ховзькому місці не знайшли нічого кра­щого, як оголосити «волею гетьмана» федерацію з Москвою, безсилих істериків, психологічних і духових деґенератів та просто дрібної «шантрапи»1.

Гострі й гіркі слова, може, не цілком справедливі, але щирі, з дна серця, з найглибшого переконання, крик розпуки гарячих сердець покоління, що з ентузіязмом кинуло в боротьбу за Україну своє молоде життя, свою долю і стратило все, й то не з своєї вини.

А з другого кінця озивався з тієї ж лінії д-р Дмитро Донцов, що демонічним своїм словом полонив душі молодого покоління Західньої України.

1 Микола Сціборський, Шлях націоналізму // Державна Нація, ч. 2, Прага, 1927, листопад.
7

II

ТЕОРЕТИЧНИЙ ПРОМІНЬ НАДІЇ

Аналіз і критика політичного проводу та його діяльносте в часі визвольної війни та безпосередньо після неї захопили широкі кола української суспільносте, і не самі тільки пізніші націоналісти вели в ній перед. Причин національної катастро­фи шукали діячі різних ідеологічних та політичних таборів, і кожен робив це по-своєму та доходив до різних висновків. Монархістичний табір, наприклад, дав тоді глибоку студію історика Вячеслава Липинського, що в своїх «Листах до братів-хліборобів» створив завершену теоретично-ідеологічну осно­ву українського монархізму — гетьманату.

Молодше покоління, що рушило в боротьбу просто з шкі­льної лави чи університетської авдиторії і свою життєву шко­лу проходило не в партійній роботі, а на полі бою, відчувало повну зневіру в старих богах і потребу переоцінки дотеперіш­ніх цінностей ідейного і практично-політичного порядку. Ви­ливалася вона живим і писаним словом на зборах, сходинах вічах, у дискусіях у вузькому колі, в розмовах при випадкових зустрічах — на кожному кроці. Громадська дискусія заточува­ла щораз ширші кола, просякала в глибини суспільства, зна­ходила відгук не тільки в молодшому, новому поколінні, але й серед старших. На очах творилася нова ідеологія, що її хвиля била об береги суспільної байдужности, розливалася над нею і загортала під свій вплив усе більше й більше нових і нових людей, стала основою великого суспільно-політичного руху що одержав назву українського націоналізму. Вона не була ще чітко здефінована і скодифікована в систему, але йшла від серця до серця, від голови до голови, передавалася з уст до уст і висіла в повітрі, назрівала, як стиглий плід, що от-от зірветь­ся з гілки.

Головними причинами, що спородили рух українських націоналістів, М. Сціборський вважав:

— анархію і безлад у національно-політичній роботі
8
Теоретичний промінь надії

різних «центрів» та партій;



  • необхідність переоцінити вартості і ясно усвідомити майбутні шляхи, завдання та методи їх досягнення;

  • повну зневіру в «старих божках»;

  • ті великі психологічні зрушення й переломи, що су­проводили революцію і процес наших визвольних змагань.

Сціборському ж належить блискуча критика дотеперіш­ніх основних прикмет українських народницьких, демокра­тичних, соціялістичних і ліберальних суспільно-політичних формацій та їхньої ідеології. Ця критика зводилася до таких протиставлень:

  • провінціялізм і нездатність піднестися над локально-хуторянськими інтересами в ім'я загального національного ідеалу;

  • органічний нахил у психіці й політиці до симбіозу з сильнішим, замість прямування до панування й самостійно-державної окреслености;




  • звичка задовольнятися мінімумом, не бажаючи максимуму;

  • неґація власного національно-суверенного ідеалу в ім'я занесених з Заходу і поверхово засвоєних ідеалів «між-народнього братерства» як кінцевої мети всього людства;

  • крайній раціоналізм, що гальмував буйний розвиток емоцій провідників і мас;

— шукання альтруїстичних, всесвітянських «універ­
сальних правд» замість своєї егоїстичної суверенно-націо­
нальної правди;

  • опанування доктринами лібералізму, демократизму й соціялізму, які ставили інтереси одиниці і класу понад націю;

  • пацифізм замість наступальносте, дегенерація й атро­фія творчого вольового імпульсу;

  • впливання на ворога тільки розумовими аргументами й компромісами, бо, мовляв, боротьба суперечна «раціоналіз­мові, етиці й розумові», і тільки наука, критика й аналіз, а не інстинкт, воля й боротьба, мають вирішити національну проблему1.

1 Див.: Микола Сціборський, цитована праця.
9
Становлення ОУН

Досить переглянути самі тільки заголовки розділів основ­ного твору Д. Донцова «Націоналізм», щоб побачити якщо не ідентичність, то принаймні дуже велику подібність цих кри-тичних закидів («Провансальство і політичний симбіоз»; «Су­веренність, як «забобон», підрядність національного імпера­тиву»; «Примітивний інтелектуалізм», «Науковий квієтизм»; «Хуторянський універсалізм»). І не тільки у змісті, але й у термінології є тут подібність. Це пояснюється, з одного боку, впливами публіцистики Д. Донцова (чого дехто хотів би від-. караскатися), але свідчить також і про одночасне та однако­ве розуміння суті справи різними осередками націоналістів того часу, ще не об'єднаних духово однією виробленою на­ціоналістичною ідеологією і ще не зібраних в одній політичній організації.

Коли б почуття молодого покоління виявилися тільки у критиці, може, до створення Організації Українських Націо­налістів справа ніколи б і не дійшла. Треба віддати належне ідеологічним основоположникам модерного українського організованого націоналізму: вони не застрягли в неґації і не розпливлися в туманному політичному нігілізмі. Вони підня­лися вище критикоманії. Вони шукали позитивного ідеалу, що міг би надихнути вірою український народ, відкрити перед ним візію великого майбутнього і підняти його на жертвеність та боротьбу в ім'я того всенаціонального ідеалу.

У пошуках суті чисто національного ідеалу, що випливає з глибини української національної природи, вони відкидали усі чужинецькі зразки і шаблони:



«Всі наші існуючі ідеології і сторонництва мають своє коріння поза національним ґрунтом, у чужому, несвоєму минулому або засадничо нам ворожому сучасному ... Вони по­творилися від подуву чужого вітру Це пережитки або підпольної політичної роботи під тягарем царського режи­му, або остатки соціялістичної і демократичної психози що огорнула Європу в XIX ст., або виплід парляментарної системи колишньої австрійської імперії, або виплив гіпно-зи московсько-татарської сатрапії, що була посіла шосту

- 10 -


Теоретичний промінь надії

частину земної кулі, та червоного імперіялізму Москви, що змагає за опанування цілим світом»1. Так писав інж. Дмитро Андрієвський, один з найперших чільних ідеологів нового націоналістичного руху, котрому пізніше випало дати підсумок усьому ідеологічному доробко­ві українського націоналізму в теоретичному рефераті на Першому Конґресі Українських Націоналістів.

Позитивний характер і природу українського націона­лістичного руху підкреслює також дуже виразними словами інший націоналістичний ідеолог тієї доби, д-р Юліян Вассиян: «Український націоналізм не постає в порядку самої реакції на стан національно-політичного поневолення, який у сучасній хвилі досягнув найрізкіше виражених форм всестороннього погноблення нації. Вправді, гострота цьо­го зовнішнього ворожого натиску, може, і стала безпосе­редньою причиною на різних місцях українського овиду. Однак тільки незначно і переважно в первопочині можна вважати український націоналізм відрухом. У своїй глиби­ні є він рухом органічно творчим з усіми ознаками авто­номної волі. Власне на цій основі суб'єктивно безпосеред­ньої виявности розвиваються почергово нові й нові паро­сті і таким чином щораз виразніше окреслюється природа прямувань націоналізму: зв'язатися з усіма поземими й доземими сферами національної дійсності та врости опа­новуюче в серцевину її внутрішніх сил. З уваги на це зав­дання націоналізму не обмежуються програмою завтріш-нього дня, але укладаються в той спосіб, щоб сягнути рішально в найдальшу будучність. У зв'язку з тим на­ціоналізм прямує здобути духову натугу світогляду, щоб на ґрунті цеї найбільшої формівної моральної сили доціль­но і тривало здійсняти свої конкретніші завдання»2. Пошуки національного ідеалу, чи, точніше, пізнання йо­го як незмінно існуючого в природі української нації на протязі тисячолітньої її історії, визначення його прикмет і



1 Дмитро Андрієвський, Наша позиція // Розбудова Нації, ч. 1, 1928,
січень.

2 Юліян Вассиян, Ідеологічні основи українського націоналізму //
Розбудова Нації, ч. 3-4, 1929, березень-квітень.

11
Становлення ОУН

сформулювати в систематичній сукупності тривало майже десять років. Було воно наслідком ідейного мислення і публіцистично-політичної діяльности цілого гурту людей, не раз віддалених від себе широким простором, без можливости швидкого обміну думками і конфронтації поглядів. Здивова­ний історик побачить, що велика ця ідеологічна праця прохо­дила не так під знаком зудару індивідуальностей і думок, як паралельним шляхом побіч себе та методом взаємного до-повнення. Новий світогляд кристалізувався, вбирав у себе викільчені й виношені в окремих осіб думки, погляди й переконання та укладався в упорядковану й закінчену цілість. А йшла вона в напрямі тісного зв'язку з життям, проти за­костенілосте в абстрактних догмах.

«Життя не зносить останньою слова про себе, — писав Ю. Вассиян, — тому історія є властиво ненастан­ною революцією з періодами умовної тільки незмінности верховних засад і вартостей...

Націоналізм розбудовує свою програму методично, т[о] зн[ачить] не за абстрактними засадами філософії, моралі й соціології, уложеними в схеми, але відчищанням потреб нації з безпосередньою наглядання її життя та визволенням засобів енергії, необхідних для її здійснення»1. У своїй ідеологічній роботі перші творці організованого націоналізму виходили з поняття нації як цілосте, що стоїть вище її окремих частин, вище партикулярних інтересів оди­ниць, класів чи станів. Нація ж мусить бути кінцевою метою суспільно-політичної діяльности.

Великий крок у тому напрямі зробив Д. Андрієвський своєю статтею «Розбудова Нації», опублікованою вперше в журналі «Національна Думка» в Празі. Деякі українські часописи, як-от львівське «Діло», передрукували її повністю інші — широкими уривками. Викликала вона цікаву дискусію в українській громадськості і була назагал прихильно прий­нята більшістю громадської думки, стала неначе підсумком кількалітніх творчих шукань в українському націоналістич­ному середовищі. Основний хід думок статті Андрієвського



1 Юліян Вассиян, До головних засад націоналізму // Розбудова ч. 2, 1928, лютий.
12
Теоретичний промінь надії

такий: за десять років українська нація перейшла величезну еволюцію, на що інші народи витратили цілі століття. Україн­ська національна свідомість і спільність почуття об'єднали всі скалки нашого народу, розкидані по різних материках. Доте­пер наша нація була аморфною етнічною масою, отже, влас­не, не була нацією, тією живою організованою клітиною су­спільносте, що є творчою, активною. Тепер вона стала нею психологічно, в душах, в ідеях її чутливіших елементів, але не реалізувалася ще як геополітичний факт. У цій масі фермен­тує національний дух, але їй бракує реальної національної організації, щоб стати живим політичним тілом. Завдання такої організації — розбудова первісних форм нації, орієнто­вана на державність і самостійність як кінцеву мету. Розбу­дова нації мусить початися остаточним переборенням у на­ших душах раба і вщепленням до українських грудей са­мопошани та сміливосте. Мусить бути встановлена ієрархія національних вартостей, і на її чільному місці стоятиме віль­ний розвиток, розріст нації, вибуяння її фізичних і духових сил, політична потужність, належна роля у міжнародньому житті. Розбудова нації в сучасній її стадії зумовлює цілість, спаяність, монолітність нашого національного тіла. Шлях до неї і програми, якими вона буде здійснюватися, нічого не можуть змінити в основній постанові, бо життя твориться не програмами і не згідно з догмами, а тільки життєвим інс­тинктом і нашим органічним хотінням. Відтепер на цій меті треба зосередити усі наші сили. Залізна дисципліна, карність, підпорядкування другорядного основному, особистого гро­мадському, партикулярного загальному мусить стати зако­ном1.

Довкола поняття нації як ідеалу, до котрого слід пряму­вати і для котрого треба працювати в поточній політичній діяльності, розгорнулася дискусія. За підсумками її Микола Сціборський так уточнює місце національного ідеалу в сис­тематичній ієрархії ідеологічних вартостей:

«Виплекання і стабілізація владно-потужною, без-компромісною, залізною, волевою, шляхетною ідеалу й

1 Дмитро Андрієвський, Розбудова Нації // Національна Думка, ч. VII-VIII Прага, 1927.

13
Становлення ОУН



духа, початком і кінцем якого має бути «нація, нація і ще раз нація!»

Нація замість інтернаціонального космополітич­ного маячіння.

Нація замість «вічних загальнолюдських правд і братерства»

Нація з волею до влади й володіння, а не істеричне «гуманне» плазунство і духове лакейство.

Нація як вихідна точка й кінцева мета всієї по­літичної діяльности »1. Завершення ідеологічної роботи для визначення прак­тичних завдань організованого українського націоналізму ба­чимо в ідеологічному рефераті, що його виголосив Андрієв-ський на Другій Конференції Українських Націоналістів, що відбулася 7-8 квітня 1928 року. Ось приблизний його зміст «та квінтесенція.

Ідеологія — це певна система цінностей, що визначають відношення культурної людини до зовнішнього світу, який або вже існує в дійсності, або поки що в потенції, в ідеалі. Це підбір і класифікація життєвих, інтелектуальних та мораль­них явищ і ступенювання їх відповідно до вартосте, слушно­сте і правности. Отже, ідеологія — це не штучна побудова життєве явище і рушійна сила життя. Її предмет — не минуле а майбутнє, і вона не лише теоретично визначає взаємо-відношення між явищами, але намагається перевести їх у життя.

Система вартостей нашого покоління базується не на матеріялізмі і детермінізмі, як у його попередників, а на ідеа лізмі й волюнтаризмі. Це значить, що воно плекає в душі віру в ідеал, що існує сам у собі та є вищою дійсністю. Призначен­ням людини на землі є виконати свій обов'язок щодо цьо ідеалу.

Для сучасного українського націоналіста таким ідеалом є Велика Самостійна Соборна Українська Держава. Україн ська національна ідея не перекривається з українською ет нографічною територією і не вичерпується етнічним змістом"



1 Микола Сціборський, цитована праця.

14
Теоретичний промінь надії

Вона формується на базі історичної місії, що припала нашій батьківщині. Розташована між європейським Заходом і азій­ським Сходом, є вона природним оборонцем менших народів, загрожених Московщиною.

Для втримання і розбудови нації необхідна власна державна організація. Тільки в умовах національної дер-жавности Україна стане творчою світовою силою і справді матір'ю, не мачухою, власному народові.

Суспільний лад, обумовлений, з одного боку, вдачею і традиціями українського народу, а з другого — умовами його міжнароднього існування, буде спертий на ієрархії та зріз-ничкуванні. Треба прагнути до примирення окремих функ­ціональних груп суспільства, підпорядковуючи суспільно-класове національно-державному.

Для зміцнення української держави необхідні авторитет і послух, централізм і тверда влада.

Щоб влада була близька народові, вона мусить спира­тися на його провідну верству, в котрій були б заступлені інтереси і прагнення усіх суспільних груп-

Виявлення волі нації не буде організоване через пар-лямент і загальне виборче право. Буде державний орган з місцем у ньому для відпоручників усіх суспільних груп.

Насильне прищеплювання Україні утопічних форм су­спільних стосунків, таких як соціялізм і демократизм, — небезпечне і недоречне.

Мусить виховатися порода українців, що не зіллється і не розчиниться в юрбі, але триматиме своє місце в націо­нальному житті, не підпорядкує себе настроям і відрухам ма­си, зуміє станути понад нею, накинути їй свою думку і свою волю1.

Однак тодішні націоналісти не були тільки «шукачами правди», що вичерпують свою снагу в піднебесних меди­таціях і задовольняються пізнанням істини. Це люди, що ма­ли за собою роки кривавого змагу не за абстрактні, хоч і святі ідеали, а за збереження життя народу, за його державність. Вони не могли обмежитися на самому тільки теоретизуван-

1 Див.:Дмитро Андрієвський, До ідеологічно-статутарної підготовки організації українських націоналістів // Розбудова Нації, ч. 6,1928, червень.
15

  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка