Зиновій книш при джерелах українського організованого націоналізму



Сторінка2/4
Дата конвертації28.03.2016
Розмір1.07 Mb.
1   2   3   4
Становлення ОУН

ні і теорія була для них тільки засобом зміцнення й доціль­ного використання наявних сил українського народу щоб досягнути того, що вихопилося йому з рук, - політичної си-ли і державної незалежности. І ці практичні речі та видні кожному цілі ставить перед очі націоналістам М. Сцібор-

ський:

«Велику будуючу працю поєднання соборної нації, ске­рування її зусиль в єдину точку мусить перебрати на себе молодий активний націоналізм як органічний живий вияв потенції нації Підносячись поверх вузького національною провінціалізму і дрібних антагонізмі», відкидаючи ризико­вані комбінації в державній творчості, неґуючи політич­ний і духовий баляст минулого, він мусить ясно накрес­лити найкоротші шляхи соборної нації до держав­ності!.

Гнилі «культи» чужих сил та хворобливі, анемічні спо­дівання манни з чужого неба націоналізм має замінити залізно-фанатичним культом власної сили соборної нації, вкладаючи в свій чин три незмінні засади: віру в себе, ві­ру в свою націю і віру в її майбутнє. Методична робота націоналізму має бути соборне поєднання не живих мер­ців минулою, а активних чинників і мас сучасного»1.

1 Микола Сціборський, Соборність психології та політики - - основа націоналізму // Розбудова Нації, ч. 1, 1928, січень.
16
III

УВО ТА ІНШІ

Нова націоналістична віра ширилася з надзвичайною швидкістю і знаходила своїх визнавців не тільки серед ко­лишніх учасників збройної боротьби і не тільки серед осві­чених кіл суспільности. Прикметами її були стихійність та спонтанність. Тими самими ідеями пройняті були одиниці й гурти, часто без ніякого зв'язку з собою і без того, щоб нове зерно правди заніс до них якийсь мандрівний апостол. Воно дрімало десь глибоко в душах і кільчилося та визрівало само з себе під вигрівальним теплом навколишньої атмосфери.

Вже дуже скоро на тому духовому підґрунті почали творитися більші й менші гурти ідеологічно близьких та ду­хово споріднених елементів, прибираючи різні форми й різні назви. Утворювалися вони, зокрема, майже в кожному осе­редку, де скупчувалися колишні вояки обидвох українських армій, та в університетських містах, де студіювала молодь. Їх було багато, може, й надто роздріблених, бо був це рух спон­танний, що не потребував ініціятиви ззовні або інструкцій з якогось керівного центру.

Деякі з цих товариств чи згуртувань були ефемерид­ними, з'являлися і зникали невідомо як і коли, але декотрі не тільки втрималися, але й зросли на силі, почади впливати на своє довкілля, ставали притягальними осередками для одно­думців, в серцях у котрих знаходили відгук голошені ними націоналістичні гасла, і згодом ці гуртки почали навіть віді­гравати деяку ролю в суспільно-політичному житті. Згодом, коли розпочався процес інтеграції націоналістичного руху, менші гурти або лучилися з сильнішими, або ліквідовували­ся, і на їхнє місце ставали відділи, керовані з якогось орга­нізаційного центру.

Чотири з таких організацій дійшли до більшого значен­ня і стали фундаментом організованого націоналізму та вог­ненними орієнтаційними стовпами для розсіяної маси на-
17
Становлення ОУН

ціоналістичних однодумців. Це були Українська Військова Організація з Начальною Командою за кордоном і Крайовою Командою у Львові, Група Української Національної Молоді в Празі, Легія Українських Націоналістів з центром у Подє-брадах у Чехії та Союз Української Націоналістичної Молоді на Західніх Землях України.

На першому місці ставимо Українську Військову Орга­нізацію не тільки тому, що вона була хронологічно першою. Вона переважала інші ще й за кількістю членів, була сильна іхньою дисципліною, відданістю та жертвеністю, оточена ве­личезним авторитетом і престижем, вона імпонувала тради­цією продовжуваної збройної боротьби після того, як зійшли з поля бою регулярні українські армії. На чолі її Начальної Команди стояв полковник Євген Коновалець, колишній ко­мандир Осадного Корпусу Січових Стрільців - частини Укра­їнської Дієвої Армії. Як військовик і по-соборницьки настав­лений політик, він користувався пошаною всієї української суспільности по обидвох берегах Збруча, з його голосом ра­хувалися ще й тим більше, що командував він найбільшою на той час реальною і від нікого не залежною силою, якою була Українська Військова Організація.

УВО виникла в 1920 році і зразу ж почала діяти на всій українській території — над Дніпром, над Дністром і на емі­грації. І хоч обставини згодом склалися так, що вона мусіла дещо звузити свої впливи під большевицькою займанщиною, та все ж вважалася і справді була організацією соборни-

цькою.

Складаючись початково з дуже різношерстих у полі­тичному відношенні елементів, що підбиралися за своїми вій­ськовими кваліфікаціями і відповідно до бажання продов­жувати чинну боротьбу з окупантами України, вона вважа­лася збройним, військовим рам'ям української державної влади, а оскільки, на нещастя України, існували тоді два українські уряди, вона не могла ані вибрати одного з них, ані підпорядкуватися відразу обом державно-політичним цент­рам. Проте, через особу свого Начального Коменданта, УВО намагалася якомога довше підтримувати коректні стосунки з обома центрами. А що Уряд УНР вважав себе союзником



18
УВО та інші

Польщі і не міг ні чинно прикладати рук, ані надавати моральної чи політичної підтримки організації, що діяла на польській (номінально, хоч українській етнографічно) тери­торії і вела боротьбу з польською окупаційною державною владою, — то зв'язки з ним з природи речі мусіли бути дуже тонкі, законспіровані і по своїй суті прохолодні. Але вони існували, хоча йшли не до Уряду УНР як такого, а до окремих впливових військових, та й цивільних, осіб з оточення Голов­ного Отамана Симона Петлюри.

Під тиском обставин та в міру розгортання своєї бо­ротьби Українська Військова Організація з часом зовсім уса-мостійнилася, її Начальна Команда стала суверенною. Разом з тим мінявся і членський її склад. Відповідно до того, як від­новлювали свою діяльність довоєнні українські політичні партії, відходили від УВО їхні члени. Особливо різко пішов цей процес, коли Західню Україну рішенням Ради Амбасадорів у Парижі від 14 березня 1923 року передано Польщі, а в підбольшевицькій Україні заведено дещо ліберальніший курс Нової Економічної Політики та українізації. Українська Військова Організація вбирала в себе щораз більше націо­налістичного елементу і під його впливом почала орієнтува­тися політично на український націоналізм, хоч ще ідеоло­гічно й не зовсім вироблений та організаційно не оформле­ний. Начальна Команда Української Військової Організації розуміла, що коло завдань УВО поширюється, що силою обставин стала вона єдиним ні від кого не залежним і в собі суверенним, не зв'язаним ніяким союзами та зобов'язаннями речником не тільки збройної, але й політичної боротьби української нації. У її пресовому органі «Сурма» читаємо:

«УВО є організацією, для якої тільки інтерес української нації є й буде рішальний у її діяльності... Не думає УВО служити інтересам чужих народів. Рівночасно одначе УВО свідома того, що не тільки її завданням, але й обов'язком є шукати собі союзників і вести серед народів світу пропаґанду, щоб підготовити відповідну основу й симпатії в світі для загального зриву українського народу. УВО не ставить терористичної діяльности як виключного завдання... Вона є революційною організацією,
19
Становлення ОУН

якої основним завданням є пропагувати думку загального революційного зриву українського народу з остаточною метою - створити власну національну самостійну і з'єдинену державу»1. Ця ж сама думка викладена у новорічній програмовій статті «Сурми» на 1928 рік:

«Вступаємо в новий рік рік дальших змагань і боро­тьби, рік що має нас зблизити до переказаної нам поляг-лими борцями-товаришами, а нами дальше плеканої мети підготови нового революційного здвигу українського на­роду, якого завершенням було б створення вже на тривких фундаментах Української Самостійної Собор-ної Національної Держави»2. «Сурма» була незвичайно сильним і впливовим засо­бом пропаганди. Хоч передавалася «з хати до хати — з рук до рук» і через те не могла мати такого широкого засягу, як легальна масова преса, зате кожне її слово сприймалося як свята істина і глибоко западало в душу читача, зокрема молоді селянства, робітництва.

Була ще й та незручність, що «Сурми» ніхто не збирав у повні річні комплекти, її перечитували й передавали далі ждучи на кожне чергове число. Тоді Українська Військова Організація виклала свої військові й політичні цілі в окремій брошурі «У.В.О.» та масово поширила її на всіх теренах своєї діяльності.



1 Дещо про діяльність і пляни УВО // Сурма, 1928, квітень,

2 3 новим роком // Сурма, 1928, січень.
20
IV

ЗОРЯ ДОНЦОВА

Ще й раніше Начальна Команда УВО здавала собі спра­ву, що потребуватиме вона ідеологічної підбудови для своєї чисто військової та технічно-революційної діяльности. Весь час обмірковувала вона способи доступу до широкої громад­ської опінії і підготовки її в дусі своєї незалежницької ре­волюційної політики. Цій справі служили не тільки власні пресові органи УВО, як спочатку «Наш Шлях», а пізніше «Сурма». Ще 1922 року, коли Коновалець перебував у Львові, стараннями Української Військової Організації відновлено видавання довоєнного «Літературно-Наукового Вістника», Організація, м'яко кажучи, «порадила» Видавничій Спілці, що була власником журнал, воскресити цей популярний місячник і надала у її розпорядження потрібні фінансові за­соби під умовою, що головним редактором «Вістника» стане д-р Дмитро Донцов. До редакційного комітету увійшли крім нього ще Михайло Галущинський, Володимир Гнатюк, Воло­димир Дорошенко, Юліян Павликовський, Іван Раковський та Євген Коновалець. Зі зрозумілих причин і на його власне прохання прізвище останнього не афішувалося в реквізитах «Літературно-Наукового Вістника». На першому ж засіданні редакційного комітету Донцов з'ясував основні принципи, що їх буде дотримуватися, і повторив їх у вступній статті «Наші цілі»:

«Вирвати нашу національну ідею з хаосу, в якім вона грозить згинути, очистити від сміття й болота, дати їй яскравий, виразний зміст, зробити з неї стяг, коло якого гуртувалася б ціла нація, ось завдання, до розв'язання котрого разом з іншими хоче спричинитися і відновлений ЛНВ»1.

1 Володимир Дорошенко, Літературно-Науковий Вістник (з нагоди 50-річчя заснування) // Літературно-Науковий Вістник, Реґенсбург, 1948, травень.

Далі автор додає: «Іншими словами: треба готувати бійців за україн­ську державність і, відповідно впливаючи на громадянство, передусім на

21
Становлення ОУН

Роком пізніше Українська Військова Організація ін­спірувала заснування Української Партії Національної Рево­люції (УПНР), що мала проповідувати легальними способами ідеологію, на яку спиралася б УВО у своїй революційній ро­боті. Пресовим органом УПНР, що мав бути рупором ідей УВО, став часопис «Заграва», теж під редакцією Донцова. Ця спро­ба закінчилася невдачею, «Заграва» впала, а УПНР взяла курс на об'єднання з національною демократією і злилася пізніше з Українським Національно-демократичним Об'єднанням (УНДО).

І втретє УВО вдалася до цього прийому 1924 року, коли через свого представника, сотника Юліяна Головінського, взя­ла участь у створенні газети «Новий Час» у Львові. Редакто­ром туди призначено Дмитра Палива, а поважною фінансо­вою підтримкою запевнено матеріяльні основи існування новій газеті.

Українська Військова Організація не розробляла до­кладніше своєї власної ідеології, не визначала точно політич­ної програми своєї діяльности. Вона була зайнята безпосе­редньою чинною боротьбою, але своїми закликами до не­примиренної боротьби проти всіх ворогів України за неза­лежну й соборну українську державу була близькою серцю кожного націоналіста. І з другого боку, націоналістичний рух, що відкидав усяке порозуміння з ворогом та стояв за єдність нації з орієнтацією на її власні сили, почувався найближче ідеологічно до Української Військової Організації. Їй най­легше було перекинути мости єднання з ним.

молодь, виховати новий тип вольової людини, беззастережно відданий національному ідеалові».
22
МОЛОДЬ — ПОПЕРЕДУ

Група Української Національної Молоді, хронологічно друга націоналістична організація, постала 1922 року серед українського вояцтва в Йозефові та Ліберці в Чехословаччи-ні. Початково задумана вона була також як ідеологічна група для самооборони і боротьби з совєтофільством та змінові-хівщиною.

Коли ліквідувалися табори полонених у Чехословаччині, багато членів Групи Української Національної Молоді роз'­їхалися по різних університетських осередках завершувати свої студії. З собою понесли вони й організацію і скрізь довкола себе почали творити такі ж групи. Незабаром поста­ли вони в Празі, Брні, Пшібрамі, Леобені, Відні і навіть у Львові1. Центром для всіх стала Прага в тому значенні, що празька група Української Національної Молоді була неначе організаційним і орієнтаційним осередком для всіх груп по інших містах і країнах. А щоб її якось залеґалізувати, прилучено її на правах секції до Української Академічної Громади у Чехословацькій Республіці.

У той час Українська Академічна Громада в Празі пере­живала внутрішню кризу. Підносили голову різні анархічні елементи, під впливом боротьби між окремими студентсь-



1 Так подає д-р Степан Нижанківський у своєму дописі «Група Української Національної Молоді» («Розбудова Нації», ч. 8, 1928, серпень), а за ним повторяє це Володимир Марганець («Від УВО до ОУН», стор. 148). Можливо, що й був у Львові відділ Групи Української Національної Моло­ді, але хіба ще в ранніх початках студентського життя і мусіла вона проіснувати дуже недовго. Перебуваючи у Львові з осени 1924 і до весни 1925 року, автор цих рядків не натрапив на її слід. А восени того ж 1925 року творилася вже при співучасті автора крайова організація, спершу як Гру­па Української Державницької Молоді, перейменована невдовзі на Групу Української Націоналістичної Молоді, де ніколи не було ні мови, ні згадки не було про те, що існувала Група Української Національної Молоді пра­зького типу, хоч ініціяторами нової Групи були і спочатку в її провідному складі переважали старші студенти тайного українського університету у Львові.
23
Становлення ОУН

кими групами деякі з цих виступили з Академічної Громади і закладали власні товариства за земляцько-територіяльною чи ідеологічною ознакою. Група Української Національної Молоді взялася за позитивну працю в Академічній Громаді, була для неї ввесь час опорою і давала підтримку ЦеСУСові як студентській централі.

Одначе діяльність Групи виходила далеко поза межі сту­дентських інтересів та взагалі еміграційних справ. Стояла вона у жвавому контакті з українськими землями під Польщею, Ру­мунією та на Закарпатті, брала участь у різних національно-політичних і допомогових акціях.

Через Групу Української Національної Молоді пере­йшло більш як тисяча членів, серед них — приблизно 70% га­личан і 30% наддніпрянців. Ці відсотки самі по собі нічого не говорять, бо в Празі на той час наддніпрянських студентів бу­ло порівняно мало, вони жили і студіювали головним чином у Подєбрадах в Українській Господарській Академії, де га-личан початково було дуже небагато. Членами Групи були не тільки студенти, а й інші колишні військовики, що займали­ся різноманітною професійною працею.

Новий етап діяльносте Групи Української Національної Молоді почався з весною 1924 року, коли у Празі відбувся з'їзд української національної молоді. На з'їзді прийнято ідеологіч­ні основи, обрано Екзекутиву як центральний керівний орган для всіх Груп і вирішено видавати власний пресовий орган. Перше число часопису «Національна Думка» вийшло в квітні того ж року. Був це дуже добре редагований місячник, що виходив до кінця 1927 року, спершу літографічно, а від літа 1926 року — друком. Він підготував місце «Розбудові Нації». Першим редактором «Національної Думки» був Івай Ґижа заступником — Мирон Коновалець. Після виїзду д-ра Ґижі до Львова в 1926 році, де він став одним з директорів обез-печеневого українського товариства «Карпатія», журнал вела Редакційна Колегія з двох чоловік: д-р Степан Нижанків-ський та Ілярій Ольховий. Від літа 1926 року головним ре­дактором був Олесь Бабій, а коли й він виїхав до краю влітку 1927 року, редакцію перебрав Володимир Мартинець. Усе

24
Молодь — попереду

це — імена, що назавжди записані в історію українського націоналістичного руху.

На сторінках «Національної Думки», редагованої так, що журнал був доступний і зрозумілий не тільки студентам та людям з вищою освітою, роками розроблялися питання на­ціоналістичної ідеології, поняття нації, її єдности, вищости загальнонаціональних інтересів над класовими чи терито-ріяльно-партикулярними, неминучість боротьби, а не пере­говори і співжиття з ворогами, відношення до Совєтської України як державної фікції, прагнення повної державної суверенности і соборности української нації. Добро української нації мусить стояти на першому місці і понад усім іншим:



«Одна думка повинна нас оживляти, одне хотіння лучити, одна віра загрівати, одна воля провадити, одна мета присвічувати, а нею є добро української нації»1.

«...На місце інтернаціоналізму мусимо плекати ідею національної єдности, на місце братовбивчої клясової різ­ні ідею співпраці, позитивізму, реалізму та патріо­тизму. А це виключає синтезу і компроміс, бо синтеза і компроміс ідуть усе на шкоду слабшому. Національно-державний принцип і клясово-інтернаціональний кому­ністичний — це вогонь і вода. І коли хто хоче творити синтезу з тих двох антиподів, той хоче мирити вогонь з водою. Ми в ту синтезу не віримо. І тому на місце ін­тернаціоналістичних фраз несемо клич: Україна понад усе!»2. Своєю організаційною і публіцистично-пропаґандив-ною діяльністю Група Української Національної Молоді ши­роко промінювала на закордонні скупчення української вій­ськової та політичної еміграції і зробила великий внесок у вироблення націоналістичної ідеології та створення Органі­зації Українських Націоналістів. З її лав вийшли такі люди, як д-р Юліян Вассиян, чільний ідеолог націоналістичного руху, поет д-р Олесь Бабій та інж. Володимир Марганець, довго­літній редактор «Національної Думки», «Розбудови Нації» і

1 Національна Думка, 1924, ч. 3.

2 Національна Думка, 1927, ч. 1

25
Становлення ОУН

«Сурми», а пізніше «Українського Слова» в Парижі та «Ново­го Шляху» в Канаді, один з головних будівничих Організації Українських Націоналістів, від самих початків член Проводу Українських Націоналістів та перший його секретар. Багато членів Групи Української Національної Молоді, покінчавши студії, вернулися до краю, позаймали такі чи інші становища в суспільній ієрархії, деякі з них брали активну участь у на­ціоналістичному русі до кінця своїх днів.

Леґія Українських Націоналістів, організація дуже динамічна і сповнена патосом націоналістичної ідеології, зай­має визначне місце в історії українського націоналістичного руху. З неї вийшли визначні ідеологи й керівники пізнішо­го Проводу Українських Націоналістів. Постала вона восени 1925 року в Чехословаччині унаслідок злиття трьох вже дав­ніше існуючих націоналістичних організацій. Були це: Українське Національне Об'єднання, Союз Українських Фа­шистів та Союз Визволення України, що діяли у трьох голов­них осередках, де студіювали українські студенти, у Празі, Брні і Подєбрадах. Про те, як і коли вони постали, яка була їх­ня політична програма — майже нічого невідомо. Їхні відпо-ручники відбули з'їзд 12 листопада 1925 року в Празі і схвали­ли на місце трьох тих організацій створити одну нову, під назвою: Легія Українських Націоналістів (ЛУН).

Центр Леґії Українських Націоналістів містився в Подєбрадах, де довкола Української Господарської Академії гуртувалися студенти і професори з їхніми родинами, май­же виключно наддніпрянці. Тільки згодом почали туди на­пливати молодші студенти з Волині й Галичини. А через те за членським складом Леґія Українських Націоналістів офор­милася як наддніпрянська організація, за своєю ідеологією і програмою від самого початку була вона наскрізь соборни-цькою.

Про початкову діяльність Леґії Українських Націона­лістів, що пізніше зіграла таку важливу ролю в об'єднанні українського націоналістичного руху в одну організацію, зна­ємо мало. У небагатьох мемуаристів знаходимо тільки дуже скупі вісті. З допису в першому числі «Розбудови Нації», підписаного криптонімом С. (ймовірно — Микола Сцібор-

26
Молодь — попереду

ський), довідуємося, що:



«Перший період існування Леґії Українських Націо-налістів пройшов під знаком важкої організаційної праці. Від самого заснування зустрінулася Леґія з негативним відношенням до себе з боку всіх політичних угрупувань. Протягом півроку витворено й усталено організаційну схему переведено необхідну агітаційну роботу»1. Знаємо, що спочатку в Леґії змагалися з собою різні те­чії і минуло майже два роки, заки вона стала однорідною на­ціоналістичною організацією. Вже при злитті трьох організа­цій в одну Леґію Українських Націоналістів зійшлися у ній дві головні внутрішньополітичні течії. Більшість її членів ще з 1917 року брали участь у революційному рухові, — а були між цими й такі, що належали до Українського Військового Клюбу ім. гетьмана Павла Полуботка в Києві 1917 року, на чолі кот­рого стояв Микола Міхновський, — за джерело свого світогля­ду вважали традиції двох державних періодів України, а то Козацької Держави та державницького періоду Української Народньої Республіки. На ці традиції вони покликалися і на них будували свою ідеологічно-підставову програму.

У другій групі, чисельно меншій, зібралося вояцтво, що шукало зв'язку з новими політичними ідеями Заходу та орієн­тувало українську націоналістичну ідеологію на різні нові європейські рухи, що виникли після світової війни. Проти наслідування чужих зразків рішуче й відразу виступив голо­ва Леґії Українських Націоналістів, і його погляди перева­жили2.

Крім того, в складі Леґії змагалися ще два орієнтаційні курси відношення її до сучасних політичних українських осередків. Частина членства схилялася до українського мо­нархізму з гетьманом Павлом Скоропадським у проводі (реч­ником тієї групи був інж. Леонід Костарів). Друга ж група, що збиралася довкола полк. Архипа Кмети, дарувала свою при-хильність еміграційному урядові УНР. Та це були залишки

1 3 діяльности організацій — Леґія Українських Націоналістів //
розбудова Нації, ч. 1, 1928, січень.

2 Див.: Юрій Артюшенко, Події і люди на моєму шляху боротьби за
державу 1917-1966. Чікаґо, 1966.

27
Становлення ОУН

_минулого і дуже швидко перемогла чисто націоналістична ідеологія з відмежуванням себе від усіх інших політичних центрів і партійних проводів.

Легія Українських Націоналістів засновувала свої відді-

ли і по інших Університетських осередках та скупченнях

українських поселенців, таких як Прага, Берлін, Відень, Париж. Були спроби закоренитися на інших континентах, як, наприклад, в Єгипті та в Вінніпегу уКанаді. Один зі шляхів еміграції з України, головно з Криму і Кубані проходив че-рез Туреччину і Балкани. Для зв'язку з однодумцями Легія мала своїх зв'язкових у Царгороді та в інших містах Туреч-чини, крім того утримувала постійного представника на Бал-канах.

Рухливий осередок Леґії Українських Націоналістів по­став у Парижі де, як і в решті Франції, знайшлася поважна кількість української наддніпрянської еміграції. 22 липня 1928 року відбулися установчі збори. Відпоручник централі Легії виголосив доповідь. Збори винесли рішення створити секцію Леґії Українських Націоналістів котру очолив інж. Г. Калюжний, сотника М. Антоненка зроблено заступником голови, а сотника П. Василіва - секретарем .

У маленькому Люксембурзі знайшла собі пристановище невелика українська колонія. Були в ній колишні студенти Української Господарської Академії з Подєбрад. Після деякої підготовчої роботи Центрального Комітету Леґії заложено там Секцію Леґії Українських Націоналістів 17 жовтня 1928 року. Головою обрано Твардовського, секретарем - сотника Олексу

Чуба.

Леґія Українських Націоналістів статутом зобов'язувала членів до ідеологічно-політичного вишколу. Потреба його від-чувалася ще й тому, що Леґія постала з різнорідних елементів, і потрібна була наполеглива ідеологічна праця, щоб переку­вати їх в одну цілість.



Вживалися в Леґії Українських Націоналістів членські відзнаки у формі щита в українських національних барвах з

1 Див.: Юрій Артюшенко, Леґія Українських Націоналістів // Зб.: По торах борців за правду і волю, Чікаґо, 1957.

2 Див.: Секція Леґії Українських Націоналістів у Парижі // Розбудова Нації, ч. 8, 1928, серпень.

28
Молодь попереду

державним тризубом. Щит охоплював колом ланцюг, як сим­вол соборносте, з-під щита виднілися руків'я і кінець леза меча, що перехрещував щит. На щиті надпис: «Думка — дум­кою, меч — мечем!»

Це була перша організація, що безпосередньо вжила назви «націоналіст» на місці колишніх «національний», «державницький», «незалежницький» тощо. Перебрані з Ле­ґії означення «націоналіст» і «націоналістичний» прийняли­ся пізніше в Організації Українських Націоналістів і в ціло­му українському націоналістичному русі. Від ЛУН пішло також націоналістичне привітання «Слава Україні!»1.

Леґію Українських Націоналістів складали переважно студенти, головно в Чехословаччині, але й інші стани та фахо­ві групи були там репрезентовані. З викладачів Української Господарської Академії входили туди тільки д-р Микола Вікул і доцент д-р Яків Моралевич. Бачимо в списках прізвища Євгена Маланюка й Леоніда Мосендза, Миколи Сціборсь-кого, д-ра Дмитра Демчука, інж. Юрія Руденка, інж. Леоніда Костаріва, Петра Кожевникова, інж. Дмитра Трояна. З інших членів Леґії Українських Націоналістів слід згадати Олексу Жлудкина, Панаса Заворицького, Олексу Мартиніва, Олек­сандра Гайдая, Григора Божика, Михайла Первака, Володи­мира Дрикаловича, Івана Кузнецева—всі з Подєбрад. А в Пра­зі — Теофіль, Дмитро і ще третій з братів Пасічників, О.Че-хівський, Д. Малько, М. Тобілевич, К. Дударів, у Брні — Хме-льовський та інші2.

Великою прихильницею Леґії була Олена Шовгенівна, у шлюбі, поезії та історії України — Олена Теліга.

З галичан — їх у Подєбрадах було мало — приступили до неї відразу Ярослав Герасимович, Михайло Селешко, Петро Вигнанський, Василь Виноградник, Роман Минів та інші. Пізнішими роками стали напливати студенти з Волині, вони підсилили членство Леґії молодняком. Серед них ви­значилися Микола Ніцкевич, пізніший відпоручник ОУН у Болгарії, де він і згинув з большевицької руки, та Євген

1 Юрій Артюшенко («По торах борців за правду і волю») звертає на
це увагу, підкреслюючи, що привіту «Слава Україні — Слава Україні,
слава!» постійно вживав Кінний Полк Чорних Запорожців.

2 Прізвища членів ЛУН взяті зі спогадів Юрія Артюшенка.

29
Становлення ОУН

Омельчук, що поліг у лавах УПА.

Інтенсивна ідеологічно-пропагандивна діяльність Легії Українських Націоналістів довела до того, що до неї гуртом приступила й націоналістичну ідеологію перейняла група "хліборобів-демократів" на чолі з проф. Леонідом Фроловом, студентами Панасом Заворицьким1 та Олексою Мартино-вим.

Організаційна структура Леґії полягала на тому, що в окремих місцевинах, де було більше членів, творилися Сек­ції Леґії Українських Націоналістів. Де членів не вистачало, щоб утворити Секцію, там призначався відпоручник Леґії. На чолі Леґії Українських Націоналістів стояв Центральний Ко­мітет, до складу якого входили референти різних ділянок праці. Його обирав Делеґатський З'їзд, скликуваний на засаді пропорційносте заступництв Секцій. Коли ж діяльність Леґії розгорнулася ширше, виринула потреба пристосувати по­будову організації до нових умовин. Це сталося на Надзви­чайному Делегатському З'їзді, що відбувся 17 і 18 березня 1928 року в Подєбрадах за участю представників усіх Секцій, Замість Делеґатського З'їзду, що міг складатися з випадкових людей, встановлено постійну Генеральну Раду, куди незмінно входили члени центральних органів та особи, що їх вибрала сама Генеральна Рада, Там само, в Подєбрадах, відбулося й перше засідання Генеральної Ради. Головою Центрального Комітету обрано Сціборського, а на його пропозицію затвер-джено новий склад Центрального Комітету: Руденко — ге­неральний писар, Костарів — політичний референт, Кожев-ників — референт преси і пропаґанди, Кордонський — фінансовий референт, Герасимович — секретар2.

На тому ж засіданні прийнято до відома засади майбут­ньої діяльносте Леґії Українських Націоналістів:

1. Найбільш активна підготовка, спільно з Проводом Українських Націоналістів, Конгресу, що має завершити об'­єднання всіх націоналістичних груп і перетворення руху

1 Виїхав пізніше до Франції, співдіяв при заснуванні націоналістич­
ної суспільно-громадської організації «Український Народний Союз»
відновленої після війни під назвою «Українська Національна Єдність», і був
деякий час її головою. Помер у Парижі в часі другої світової війни.'

2 Див.: З діяльности організацій — Легія Українських Націоналістів
// Розбудова Нації, ч. 4, 1928, квітень.

ЗО
Молодь —-попереду

українських націоналістів у впливовий чинник національно-політичного життя,

2. Психологічне, ідеологічне й організаційне об'єднан­ня націоналістів з усіх земель України як перший етап ре­волюційно-конструктивної, соборно-державницької чинности.



  1. Дотримання виразно опозиційної політики супроти окупаційних режимів на українських землях, а тим самим до тих українських політичних груп, які в своїй діяльності спираються на той чи інший окупаційний режим.

  2. Ведення рішучої акції проти політичних груп, що прибирають назву «націоналістичних», а разом з тим прова­дять особисто-авантюрничу або угодову діяльність, провоку­ючи і компрометуючи націоналістичний організований рух.

  3. Дальше організаційне поширення впливів Леґії Укра­їнських Націоналістів на різних теренах1.

Повна динамічної енергії, що переливалася через вінця своїх організаційних рам, Легія Українських Націоналістів не могла задовольнитися самою тільки ідеологічно-вишкіль-ною діяльністю між своїми членами та агітаційною роботою, спрямованою на приєднування нових членів і придбання прихильників серед української громадськосте. Вона всіляко намагалася виявити себе в загальноукраїнському громад­ському житті. Коли вбито в Парижі Головного Отамана Си-мона Петлюру, Легія зорганізувала й провела велике жалоб­не віче в Празі і виступила з ініціятавою творити Комітет для оборони пам'яті Покійного. Вона прикладала теж чимало зу­силь, щоб створити Всеукраїнське Національно-Політичне Об'єднання. Спроба не вдалася, бо партійні та вузькі ідеоло­гічні інтереси сприсяглися, щоб не підпорядкуватися справі боротьби за українську незалежну соборну національну дер­жаву. Вигідніший їм був партійний розгардіяш на політи­чному гуляйпіллі, де кожен собі пан і робить, як сам захоче.

Про те докладніше довідуємося від одного з сучасників, члена Леґії Українських Націоналістів;



«У підготовчій роботі до конференції, що мала за-садничо вирішити питання, чи треба такою Об'єднання,

1 Див. там само.
31
Становлення ОУН

центральна управа ЛУН відбула кілька передконференційних нарад з представниками інших політичних угрупувань, а зокрема з групою, яку очолював М. Шаповал.

Конференція відбулася в Празі, на Сміхові, в кав'ярні «Опера», і тривала три дні... Взяли в ній участь пред­ставники таких політичних угрупувань; усі політичні групи, скупчені навколо центру УНР, що їх репрезентував проф. Олександер Шульгин; гетьманці з проф. Дмитром Дорошенком; соціялісти-революціонери під проводом Мики­ти Шаповала й Никифора Григорієва; соціялісти-демо-крати на чолі з проф. Ісааком Мазепою; друга група соціял-демократів на чолі з М. Ґалаґаном; Леґія Українських Націо-налістів на чолі з М. Сціборським та Д. Демчуком; Група Української Національної Молоді на чолі з О. Бойдуником та В. Мартинцем; Українська Військова Організація і ку­банці на чолі з Л. Бичем, який і керував нарадами конфе­ренції.

І тоді, коли здавалося, що конференція добігає вже до успішного кінця, на третій день у конференційній залі появилися два свіжовидані журнали, один орган лівої і другий правої партії що на своїх сторінках зводили між собою порахунки на тлі розходжень щодо майбутньої фор­ми державного правління в Україні. Поява тих журналів так вплинула на дальший хід конференції, що її дискусії стали обертатися виключно навколо проблеми майбут­ньої форми державною правління України. Усі намагання ЛУН погодити суперечності скінчилися невдачею, і конфе­ренція розбилася, бо партії не могли дійти до згоди щодо майбутнього державного ладу»1. Енергійний Центральний Комітет Леґії Українських На­ціоналістів під головуванням Сціборського та рухливі його референти кидалися по всіх еміграційних скупченнях українства в Європі, відбували збори, віча, читали доповіді. При тому теж і в тій діяльності випливали на бистрі води, щоб не замикатися в тісному гурті однодумців і впливати на широку українську громадськість. Націоналістична преса в той час була ще «в пелюшках», у немовлячому віці непе-

1 Юрій Артюшенко, Леґія Українських Націоналістів та її ідеологіч-но-світогладове «вірую» // Рукопис, цитуємо з дозволу автора.
32
Молодь попереду

ріодичних випусків та, в кращому разі, щомісячників, тому тепер важко позбирати сліди цієї рухливої пропаґандивної діяльности Леґії Українських Націоналістів. Про одне з вели­ких масових віч, що відбулося 11 квітня 1928 року в Подєбра-дах з виступами членів Проводу Українських Націоналістів Андрієвського, Кожевникова, Мартинця і Сціборського, чи­таємо вичерпне повідомлення в «Розбудові Нації»1.

Віче вдалося багатолюдне, як ніколи доти. Змобілізували-ся на нього всі партії, виславши своїх представників навіть з інших місцевостей, опоненти солідно готувалися, запасаю­чись виписками з тодішньої націоналістичної преси та про­паґандивної літератури, і з'явилися на вічі з тією думкою, що будуть свідками публічного розгрому націоналістів. Помимо демагогічних виступів різних противників націоналістичного руху, серед котрих чи не першу скрипку грав колишній прем'єр і соціял-демократ Ісаак Мазепа, а за ним — соціаліст-революціонер Спиридон Довгаль, і помимо провокаційних вигуків та запитань деяких соціялістичних учасників віча, доповіді членів ПУН, а особливо їхні репліки опозиційним дискутантам захопили і повели за собою слухачів. Віче за­кінчилося бурею оваційних оплесків у нагороду організато­рам віча та промовцям-націоналістам.

Леґія Українських Націоналістів мала свій орган, що виходив на правах рукопису неперіодичними збірниками в 1926 і 1927 роках під назвою «Державна Нація». Редагувала його колегія, куди входили Сціборський, Кожевників і Дем-чук, але в дійсності, почавши з другого числа, фактичним редактором «Державної Нації» був Євген Маланюк. Робили­ся спроби притягнути до співпраці Донцова, але той відмо-вився, хоч Маланюк був постійним його співробітником у «Літературно-Науковому Вістнику», як і Мосендз, що багато писав до «Державної Нації».

Назву «Державна Нація» обрано для того, щоб підкрес­лити основне прагнення визвольних змагань, започаткова­них українською армією: повернути українському народові його суверенну волю.

1 Див.: З діяльности організацій — Леґія Українських Націоналістів // Розбудова Нації» ч. 4, 1928, квітень.
33

1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка