Зиновій книш при джерелах українського організованого націоналізму



Сторінка3/4
Дата конвертації28.03.2016
Розмір1.07 Mb.
1   2   3   4
Становлення ОУН

Крім Маланюка та згаданих вже членів редакційної колегії писали в «Державній Нації» Л. Мосендз, М. Вікул, Я.Моралевич, Л.Костарів, М.Загривний (літературний псев-донім - М.Грива), брати Пасічники, А. Малько, [Я.?] Хме-льовський та О.Чуб.

Діяльність Легії Українських Націоналістів відкривала очі еміграційній українській громадськості, а головно молоді, на справжні цілі націоналізму і протоптувала тверді стежки для пізнішої Організації Українських Націоналістів. Централь-ною постаттю Легії Українських Націоналістів був Микола Сціборський, голова її Центрального Комітету, визначний ідеолог-теоретик та видатний публіцист, що гострим своїм пером безжально таврував кожен негативний прояв укра­їнського партійництва. Член Проводу Українських Націоналі-стів від самого початку, голова Першого Конгресу Українсь­ких націоналістів, на зміну організаційний і пропаґандивний референт ПУН, він був головним організатором націона-лістичної української преси, інформаційної пресової служби з її бюрами і філіями по цілому світі. Його книжки політичного й економічного змісту, хоч писані були для потреб націона­лістичного руху, до сьогодні зберегли свою вартість. Це була одна з найвидатніших постатей українського націоналістич­ного руху, що залишила свій глибокий слід в Організації Українських Націоналістів до сьогоднішнього дня.

1 Дані взяті з недрукованої статті Ю. Артюшенка. Згадує він ще, що Леґія Українських Націоналістів випускала різного роду відозви, ме­морандуми, плякати тощо. Підкидано це студентам до їхніх лавок у ви-кладових залях. Видавалися ці речі з пожертов студентів, що віддавали на ту ціль частину своїх грошей зо стипендій чи з літніх заробітків при будо­вах, направі доріг, регуляції річок і т.п.
34
VI

ПАНОРАМА ПЕРЕДДЕННЯ

Початки українського націоналістичного руху на Захід-ніх Землях України після падіння Західньо-Української На-родньої Республіки, якщо не рахувати Української Військової Організації, губляться в туманному мряковинні. Приголомше­на упадком своєї державносте, країна стояла віч-на-віч з поль­ською окупацією. Для успіху в протистоянні необхідна була солідарна постава усього українського народу, тому на внут­рішньополітичному фронті настало перемир'я, припинення суперництва в змаганні партій за впливи на суспільність. Опір загарбникам чинився двома шляхами: активні елементи суспільносте — під прапором Української Військової Орга­нізації, а широкі народні маси — опозицією окупаційному режимові та польській державній діяльності на українській національній території на ґрунті традиційної історичної не­нависті до Польщі, підсиленої пансько-шляхетською бундюч­ністю представників влади з їх офіційним курсом на вина-родовлення українців. Навряд чи розумно було братися за та­ке державі, у котрій одну третину людносте становили національні меншини. Це тільки загострювало внутрішні стосунки й ставило під сумнів саме існування польської держави.

Інакше проходила ця боротьба в Галичині, інакше на Волині, Холмщині, Підляшші й Поліссі. Галицький Уряд (тобто Уряд Західньо-Української Народньої Республіки) за­лишив межі Польщі і продовжував боротьбу дипломатични­ми заходами за кордоном. Це підтримувало на дусі галицьку українську суспільність, що стала на шлях заперечення поль­ської суверенносте на Західньо-Українських Землях і повної підтримки свого еміграційного Уряду. У порозумінні з ним (хоч і без прямого підпорядкування) діяла на рідних землях Українська Військова Організація, перебуваючи в постійному


35
Становлення ОУН

тісному контакті з політичними колами суспільности через

Міжпартійну Раду.

Набагато важчим було політичне становище патріотич­них сил на Північно-Західніх Землях України. Вони входи­ли до складу Української Народньої Республіки, а Уряд її Вар­шавським Договором 1920 року зрікся своєї влади на тих землях, передавши всю повноту її Польщі. Тому підтримка руху опору на Волині, Холмщині, Поліссі й Підляшші була б порушенням договору і добровільно прийнятих на себе зобо­в'язань щодо країни, що на території її Уряд УНР знайшов со­бі притулок (в місті Тарнові і частинно в Варшаві). Серед са­мої української суспільносте на Північно-Західніх Землях давалася взнаки дезорієнтація; адже боротьба проти поль­ської окупації мусіла б стати одночасно боротьбою проти власного Уряду, зв'язаного союзом з Польщею.

Народ не мав чого сподіватися від свого Уряду, не міг покладати надій на його дипломатичну акцію за кордоном — доля його на той час була вирішена. До того ж національно-політична свідомість широких мас на тих землях стояла не надто високо, тож нічого й дивуватися, що там стихійно спалахували й жевріли надії на поміч Совєтської України. Совєтофільську орієнтацію, хоч з чисто національних моти­вів пустила вона коріння в політичних організаціях, що по­чали виникати на Північно-Західніх Землях, штучно підтри­мувала Комуністична Партія Західньої України, експлуатую­чи чисто національні гасла. Найбільша організація тамош­ніх українців, «Селянський Союз», підпала під комуністич­ний вплив. Та все ж було б помилкою думати, що Волинь скомунізувалася, У своїй основі залишилася вона національно здорова, головним чином серед молоді — найактивнішого ферменту відродження, і Волинь крок за кроком примушу­вала комуністів здавати свої позиції. Тільки дуже незначна частина лівого крила залишилася при комунізмі, а праве — через створену та фінансовану поляками організацію Волин­ське Українське Об'єднання (ВУО) під проводом Петра Пев­ного, колишнього чільного діяча УНР, — з головою пірнуло в багно суперлояльності до Польщі. Що ж до переважної біль-шоста волиняків, то вони сприйняли ідеї і гасла націоналізму.
36
Панорама переддення

Волинь стала одною з найміцніших твердинь нації у бурем­ні роки другої світової війни.

Клопоти щоденної боротьби на широкому протиполь-ському фронті не дуже сприяли зрізничкуванню політичноїдумки та теоретичній політичній роботі. Кожен день ставив нові практичні завдання, ніколи було думати про світогляди і програми. Суцільний фронт проти спільного ворога — ось головне завдання і головний клич того часу. Щойно коли по-літичні стосунки почали стабілізуватися і остаточно з'ясува­лося, що попереду довга, важка й затяжна боротьба, тоді почали відроджуватися старі, довоєнні форми політичної ор­ганізації громадянства, воскресали й реорганізувалися полі­тичні партії. Рух починався з верхів, від партійних центрів і поширювався, головним чином і в першу чергу, на давні, до­свідчені партійні кадри. І сталося якось так, що серед політич­ної метушні всі неначе забули про молодь, немовби ще не прийшла пора братися до неї, не впоравшись з актуальніши­ми вимогами партійної реорганізації.

А ця молодь вже мала за собою велику життєву школу. Вона була свідком (а часто і учасником) творення й падіння української державносте, і це не могло не позначитися на її ідеологічних та політичних пориваннях, котрих вона не знала як здійснити. Не могла вона спертися ні на одну з уже існу­ючих політичних партій, бо в масі своїй не знаходила духової близькости з ними. Налаштована критично до старого партійно-політичного світу ідей та осіб, відповідальних, в її розумінні, за падіння державної української незалежносте, ця молодь знайшла шлях до націоналізму і радо, як спрагла земля не­бесну вологу, сприйняла націоналістичний світогляд.

Один з представників наймолодшого покоління — пізніший голова Союзу Української Націоналістичної Молоді, чільний студентський і націоналістичний діяч Богдан Крав­ців подає три причини небувалого розмаху націоналістичних настроїв на Західньо-Українських Землях. Це були: бойова ді­яльність Української Військової Організації, створення під­пільного українського університету у Львові та боротьба за його втримання і, нарешті, публіцистична діяльність д-ра

37
Дмитра Донцова1. Усе це так, в основному. Кожен із цих трьох факторів зіграв свою ролю в розвитку націоналістич­ного руху. Українська Військова Організація дала йому ро­мантику збройної боротьби, український тайний університет видав перші кадри організаторів, писання д-ра Донцова на­повнили їх ідеологічним змістом, а головним чином — відвернули увагу молоді від інтернаціоналізму та совєтофіль-ства. Необхідно додати ще й четвертий фактор, а саме — свіжий і живий приклад націоналістичного руху за кордо­ном і та загальноєвропейська чи й світова ідеологічно-світо-глядова дискусія, що виникла як наслідок його реальних по­літичних здобутків.

Ідеологічні гуртки на ґрунті українського націоналізму існували в Західній Україні вже давніше, хоч і не мали по­мітного впливу та не приймали ширших організованих форм. Перша власне націоналістична організація виникла з ініція-тиви колишніх студентів підпільного українського універси­тету у Львові 1925 року2. Якраз було тоді припинено бойкот польських державних високих шкіл. До університетських осередків, а головно до Львова, ринули тисячі випускників середніх шкіл, котрі чи щойно, чи вже давніше їх покінчали, але не мали засобів виїхати на навчання за кордон. Старші студентські діячі, організатори таємного українського уні­верситету, до польських шкіл не пішли. Вони всякли в громад­ське українське життя, познаходивши собі пристановища на посадах урядовців та організаторів «Просвіти», «Сокола», «Рідної Школи», кооперативних ревізорів тощо. Перед своїм відходом хотіли вони ще впорядкувати студентський відти­нок і приклали чимало зусиль, щоб новонаплила студент­ська молодь утрималася в рамах і традиціях Українського Сту­дентського Союзу, хоч характер нових академічних товариств з природи речі мусів тепер бути інший, залежний від уні­верситетської влади. Виявилося при тому, що ця молодь, у

1 Див.: Богдан Кравців, Перші гасла і перші стріли (до історії розвитку націоналістичного руху на ЗУЗ) // Вісник ООЧСУ, Нью-Йорк, ч. 1 (48) січень-березень 1951.

2 Коли не рахувати Відділу Групи Української Національної Молоді з ЧСР, що про неї згадували Мартинець і Нижанківський, але на її слід автор не натрапив, навіть у розмовах.

38
Панорама переддення

великій більшості ідейна і патріотична, готова до праці і жертви для України, але малорозвинута політично й податна на різні ідеологічні впливи. Потрібно було довгої і тривалої праці, щоб надати їй виразного політичного обличчя і зроби­ти здібною не тільки до професійної праці після закінчення студій, але й до національно-політичної боротьби у продов­женні традицій недавніх визвольних змагань.

Ці теми дебатувалися поміж представниками старшо­го й нового студентства. Постановлено створити організацію з чисто ідеологічно-політичними цілями, а в її рамах гуртува­ти ідейну молодь, дати їй змогу міцніти світоглядово і поволі залучати її до громадської праці й політичної боротьби з позицій незалежности й соборносте національної україн­ської держави. Після тих початкових розмов і дискусій, що відбувалися при всяких нагодах, у приватних мешканнях і в ресторанах, а то й під голим небом на вулиці чи в парку, ді­йшло до загальних зборів у бібліотеці матірнього товариства «Просвіта» у Львові, Ринок, ч. 10. Присутні на них були між іншими Дмитро Квасниця, Володимир Гафткович, Іван По-люга, Ярослав Хмілевський, Іван(?) Павлик, Саварин, Іван Дранчук (і, може, й брат його Гриць) та ще дехто з представ­ників колишнього «Профорусу»1, а з новіших студентів були Богдан Кравців, Зиновій Книш, Василь Француз та інші2. Збори відкрив Дмитро Квасниця, а короткий статут пропо­нованої організації зачитав і прокоментував Дмитро Паліїв. Це ім'я свідчить, що за всією акцією стояла Українська Вій­ськова Організація, бо Паліїв тоді був політичним референтом у Крайовій Команді УВО3.

Такі були перші початки націоналістичної організації молоді в Галичині, що пізніше поширилася на всю Західню

1 Скорочено з «Професійний Союз Українського Студенства», орга­нізації, що фактично утримувала й вела тайний український університет.

2 По стількох роках авторові важко пригадати інших членів-за-сновників, особливо з молодших студентів.

3 Твердження д-ра Петра Мірчука («Нарис історії ОУН», стор. 55),начебто до цієї першої групи належав та був одним з провідних її членів д-р Юліян Вассиян, не відповідає дійсності. Ю. Вассиян ніколи не був членом Групи Української Державницької Молоді. Він виїхав на студії до Праги ще до її утворення, а повернувся (членом ПУНу) напровесні 1930 року, коли вже навіть Союз Української Націоналістичної Молоді не діяв, увійшовши до ОУН.

39
Становлення ОУН

Україну і - на ті університетські осередки й більші міста в Польщі, де жили українці. Були різні думки щодо назви нової організації. Прийнято офіційно — Група Української Дер­жавницької Молоді, в поточному житті більш відома як Група Української Націоналістичної Молоді. Члени її вважали себе «націоналістами». Термін «державницький» уживався тоді досить широко під впливом «Листів до братів-хліборобів» В.Липинського. Запропонував його в назву ввести Д. Квасни­ця, що так само, як деякі інші члени-засновники Групи, пиль­но студіював цей твір. Навряд чи були вони монархістами але кожному з них імпонувала усяка позитивність як проти-лежність розперезаній демагогії і туманним всесвітянським ідеалам та соціалістичним закликам.

Першим головою Групи Української Державницької Мо­лоді обрано Дмитра Квасницю. Група негайно почала діяти насамперед серед студенства Львова, об'єднуючи довкола се-бе прихильників, влаштовуючи регулярні збори своїх членів і загальностудентські дискусійні збори та віча, на яких промови та доповіді виголошували відомі українські суспільні діячі Назагал діяльність Групи Української Державницької Молоді в тому першому періоді на переломі 1925/1926 років зводила­ся до праці над політичним виробленням своїх членів вишкільних курсів політичної освіти, дискусій над перечита-ними творами з політичної літератури, обговорювання подій з поточного українського політичного життя тощо. Сходини відбувалися звичайно в більшій залі, т. зв, «авлі» Академічно-го Дому при вул. Супинського, ч. 21, лекції й курси — в кан целярії управителя Академічного Дому, студента-старщокурс-ника Дмитра Ерстенюка, що дуже прихильно ставився до Гру-пи і допомагав чим міг.

Через кілька місяців Група Української Державницької

Молоді набрала стільки членів, що треба було її ділити на менші групки. Названо їх «звенами», а керівників, призначуваних Управою Групи, звали «звеновими». На той час ядро засновників Групи, що складалося в основному з колишніхстудентів львівського підпільного університету, почало відступати в тінь під тиском молодняку. На чоло Групи висунувся студент з Коломийщини Зенон Диденко. Напровесні



40
СтановленняОУН

чи менше вироблені1. Амбіцією кожного з них було видавати свій власний журнал і пробувати в ньому силу свого пера. Журналики ці друкувалися звичайно на шапірографі або на циклостилі, з художньо оформленими обгортками й віньєтками в тексті. Хоч рідко котрий перетривав довше як два-три випуски, вони занепадали і знову відновлювалися під новою назвою, і не було сили того припинити.

Між цими гуртками організаційного зв'язку не було, во­ни існували окремо й самостійно, а коли й знали взаємно про себе, то хіба випадково, через знайомих, родичів або уч­нів, що переходили з однієї школи в другу, з іншої місцевості2. Закінчивши гімназії, молоді люди йшли до українського університету у Львові або виїжджали на студії до Данціґу та інших закордонних університетів. Багато лишалися вдома по-магати батькам або шукали собі праці. Вони належали до секцій Українського Студентського Союзу. Коли ж польська влада заборонила Український Студентський Союз» центр йо­го далі існував нелегально у Львові і звідти керував україн­ським студентським життям краю. Колишні його секції при­тулилися при локальних відділеннях «Просвіти», «Сокола», у касинових і спортивних товариствах, при котрих творили «Студентські Секції». Оці секції й стали пізніше зародками місцевих Груп Української Націоналістичної Молоді. При

1 Про життя і працю таких гуртків на Волині в містах Крем'янці та Луцьку див.: Віктор Май, Гурток «Юнацтво» (спомини з життя волинської молоді) // Розбудова Нації, ч. 7-8, 1928, серпень-вересень, стор. 276-280; і Микола Ніцкевич, Луцька Молодь // там само, стор. 319-321.

2 П. Мірчук у своєму «Нарисі історії ОУН» на стор. 56 згадує про «Організацію Вищих Кляс Українських Гімназій», що діяла нібито одно-часно з Групою Української Державницької Молоді, з осередками у Льво­ві Стрию, Станиславові, Самборі, Любачеві й Тернополі. За ввесь час моєї гімназійної і студентської діяльности не мав я нагоди натрапити на слід подібного об'єднання. Група Української Державницької Молоді мала на оці середньошкільників й тоді творила з них Середньошкільні Групи Української Державницької Молоді, отже, не було логіки й потреби утворення паралельних організацій під окремою назвою.

Можливо, що у двох українських Гімназіях у Львові (т.зв. «Академіч­ній» та її філії) й існувала організація під такою назвою, але тоді вона залишилася чисто локальним утворенням без регулярних самостійних контактів і без спільної організаційної централі. Принаймні автор дотепер у своїх дослідженнях українського підпілля 20-30-х рр. ніде ані разу не зустрічав жодних натяків на ОВКУГ.

44
Малі й роздрібнені

декотрих з них поставали, на зразок львівських, також ре­місничі та робітничі групи. Були також спроби творити Се­лянські Групи Української Націоналістичної Молоді.

Такі ж самі високошкільні групи творилися в різних університетських містах тодішньої Польщі, де тільки студію­вали українські студенти: у Кракові, Варшаві, Познані й Бильні. Поєднувалися вони нерідко частково чи повністю з т.зв. корпораціями, що поставали на зразок німецьких «бур-шеншафтів» і крім товариської та розвагової діяльности займалися також ідеологічним та політичним виробленням своїх членів. До літа 1926 року таких місцевих груп набрало­ся стільки, що довелося подумати про реорганізацію. Замість Групи Української Державницької (чи пак: Націоналістичної) Молоді постав Союз Української Націоналістичної Молоді, куди ввійшли усі дотеперішні групи, відділи, секції та само­стійні гуртки. Організаційна схема Союзу Української На­ціоналістичної Молоді була простою, вона випливала з потреб життя. У Львові був провід СУНМ, що його обирали на за­гальних сходинах членів первісної студентської Групи УНМ за співучастю представників інших Груп. Виборча система не була точно розпрацьована і доведена до подробиць. Але й ніколи не було суперечок щодо формальности або нефор-мальности проведених виборів.

Союз УНМ ділився на Групи УНМ — територіяльні або станові, як-от студентські, середньошкільні, ремісничі, робіт­ничі, селянські. Групи розпадалися на «звена», а керівники їх — звенові — обирали провідників Груп, затверджуваних опісля головою СУНМу. Звенових затверджував провідник Групи. Спочатку звенових не обирали на сходинах звена, во­ни призначалися згори, керівництвом.

Провід Групи складався з референтів, відповідальних за різні сектори праці, напр., організаційний, вишкільний і т.п. Підбирав їх собі провідник, він же ж і міг їх кожночасно змінити.

Скільки таких Груп було — точно встановити годі. Число їх мінялося, деякі з них діяли активно, а деякі існували тільки на папері. Часом зливалися з собою, наприклад, з окремих ремісничої і робітничої Груп у Львові постала пізніше одна,

- 45 -
Становленим ОУН

робітнича. За найобережнішими підрахунками можна ді-йти висновку, що під кінець свого існування Союз Українсь­кої Націоналістичної Молоді об'єднував біля 12 різних Груп1. Спочатку членів до Груп приймали, не перебираючи. Кожний, хто подав заяву і рекомендацію дійсного члена, міг стати членом Групи. Пізніше заведено суворішу селекцію і перевірку. У одному дописі до «Розбудови Нації» про діяль­ність Союзу УНМ читаємо:



«Члени Союзу діляться на прихильників, новиків і дійсних членів. Прихильники беруть участь у зовнішній праці Групи: сходинах, рефератах, дискусіях. Новини про­ходять опріч того окремий ідеологічний вишкіл і вико­нують певні їм доручені завдання. Дійсні члени працюють самостійно на вказаних їм становищах, кермують спра­вами Союзу і мають за завдання дбати про поширення ор­ганізації українських націоналістів. Для здобуття ступня новика чи дійсного члена треба виконати різні умовини, що приписані правильником Союзу. Деякі відхилення від загальної схеми введено в групах середньошкільних, селян­ських і ремісничих з уваги на обставини, в яких ці групи ведуть свою працю, і на дуже молодий елемент, який вони об'єднують»2.

Першим і головним завданням найперше Групи, а потім Союзу УНМ було працювати над ідеологічним і політичним виробленням своїх членів. Засобами до того служили сходи-ни, дискусії, курси лекцій. На таких лекціях викладалися історія України і Сходу Європи, політична й економічна гео­графія, розвиток української політичної думки від початку національного відродження в XIX ст., огляд українських визвольних змагань 1914-1920 років, критичний розбір деяких ідеологічних творів, таких, як, наприклад, «Листи до братів-хліборобів» В. Липинського, «Націоналізм» Д. Донцова, аналіз та обговорення поточних подій українського та міжнароднього



1 П. Мірчук подає дві високошкільні, чотири середньошкільні, три
селянські та дві робітничі («Нарис історії ОУН», с. 61).

2 К-ів, 3 діяльносте організацій — Союз Української Націоналістич­
ної Молоді // Розбудова Нації, ч. 10-11, 1928, жовтень-листопад. Цим
криптонімом підписався, мабуть, Богдан Кравців, тодішній голова СУНМу

46
Малі й роздрібнені

політичного життя. За кілька років тієї наполегливої праці можна вже було ствердити, що:

«За час існування Союзу витворився вже певний тип молодого націоналіста. Своїм думанням і чином він чужий старому поколінню, яке виховувалося у партіях. Власне це є найбільшим успіхом, бо сьогодні існує, правда маленький, але сильний гурток націоналістів, що зуміє повести на­ціоналістичний рух на Західній Україні, Вихований у собор-ницькому дусі, він вважає себе частиною тієї майбутньої організованої сили, яка росте всюди, де тільки живе молоде українське покоління на цілій Україні і поза її межами на еміґрації»1. Не диво, що так виховане членство Союзу УНМ було глухе на співи сирен з УНДО, хоч би й колишніх членів УВО. Його тягнуло більше до тієї майбутньої однорідної та одноці-лої організації, що ще не постала, але твердь якої вже поволі прибирала свої зариси й форми з творчого нуртування на­ціоналістичного руху і співтворцями якої вони теж хотіли бути. З цією метою Союз Української Націоналістичної Мо­лоді вислав свого делегата Богдана Кравціва на Першу Кон­ференцію Українських Націоналістів у Берліні 3-7 листопада 1927 року.

Наприкінці 1927 року опозиція політиці голови Союзу УНМ Осипа Боднаровича, що хотів різними маневрами за­тягнути Союз до УНДО, дійшла до свого верху. Скликано Надзвичайні Збори Союзу, і Боднарович мусів відійти разом з секретарем Союзу Михайлом Демковичем-Добрянським. Головою Союзу УНМ став Богдан Кравців.

Членство в Союзі УНМ в тому часі було вже однорідне, лишився чисто націоналістичний елемент, підсилений чле­нами Української Військової Організації, На чоло його ви­сунулися тоді такі відомі пізніше члени УВО й ОУН, як Богдан Кравців, Степан Охримович, Зенон Коссак, Іван Ґабрусевич, Володимир Янів, Степан Ленкавський, Михайло Турчманович, Євген Врецьона, Богдан Кордюк, брати Йосип і Жигмонт Процишини і багато інших.

1 К[равц]ів, цей же самий допис у «Розбудові Нації».

47
Становлення ОУН

Відтепер різко змінився й характер діяльности Союзу УНМ, що вийшов уже з рам вужчої праці над самими собою і щораз більше почав практично впливати на своє оточення в суспільності. Сюди найперше належить боротьба з совєто фільством та большевицькою інфільтрацією в культурні й економічні центри українського життя. Власне, ця боротьба велася вже з самого початку заснування ще Групи Украінської Націоналістичної Молоді, але початково розгра йшла тільки на студентському терені: витискали комуністичні елементи з Української Студентської Громади, з Академічного дому, з усяких менших студентських установ і товариств. Потім прийшла черга на міські й передміські філії и відділи "Просвіт", "Соколів" та інших подібних товариств. А вслід за тим пішла вже акція на велику скалю й широку мету нещадної боротьби з комуною і совєтофільством у цілому краю. Велику ролю зіграв Дмитро Донцов, котрому Союз УНМ влаштував низку доповідей по більших провінційних містах, узявши на себе організацію тих імпрез на місцях, запевнивши їм охорону та давши Донцову супровід своїми членами.

Підготувавши в той спосіб акцію теоретично и психоло­гічно серед української суспільности СУНМ при всяких на­годах протестував проти таких виявів совєтофільства, як поїздки представників української науки та кооперації до Совєтського Союзу, їхнє братання з большевицькими пар­тійними та державними чинниками в Совєтській Україні і проти акції консула Лапчинського у Львові, що запрошував деяких провідних українську політичних діячів на прийоми до радянського консульства, де частував їх ікрою, від чого й пішла на них презирлива назва «ікроїдів». Дійшло навіть до бурхливої демонстрації в листопаді 1929 року під будинком консульства.

З іншого поля практичної діяльности Союзу УНМ мож­на б зазначити акцію проти змушування учнів українських шкіл брати участь у польських не тільки державних святах, але і в національних маніфестаціях, і то не лише в примі­щеннях шкіл, але й на публічних парадах та дефілядах. Тут доходило інколи до прикрих ексцесів з суперлояльними вчи-телями-українцями, але таких, на щастя, було дуже мало.

48
Малі й роздрібнені

Серед учительства середніх шкіл переважали патріоти або зрівноважені й чесні особи. Кінець кінцем рішуча українська постава перемогла: поляки послабили натиск і надто не на­полягали, щоб уникнути неприємних для них самих інци­дентів на своїх урочистостях.

Налагодилася теж тісніша співпраця Союзу УНМ з Українською Військовою Організацією. Багато членів Сою­зу належали водночас до УВО. Через них ішов зв'язок з кра­йовими проводами обох організацій та узгіднення чи взаєм­на допомога у проведенні деяких акцій. Треба сказати, що ця співпраця була зразкова, без ніяких непорозумінь і без жодного тертя.

З осени 1926 року Союз УНМ видавав свій пресовий орган «Смолоскипи». Задуманий спочатку як місячник, пізні­ше він виходив нерегулярно1. Після відходу Осипа Боднаро-вича з проводу СУНМу випуск «Смолоскипів» припинився. Вийшло лише кілька одноднівок з різних нагод. Багато праці в тій ділянці докладав Іван Ґабрусевич, він же ж пізніше по­чав видавати журнал «Юнак», призначений для ідеологічно­го вишколу юнацтва. «Юнак» виходив десь від осени 1928 ро­ку і протримався до кінця існування СУНМу, та й потім якийсь час друкувався як орган підреферентури юнацтва в організаційній референтурі Крайової Екзекутиви ОУН.

Союз УНМ перейшов велику внутрішню еволюцію. З різ­норідної збиранини студентів, що з'єдналися на базі спільно­го всім антикомунізму й антисоціялізму, вийшла прочищена



1 У «Нарисі історії ОУН» (стор. 57) П. Мірчук згадує про журнал середньошкільної молоді «Метеор» як орган СУНМу, замінений пізніш «Смолоскипами», натякаючи в такий спосіб на якийсь неначе континуїтет націоналістичних видань у Львові. Це зовсім не відповідає дійсності. «Метеор» не був «органом середньошкільної молоді», а тільки одним з локальних видань, що їх по різних місцевинах видавали гуртки гімназистів. Вийшло його кілька чисел 1924-1925 рр., випуск припинився задовго до появи не тільки Союзу УНМ, але й Групи УНМ. Видавався він на дуже примітивному рівні під редакцією гімназистів Теодора Матчака та Юліяна Редька. Обидва 23 січня 1926 року опинилися за те перед польським судом у Львові. З того, що Ю. Редько пізніше постійно дописував до «Сурми», можна міркувати, що «Метеор» був під впливом Української Військової Організації. Прізвище другого редактора, таке само, як і у члена Начальної Колегії і Крайової Команди УВО Михайла Матчака, теж може насувати різні здогади, але, правдоподібно, це був тільки випадковий збіг.

49
ідеологічно, міцними узами злютована група націоналістич­них активістів, що з головою пірнула в революційний націо­налістичний рух. Багато з них зайняли пізніше в ньому най-вищі й найвідповідальніші становища. Союз УНМ повним складом увійшов пізніше в Організацію Українських Націона­лістів, вносячи туди всі зародки добра й лиха, що проявилися, часом так боляче, у подальшому розвитку ОУН.


50
VIII

ОБ'ЄДНАННЯ

Усі ці більші чи менші організації, створені на засадах націоналістичного світогляду і причетні до розроблення його ідеології, розуміли, що далеко їм не зайти поодинці та в роз­порошенні. Назрівала й зміцнювалася думка, що, коли хоче український націоналізм зіграти якусь ролю в суспільстві і коли має він виконати свою історичну місію, треба з'єднати­ся, злучити свої сили, зіллятися в одну суцільну, велику й могутню організацію. Нелегке це було завдання, непростий шлях вів до його здійснення, багато психологічних та організаційних перешкод належало перебороти, перетопи­ти різниці в одному горнилі, щоб вийшов з того одноцілий політичний твір.

Перші переговори почала Група Української Національ­ної Молоді з Леґією Українських Націоналістів. Обидві орга­нізації діяли на тому самому терені, найближче стояли до се­бе ідеологічно і програмово-політично. Ініціятива вийшла з обох сторін, обидва проводи одночасно подали пропозицію об'єднання організацій не тільки у керівництві, але згори вниз до найнижчої клітини, лишивши відкриті двері для інших організацій націоналістичного типу, що хотіли-б туди при­ступити. Розмови та обмін думками на цю тему велися кілька місяців від початку 1927 року. Нарешті узгіднено всі розбіж­ності і прийнято спільну платформу та схвалено Статут Сою­зу Організацій Українських Націоналістів. Цей Статут мусі-ли найперше затвердити керівні органи обох організацій, тобто Загальні Збори Групи Української Національної Моло­ді та Генеральна Рада Леґії Українських Націоналістів, що во­ни й зробили в червні 1927 року, і від цієї дати Статут на­брав чинності, став обов'язковим,

Статутом передбачалося три ступені членства: дійсни­ми членами могли бути тільки самостійні націоналістичні ор­ганізації. Чинними були фізичні особи, члени згаданих орга-

51
Становлення ОУН

нізацій. Почесними — організації чи окремі особи, що заслужили це працею для здійснення поставлених Статутом цілей. Принцип мішаного членства, групового й індивідуаль­ного, може, й не був досить продуманий, але й нічого не зашкодив.

Цілі Союзу Організацій Українських Націоналістів бу­ли, власне, такі ж самі, як і обох організацій, що створили його:


  1. Пропаганда й обґрунтування української визвольної та соборницько-державної ідеї.

  2. Плекацня свідомости вищости українських національ­них інтересів перед усіма іншими, збірними чи індивідуаль­ними.

  3. Вироблення й поширювання націоналістичної ідео­логії.

  4. Об'єднання всіх націоналістичних організацій шля­хом скликання Всеукраїнського З'їзду їх.

Вже 12 липня того ж року скликано основні загальні збори Союзу Організацій Українських Націоналістів та обра­но його Управу. Головою став Микола Сціборський, заступ­ником — д-р Козак, секретарем — д-р Нижанківський, орга­нізаційним референтом — Чернявський, політичний рефе­рентом — Нововірський. Навіть після постання Союзу оби­дві його складові організації, Група УНМ і ЛУН, не оголоси­ли саморозпуску. Вони продовжували свою діяльність в своє­му нутрі і на місцях, тільки поставили перед собою деякі спільні для обох цілі, з котрих на першому місці стало скли­кання Конференції Націоналістів. Конференція мала випра-цювати, скодифікувати та схвалити основи націоналістичної ідеології, що на ній мала б спиратися діяльність усіх націо­налістичних організацій, націлена на створення однієї спіль­ної націоналістичної організації, котра поклала б край дото-гочасній атомізації українського націоналістичного руху.

Союз українських націоналістичних організацій не зі­грав більшої практично-організаційної ролі тому, що всі ду­мали про Конгрес, інші справи відійшли поки що в тінь. Але факт його постання мав великий моральний вплив на загал на­ціоналістів та прихильників націоналізму, вважався першим


52
Об'єднання

кроком до здійснення задуму спільної для всіх націоналі­стичної організації.

Цей потяг до органічного об'єднання, а не тільки до по­розуміння націоналістичних організацій, ще посилився після того, як відбулися перша та друга конференції українських націоналістів. Його виявами було створення Союзу Україн­ських Націоналістів у Брні та в Німеччині.

28 січня 1928 року відбулися спільні збори членів Групи УНМ та Леґії Українських Націоналістів у Брні і на них при­йнято одноголосно злиття їх обох у спільну організацію п.н. Союз Українських Націоналістів. Малися на увазі тільки Сек­ції Групи УНМ і ЛУН, що існували в цьому чеському про­мисловому місті. До нової організації увійшли також ті на­ціоналісти, що хоч і були прихильниками Групи чи Леґії, але доти не рахувалися їхніми формальними членами. Там же ж зразу й обрано Управу Союзу Українських Націоналістів у такому складі: голова — Микола Байко, заступник голови — Осип Яхницький, секретар — Володимир Пеленський, пре­совий референт — Дмитро-Мачай, скарбник — Остап Бурин-ський, члени — Андрій Швець і Андрій Шкварок1.

Визнано Провід Українських Націоналістів надрядним органом та визначено водночас делегатів на Конґрес Україн­ських Націоналістів: Ґаздайка, Байка та Яхницького.

Союз Українських Націоналістів у Брні не легалізувався як окреме товариство, а залишився секцією товариства «Українська Громада» у Брні.

Однак, коли 26 лютого того ж року (через місяць після постання Союзу УН) у Брно приїхав член Проводу Україн­ських Націоналістів Сціборський з доповіддю таро загальну політичну ситуацію, розвиток українського націоналістич­ного руху і про значення й завдання майбутнього Конгресу Українських Націоналістів, він вже робив її на спільних збо­рах обох секцій — Групи УНМ і Леґії УН2.

Під впливом наближення дати Конгресу Українських Націоналістів усі націоналісти в Німеччині об'єдналися,



1 Див.: З діяльности організацій —Союз Українських Націоналістів у
Брні на Моравії // Розбудова Нації, ч. 2, 1928, лютий.

2 Див.: Розбудова Нації, ч. З, 1928, березень.

53
Становлення ОУИ

Союз Українських Націоналістів Німеччини. До того-часу там діяла тільки Секція Леґії УН, багато інших націоналістів ходили одинцем, не відчуваючи потреби власної організа­ції, 25 червня 1928 року в Берліні зійшлися установчі збори Союзу Українських Націоналістів Німеччини, схвалили ста­тут своєї організації як тимчасової, до створення Організації Українських Націоналістів, що її мав би конституювати май­бутній Конґрес.

До Управи Союзу ввійшли: Сидір Чучман (голова), С.Тимчук (заступник голови і скарбник), Петро Кожевників (секретар), інж. Михайло Селешко. Прийнято плян праці на Найближчий час, що передбачував м. і. такі завдання: а) вес­ти націоналістичну пропаганду серед українців у Німеч­чині; б) поширювати націоналістичну пресу, приєднуючи їй передплатників і співробітників; в) влаштовувати періодичні дискусійні збори; г) виконувати різні доручення Проводу Українських Націоналістів1.

Підготовлювана довший час спільними зусиллями го­ловніших націоналістичних організацій Перша Конференція Українських Націоналістів відбулася в Берліні 3-7 листопада 1927 року. З того, що місцем її проведення обрано не Прагу, де буйно кипіло політичне життя і діяли дві сильні націона­лістичні організації — Група Української Національної Моло­ді та Леґія Українських Націоналістів, де видавалася «На­ціональна Думка», що була на той час найповажнішим на­ціоналістичним пресовим органом, а Берлін, що був тоді осід­ком Начальної Команди Української Військової Організації і де постїйно жив полк. Євген Коновалець, — можна б думати що великий вплив на скликання цієї конференції мала Українська Військова Організація, що з її думкою рахували­ся всі інші організатори конференції, націоналістичні організації та угрупування.

За два місяці до конференції Володимир Мартинець під­вів підсумки дотеперішньої ідеологічної праці і дискусії на Політичні й організаційні теми у зв'язку з завданнями і пер­спективами українського націоналістичного руху. Знаменита

І Див.: З діяльности організацій — Союз Українських Націоналіст у Німеччині // Розбудова Нації, ч. 7-8, 1928, липень-серпень.

54
Об'єднання

його стаття «Замітки для майбутньої конференції українсь­ких націоналістів» була надрукована в «Національній Думці» (ч. ІХ за вересень і. ч. X за жовтень 1927 року, пізніше випу­щено її окремим відбитком під тим самим заголовком). Вона, з одного боку, збирала докупи висліди дотеперішніх зусиль окремих чільних націоналістичних діячів та існуючих уже націоналістичних організацій, і, з другого, на тій основі ви­значала засади, на яких слід будувати майбутню єдину націо­налістичну організацію, завдання, що їх перед собою вона буде ставити, та шляхи, що ними вона повинна простувати.

Автор виходить з посилання на стан депресії після не­успішних визвольних змагань. Першими її симптомами були несталість і хитання в політичній орієнтації. Це потягнуло за собою аналізу причин і наслідків національної невдачі. На першому етапі визвольних змагань все ж була якась про­гресивність: від автономії до федерації, від федерації до самостійности і далі до соборности. Та це було вислідом слі­пого національного інстинкту, а не розуму нації, яким по­винні були бути тодішні політичні партії.

Після того наступає період державної анархії, а після падіння державносте — доба ідеологічного хаосу. Він вияв­ляється, м.і., в партійній ворожнечі і невмінні дійти до по­розуміння між собою.

Причиною того не є ані брак енергії в нації — вона ж бо виявила її аж забагато в добу визвольних змагань, тільки в невластивому напрямі, — ані в біологічній її слабості чи в бра­кові матеріяльних ресурсів. Причина лежить у нескоорди-нованості енергії, біологічної сили і матеріяльних великих засобів, браку відповідної форми для змісту нашого життя.

Після того йшла глибока й тонка аналіза сучасної дійсно­сті в Наддніпрянській Україні, на Західніх її Землях і на еміґрації. У підсовєтській Україні тільки національна маса може діяти в бажаному для української нації напрямі і тільки тиском своєї кількости та присутністю на своїй землі. Партії там виключені, а панівна партія — не національна, тільки класова, і то чужого, не українського народу. У Західній Украї­ні можуть мати вплив на розвиток дальшої ситуації також і партії. На еміграції найбільше лихо — перебільшене її уяв-
55
Становлення ОУН

лення про своє значення, чого якнайшвидше слід позбу­тися.

В тій ситуації необхідно покликати до життя понадкла-сову і понадпартійну організацію, що була б дороговказом для всіх, хто бажає сили і росту цілої нації що стояла б на стороні національного ідеалу і підготовляла б націю до осяг­нення її остаточної мети. Завдання її як джерела державни­цького ідеалізму — пляномірно ширити державницьку ідео­логію, пляномірно діяти на всіх ділянках українського суспільного життя, плекати в нації сили, потрібні для зброй­ної боротьби за державність, підготовляти націю до тих конструктивних державних завдань, що ждуть її в майбут­ньому.

Вважаючи українську націю і її творчі прояви за само­ціль, український націоналізм мусить стати на шлях непри­миренної та невпинної боротьби з усіми чужими національ­ними ідеями та чужими режимами на українській терито­рії. Форму влади й державного устрою відкладає він поки що на пізніше — адже ж на наших очах кілька разів мінялися ті речі в чужих народів, і народи помимо того далі існували.

Девіз українських націоналістів: підтримувати кожну національну владу, що не противиться найвищому ідеалові нації; підпорядкувати партикулярне і класове загальному й національному. Соціальна боротьба між українськими кла­сами може постати щойно в українській державі, а на сього­дні вона не повинна вважатися першорядною проблемою суспільно-політичного життя українців.

У націоналістичній організації обов'язковими будуть та­кі вимоги:

1. Пріоритет якости членів над їх кількістю.



  1. Всекласовість членського складу, хоч спочатку в ній можуть переважати інтелігенція та університетська молодь

  2. Самовиховання до високого морального рівня і ви­коренення духу рабства.

  3. Почуття дисципліни, що строго зобов'язує кожного члена.

  4. Максимальна творчість кожного члена на всіх ділян­ках національного життя. Члени націоналістичної організації

56
Об'єднання

мусять бути закваскою в кожному вияві національної твор-

ности.

Націоналістична організація мусить покінчити з періо­дом анархії і неґації — а в тому вона мусить починати най-перше сама від себе.

Серед таких думок і з такими настроями з'їхалися укра­їнські націоналісти на першу свою конференцію. Участь у ній узяли: від Української Військової Організації полк. Євген Ко-новалець, Омеляй Сеник і Сидір Чучман (Берлін), Петро Сайкевич (Львів); від Групи Української Національної Моло-ді д-р Степан Нижанківський, д-р Юліян Вассиян; від Легії Українських Націоналістів Микола Сціборський (Прага) та Петро Кожевників (Берлін); від Союзу Української Націона­лістичної Молоді у Львові Богдан Кравців.1

Мішані представники — Володимир Мартинець, тоді в Берліні, від Групи УНМ і від УВО, д-р Любомир Макарушка зі Львова — від УВО і УНДО.

Крім них були ще інж. Дмитро Андрієвський з Брюссе­ля і Зенон Пеленський з Берліна, обидва як співробітники «Національної Думки».

До Президії конференції обрано головою інж. Дмитра Андрієвського і Володимира Мартинця секретарем.

Участь у конференції оперто на персональному прин­ципі, тобто її учасники, хоч і були членами різних організа­цій і навіть стояли в їх проводах, на конференцію запроше­ні були особисто, їхні погляди не зобов'язували організацій, не мали вони від них мандату підкоритися постановам конференції чи відкидати їх, ці всі справи мали залежати від остаточного рішення керівних органів кожного націоналі­стичного угрупування окремо.

Перша Конференція Українських Націоналістів в історії українського націоналістичного руху була незвичайно важ-



1 Д-р Петро Мірчук («Нарис Історії ОУН», стор. 76) називає ще Оси-па Боднаровича і Степана Охримовича. Але учасник Конференції Б.Крав-ців не згадує про них (див. «Перші гасла і перші стріли»). Також секретар Конференції, Володимир Мартинець (див. «Від УВО до ОУН», стор. 202), перераховує як львівських делегатів тільки Богдана Кравціва, Любомира Макарушку і Петра Сайкевича, не згадуючи ніде ні Охримовича, ні Боднаровича.

57
Становлення ОУН


ливою подією. Вона завершила первісний невизначений, хаотичний і нескоординований стан націоналістичного руху і була великим кроком вперед на шляху до створення єдиної майбутньої організації: або єдина, монолітна націоналістич­на орорганізація, або спілка самостійних націоналістичних ор-ганізацій. Переважила думка перша. Одначе атмосфера ще не дозріла до того, щоб таку постанову негайно вводити в життя і питання було відкладене до Конгресу Укйраїнських Націона-лістів, заплянованого на весну 1928 року.

Другою багатою своїми наслідками справою Першої Конференції Українських Націоналістів було створення Про­воду Українських Націоналістів, куди ввійшли полк. Євген Коновалець як голова і члени: Дмитро Андрієвський, Володи­мир Мартинець та Микола Сціборський. Місце п'ятого члена ПУН зарезервовано для представника націоналістичних ор­ганізацій краю, що мав бути визначений пізніше. Провід розподілив функції і створив секретаріят та референтури: преси і пропаганди, ідеологічно-статутарну, політичну и еко­номічну. Вирішено також видавати «Розбудову Нації» як ор­ган Проводу Українських Націоналістів.

Президія Першої Конференції Українських Націона­лістів проголосила деклярацію, де стверджено, що стихійний рух українських націоналістів стоїть на шляху до об'єднан­ня в єдину націоналістичну організацію, що це станеться на Конгресі Українських Націоналістів, а його підготовить Про­від Українських Націоналістів:

«Найближчим завданням Проводу є сформулювати ідеологічної бази і розроблення структури та намічення пляну діяльности майбутньої організації, як рівно ж під­готовка загалу українських націоналістичних елементів до прийняття та співпраці з організацією українських на­ціоналістів і творення вже від нині її кадрів. У своїй діяль­ності Провід, з одного боку, спирається на всіх учасників конференції, що підпорядкувалися йому, з другого має

1Див.: В[олодимир] М[артинець], По конференції // Розбудова Нації, ч. 1, 1928, січень.

58
IX

КРОК НЕ ВДАВСЯ

Виявилося, що заплянованого на весну 1928 року Конґре-су Українських Націоналістів не встигли підготувати і прове­сти в визначеному реченці не вдасться. Постанови Першої Конференції сприйняті були з ентузіязмом у русі українських націоналістів. Усі націоналістичні організації, а то й окремі не-зорганізовані націоналісти визнали авторитет Проводу Укра-їнських Націоналістів і підкорилися йому в праці до підготов­ки Конгресу, але тієї праці виявилося надто багато, щоб ви­конати її за кілька місяців.

До того ж склалося так, що секретар ПУН Володимир Мартинець майже зовсім не мав змоги брати участи в тій підготовці. З доручення Проводу він виїхав до краю з завдан­ням перевести на місці розмови з націоналістичними крайо­вими колами і з Крайовою Командою УВО, а також перего­ворити з д-ром Дмитром Донцовом і переконати його, щоб він не стояв самотником у своїй публіцистичній роботі, а якимсь чином включився до організованого націоналістичного руху. Останнє йому не вдалося. Дехто добачував причину того в невідповідній кандидатурі делегата, але ставлення Донцова до організованого націоналізму на той час було таке, що на спів­працю він не пішов би, хоч би й сам голова ПУН приїхав домовлятися з ним. На лихо, на десятий день після приїзду до Львова, 16 ґрудня 1927 року, польська поліція арештувала Володимира Мартинця, запроторила в тюрму, звідки він ви­йшов після судового процесу аж 30 березня 1928 року. Таким способом забракло одної з найважніших осіб в апараті під­готовки до Конгресу, і ПУН рішився замість Конгресу склика­ти Другу Конференцію Українських Націоналістів на поча­ток квітня 1928 року. Реченець визначено на 8-9 квітня в Празі. Мартинець приїхав на неї майже просто з тюрми.

Як і перша, так і ця конференція організувалася на базі не представництва націоналістичних організацій, тільки пер-

61
Крок не вдався

ця, а коли так, то яка і в яких межах? Що мають зробити на­ціоналісти за переконаннями, котрі тепер поки що є члена­ми інших національних українських партій? Такі і подібні їм питання весь час нуртували в націоналістичному середовищі та серед його прихильників, і настала вже пора, щоб дати на цих ясну і недвозначну відповідь.

На основі дискусій та всебічного обговорення тієї проб­лематики Провід прийняв рішення:

«1. Провід Українських Націоналістів у своїй діяльно­сті відмежовується від усіх українських політичних пар-тій і груп та не вступає з ними в співпрацю. Всі організа­ції українських націоналістів на українських землях і на чу­жині мусять станути також на цей шлях.

2. Організації українських націоналістів мають до скликання Конгресу Українських Націоналістів перевести організаційну працю згідно з уложеним пляном.

3. Провід Українських Націоналістів перебирає за­ступництво організацій українських націоналістів назовні з тим, що організації можуть у порозумінні з Проводом вступати у взаємини з необхідними чинниками для пола­годження справ місцевого значення.

4. Конгрес Українських Націоналістів має бути скли­каний 1 вересня ц.р. На фонд Конгресу Провід заряджує дру­гу збірку»1. Стосунки з українськими партіями і політичними цент­рами на рідних землях і на еміграції загострилися. Поза ме­жами України діяльність партій вичерпувалася дискусіями і декляраціями, в той час як у краю змушені вони були займа­ти негайну практичну поставу до поточних справ щоденного життя. Українцеві на еміграції легше було стояти на непри-мирному принциповому становищі, ніж в Україні, де все ж таки треба було розв'язувати різні практичні справи. Це, зокрема, стосувалося членів Української Військової Органі­зації та Союзу Української Націоналістичної Молоді. Хоч і вважали вони партійництво з його внутрішньою гризнею та перевагою власних партикулярних інтересів над загальнона-

1 Офіціяльна частина. Провід Українських Націоналістів, звідомлення ч. 4 // Розбудова Нації, ч. 4, 1928, квітень.

63
Становлення ОУН

ціональними винуватцем невдачі визвольних змагань, але в деяких справах потрібно було одностайного й одноцільного національного фронту проти ворога, і відмовлятися від того та зовсім порвати з легальними партіями було б до деякої міри також запереченням націоналізму.

Ставлення українських націоналістів до партійного світу з'ясовуе «Розбудова Нації» статтею Мартинця так: "В добі державності партії думали про людсро Україну



Росію, всесвітній соціялізм, "здобутки революції",клясові інтереси й інтернаціональні гасла - тільки не про Українуяк самоціль.

Витворився партійно-політичний хаос, що існує і триває ще й у десяту річницю відновлення держави.



Проти нього піднявся укратський націоналізм з закли­ками: не розбиття, але косолідацією сил, не внутріш-ньою, але боротьбою проти зовнішніх ворогів. Не орієнтацією на чужонаціональні, але на внутрішні сили

нації.

Постає питання, як здійснювати ці кличі. Чи твори­ти нову партію з війною проти старих? Це тільки збіль­шило б хаос. Чи об'єднувати існуючі парти? Механічне об'єднання засуджене на невдачу і не доведе до цілі.

Тому націоналісти стали на шлях відмежування українського націоналізми оід усіх існуючих політичних груп, партій і центрів. Вони хочуть створити організацію

якої досі не було, на сторожі національноого ідеалу і

національної моралі. Вона мала бвсеукркраїнський характер, зібрала б сили цілої нації до праці не тільки над сьогоднішнім, але і над майбутнім нації.

Тому треба стримати молоде покоління від допли­ву до [інших] партій, виховати його в дусі націоналістичних ідеалів і в той спосіб творити організовану силу. Не на знищенні, а на творенні повинна бути зосереджена вся енергія націоналістів.

Існування націоналістичної організації підсилить співзвучні їй ближчі елементи в партіях і скріпить їх в опо­зиції. В той спосіб націоналісти мають можливість посередньо впливати на політику партій.
64
Крок не вдався

Кожен негативний прояв діяльности партій буде строго засуджений, але кожен здоровий націоналісти го­тові підтримувати»1.

Підкреслення позитивного і творчого характеру націо­налістичного руху й націоналістичної ідеології знаходимо і в Юліяна Вассияна:



«Обов'язувати має правило: не нищенням будувати, але будуванням нищити, усувати все, що зраджує нахил зберігати стан сучасної нашої відсталости»2 З цього випливало, що націоналізм засуджує не тільки політику, а й саме існування системи партійництва, але не хоче відразу входити у внутрішню боротьбу на всі боки — звідти карколомна еквілібристика в інтерпретації «від-межованости націоналізму від партій». Бо хто проповідує ізоляцію молодого покоління від партій, протиставлення всім партіям без розбору, той — якими б словами не закривати істотного змісту того роду діялектики — мусить прийти до такого висновку, як і автор статті, де він в одному уступі признається, що:

«Націоналісти будуть постійною небезпекою для всіх партій, діяльність яких буде розминатися з національною мораллю і буде звертатися проти національного ідеалу... Боротьба проти всіх партій це пропаганда націоналі­стичних гасел і творення власного змісту. Для боротьби з конкретною партією мусить бути конкретна причина чи на внутрішньому, чи на міжнародньому полі».

Постанова про відмежування націоналістичного руху від партій і політичних центрів була наслідком не тільки за-садничих, принципових заложень націоналістичної ідеології. За цим крився ще й тактичний маневр, що ставив своєю ме-тою наблизити до себе націоналістів у краю і на еміграції. Між ними були деякі розходження, хоч і не ґрунтовні і не ідеологічні, часто лише практичні, в підході до поточних що-



1 Володимир Мартинець, Ми й українські політичні партії // Розбудова
Нації, ч. б, 1928, червень.

2 Юліян Вассиян, До головних засад націоналізму // Розбудова Нації, ч. 2, 1928, лютий.

65
Становлення ОУН

денних справ політичного життя. Володимир Мартииець стверджує що:

різниці між націоналістами в Галичині й на еміграції були досі причинами їх взаємного відчуження, щобільше - скритого недовір'я, яке назовні проявляється в епітетах "фантасти", звернених убік еміграції, та "опортуністи" на адресу краю"1

В.Мартинець вважає, що наявність на еміграції пред-ставників усіх земель соборної України, щоденне їх спів-життя і співпраця, підтримування духового зв'язку з усіма те-риторіями рідного краю витворило тип націоналіста-собор-ника в теорії і практиці, з ширшим перспективним поглядом і зацікавленням великими проблемами української політики.

А в Галичині щоденна дрібна політична робота з її буденними турботами біжучого дня прищепила усій крайо-вій політиці Західньої України локальний характер, і вона не може дати собі ради навіть з «сокальським кордоном». Це мусіло відбитися також на психіці галицьких націоналістів. А тому в час, коли націоналісти на еміґрації давно вже пі­шли шляхом відокремлення себе від усіх інших політичних груп, галицькі націоналісти не здобулися на таку рішучу по­ставу, їхні провідники вступили до УНДО, зайняли там про­відні становища і затягають на послуги партії також ідеоло­гічні націоналістичні організації.

Характер націоналістичного руху в Галичині визначе­ний навіть самим його членським складом. Належить туди гімназійна й університетська молодь, що не має життєвого досвіду з-поза шкільної парти, потребує постійного нагляду й виховання. Націоналісти воєнного покоління, заклопотані та­кою чи інакшою участю в Українській Військовій Органі­зації, не створили своєї націоналістичної організації і майже покинули націоналістичний молодняк напризволяще.

В ім'я правди треба сказати, що в цій критиці націона­лістичного руху в краю на відтинку його взаємин з легальним партійним світом автор мав на думці тільки групу людей типу

1 Володимир Мартинець, По другій конференції//Розбудова Нації, 1928, травень.

66
Крок не вдався

Дмитра Паліїва, Володимира Целевича, Любомира Макаруш-ки й інших, що почали свою політичну діяльність у на­ціоналістичному русі в рамах Української Військової Органі­зації і чи то просто звідти, чи то за посередництвом Україн­ської Партії Національної Революції опинилися в національ­ній демократії, виправдовуючи себе тим, що вони, мовляв, надаватимуть тон політиці УНДО і підпорядкують його загаль­ним інтересам українського націоналізму. Ці надії аж ніяк не виправдалися. Більшість тієї «творчої опрозиції» або розчи­нилась в партії, або розчарувалася, переконавшись у безви-глядності своїх плянів, і вийшла з УНДО, але вже настільки відчужившись від організованого націоналізму, що не потра­пила до нього вернутися.

Натомість наймолодше покоління націоналістів, саме ота середньошкільна й університетська молодь, що, не мав­ши ніяких контактів з організованим партійно-політичним світом і зайнята більше теоретично-ідеологічною працею над формуванням свого націоналістичного світогляду, не відчуваючи ніякої відповідальносте за щоденне суспільне життя а його культурними й економічними установами, було фактично й духово цілком ізольоване від політичних партій. Якщо, може, й не було повної гармонії між ним та його емі­граційними однодумцями, то хіба тільки через труднощі зв'яз­ку і брак спільного об'єднувального центру керівництва.

Рішення Другої Конференції Українських Націоналістів про відмежування від політичних груп, партій і центрів по­ставило крапку над «і». Годі вже було сидіти на двох конях, кожен мусів заявите, чи він за чистий націоналізм, чи за членство в інших партіях. Більшість тих, що хотіли чинної співпраці з партіями, вибрали друге. Таким робом прочис­тилася атмосфера і вирівнялися позиції крайових і закордон­них націоналістів.

Власне, ще перед Конгресом Українських Націоналістів Друга Конференція поклала підвалини під єдину націоналі­стичну організацію. Провід Українських Націоналістів пере­йняв зовнішню репрезентацію усього націоналістичного ру­ху, т. зн. не тільки перед чужими, але й перед українськими позанаціоналістичними чинниками й установами. Для


67
Становлення ОУН

організацій залишено їхню внутрішню діяльність, приєдну-вання й вишколювання членів, видавничу й фінансову акції Визначування політики організованого націоналізму як ціло

сти, хоч ще й не злученої в конституційно в єдину оргнанізацію з єдиним Проводом, перейшло на ПУН. Він мав керуватися зо-внішньою пропагандою, він вирішував, які зовнішньополі-тичні акції потрібні, він сам їх переводив, через нього мусі-

ли йти контакти різних інших українських політичних про-водів до націоналістичного світу.



«Націоналістичні організації зрікаються на користь Проводу права своєї зовнішньої діяльности, під чим розу-міється не тільки акція серед чужинців, але також зноси-ни з різними українськими організаціями. Про потребу тих зв'язків на місцях буде вирішувати Провід, так що організації в своїй майбутній зовнішній діяльності будуть виступати як уповноважені заступники Проводу. Таким робом заводиться не тільки контроля, але й централі-зація зовнішніх виступів організованого націоналізму, що дає можність і уникнути фальшивих кроків, щобільше, дає цим виступам ширшу моральну й матеріяльпу основу, а врешті причиниться до внутрішньої консолідації орга-нізованого націоналістичного руху, бо зміцнює зв'язок по­одиноких націоналістичних організацій з Проводом» . Конференція висловилася проти роздріблення руху українських націоналістів у періоді до скликання Конгресу і створення одної організації. На тій підставі ПУН пропону­вав, щоб незорганізовані ще до того часу націоналісти не створювали нових організацій, навіть тимчасових, а щоб при­єднувалися до вже існуючих організаційних форм, навіть на тих теренах, де вони ще не діють. Вже тепер існування кіль­кох родів націоналістичних організацій немало клопоту зав­дає Проводові, що прагне уніфікації націоналістичного руху, що й казати, коли б поставали нові організації в нових формах. Це тільки збільшило б організаційну мішанину.

1 Там само.
68
1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка